Володимир Шаян «Віра предків наших»

дом чи вином. На цих Божественних Левадах Божественний МЕД, буде скріплювати його вічне надхнення і святість, як стан блажегіности душі героя по смерті. Рабів, — як довідує­мося із віри лицарів Святослава, — до цього Вирію Прапредків там не пускалихГрудка землі, якою затуляв герой свою смер­тельну рану була там його найкращим і єдиним свідоцтвом на­ших прабатьківських чеснот.

Інші символи Свантевита чи цілої його Святині є само­зрозумілими саме як символи і не вимагають окремих мірку­вань на самому вступі. Це буде величезний Меч, як Символ Бо­ротьби і Найвищої Влади, а далі прекрасний запряг коня і сам ЖИВИЙ БІЛИЙ КІНЬ, символ білого світу небес.

І врешті...

І це найвеличніше у святині і цілому культі... Буде там триста найкращих, вибраних лицарів, яких жит­тя присвячене Службі і Славі Свантевита.

Нас уже не зачудує, що всі вони будуть на білих конях. Чи це дійсність чи мітологія...

Ми вже готові, щоб критично і аналітично читати основ­ний, документальний текст нашого досліду, а саме книги:

Саксо Ґрамматікус: Іеста Данорум, Лібер XIII.

Нашу лектуру доводиться, однак почати від критичної дискусії про автентичність свідчень Саксонця.
Про „Історію Данців" Саксонця Письменного

Саксо Ірамматікус, або Саксонець Письменний, був дон­ським поетом та істориком із родини дружинників у службі князя Вальдемараса Першого. Жив він в рр. 1150-1206. Увійшов у службу архиєпископа Абсальона і, очевидно, мусів набути для цієї служби усіх конечних знань із опануванням латини то­дішньої "кляси" і стилю.

Сам був поетичної вдачі і мав живе заінтересування ста­ровиною, а зокрема історією князів і воєн свого народу. Пише історія, що із спонуки цього архиєпископа він почав писати свою історію 1185 р. Може „спонука" архиєпископа — це тільки виправдання і повага для його власних заінтересувань. Цього не знаємо напевно, але знаємо напевно, що його заінтересування історією є жваві і щирі.

Події, про які буде мова, відбувалися Ваюці 1168 і саме ар­хиєпископ відігравав важливу ролю в боротьбі за опанування острова Ругії і знищення святині Свантевща у твердині Ар-кони. Мусимо пам'ятати, що це був час, у якому архиєпископи відігравали більше активну і безпосередню ролю в політичному житті, ніж сьогодні. У поході, про який буде мова, архиєпис-коп Абсальон відігравав ролю головнокомандувача і був авто­ром головного бойового пляну облоги твердині Аркони.

Для ілюстрації цього факту пригадаймо нашим читачам, що це в той час приблизно князь Англії Генрих II забажав, щоб його канцлер, цебто, на сьогоднішні поняття, прем'єр мі­ністрів, став архиєпископом і здійснив це бажання в блиска­вичному часі. Він бажав собі далі, щоб цей архиєпископ, мова тут про славного Томаса Бекета, справував надалі уряд йому вірного канцлера і дорадника. Тут сталося не по його бажанні. Не будемо теж слідкувати тут за цією важливою подією в істо­рії Англії. Ми згадали її лише для ілюстрації ролі архиєписко-пів того часу.

В Данії архиєпископ Абсальон зостався вірним князе ві. Історію нападу на Ругію, облоги Аркони і події після її роз­грому можемо слідкувати з виїмковою докладністю в історії Саксонця. Слід думати, що він був безпосереднім учасником і навіть мав за завдання писати хроніку цієї війни. Вона ж була завершенням трьох попередніх спроб опанувати цей острів, у рр. 1136, 1159 і 1166. Цілий хрестоносний похід мав бути підня­тий проти держави цього острова і твердині старослов'янської віри. Отже, подія вважалася неабиякої ваги та історичного значення для Данії. Роля архиєпископа тут повністю вияскрав­

лена, можливо — перебільшена. Сам безсумнівно хоробрий князь Данії, Вальдемарс Перший, показаний тут у досить пасив­ній ролі глядача, що дивиться на боротьбу та облогу із свого крісла перед шатром. Натомість активність і провідна роля архиепископа скрізь детально висвітлена. Це можу пояснити тіль­ки фактом безпосередньої участи його секретаря чи учня, саме Саксонця Письменного, у цих подіях і навіть впливу самого ар-хиєпископа — таке яскраве підкреслення його ролі підчас об­логи і після розгрому твердині. Так чи інакше події описані ще за життя численних учасників були для них цікаві, тому опи­сані докладно із конечности в основному вірно, хоч саме слово Абсальона могло мати вплив на переоцінку його власної ролі.

Мабуть із цієї хроніки, а зокрема жвавости її опису по­стала думка написати цілу історію Данії. її з доручення чи спо­нуки почав Саксонець від панування перших християнських князів Данії, а саме — від Свейна 1076 р. Зовсім подібно як у наших хроніках. Але є й основна ріжниця, а саме — пізніше автор доповнив її всіма зібраними відомостями, переказами чи традиціями дохристиянської доби із можливо повним викорис­танням ісляндсько-скандинавських саг, і таким чином постав його монументальний твір "Історія Данії" п. з. оригіналу "Ґеста Данорум".

Очевидно, трудно вимагати історичної докладности від тих частин його історії, які він міг основувати тільки на тради­ції, залишках хронік чи головне на сагах, себто поетичних тво­рах, що були рівночасно героїчними і мітологічними епопеями півночі. Але саме в тій частині збереглася велика скарбниця легенд чи героїчних саг, від яких зачинається історія кожного народу. Подібні елементи є вплетені, як відомо, і в нашу хро­ніку, але в дуже незначній мірі, наслідком чого пропала ціла наша історія дохристиянської доби.

Отже, даремно гніваються деякі історики за "неісторич-ність у сучасному значенні" хроніки Саксонця. Ми не мали б історії князевича Гамлета, в оригіналі Амлета, що надхнула Шекспіра до його монументальної трагедії.

Одначе, навіть ці критично-негативно наставлені істори­ки признають, що чим ближче до сучасности тим докладнішою і вірнішою стає його історія, а щодо сучасности то тут залиша­ється ствердити, що це безпосередня обсервація або докладні звідомлення численних учасників. Це останнє я виключаю на основі цілого ряду подробиць, які вказують на тонкий обсерва­ційний хист і живий інтерес самого автора.

Як би однак воно не було, то не може бути сумніву в ав­

тентичності і правдивості основних подій, що ними будемо займатися, вони ж бо, або тогочасні, або писані з автопсії.

Стільки в загальному для нашої оцінки історії Саксонця Письменного.

Якщо йдеться про вужчий предмет досліду, а саме — відомості про внутрішній устрій держави Руґії, опис святині Свантевита, його статуї, як теж статуй інших Божеств в інших І містах цього острова, то тут ми у дуже щасливому становищі.

А саме: німецький учений Шухгардт, згадуваний уже вище, провів археологічні досліди й розкопки, докладно слід­куючи за описом Саксонця. І тут саме виявилася уоя доклад­ність і правдивість опису даного Саксонцем у його "Історії".

Отже, маємо перед собою опис подій, як теж твердині і Аркони і святині Свантевита, потверджений археологічними розкопками із докладністю, яка зовсім задовільно документує правдивість опису Саксонця. До цих розкопів трудно буде під­копатися якому небудь песимістичному чи ворожому крити-

Ми не маємо теж найменшого сумніву, що ані Абсальон, ані Саксонець не мали ніякої симпатії, а тим менше повного зрозуміння звичаїв чи релігійних вірувань венедських слов'ян острова Руґії. Що більше, цілість походу чи наїзду відбувалася з виразним наміром остаточного знищення цього важливого осередку автохтонної та оригінальної віри цієї слов'янської держави. Тому тут можливі чи то викривлення чи знецінення "поганської віри", але, із другого боку, лицарське походження і поетична вдача разом із інтересом до старовинности мусіла у великій мірі рівноважити ворожість наставників автора, голов­но архиєпископа Абсальона до подій і змісту старовинної віри Руґіянців. Тут слід відмітити теж, що не всі князі Данії, уже християнізованої Данії, були прозелітами. Про одного з них читаємо, що вислав він величний дар Свантевитові в Руґії, слав­ному із своєї вирочні, за що не похвалили його християнські єпископи.

Отже, дивним дивом спостереження Саксонця не поз­бавлені деякої симпатії для старої віри, а зокрема для лицар­ської оборони твердині Аркони, якої лицарі, як побачимо, во­ліли смерть у полум'ї пожеж, аніж неволю у ворожій до їх віри Данії. Це все разом творить його опис гідним наукової уваги і докладної критичної аналізи.

Хочу в цій .частині праці відмітити одну подробицю опи­су, на оборону мого твердження про окрему спостережливість до деяких звичаїв, із яких описом мусів стрінутися наш автор.

200

В описі Богослуження перед святинею Свантевита Найви­щий Священик культу бере в руки величезних розмірів колач, спечений на меді, і ставить його поміж собою та громадою вір­них, звертаючися до них із запитанням, чи вони бачать його, цебто — чи бачать його постать поза величезним людського роз­міру колачем. Якщо громада відповість, що його бачить, тоді він скаже:

І тут автор додає своє пояснення, що ніяк він не бажає ані собі, ані їм смерти, але, щоб колач, або „коловай" був на другий рік ще більший. А був цей колач виразом їх добрих жнив, їхнього добростану. Отже, Найвищий Жрець бажав їм у такий парадоксальний із відтінком веселого парадоксу ще кращого добростану, ще більшого плодозбору, ще більшого „коловаю".

І тут стрічаємся з важливим фактом потвердження правдивосте такого обряду, — потвердження не менше важ­ного як самі розкопки Шухгардта.

Бо саме такий зворот, таке благословення, чи доклади таку відповідь маємо стверджену і в українському фолкльорі, як старовинний, добре закріплений обряд, перед початком свя­щенної вечері на Різдво. Тут голова роду, поставивши "КОЛЯ­ДУ" на стіл дає родині те саме питання і дослівно ту саму від­повідь. Це ж добре відомий факт українським етнографам.

А отже, т;акий традиційний елемент обряду записує Сак­сонець як елемїнт Богослуження в 1168 році!

Ані наші прапредки не вчилися свого обряду із „Історії" Саксонця, друкованої у 16-ому сторіччі, ані Саксонець не сту­діював цих обрядів у далекій Україні чи в Карпатах.

А однак, обряд є той сам! І записані Саксонцем слова є слово в слово такі самі, як ще й досі в обрядах початку 20-го сторіччя. Несподівано для нас маємо тут точне датування об­ряду як усенароднього обряду Великого Всенароднього Єд­нання.

Бо згідно з описом Саксонця цей Священний Коловай ді­лили відтак між цілим народом і це було всенароднім причас­тям. Нам відомо з обрядів, що такого Коловаю не вільно було різати ножем, Його ламали руками!

Стоїмо перед доказом, безсумнівним твердим доказом старовинностй українських обрядів. Старовинности і їх Свя­щенного Достоїнства! Отже, довгий є шлях від острова Руґії до Чорноморських Степів, чи від Карпат до Радогощу.

Це доказ не тільки сивої старовини наших обрядів у ран­ній, світанково ранній добі історії людства, але куди важливі­ший доказ прапервісної релігійно-обрядової єдности цілого прос­тору слов'янського розселення від Ватіканського півострова до... острова Руґії на північно-західніх теренах слов'янського розсе­лення. Звичайно, із бігом часу розвинули поодинокі народи ще й свої власні обряди чи звичаї, але розвинули їх на грунті пра­первісної спільноти, у якій були вже міцно зарисовані основні концепції Найвищого Божества та основні релігійно-обрядові звичаї і Богослуження.

Сьогодні ми збираємо їх залишки. Шукаємо їх у розсія­них свідченнях тих, що вогнем і мечем нищили нашу націю і нашу прабатьківську віру.

Шукаємо їх у розкопках, у розкопках чужинців, що не подбали про закріплення чи збереження якоюсь надбудовою досліджуваного об'єкту навіть за правилами археології. Шукає­мо їх під землею.

Шукаємо їх в останках звичаїв і обрядів, у піснях чи пе­реказах слов'янських і балтійських народів, як загубленого чи знищеного скарбу нашої душі.

Саксонець Письменний Про напад на державу Руґії та знищення святині Свантевита

(Саксо Ґрамматікус: Ґеста Данорум CL XVII етц, пп. 821 етц.)

Князь (данський Вальдемарс Перший) напав на Руґію в ріж них місцях та, знайшовши всюди нагоду до грабунку, але ніде до вирішальної битви, ведений гарячкою проливання кро-ви, вирішив здобувати Аркону облогою. Ця твердиня Аркони розташована була високо на вершку узгір'я. Від сходу, полудня й півночі була вона захищена, не штучно збудованими, але при­родними укріпленнями, бо стрімкі узбіччя узгір'я мають вигляд укріплених мурів і ніяка стріла вистрелена навіть із стрільної машини не могла досягнути його (узгір'я) вершка. Із тих, вище названих сторін світу, була ця твердиня боронена морем, що опливало хвилями його підніжжя, тоді як від заходу була во­на оточена оборонним валом, високим на 50 стіп, якого нижня частина була із землі, а вища з дерева перемішаного з глиною.

Y її (цієї твердині) північному кінці був багатий на воду живець, до якого вела укріплена для мешканців міста дорога. Коли князь Еріх підчас попередньої облоги перерізав доступ до цього джерела обложеним мешканцям міста, то завдав їм біль­ше шкоди від спраги як від сили зброї.

В середині городу була рівна площа, на якій видніла збу­дована з дерева святиня, прекрасної роботи. Була вона у висо­кій пошані не тільки завдяки величності її вигляду і прикрас, але завдяки святості поміщеної в ній статуї Божества. Зовніш­ня сторона була вся прикрашена дбайливо виконаними різьба­ми, розмальованими грубо й незручно, які уявляли собою ріжні зображення.

Як вхід до неї (святині) вели тільки одні і єдині двері. Са­ма священна статуя була окружена подвійними рядами заслон. Зовнішніми заслонами були самі стіни, вивершені багряною ба­нею, а внутрішніми заслонами були величні звисаючі килими, прикріплені так, що творили немов стіну навколо чотирьох стовпів. Обидві ці заслони сполучував тільки спільний дах і дуже мало дерев'яних споруд.

Y святині стояла велика статуя, яка своєю величиною перевищувала розміри людини. Гідна подиву височіла ця ста­туя. Вона мала чотири голови і чотири шиї, із яких дві були спрямовані вперед а дві назад, а кожна із голів зверталася своїм лицем одна направо, а друга наліво.

Вуса їх (себто цих голів) були попідтинані, а волосся під­стрижене так, немов би мистець бажав наслідувати звичаї і спо­сіб стриження голови Ругіянців.

Y правій руці тримав (зображений статуєю Бог) ріг, ми­стецьки вирізьблений із ріжнородних металів. Цей ріг щорічно наповнював напитком аж по береги священик, що керував їх-' німи обрядами, який із кількости самого напитку (залишеного в розі) предвиджував багатство плодозборів найближчого року. Ліва рука була зігнена луком і спочивала на бедрі. Його шата досягала долішньої частини уд, які вирізьблені із ріжного де­рева сполучувалися так невидним сплетом із колінами, що міс­це споєння частин можна було доглянути тільки зблизька і то після докладного приглянення. Його ноги, як здавалося, дотор­калися землі, а їх підстави були глибоко вкопані в неї.

Поруч видніла упряж коня і сідло статуї, як теж симво­ли Божества. Подив для них збільшував надзвичайної величини меч, якого піхву і рукоять, крім прекрасної різьби мистецького виконання, звеличували ще зовнішні прикраси із срібла.

Торжественний культ цієї статуї відбувався за ось таким обрядом:

Раз у році після плодозборів збиралися громадяни цілого острова перед святинею статуї, убивали жертовні тварини і влаштовували для слави їхньої віри торжественну трапезу. Свя­

щеник цього Божества, який, усупереч загальному звичаєві цієї країни, відзначався довгою бородою і волоссям, уже поперед­нього дня перед святом, увійшовши у святилище, куди йому са­мому лицювало увіходити, найдбайливіше прочищував статую, уживаючи щіточок і дбаючи при тому, щоб у святині навіть не видихувати, і тому для зачерпнення повітря й видиху виходив він за двері, щоб присутність Бога не була занечищена люд­ським віддихом.

На другий день, коли зібрався народ перед дверима свя­тині, виймав він (найвищий священик) ріг-чашу із рук статуї і пильно дививсь, чи і наскільки напиток у ній поменшився, що вказувало б на недостатки у майбутньому році. Помітивши це, він радив їм зберігати ощадно на майбутнє зібране жниво. Ко­ли ж він побачив, що звичайна в чаші кількість напою не змен­шилася, тоді передбачав він час рясного плодозбору. Таким чи­ном із тих ворожебних знаків він велів їм уживати зібраних плодів чи то ощадніше, чи то щедріше. Відтак виливав він старе вино під ноги статуї як проливну жертву і наново наповнював порожню чашу. Відтак немов приливаючи віддав він чашу зо­браженню Божества і в торжественних словах промови просив він для себе і для цілої країни всього добра, а для її громадян нових багатств і перемог. Після цього прикладав він ріг до сво­їх губ і випивав вино одним духом, наповнював його удруге і вкладав у правицю статуї. Далі продовжував жертву у вигляді округлого медівника такої величини, що він (медівник) майже рівнявся висоті людини.

Далі священик ставив цей медівник між собою і народом і питався, звертаючися до народу, чи вони можуть його побачи­ти. Коли вони відповіли, що бачать його, тоді він бажав їм, щоб на другий рік його із-за колача не бачили. Y той спосіб він не бажав своєї чи свого народу смерти, але росту й збільшення майбутніх жнив. Далі він поздоровляв присутню громаду в ім'я Божества і закликав їх до дальшого почитання Бога пильними обрядами жертви, обіцюючи їм як нагороду рясні плоди землі, як також перемогу на землі і на морі. Після цих обрядів решту дня присвячували вони розкішній і пребагатій трапезі, при чо­му самі жертовні дари споживали як пир і насолоду для підне­біння, заспокоюючи свою непоміркованість. Недотримання поміркованости уважалося зовсім пристойним, а поміркованість— незгідною із звичаєм.

Щорічно складав кожний, чи чоловік чи жінка, монету як дар культу цієї статуї. Йому належала теж третя частина зброї і здобичі, так немов би вони були здобуті під його прово­дом та опікою.

Цьому Божеству приналежало триста добірних коней і стільки ж озброєних лицарів, а вся їхня здобич, чи то у війні чи промислом здобута, підлягала опіці жерців, які із тих здобутків веліли виконувати ріжні емблеми чи прикраси святині та скла­дали їх у сховищах святині, де крім великої кількости грошей зберігалися теж численні багряні тканини наднищені часом. Тут можна було бачити теж величезну кількість вотивних дарів, принесених як побожні обітниці всіма тими, що бажали добро­дійства.

Ця статуя збирала данину із цілої Слов'янщини. Сусідні князі постачали дари на честь святині.

Між іншими, також князь Данії Свенус для з'єднання лас­ки цього Божества дарував у його честь величну і дорогу чашу, ставлячи вище почитання інородної віри від домашньої, і за це нещасне жертвування поплативсь він горлом.

Це Божество мало теж інші святині у численних місцях, якими управляли священики меншої гідности і влади.

Крім цього Божеству/приналежав білий Кінь. Підстрига­ти чи виривати волосся із його гриви або хвоста вважалося зло­чином. Тільки священик мав право його годувати чи досідати, щоб через часте його вживання це Божественне сотворіння не втрачало свого значення.

На цьому коні вирушав у бій Свантевит, — бо таке було названня цієї статуї, — проти ворогів своїх святощів, як вони ві­рили. Головний доказ для цього вбачали вони в тому, що ран­ком, хоч кінь стояв уночі у стайні, то мимо цього бував часто вкритий потом і густою піною, так немов би вернувся із довгої їзди, пробігши простори великих доріг.

Цього коня вживали у передбачуванні майбутнього ось яким чином: Коли сподівалися війни проти якоїсь країни, тоді служба святині застромлювала перед нею списи у три ряди. Y кожному ряді були все два списи зложені навскоси, устромлені вістрям у землю. Відступи між рядами були однакові. Коли треба було підняти війну, тоді священик, відправивши торжест-вені молитви провадив цього коня в упрязі через ряди списів. Коли кінь переступив їх наперед правою ногою, то це було при­хильним знаком. Коли ж навпаки, кінь хочби один раз підняв ліву ногу раніше за праву, тоді треба було змінити плян війни. Так само морська виправа уважалася небезпечною, якщо не по­бачили тричі, раз-по-раз, доброго кроку коня. Також, задумую­чи інші справи, брали поради про її успіхи вже із першої зуст­річі з конем. Якщо знаки були прихильні, вони хутко виправля-

лися в дорогу, якщо ж недобрі, вони заверталися й залишали­ся дома.

Також не було їм невідомим уживання дощечок ( в ори­гіналі — "сортес", що може означати також табличку з напи­сом, як їх уживали для ворожіння римляни. Слово "також" указує, що цей римський звичай був відомий Саксонцеві). Три такі таблички з дерева, з одного боку білі, а з другого чорні, були вкинені в середину ворожільного заглиблення. Білі озна­чали вдачу, а чорні невдачу.

Але навіть жінки не були виключені від того роду знан­ня. Вони сідали близько вогню і, не рахуючи, ані не надумуючи­ся, рисували лінії на попелі. Коли їх число було паристе, то це вважалося знаком надійним, а коли непаристе, тоді впевняли, що це знак зловісний.

Це була, отже, та твердиня, що її укріплення прагнув князь Данії розруйнувати неменше як їх релігію. Він уважав, що разом із її знищенням зможе він вирвати із корінням у ці­лій Руґії її народні культи. Він не сумнівався, що так довго, як довго стояла ця статуя Свантевита, легше є знищити їх ук­ріплення, ніж їхню народню віру.

-JBiH вирішив отже, щоб приспішити це розруйнування, заготовити величезну кількість дерева із сусідніх лісів для бу­дови машин при облозі, хоч довелося йому при тому перему­чити все військо..."

Тут мусимо розпрощатися з дослідним перекладом текс­ту Саксонця, бо далі вже йде довший опис самих воєнних дій, які не мають такого основного значення для наших дослідів. * Доводиться їх тут далі переказувати у скороченні, щоб зупи­нитися на місцях більш помітних для нашого предмету.

Отже, почалася облога. Данці обсадили залогами також надбережжя навпроти острова Віттова, щоб не допустити до відсічі. Під час оборони винесли арконці на мури і оборонні ворота городу ріжні знамена, між ними, відмічає Саксонець, священний прапор, який називався "Станіца". На маргінесі ма­нускрипту був ще допис чи замітка чиєюсь рукою: „Ствати-ра". Це знамено мали виносити у часі священного бою у вирі­шальних битвах, і тоді — як він каже, — усе було дозволене. Мабуть, не без сарказму зауважив він, що це тим знаменам до­вірили арконці оборону свого городу. Він відмічує також, що це знамено — "Станіца" — було в надзвичайній пошані, яка "майже рівнялася маєстатові всіх Богів".

У вирішальному часі облоги Данцям удалося підкласти, розпалити і підсичувати заздалегідь приготованими матеріяла-

206

ми вогонь під головною дерев яною оборонною вежою над воро­тами твердині. Це вирішило про вислід облоги. Численні обо­ронці і громадяни кидалися самі у вогонь, що далі поширився, воліючи смерть, аніж данську неволю.

"Священне знам'я" згоріло у пожежі городу.

На боці данців воювали теж "Померани" під проводом "Казимира" і "Богіслава". Вони сподівалися нагороди у вигля­ді приділу землі за цю їх участь в нищівному поході проти ру-гіянців. Але, як довідуємося із дальшого тексту, вони завели­ся у сподіваннях і почували себе обдуреними.

Після розгрому оборонців і програної битви князь дан­ський подиктував їм умови підданства, між ними на першому місці домагання видати йому статую Свантевита і всі скарби святині, та прийняти — разом із своїм рабством — "правдиву віру з усіма звичаями за взором данців".

З наказу князя Данії якийсь Есберн і Суно увійшли до святині, щоб знищити статую. Це виявилося нелегке, і їм дове­лося зрубати статую в ногах так, що вона впала на сусідню стіну святині. На основі пляну розкопок святині слід думати, що це була найближча до статуї задня стіна святині. Саксонець згадує теж, що в святині знайдено численні роги ріжних зві­рів, дивної форми. Не подає докладно місця. Можна думати, що близько стін.

При тій нагоді відмічує автор ось яку "драматичну" подробицю свого оповідання. Наводимо в перекладі:

"Було видно, як чорт у постаті чорного звіря втік із святині і щез із очей тих, що стояли навколо".

Щоб докінчити таке прогнання чорта, саму статую пору­бали на дрібні шматочки і спалили, при цьому варили на цьо­му вогні свою їжу. Також цілу святиню "предали вогневі" —-а "із дерева укріплень збудували церкву".