Володимир Шаян «Віра предків наших»



бет12/43
Дата28.06.2016
өлшемі6.01 Mb.
#163194
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   43
НАЙВИЩА СВЯТІСТЬ

(Студія про Свантевита)

Космогонія святости

Y моїй праці "Найвище Світло" я виявив, що наші предки відчували та уявляли собі Істоту Всесвіту як Найвшце Світло. Це Небо і Бог і Найвища Творча Снага, Всевічна і Всетворча Істота, якої зовнішнім, видимим проявом для нас є Світло Най­вищого Неба над нами.

Y своїй Найвищій Сутності Сварог не був персоніфікова­ний, а принаймні не до тієї міри персоніфікований, як інші Бо­жества ближчі до людей. Він просто БУВ і Є, Всеживий, Усе-творчий, Усеобіймаючий.

Його стверджувало наявно Світло Дня, — чи Вогонь Світ­ла Дня — що його пізнаємо далі як одного із Сварожичів — цеб­то Синів Сварога, Синів Світла.

Його стверджували Небесні Світила Зір уночі. Його стверджувала присутність Найвищого Неба над нами.

Сумнів про його існування був невідомий і неможливий. Його вчинило можливим щолиш матеріяліетично спрямовані вчення про так звану "Матерію" як сутність світу, чи то мертву, чи наділену енергією, чи навіть створену.

Таїнство Істоти Найвищої Святости "відкрили віщуни у серці, шукаючи допитливо" (Ригведа X. 129).

Поява Світло-Ієтоти, або Світло-Оонця, викликала в лю­дині дивний і піднесений стан душі від сильного надхнення аж до світовізій віщунів. Знають і описують це віщування найнадх-ненніші віщуни й поети.

На силу і своєрідність цього почування я звернув ува­гу в моїх літературознавчих студіях зокрема про Сковороду, Шевченка та Ольжича. Стан світловізії віщуна так чудесно і докладно описаний у поемі Франка "Іван Вишенський", ще жде на окрему працю, яка докаже, що світловізія Вишенського це не тільки поетична уява, але дійсність такого переживання висо­кими просвітленнями.

Я ошісав і назвав це дивне і блаженне почування як Свя­тість.

Дуже мідне і яскраве самоусвідомлення природи цього чудовного почування в людській душі зустрічаємо у Сковороди. З уваги на те, що моя праця про нього не змогла бути оголоше­на друком, мені доводиться навести із неї відірвані фрагменти, які є описом вибуху цього почування:

"...устав я рано і пішов до саду перейтися. Перше почут­тя, яке я пережив моїм серцем, було якесь увільнення немов із в'язів, свобода, бадьорість, надія зі сповненням. Увівши в такий стан духа всю волю і всі мої бажання, почув я в собі незвичай­ний підйом і рух, що наповнювали мене таємною силою. Нагло якесь ізілляння сповнило мою душу, від чого все моє нутро роз­горілося вогнем, і здавалося, що полум'яна течія кружляє в моїх жилах. Я почав-не-ходити, а бігати, ніби несений якимсь поривом. Я не почував у собі ні рук, ні ніг і був немов увесь зложений із вогнистого складу, що носився в просторі круто-буття. Цілий світ зник передо мною. Одне лише почування лю­бови, благодійности, спокою, вічности оживляло мою істоту. Сльози полились із моїх очей і розлили премилу гармонію в усе моє буття: Я приник до себе, почув ніби синівське запевнення любови і від того часу присвятив себе на синівську слухня­ність Божому Духові".

Не місце тут удаватися в аналізу цього почування. Вона вже написана в моїй праці. Я відмічую тут основне для нашого досліду відчуття пов'язання цього почування із Світлом чи Вог­нем.

Душу Сковороди наповнило „ізілляння... від чого його нутро розгорілося вогнем, і здавалося, що полум'яна течія кружляє в його жилах... Він був немов увесь зложений із ВОГ­НИСТОГО СКЛАДУ, що кружляв у ПРОСТОРІ КРУГОБУТТЯ. Він відчув ніби СИНІВСЬКЕ ЗАПЕВНЕННЯ ЛЮБОВИ і від того часу — підкреслюємо — і від того часу — присвятив себе на СИНІВСЬКУ СЛУХНЯНІСТЬ БОЖОМУ ДУХОВІ".

Якби Сковорода вивчав докладніше теологію наших пра-предків, тоді цього ДУХА БОЖОГО ІЗ ІСТОТИ ВОГНИСТОГО СКЛАДУ, що лине в просторі кругобуття, що полум'яною течією оживлює нашу істоту і дає їй основну силу нашого життя у виг­ляді надхнення, то він назвав би його ІСТОТОЮ СВЯТОСТИ, або у мові наших прапредків СВАНТЕВИТОМ.

Сковорода виразно відчув у цьому найвищому моменті свого життя, що він є СИНОМ НАЙВИЩОЇ СВЯТОСТИ, або у космологічному сенсі СИНОМ НАЙВИЩОГО СВІТЛА.

Про численні вибухи цього почування святости в житті Шевченка писав я у моїй праці п. з. "Основна сила творчости

Левченка", і тому доводиться тільки відіслати моїх читачів до неї. В живучості цього почування у Сковороди і Шевченка зна­ходжу метафізичну єдність їх духовости.

Сковорода знає, що саме в такому душевному стані да-оться нові думки, ідеї чи об'явлешія.

Знає теж Іван Франко, що хоривський кущ горів у його власному серці. Він знав теж муку і відповідальність пророка, що мав би горіння цього куща перекласти на людську мову на­казів пророка для народу, якого йому дано вести і для історії (Мойсей).

Знали це почування і дали про це свідоцтво великі місти­ки в Европі. Тут згадаємо тільки Беме, якого свідчення я навів у одній із моїх публікацій англійською мовою.

Словом, треба б писати цілу студію про це відчуття у психології пророків та провідних постатей креаціоністичної лі­тератури.

Характеристичним для них усіх і нерозривне поєднання цього стану із Світлом чи Внутрішнім Вогнем. Ті, що зазнали дару цього Світла, або прийняли його із уст великих утаємниче­них, так і звалися „ілюмінатами" цебто „просвітленими".

Отже, так відчуваємо Світло в нашій душі. Святість — це внутрішнє відчуття природи Світла. Воно родиться немов із самої Істоти Світла.

Це Світло Саме в Собі. Самоусвідомлення для себе у Кос­мосі і в Людській Душі, що є його частиною. Це трансценден­тальна Істота Світла як категорія відчування й мислення ра­зом. Світло відчуте із психологічного становища, — уживши сучасного визначення.

Саме таке відчуття стало об'явленням Істоти Найвищого Світла як рівночасно Істоти Найвищої Святости. Світло живе Святістю для себе і в собі.

Так із Космогонічного Божества народилося Теологічне Божество.

Була це ціла революція в дотеперішній теогонії. Ми піз­нали тут щось із внутрішньої природи Найвищого Світла, його самого внутрішнє Відчуття Вселенної саме як Святости.

Наші прапредки назвали це Божество СВАНТЕВИТОМ. Нас ніяк не здивує, що він був Сином Найвищого Світла, у своїй природній Істоті із ним Єдиний і Тожсамий.

Він був і є по всі часи "СВАРОЖИЧЕМ" — сином СВА­РОГА.

Нас не здивує також, що цю праоснову основ нашої тео­логії знайдемо вже у... самій нашій старовинній мові. Ми є синами Світла і Святости.



Онтологія святости

Артур Шопенгауер визначив сутність Космосу в Собі, — або "Річ-у-собі" — дас Дінґ ан зіх — Канта) як Воля і уявлення (ді Вельт альс Віллє унд Форштеллюнг). Наш старовинний Ві­щун, що перший назвав Істоту Космосу Свантевитом, заперечу­вав би ствердження Шоненгауера. Надто людське, архилюдське, але разом із тим обмежене є поняття "Волі" Шопенгауера. Це тільки ота психологічна і людська якість, яку він відкрив у сво­їй власній психології як щось засновне і основоположне, про­буючи вшгти поза агностицизм непізнавального "Дінґ ан зіх" Канта. Він твердив, що ключ до пізнавання отого непізнаваль­ного є в нашому власному внутрішньому досвіді. Цієї мудрости навчився він із Упанішад. Але тоді його інтерпретація Абсолю­ту є тільки сповіддю чи самоусвідомленням про власний стан його душі. Його "Воля" протиставиться цілому Космосові, екс-пандує, вибухає, розливається, — протиставиться вороже, — во­роже протиставиться цілому світові і... трагічно гине. Отже, це тільки сповідь власного чи загально-германського егоцентризму "Волі" як протиставлення цілому світові, як її нагромадження і згущення, а далі сам вибух із... трагічішм розлиттям у просторі якже безмежно ширшому від егоцентричного обмеження.

"Святість" не протиставиться ані Космосові, ані Світові. Це його творча сила, це сам факт розпросторювання світла, — отже, існування — отже, Святости як Існування в Космосі.

Вона не нищить, але дає силу, одухотворюс, спричинює ріст і розріст, — кажучи термінами... сьогоднішньої астрономії, — поширює простір рівночасно із ростом Світла, як т. зв. "енер­гії", чи — ще гірше — як т. зв. "космічної матерії".

І тут найновіша астрономія стрічається із старовинною мудрістю волхвів, що приписували "ширше вимірювання просто­ру" Перунові чи Індрі, якого вибух Громової Потуги є рівно­часно ростом і виявом світло-енергетичної потуги в мільйонах кіловатів міряної. Але рівночасно для нашого Волхва це не просто вибух енергії, але рівночасно вибух його Творчої Розко­ші...

Y пізнішій мистецькій творчості це буде... екстатичний танок, у якому Божество розливає Світло і Розкіш рівночасно.

Це є Святість як Основна Сила Божества, що його Істоту пізнавали наші волхви силою духового пізнання і називали його різними іменами. Вони були Сини Сварога, або по-україн­ському Сварожичі.

Отже, розпросторення Світла чи вибухи Синіх Громів, які запліднюють Природу у внутрішній своїй істоті, це те, що да­

ється нам у найвищому святі в житті, саме у відчуванні свя­тости.

Це є інтерпретація Абсолюту, дана нам у завіщанні того Великого Волхва, що перший назвав Найстаршого Сварожича його назво-істотою "Свантевит".

Навчає Сковорода, що знали цю найвищу мудрість вже у старовину, зберігали її і нам як заповіт передали. Тайна цієї муд-рости — це дане нам тим самим Сварогом-Свантевитом світо­відчування світу як радісної Святости.

Як бачимо, наше визначення Святости не покривається із християнським розумінням цього слова, як стану відреченого від світу аскета-схимника, у якому вигасли або, ще гірше, були штучно уморені та умертвлені його життєві сили, тільки заради втечі від світу, тільки заради спасення його власної обмеженої Душі. і

Як знаємо із Шевченківського "Заповіту" та Франкового "Івана Вишенського", українська наука про спасення відкидає таке обмежене розуміння святости. Шевченко не прагне ані спокою, ані вічного спочинку, ані вічного сну, ані навіть спа­сення в небі так довго, поки в неволі його країна, так довго, по­ки злочин і кат панує над поневоленим його народом, так дов­го, поки він — пробудник і пророк — не здійснить свого зав­дання на землі.

"А до того — я не знаю Бога." — написав він виразно у своїм "Заповіті".

Так само Франко в "Івані Вишенськім" відкидає шукан­ня т. зв. "спасення" своєї тільки власної душечки, як обмеже­ний егоцентризм Вишенського, у часі, коли кличуть і просять його поради і ного авторитету його рідні козаки, оборонці, — єдині героїчні оборонці віри й правди на землі. Невже жтоді думати йому про втечу від світу і журитися та дбати тільки про т. зв. "власне спасення". Його обов'язком є послужити своєю мудрістю і дозрілим досвідом своїм рідним братам у їх боротьбі за справедливу і священну справу.

Святість дається душі на справжніх висотах героїчного чину. Саме так почували себе Лицарі Святослава і лицарі Ігоря — Внуками Дажбога!

Отже...

І тут доходимо до глибин нашої онтології...



Святість — це дієва творча сила, вседійсна там, де Світло. А це не „сила" в обмеженому нашому розумінні, але сама внут­рішня Істота Світла.

Світло живе Святістю. Святість — це жива душа Світла.

Воно ближче, воно рідне нам тим, що ми відчуває шій душі. Тоді у нас Свято. Внутрішня радість із піднесенням. Здійснення і новий вогонь до дії.

Свято тому, що душа сповнена святістю. Тоді все світле, як вишивки на нашій сорочці, як живі барви на живій писанці, тоді все світле і радісно-надхненне.

"І світ Божий як Великдень

І люди як люди"

— навчав про це Шевченко.

Хочеться розповити серце і ввесь світ обняти. Так писав той же Шевченко. Єднання із братом, із родом, із громадою, із народом — стає тоді внутрішньою конечністю.

Ми вдягаємо тоді одіння світле, ясне, розцвітане. Наше обличчя сяє добрістю і надхненною повагою. Ми піднесені в душі. Прагнемо обряду, як єднання із громадою і родом. Праг­немо висловити наше почування. Прагнемо співу й музики. Ви­водимо гаївки. Або радіємо, що наша молодь продовжує свято нашого життя.

Ми йдемо тоді на Храмове Свято, що його опис стрінемо у нашій праці. І там...

Там будуть ламати Священний Коловай, спечений на ме­ду і ціла громада спожиє його частку як наше староукраїнське Священне Причастя.

Перед Храмом Свантевита.

Пожива для пробудженого надхнення.

Буде потім радість цілої громади- Участь у спільноті жертви.

Це є істота святости виявлена в житті спільноти. Корона нашого існування.

Хочеться ввесь світ обняти. Зайва річ учити його тоді любові до брата. Він хоче сам із себе його обняти і цілувати. Що більше, — він, дружинник Святослава, готов сто разів зги­нути в боротьбі за свого брата, а брат за нього, і в тому їх сила. Зайва річ учити його, дружинника Святослава, любови до бра­та. Але й зайва річ учити його теж любови до ворога, що хоче вчинити його своїм рабом, і це рабство пом'якшувати вченням про підданство і любов до злющого ворога.

Його душа сповнена любов'ю до брата. Він не тільки лю­бить його. Він хоче його цілувати у цей Великий Деш Храмо­вого Свята. Це частина самого обряду. Частина всенароднього Причастя. Світ Божий — як Великдень.

Святість — це активна і творча сила.

Y моїй праці про "Найвище Світло" я підкреслював, як розуміли наші прапредки дію самого Світла.

Воно підносить трави і рослини. Воно наповнює їх силою Світла. Набрякають, набухають, випрямлюються сповнені своєю кров'ю, сповнені соками плідної землі, підносяться вгору, до сонця.

Тисячі й тисячі творчих духів пробуджується тоді до пра­ці. В усьому живому животворить ця благодійна потуга. Роз­кіш росту і пробудженого творення розливається буйними струменями по всьому світі. Ми кажемо сьогодні: це дія соняш-ного проміння. Набагато мудріше звали наші прапредки — це в Авесті — цю творчу силу "язатами" — численними, пречисленними творчими духами, що їх будить до праці преблагосло-венний Хоре.

Це всі ті лісовики, домовики, польовики, що працюють для нас разом із соняшним світлом, разом із весною. Це — коли хочете, — і той предобрий і розумний лісовик із "Лісової Пісні" Лесі, чи Дух Зеленого Дуба із поеми Ореста, що прийшов до нього у сні, щоб уділити йому дещо із своєї сили святости.

Святість — це внутрішня, активна сила, творча істота самого Світла. Душа, найочевидніше, від того Світла походить і до того Світла вертається. Вона... світлороджена святість.

Як почування людської душі дається нам Святість у внут­рішньому переживанні і спостереженні, відомому у психології як „інтроспекція". Вона тоді дана нам немов безпосередньо, і тим вона найближча до нашої душі. Це Світло нашої душі. Це почування не є буденне. Дається рідко. Має різну силу й напру­гу, пов'язане із різними змістами уявлень і-думок, залежним від стану духового та розумового розвитку людини. Мушу ще раз відіслати читачів до моїх праць на цю тему, зокрема до опису й аналізи проявів цієї Священної Сили у творчості Сковороди і Шевченка. Але це не значить, що це почування приступне тільки пророкам чи провідним духам. Ні, зовсім, ні. Y них воно має надзвичайну? силу напруги і пов'язане із тим, що звемо в їх душі "об'явленням". Але і звичайні люди відчувають його чисто і ви­разно. Це саме і є почування, що його досвідчуємо у "Свято".

На то є Свято. Воно має дати нам оцю піднесеність і радість душі, її поживу на будні. Приготування до свята мають саме на меті допомогти людині пережити чи відчути цей настрій чи по­чування свята. Воно звичайно закрашене радістю. Достойною радістю життєвого благословення чи теж буйнішою радістю мо­лоді, яка в такому настрої відчуває потребу ритуального танцю.

юроводів, чи в нас гаївок, або інших обрядів сполучених із рухом та забавами.

Найважливішою істотою Свята в наших предків було роз­палення Святого Живого Вогню. Так починалося Різдво, Велик­день чи Свято Купала. Весняне чи літне розпалювання Живого Вогню відбувалося в священному гаю, чи на узгір'ю або горі, яка звалася часто "Красною Горою". Там будували звичайно святшію. Що раз більше таких святинь чи культових місць від­криває сьогодні археологія.

Отже, Свято це день, у якому ми повинні відчувати оце небуденне почування Свята. Це те найвище, що дає нам життя. Без Свят заниділа б у людині її здатність відчувати свято. Вона була б духовою калікою. Це пояснює силу Віри, Обряду чи Ре­лігії. Це не сама тільки традиція чи вчення. Це та природна по­треба душі відчувати свою духову природу, саме як свято, як піднесену радість життя чи космічного існування на вищих щаблях самоусвідомлення.

Не можна яскравіше виразити пов'язаність цього почу­вання святости із світлом, як це вчинили наші прапредки, саме через розпалювання Живого Вогню. Це — ираоснова Свята і праоснова Жертви, як побачимо це у наших дальших дослідах.

Людина навчилася творити Свято Вогню, і саме тоді стала вона Людиною. Yci народи вважали його даром небес чи теж просто самою присутністю Божественної Сили у Вогні та Світлі.

І саме це просте і преглибоке пізнання лягло в основу на­шої рідної віри, онтології і теології.

Сковорода стверджує, що це таїнство знали в старовині і передавали нащадкам у спадщину. Розвинене, удосконалене вчення про таку природу Божества, Космосу і Людської Душі було предметом Знання Таємного, цебто вищого пізнання, яке передавалося достойним цього просвітлення. Школи такого вчення переслідувалися дуже часто в історії з боку панівної верстви теократії, яка вбачала в цьому вченні чи то незгід­ність із їх догматизмом, чи то небезпеку для їх теократичної монополії, а отже — влади. Багато пророків згинуло в обороні, чи за визнання оцієї вищої мудрости самоусвідомлення. Усі во­ни підкреслювали, що таїнство цієї Священної Мудростн є в на­шій душі. Не хотів би я тут вирізнити якогось одного пророка, бо було багато надхненних віщунів в історії людства, які знали цю правду. їх виявлення і порівняльний розгляд їхньою вчення також переходить межі цієї праці. Тут підкреслюю тільки, що цю таїну таїн знали вже ті прапредки, що назвали Сварожича


189

Свантевитом, або, есотерично кажучи, — Найвище Світло як Найвищу Святість.

Yci теології нашого світу, цебто світу великих вір, ува­жали Святість основним Атрибутом Бога. Що ж це Атрибут? Вид, дійсність, прикмета, істота, частина істоти, "реале", чи "номінале" і т. д., і т. д., це все в різних формах те саме пізнан­ня, що його дали своєму Божеству наші прапредки. їх віру на­зивали „поганською" у змислі поганої і ложної і вчили нас від дитинства погорджувати нею.

Ми регабітуємо віру наших прапредків перед історією і наукою і спростовуємо всі ці інвективи т. зв. "поганства" як пе­ресуди, злу волю, а що більше, — як неправду в науці. Супроти науки, мені здається, немає гіршого злочину як неправда.

Отже, справа дослідів старовинної, старо-української, чи взагалі прото-індо-европейської віри, — поскільки можемо про­слідити її коріння в найстарших чи через найстарші тексти ін­доєвропейських релігій вимагає перш за все ревізії дотеперіш­ньої методології дослідів, а саме: підходу до цих вірувань, як примітивних, низьких, ніякої, або низької вартости як системи віри і світогляду. Мої досліди Ригведи переконали мене, що є саме навпаки. Тут стрічаємо первісно сильні і надхненні висо­кі, орлині лети людського духу, сміливі відкривальні лети в не­знані країни, подиву гідні у своїх висотах чи глибинах пізнан­ня. Те саме відноситься до всіх інших систем індо-европейських вір, які безсумнівно мають одне коріння у нрасивій давнині. Саме досліди культу Свантевита дають нам змогу перевести о-дин із основних доказів для моєї регабілітаиії старовинної про­тослов'янської віри.

Отже, сама назва визначає суть і онтологічну природу Найвищого Божества чи, як сьогодні кажемо, Бога.

Назвали його СВАНТЕВИТОМ у наших джерелах. Ста­ровинну назву СВЯТОГОРА, засвідчену пізно записаними би­линами, уважаю рівнобіжною і того самого змісту: Горіння Святости чи теж Творення Святости, Космогонічну Основу Свя­тости як Істоти Світла.

Методологічні постуляти

Здавалося б зайвим відзначувати методологічні постуля­ти в наукових дослідах. А однак це виявиться основним.

Те саме слово, цебто слово того самого звучання, змінює в історії своє значення, обсяг зміщений у ньому, зміст чи то по­ширений, чи звужений, чи унапрямлений до іншого предмету

значенности, чи хоч би значно пересунений у своєму інтенціо-нальному моменті визначення.

Кожне слово поєднане і викликає численні асоціяційні зв'язки в нашій свідомості, а отже і пізнанні. Усі вони виплива­ють разом із змістом слова, як його широка значенева сфера, його клімат чи навіть його світ. Слово того самого звучання в ін­шому пізнаневому кліматі, в іншій системі цінностей не буде мати тієї самої чи такої самої значеневої сфери та обсягу. Це щоденне явище у філологічних дослідах такого віддаленого від нас світу у часі і просторі як, наприклад, Ригведа. Більшість незрозумінь чи непорозумінь, а отже зайвих дискусій і недійс­них оцінок має тут своє джерело. Для необзнайомлених із цим фактом треба його вияскравити.

До того роду слів належить і саме слово „Святий" — "Святість", що буде предметом нашого досліду. Отже:

Один учений — з ним стрінемося у лінгвістичній частині — перекладаючи слово „Святий" з Авести, зауважив і відчув, що в зіставленні з ужитковим і сьогодні щоденним його розумін­ням, поданим його через християнізм, це слово може не відда­вати вірно чи всебічно, чи основно його значеня в "Авесті". Звідси""може постати незрозуміння чи невірне зрозуміння тексту. Цехслово звучить у мові Авести: "СПЕНТА".

Побачимо, що воно похідне від форми "СЬВЕНТА". Важ­ливе сполучення цього слова у виді "СПЕНТА МАЙНІЮ" пере­кладається звичайно "СВЯТИЙ ДУХ" чи вірніше: "СВЯТИЙ МИСЛЕДУХ". Наш учений уважав, що слово в цьому та інших місцях не віддає того значеневого змісту, що воно його мало в оригіналі. Тому цей учений пропонує і вживає у своєму перек­ладі визначення: „ІНКРЕМЕНТАЛЬ СПІРІТ", цебто Дух, що приносить РІСТ, отже збільшення Життя, Потуги, Сили, саме Творчий ДУХ ВСЕСВІТУ.

Коли прийняти таке значення для старого загально-індо-европейського часу, тоді це важливий ключ до зрозуміння пов­ноти значення СВАНТЕВИТА: це, отже, не тільки БОГ чи ДУХ СВЯТОСТИ, але це саме її ТВОРЕЦЬ, отже — ТВОРЕЦЬ СВІТ­ЛА, РОСТУ, СИЛИ, ПОТУГИ ВСЬОГО СВІТУ, отже БАТЬКО — ТВОРЕЦЬ ВСЕСВІТУ. І саме такий зміст дасть зрозуміння фак­ту, чому святиня Свантевита була такою важливою в світі за­хідньо-північних слов'ян, як це побачимо із тексту.

Такі і подібні факти мусимо мати постійно на увазі вже від самого початку дослідів як їх методологічний постулят. Не накидаймо словам їх сьогоднішнього змісту, але спробуймо шля­хом сумлінної аналізи дійти до його первісного, основного, істо­

ричного значення. Не накидаймо словам сьогоднішніх змістів чи асоціяційних сполучень і висновків, на цих асоціяціях спертих.

Наведу коротко інший популярний для зрозуміння прик­лад із світу "Ригведи": хто не відчує у слові "корова" емоцій­них зв'язків як "мати-живителька наших дітей і нашої родини", істоту добру і шановану, — той хай не береться читати "Риг­веди", або студіювати старовинні обряди Різдва, в яких госпо­дар відвідує з пошаною свою маржинку. Слово "КАВ" сполуче­не в його уяві із дуже вульгарним значенням, отже, він тільки закопить губи і докаже, що... йому б пасти корови, а не бути ученим. Ні, я недоречно сказав, — був би з нього і па'ггух дуже поганий.

А однак, не один раз в науці я стрічаю оці закопилені губи "ученого", що з погордою і упередженням чи то історич­ного чи, ще гірше, релігійного порядку підходить із своїми упе­редженнями і готовими — якже вузькоглядними! — засудами.

Отже, мусимо мати на увазі цей основний факт щодо

предмету дослідів.

"СВЯТИЙ" і "СВЯТІСТЬ" уживали наші прапредки в іншому, їхньому власному розумінні святости — як духової і творчої сили й потуги, пов'язаної із потугою світла й вогню у світовідчу­ванні наших прапредків. Інакше годі було б подумати, що наш князь Святослав — СВЕНТОСЛАВ — міг бути називаний так у християнському значенні схимника, відреченця від життя, зо­крема відреченця від потуги роду, відреченця від світу і людей, що шукає в манастирях спасення своєї власної душі чи душеч­ки. Для Великого Державнотворчого Духа Святослава така назва не підходить і не підходила. Отже, маємо до діла із іншим значенням слова "Святий" у назві "СВЯТОСЛАВ" — іншим від пізнішого змісту цього слова, наданим йому християнізмом.

Маючи це на увазі, будемо досліджувати Постать ДУХА СВЯТОСТИ, — СВАНТЕВИТА — у тих текстах, їх залишках чи відгуках, де збереглася якась назва його Істоти, чи хочби її тінь, затемнена ворожим до нього почуванням.

Мистецька скульптура, яка зображувала Свантевита бу­ла, згідно із досліджуваним текстом. Чотириголовою Постаттю. Наш геніяльний мистець, що перший насмілився показати в змисловому вигляді і світі Божественну Істоту, показав його у виді могутньої чоловічої Постаті із чотирма головами, звернени­ми в чотири сторони світу.

І, отже, знову підіймали над цією статуєю, як і над інши­ми т. зв. "поганськими" сміх і насміх. Дивіться Ідол, препога­

ний Ідол, та ще із дерева і ось що шанували „погани" як Бога. До нього молилися!

Але ж рівночасно у кожній майже християнській церкві чи костьолі можемо побачити Саваота у виді Старого Діда, обо­в'язково із сивою бородою, а біля нього інші Члени чи Особи Святої Тройці. Так, скаже християнин-теолог, — але це тільки зображення, а не сам предмет малюнку чи статуї.

Так чому ж твердити, що інакше було у наших прапредків? Це тільки те саме зображення, а не сам предмет зображен­ня. Бачимо, отже, подвійну мірку оцінки. І то всупереч самому фактові, що у християн образи є предметом культу, носяться у процесіях, творять чуда і є святістю.

Вони антропоморфізовані. Примітивна уява вірних антропоморфізує і саму зображену постать. Чи так було у випадку Свантевита? Ні, тут бачимо виразно, що постать, що є тільки символом, який саме хоче уникнути наївної антропоморфізації. "Чотири" голови, самі ті здавалося б смішні чотири голови сим­волізують — підкреслюю -— СИМВОЛІЗУЮТЬ — чотири сторо­ни світу, над якими володіє і які утримує Найвища Істота, Най­вище Небо — ІСТОТА — Найвища Святість. Тут виразно вжи­тий символ і мистецькі прийоми зображеїшя, але всупереч цій виразності лають цю статую „Ідолом", а вважають продухов-ленням зображення одноголового сивого Дядька-Батька-Бога.

Хто ж тут сильніше чи наївніше антропоморфізує?.

Знову бачимо ті самі упередження, замість прагнення правди, вникнення в інтенції мистця-креаціоніста, вникнення саме у зміст.

Це вникнення покаже нам виразно інтенцію творця ста­туї. Він тільки мінімально зображений в чоловікоподібному ви­ді, але рівночасно показаний мистцем-різьбарем, що він не прос­то чоловікоподібна — цебто антропоморфічна особа — але його чотири голови на чотирьох шиях — це тільки змислове зобра­ження, що він — Найвище Світло — глядить на всі чотири сто­рони Простору, обіймаючи його своїм всеобіймаючим зором, володіє ним і утримує та творить його основну силу всетворчо-ю потугою своєї СВЯТОСТИ. Ось що повинна об'єктивному до­слідникові розповісти сама його назва і статуя.

Тимчасом, зогиджуючи старовинну віру, зогиджували як­раз цю велич мистецької і теологічної' концепції Свантевита: Глядіть, він чотириголовий. Ідол тільки і нічого більше.

Самі ж зображували Єгову-Соваота не тільки чоловікопо-

Дыбним але зовсім чоловічого виду і йому поклонялися. Хто жтут більший ідолопоклонник?..Скаже хтось на оборону тих пересудів:

— Так може роблять популярні пропагандисти християнізму для дітей, навчаючи катехізму, але ж учені напевно так не думають.

Тут то й ба! Ученим уділилася оця довговічна погорда, оце довговічне знецінювання і цькування старої віри, так що вони обов'язково підходять до предмету із отими закопиленими губами. Роблять це ще й по-вченому. Видумують різні "ізми", як от примітивний "анімізм" — він обов'язково примітивний і обо­в'язково тільки "анімізм". Наївний. Що Святість це суто психо­логічне, отже, антропоморфічне поняття, що Святість це також суворо теологічне поняття — сто разів підкреслюю (знайдете його в усіх теологіях!) — то це зовсім відсунули від своєї ува­ги. Що оживотворення т. зв. "мертвої природи" може бути та­кож вислідом "ідеалістичної" філософії, цього теж не взяли до уваги.

Я навів тільки найгрубші приклади. Знецінення перево­диться навіть більше витонченими методами.

Отже, тому я ставлю це питання як питання об'єктивізму дослідів, як питання методології, і врешті як творче питання ще не існуючої науки порівняльної теології і релігіознавства.

Мушу зауважити, що ті самі „тонкі" методи досліду, цеб­то пересунення чи накинення іншого — сучасного — змісту вченням старовинним відноситься теж і до історії філософіЬч Під впливом панівного матеріялізму 19-го століття викривлю­ється в дусі того ж матеріялізму основні поняття старовинної філософії. Забувається, наприклад, що школа йонської філосо­фії, коли шукала праосновного первня, з якого сконструйований світ, шукала цього первня як метафізичного елементу, а не як матеріалістичного елементу. "ВОГОНЬ" — "ЗЕМЛЯ" — "ВО­ДА" — це все живі і творчі "первні", а не елементи хемії. І на­віть славний для матеріялістів Демокрит зовсім не був матері-ялістом. А ВОГОНЬ Геракліта — це теогонія ВОГНЮ і СЛОВД, і СЛОВА як ВОГНЮ, і слова як основи Буття. Але вся ця велич концепцій пропадає в матеріялістичній інтерпретації "учених".

Чи це має відношення до нашої праці?..

Але ж, очевидно!

Буде мова про ВОГОНЬ. А це не хемічний первень чи про­цес, але жива світотворча СИЛА-ІСТОТА.

Тут поети кращі від учених. Писала Леся Українка, що "тут у лісі немає нічого мертвого. Тут все живе!".

Найживіше є Світло і Вогонь. І світотворча Святість!

Отже, сформулюємо як методологічний імператив, щоб до дослідження старинної філософії і релігії не підходити, не нав'язувати, і не накидувати понять і уявлень із іншої доби, а зокрема наше вузьке уявлення про те, як то примітивно дума­ли оці старовинні філософи чи творці релігій. Саме тут вузь­кість учених, що вони не годні визволитися, хоч би тільки для цілей кращого зрозуміння чогось їм невідомого, від закорінених уявлень пізнішої доби чи сучасности.

Але вернімося до самого досліду.

Мистецьке зображення і символи

Ми бачили в попередньому розділі, як віщун-мистець зображує "Найвищість" — "Всеобіймаючість" — "Всеприсут-ність" — "Всевидючість" — "Небесність" та інші Атрибути Свантевита через символізм його чотириголовости. Побачимо, що таке характеристичне зображення многоголовости статуй дасться прослідити на інших теренах Европи, приписуваних кельтійцям, а також на терені... Індії, де триголовість Найви­щого Божества — Брагми, чи Вішну станеться клясичною, за­гальноприйнятою формою зображення Єдиності у трьох аспек­тах чи особах.

Якже виразити "Святість" засобами мистецького симво­лізму, коли вже прийнято загальним стилем зображення Бо­жеств як чоловікоподібних статуй, а їх атрибути як частини тіла, чи предмети людського світу. Чотирирукі зображення Бо­жеств в Індії тримають звичайно у своїх долонях виразно ок­реслені символи їх Влади чи Божественної Дії. В розвитку сим­воліки, деякі з них наберуть виразно абстрактного вигляду і форми, як от — Тризуб чи розвинена пізніше із нього Ваджра Індри.

Яким символом виразити "Святість"...

Від непам'ятних часів уявлення про Божественне Надхнення, Радість чи Потугу Чину були поєднані із культом напою, що став теж головним предметом жертви через розлиття. І так у культі арійської віри в Індії став вірігравати величезну ролю са­ме культ Соми, — міцного Божественного Напою, який символі­зував Космічне Надхнення, власне Святість у нашому визна­ченні.

Жертва Соми сталася однією із найбільше розвинених жертв через розлиття, — т. зв. „лібації", — а приносили її го­ловно найулюбленішому і найпопулярнішому Богові-Героєві — Гндрі, Громовержцеві, і Володареві над Богами, хоч не був він іайвищим Божеством. Ціла дев'ята книга Ригведи присвячена сультові Соми — цапиткові Космічного Надхнення і Божествен-юї та Героїчної Потуги.

Очевидно, субстанція такого напитку змінювалася із зоною та з розвитком традиційного виробу такого напою. Наші герени славилися здавен-давна виробом меду, сиченого, пит­ного, ферментованого, а також „алу" або „олу", що відповідає англійському слову „але" у теперішній вимові „ейль", цебто рід густого пива. Саме ж „пиво" не вимагає пояснень, бо воно оче­видно походить від слова „пити".

Від непам'ятних часів спроваджували в Україну, а отже в Прибалтику "вино". В нашому описі ужиє Саксонець слова вино", хоч зовсім можливо, що це був рід паленого меду. Мож­ливо, тимбільше що почуємо рівночасно, що головний предмет ятасуваної жертви буде величезного розміру округлий хліб, — дебто по-нашому „коловай" чи „коровай" „СПЕЧЕНИЙ НА МЕДУ".

Такий напиток пили у сивій давнині із рогу і саме цей лювнений вином чи медом ріг буде символізувати в мистецько­му зображенні Божественне Надхнення чи саме "Святість".

Отже, головним символом, який зображує головний Ат­рибут Свантевита буде в аналізованому нами зображенні РІГ СЗ МЕДОМ.

Такий РІГ ІЗ МЕДОМ відогравав теж велику ролю в ціло­му протослов'янському культі, як про це свідчить нагробне зображення напевно слов'янського походження надмогильної гранітної плити, на якій зуявлена живого розміру людська по­стать, а саме — старший віком мужчина, який притискає до ірудей величезного розміру РІГ. Опис цього пам'ятника подає Шухгардт у своїй археологічно-дослідницькій праці п. з. „Арко-на, Ретра, Вінета", 1926 на ст. 23, звідки подаємо наведену ре­продукцію.

Таких і подібних знахідок є багато і їх помилково уважа­ли деякі вчені як зображення самого Свантевита, але вони ви­разно одноголові і усе пов'язані із могилою.

Не буде для нас трудно пояснити це зображення. Душа померлого іде до Найвищого Неба, до місця де всі його хоробрі предки перебувають і там заживає СВЯТОСТИ НЕБЕС, симво­лічно зображеної у вигляді величезного рога, очевидно із ме-




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   43




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет