Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Як на те прийшов Христанек, однак при мені очевидячки вагався розповідати про якусь важливу новину, на що княжна твердо заявила, що ніхто осьде не має секретів, що це державна нарада і треба покликати ще Доманського. Тоді Христанек з доволі кислою мармизою розповів, що він був у домі веселих дівок Гонсара при вулиці Соловейків, де жирують всілякі знатні гравці на біржі та й імениті бабодури і де він думав спіймати герцога Рішельє, який нібито винен йому гроші. Там він притьмом зустрів барона Шенка (про нього я вже чував). Крім того, розповідав Христанек, що якийсь його кумпан чи свят, який працює канцеляристом у кабінеті президента паризької поліції де Сартіна сказав йому, що цей самий барон Шенк начебто вже вніс скаргу на нас і може щохвилини з'явитися сюди з профосами.
Всі присутні, як я збагнув, були стривожені не на жарт. Видно, для них це було мов грім з ясного неба. Княжні навіть зробилося слабо і всі побігли за солями. Коли вона прийшла до себе з очманіння, то звернулась насамперед до мене. «Кавалере Рославець, — почала вона, — це удар нещадної долі. Не думайте лихе. Барон Шенк — це креатура, це сліпе знаряддя в руках моїх могутніх ворогів. Бог мені свідком, що я йому нічого не винна. Цей негідний ловелас наставав на мою цноту, користуючись моєю беззахисністю, і я її обороняла. Нема сумніву, що великі світу цього підмовили цього негідника розпочати проти нас кримінальну справу та домагатися для мене королівського «леттр де каше», щоб запроторити мене в Бастілію. Тепер я розумію холоднечу королеви і прінцесидео Ламбаль до мене...» «Що у креатури лабети довгі, ніде правди діти,—вкинув Доманський, — він родич Ротшільдів, Ван Гове і Оппенгаймів, здається з міністрами, за панібрата з князьками по всій Німеччині та вхожий до міністрів цісаревої Марії-Терези...» Заплакана і залякана княжна сказала, чи не варто, поки ще час, добиватися авдієнції у лейтенанта поліції графа де Сартіна і все з'ясувати... «Яка там авдієнція!—перебив її презирливо Доманський, ми швидко матимемо приємну авдієнцію з поліцейськими і судовими приставами і секвестраторами...» «Не забувайте, що у Шенка є вже стежні листи Гольштинського князівства та й голландської прокуратури з обвинувачення нас усіх, княжно, в окраденні баронового замку, винесений срібного посуду та всіляких клейнодів, — сумовито зауважив Христанек, — та ще й у фальшуванні векселів з бароновим підписом...» «Який сором, яка ганьба, — слізно промовила княжна, склавши молитовно долоні, — невже так і повірять цим усім наговорам?» Я був ні в тих, ні в цих. Я хотів вірити княжні, що ж до Доманського і Христанека, то я не дав би і зламаного шеляга проти того, що вони причетні до цих брудних і справді ганебних справ. Монтеги Уортлі тільки мугикав; пика йому витяглася ще більше, мабуть ще й цього не доставало до його темних витівок. Однак «леттр де каше» («letters de cachee») це не були жарти, і я сам схилявся до думки Дами з Азова, що все це йде звідкись ізгори, щоб якнайшвидше й найделікатніше, без зайвого галасу, покласти край її політичній дії. У когось були довгі лабети, що сягали аж до Парижу. То ж я попросив слова і запропонував княжні, щоб вона негайно залишила Париж. А Доманський ще й додав: не тільки Париж, але й Францію. Княжна Алі-Емет зітхнула: внівець пішла робота кількох місяців. Все наше гроно, збагнувши небезпеку, стурбовано мовчало. А проте, треба було діяти якнайшвидше. Кожної хвилини нам на голову може звалитися зграя яриг і нас, рабів божих (в тому і мене), всадити до карети з ґратами. Я подумки потішався тим, що й Доманський, цей торохтій і чаклун, що недавно пускав мені пилюку в очі, сидів тепер смиренний і скривлений, як середа на п'ятницю. Що ж до Христанека, то той чванько і франт зовсім охляв. Найважливіше було те, що скарбниця княжни була порожня, як жебрацька торба. Монтеги був бідний, як турецький святий, а Христанек знайшов у вивернених кишенях декілька екю. У Доманського були якісь акції і векселі, але він самий зізнався, що вони сумнівної вартості. Не залишалось нічого іншого, як мені запропонувати свої послуги. Всі зразу ж підбадьорились, а я чим мерщій метнувся до свого банкіра, на вулицю де Бюсі. Банкір, з уклонами і солоденькою посмішкою, ввічливо повідомив мене, що мій рахунок у банку заморожено і ніяких грошей мені не видадуть. «Чому? — скрикнув я, — з чийого це розпорядження?» Банкір мені нічого на це не міг (чи просто не хотів) відповісти. Я був у розпачі. Я зразу ж згадав Афендика і не було двох думок, що це його робота. Він міг повідомити або моїх батьків, або канцелярію Розумовського, або когось ще вище. Як видно, я став такою собі вертепною лялькою, рухи якої керуються за лаштунками якимись невідомими людиськами. Банкір тільки теребив свого дармовиса на камізолі і спочутливо кивав головою. Однак, споглядаючи на моє обличчя, яке у кожного викликало б співчуття і жалощі (бо справді, в тій хвилині, щоб роздобути гроші для княжни, я був готовий довершити найгіршого злочину), цей хитрущий іудей сказав, що він готовий піти мені назустріч і по змозі допомогти. Щоправда, вексель за моїм підписом не має для нього ніякої вартості. Тоді я стягнув з пальця перстеня, який подарувала мені матінка при прощанні, і готовий був дати Пою в застав. Лихвар довго його оглядав і нарешті запропонував круглу суму — 900 ліврів. Звичайно, це було дуже мало порівняно з справжньою вартістю клейнода, бо це був щирий і рідкий діамант, але що було діяти? Я схопив гроші і вибіг з контори, завернув візника, що проїздив повз мене. Не було навіть часу роздумувати над халепою з моїми грішми в банку. Я штовхав візника тростиною в плечі, бо мені здалось, що його харлак ступає надто поволі. Але краще б він зовсім Не поспішав... На Орлеанському взбережжі був рух, зовсім незвичний для ми і затишної вулиці, затіненої липами і осокорями, за якими біліли здебільшого невисокі палацики, де проживали багатії, заможніші, спокійні сім'ї та їхня челядь. Тепер снував гомінкий, мабуть підбехтаний натовп, що прийшов звідусіль, а біля самого палацику княжни сновигала громада поліцейських приставів та судових яриг. Стражники з алебардами намагалися виважити браму, перед якою стояла чорна карета, а дещо на одшибі — берлина, запряжена цугом. В ній стояв чолов'яга невеличкої постаті, але грубенький, дідок з розжевреним, презлющим обличчям, в оксамитному чорному каптані з золотим шиттям. Цей дідок навіжено верещав, пихкав і сіпався, як зінське щеня, вимахуючи тростиною. Я зразу ж збагнув, що це ніхто інший, як той барон Шенк, який наслав на нас яриг і профосів. Оскільки мене тут мало хто знав, та й нікому я нічого не був винен, я, відіславши візника, змішався з юрбою ледарів, покоївок, перехожих, що стовбичили, ловили гав та всіляко обговорювали подію. Говорили різне: начебто в палаці жила зграя фальшивомонетників та викрадачів трупів. Так казали одні, а інші впевняли, що тут був дім гри та й ще з охочими дівками. Дехто казав, що тут переховувались переодягнені, прогнані з Франції єзуїти. Я не брався до суперечки з ніким, я думав лише про те, що діється тепер з княжною, та як вона мабуть із-за завісок озирає цю всю веремію; з яким зболілим серцем! Щодо барона, то він репетував, як на живіт, стоючи в своїй берлині, гукав, що його окрадено курвою всесвітньою і її заведіями, що він за ними гонив аж із самого Дрездена, у Саксонії, що забере все майно з палацу, всі меблі, всі куфри, все що у нього було награбоване цією ватагою перфумованих розбишак. А княжну, — він висловився мерзотно, — враз із її любасами, запроторить до Бісетру, або до святого Лазаря, де цю ледащицю затаврують розжевреним залізом та й зашлють на галери. Тимчасом хтось з-під осокоря робив мені знаки. Я пізнав Монтеги Уортлея і цій мармизі зрадів, як рідному братові. Він пошепки сповістив мене, що княжна, як тільки почалася облога палацику з забарикадованою брамою із середини, видерлася через кухню на задвірки. Тепер вони, тобто Дама з Азова, Доманський і Христанек, з деякими наоспіх підхопленими куфрами та клунками, чекають мене як спасителя в таверні біля Тамплю. Всі лакизи і покоївки, передбачуючи мабуть халепу, розбіглися мов мишва, хто куди міг. Миттю ми подались геть від того гемонського зборища, а народу вже назбиралося чимало і браму якраз виважено. Коли ми нарешті прибули в таверну біля Тамплю і я побачив отулену в мантиллю, печальну і вкрай налякану княжну, я припав до неї з благанням твердо перенести нещастя і не піддаватись жорстокій долі. Гроші, які я вивалив зразу ж на стіл, явно підбадьорили її, а особливо зовсім похнюпленого Христанека. Тільки Доманський із стоїчним спокоєм дудлив вино. Собачки, які вже звикли до мене, радісно скимлили, попугай верещав, два коти жалісно нявчали, а мавпа, либонь з тих радощів, пустила смердючу сеч на голубиний камзол Христанекові, призводячи його до люті. А час не чекав. Тимчасом Доманський, з допомогою господаря цієї обскурної таверни, договорився з візником, власником постшезу, що мав би доставити нас до Бар-ле-Дюку, з наказом гнати коней щосили. Я виплатив йому десять луїдорів, та й то була божеська ціна, бо бурмило-візник, як і господар таверни, підозрівали, що з нами не все гаразд і кожної хвилини могли нас видати поліції. Нас четверо, враз із мавпою, негритеням, собачками і котами, з бідою влізли в постшез, щільно затуливши завіски. Монтеги У орт лей виплигнув на кізли. Крізь Сент-Антуанську заставу ми проїхали без труднощів, мало не задавивши пішоходів, чвалуючи, а на рівному королівському шляху коні понесли карету як пір'їну. Христанек аж перехрестився, хоч мені давніше говорив, що він однодумець Вольтерів та, як і автор «Орлеанської діви», не богомільний. Проте всі ми з полегшею зітхнули, коли за нами зостався Париж — цей новітній Вавілон, оселя пустощів, шельмівства та інтриг. ЧАСТИНА ДРУГА ПАНІ ДЕ ТРЕЙМУЛЬ «Часто жага найрозумнішу людину перемінює в дурня, а найдурнішу робить розумною». Ларошфуко: «Максіми» В світі цьому подивуй з пришельця — людини, Що проходить всі навкіл численні країни; Він безсмертя захотів у світі дочаснім, Себе прагне затвердить у світі тім краснім. Але ворог із путі бажає прелютий, Збити, стерти нанівець, а душу здобути. В битву муж іде і з ним стає, однак не по силі, Йде на дужчого, хоч сам у кволому тілі... Йоаеаф Горленко: «БРАН У ЛЮДИНІ-МАНДРІВЦЮ»; 1737. Де руки гріть, там треба і вогню. Іриней Фальківський, XVIII ст. 1 Погоні за нами не було, то ж мої співподорожні підбадьорились і серед жвавої розмови взялися за кошик з провізією і вином. Відгорнено завіски і всі захоплювались прегарною околицею Іль де Франсу з її темнозеленими тороками лісів і дібров, лазуровими річками і високим темносинім небом. Тільки у мене щеміло серце, бо я прочував, що цей безугавний дзенькіт кінських підков не віддаляє мене, а навпаки, наближає до ще більших халеп, у які я лечу стрімголов. Бо ж справді, коні реготали б над моєю бідною головонькою, очманілою від того гаспидського кохання, з якого досі не було жодного хісна. По-моєму, княжна поки що не мала ніяких чітких планів на майбутнє. Халепа з Шенком, — казала вона, — застала її зненацька; вона зоставила в Парижі чимало майна, ледве встигнувши захопити із собою клейноди та важливі документи, свідчення її царственного походження та всіх її прав. Христанек пропонував прямувати на південь, до іспанського кордону, але, за порадою Доманського, постановлено їхати таки до Німеччини, перш за все до Мангейму. Доманський, на основі листування з якимсь князем Радзівілом, ватагом барських конфедератів за кордоном, твердив, що тепер у Мангеймі великий з'їзд утікачів з-під тиранії Катерини та й Фридриха II; що прінц-електор Пфальцу-Палатинату дуже прихильно ставиться до них і, за всіма ознаками, підтримає нашу (тобто княжни) справу. Була й інша причина: десь в околиці Мангейму перебуває ментор і спільник Доманського, чаклун граф Сен-Жермен, криючись під іменем графа Зулогі, і Доманський зможе від нього видерти нарешті секрет роблення золота та діамантів чистої води. Крім того, — зловісно додав цей маг, — за нами вже без сумніву йдуть гончі листи і поки ми доберемося до Тарбу, або лише до Ліону, нас схоплять, та й самі іспанці з радістю видадуть нас жандармам Людовика XVI.. До Мангейму, тільки до Мангейму! — аж зайнялася рум'янцем княжна. О, безжурносте жіноча! Настрій у всіх зразу ж покращав, і ми відводили душу якийсь час глузуванням з барона Шенка, який піймав такого облизня. Ми уявляли собі його роздратовану пику, коли він, вдершись до палацику, нікого не застав. Розуміється, я думав, що він на тому не зупиниться. У нього, та й у президента поліції в Парижі лабети довші ніж у нас не тільки в Іспанії, але ще й перед кордонами Палатинату. Нас можуть спіймати, як рибок у сачок. Однак княжна зовсім не турбувалася, так немовби нічого не сталося. Леле, яка безжурність! Проте вона, треба сказати, визнала в мені героя на цей день: бо ж якби не мої грошенята, то сиділи б ми усі, як пацюки, накриті рядном. її погляди були для мене не лише дружні, але навіть зальотні. То ж я влучив хвилину і стиснув її руку, а вона відповіла заохотливим стиском, проте, хоч у кареті було темно і тісно, вона нічого іншого не допускала, мабуть з уваги на наших співтоваришів, які хоч дрімали, але були чуйні, як ті ґедзі. Я її розумів: вона не хотіла їм давати будь-яких приводів, що я значу для неї більше ніж спільник у її політичних ділах. Ми прибули в Бар-ле-Дюк на світанні і вирішили відправити карету та подорожувати далі, до Нансі, диліжансом як задля ощадності, так і задля обачності. Безпечно це не було, хоч наші паспорти були начебто в порядку. Коли ж ми пересіли до диліжансу, мені було любо, бо, втомлена понад міру, княжна схилила свою голову на моє рам'я і спала увесь час, прокидаючись тільки від вибоїн на шляху або, щоб поласувати курячою лапою та келихом бургундського. Доманський і Христанек затіяли з якимись панками доволі підозрілої кондиції партію в ланскне, сподіваючись обіграти дурників у чотири руки. Англієць Уортлі хропів і собі, висвистуючи носярою, а я дивився на погожі лани і гаї Шампанії та Лотарінгії, що зеленіли обабіч шляху, та думав свої невеселі думи. Правда, я був щасливий, відчуваючи присутність моєї укоханої особи біля себе, але мене непокоїли всежтаки доволі раптовні зміни в моєму досі рахманному, аж ніяк не буревійному житті достойного сина своїх ще достойніших батьків. Адже, сказавши щиро, я став волоцюгою, людинкою без дому і племені; мене можна було б вважати (принаймні в деякій мірі) порушником законів чужої країни, де я був лише гостем, а тепер подекуди учасником злочинної дії. Політична інтрига, в яку я встрягнув, нічого доброго, взявши на здоровий розум, не віщувала. Та й, кажучи правду, без поетичних прикрас, що взагалі, могло б з неї вийти? Кому схочеться заступатися за княжну, встрявати в суперечку з могутніми цього світу? Але, що ж, назвався грибом, то й лізь у козуб. Для мене бачити усміхнене обличчя княжни було такою радістю, що я, хочби задля того, не вагався поставити на карту моє добре, хоч ще юнацьке ім'я, мою честь, яку мої батьки наказували так берегти... На одну згадку про те, що мій материн перстень знаходиться в гаманці загрібущого лихваря, мене брали чорти. А хто зна, що буде з тими батьківськими грішми, які мені довірено і якими хтось розпоряджає як своїми? Тимчасом Доманський і Христанек з пересердям залишили гру, бо незнайомі картярі, мабуть ще краще підковані ніж вони, шахраї, виграли у них десять ліврів. Звичайно, я мав виплатити цей борг з моєї кишені, бо у ланців не було мі шеляга, і вони грали в борг. Видно, вони попали на меткіших від себе дурисвітів. З приводу цього марнотратства, я рішуче проголосив моїм спільникам подорожі, та й княжні, що на ніякі витребеньки грошей не даю. Грошенят у мене залишилося обмаль і і ними треба доїхати до Мангейму. А що буде далі — вкрито темрявою. Імовірно доведеться найнятися у герцога-прінца шахтарями та видобувати залізну руду для його гармат або крутити коням хвости у герцогських стайнях. Нових прибутків нехай ніхто не чекає. На це Христанек сказав, що він ніколи в нічиїх наймах не бував та й зроду не знає, як братися за роботу, не гідну дворянина і офіцера. Доманський хоч і не ганьбив праці рук, але повчав нас, що поки братися до занять, які личать лише простолюдинові (а ці заняття, мовляв, і здоров'ю на шкоду і заробиш на них півшеляга), то слід випробувати інші можливості, значно пристойніші. Ось хоча б заснувати лотерейну контору враз із продажем акцій під гарантією колоній в Карібському морі, або на справу переселення за океан і заселення Квебеку. Можна опатентувати формулу на виробництво штучного шовку чи п'ятизарядних мушкетів для герцога Гессен-Дармштадту, що постачає солдатів в Америку на приборкання ребелії. Можна також зайнятися посередництвом у доставі жінок до гарему султана в Істамбулі. Коли ж я зауважив, що всі ці проекти заробітку більше або менше тхнуть шахрайством, Доманський розвів руками. На його думку, всі відомі способи придбання грошей є нічим іншим як шахрайством, тільки узаконеним або ледве узаконеним. — Що ж до вас, кавалере, — посміхнувся ланець-штукарюга, — то, як для мамусиного синка, було б найкраще вдатися до матінки із сльозливим листом та попросити порятунку із становища, яке, не шкодуючи барв, треба описати найжалюгідніше. Мене так роздратували ось такі напучування та ще й неприховано глумливі, що я попросив шарлатанюку ніколи, при жодній нагоді, не згадувати моїх сердешних батьків. Христанек намагався злагіднити мене, кажучи, що коли б я йому допоміг хоч сотнею ліврів, він у Нансі їх потроїть, бо відчуває, що йому повинна йти карта. До кінця подорожі він вправлявся в метанні банку з кількох колод, вдосконалюючи якусь свою власну систему гри. Тимчасом, вже недалеко до Нансі, наш диліжанс спинив загін кінних жандармів. Всі ми були стривожені, а найбільше Монтеги Уортлей. Під час перегляду наших паспортів він вдавав цілковитого йолопа, що йому, зваживши на його вигляд придуркуватого гевала, легко вдавалося. Він прикидався глухонімим, мугикав, вивертав зікрами, і Доманський пояснив жандармам, що це внук польського короля Лещинського, якого ми супроводимо до Нансі під догляд лікарів. Жандарми реготали і залишили нас у спокою. Мабуть, вони шукали когось іншого, а не нас. Коли я під час цієї тарапати передавав жандармові паспорт княжни, то зауважив, що його виписано в Тулузі на ім'я якоїсь пані де Тремуйль. — Називайте мене тепер панією де Тремуйль, — промовила пошепки княжна, бачучи моє здивування, — я забула вам сказати, що задля незайвої обережності, в кожній новій країні або, взагалі подорожуючи, треба користуватися іншим ім'ям. Вороги бо наші не сплять... Згодом я пересів до англійця, який спокійно подрімував, витягнувши свої довжелезні ножища, і розмовляв з ним. Це не було легко, бо він говорив чудернацько. Його французька мова котилась по його кінській горлянці неначе здоровенні каменюки з гори вниз. Та й говорив він небагато і ліниво. Проте я зрозумів, що він обидвох секретарів — Доманського і Христанека — має за двох пресобачих синів і перестерігав мене, щоб я не давав їм ні однієї Гвінеї та не вірив їм ні на одного пенні, бо такі продадуть і рідного батька, не задумуючись. Прихильніше говорив про княжну, жалівся тільки, що вона ще з Голландії винна йому тисячу флоринів, і він тому їздить за нею, хоч без надії побачити свої грошенята. У Лондоні він багато програв, бо ставив не на того боксера в Тауері та й хворів на свинку. Коли я запитав його, як мається справа княжни в Англії, він глумливо викарячив очиська. Я збагнув, що цей Уортлей справді дурень або таким хитро прикидається. Між іншим, роздумуючи про цього англійця, я почав плекати думку, що прикидатись іноді дурнем якщо не шкодить, то буває корисним. Після полудня, ми тими нещасними поштовими коненятями таки добилися до Нансі, що видалось мені приємним і веселим містом. Тут принаймні я не зауважив такого сопуху і грязюки на вулицях, як у Парижі, а також такої мерзенної розпусти. Ми зупинилися у готелі «Білий орел» на площі короля Станіслава і почували себе таки добряче втомленими після подорожі. Нікому, крім Доманського, не квапилось вечеряти. Княжна хотіла, щоб на другий день ми подались до Мангейму, але Христанек настоював, щоб ми тут побули хоч декілька днів, а він випробував би свою нову систему у фаро і в тарока. Він був певний, що фортуна в Нансі йому усміхнеться, бо хоч це на перший погляд затишне місто, але грають осьде ще завзятіше ніж у Парижі. Ось так ми з клунками, мавпою, собачками та негритеням, яке з того всього захворіло, розійшлись по своїх кімнатах. Мотлох, що зібрався біля «Білого орла», ловив ґави та розглядав нас з цікавістю, приймав нас (як казав Христанек, що трохи вештався біля дому) за мандрівних комедіянтів. Після вечері в «Білому орлі», де ми старались з ніким не входити в розмови і навіть між собою не перешіптувались, я надіявся побути з княжною, чи пак тепер панею де Тремуйль на самоті. Коли всі порозходились по своїх кімнатах, я тихенько достукався до княжни і застав її серед турбот: без покоївки їй нелегко було позбавитись своїх шат та приготуватись до нічлігу. Я охоче допоміг їй розіпняти штудерні гаплики, хоч і не брався до розсупонювання з усіляких граденаплів та робронів. В тій хвилині, однак, я не міг оволодіти жорстокою пасією. — Кавалере Рославець,—крижано промовила пані де Тремуйль, легко відсуваючи мене рукою, — навіщо ви підмінюєте сталість почуття хвилевою сліпою пристрастю? Усяка жага сама себе споживає, а любов триває вічно. Чому я віддам першість, як гадаєте? — Але ж ви самі сказали, що я вам не байдужий! —скрикнув я. На жаль, ви не зрозуміли мене, або зрозуміли мене погано, — ще морозніше відповіла вона мені. — Я, як ви вже зауважили, ніколи не вдаюсь до бентеження пристрастей. Я завжди є владаркою моїх жаг і те саме вам раджу. Година Венери, як кажуть останні вказівки астрологів, ще для нас не надійшла, зараз є година Марса. Принаймні для мене, бо я платонічне кохання вважаю стократ вищим станом людської душі, аніж оману тілесної насолоди. Постарайтеся зберігти такий стан, бо інакше не визволите й мене з холоду притомності... Що ж було мені чинити? Я припав їй до колін. Згодом я докоряв собі за свою поведінку. Справді, чисті почуття княжни я посмів затьмарити нескромними забагами! Таку поведінку можна було пояснити тим, що я надуживаю свого становища як «крігсцальмейстера», бо підтримую нашу громадку своїми грішми, а це либонь дає мені право на якісь вольності. Ця думка була найболючіша, і я поклявся собі, що на майбутнє нічим не посмію вразити і так зранене серце княжни. На другий день нас усіх покликала в свою світлицю пані де Тремуйль і засадила нас писати під її диктат листи до різних знатних осіб та переписувати всілякі меморіали і коментарі, звичайно, про політичні справи. Насамперед ми взялися за писання листів до королівських міністрів Шуазеля, Тюрго, Мальзерба та д'Егійона, а вкінці навіть простісінько до самого короля Людовика XVI, з уклінними зверненнями до його великодушності та з гіркими наріканнями на його урядовців, що, мовляв, не здатні мислити політично, а зайняті тільки самозбагаченням і розпустою. До міністрів писали ми ще різкіше, зокрема до д'Егійона, якого княжна особливо не жалувала, мало що не називаючи всіх правителів ланцями, шалапутами і юбкоборцями. Доманський висловив сумнів, чи ці листи дійдуть по адресі, а коли й дійдуть, то по головці нас за це не попестять, якщо коли-небудь зберемося знов всунути свого носа у Францію. Я переконав княжну вислати ці листи, коли ми будемо в Мангеймі. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|