Володимир Шаян «Віра предків наших»

Повинен би здивувати тих "істориків" також стан суспільности на цих далеких землях. Великі добре укріплені горо­ди із кількома або однією головною святинею. Y городі Граці бачив Саксонець кількаповерхові будинки над вузькими вули­цями. Пожежа могла б знищити ціле місто. Чуємо в інших опи­сах про розвинене купецтво і широку торгівлю. Купці ириїзд-жали до венедських городів, були добре угощувані, ніколи ніх­то не робив їм кривди. Торгували усім головно рибою та про­дуктами землі. Виробляли широко всякі тканини, і ці тканини або "плаття" були також засобом плачення як гроші. Слово "платитилпоходить від "плаття" як римське "пекунія", або гер­манське "фц" від "худоби". Слово "Товар" означає ціну і пред­мет набуття пізніше.

А проте, що найбільше здивує і нас самих, це добре й ви-сокозорганізована теократія цих держав і народів.

Теократія — це система правління держави, у якій най­вище місце і найважливішу ролю відіграють священики чи жреці. Таку визначну чи вирішальну ролю відігравали у певну добу державницького розвитку священики в усіх старовинних державах. Ми бачили яскраві приклади у Єгипті, Індії чи Месо­потамії.

Значна частина воєнних здобутків чи здобичі іде до свя­тині. Гербордус говорить виразно про старовинний "закон деся­тини". Цей старовинний закон примінив Володимир і до нової, чужим Богам збудованої Божниці.

Ворожіння у святині є національно-державним актом. Він вирішає про всі важливі справи. Авторитет священиків стоїть там вище від княжої влади. Природа дивної сили інтуїції свяще­ників вимагає окремого розгляду. Зовнішні події, як рухи птах чи коня тільки пробуджували в них таємну силу їх відчуття.

Щобільше. Стрічаємо в державі Руґії дивний факт, що

Святиня Свантевита має своє власне озброєне лицарство у виг­ляді трьохсот лицарів на добірних конях. Це неабияка сила у тих часах. Вони боролися на суходолі і на морі. Про боротьбу на морі говорить теж виразно Гербордус. Три сотні лицарів, крім святині, улаштовують свої власні походи, очевидно, разом із державно-князівськими, чи теж виправи. Уся їхня здобич на­лежить тоді святині. Отже, це була форма організації збройно-мілітарної сили, яку бачимо пізніше в історії хрестоносців як ордени.

Ствердімо виразно для всієї історії, що таку форму орга­нізації, коли лицарі присвячені святині воюють у її обороні, а рівночасно їх лицарство є суспільною службою Священній Ідеі чи Справі, стрічаємо в державі Руґії вже в завершеній формі. Звичайно, і в інших державах був обов'язок оцього служіння святині так, що священна десятина була загально-обов'язуючим законом у цілому слов'янському світі.

У постійній загрозі з боку Данії і Німеччини конечність створення такої організації була самозрозумілою, а проте, тво­рення такої форми суспільно-національного ладу залишиться духовим здобутком цього старовинного ладу на острові Руґії. Була там, як знаємо, головна і верховна святиня величезного за-сягу духової влади на всі околичні держави. її повагу засвідчує факт, що новонавернений данський князь складає їй велича­вий дарунок, за що єпископ и домоглися його покарання смертю. Довідуємося теж із наведених джерел, що спроби завоювання Руґії були численні. Довідуємося теж, що хвилева перемога не давала ще панування над Руґією. Що лише після знищення свя-_тинь на цілому острові вдалося закріпачення Руґії.

Про організацію цього священного ордену на Руґії знає­мо, на жаль, замало. Чи це були молоді мужі певного віку, які відбували цю службу до певного віку, чи радше це були лицарі, що присвячували ціле життя обороні святині і держави.

Очевидно, була теж добре зорганізована і устійнена гіє-рархія священиків Свантевита із головним і найстаршим свя-| щеником. Мусів отже, бути їх вишкіл, отже — система навчан­ня і теології. Виразно читаємо про їх молитви, обряди, благосло­вення, а найважливіше — їх значення .таємне передвіщування, яке в усіх старовинних культах відігравало важливу ролю. От­же, це не була народня віра самого тільки фолкльору, — яку називали вороги „народною" або сільською, — по-латині „паганус" — від чого пішло оте згірдливе слово „поганська віра", — але це була високозорганізована державна віра слов'янських держав перед християнською добою їх історії. Це так на дале­кій півночі. Якою ж величною мусіла бути релігія премогутнього Києва.

В "Історії" Геродота стрічаємо опис міста Ґелону, що іс­нувало в часі походу Дарія на Скитію. Цей город мав округлу форму і був обведений високим дерев'яним валом. Були в ньо­му будинки і численні святині з дерева. Божественні статуї, яким молилися горожани Ґелону, вважав Геродот „грецькими". Зокрема була там святиня „Діонісія" та відбувалося храмове свято що три роки. Після Богослуження були там звичайні пи-рування й забави.

Покинений його мешканцями город був спалений Дарієм. Мешкали в ньому синьоокі жителі із русявим волоссям. Давніше мали жити там також греки. Мешканці Гелону не бу­ли однак греками. Були окремим народом і говорили окремою мовою. Не воювали теж на боці Скитів проти Дарія.

Про город цей довідуємося від Геродота, що був він на схід від Танаїса, себто Дону. Але без археологічних доказів труд­но устійнити його місце на мапі. Слід думати, що був він теж недалеко від моря, коли були там колись греки, себто грецькі колоністи. А в тім це вже є міркування. Не насмілюємо­ся на ніяку ідентифікацію народу, що збудував у дереві Ґелон і велику Святиню Бога, якого окреслив Геродот як "Діонісія".

Для нас важне тільки ствердження так вчасного існуван­ня типу культури, яку далі стрічаємо в Україні і в досліджуваній Руґії. І там городи і святині з дерева і Божества, яких грецькі купці могли б із легкістю взяти за своїх рідних. А зокрема Бо­жества із яким сполучувався культ їм відомий, як культ Діоні­сія. Це пир і забава після Богослуження. Не знаємо тільки чи пили вони вино чи престаровинний "МЕД", відомий із праісторії мови як спільний цілій групі індоєвропейських мов і народів.

Знаємо також, що цього типу виразно староукраїнські го­роди окружали широким вінцем престаровинний Київ уздовж ріки Росі чи понад Сулою, як наприклад РоДень чи Воїнь, відомі із літописів та із археологічних розкопок.

Підкреслюю, що в цій праці не роблю ніяких висновків чи навіть спроби ідентифікації населення Ґелону, що їх Геро­дот називає Будинами. Стверджую тільки подібність культового елементу святині з дерева та культу Божества із трирічним празником того самого типу, що й у далекій Руґії. Стверджуємо тільки ікличезне простірне і часове розпросторення культури цього гину.

Не шаємо назви Божества із Ґелону, бо ж Діонісій це тільки грецька назва перенесена на Божество Ґелону. Мусило

І

однак бути якесь споріднення в загальному культі. Але ж коли б навіть прийняти його ідентифікацію, як грецьке Божество Діонісія, то і тоді це тільки інша назва для окреслення Божества Духового Щастя, Надхннення, масової евфорії, радости, щастя та навіть бурхливого радісного піднесення вираженого екста­тичного типу танцями.

Згадаймо ще, що новіші досліди вказують на глибоку старовинність городів і поселень над Сулою чи над Південним Богом. Прекрасної назви городи як „Воїнь" чи „Родень" побу­довані на ще старшого типу поселеннях чи городах. Час і дати цих долішніх наверствувань нам невідомі. Ще багато цікавого і нового очікуємо від археологічних дослідів.

Ледве чи виявлять вони увесь багатий Г глибокий зміст ре­лігійних культів і віри нашої старовини. І вже без археології, а просто з історії України знаємо, що не може бути щасливою на­ція, яка відречеться свого Божества Надхненного Щастя і Святости як Істоти Буття.

Триста лицарів на добірних конях виявилися слабою силою на сторожі Святости Національної Віри.

Я навів Геродота для ствердження єдиної обставини, а саме, що той тип культури, який він стверджує в Гельоні на Придніпров'ї хоч безсумнівно підлягав розвиткові і змінам впродовж тисячоліття, все ж таки навіть після півтора тисячо­ліття виказує такі прикмети, які вказують на їх генетичне спо­ріднення.

Ще яскравішим прикладом генетичного споріднення культур просторів, про які мова, є ще такий культовий момент, який ми ствердили в наших головних джерелах а саме: численні роги звірят, про які згадують усі наведені автори. Роги служили перш за все, як архаїчна ритуальна чаша в руках Богів чи помер­лих, що ішли до неба. Ми бачили, що ці роги, роги биків зокре­ма були різьблені і мистецьки прикрашені. Гербодус пише теж найвиразніше, що ці прикраси були із золота і дорогого камін­ня. Отже такі золочені роги характеризують жертовних биків, що їх роги золотили чи то перед чи після жертви. Маємо про це свідчення не тільки в самого Гомера, добре відомі, але і в са­мих археологічних розкопках і то набагато старших від самого Гомера. Маю на увазі славного бика із Мікени чи радше його голову із суцільного золота із наголошеними золотими рогами і найвиразнішим символом сонця у виді розети на його чолі. Ніх-

о із учених не має сумніву, що це предмет культу. Культура мікенська і кританська довгий час уважалися передгрецькою і називалися так званою середземноморською культурою невідо­мого народу чи народів. Сьогодні не має в науці сумніву, що це була старо-геленська культура. Не має сумніву після кілька ра­зів вже згадуваного мною відчитання написів із Крити т. зв. письма лінеарного стилю "Б". Але ж ця культура датована. От­же золотили роги жертовним бикам не тільки за часів Гомера, себто приблизно тисячу років до нашої ери, але за часів мікенсько-кританської культури із третього і другого століття до на­шої ери. Речі надто відомі, щоб забирати місце наведеннями чи доказами. А втім подібні роги можна оглядати в численних му­зеях, у першому із краю у Британському в Лондоні. І знову не­можливо припустити, що ця культура мандрувала із Руґії до Крети, але, що вона мала спільний осередок прото-індоевропей-ської чи пізнішої вже спеціялізованої культури. В кожній із них стрічаємо ту саму старовинну жертву і культ. Знову ж не дово­диться цитувати пречисленних місць із Ригведи, як теж наве­день, що могутнього звучання назвою „Бугая" називали самих Богів. В описуваних в наших джерелах святинях місце бика зайняв кінь, але в ритуалі жертви існував далі бик як предмет великої жертви. Звідси роги биків і звірят у наших святинях. Розгалужені роги диких звірят зокрема оленів служили теж для скріплення чи прикраси самих основ дерев'яної будови святині. З'явище теж відоме в новіших дослідах археології України.

Прямуємо очевидно до доказу релігійно-звичаєвої і куль­турної єдности цілого первісного слов'янського розселення. Різ­ниці, які витворилися згодом і які можемо прослідити навіть на прикладах декількох описаних святинь творилося в льокальних культах, однак зовсім виразно на спільній основі.

Врешті нас не повинна здивувати сама будова святині в Арконі. Це виразна купола на квадраті. Але ж це основний елемент усього пізнішого церковно-народнього будівництва в іс­торичних часах. Замісць однієї куполи стрінемо щораз більше ускладнену систему цих купол або бань, аж до їх многогранного багатства в улюбленому стилі козацьких церков із численними банями. Розвиткові пізнішої архітектури із її дерев'яних прав-зорів надто багато місця і томів своїх прекрасних праць при­святив Стржиговскі, щоб доказувати цю відому істину. Отже в культурі Руґії стрічаємо клясичний приклад такого пратипу святині із куполою на квадраті і подвійною святинею внутрі із "святая святих", де містилася статуя Божества. Інші святині в

Штетині служили рівночасно як святиня громади для нарад чи спільної святочної трапези чи пирування.

Y всіх наведених описах стрічаємо подив для різьбар­ського мистецтва і технічної малярської вмілости, як теж багат­ства зовнішніх і внутрішніх прикрас. Це знову елемент добре відомий нашому народньому будівництві по селах. Стржиговскі вважає такі будови з дерева куди ціннішими саме з мистецько­го боку ніж будови з каменя. Будова з каменя була смертю для народнього мистецтва та причиною занику його самородної ге-ніяльности у дерев'яному будівництві. Грецькі будови з каменя були спочатку перекладом взорів із дерева на камінь. Старий дерев'яний стовп заступила дерев'яна колюмна, яка далі розви­нулася до розмірів монументальної грецької архітектури. Цей процес занидіння народнього генія в будівництві, коли воно пе­реходить на камінь, дасться виразно прослідити в українських селах нашого століття. Коли, йдучи за покликом моди чи захід-ніх церков, села проявили „амбіцію" мати муровані церкви, тоді голі, порожні і бідні стіни покриті вапном заступили складність архітектоніки і всю красу різьби народнього стилю. Ці прекрасні святині нищили варвари із Заходу, а затриманий і розвинений народній стиль пізніших християнських церков винищує сьогодні большевицький варвар під протести деяких самих комуністів. („Собор" — Гончара). Як засвідчують наші джерела всі ці святині були спалені християнами.

Тут доводиться відмітити чи не найсмішиіший і найбільше жалюгідний елемент християнської пропаганди. Отже пише Саксонець байочку, як із горючої святині вискочив сам Чорт у подобі звіряти і щез на очах всіх. Якщо цей Чорт мав таку силу, щоб щезати, коли йому треба, то чому ж він не щез у свя­тині, себто у своїй святині Чорта. А вибіг надвір, щоб показа­тися і потвердити тріюмф... християнської пропаганди. От ди­віться був там сам Чорт і його прогнали. Зовсім незрозуміло, чо­му він боявся вогню, що його так припекли вогнем. Вогнем і ме­чем нищили християни не Чорта, але високу і мудру старовин­ну віру та цілі народи, які винищували чи уярмлювали разом із прогнанням оцього Чорта. Пишемо його з великої букви, бо це ж мала б бути теж метафізична істота.

Очевидно існували школи і традиція цього високого ми­стецтва будови святинь, які викликали високий подив тих вар­варів, які ці святині дощенту розруйнували. Існували теж шко­ли теології для стилю символічного зображення Божества, як наприклад Чотириголового чи Триголового в Арконі і Штети­ні. Християнські зображення Христа в пізніших століттях як

Три-обличного носить на мою думку відбитку цієї старої шко­ли. Самою ж концепцією Триєдиности зможемо займатися аж у заавансовій стадії дослідів цієї теми, а саме теми старовинних дохристиянських релігійних і містично-метафізичних концепцій Троїстости. Тут відмічуємо тільки наявність доказового матерія-лу в нашій святині у Штетині. Сюди належить теж питання чи можливо зберігся отой "трофей", що його вислав єпископ Оттон папі римському.

Бачимо теж в нашому джерелі картину одного з обрядів, а саме річного всенароднього празника чи свята в день закін­чення плодозборів. (Чи не з початком серпня, на закінчення ста­ровинного літа).

Свято всенародне. Триває цілий день. Головна жертва це величезного розміру коловай, що його споживає ціла громада, як символ і дійсність її релігійнонаціональної спільноти, як її всенародне причастя. Я звернув вже у вступі увагу на те, що одну із складових частин цього Богослуження бачимо збереже­ну і зображену в народніх обрядах України. Це побажання, щоб коловай був на другий рік ще більший, а разом із тим сам плодозбір і добростан цілого народу чи роду. Це один із чис­ленних доказів факту релігійної спільноти на терені цілого по­селення братніх слов'янських племен і народів. Ця спільнота, як я згадав, не була обов'язково єдиноформна чи устійнена згори, але вона випливала із традиційної спільноти.

Юмна і Київ в Адама Бременського

У перегляді наших джерел не можемо поминути Адама Бременського. Джерело добре відоме в історіографії, щоб спи-шоватися над його обговоренням. Численні вістки про слов'ян­ські народи, переліки їх назв, пов'язані із згадками про них чи описами вимагали б чимало праці. У нашу студію не внесе це джерело нічого істотно нового, хоч воно й найстарше. Але ж воно і важливе. Стрінемо в ньому характеристику народу, які визнавали своїм Божеством Свантевита — Сварожича — Радогоста. Знайдемо при нагоді цікаву для наших читачів згадку про Київ. Наведемо, отже, декілька фрагментів із другої книги його "Ґеста Гамбургенсіс Екклєсіє".

Невідомі нам дати із життєпису Адама Бременського, але відомо що його "Ґеста" написані напевно перед 1076 роком.

У цій книзі Адам Бременський дає перелік назв слов'ян­ських племен між Лабою і Одрою. Між цими племенами найпо­тужніші є Ретарії.

"їх місто, відома в цілому світі Ретра, є осідком ідолопо­клонства, де збудовано велику святиню демонам, із яких най­

важніший є Редігаст. Його статуя із золота, його приміщення з пурпури. Саме місто мас дев'ять брам і є окружене глибоким озером, через яке веде дерев'яний міст і вільно по ньому прохо­дити тільки жертвоприносцямабо бажаючим почути пророчню...

...до тієї святині із города Гаммбурга подоролс чотирнад­цяти днів... /

19. Поза лютіцами (себто лютичами — прим. В. Ш.), яких зовуть теж іншим іменем "вільців" стрічає пас ріка Оддара, най-багатша ріка Склявонії. На її березі, де вона вливається у Скит­ські Води (себто Балтійське Море — прим. В. Ш.) являється вельмишановний город Юмна, дуже бажане місце відвідин для варварів і греків, які мешкають довкруги. Тому, що на славу цього городу розказують великі і майже неймовірні речі, я вва­жаю цікавим уставити тут дещо, що заслуговує на відмічення. Це є справді найбільший з усіх городів, які є в Европі. Живуть там Скляви й інші пародії. Навіть саксонцям, які приходять, вільно тут мешкати на рівних правах із іншими, звичайно тільки так, що вони під час свого побуту не виявляють прилюд­но свого християнства (себто не відправляють прилюдно своїх Богослужень — прим. В. Ш.). Бо всі є тут у заблуді погансько­го ідолопоклонства. Але зрештою, що відноситься до звичаїв і гостинности, то не можна знайти другого народу, який був би більше гідний пошани і готовий до гостинности. Це місто, яке є багате всіма товарами півночі народів, має теж усі можливі приємності і рідкісні розваги...

...від Юмни, їдучи кораблями, можна причалити за 14 днів до Острогарду в Русі, якої столицею є Хіве (себто Київ — прим. В. Ш.), що є суперником скиптру Константинополя, одна із найвеличніших гордощів Греції".

Стільки наведень. Не будемо розплутувати безнадійно за­плутаної термінології Адама Бременського. Я навів це місце го­ловно для характеристики населення городів Ретри і Юмни.

Де ж сьогодні цей найбільший в Европі город Юмна, що був там, де ріка Оддара, себто сьогодні Одра, впадає у "Скит­ські Води" — Скитські Води в 11-тому столітті! Що ж це за Скити, що в одинадцятому столітті їхніми водами було Балтій­ське море! І що ж це за „греки", що буди поганськими ідоло­поклонниками в одинадцятому столітті і жили в Києві, а цей Київ був суперником для скиптра Царгороду, теж грецького, і цей Київ був однією із найвеличніших гордощів... тієї ж Греції. Он яка мішанина назв, але із неї якже виразно прозирає слава і могутність Києва.

Мішали нас греки із скитами і всі землі на північ від бе­регів Синього моря — Руського моря, називали „Скитією". На­зивали „скитами" ще Лев Діякон воїнів Святослава та й усю то­дішню Русь, хоч знав він назву "гой Рос", як я це доказав у мо­їх працях про Святослава. Отже, ще й північні води старої Ру-си звалися скитськими. А тут ще й на додаток помішання — Адам Бременський виразно мішає нас із греками, хоч бувало, що жили й греки у славному Києві.

Як я згадав, не будем всіх тих помішань розплутувати. Поза тими подробицями чи важливими справами залишиться важливе для нашої студії ствердження про надзвичайну гостин­ність громадян города Юмни.

Залишиться теж важливе ствердження про славу вели­кого Києва, який у той уже час уважали далекі народи в захід­ній Европі городом із казки, що був суперником для скиптра Царгороду. Славним київським купцям оплачувалася їзда по­діями аж на острів Волинь, щоб торгувати багатством Києва і багатством усіх північних народів. Були для тих купців усякі розваги в Юмні і в... Царгороді цілі квартали, бо такі привілеї виборювали від гордої Візантії Олег, Ігор, Святослав, Володи­мир.

Де ж сьогодні цей город Юмна? І де була Ретра? Де була Святиня із золотою статуєю Радогоста?

Почуємо від одного "знавця", який має марку поважного вченого, що це все байка й вигадка, що іншого ніде такого не було, а Радогоста цей „учений" — як сам скаже — „викинув на сміття".

Цим ученим, що таке писав, був А. Брюкнер, польський учений, а писав він таке у своїй праці п. з. "Мітольоіїя слов'ян­ська, виданій в 1918 році.

Трохи поспішився Брюкнер із своїми нищівними "науко­во-скептичними" висновками. Треба було заждати декілька ро­ків на розкопки Шухгардта, уже згадуваного в нашій праці.

Шухгардт відкрив, що город Ретра, інакше Радогост, був оточений подвійним валом, зовнішнім і внутрішнім. Внутріш­ній вал мав три брами із високими вежами укріплень, які немов три великі "зуби" виставали над оборонними валами: звідси назва "урбс трікорніс", як у тексті, який /треба так само пере­класти. Город Тризубний — бо ж знав /Тельгольд латину на­стільки добре, щоб відрізнити трикутник від трьох зубів висо­ких веж характеристичних для вигляду цього городу. Шух­гардт одушевленний величністю заложення будови назвав цей город Партенон Півночі. І навіть було йому аж дивно, іцо цей Партенон Півночі збудували... слов'яни.

Дивно і нашому Адамові Бременському, що ці слов'ян вгощали у своєму городі на рівних правах також... саксонців' Дивно, дуже дивно.

Вони були такої доброї вдачі і такі гостинні. Однією і? назв їхнє Божество називалося РАДОГОСТ. Тут не треба... про' тоіндоевропейського, щоб пояснити українцеві цю назву Бо' жества. Радогост, чи Радогощ, це очевидно одна із назв, що оЗ' начає прикмету їх Бога Святости. Він Радий Гостям. Це бул теж заповіддю цілого города. Назвою Божества і назвою горо' да, ось так як Атени. Чому ж викидати що назву на смітник' коли вона навіть тільки в одному городі була відома. Але чи f одному городі. Його справжньої назви чужинець не почув. Б ж і написаний під статуєю напис „Сварожич" був тільки „пат" ронімікон" себто назвою по-батькові. Насправді всі ці три на' зви, — це зовсім ясне — відносяться до одного того самог Божества — Свантевита — Сина Сварога — із численними іН' шими означеннями у гимнах і в молитвах.

Де ж шукати сьогодні цих городів... знищених ревнимі1 германцями, визнавцями християнізму, громадянами Священ' ної Римської Держави Німецького Народу, як звалася Німеч" чина Оттонів чи Гайнріхів. Розуміємо, чому дивувався Адам Бр«Г менський цій гостинності громадян Юмни. Бо ж за цю гостин7' ність вони відплатили їм цілковитим і повним знищенням. Що' правда, і інші слов'янські „браття" у сателітній службі ціє* „Святої Німеччини" прикладали руку до цього знищення" Злочинну братовбивчу руку. Дивні є шляхи й закони історії.

Аркона

"Піднесенонадхненний вид дає нам схід сонця над Арконою. Сонце, що виринає з моря, освічує багровим світлом пер"' ше тільки саму Аркону і круговид, тоді коли цілий острів пори нас ще в теміні. Аж після декількох хвилин стає ясність на ціпіі1 Руґії із її надбережжям".

Опис сходу сонця пояснив .мені важливе питання. Чом саме це місце вибрали надхненні волхви для величної святині

22:

Сходяче сонце вирізнює це місце своїм світанковим благословенням. Навіть на безвірних туристів воно робить потрясаюче і величне враження, визначене в німецькій мові як: "дас Ергабене". Почування добре відоме в музиці Шуберта.

Сьогодні, чи в 1920 році, височіла там морська ліхтарня, яка розсівала могутнє світло у групах білих вогненних блиска­виць, у групах по три.

Найближча залюднена місцевість це (в 1920 році) "велике село" із 600 мешканцями, що зветься Альтенкірхен — себто Стара церква. Провідник заповідає гордо, що є там навіть пош­та, лікар і аптека. Але є там і атракціон для туристів. Читаємо: