Володимир Шаян «Віра предків наших»



бет16/43
Дата28.06.2016
өлшемі6.01 Mb.
#163194
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   43

"Y передсінку церкви знаходиться вмурована статуя Бо­жища (Ґетенбільд) дуже правдоподібно Свантевита, яка харак­теризується рогом в руці. Щоб її оглянути треба зголоситися у кантора (себто дяка)". Ст. 119.

Дивна річ, не читав я нічого про цю статую в науковій лі­тературі предмету. Треба було аж цього випадкового провідни­ка для туристів. Звичайно це не статуя із Святині Аркони, яку порубали на шматки і спалили данські варвари за свідченням Саксонця Письменного. Що ж це за статуя? Одна із численних, що залишилися на острові. Чи справді це Свантевит? Знаємо, що не тільки ріг у руці, але перш за все чотириголовість була його характеристикою. Може це тільки один із нагробних каме­нів, один із тих, що їх наводить НІухґардт. Не зображує він Бо­га, але руґіянця, що йде до небес Свантевита із рогом у руці. А в тім не знаємр, не оглянувши статуї. Наводимо це місце для відмічення, що там досьогодні збереглася пам'ять про Сванте­вита та що слава цієї святині по сьогодні лунає у пам'яті острів' ян, і ліберальний дяк у церкві Альтенкірхен показував цікавим туристам якусь статую, вмуровану статую як Свантевита.

Але ствердження про драматичне світло сонця при вхо­ді над святинею придасться нам для... етимології слова Аркона, до розгляду якої бажаю перейти в цьому розділі.

Дотеперішні спроби пояснення уважаю незадовільними і своїм звичаєм, замість довгих дискусій із авторами, перейду прямо до розгляду:

Уважаю це слово похідним від прослов'янського кореня "рек", відомого у численних формах як "рек-шти".

Але у нашому слові "АРКОНА" він виступає у своїй міц­нішій формі "АРК". Ця форма кореня напевно старша, не збе­

реглася в текстах із виїмком одного єдиного тексту "Слова про похід Ігоря".

А саме стрічаємо там форму "АРКУЧИ" себто "АРК-учи".

Отже хоч єдиний раз, але маємо цю форму потверджену у тексті, достойному і старовинному). Yci пам'ятаємо це місце. Стрічаємо його аж чотири рази у'„Слові" у зовсім подібних фразах. Ярославна виходить на вежу в Путивлі, молиться до Сонця, до Вітру, до Дніпра, як до Божеств, які визнавала,

"ЯРОСЛАВНА РНО ПЛАЧЕТЬ... АРКУЧИ... Три рази і:

"ІСПЛАКАША СЯ ЖЕНЬІ РУСЬСКИЇ АРКУЧИ..."

Автор "Слова" вживає різних форм від "рекшти" себто від кореня "РЕК", але ця єдина в нього від кореня "АРК" — "АРК-учи".

Від цієї форми АРК — як потвердженої — легко вже ви­вести словозначення "АРКОНА" за зразком інших українських слів як от — запона — себто "за-ПО-на", або "заслона" від "за-СТЛО-на", або хочби "оборона" від "о-БОРО-на" і т. п. Те ж саме в інших слов'янських мовах. Отже, це старовинні суфікси і ста­ровинне словоутворення із наявністю апофонії в деяких випад­ках (як СТЕЛ, СТЛ, СТЛО).

Отже, "АРКОНА" вслід за тим це місце — саме святиня — де "речеться" доля людини, де речеться Слово Боже, гимни, жертовні молитви і благословлення. З національно-державного боку найважливішою була тут "пророчня" — себто попереднє "речення" саме про-речення — пророчня. Слово — "про-РОЧ-ення" так само походить від кореня "РЕК" як його апофонічна відміна доконаного виду як у словах "ви-РОК" — "ви-РОЧ-ня.

Отже, АРКОНА має те саме значення що латинське слово "оракулюм" себто пророче предвиджування, і передсказування (віщування) авгурами і гаруспексами, чи жрекинями як у Дель-фах. До цих святинь їздили здалека або довго мандрували, хто прагнув наперед збагнути свою долю.

Але слово Аркона не звужене до самої тільки вирочні, во­но обіймає собою всі інші дійства святині, пов'язані із торжест-венним "реченням" — "роком".

Саме Аркона, як уже знаємо із наших джерел, була слав­на як осередок релігійного авторитету, а рівночасно як вироч-ня. Це все обняте одним іменем АРКОНА. Але власне ми ще не обняли усе із цього словозначення. Дотеперішнє пояснення знайдемо ще тільки поверховним. І саме тут доводиться сягну­ти глибше в аналізу так форми як і значення цього слова.

Отже, вернімося до розгляду самої форми "АРКУЧИ" у "Слові". Ця форма кореня заникла в усіх слов'янських мовах, а збереглася тільки у "Слові". Висновок — це дуже архаїчна форма, архаїчна вже і для автора "Слова". Він уживає її за­мість пізнішої форми "РЬКУЧИ" чи "РЕКУЧИ". Чому?.. Ця форма звучить поетично, святочно, навіть літургійно. Було ужи­ване в поемах Бояна чи надовго перед ним у поемах лицар­ського чи народнього епосу, і то дуже часто для наведення чу­жої мови, попередженої стереотиповою чи традиційною фор­мою уведення чужої мови. Зовсім так, як це робить Гомер, коли наводить мову своїх героїв. Має він для цього декілька зворотів, як:

"Відповідаючи, мовив тоді Одісей велемудрий" і т. п.

І саме тому, що це була часто уживана і добре відома старовинна формула наведення промови, саме тому вона як ар­хаїчна прикраса була ужита в тих місцях, де мова про торжест-венну молитву, чи голосіння "жон руських".

Висновок: Можемо прийняти як доказане, що ця форма є не тільки архаїчна, але насправді старовинна.

Маємо, отже, обов'язок сягнути до старших значень цієї форми чи самого кореня в його поширеній формі "АРК".

Отож сягнемо тут нашим звичаєм до санскриту. Цей крок зовсім виправданий саме старовинністю цієї форми і та­кож фактом, що вона ужита у вищому степені "ґуна". Саме в тій формі стрінемо її у санскриті.

її звучання як "АРК" і "АРЧ" уже нас зовсім не здивує. Це палятальна і гортанна форма приголосної "К" і "Ч" і їх за­мінність перед м'якою голосною "Е" стрічаємо як тверде прави­ло у слов'янських мовах, отже — ректи, але рече, отже —-"рок", але "речення". Отже — АРКОНА.

Степенування рек — арк — указує виразно, що маємо тут до діла із первісною голосною "РИ" — "PY", себто сонантичним "Р". Саме таке сонантичне "Р" — у звучаннях між "РИ" і "PY" дає зовсім правильно вищий степень „АР".

Отже, для кореня (санскр) "РИЧ" - "РУЧ" також "РИК" — "РУК" маємо вищий степень — "AP4'V і "АРК". Нас не зди­вує, що знайдемо там слово „АРКА". Що ж означає цей корінь? Нарешті маємо право сягнути до словників і текстів.

І тут жде нас велике здивування, бо це слово має два ос­новні значення, уживані разом як одне нерозривне:

"СВІТИТИ, БЛЕСТІТИ, ХВАЛИТИ, СЛАВИТИ, ВЕЛИ­ЧАТИ як у гимнах і молитвах". Отже торжественне слово, тор­

_

жественна промова, ГОЛОСИТИ СЛАВУ, СЛАВОСЛОВИТИ, але в санскриті тут підкреслений світловий елемент цього слова, от­же щось в роді, "сяйво-славити" чи "світло-славити" як одне нерозривне поняття ширшого як у нас семантичного наванта­ження, але напевно дійсного у часах індоєвропейської спільно­ти. Існує у санскриті група коренів, як "руч" і інші, про які зго­дом, пов'язаних чи прямо виражаючих сяяння, блиск, світло, світлість тощо.



Пригадаймо собі, що від того самого кореня "РИК" — "РУК" походять преславне слово "РИҐВЕДА" ("г" постає тут че­рез асиміляцію), яке означає ЗНАННЯ СВІТЛИХ ГИМНІВ, себто торжественних звернень у святочному і жертовному сло­ві до Богів. Це Світло - СЛОВО до СВІТЛИСТИХ, себто до Бо­гів.

Отже, наш корінь "АРК" уже в самій своїй основі мав оцей ритуальний відтінок чи саме значення як обрядово-релі­гійне світлословлення.

Елемент світло, слова, як світла, був виразно і нерозривно пов'язаний із самим основним його значенням.

Отже, АРКОНА — святиня, це місце, де виголошується торжественним і світлим словом, саме світло-словленням, звер­нення до СВАНТЕВИТА.

Драматичний і сильно діючий на почування схід сонця скріплював і визначував силу цього місця саме як світосвя-щенного. Саме під час сходу сонця приносили дуже часто жерт­ви і виголошували гимни наші прапредки.

АРКОНА — це СВІТЛА СВЯТИНЯ. Квод ерат демонстрандум. Що й треба було доказати.

Вище я згадав уже, що від цього ж кореня АРК маємо в санскриті словоутворення "АРКА", яке послужить додатковим доказом для нашої етимології. Це слово значить: "Промінь, Блискавиця, СонґДе, Вогонь, а рівночасно — Гимн, Прославна Пісня і Релігійний Обряд. Значення „Сонце" слід, на мою думку, уважати переносним і похідним, подібно як і дальше значення "ІНДРА" — Бог Блискавиці. Одне із таких переносних значень було б незрозуміле для сьогоднішнього читача.

Але ж усі ці значення, отже — Світло, Сяйво, Блискавиці, Вогонь, Сонце, — Релігійні Обряди, Славлення, Гимни, Світло-славлення, — це все разом обіймає дійство нашої Святині в од­ному слові "АРКОНА". Звучання його могутнє і надхненне із численними емоційними і значеневими пов'язаннями.

"Аркона" — це велике і священне слово, гідне найвищої

святині і осідку найвищого волхва із цілим релігійним орденом, відомих нам "трьох соток лицарів на добірних конях".

Тепер, коли етимологію цього слова можна вважати до­казаною, вернемо до появи цього кореня у вигляді "арк — ар-кучи" у "Слові про похід Ігоря".

З обуренням стверджую, що деякі сучасні учені пробують поправляти текст "Слова", даючи т. зв. "зреконструйований текст". Такій реконструкції підлягає для цих нещасних учених також слово "аркучи", яке вони самовільно і всупереч правилам текстології змінюють на "рькучи". Отже, форма "ар­кучи" нібито є "помилкою" чи "деформацією" тексту "Слова", яку слід "направити". Я навмисне навів повністю всі чотири місця, в яких це слрво наведене. Отже, треба було б прийняти, що всі переписувачі "Слова" помилилися аж в чотирьох місцях. Отже, — і автори першого видання, і переписувач тексту для Катерини чи давніші переписувачі тексту. Аж чотири рази і в зовсім подібному тексті. Наявна нісенітниця припускати помил­ку аж у чотирьох місцях. Деформацією чи помилкою вважали це місце учені тому, що цієї форми, як незвичної для них, вони не розуміли. Отже, "реконструктори" просто не знали елемен­тів порівняльної лінгвістики і не потрудилися перестудіювати цю форму в її світлі. Вони й зовсім не шукали ані підозрівали існування таких старовинних форм у старо-українському тексті. І отже, у висліді, так грубо фальшується текст „Слова", рівно­часно позбавляючи його однієї із найцінніших його прикрас, його старовинного архаїзму, який крім того є одним із зайвих уже сьогодні доказів автентичности самого „Слова". Бо ж по­рівняльне мовознавство не було відоме ані в 15, ані в 16-ім сто­літті, ані за часів Мусин-Пушкіна, ьні не знав його переписувач манускрипту для Катерини, який невідомий досьогодні. Всі во­ни, ані ніхто із них не міг "видумати" такої архаїчної і, як дока­зано мною, автентичної форми від кореня "рек", який у формі "арк" уже загинув у старо-українській мові доби автора "Сло­ва". Воно було для цього автора реторичцим місцем давнього вже тоді наведення, але зрозуміле ще для слухачів і читачів.

Але ж французький учений Мазон витратив грубе томище своєї сумної слави праці, щоб "доказати", що "Слово" це фаль­шивка, — що це просто „семінарійна вправа" якогось плягіято-ра „Задонщини".

Звичайно, можна ученому помилятися, але ж джерело по­милки в наявній тенденційності принижування цього архитво-ру старо-української літератури. Можна й вибачити помилку, коли автор її перед смертю відкликав.

Отже, слово "Аркона" від тієї самої форми кореня "арк", що й старо-українське слово "аркучи" у старо-українському тексті. Але ми відкрили цілі призабуті і потоплені поклади зна­чень цього слова як от: Світло, Блискавиця, Громо-ясність і Гро-мо-гуркіт, Сонце, Вогонь, які то словозначення були надхненним підісладом для величного слова: Світло — Слава — Слово, і — Святиня Світлослова, — благословення світлом Сходячого Сонця.

J Назва Бога

Y наших дослгдах про Свантевита із Аркони ми дійшли до місця, де можемо почати етимологічний дослід його назви, або власного імени Бога. Тут знову виявиться конечність мето­дологічного розгляду самого питання назви Бога. Це виявиться конечним у нашій дискусії із деякими ученими.

"Бог не має імени власного" — навчав Сворода. Проте поети віщуни та надхненні мудреці називають Бога різними іменами.

І в нашу добу означають християни у своїх молитвах різ­ними визначеннями чи назвами Істоту, яку загальним іменем ми звикли називати "БОГ". Кажуть: Всевишній, Предвічний, Всемогучий, Панбіг або Памбіг, Господь, Вседержитель, Цар Небесний, Отець і т. п. Це ті найбільше відомі означення у що­денному вжитку. Синоніми, метафоричні визначення, описи, прикмети тощо. Якби хтось твердив, що кожна із тих назв оз­начає якогось "окремого Бога", то просто зробив би із себе дур­ня.

Коли ж сягнемо до християнської теології і Біблії, тоді по­бачимо, що скрізь у цілій історії юдаїзму уже в самих писаннях стрічаємо різні особові назви юдео-християнського Божества: Ельогім, Адонай, Шаддай, чи найбільше відоме із них "Єгова" або „ЯХВЕ". Кожна із тих назв історично зумовлена, мала ко­лись своє зрозуміле або таємне значення, постала на певному етапі чи була перейнята з історії цієї релігії. Із їх значенням чи вжитком пов'язані символічно-магічні доктрини чи спекулятив­ні роздумування метафізичного характеру. Цілі рухи в історії засновувалися на деяких містичних поясненнях цієї назви. Що-більше, слід виразно ствердити, що змінювалися в історії не тільки назви, але й саме розуміння Божества. Так, наприклад, назва Ельогім є виразно числом многим у старогебрейській гра­матиці (наприклад, як ґойгоїм). Однак на основі історичної тяг-лости даної віри всі учені приймають, що це різні історичні наз­ви того самого Божества.

Одначе, цього самозрозумілого принципу ніхто з учених не пробував навіть застосовувати до дослідів старослов'янської

229


релігії. Вони не завдали собі труду пошукати, чи може хоч деякі назви є тільки різними назвами чи визначеннями тієї са­мої Істоти, Метафізичної чи Божественної. Щоправда, знайде­мо в цій вірі більше окремих розумінь чи персоніфікацій. Але рівночасно знайдемо там явище генотеїзму, себто ідентифіка­ції окремих чи частинно окремих концепцій Божества із Най­вищим чи Єдиним Божеством. Кажуть мудреці, що якою-не-будь із тих назв називати чи кликати Бога, то він їх зрозуміє і почує. Отже, ці різні назви відносяться в інтернаціональному їх моменті до того самого уявлення про Найвищу Істоту чи Небесну Особу Божу. Це все відбувається ще на історичному рівні антропоморфізації наших уявлень про Найвищу Істоту.

Пригляньмося до явища генотеїзму на ґрунті християніз-

му.

Маємо в християнізмі три Особи Божі, що творять саме генотеїстичну, містичну єдність. Маємо далі цілих дев'ять хорів, духів, та множество святих осіб, до яких звертаються християни у молитвах і культі за охороною чи протекцією, або, як вони кажуть, заступництвом за них перед Богом.



Особове розрізнення було куди слабше і пливкіше у ста­ровинних часах, коли віра була народньою, а не догматичною.

Коли припустити три Особи або Вияв Божественности, то чому тільки три, або чому але три?

Чому ж тоді не дозволити думки, що Триголовий, Троян, Троїсте чи Трисвітле Сонце, коли ці генотеістичні концепції шу­кали свого виразу і поєднання в концепції Трійці. Алеж не кожний генотеїзм і не на кожному етапі мусів шукати саме Трійці. Йому вистачило Відчуття і зрозуміння, що кожне із йо­го Божеств є Аспектом Найвищої Істоти, яка є дальша і менше зрозуміла для його людської уяви, ніж саме ближчі до цього Світлисті Істоти або Божества. /

Подумаймо на хвилину, як працює думка сьогоднішнього християнина, коли він уживає різних означень для Єдиного Бо­га. Отже, коли кажемо Всевишній, то маємо на увазі саме ста­ре розуміння Божества як Найвище Небб. На таке розуміння Божественности в історії старослов'янської віри я вказав і проа­налізував у моїй праці п. з. "Найвище Світло".

Коли кажемо Бог Предвічний, або само „Предвічний", тоді маємо на увазі його часове існування, або як ми кажемо, часовий аспект його Істоти, себто наше уявлення про безперерв­не у минулому, чи перед Вічністю існування, як ПРИЧИНУ ПРИЧИН у теології Сковороди.

Коли кажемо „Господь", то маємо на увазі, що світ є йо­го власністю, а він його володарем, владикою, який розподілює і прицілює добро для нашого особистого вжитку. Не всі, що вимовляють сотні разів "Господи помилуй!", розуміють слово "Господь". Воно звучало колись "ҐОС-ПАТІ" і означало "ПАНА ЧЕРЕДИ КОРОВ". Воно постало в часах, коли влада, володіння і добростан виражувалися в багатстві череди корів на травис­тих пасовищах. "Господар" так і досьогодні означає в україн­ській мові власника „господарства", себто загороди, хати, поля і худоби. Це було дуже почесне слово. Отже, і Бог був таким найвищим господарем —- уругауяойті — себто володарем широ­ких пасовищ для корів. (Порівняй мою працю "Назви рік Ду­най, Дніпро і Дністер). Слово "ҐОСПАТІ", себто "ҐОС-ПАТІ" є напевно іранського мовного походження і відноситься до тієї престаровинної доби, коли постали назви "Дніпро" і "Борис-тен .

Отже, у слові "Господь" маємо на увазі цей аспект Бо­жества, цю його ВЛАДУ й ПАНУВАННЯ, силою якої він розпо­ділює і паділює людей багатством і добростаном.

Коли англійці звертаються до Бога словом „Лорд", то мають тут те саме уявлення, що й у слові "Ґос-ПАТІ", хоч біль­ше модерне, як власника великих земель, саме цілої землі і рів­ночасно Володаря цих земель.

Коли кажемо „Отче наш", то маємо на увазі відношення до Бога як відношення дітей до Батька, узагальнене на ціле людство, чи живі істоти. І т. д.

Отже, у кожному означенні відокремлюємо в думках якийсь окремий вид чи аспект, дію чи функцію, чи владу цієї Найвищої Істоти. Ми не кажемо, що яканебудь із них вичер­пує, або "всебічно пізнає" Бога. Ні, до цього ніхто із теологів не мав претенсій. Усі ж самі догматики твердили, що наше пізнан­ня Бога є недосконале і частинне.

Чим більше аспектів пізнання, тим воно багатше, тим біль­ше всебічне наближення до більше повної — а все ж таки обме­женої, людської, — саме людської, — історично-розвоєвої, — саме історично-розвоєвої, — уяви про Найвищу Істоту.

Чому ж відмовляємо це право такого думання нашим прабатькам? Це ж саме їх учення, це ж саме їхня старовинна мудрість, яку засвоїло, а далі догматизувало християнство до форми вчення про Трійцю ОСІБ Божих — саме ОСІБ — а далі до цілої гіерархії Світлистих ангелів і духів. Тоді то, як бачимо, старовинні назви і розуміння Божеств заступлять "святими"! В


нашому випадку дослідів це буде Святий Вит, або ж Свантевит чи Санктус Вітус.

І потім, спираючись на це суто догматичне розрізнення Особи від Святих і Духів, будуть лаяти політеїзмом всі старі ре­лігії, дарма, що це саме там виросло розуміння Божества у генотеїстичному розумінні. Скажуть "Багато Богів", хоч наш на­рід так і розуміє досьогодні Богами своїх святих як, наприклад, Святого Юрія. Він же був Богом і таким залишився.

Не дивуємося теологам, зависним за монополію своєї їлади. Але дивуємося ученим, та ще й дослідникам старовини, цо вони застосували цю знецінювальну догму до дослідів і всю-ш там, де є різна назва, шукали обов'язково різних богів.

Якже вони загнівалися б на ствердження, що концепція іога Духа, Бога Отця і Бога Сина є многобожжям або політеїз-юм, бо, мовляв, СИН і БАТЬКО це ті самі види, але від спо-сонвіку був усе той сам Син і Батько єдині і такі са-іі. Чому ж учені не скажуть або не дозволять припустити таке аме розуміння, коли мова про Сварожичів — а саме про них уде мова, — чи про Синів Адіті, хоч це саме Ригведа вчить найразніше, що "РІЗНО НАЗИВАЮТЬ ПОЕТИ І ВІЩУНИ ТЕ, ЦО Є ОДНЕ".

А втім, мусимо мати на увазі популярний і теологічний івень та вчення кожної релігії.

Для пересічного християнина є зовсім незрозумілі суб-:льні розрізнення чи "Син" походить від Батька чи також від уха, чи навпаки Дух походить від Батька чи також д Батька і Сина. А однак за це єдине слово "ФІЛІОКВЕ", себто йд Сина велися найжорстокіші релігійні війни в історії людства. Висилалися мечі посвячені володарям як, наприклад, Янові ізимирові, щоб воював схизматиків за це слово "ФІЛІОКВЕ", ото "і від Сина ісходящого". Горіли вогнища і пливли Дніпром раби із повітаними козаками. Хто перерахує тих усіх мученіків і жертви боротьби за владу однієї чи другої чужої в Україні церкви, за Владу над Европою.

Треба було втілення Духа Нації у постать Сковороди, б навчити своїх козацьких синів, що це все словне суєвір'я, ) не може Бог бажати, щоб „усі церемонії були вшиті на одну рму" (Сковорода: „Асхань"), що вся ця боротьба — це тільки иіїн Потоп", який заливає землю своєю злобою і суєвір'ям.

Наші прапредки пізнали Сварога, Космічне Світло, як івище Божество чи Божественне Праначало Світу. Його Ді

232


ю­чу Всепотугу, його творчий світоаспект, пізнали як СВІТЛО-СВЯ-тість і назвали цю Істоту Сином Сварога, себто Сварожичем. Що поза своєю назвою "по Батькові" — себто патронімікон — він буде мати інші назви, визначення повинно бути самозрозу­міле для вчених. І коли знайдемо під одним Божеством напис "Сварожич", коли довідаємося, що називали Божество Сванте-витом, тож зовсім не буде означати різних Богів і Божеств, так як назва Петрович не тільки не заперечує, але вимагає імени власного "Володимир". Коли ж Божество, а зокрема улюблене Божество, називали різними іншими іменами, — коли ж нази­вали його різними іменами в різних часах в історії, коли далі зважимо існування місцевих відмін у назвах Божеств, тоді по-стулятрм ученого буде завдання шукати можливих чи дійсних ідентифікацій, а не згори їх виключати або такий постулят зов­сім ігнорувати.

Не знаємо напевно, скільки було Сварожичів, один чи більше, чи один мав більше назв, чи більше були єдині у природі з їх Батьком Свароддам, про ці всі теологічно-словні делінеації не журився віруючий, який усією силою істоти відчу­вав дійсність Сварога і Сварожичів і знав, що вони такі самі із Світла, із Світла як Святости з усіх Божественних Потуг, ви­димих чи проявлених у природі і... його власній душі.

Чому ж відмовляти нашим прабатькам права різними назвами, окресленнями і мітами називати те, що є одне, але ж напевно багатогранне і багатопроявне. Чи, кажучи мовою теологів, різними атрибутами наближуватися до пізнання Всевічного чи Предвічного.

їх окреме бачення поодиноких аспектів чи Атрибутів Бо­жественної Істоти, що вони в тих Діях, чи виявах Волі й Потуги Божественносте вбачали часто окрему Істоту чи навіть Особу, себто Особу Божу. Чи будемо битися сьогодні за букву "і".

Чи може знайдемо мудрість прабатьків, що Пратворче На­чало вбачали не тільки в тому, що є сьогодні звуженою істотою світла для фізики, але саме в метафізичній природі СВІТЛА як СВЯТОСТИ.

Тут усе буде від цього ДУХА. І Батько і СИН (Сварожич) чи СИНИ, чи ПОТУГИ, ВЛАДИ, ТРОНИ, чи увесь обнятий і необнятий безмір Вселенної як прояв СВІТЛОСВЯТОСТИ, отже СИНА, отже Сварожича, якого наші предки назвали Свантеви-том. Але ж називали. Але ж називали його на просторах Сло­в'янщини іншими іменами як найвище Діюче Божество, бо Сварог зостався для них необіймальним людською думкою ДУ­ХОМ СВІТЛА і БАТЬКОМ Вселенної, із її невидними небесами, де всі душі хоробрих перебувають.

Питання назви "Найвищого Божества" затрачує тут зміст, як питання назви і слова. Так само як питання, хто старший Батько чи Син у християнській теологи.

Але ж пропала вся глибінь розуміння цих справ нашими прапредками. Тут слово! Саме назва просліджена до його пра-кореня і празмісту розкриває нам свої тайни.

З другого боку ситуація не така трагічна, бо коли не збе­реглися (чи може збереглися тексти праслов'янські чи праукраїнські), то збереглися тексти братніх чи синівських вір Ригведи й Авести, і вони засвідчують саме про всю глибінь і мудрість ви­соко-теологічних концепцій старовинного часу. Наші лінгвістично-порівняльні досліди назовництва у сфері віри й релігії надто яскраво доказують спорідненість, а отже і правильність критич­них висновків із ділянки саме теологічних концепцій.

Y цій методологічній частині наших дослідів звернемо ще увагу на елемент простірного поширення культу чи назви і рів­ночасно на його льокальне забарвлення чи навіть льокальні назви.

Для ясности про що йдеться, відкличуся знову до відо­мих прикладів із життя християнізму ще в сучасності, отже, на­глядно стверджувальному вигляді.

Існує культ матері Божої в Люрді, у Фатимі, в Ірляндії, у якомусь селі, а також у Валії, у якомусь селі і т. д.

Існує культ Матері Божої як Королеви Польської Коро­пи, зокрема в місцевості Ченстохова, де також відбуваються чу­деса, і існує Культ Матері Божої Покрови, як Покрови україн­ських військових частин чи видів війська.

Тут не досліджую історії цього культу і його пов'язання чи синкретизму із культом Великої Матері (Кибеллі) чи іншими подібними і старовинними культами. Стверджую тільки, що те саме Божество, чи Свята Особа, може бути опікуном двох воро­жих і непримиренних армій, як — польської і української, у боротьбі за державну суверенність України, яку Польща у своїй історії заперечувала.

Y системі християнізму це культ особи святої із Палести­ни, що була матір'ю Ісуса з Назарету. Вона мала разом із тілом у стані "успення" бути перенесеною до неба. Бачимо, однак, яко­го сильного забарвлення набирає її культ у теренах. Це звичай­но пояснюється переємством старшого культу саме Великої Ма­тері, яку цей християнський культ витиснув, але не вчинив зай­вим. Через перенесення уяви та емоцій наступає своєрідний

синкретизм. Такі явища можемо неодноразово спостерігати в історії релігій.

Хочу тут указати, що якби так до історії християнізму залишилася така маленька обмаль, залишок джерел, як до ста­роукраїнської віри, тоді були б зовсім неправильні висновки такі:

Поскільки сліди цього культу ми знайшли б у самій тіль­ки Фатимі, ствердити, що тільки — підкреслюю — тільки там був цей культ, та що він був суто локального характеру. Або, що він був тільки у Фатимі і Люрді, але не було його в Ірлян-дії, якби не залишилося слідів із того села, де цей культ є сьо­годні. Такі висновки зовсім невиправдані. Ми можемо сказати щонайвище: не знаємо, або — немає джерел, але напевно, щось було таке. І далі робити висновки із цього буцімто льокального з'явища. Мовляв, цей культ створили... мешканці Люрду, бо він там засвідчений.

А однак, на кожному кроці роблять такі висновки дослід­ники старослов'янської віри. Щобільше, вони вимагають, щоб тільки — підкреслюю — тільки там говорити про даний культ, де він стверджений у скупих, аж надто скупих джерелах.

Можемо напевно ствердити, що культ Свантевита існував, усюди там, де його заступив пізніший культ Свентого Вита ви­разно створений Римом на те, щоб витиснути культ саме Сван­тевита як Божества. Цей культ Святого Вита легко ствердити як поширений на широких просторах Північної Слов'яішдини, Чехії та Полудневої Слов'янщини. Але із цього не можна зроби­ти висновку, що тільки там він існував. Тільки там заступила його культ римо-католицька церква і тільки там цей культ Свантого Вита залишив живі сліди, саме в двоєвірному хрис-тиянізмі.

Але ж назви „Свентослав", „Свентопулк", „Свентомир" на­певно дохристиянські і збереглися як імена князів саме дохри­стиянської доби. Отже, існувало дохристиянське поняття і сло­во "Свенто". Між "СВЯТІСТЮ" як слово-істота — а "Святістю" як Богоназва немає ніякої пропасти, але органічна ідейносвіто-глядова єдність. Отже, це одна із назв, яких було більше і це одна із назв, які збереглися на теренах, де існують про це за­свідчення. Але ми ані не годні викреслити цієї назви із інших теренів, а тим паче робити висновків про її чисто льокальне зна­чення чи походження, а ще гірше — льокалізація в часі. Мов­ляв: тільки в одинадцятому столітті, бо такі є засвідчення во­рожих нам німців.

Буває ще гірше. Назву РАДОГОСТА, чи РАДЕГОСТА стрі­чаємо тільки в одному джерелі. Тоді сказав учений Брюкнер,

до це видумка, що такого Бога не було, і — тут наводжу його лова дослівно — що "він викинув цього Бога на смітник".

Он як було! Викинув Бога на смітник. Яка сила „доказоости" ученого.

Насправді — це назва Божества, яку ми стрічали в одному і наших засвідчених джерел. Це, можливо, льокальна назва, іле ж дійсна назва дійсного Божества. Назва надто прозора, цоб її пояснювати. Він був РАДИЙ ГОСТЯМ, отже — РАДО-ЮЩ, чи РАДОГОСТ. Знаємо з опису цього чужинця, що цілий ород був радий гостям. Були там гості із далеких земель, як т Греція і приймали там навіть, собі на горе, саксонів, які ндплатили їм за* гостинність знищенням. „Були гостям раді", ік кажуть в Україні. Отже, і їх Бог мав теж як одну із назв Радогосї. Звичайно не було такого окремого і іншого від ін-иих Бога. Але ж такі вони всі. Не інші від інших.

Білий Кінь і Меч це не тільки атрибути Свантевита із Ар­гони. Ми ж читали вже ці засвідчення. Отже, немає потреби шкидати Бога на „смітник" тільки тому, що одна із його назв раз засвідчена. Крім того, що назву подібного типу стріча-:мо пізніше, у "Слові". Там "Мати Божа" є "ПИРОГОЩА", себ-го вгощає "пиром". Вона не тільки гостинна. Вона ще й цілим тиром угощає. Національна прикмета, національне уявлення тро основи моралі перенесені на улюблене Божество. Це ж Бо­жество несе усе добро і всі добрі прикмети людини у світ. Свантевит був Радогостем. Він мав напевно ще сто інших доб­рих прикмет Людини.

Жорстоко і дощенту винищили пам'ятники і тексти старовинної нашої віри. Гаї священні попалено. Статуї порубано. Святині спалено. Зовсім так, як учив Мойсей і як це здійснюва­ти християни під час ширення християнізму. А тепер кажуть іам учені: докажи, покажи, і тільки те, що покажеш, буде прий-іяте в науці. Докажи, що існувало те все, що було спалене і «нищене дощенту!

Чи така "об'єктивна" наука свідомо служить цьому культуронищівному християнізмові, чи то ці учені напоєні століття­ми зневаги і пересудів до святої віри наших прапредкга.

Що ж, докажемо існування того всього, що знищено. Але ви „учені" будете засоромлені з вашого нищівного скептициз­му, як протинауки.

Насправді не вимагає доказу, що в старовині називали Богів чи Бога різними іменами. У мене на руках дешеві видання

гіндуїзму. Маленькі книжечки, що звуться "Сагасранама" — себто „Тисяча назв".

Тисяча назв Сурії (Бога Сонця), „Тисяча назв Вішну", „Тисяча назв Сіви".

Справді тисячу назв має те, що люди звуть Богом, Сварогом, Свантевитом, Перуном, Дажбогом, Велесом, Хорсом, Ро­дом чи тисячами інших,... людських назв і визначень.

Але ж саме Веди вчать рівночасно суворого монотеїзму і вчення про Єдність (Адвайта-вада).

"Різно називають Волхви те, що є Одне".

Назва Божества „Свантевит"

Спробуємо з черги перейти до досліду етимології назви "Свантевит" у світлі наведених дослідів та лінгвістики.

Y записці Саксонця воно має форму "Свантевітус" — в латинській мові ґерманомовним автором. Не міг він у своїй мо­ві, ані в латинізованій транскрипції зробити різниці між "С" і "Сь", як теж між м'ягкйм і твердим "Вь" чи "Вь". Не міг теж за­писати цієї назви в інших відмінках і додав латинське закінчен­ня "ус" до родового відмінка у звучанні "Свантевіт".

Слово очевидно зложене із двох частин, а саме "Сванте" і "Вит" чи може "Вид".

Перше із них "Сванте" пізнаємо слухом як пізніше укра­їнське "Сьвято" — у польській мові "сьвєнто". Y польській мові затримався виразно носовий звук "єн" після подвійного м'ягчен-ня "сь" і "вь". Не маємо теж сумніву як звучало це слово у ста­роукраїнській мові. Маємо грецький запис цього слова, сучасний Святославові у Лева Диякона.

Грецький автор мав трудність із написом м'ягченого "Сь" та твердого "л". Стрічаємо теж характеристичний "перезвук" дзвінкого "вь" на грецьке "ф". Відомо вже теж, що візантійська буква "в" бета вимовлялася як "в" отже "Васілєвс" а не "Базілєвс". Зваживши всі ці помилки чи труднощі у транскрипції, одержуємо звучання "Свентославос" або "Сьвентославос". Не можемо прийняти, що носове "єн" є помилкою Лева Диякона. Воно так мусіло звучати в дев'ятому столітті. Отже, в дев'ятому столітті був у староукраїнській мові і вимові ще виразний носо­вий звук у слові "Свенто", який пізніше через затрату носівки почав звучати як "я" — "Сьвятослав". Припускаю, що так "с" як і "в" було цілий час м'ягчене, але це м'ягчення не могло бути записане ані в латинській, ані в грецькій мові. Y польській мові затрималася, отже, ця старша форма у вигляді "Сьвьвєнто (носо­

ве "єн"). Форми "Сьванто" чи "Сьвянто" уважаю із усіх най­старшою. Заміна носівки "ан" на "єн" є зовсім законна у виду зміцненевої паляталізації у вимові і подвійного м'ягчення "с" і "вь". Отже, записана у "Саксонця" форма із носівкою "ан" є найстаршою з усіх відомих нам форм. Нічого дивного, так сама святиня як і назва вказує на величну старовинність, і ця форма мусіла бути протослов'янською, поширеною на терені усієї сло­в'янщини. В дуже старовинному, невідомому нам часі ця фор­ма у староукраїнській мові набрала звучання "єн". На цьому ж протослов'янському грунті пов'язаність кореня "сьвєнт" із імен­никовим і дієслівним коренем "світ" - "сьвіт" мусила бути від­чутна вухом і безпосередньо зрозуміла як зміцнення кореня шляхом "сьвіт" - "сьвет" - "сьвєнт". Отже "Сьвєнт" є похідне від "Сьвіт", так як наш "Свантевит" виявиться сином Сварога — саме сином Найвищого "Сьвітло-Сьвіту", — саме Сварожичем.

Нас не здивує теж, що похідні чи рівнобіжні словоутво-рення від цього кореня стрінемо теж в інших індоєвропейських мовах, отже — у санскриті і в мові "Авести". Отже, це слово протоіндоевропейське. Дивним дивом стрічаємо цю серію пов'я­зань знов у тих самих групах, що й "Свар" чи "Дану"-"Дунай".

Y санскриті

Стрінемо тут, а саме — у найстарших текстах Ригведи, слово докладно того самого звучання, а саме — "СЬВАНТА". Звертаю увагу, що маємо тут докладно той сам звук "сь", що й у слов'янських мовах. А також довге "аа", шо цілком відповідає фактові зміцнення, про яке я згадував вище. Зубна приголосна "н" не може інакше звучати перед зубною приголосною "т" — як тільки носово. Вона ж і клясифікована у граматиці санскри­ту як "носовий зубний звук". Отже, маємо повну зрідність фо­нетичного звучання "Сьванта" — протослов'янської мови і старосанскритської, або ж інакше'—' ведійської мови.

При аналізі семантики цього слова стрічаємо, однак, ве­личезну несподіванку. А саме, як я згадував у вступі, стрінемо тут старше, напевно дохристиянське і напевно первісне значен­ня цього слова. ,

Отже, ґрасман подає нам значення: як "польфрайх" і "бефройндет", себто той, що несе багату поміч, той, що є друж­ній. Увіходять, отже, у зміст цього слова поняття "дружньости" і "доброти", "щедрости" і "несення помочі", в загальному — "той, що несе добростан". Не буду на цей раз мучити читача надто довгими аналізами тексту. Вони зовсім потверджують і навіть поширюють значення подане Ґрасманом. Воно відповідає теж поясненням цього слова у коментаріях Саяни.

Але ж маємо в Ригведі ще й похідні від цього слова, а са­ме — утвоРене від нього "номен агентіс" або дієвої особи чи дії, а саме "СЬВАТРА", означає: ТОЙ, ЩО ТВОРИТЬ ДОЗРІННЯ РОСТУ, Сприяючий Дозріванню, Міцний, Потужний, а також — Друг-Допоможець, Приятель (пояснений словом МІТРА!), і врешті сама СИЛА і МІЦЬ.

Наш читач-дослідник не може мати найменшого сумніву, що ці всі означення чудово відповідають до Істоти Нашого Бо­жества. Його головне свято у часі дозрівання збіжжя до жнив, саме після жнив, коли це йому приносять першу жертву із жнив у вигляді оцього на меді спеченого КОЛОВАЮ, яким ціла грома­да причащається торжественно після принесення Коловаю в жертві, як теж у зв'язку із цим святом відбувалися пророкуван­ня чи волхвування щодо врожаю в найближчому році. Очевид­но, це все у супроводі гимнів і молитов, як це ми бачили в описі "Саксонця".

Є ще інші похідні в санскриті ведійському як "сьватраб-гадж" і „сьватрія", які тільки скріплюють вище сказане.

Не маємо також сумніву, що так як старо-українським це слово пов'язане із основними своїми коріннями у звучанні "сьвіт", себто те саме, що в сьогоднішній українській мові "сьвітити", блищати, бути ясним, як теж похідний прикметник "сьвета", що так і значить "білий, ясний, блискучий" і відно­ситься також... до барви коня, і то не абиякого коня, але міто-логічного Коня, якого Лицарі Ранку Асьвіни подарували Педові. Сьвантевит — як ми бачили — був Божеством Білого Коня.

І врешті слово „СЬВЕТЛАНА" так і значить „Світання". Тут, мабуть, не треба вже доказувати споріднення.

Що й треба було доказати!

Наш Святослав, який так гордо відкинув християнізм, ка­жучи, що з нього будуть сміятися його хоробрі лицарі, не був Святим у християнському значенні схимника і аскета, людини, що не має жінки і живе у відреченні від світу. Ні, зовсім ні. Це пізніше значення цього слова і воно у тому пізнішому значенні аж ніяк і ніяк не могло відноситися до нашого прехороброго та улюбленого цілою сто п'ятдесят-тисячною армією лицарів Бо­жественного Святослава. Його Святість — це міць, це лицарська дружність і любов, це готовість нести поміч, це дар приносити достаток, ріст і добростан, це разом із тим Світла Радість Жит­тя і Життє-творчість.

Божеством такої Святости був престаровинний Сванте­вит син Сварога Вічного Світа і Вічної Святости.

Я вже не буду займатися значеннями цього слова у пізні­шому клясичному санскриті, в основному тими самими, ані ана-лізою текстів, бо самі ж словникові пояснення зовсім вірно і майже повністю вичерпують його зміст.

Похідне слово від "Сьвента" маємо в Авесті у формі "Спента".

Уже Бартоломай мав сумніви, чи можна всюди, де висту­пає це слово в Авесті, подати просто значеня "сьвятий" - "гайліг", бо хоч воно і значить і походить від слова „сьвента", але ж тіль­ки умовно означає те, що це слово в пізніших християнських значеннях. Коли мова про "Святого Духа", то ця ріжниця не кидається в очі, якщо не шукати глибини значення. Але як її шукати, тоді знайдемо, що цей Святий Дух Авести саме і є Творчим Духом Потуги, Світла і саме Святости. Це ж Він не­примиренний ворог Темряви, Ворог Демонів, Ворог Духа Зла (АНІРА МАЙНІЮ) або Агрімана. Споконвічна боротьба ведеться між цими Духами. Беруть у ній участь цілі світи. Символіку цієї боротьби ми бачили у культі Білого Коня, що на ньому мав Свантевит вирушати вночі на бій із його ворогами. Отже, цей кінь мав бути ранком вкритий білою піною від далекого лету. Так вірили його визнавці, як це засвідчує Саксонець. Але ж маємо тут тільки старшу форму цієї Ідеї Споконвічної Бороть­би Агурамазди із Анра Майнію у вигляді боротьби його Орде­ну Божественних сил і Потуг, Духів і Язатів.

Великий Меч, Священний Меч Свантевита був тим са­мим символом, зрозумілим усім його дітям і синам. Священний Меч на боротьбу проти сили темряви і зла. Звідси теж його най­вища Влада.

Може цей міт звучить для декого сьогодні наївно, для тих, які не розуміють, що Боротьба між Добром і Злом ведеться спо­конвічно, щоденно і щохвилинно, що її театром є перш за все наша душа, а далі світ та історія. Це за допомогою того старо­винного міту наші прапредки заявили своє місце у цій спокон-. вічній боротьбі. Вони — сини Світла і Святости. їхня Боротьба — це споконвічний даний їм як найвище призначення Священ­ний Героїзм. Своє ідеологічне завершення чи одну із висот зна­ходимо у нашому преславному "Слові". Воно заховалося, щоб скласти перед нами завдання, недокінчене завдання прапредків, що його довершити судилося нам.

Але вернімося до значення слова "Спента" у релігії куль­ту Вогню і культу Боротьби у первісній Авесті, чи передавестій-ському світогляді її творців. Отож — уже Бартоломай веде дис­кусію у своєму словнику чи „Спента" не значить „той", що приносить благодать, приріст і благостан („гайль"). Але ж даль-

ші досліди цього слова Ґершона в його праці про 'Тими до Міт-ри" довели його до конечности перекладу слова "Спента Май-нію", себто Святого Мисле-Духа, як "Інкременталь Спіріт", себ­то Духа, що приносить Ріст у широкому значенні цього слова. Ми додамо в тому значенні, що ми його стрічаємо в Ригведі і... нашому культі Свантевита і в наших іменах, що мають у собі корінь "Свято-" як "Свято-слав", ни "Свято-полк", себто той, що веде Святу Боротьбу.

Але, але ж... тут добігаємо до основного висновку моєї праці. Не їздили літаком до Індії наші праволхви, щоб учитися там мітології і семантики слова "Святість". Не їздили волхви із Ругії чи з прапоселень слов'янщини до Заратуштри вчитися про Міт Священної Боротьби Світла із Тьмою, Ворожости із Свя­тістю.

Нічого дивного, що попали ми в неволю, забувши наш ве­ликий Заповіт. Але й нічого, щоц попадати в розпач. Це був до­рогий і жахливий досвід. Може іаме сьогодні світ потребує са­ме такої ясної ідеології. г

Разом з обновленою вірою наших прапредків- ми знайде­мо і цю світотворчу силу в нашій душі, щоб зло і неволю пере­бороти в його світовій боротьбі.

Відновимо тоді величну святиню Свантевіта, — Божества Святости, як світотворчої Потуги.

Це ми сотворимо світ — залунала вже програма відновле­ної Віри.

Сотворимо світ із святости. Що лише тепер розуміємо що деклярацію.

Заповіт наших прапредків. Заповіт народів, що одідичили не тільки мову, але саме її найглибший зміст із так названої мов­ної єдности індоєвропейських народів.

Хто ж вони були, де виросли і виплекали цю свою мову і ці всі такі прекрасні і високі ідеали чи міти про Сварога, про Сварожичів, про споконвічну боротьбу Лицарського Бога Пере­моги із темрявою і Безвладом Хаосу.

Хто знайде у собі поклик Сина Світла й Святости, хто відчує себе рідним сином чи внуком Дажбога, Бога Сонця, або ж Многоіменного Бога Святости, — той у своїм серці розв'яже цю загадку.

В литовській мові знайдемо досліджу вальний корінь „Шві" — „шве" в численних розгалуженнях і формах. Отже:

"швєчію" - "швієсті" (довге "е") — світити; "Швіту" - "швітеті" — світити, блискати, блестіти; "швінту" - "швісті" — ясніти, ставати ясним. Відмітьмо появу вставного "Н" у цій формі;

І

"Швайтау" - "швайтиті" — розсвічувати, чинити світло. (Це форма кавзативна, виявляє найміцнішу форму корінної го-лосівки, про що далі);



"швітруоті" — слабко блимати;

"швєтиляс" — "сьвітило" — зоря;

"швєтімас" — світлий, світячий, блискучий;

"швентіне" — "сьвятиня" — святиня;

"швенте" — "сьвято" — свято;

"швентіті" — посвячувати, освячувати;

"швентас" — посвячений (дієприкметник часу минулого, страдального виду — партіціпіюм перфекті пассіві).

Y старопруській мові маємо засвідчення: „свента":

Y латвійській мові — "свінет" - "свіну" в значенні святку­вати.

Цих наведень надто вистачить, щоб доказати дивно ши­рокий засяг цього слова також в усіх балтійських мовах. Також це доказ, що старопруська і латвійська форма показує старше „с", „сь", так £цо литовське „ш" є похідне і новіше.

Отже, широкий значений засяг цього кореня і слова стрі­чаємо в усіх слов'янських мовах, у балтійських, у санскриті і в Авесті.

Постає теж питання, чи латинське слово "санктус" не є похідне від скріпленого коріня "сен" - "сан" через здогадне "сан-стус", далі "сан-ктус". Як на здогад, можемо навести ось наступне.

У ватиканській галереї скульптури стрічаємо статую Бо­жества, відому мені тільки із каталогів, під назвою "СЕМО САН-KYC". Божество і назва мабуть італійського, передримського походження. Постає спокуса дошукуватися в цій назві "СЕМА" —із списку Володимирових Богів у хгюніці, якщо читати це міс­це хроніки як "СЕМу" - "РОҐЛу". Але залишаємо це тільки як можливий здогад для дальшого досліду. Зображене у статуї Божество має бути, за описом у каталозі, "типу Аполона".

Коли навіть відкинути цей здогад, то не залишиться в нас ніякого сумніву, що слово "Сьвента" - "Сванта" належить до протоіндоевропейської доби прамови.

Не залишиться теж сумнівним, що авестійське слово у значенні "святий" — є молодше і похідне від звучання "свента" -"сванта", — а отже слов'яно-балтійська форма є старшою від мови Авести, а можливо і від санскриту.

Стоїмо знову перед загадкою. І знову доводиться стверд­жувати, що життя і живучість цього слова в протоіндоевропейській, а далі і в протослов'янсько-балтійській епосі, — це істо­

рія принаймні декількох тисячоліть. Таку священним жахом сповшоючу нас старовинність доводиться ствердити як науко­вий факт і цьому прерідному і пресвятому слову, що стало ос­новою назви Божества "СВАНТЕВИТ".

Але ж дотепер я орудував самими словниковими стверд­женнями. Спробуймо, одначе, піти ще глибше і шукати кореня оцього слова "Сьвента" - "сьванта". Шукаємо, отже, корінь са­мого кореня.

Шукаємо за тим праядром слова, із якого розрослися і визріли оці могутні, кількатисячлітні Священні Дуби, що симво­лізують сам ріст людської думки і людського роду, — оті дуби, що обіймають своїми могутніми стовбурами і галуззям розріст слова-символу, слова-віри, слова-релігії словотворчою силою на­ших прапредків, як священну таїну таїн, замкнену у слові "Свя-тии .

Сягнемо до порівняльного мовознавства, шукаючи самої вже праісторії цього слова. Один із розділів цієї праісторії ма­тиме основне значення для дослідників про теологічні і метафі­зичні уявлення віри наших прапредків.

Отже, є безсумнівне на основі наведеного матеріялу, що корінь "сьвента" є похідний від кореня "сьві" - "сьве". Прига­даймо собі тільки санскритську чергу слів:

"сьвет-а-те" — ясніє.

"Сьвітна" - "сьвітнія" - "сьвітра" — світлий, ясний, білий, а також "Сьветія" — світлий, ясний, сіяючий.

Просто нашим вухом чуємо там рідність слова: "Сьвіт" -"Сьвїт" - "Сьвіят" у всіх його слов'янських видозмінах.

Читач напевно теж зауважив при наведенні значеневих груп із балтійських мов, що чуємо там виразно корінь "сьві".

А отже, усі слов'яно-балтійські і всі санскритські форми дадуться звести до пракореня "сьві", від якого всі інші дієслівні і віддієслівні форми дадуться легко вивести на основі історич­ної фонетики і морфології цих мовних родин. Досліджуймо.

Отже, найстаріші слов'янські записи показують форму "сьвіт сен", себто, коли відділити корінь від закінчень, сьв-іть-сен. Маємо тут "коротке "і" в корені, котре, як бачимо далі, під­лягає степенуванню. Але ж звернімо увагу на значення. Слово має значення зворотне, медіяльне. Світло світиться в цьому сло­ві само для себе, само із себе, само у собі, бо ж така є функція зворотної (медіяльної) форми. Дієслово є неперехідне. Не мож­на "світити когось", можна тільки "світитися" саме як світло, що світить само із себе.

Цей пракорінь відмінявся в протоіндоевропейській фор­мі через поширення кореня вставним "Н" (як у клясі "Н" - "НА" у санскриті), як наприклад у санскриті корінь "від" — "ві-Нд-аті", себто "віндаті" — знаходить, творить. Цей крок не є здога­дом, бо маємо цю форму потверджену в литовській мові, а саме "швінту", себто "шві-Н-ту".

Саме це вставне "Н" дасть нам у дальшому розвитку оцю носівну, яку ми ствердили у протослов'янській мові. Фор­ма "сьвента" була б отже віддієслівним прикметником чи на­віть тільки самим дієприкметником часу теперішнього діяльного виду, себто „ТОЙ, ЩО СВІТИТЬСЯ" — ТОЙ, ЩО СВІТИТЬ" — ТОЙ, ЩО ТВОРИТЬ І РОЗСІВАЄ СВІТЛО" — САМЕ СВІТЛО ЯК СВІТ!

Отже, всі слов'яно-балтійські форми нашого слова "сьвен­та" - "сьванта" - "сванта" і т. п. походять від кореня "сьві" і означають усе те, що цей корінь у своїй глибині і ширшії озна­чає.

Отже, від "СВІТЛА" як "СВІТ" доходить до його АВТОРА і ТВОРЦЯ, до того, що світить, опромінює, гріє, дає йому снагу чи творчу силу — от так, як стеблинам трави дають снагу про­міння сонця, "той ТВОРЕЦЬ і ВСЕДЕРЖИТЕЛЬ" зветься сло­вом СВАНТА.

Ми бачили, що це слово звучало теж СВАРОГ, чи перше СВАРОГ. Y формі "СВАНТА" бачимо підкреслену особову, під-метну, дієву і саме творчу форму цієї метафізичної "СИЛИ -СВІТЛА - СВЯТОСТИ", висловлену віддієслівним дієприкмет­ником ЧАСУ ТЕПЕРІШНЬОГО, саме той, що світить, що дає і творить Світло-Світ.

І ТОЙ, ЩО ТВОРИТЬ СВІТ, І ТОЙ, ЩО ТВОРИТЬ СВІТЛО, ТОЙ САМЕ ЗВЕТЬСЯ «.СВЯТИЙ».

Але вернімося до граматики, яка, як бачимо, допомагає нам відтворювати мислевий процес наших прапредків.

Отож у слові "сьвіт-іг сен" ми стрічали його медіяльну форму із дуже слабким "і" в корені. Я згадав, що корінь "сьві" підлягає степенуванню. Голосна "і" буде мати міцніші форми у черзі "І"-"Е" - "АЙ", і це степенування відношу не тільки до санскриту, але і до прото-індо-европейської доби. І справді, як­раз у цьому корені знаходжу одне із потверджень моєї тези.

"Сьвет-і-ті" це все значить світити комусь, світити для ко­гось. Стверджуємо тут скріплення „і" на „е". Те саме в литов­ській мові.

Але ж найбільшою цікавою із цього погляду є саме литов­ська причинотворча (кавзативна) форма "швайт", яка доказує іс­нування саме найвищого ступеня у черзі "і"-"е"-"ай".

Мої читачі вже звикли до того, що справа не в самій гра­матиці, але в тому, що кожна така зміна означала теж зміну значення.

Отже, "СВІТ" і "СВЕТ" — це два різні значення. Зміц­нення голосної означає посідання, походження, власність і влас­тивість значення кореня. — "Сьвет" — значить посідання влас-тивости "світ" світити. Означає власне, своє "свічення" як дже­рело світла. Означає активну прикметність "свічення".

А найвища форма "сьвайт" означає саме спричинювання свічення. -

Віднаходимо значення слова "СЬВІТ" в нашій мові. Тут легко помішати найвищу форму голосної із найнижчою через пізніший процес скорочення.

Y протослов'янській мові ми мали там довгий двозвук (дифтонг), про якого звучання сперечаються учені. Слово у пи­саній формі мало оце старовинне "ять, яке звучало як "їя", або ж приблизно так. І саме ця форма була рефлексом старо­винного "АЙ" як — довгого двозвука, тричі довгого, якого най­виразніший слід стрічаємо саме в литовськім записі: "швайт" із дуже довгим сильно наголошеним "АЙ".

Наше слово "Сьвіт" звучало приблизно чи здогадно як "СВЇЯТ", що дало в польській мові звучання "сьвіят", у мос­ковській „сьвет", а в українській мові через скорочення „сьвіт".

Але ж саме ця найвища форма голосної дає нам зрозумій ня значення слова "СВІТ". Це не тільки СВІТ як СВІТЛО. Це не тільки його тотожність із Світлом, але це його АКТИВНА СВІТ-ЛОТВОРЧА і СВІТОТВОРЧА СНАГА. І саме тому було можли­ве поєднання СВІТЛО-СВІТУ із СВЯТІСТЮ як його творчою сутністю. Дістаємо рівночасно ключ до зрозуміння самої свя­тости у староукраїнському значенні цього слово-символу.

Слово Світ обіймає, отже, три ступені значення:

1. Світ — від світитися — (як медіяльна форма).

2. Сьвет — світити комусь, проявлятися як світло.

3. Сьвайт — пізніше "СЬВЇЯТ"—"СВЄТ"—"СЬВІТ" — са­ме як активна світлотворча сила, із усіма значеневими спорід­неннями і похідними від цього слово-символу.

Нарешті розуміємо всю глибину нашого слова "СВІТ". Це КОСМОС ЯК САМОРОДНЕ СВІТЛО, само для себе, само від себе, але ж воно і творче і свідоме, воно ширить світ-

ло, творить світ форм, світ видів, саме космос, саме чудо існу­вання космосу як різновидносте метафізичної природи „СВІТ­ЛА" — яке у своїй свідомій — психологічній формі існування буде зватися „СВЯТІСТЮ".

Так зрозуміле Божество як син Найвищого Світлосвіту буде зватися "СВАНТЕ-ВИТОМ".

Наш Свантевит в одному із наведених джерел так і зветь­ся за Батьком СВАРОЖИЧЕМ, сином Сварога. Сином у цьому Божественному Світотворчому глуздові як звидний і творчий, а рівночасно продуховлений КОСМОС.

Святість — це проявлені сили світотворчости.

Для цієї творчости не має ніякої смерти, ані навіть нія­кого зла, бо ж вона сама собою є Вічністю ЖИТТЯ і Вічністю Творчости ДОБРА.

Тут теж таїна безсмертности світотворчих героїв і поетів, чи надхненних пророків, бо ж Усесвіт — це "Святість істніння, Всесила творчого горіння".

(Повстань Перуне)

Не ма(ючи вже найменшого сумніву щодо етимології сло­ва "СВАНТЕ", але прагнучи якоїсь джерельної вказівки про час чи старовинність звучання цього слова, я шукав його серед за­лишків чи Лише дрібних скалок мови самих ругіянців чи теж надлабських і надбалтійських слов'ян. Як відомо, ці мови заги­нули майже безслідно під заивом германської християнізації і народовбивчого "тиску на схід". Одначе, залишилося декілька записок чи засвідчень про мову надлабських слов'ян.

Мій труд був нагороджений і я вже зовсім не здивувався, що знайшов там наше слово у його стародавньому звучанні — САНТЕ", як також цілу групу похідних слів, а саме:

Свантоіна — (довге носове „ан") — Святість

Свантона — (довге носове "ан") — Святість

Свейтоє — світає

Светет — світить, сіяє

Свеча — світло, світило

Свьотлє — (прикметник) світлий, ясний.

Але стрічаємо там також новий варіянт із цієї групи, а

саме:


свйонте — святий.

Саме подвійність цієї форми заслуговує на увагу. Маємо, отже, безсумнівно старовинне протослов'янське звучання "сван­

те" і другу форму „с ионте", яку легко пояснити як скорочення із форми „свйонте". Голосна ,ан" — носівка, набирає тут захід­нослов'янського забарвлення як „он" - носове — рівнобіжно до похиленого "о" в цих мовах (порівняй польську західно-діялек-тичну вимову "пан" - "пон"). Цю фазу похиленого "Он" маємо потверджену теж у польській сучасній мові у слові "свйонткі", наприклад, "зєльоне свйонткі".

Отже, знаходимо тут потвердження старовинности сло­ва "сванте" і його довгу присутність в історичних часах у над-балтійських слов'янських мовах.

Мої розшуки нагороджені ще й тим, що в цих залишках надбалтійських мов я знайшов ще й новий варіянт слова "сон­це", а саме форму "слюоне", побіч "слюонце" і "слюонейца". Це єдина форма у слов'янських мовах, яка показує нездрібнілий су­фікс "На" - "НЕ", саме "слюо-не". Y моїй праці про історію сло­ва "сонце" я приймав цей суфікс як здогадний. Тут я знайшов його джерельне потвердження. Отже, маємо побіч здогадної фази

суль-не — чи соль-не її західнослов'янську відміну із характеристичною переставкою, але ще не здрібнілою формою у вигляді:

слюо-не.

Двозвук "уо" — мусів бути протяжним і міцно наголоше­ним рефлексом указаного мною степенування голосної "у" на "о".

Форма безсумнівно архаїчча. Це додатковий доказ пра­вильносте моєї теорії про історію слова "сонце", а рівночасно доказ глибокої передісторичної стародавносте цього словоутворення, яке виявляє вже західнослов'янську характеристику словоутворення.

Не можна теж мати сумніву, що утворення цього слова старше від германського "сонне" - "зонне", яке виявляє вже по­хідну асиміляцію "ль" — на "н", а саме "сольне" - "сонне". Від слова "сонне" — сольне не могло вже постати, але навпаки від виду "соль-не" через асиміляцію мусіло постати слово "сонне".

Крім того форма "слюо-не" виявляє ще" рефлекс хитання між "у" і "о" — суль-соль — із характеристичним двозвуком, саме як видом старовинного степенування "у" до "о".

Разом із упадком святині Свантевита затратилася і мова народу і сам цей нарід залишився в останках свого існування.

Основним джерелом для наведених мовних довідок була для мене праця:

Paul Rost: Die Sprachreste der Dravano-Polaben im Han-noversschen, Leipzig, 1907.

J. Legowski і T. Lehr-Splawinski: Szcza.tki jejzyka dawnych slowianskich mieszkancow wyspy Rugji, Slavia Occidentalis, 192-2.

Доводиться перейти з черги до розгляду другої частини назви "Сванте-вит", а саме до слова "ВИТ".

Мушу сказати, що тут ми на менше певному грунті не то­му, щоб бракувало етимологічних пояснень слова „вит", а рад­ше тому, що тих можливих пояснень є забагато і трудно знайти якесь джерельне і безсумнівне пояснення і потвердження для одного із декількох можливих.

Із цих труднощів пробував вийти Ал. Брюкнер у своїй праці в польській мові п. з. "Мітольогія слов'янська". Він про­понував розуміти слово "вит", як частинку закінчення типу "іт", "ат", "овіт", як у прикметниках "хоро-вит-ий", "слабо-вит­ий", "глупо-ват-ий", чи "жовто-ват-ий" — і т. п. Справді існує такий вид суфіксів в індо-европейських мовах, чого прикладом може бути санскритське слово "бгага-ват", себто "Бого-вит-ий" (із суфіксами "ват" і "вант".

Але ж трудно прийняти цю теорію тому, що існує ціла група імен власних, як "Віто-слав", "Віто-мисл", "Віто-віце", „Вітораз", „Вітород". Деякі з тих назв стрічаємо якраз у наших джерелах. Неможливо, щоб ці назви постали із самого прирост­ка так, як неможливе ім'я "енко-слав" чи "ський-слав".

Слово „Вит" мусило мати повне значення іменника чи дієслівного кореня у функції іменника, як "Свято-мир", "Дунайг пер", "Бори-вой", "Яро-плук". Отже, "Яро-вит", "Людовит", "Яроплук", "Ярослав" чи "Рує-вит", "Мило-вит", "Добро-вит" є того самого типу що й "Сванте-вит". Вит — це повнозначне сло­во, а не закінченева частинка. Воно є іменником, або дієслівним коренем. Теорію Брюкнера мусимо здати до архіву.

Нерадо шукаю пояснення на грунті сучасних слов'янських мов, бо досвід моїх дослідів веде в- глибоке протоіндоевропей-- ське минуле. Отже, усі ці імена, як Віто-слав, сьогодні для нас незрозумілі.

Проте, не годен я поминути слов'янського кореня „вит", у значенні „вітати". Але ж і це слово „вітати" мало інше значен­ня чи відтінок у давнині. Ще Шевченко уживає це слово в зна­ченні: перебувати високо вгорі, літати і бути у висотах, далі пе­ребувати, а щолиш у новіших часах "вітати", себто зустрічати привітом. Цей привіт "Вітай із нами" — означав у старовині,

перебувай із нами", "будь із нами у нашому домі". Тут основне було значення "перебування". В нашому випадку слово "ВИТ" означало б той, що перебуває і ширяє високо, отже у світі СВЯ­ТОСТИ, також той, який бажав би, щоб ми із ним чи він із на­ми перебував разом. Також той, що перебуває у Святости. Отже, той сповнений і живучий у світі Святости.

Значення зовсім підходить до всього, що ми навчилися про істоту Божества, а однак воно здається мені надто вже су­часним у мовному розумінні часу.

Шукаючи далі знаходжу слово в литовській мові "вит-іс" і наше "вит-єзь" - "витязь" — у значенні "лицар, герой, перемо­жець", указувало б на якесь старинне слово, якого слідом було б слов'янське "Вить" - "віть" у значенні "воєнна здобич пере­можця". Отже — Поборник, Переможець, Богатир, отже — Лицар-Володар. В нашому випадку це дало б цілий комплекс зна­чень як ТОЙ, ЩО Є ВОЛОДАРЕМ СВЯТОСТИ, ТОЙ, ЩО ПЕ­РЕМАГАЄ СИЛОЮ СВЯТОСТИ Бог ПЕРЕМОГИ СВЯТОСТИ як творчої і світотворчої потуги.

Y текстах "Книтлінгасаі'и" стрічаємо таке пояснення до Триглава, якого вважаємо іншим видом Свантевита:

"...is erat eorum deus, qui cum eis in expeditionibus ibat".

Себто: "Він був їхній Бог Перемоги, який ішдв із ними на воєнні походи". "

ЗнаМ'я Бога символізувало його самого. Участь Бога в бо­ротьбі даного народу стрічаємо часто майже в усіх старовинних текстах, хочби у „Второзаконії" Мойсся, численну скількість запевнень.

Пригадаймо собі надзвичайну ролю "станіцй", себто пра­пору, на появу якого лицарі-оборонці Аркони мусили вийти із себе, довершувати найвищого героїзму із повним забуттям не­безпеки свого життя. Бог був тоді із ними. Боротьба ішла на смерть чи життя.

Пригадаймо собі, що Свантевит часто воював проти сво­їх ворогів, себто сил Темноти, на Білому Коні, на чудово різьб-бленому сідлі, мав великий меч і боєвий виряд.

Отже, разом із його розумінням як Божество Святости іде його розуміння як Бога-Переможця над злом і темрявою, що зовсім відповідає розумінню святости як творчої і світотворчої сили і духової потуги.

Якщо вийти поза балто-слов'янський мовний терен, тоді знайдемо в санскриті старовинне слово "віті". Його старовин-ність засвідчена хочби тим, що одне із його значень записане тільки лексикографами. Це слово означає:

249


ВІТІ — (довге І) — Радість, Свято, Свято, як споживання святочних страв і напоїв, — далі. Світло, Сяйво, і навіть "Сон­це", а також "Вогонь Божества Вогню". У множині це слово оз­начає почитателів Вогню в усякій формі.

У зложеннях як Віті-радгас воно зцачить той, що дає ра­дість.

Підкреслімо, що всі ці значення мають релігійний відті­нок і знаходимо їх у священних текстах Ригведи, Айтарея-Браг-манас та в Пуранах. Лексикографічне значення — це саме "Сон­це", очевидно, в метафоричному значенні.

У моїх дослідах я звик до того, що літургійно-релігійне чи магічно-жертовне значення старовинних слів знаходжу у... Риґведі. Це мабуть дає нам ключ, чи хочби одну можливість для семантичної інтерпретації слова СВАНТЕВИТ.

Це — Радість Святости, Вогонь Святости, це врешті Сон­це Святости.

Можливі ще й інші корені, як „від" чи „вінд", але ж див­но, що досі вонц якісь близькі одне до одного у семантиці і по­в'язанні. /

Усі вони скріплюють значення Бога Святости як твор­чої, активної, переможної, життєдайної і радостедайної Сили і Свідомости Космічного Божества Святости, саме СВАНТЕВИ­ТА.

На закінчення розділу про етимологію назви Свантевит для вірности усім існуючим джерелам відмітім ще дивну спра­ву записів, які стрічаємо у тексті "Книтлінгасаги". Джерело:

Knytlingasaga Jomskivingasaga ok Knytlinga, Kaufman-nahofn, 1828, cap. 122, p. 384. '

Стрічаємо там запис:

"SVANTA VIZ".

Але рівнозначно подане там читання інших манускрип­тів, яке звучить:

" S V А R А V І Z ".

Стрічаємо там і назви інших Божеств, як от — RINVIT, TURUPIDH, ok PURUVIT із різночитанням: PRUNVIT.

На перший погляд ці записи виглядають як зіпсовані або неточно записані зі слуху. А проте поява запису "Свантовіц" (із "зет" у кінці слова) не видасться мені тільки самою помилкою. Зауважмо, що запис відрізнює інші закінчення, як Ринвіт, Пурувіт чи врешті важливе Прунвіт.

Назва СВАРАВІЦ напевно не є тільки помилкою, ані різнописанням. Автори запису мусили отже, чути дві назви для то­

го самого Божества. І дві назви стрічаємо в наших текстах. Па­м'ятаємо запис "ЗУАРАСЩ" із хроніки Тітмара.

„Сварожич" — це назва по батькові. Із описів хроніки не маємо сумніву, що цей напис відноситься до Божества Сванте­вита. Для нас є очевидною різновидність його зображень. Чому це в недогматичній релігії мали б бути всі зображення одного стилю.

Знаходимо тут ще додаткове потвердження, що Сванте­вит звався також Сварович, і тут можлива помилка в самому записі поодиноких буков, але не цілости слова: Свантавіц і Сваравіц.

Сварожич, отже, син Сварога. Але ж закінчення „вич" у м'ягченій західньо-слов'янській вимові, передана старонорвежським „віз", могло теж відбивати різновидність назв по Бать­кові.

"Свантавіц" могло б бути таким самим чи подібним "натронімікон" як "Сварожич" і могло в народній етимології помі­щатися із "Свантевит" поскільки слово "вит" перестало бути зрозумілим. Поняттєво, себто семантично, не було тут ніякої трудносте, поскільки, нам уже відомо, Свантевит був сином Сварога, а це те саме, що сином Святости як сутности Сварога.

Тут ми дійшли до моменту, коли лінгвістичні труднощі даються зрозуміти тільки у світлі генотеїзму. Пригадуємо собі наші міркування із розділу про назви Бога. В інтенціональному моменті свого значеневого спрямування до предмету визначен­ня е те саме інтуїтивне поєднання різних, сказати б, „з'явище-вих" появ Божества в одну різновидну сутність. Звідси БОГ і БОГ-СИН, БОГ і ВЕЛИКА МАТІР чи інші зуявлення, якими ви­ражене наше інтуїтивне прагнення обняти різновидність БОГО-ПОЯВИ одним метафізичним поняттям. Це був довгий процес пізнавання Божества, який надалі триває в історії, а якого слі­дами є... оці різні назви ВСЕПРОЯВНОГО БОГА.

Але ж це тільки дигресія. Сам предмет генотеїзму, як я писав у праці про Сварога, вимагає глибоких і дбайливих сту­дій. Цей розділ подуманий як лінгвістичний і доводиться вер­нутися до лінгвістики.

Можемо ствердити, щой записи "ПУРУВІТ" і "ПРУНВІТ" є теж різновидностями подібних звучань. Коли приймемо, що в основі "ПР" є голосівкове "РИ" - "PY", то для германського ву­ха, яке не знає голосівкового "Р", звучало найближче до "PY", і так воно насправді було.

Пригадаймо собі, що в українській мові, коли вже затра­тилася голосівковість (сонатичність) "Р", появляється там ко­

ротке "у", отже — Дні-пР — дас Дні-пру — із коротким "у", яке далі теж скоротилося і затрималося, отже у висліді просто — ДНІПР — порівняй мою працю на цю тему. В інших слов'ян­ських мовах, як і в українській мові, бачимо хитання: отже міс­цевість у Сербії, що звалася — ПРН-ЯВІР, звучить сьогодні ПРИН-ЯВІР, себто Перуновий явір. Але "прст" звучить "перст". Отже, старий норвежець як на свій слух записав добре ПУРУ-ВІТ чи ПРУНВІТ. Безсумнівно стрічаємо тут назву ПЕРУНА на Руґії. Нічого дивного. Громи це для ока і відчування наших предків, наймогутніший вид ВСЕПОТУГИ і ВСЕВЛАДИ БОГА. До цього предмету вернемо у студії про Перуна. Тут відмічуємо тільки матеріял для дослідів ствердженого мною генотеїзму, пе­редчутого вже Костомаровим, у старослов'янській релігії.

Хочу однак ствердити, що синівство Свантевита від Пра­батька Богів Сварога основую не на можливості народної ети­мології у згаданому записі "Книтлінгасаги", але на виразному ствердженні Тітмара про напис — саме напис — під статуєю Божества — Сварожича-Свантевита.

Можливість, що запис Книтлінґасади є патронімічною формою зовсім не виключає ствердження, що існувало слово чи корінь "ВІТ" - "ВІТІ" чи "ВІД" в старослов'янській прамові, як я вказував вище. Можу тут додатково вказати на виразно слов'янську назву „ВІТІ-МІР" у... Йорданіса, як готського кня­зя. Слов'янська назва так мало відомого із свого етнічного скла­ду племени „готів" нас зовсім і ніяк не здивує, так само як нас не дивує поява 5-тьох „ВАЛЬДЕМАРІВ" у золотій добі історії Данії, бо ж добре відомо, що всі вони були внуками і правну­ками Володимира Великого.

Ономастика Руґії

Назви місцевостей острова Руґії, відчитані на згаданій уже мапі острова Руґії, мають свою вимову. Сімсот літ германі­зації не стерли численних слов'янських назв:

Wolhin, Presenske, Dranske, Kreptiz, Leblin, Grubonov, Ruschvita, Kublekov, Medow, Krackvitz, Sallentiv, Passtiz, Ste-dar, Stubnitz, Dubnitz, Gnies, Parehov, Budkevitz, Lussmitz, Lubzov, Voldenitz, Vilmnitz.

Найцікавіша із тих місцевостей має свою проречисту

назву.

SWANTOW Я навів тільки деякі для прикладу. Звертають нашу увагу такі назви, як от — Свантов, Медов, Дранске, Стедар, які мають



звучання далекої доісторичної давности. Деякі з них мають свою відому історію. Так, наприклад, германське закінчення, але слов'янський корінь, має назва місцевости недалеко Арко-ни, що зветься „Яромарсбург". Прізвище „Яромара" відоме нам із хронік як того зрадника-князя, що воював проти Аркони по стороні данського короля. Нічого дивного, що після перемо­ги нагородили його правом поселення, яке назвав він Яромарс-бургом.

Із хронік довідуємося теж про численні інші прізвища князів із прекрасним старовинним звучанням.

Тут ще широке поле для ономастичних дослідів, але для нашого предмету вони не істотні. Це тільки додаткове свідоцтво для сивої давнини цього слов'янського острова, де наші прапред­ки так хоробро боронили свою віру .у дванадцятому столітті.

Усе ж таки я наведу декілька з них. Вони характерис­тичні своїм старовинним звучанням.

СВАНТІБОР ВАРТІСЛАВ СТОЇСЛАВ

ТЕСЛАВ (слід думати, що "Т" мало ще лінґвальну вимову і з нього розвинулося, або ж воно відповідало чеському Чес-

ЯРОМАР (Яромир) /

ПОБИҐНЕВ (Побийгнів) БУРІСЛАВ (Борислав) ВИСЛАВ СВАНТОПОЛК ЯРОСЛАВ BAPHYTA СЕНТЕСЛАВ БОПСЛАВ та інші.

Як бачимо, два із тих прізвищ мають у своєму корені сло­во "сванте" — Свантибор — себто БОРЕЦЬ СВЯТОСТИ, БО­РЕЦЬ за СВЯТУ справу, — Свантонолк, у пізнішій староукраїн­ській формі Святополк, часто уживане як ім'я князів — воно означає те саме — СВЯЩЕННИЙ ПОХІД, СВЯЩЕННОГО БОРЦЯ.

Усі ці імена безперечно дохристиянські. Знаходимо їх го­ловно у свідченнях Саксонця. Вони вказують та ще зайвий раз

лав).

ДУБИСЛАВ


потверджують розуміння Святости як поєднаної із силою боро­тьби і воєнного походу (полку) для її ствердження в історії.

До цієї групи імен належить і згадуване вже ім'я улюбле­ного в історії України князя СВЯТОСЛАВА, князя СВЯТОЇ СЛАВИ.

Якщо мова про історичні записи про сам острів Руґію, то слід тут згадати про свідчення римського історика Тацита.

Як відомо, спираючися на свідченнях римських старшин і полководців із другого століття нашого літочислення, Тацит наводить довгу листу слов'янських племен.

Між ними плем'я Ранів або Руянів, про яких він виразно каже, що вони поселені над морем, себто над Балтійським мо­рем. Не може бути сумніву, що мова тут про Ругіянців.

Але це джерело як і його свідчення надто добре відомі висвітлені істориками, щоб присвячувати йому більше місця, однак... а однак ціла справа давности слов'янських поселень не тільки на терені Прибалтики, але і в Північно-Західній Европі ще не достатньо досліджена, а ще менше доцінена в істо­ріографії.

Культ Свантевита, якого прадавність і прапервісність за­свідчена самою його назвою, а ще більше теологічним змістом, стоїть як непорушна скеля, як могутній свідок високого Духа Релігійної Культури наших прабатьків, що в культі Свантевита вбачали багатойменного і багатовидного Сина Святости, Сина ПРАБАТЬКА КОСМОСУ, СВАРОГА.

Висновки


Так, висновків треба. Маємо перед собою величезний ма-теріял фактів. Маємо перед собою цілу добу боротьби двох сві­тів: церковно-християнського і народньо-слов'янського.

Церковно-християнський світ озброївся в динамічну по­тугу т. зв. "Святої Римської Імперії Німецького Народу" ("Das heilige romische Reich der deutschen Nation"). Рим і вою­ючий християнський універсалізм, заснований на традиціях рим­ської імперії, знайшов добре знаряддя і збройне рам'я для сво­го намагання установлення світового тоталітаризму. „Поган­ські" народи мають бути навернені, або винищені. Навернені — це значить упокорені мілітарною силою і підлеглі світсько-цер­ковній владі держав завойовників. Це означало також грабу­нок святинь і майна завойованих, установлення десятин на під­корених землях, а далі — тілесного рабства. Це також ріст і експансія націй пануючих і завойовників. Германські племена

і народи, войовничі і без того, знайшли тут „оправдання" для завойовницьких і загарбницьких походів на цілі століття.

Найповнішу картину цієї німецько-ґерманської експан­сії на схід знаходжу у солідній і чесній науковій праці Джейм-са Томпсона пз. „Феодальна Німеччина, виданій Університетом у Чікаго, у 1928 році, а зокрема в її розділі п. з. "Навернення слов'ян".

Thompson James Westfall: Feudal Germany, Univ. of Chicago Press, 1928. „The Conversion of the Slaves".

Праця заснована головно на самих же німецьких джере­лах і треба дивуватися, що так мало із її висновків знаходимо у т. зв. "історіях світу", а навіть в історіях поодиноких пародій. Період розбишацької експансії германських Народів, прикри­тих благословеннями Риму на "святість імперії" повинен би бу­ти забутий або прикритий.

Тимчаєом: західньо-слов'янські племена і народи, над-балтійські слов'яни як і балтійські народи в обличчі смертель­ної загрози ставили довгий і рішучий спротив. Шлях цього спро-тиву позначений відомими і невідомими кривавими погромами, паленням святинь, святих статуй, винищуванням народів і три­валими завоюваннями здобутих теренів.

„А овшім це їм зробите: вівтарі їх порозвалюєте, а стов­пи їх порубаєте на дрібні кусочки, а гаї їх посвячені вирубаєте, а різьблені їх статуї вогнем попалите" (Мойсей, V. 7. 5.).

На шляху цього походу знищення і завоювання упав у іс­торії хоробрий нарід Прусів, а їх земля стала твердинею гер­манізму. Кривавий тевтонський Орден Хрестоносців закує в за­лізні диби Литву і Литвонію. Тут ще далеко не все вису непе на світло денне. Наші джерела наведені у цій праці мали засвід­чувати тріюмф воюючого християнізму над т. зв. "поганами". Із панегіричних історій цих походів устає перед нами всього де­кілька картин і декілька відомостей про їх віру. Не були вони призначені ані на звеличення, ані на свідоцтво, ані на вивчення цієї знищеної віри. Навпаки, наведені згадки мали засвідчувати славу здобичників і мудрість тих, що ведені жорстоким фана­тизмом, наштовхували амбіції і жорстокість своїх князів до зло­чинів убивства народів і їх віри. Отже, помимо їх бажання ус­тає перед нами струнка і монументальна велич, сонячна осяяність і надхненна вишинність віри і мудрости наших прапредків. Устає, щоб ніколи не погаснути осяйна постать Свантевита.

І те, що перше кидається у вічі при зустрічі із цим Бо­жеством, це сама превисока і якже сучасна теологія і теогонія

його постаті. Підчас пізнішого цькування старої нашої предків­ської віри християнські пропагандисти усе воювали закидом, що ця віра була примітивна, анімістична, обожнююча "мертві стов­пи", чи якусь там обмежену "силу" т. зв. "природи". Ця "при­рода" за вченням християнського дуалізму мала бути "мерт­вою" і „бездушною". Т. зв. „погани" почитали щось „мертве", їхні статуї мали б бути самими „богами" — писаними згірдли-во з малої букви.

їх же Бог — себто Бог християнський — як вони вчили, це мав би бути едино-живий Бог, який мав навіть як чоловік зійти на землю, вродившися непорочно із лона матері одного на­роду. Так немов би .вже хочби стара грецька віра не вчила про синівство. Боже численних героїв від їх живих і чоловікоподіб-них Божеств. Щобільше численні старовинні народи, ті із вели­ких, вірили у своє Божественне походження. Стрічаємо в істо­ріях теогонію численних націй в історії. Y тому числі українці вірили, що вони є внуками Даж-Бога. Не самим "деревом" і не самим "стовпом" був, отже, їх Дідо.

І не просто "сліпою" і "мертвою" "силою природи" був їхній Божественний Дідо, але свідомою світотворчою і живо­творчою Бого-Істотою, Творцем усієї Всеживої Вселенної, а в ній людини чи нашої нації.

Але ж такими вигадками і нісенітницями зогиджували християнські апологети, чи пак пропагандисти, уявлення старо­винні про Божество, і їм удалося упродовж століть закріпити такий ненауковий, недійсний і викривлений погляд про розу­міння Божества старовинними дохристиянськими віруваннями. Y такому образі доказом сили їх власного Бога мало бути те, що статуї були порубані і це сталося безкарно: Дивіться! Нічого не сталося! Наш Бог дужчий! Такі "аргументи" виразно стрічаємо в наших текстах, чи теж у хроніках християнських монахів ста­рої Руси.

Не впав вогонь із неба і не запалив землю під погромни­ками, їх Бог, Єгова чи Христос сильніший! Стрічаємо часто в історії християнізму цей аргумент там, де руйнуються святині. Силу цього аргументу бачать християни сьогодні, коли то їх власні святині руйнуються в ім'я безбожницького ленінізму. Невже знищення народу і його віри є непомильною познакою святости чи правди завойовника?!.. Тільки Шевченко пророку­вав, що "сонце стане і оскверненну землю спалить". Чим же ж була вона оскверненна, як не злочинами насильства народу над народами?

Але не будемо ще тут розглядати філософії історії у світ­

лі вчення про історичний карман народів. Не будемо теж уві­ходити в оцінку концепцій „природи" і світу в системі христия-нізму.

Ствердимо натомість виразно, що у світлі наведених дже­рел у відношенні до концепції Свантевита стрічаємося із Бо­жеством високої теологічної дійсности.

Це Бог Святости, — а Святість, як я вже вказував, є ос­новним атрибутом Бога та самою його сутністю.

„Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний!" — моляться християни.

І так теж молилися вже споконвіку наші предки, а їх ро­зуміння Святости було куди глибше, живіше і світотворче ніж у світозаперечливій і світовідверненій системі християнізму.

Свантевит — це Бог Святости. І тут першим питанням для порівняльного вірознавства повинно бути питання, що це є Святість? Яка це Святість лежить в основі розуміння атрибуту Святости Бога? Яка її природа, бо ж християнська теологія знає кілька її видів чи значень.

Такого питання наука, а головно християнська теологія, собі нє завдала. І всупереч самій назві і істоті було "здеґрадо-вано" Божество Свантевита до типу "поганського" у жахливому спрощенні цього розуміння, із виразними елементами знецінен­ня і зневаги.

Я вже стверджував, що Святість Свантевита не дасться вмістити у християнсько-церковне розуміння цього поняття. Може найближче ще є поняття "Санктум Августум" — "Sanctum Augustum" — себто "Святісь Блаженної Щасливосте", але й це поняття не віддає Активної, Космічної, Тьмоборчої Святости Свантевита. Це не стан Душі Людської чи Душі Людиноподіб­ного Божества. Це стан цілого Всесвіту!

І вже тут треба впасти на коліна перед Космічною Ве­личчю такого розуміння Божества. Навіть християнські теологи нашого часу пізнають, який маленький, який анахронічно обме­жений у часі і просторі є той малесенький світочок, який упро­довж століть затискав хочби поняття "нескінченого світу" вид-вигнено в історичних часах теологією Джордана Бруна, спате-ного на вогнищі після семи літ ув'язнення за "єресь" "пошири­ти світ".

Старовинне розуміння всесвіту нашими прапредками бу­ло вільне від теологічних обмежень. Нескінченний Світо-Світло-Духовий Простір над нами це Сварог. Його діюча, проявлена Світло-Істота у нашому світлосвіті — це його Син Свантевит, чи точніше його сини із різними назвами.

Щобільше! Уже в нашому сторіччі клюється в науці нау-

кове поняття астрофізиків, які побіч "Світу" потребують понят­тя ще незрозумілого для них "Протисвіту".

Це Свантевит веде якусь невидиму Космічну Боротьбу із тим "Протисвітом" модерної науки.

Дозволю собі навести тут ще додаткове джерело хроніка­ря Еббона до цих моїх стверджень теологічної натури.

Було для Еббона — а також для пізніших — важливим пи­тання, що означають три голови Триглава у Щетині. Еббо запи­сує вирішаючу відповідь:

"...summum eorum deum tria habere capita, quoniam tria procurat regna, id est coeli, terrae et inferni". (Hilferding, 167)

Один із найстаріших хронікарів, ще не зіпсований пізні­шою пропагандою, засвідчує безпосередньо високий теологіч­ний характер Триглава. Триглав це Бог Богів із Щетина. Це різновидність розуміння Свантевита, пізнаваного в іншому ас­пекті. Він має три голови, "бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля".

То це тобі не вітер, ані не повітря, ані не стовп, марний пропагандистичний брехуне! Це навіть не лютий Демон одного народу, що хоче цілий світ завоювати через знищення. Ні!

Це теологічне Божество пар екслянс, що володіє трьома світами, видимими і невидимими.

СвантеВит воює не з марними данцями, —але з його во­рогами, з ворогами Космосу — і Психо-Космосу, — з ворогами Світла і Світу — із невидимим ворожим Протисвітом, якого іс­нування відкривають при кінці 20-го століття. Його Кінь і Меч це тільки уявлені символи Сили Володаря Всесвіту. А цілий цей Видимий і Дійсний для нас Усесвіт є Сином Сварога.

Свантевит є також Сином Бога. Але не марним єдиним Чоловіком, якого Батько посилає на самозатрату, щоб рятувати непослушні мурашки людського роду. Сварог і Свантевит — це Божества Космічного Розміру і Космічного Ладу. Людина утра­тила разом із старовинною вірою оце величне і світотворче від­чуття величі Живого Космосу і свого в ньому місця та прив'язаности із ним.

І хоч Усесвіт сьогодні більший ніж уявляли собі наші предки, але може він тільки більше вимірний, бо все одно вони уявляли його безконечним, — то все ж саме сьогодні схиляємо нашу горду козацьку голову в поклоні перед Божеством Всесві­ту — Батьком і Сином.

Еббо, складаючи своє свідчення, напевно не здавав собі справи, що послужить воно для опрокинення пізнішої забріха­

258


ности християнської пропаганди проти старої віри слов янських народів буцімто вона була чи не найпримітивніщою в Европі. На жаль, за цією пропагандою пішли численні науковці і дос­лідники, які не доглянули ні глибини, ні висоти утраченої віри, як душі народу, і верзли про анімізм, примітивізм чи обожню­вання самих сил природи.

Саме цю відрізану чи відрубану голову Триглава було вис­лано папі римському як тріюфальний трофей здобичників, як це ми читали у власних свідченнях цих варварів. Я завдав собі даремного труду шукати її в каталогах скарбів старовинного мистецтва Ватикану. Я знав, що моя праця даремна, але для наукової докладносте мені потрібне було і таке ствердження. Цю відрубану голову Божества не посилали там для збереження. Вона мала бути доказом обезголовленпя віри цілого народу. Історія не записує такого злочину як "деіцид", хоч вона добре знає геноцид. Але ж наші свідки добре знали, що не можна три­вало опанувати Руїїї, без знищення її головної святині, святині Свантевита. Це важливий досвід історії.

А найважливіший висновок для нас, для тих, що в гли­бині прадавности шукають міцного коріння для росту у висоту сучасної історії — це наступне.

Ми не забудемо візії Ордену триста лицарів на добірних конях, мабуть білих, що бережуть святиню, боронять у світі Правду і Волю, а разом із тим життя свого народу. Сьогодні їх завдання значно поширене, бо ж Лад і Законність і Гієрархію треба установити у цілому світі.

Блискуче потвердження моїх висновків про Єдино-Божество слов'янської віри у формі генотеїзму знаходжу у яскра­вому ствердженні Гельмольда, яке з уваги на його надзвичайну доказову вагу наводжу в оригіналі і в перекладі.

Латинський оригінал:

"Inter multiformia vero deorum numina, quibus arva, ailvas, tristitias atque voluptates attribuunt, non diffitentur unum deum in celis ceteris imperitantem, illum prepotentem celestia tantum surare, hos vero distributis officiis obsequentes de sanguine eius processisse et unumquemque eo prestantiorem, quo proximio-rem illi deo deorum''.

(Helmondi Chron. Slavorum, 1.83)

У перекладі:

Поміж многовидними появами Божеств, яким приписують володіння полями, лісами, жалощами чи розкошами, не бракує їм віри в Одного Бога, який у небесах володарствує над усім ін­шим. Цей Премогутній Бог володарує саме над небесними Істо-

259

тами, а вони виконують призначені їм обов'язки; а походять вони із його крови і кожний із них тим визначніший, чим ближ­чий він до цього Бога Богів.



(Гельмольд: Слов'янська хроніка, 183)

Не можна ясніше. Існує Один Бог, Володар на небесах і над усіма небесними Істотами. Усі вони наділені Владою над якоюсь Потугою світу — як Поля і Ліси, чи як Психологічні По­туги Страждань і Розкошів.

Усі вони є Аспектами Однієї Волі і Однієї Потуги. Найви­щий Бог є Многопроявний і Многопотужний. Усі ці Божественні Істоти постали із його Єдиної Крови. Кров — це Таїнство Сімени і Розроду. Таїнство Множества і Єдности. Одне із найбільших Таїнств для всього Первісного і Теперішнього Людства.

Між цими Многовидними Божеськими Істотами існує Гієрархія Постання. Є ближчі до його Небесно-Висотної Істоти

і є дальші походженням. Але всі вони наділені та є виявами його Божественної Потуги (нуміна мультіформія!).

Як його звати. У моїй праці про Найвище Світло я дока­зав, що його людське, праслов'янське ім'я звучало „Сварог".

Пі ,

Найближчий його Син — Сварожич — зветься у наших текстах Свантевит. Але мав він і інші назви і інші Потугопроявн вбачали основою його назв і його Істоти. Ми пізнали Істоту Першого Сварожича, Дієвого Володаря Світів і Духової Сутнос-ти Всесвіту.



Чи ж треба ясніших доказів? Гельмольд, як теж ніодин із наших авторів джерельних документацій, не був прихильни­ком старослов'янської віри і не був заінтересований у її похва­лах. Навпаки, — повторюю, — основний закид для розбивання цієї віри був раціоналістичний закид її сповидної многобожест-венности.

А ось стрічаємо пряме і явне, як теж рідкісне чи виїмко­ве ствердження про саму теологію і теологічну гієрархію єдино­кровних Небесних Істот, від Батька ісходящих.

Свідоцтво не є єдиним. Тут пригадаю моїм читачам і дос­лідникам свідоцтво Прокопія, наведене вже Костомаровим у скороченні, а мною у довшому тексті у праці про "Дунай, Дніп­ро і Дністер".

Пригадую:

"Вони вірять в одного Бога, творця блискавиці і громів, який є ВОЛОДАРЕМ УСЬОГО СВІТУ, і жертвують йому волів та інші жертвоприношення".

.4,0


Щобільше, Костомарову було відоме наведене місце Гельмольда, хоч наводить його тільки у нотці. Я вже стверджу­вав, що знаменита праця Костомарова, спалена московською цензурою, заслуговує на перевидання і докладне вивчення.

Що ж бачимо? На двох кінцях слов'янського розселен­ня у двох епохах стрічаємо те саме свідоцтво про Єдино-Божество слов'ян у вигляді генотеїзму.

У Прокопія, який мав діло із старовинним українським лицарством, висовується саме Перуновладність Істоти Найви­щого Бога, його Бойова Владо-Поява у світі. Але ж і Свантевит має свого Білого Коня і Меч, щоб вів він свої бої у Небесах Най­вищих. Наші історичні бої на Землі були відбиткою того Космо-творчого Бою, що творить Світлий ДОБРОЛАД.

Різно називали віщуни те, що є Одне.

Ось на скелях Ірану викутий у гранітах наступний напис: "Baga vazraka Auramazda hya imam bumim ada hya avam acmana ada hya martiyam ada"

У перекладі:

Великий Бог є Агурамазда,

який дав (створив) цю землю, який дав це небо який дав (створив) Людину.

Тут Найвище Божество зветься Агура-Маздою, — у мо­лодшому тексті Аурамаздою, — а це значить Божественне Доб­ро і Світло.

Хто ж не побачить тут поза іранською мовою ту саму Бого-Істоту, що зветься Сварог, Свантевит Arypa-Мазда, чи Перун, чи ще іншими іменами.

В написі на скелях стрічаємо однак назву Бата — Бог. І цей напис веде нас до дальших дослідів над сутністю Бога і його розуміння народами в історії людства. І це саме, що дос­ліди над численністю його назв і над Єдністю Многопроявних Потуг у Космосах. Мультіформія нуміна!

А в наших хроніках. Монахи, що їх писали, були так спов­нені богопротивною ненавистю до старої української віри, що не залишилося нам нічого із пам'яти про них окрім декількох назв у перечисленні т. зв. „Володимирових богів". І тому ми мусіли шукати слідів нашої правди і віри у чужих, хоч також ворожих джерелах.

261

Але є і далекий відблиск цієї правди і в одній із наших хронік, саме в місці, де при нагоді наведення Хроніки Маля лі, автор здобувся на вбогий коментар і поверховне зіставлення де­яких грецьких назв із староукраїнськими. При цій нагоді зга­дує він про Сварожичів. За цією хронікою Дажбог це також Сварожич, себто син Сварога. Але розгляд цієї хроніки може бути предметом дальших дослідів, які мусили бути підготовані моїми попередніми працями відносно старослов'янської і старо­української віри. Будемо займатися преулюбленими Синами Сварога, однієї крови із ним та із нами, онуками Дажбога Сварожича.



Бібліографія

Предмет наших дослідів в'яжеться нерозривно з історією північно-західної слов'янщини. Острів лужицької культури чу­дом зберігся серед заливу германської експансії і з природи речі мусив бути обнятий мтйи дослідами, головно мови із ви­разними слідами цікавих чи навіть єдинозбережених архаїзмів.

Yci ці дбайливі досліди тільки зміцнили мою тезу про основну релігійнокультурну єдність праслов'янщини і старосло­в'янської доби поодиноких племен і народів, навіть у пізнішій добі їх спеціялізованого розвитку. Одначе, розміри праці дозво­лили мені зосередитися головно на центральній проблемі пра­слов'янських Божеств. Тому величезну кількість опанованого матеріялу довелося залишити без обговорення. Цей матеріал можливо буде використаний у дальших студіях над фолкльором та історичною етнографією старослов'янського світу.

Бібліографія предмету — величезна. Слід ствердити, що моя праця у її майже вичерпному джерельному обґрунтовуванні була можливою тільки завдяки існуванню Британського Музею в Лондоні, супроти якого почуваю незмінний подив і вдячність.

Ті самі обмеження розміру змушують мене подати тільки найважливішу і найвужче спеціялізовану бібліографію предме­ту. Численні загальні праці я мусив поминути. Також мені вида­валося зайвим наводити загальновідомі праці із цієї ділянки ві­домих і часто цитованих у бібліографіях праць у слов'янських мовах, як от — Булатова, Анічкова, Афанасієва, Антоновича, Грінченка, Костомарова, Потебні, Срезнєвського, Фамінцина, Чу-бинського, Гільфердінга і численних інших. Бібліографія цих творів і джерельних матеріалів повторюється в усіх загального типу наукових студіях слов'янської віри і фолкльору.

Також було неможливим у цій праці увійти в детальну дискусію із пречисленними неправильними насвітленнями чи

262

висновками у відношенні до предмету досліду. Я вчинив це тільки в найконечніших випадках. Подана бібліографія, голов­но німецьких учених, вимагає, очевидно, дбайливого обговорен­ня, а ще більше — їх твердження — дбайливої критичної ана­лізи. Але ж не забудьмо, що й важлива праця Томпсона (наведе­на в тексті), яка широко насвітлює процес завоювання і германі­зації північно-західньої слов'янщини з боку германської експан­сії, побудована в основному на критичному насвітленні самих . же німецьких джерел.



• В головному мені йшлося про ствердження відповідної методології предмету в дусі історичного об'єктивізму. Я подбав про важливий наголос саме на цю сторінку.

Поминаю теж у бібліографії джерельні твори прямо цито­вані у тексті, щоб уникнути повторень.

Barthold, F. W., Geschichte yon Rugen und Pommern, 1840.

Beyer, W. G., Die Hauptgottheiten der westwendischen, Volkerschaften, 1872.

Cerny, A., Mythiske bytosce luziskych Serbov, Bauteen, 1893, 98

Eggert, 0., Die Wendzuge Waldemars I, und Knuts VI. von Denmark nach Pommern und Mecklenburg, Stettin, 1927.

Fock, 0., Rugen'sch-pommersche Geschicten aus sieben Jahrhunderten. I., Leipzig, 1861.

Frenzel, А. M., Dissertations tres de idolis Soraborum, Wit-tenberg, 1691.

Frenzel, W., VilderhandbuCh der Vorgeschichte der Ober-lausitz, Bautzen, 1929.

Giesebrecht. L., Wendische Geschichten aus den Jahren 789 bis 1182, Berlin, 1843.

Haag, G., Beitrage zur Quellenkritik der Lebensbeschreibun-gen des Bischofs Otto I. von Bamberg, 1878.

Haas, A., Arkona im Jahre 1168, Stettin, 1925.

Haas, A., Beitrage zur Kenntnis der riigensehen Burgwiille,

1910.


Haas, A., Slavische Kultstatte auf der Insel Riigen, 1918.

Hamann, C., Die Beziehungen Rugens zu Denmark von 1168 bis zum Aussterben der einheimischen riigisehen Dynastie, 1325, 1933.

Jatzwauk, J., Wendische (Sorbische) Bibliographe, Leipzig,

1929.


Miicke, Worterbuch der niederwendischen Sprache, 2 vols., 1926-28.

263


Von Sommerfeld, W., Geschichte der Germanisierung des Herzogstums Pommern oder Slavien bis zum Ablauf des 13-en Jahrhunderts, 1896.

Schumann, H., Die Kultur Pommerns in vorgeschichtlichen Zeit, Berlin, 1897

StrzygowsKi, J., Die altslawische Kunat. Ein Versuch ihres Nachweises, Augsburg, 1929.

Strzygowski, J., Early Church Art in Northern Europe with special references to timber construction and decoration, London, 1928. - -

Wehrmann, M., Geschichte der Stadt Stettin, Stettin, 1911.

Weber, L., Svantevit uns Sein Heiligtum, 1931.

Weber, L., Nachtraglich.es zu Svantevit, 1931.

264


Weber, L., Zu Eleusis und Arkona, 1934.

Wigger, F., Mecklemburgische. Annalen bis zum Jahre 1966.

Eine chronologisch geordnete Quellensammlung etc., 1869.

Wigger, F., ttber die neueste Kritik des Helmhold, 1877.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   43




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет