Володимир романець

1945 року, коли я народився, практично кожна хвора на лейкоз людина помирала за два-три роки. Тепер дві третини хворих дітей і одна третина хворих дорослих одужують. Моя професійна мета — зробити лейкоз несмертельною хворобою. 25 квітня 1986 року я працював над досягненням цієї мети. Після обіду в мене була розмова стосовно дослідницького проекту з одним біохіміком з Біотехнічного центру Джонсона. О шостій вечора я подзвонив своїй дружині Тамар і сказав, що буду вдома через десять хвилин. Але сталася непередбачена затримка, і я подзвонив Тамар удруге, щоб сказати, що от тепер я таки справді виїжджаю додому. Під ту пору наші доньки Тел та Шір і трирічний син Елан почали вже скаржитися, що хочуть їсти, і Тамар пригрозила, що вони сядуть за стіл без мене, бо «діти більше не можуть чекати». Я пообіцяв виїхати з лікарні додому негайно, і саме в цю мить у дверях з’явився мій асистент ще з однією нагальною справою.

Нарешті я виїхав додому. За вечерею діти по черзі розповідали про свої справи за минулий день. Згодом Тел та Шір сіли закінчувати свої домашні завдання, а ми з Еланом гралися його вантажівками, кількість яких перевищувала кількість машин армії союзників під час їхньої висадки в Нормандії. Коли діти вже спали, я ще кілька годин читав медичні часописи, а опівночі теж ліг спати. Я не знав, що на протилежному боці земної кулі сталася подія, яка змінить усе моє життя.

Три дні по тому

Звичайно я прокидаюся без будильника о шостій ранку. В домі тихо, діти ще сплять. Я голюся, плаваю в басейні, що в дворі за будинком, роблю низку фізичних вправ і телефоную до Європи та східних штатів, де вже почався робочий день. Я не читаю газет. Це, мабуть, дещо звужує мій кругозір, але я буваю в справах у Європі та Азії принаймні по десять разів на рік. Мені доводиться спілкуватися з ученими й експертами в галузі медицини з усього світу, тому я обізнаний з міжнародними подіями не менше за інших людей. Окрім того, я щоранку слухаю останні вісті, коли голюся.

Уранці 29 квітня 1986 року я дізнався про Чорнобиль. Радіоповідомлення було коротке й уривчасте. На радянській атомній електростанції на північ від Києва сталася поважна аварія. Із Західної Німеччини та Швеції сповіщали, що радянські власті просять поради, як загасити радіоактивну пожежу. За чутками, горіння реактора вийшло з-під контролю. За непідтвердженими повідомленнями кількість жертв аварії досягала двох тисяч.

Слухаючи останні вісті, я закінчив голитися і замислився над тільки-но почутим... Радіація передовсім вражає клітини, які швидко діляться, тобто клітини, які утворюють кістковий мозок, а також волосяні мішечки і стравохід. На підставі усіх цих відомостей про аварію в Чорнобилі у мене склалося враження, що від радіоактивного опромінення потерпіла велика кількість людей. Отже, у жертв аварії зруйнований кістковий мозок, а такі люди помирають за кілька тижнів через крововтрати або інфекції, як і хворі на лейкоз, що не лікуються.

Усе це — сфера моєї діяльності. Чимало дітей і дорослих з лейкозом вдається вилікувати засобами хіміотерапії. Якщо вона не дає позитивних наслідків, можна спробувати пересадити кістковий мозок. За допомогою цього методу хворому, по суті, вживлюють нову кровотворну систему. Насамперед руйнують його власний кістковий мозок, який виробляє аномальні кров’яні тільця. Роблять це за допомогою хіміотерапії та радіоактивного опромінення в дозах, достатніх для знищення тих клітин кісткового мозку, які ще живі, не завдаючи при цьому значної шкоди іншим життєво важливим органам. Потім у донора беруть порцію кісткового мозку (10 відсотків від загальної його кількості в організмі людини). Цю порцію очищають від уламків кістки та жиру і вводять через вену хворого в його кровоплинну систему. Даний процес нагадує звичайне переливання крові. Якщо операція успішна, клітини пересадженого кісткового мозку заносяться плином крові до внутрішньокісткових порожнин хворого, де вони починають виробляти здорові кров’яні тільця. Врешті успіх залежить від двох основних чинників. По-перше, необхідна генетична сумісність кісткового мозку донора й реципієнта. В разі несумісності трансплантований мозок може не приживитися або приживитися тимчасово. І в першому, і в другому разі організм відторгає його; тоді лікування закінчується смертю. Іноді білокрівці трансплантата атакують реципієнта, тобто відбувається процес, протилежний відкиданню трансплантата, що має назву реакція «трансплантат проти хазяїна» (хвороба «гість проти хазяїна»). Половина таких випадків закінчується смертю. Якщо трансплантат успішно приживлюється, хворий потребує надзвичайно уважного післяопераційного догляду протягом багатьох тижнів, доки новий кістковий мозок почне виробляти достатню кількість кров’яних тілець і таким чином відновить здатність організму боротися проти інфекції. Увесь цей час хворий легко може стати жертвою інфекцій, кровотечі та інших ускладнень. Ризик цілком очевидний. Дехто з тих, кому імплантовано кістковий мозок, помирає передчасно, інші одужують. Коли до мене приходить людина, хвора на лейкоз, я знайомлю її із статистикою; людина сама повні на вирішити, що робити далі. Я відверто заявляю: «Цей вид лікування дає п’ятдесят відсотків шансів на одужання, а оцей — лише тридцять. Якщо ви неодмінно хочете опинитися в нашій клініці через рік, не погоджуйтесь на трансплантацію кісткового мозку. Але якщо ви здатні піти на ризик, щоб замість того, аби знову потрапити до нас, втішатися довголіттям, не хворіючи, то подумайте: може, варто зважитись на операцію?»

Погодившись на трансплантацію кісткового мозку людина розпочинає боротьбу за своє життя. Але у хворих на лейкоз є вибір: робити операцію чи ні. Розмірковуючи про події в Чорнобилі, я дійшов висновку, що багатьом радянським громадянам вибирати не доводиться: вони вже опромінені, а їхній кістковий мозок зруйнований. Без нового кісткового мозку вони помруть. Водночас я запитував себе, чи здатний будь-який народ, у тому числі радянський, подати належну допомогу жертвам такої грізної катастрофи? Вживляння кісткового мозку — надзвичайно складна операція. Але сама вона це лише частина проблеми. Інтенсивний медичний догляд після операції — ще складніша справа. В Сполучених Штатах практично кожне ліжко в лікарнях, де пересаджують кістковий мозок, зайняте. В усьому світі щороку роблять дві тисячі операцій, пов’язаних з трансплантацією кісткового мозку.

Я приблизно знав можливості радянської медицини щодо пересаджування кісткового мозку. Радянські лікарі мали два-три комплекти апаратури для таких операцій, а здійснювали їх декілька на рік. Якщо засоби масової інформації правдиво висвітлили масштаби аварії, то Радянський Союз потребує допомоги, думав я. Будь-яка інша країна потребувала б допомоги на його місці. І я був за те, щоб запропонувати допомогу. Чому? Бо помирали безневинні люди. Ця катастрофа така сама, як і всяка інша. Але вона стосувалася галузі, в якій я фахівець. Отже, я й повинен допомогти.

Я належу до багатьох організацій. Особливо пишаюся своїм членством у Міжнародній організації пересаджування кісткового мозку. Заснована 1971 року, ця установа отримує звіти приблизно із 150 центрів імплантації кісткового мозку в 60 країнах світу. Докладні відомості про кожну з проведених там операцій опрацьовуються на комп’ютерах і знову надсилаються до лікувальних закладів, що сприяє поліпшенню результатів подальших операцій. Центр очолює Мортімер Бортін, я — голова дорадчої комісії.

Дізнавшись про аварію в Чорнобилі, я зв’язався по телефону з Бортіном. Хоч Радянський Союз на той час не був членом організації (згодом він став ним), Бортін погодився, що треба запропонувати допомогу. Він зателефонував іншим членам дорадчої комісії, щоб з’ясувати можливості центру, скільки хворих він може прийняти і, що найважливіше, чи не заперечують члени комісії проти надання допомоги. О дев’ятій годині ранку я отримав від Бортіна дозвіл запропонувати Радянському Союзові допомогу нашого центру.

Тоді виникла проблема: як передати цю пропозицію? По радіо повідомили, що державний департамент уже пропонував Радянському Союзові гуманітарну й технічну допомогу, але пропозицію було відхилено. Я думав звернутися до Національного інституту раку і Національного інституту здоров’я як посередників, бо вони були тісно пов’язані з Міжнародною організацією пересаджування кісткового мозку і Каліфорнійським університетом. Однак обидві ці установи державні, і Радянський Союз навряд чи прийняв би від них пропозицію, Надіслати телеграму від імені Міжнародної організації в радянське посольство у Вашингтоні? Це нічого б не дало. Я намагався уявити, що відбувається в Радянському Союзі, в центрі того кризового становища. І зрештою вирішив звернутися до доктора Арманда Хаммера — однієї з найвизначніших особистостей, яких знав.

Хаммер народився в Нью-Йорку 21 травня 1898 року в сім’ї емігрантів з Росії. Закінчивши медичний факультет Колумбійського університету, він у 1921 році поїхав до Радянського Союзу, щоб подати допомогу в боротьбі з епідемією тифу. Невдовзі він зустрівся з Леніним, який сказав у розмові з ним, що країна вкрай потребує не так медичної допомоги, як харчів. Згодом Хаммер домовився про експорт американської пшениці до охопленого голодом району Уралу в обмін на мінерали та хутро, які він продавав за кордоном. Від 1921 до 1930 року він жив у Радянському Союзі як підприємець, репрезентуючи тут тридцять вісім американських компаній. Він також розширив азбестові копальні в Уральських горах і відкрив у Москві фабрику олівців. 1930 року він продав Радянському урядові усе своє майно і ску

1 Р. Гейл має на увазі РРФСР. Союз РСР було створено наприкінці 1922 р.

пив силу-силенну мистецьких творів, які збував через новостворену галерею Хаммера в Нью-Йорку.

У Сполучених Штатах Хаммер протягом наступних десятиліть досяг великих успіхів у найрізноманітніших галузях: виробництві алкогольних напоїв, банківській справі, вирощуванні великої рогатої худоби, радіомовленні, а 1956 року купив велику кількість акцій захирілої нафтопереробної компанії «Оксідентал петролеум» за 100 тисяч доларів, і незабаром ця компанія стала однією з найбільших (восьмою) у США. 1961 року за урядування Джона Ф. Кеннеді Хаммер після тридцятирічної відсутності повернувся до Москви у складі торговельного представництва й відтоді підтримував дружні стосунки з усіма радянськими лідерами. В середині 70-х років він від імені компанії «Оксідентал петролеум» вів переговори з Радянським урядом про торговельну угоду на двадцять років щодо продажу добрив на суму 20 мільйонів доларів.

Хаммер не святий. Як бізнесмен, він знає, що таке сила, й застосовує її досить часто.

Багато хто вважає, що його дії зумовлені лише жадобою прибутків і самоствердження. Домагаючись успіху, він нажив собі багато ворогів, але серед них мало діячів, які стоять при владі. І все ж я переконаний, що в стосунках з радянцями Хаммер керувався чимось більшим, аніж просто бажанням мати зиск і владу. Він щиро прагне миру між світовими наддержавами і цій меті присвятив значну частину свого життя. 1986 року вісімдесятивосьмирічний Хаммер налітав 250 тисяч миль і здійснив кілька поїздок до СРСР. Волтер Кронкайт якось зауважив, що Хаммер — «унікальний міст між комунізмом і капіталізмом».

Він, мабуть, найвідоміший американець у Радянському Союзі, мультимільйонер, який бував у товаристві найвищих чинів радянської ієрархії, «улюблений капіталіст» Радянського Союзу. Отже, 29 квітня 1986 року о пів на шосту ранку я зателефонував йому в «Оксідентал петролеум», попросивши надіслати мого листа до Москви.

Як з’ясувалося, в Лос-Анджелесі Хаммера не було. Він виїхав до Вашингтона, щоб відвідати Національну галерею, де відкривалася виставка картин з музею імені Пушкіна й Ермітажу. Хаммер організував для радянських шанувальників виставку сорока однієї картини імпресіоністів, тридцять три з яких доти не виставлялися у США. В Радянському Союзі було виставлено для масового огляду імпресіоністські та постімпресіоністські картини з Національної галереї та з приватної колекції Хаммера.

Нарешті, зв’язавшись із Хаммером, я пояснив, що для ліквідації наслідків такої великомасштабної аварії, як у Чорнобилі, очевидно, потрібні будуть міжнародні зусилля. Хаммер вислухав мене і поставив кілька запитань. Лише раз він не погодився зі мною — тоді, коли я висловив припущення, що, можливо, доведеться вивозити хворих до лікарень європейських країн. «Облиште,— сказав Хаммер,— Радянський Союз на це ніколи не піде». Підтримавши ідею про надання допомоги, він зауважив, що не хотів би робити кроків, які б суперечили політиці американського уряду. Того самого дня він порушив це питання на зустрічі з чотирма членами сенатської комісії з іноземних справ — головою комісії Ричардом Люгером, а також Альбертом Гором, Тедом Стівенсоном і Клеборном Пеллом. Усі сенатори висловилися за надання медичної допомоги потерпілим у Чорнобилі. Лише після цього Хаммер надіслав Михайлові Горбачову листа такого змісту:

«Шановний пане Генеральний секретар!

Мене дуже засмутила аварія, що сталася на Чорнобильській атомній електростанції неподалік Києва. Нас особливо стурбувало те, що, можливо, якась частина населення зазнала радіоактивного опромінення.

Як ви знаєте, один з можливих наслідків такого опромінення — ушкодження крові та кісткового мозку, а це в свою чергу може викликати смерть. Дотеперішні аварії на ядерних реакторах призводили саме до такого типу опромінення; жертви помирали приблизно через два тижні без будь-яких безпосередніх ознак хвороби.

Людей, у яких внаслідок опромінення смертельно уражений кістковий мозок, можна врятувати шляхом пересаджування клітин кісткового мозку від донора. Донорами можуть бути родичі потерпілих або добровольці, вибрані за допомогою комп’ютерних обчислень.

Доктор Роберт Пітер Гейл, голова Міжнародної організації пересаджування кісткового мозку, професор медицини і голова Центру трансплантації кісткового мозку при Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі пропонує мобілізувати ресурси Сполучених Штатів і міжнародних трансплантаційних центрів з метою подання допомоги в діагностиці людей, яким необхідно пересадити кістковий мозок для врятування їхнього життя.

(Я добре знаю доктора Гейла як з особистих стосунків, так із нашого співробітництва. Я працював з ним, виконуючи обов’язки радника президента Рейгана з питань ракових захворювань. Окрім того, доктор Гейл та його співробітники можуть бути корисними у виявленні потенційних донорів кісткового мозку в Радянському Союзі і у використанні опрацьованих комп’ютерами картотек донорів США та європейських країн.

Доктор Гейл готовий негайно прибути до Радянського Союзу й зустрітися з радянськими ядерниками та гематологами, щоб оцінити ситуацію і визначити оптимальний шлях врятування тих, кому загрожує небезпека. Я візьму на себе всі витрати, пов’язані з його діяльністю, яка може виявитися дуже важливою у врятуванні життя опромінених громадян.

Пане Генеральний секретар, прошу Вас прийняти моє найглибше співчуття з приводу цієї трагедії і мою найщирішу пропозицію бути якоюсь мірою корисним у цій справі. Я перебуваю тепер у Вашингтоні, і зі мною можна .(в’язатися через посольство СРСР.

З найтеплішими почуттями й повагою

Арманд Хаммер».

Зміст цього листа, врученого Олегу Соколову, радянському послу в США, було передано телетайпом до Москви Анатолію Добриніну, дораднику Горбачова з питань зовнішньої політики й секретареві ЦК КПРС. І Соколова, і Добриніна попросили передати лист Горбачову якнайшвидше. Наступного ранку сенатори Люгер, Гор, Стівенс і Пелл звернулися до Державного департаменту з проханням підтримати ідею надання медичної допомоги жертвам Чорнобиля. Вони отримали схвальну відповідь. Через двадцять чотири години, 1 травня о пів на сьому ранку, мені подзвонив Рік Джекобс, спеціальний асистент доктора Хаммера. Він сказав, що кілька хвилин тому Радянське посольство попросило дати номер мого домашнього телефону. О сьомій годині я вже розмовляв з радянським послом Соколовим, який повідомив, що надійшла телеграма з Москви: мене запрошують негайно прибути до Радянського Союзу.

— До Москви чи Києва? — запитав я.

— До Москви.

Розмова була коротка. Соколов говорив спокійно і по-діловому. Я поклав слухавку й почав готуватися до поїздки.

Попереднього дня я обдумував плани рятувальних дій. Будь-яка значна аварія — це випробування медичних ресурсів. Системи охорони здоров’я не передбачають раптових аварій з багатьма жертвами. Якщо, наприклад, перед Медичним центром Каліфорнійського університету розіб’ється автобус і сімдесят чоловік будуть серйозно поранені, то передусім вони потребуватимуть негайної медичної допомоги: треба буде знайти сімдесят місць у лікарні й кожному пацієнтові поставити крапельницю. Я уявив собі, який обсяг робіт доведеться виконати в Радянському Союзі після ядерної катастрофи в Чорнобилі.

Не маючи повної інформації, я обмірковував найнесподіваніші ситуації. Як бути, якщо кістковий мозок треба пересадити ста чоловікам? А може, кількість жертв перевищить тисячу? Я не уявляв можливостей радянських медиків. Чи є в них запас кісткового мозку? А якщо немає, то де брати донорів?

Після того як у Москві було схвалено мою поїздку до Радянського Союзу, я вирішив зв’язатися з людьми, які б могли допомогти мені в роботі. Пол Терасакі — один з найбільших у світі авторитетів у галузі визначення типу живої тканини. Якби для операцій довелося визначати типи тканин сотень людей, він був би незамінний. Єр Райзне — біохімік з Вайзманівського інституту, розробив технологію виділення з кісткового мозку клітин, наявність яких може викликати в реципієнтів хворобу «гість проти хазяїна». Зважаючи на те, що радянські медики не мали досконалої методики добору донорів, його присутність також була вкрай бажана. Мені час від часу доводилося працювати з Діком Чемпліном, професором медицини Каліфорнійського університету, і я знав, що коли б у мене виникла потреба мати поруч фахівця з діагностування та догляду за хворими, то він був би саме таким фахівцем. Уранці я зв’язався з Чемпліном і Терасакі в Каліфорнійському університеті, а невдовзі і з Райзнером, який перебував у Нью-Йорку. Тиждень тому він брав участь у роботі медичної конференції в Колорадо і зупинився в Манхеттені, щоб відвідати свою сестру та декого з колег у Слоан-Кеттерінзькому інституті. Кожному з них я виклав свої пропозиції приблизно однаково. Я нічого не знав про ситуацію в Москві. Не знав, що саме від нас буде потрібно. Не знав навіть, чи запросять їх до Москви, але сказав, що треба бути готовими до поїздки. Я хотів, аби вони добре підготувалися. Терасакі мав зібрати все необхідне для розпізнавання типів живої тканини принаймні двохсот чоловік (цю цифру я вибрав довільно), Чемплін — свої інструменти для трансплантації кісткового мозку, а також голки, антикоагулянти, скляний посуд, а Райзнер — абсолютно все для лабораторної роботи, неначе в Москві не було нічого, крім електричної розетки.

Після цього я подзвонив Мортімеру Бортіну в Міжнародну організацію пересаджування кісткового мозку і попросив приготувати деякі дані. Потім зосередився на проблемі добору донорів. Ідеальним донором кісткового мозку для потерпілого може бути його брат-близнюк. Трансплантати, взяті від близнюків, що мають однаковий генотип, не відторгаються. Інші донори генетично сумісні лише на двадцять відсотків. Повна сумісність між двома людьми трапляється в одному випадку з десяти тисяч. Якщо чорнобильська катастрофа завдала шкоди здоров’ю великої кількості людей, побоювався я, то цілі сім’ї опромінені й родичі потерпілих не можуть бути для них донорами.

У всьому світі налічується приблизно 150 тисяч донорів кісткового мозку. Найбільший центр донорства — Фонд Антоні Нолана (названий так за ім’ям англійського хлопчика, що помер від лейкозу за браком донора, і заснований на кошти його батьків) — має у своєму реєстрі 50 тисяч добровольців, а також типи мозкової тканини, систематизовані за допомогою комп’ютерів. У Сполучених Штатах немає такої великої установи, але в більшості медичних центрів США є списки зацікавлених цією проблемою людей (переважно полісменів та пожежників), у яких визначено групи тромбоцитів чи білокрівців; у разі потреби, вони можуть стати донорами кісткового мозку. Хоч часу залишалося дуже мало, я подзвонив Джонові Голдману до Королівської високої медичної школи в Лондоні та Джонові Гензену до високої медичної школи при Вашінгтонському університеті в Сієтлі й попросив їх налагодити контакти з установами, які мають донорів кісткового мозку.

Наближався час мого від’їзду до Москви. Треба було спакуватися. Вирушаючи в подорож, я беру з собою приладдя для гоління, блакитні джинси, синій блейзер, спортивні штани, кілька білих сорочок і краватку. Окрім того, я поклав до валізи невеличкий плеєр з колонками й увімкнув у вітальні уривок з Бетховена.

Довідавшись, що я їду до Москви, журналісти юрмилися біля нашого будинку, а телефон розривався від настирливих дзвінків. Якомога уникаючи засобів масової інформації, я забіг на кілька хвилин до школи попрощатися з Тел і Шір. Сказав донькам про аварію в Радянському Союзі і пообіцяв довго не затримуватись, вернутися, може, через кілька тижнів. Потім поїхав до своєї контори в Каліфорнійському університеті взяти останні публікації про радіацію і пересаджування кісткового мозку — в СРСР цих матеріалів могло ще не бути.

Компанія «Оксідентал петролеум» прислала мені додому квиток. Перед самим від’їздом я зателефонував Хаммеру. Розмова була довгою. Хаммер сказав, що передусім я маю здобути довіру в Радянському Союзі. Вони повинні зрозуміти, що я приїхав допомогти їм. Хаммер порадив мені не давати інтерв’ю, принаймні спочатку, і заявив, що хоче бути в курсі всіх справ — і вдень і вночі.

Тамар відвезла мене в аеропорт, який аж кишів журналістами. Я їм сказав: «До Радянського Союзу я їду від імені Міжнародної організації пересаджування кісткового мозку. Там матиму справу з хворими, яких лікують радянські лікарі. Я ще не знаю обсягу роботи, але зроблю все, щоб принести якнайбільше користі».

Я нічого не приховував. Справді, я знав не більше ніж сказав. Знав лише, що аварія сталася під Києвом, а летіти доводиться до Москви. Знав, що мене запросили, але не було ясно, хто саме запросив. Я навіть не був певен, чи мене запросили для лікування хворих, чи для того, щоб американський лікар якось підтримав їхні зусилля.

О пів на четверту пополудні літак вилетів з Лос-Анджелеса через Франкфурт до Москви. Незабаром я дістану відповідь на всі запитання.

Розділ 5

Я прибув до Москви о вісімнадцятій годині. Перед входом до аеропорту на мене чекало двоє чоловіків. Один з них був високий і огрядний, приблизно сорока років, у типово американському сірому костюмі в смужку; другий — приблизно мого зросту, з темним волоссям, у сірих широких штанях і блакитному блейзері. Перший, ступивши кілька кроків уперед, привітався.

— Докторе Гейл, я Віктор Воскресенський з Міністерства охорони здоров’я. Ми раді бачити вас у себе.

Віктор — психіатр за освітою, але залишив цю професію, бо він, як пізніше сказав мені, «нічого не робив; психіатрія нікому не допомагає». Згодом він став членом радянського політично-медичного відомства, приїхав разом з дружиною і тринадцятирічною донькою до Сполучених Штатів у обійняв посаду медичного аташе в радянському посольстві у Вашингтоні. Під час чорнобильської аварії Віктор відпочивав у Криму, йому доручили бути моїм гідом і перекладачем.

Другий чоловік — Микола Фетисов, також працював у Міністерстві охорони здоров’я. Ми перейшли через залу аеропорту й, сівши в чорний лімузин, вирушили до центру Москви.

Повітря було прохолодне; починало сутеніти. Я запитав, чи ми їдемо до лікарні. Вони відповіли, що ні, бо я, мабуть, стомився, і мене відвезуть до готелю відпочивати. Я спав у літаку, тому висловив бажання якнайшвидше взятися до діла, але Віктор пояснив, що лікар, який опікується жертвами аварії, приїде до готелю і про все поінформує мене.

Приблизно через тридцять хвилин ми прибули до готелю («Радянський»), призначеного для спеціальних відвідувачів. Колись це буз приватний будинок з чудово розмальованими стелями, вишуканими люстрами, старовинними меблями і оригінальним живописом у вестибюлі та коридорах. Він мав розкішний вигляд: червоні килими, білі мармурові сходи, що вели на горішні поверхи.

У вестибюлі мене відрекомендували доктору Олександру Баранову. Цьому високому із глибокими залисинами чоловікові було під п’ятдесят. Впадали у вічі його великі вуха й ніс. На відміну від Віктора й Фетисова, Баранов носив костюм та окуляри радянського виробництва. Обличчя випромінювало теплоту й турботливість. Він справив на мене враження дуже порядної людини, і протягом наступних місяців я в цьому переконався,