Володимир Шаян «Віра предків наших»

„Так замінили вони знаряддя війни на мешкання ми­ру!" — заявляє тріюмфально данський літописець.

Тут зауважимо, — хоч до коментарів ми ще не перейш­ли, — що треба було аж двісті років, щоб згерманізувати Ру-ґію. Але навіть тоді залишилися численні прізвища мешкан­ців і місць слов'янського звучання. Визволення від чорта і не­сення миру на світі не є винаходом сучасних ідеологів. Бо так, отже, визволили від "поганства" і спацифікували Ругію. Але перейдімо до самого оповідання.

Після знищення Аркони і після уже перед тим докона­ного відрізання всіх можливостей відсічі та оборони острова інші зовсім слабко укріплені городи були змушені здатися. Важливу ролю при цьому відігравала дипломатія єпископа Аб-сальона. Ці події описані широко і в подробицях.

Горе переможеним!

Піддався з черги город названий „Гарц" — за моїм здога­дом, мабуть, перекручення назви "Градець" — себто менший го­род. Були там інші святині меншого розміру й значення. Літо­писець подає вже зовсім коротко описи статуй і назви Божеств. До цих його свідчень вернемо у дальших студіях.

Свідоцтво Тітмара

Ми навели найповніший із історичних опис статуї старо­го слов'янського Божества, який рівночасно давав нам уявлення про саму його святиню та деякі обряди і вірування. Заки перейдемо до аналізи свідоцтва Саксонця, мені видається доцільним навести чи познайомитися із іншими найважливіши­ми джерелами, відомими в історії.

Отже наведімо опис святині в Ретрі із „Хроніки Тітмара". Вона прийнята в науці як одне із важливих джерел до історії слов'янсько-германських відносин. Запис цей старший на півто­ра століття від "Історії Данії" і дасть нам змогу провести далі критичні зіставлення й порівняння.

Тітмар походив із княжо-вельможної родини. Його генеа­логічне дерево із роду Вальбек достовірно відоме. Свою кар'єру завершив він як єпископ Мерсебурга над рікою Салє, недалеко від сьогоднішнього міста Гале. Твердиня Мерсебурґ була укріп­лена Гайнріхом Першим як фортеця проти слов'янства. Тітмар живе у часі вибуху й розмаху німецької експансії, яка маскувалася в той час свіжою ще "ідеологією" Священної Римської Дер­жави Німецької Нації" (Дас гайліге роміше Райх дер дойчен націон). Місто Мерсебурґ було надкордонною твердинею. Воно на захід від Липська, себто сьогоднішнього Ляйпцігу. Основною ідеєю, яка закривала і загрівала до цієї відомої в історії „екс-панзії" було бажання Риму "навернути" східню й північну час­тину Европи на християнство, та бажання тодішньої Німеччини завоювати ці землі. Отже, "Свята Держава" — цей титул дістала вона разом із благословенням із Риму — запопадливо виконува­ла оце "навертання" вогнем і мечем, яке закінчилося не тільки

"наверненням", але цілковитим знищенням цілих народів. В на­шому випадку це будуть слов'янські лютичі, що замешкували й мали свої держави над Балтійським морем, у краю, що звався "Волинь".

Свідоцтво такої „святости" держави німецької нації є са­ме "Хроніка Тітмара, спископа Мерсебурзького", який являєть­ся ідеологом і апологетом політики Оттонів і Гайнріха Першо­го, цебто систематичного поневолення, витискання й винищу­вання східньопівнічного слов'янства та литовських надбалтій-ських народів. Вистачить глянути на мапу історичної Великої Німеччини, щоб побачити успіхи такого ширення християніз­му.

Подібно як і Саксонця не будемо, отже, підозрівати на­шого автора в об'єктивізмі. Тітмар жив у часі від 975 до 1018 ро­ку. Вартість його хроніки подібно як і Саксонця різно оцінюва­на і різна в книгах. Старші, від 1-ої до 4-ої, уважаються компі­ляцією попередніх джерел. Книга шоста, з якої буде зачерпну­те наше наведення, уважається достовірністю та описує сучасні Тітмарові події, походи й війни. При нагоді одного із боїв описує він святиню в Ретрі, у країні, якої мешканцівназиває він "лютичами". Про них говорить він наступне:

"Лютичі були колись невільниками, але через нашу (ні­мецьку) несправедливість вони тепер є вільні".

Капітально щира "ідеологія"! Справедливим є поневолен­ня лютичів. їх недостатнє покарання було "несправедливим", наслідком чого вони є ще вільні і, очевидно "ненавернені". Такі поняття мав єпископ Мерсебурга про слов'ян чи надбалтійські народи. Він піддає гострій критиці князів саксонських за те, що вони виявляли млявість і бездарність у веденні війни із то­дішньою Польщею.

Про віру лютичів він — як сам каже — пише з почуттям огиди. А все ж наслідки знищення старовинної культури і віри народів над Балтійським морем змушують нас користати із йо­го „Хроніки" у відношенні до фактів, воєнних подій і подекуди опису місцевостей чи звичаїв. Отже, із об'ємистої "Хроніки" наведемо тільки місце, яке відноситься до опису святині і Бо­жества в Ретрі. Пам'ятаймо, що цей опис на півтора століття старший і відноситься до місця далеко віддаленого від Руґії.

Свій опис починає словами, які самі за себе кажуть про його наставу до віри інших народів:

"Хоч мені осоружно говорити про них (себто лютичів), то однак стисло представлю, хто вони і звідки прийшли (до воєн­ного походу), щоб ти знав, дорогий читачу, пусті забобони і огидну їх віру.

Існує у краю Рієдірів город, що має трикутний вид і троє воріт, які ведуть до нього. Він зветься Рідегост, а оточений він з усіх боків величезним пралісом, недоторкненим рукою меш­канців і шанований як святість. Двоє воріт цього городу відкри­ті для всіх, що до нього увіходять, а треті ворота є звернені до сходу і є найменші. Виходять до дороги, яка веде до недалеко­го, але жахливого вигляду озера.

V городі є тільки одна святиня, мистецьки збудована з дерева, якої основи підтримували роги диких тварин. її зовніш­ні стіни були прикрашені зображенням Богів і Богинь, як можна зблизька зауважити, предивно вирізьбленими. А внутрі стоять Богове, зроблені людською рукою, у жахливих шоломах і пан-цирях, кожний із них із вирізьбленим іменем (сінгуліс номінібус інскульптіс).

Перший з них зветься СВАРОЖИЧ (кворум прімус 3YA-РАСІЦЇ діцітур). Йому віддають надзвичайну честь і релігійну пошану перед іншими Богами.

Є там також прапори, яких звідтіль ніде не виносять, хіба що вони потрібні на війну і тоді несуть їх бійці-піхотинці.

Для дбайливого збереження цього всього установили ту­більці окремих священиків. Вони, коли збираються тут для мо­литви, або переблагання гніву Богів, єдині тут сидять, коли всі інші стоять. Шепчучи між собою таємні слова із трепетом вико­пують землю, щоб кинувши жереби, дослідити певність справ сумнівних. Скінчивши (цю ворожбу), вони прикривають жере­би зеленою дерниною та вбивають у землю навскоси два вістря списів і ведуть через них із знаками покори коня, якого вважа­ють за щось найбільше і шанують як святість. Відтак, кинувши жереби, якими вже раз досліджували питання, продовжують наново ворожіння немов би доконане тією Божественною твари­ною. Якщо із обох ворожінь випаде той самий знак, тоді ці племена виконують за ним свої дії, якщо ні, тоді із сумом від­ступають від намірених плянів.

Як засвідчує старовинність, обманена різними заблудами, існує оповідання, що скільки разів грозили їм заколоти довгої домашньої війни, стільки разів виходить із згаданого озера вели­чезний бик, із білими зубами укритими блискучою піною і на очах усіх качається розкішно в калюжі серед жахливих потрясень.

Скільки є в цій країні округ, стільки є святинь і окремі зображення демонів шануються невірними. Між ними однак ви­ще згаданий город має найвищу владу. Коли йдуть на війну, то все його поздоровляють, коли щасливо вертають, шанують його належними дарами та жеребами і через коня допитують, як вище описано, яку приємну для Богів жертву повинні принести їхні священики.

Ці всі племена разом називаються лютичами...

**

Тут кінчиться опис "чортопочитателів" — лютичів, вини­щених до кінця упродовж дальшої історії Німеччини.

"Яким чином — пише патетично святий Брунон — мо­жуть співдіяти разом Сварожич — чорт — і вождь святих!".

Ніякого союзу, навіть хвилевого! Єдиною можливою фор­мою „співіснування" є їх (себто лютичів) „навернення" наслід­ком якого навіть їх ім'я пропало в історії.

Свідоцтво Герборда

Нашим черговим документом буде: "Гербордус: Діялогус де віта Оттоніс епіскопі Бамбергепсіс. Ед. Кепке-ІІертз" — себто "Герборд: Розмова про життя Оттона, єпископа Бамберґенсько-го". Герборд, це монах із манастиря у Міхельберзі, близько Бамбергу. Про його життя знаємо дуже мало, напевне лише те, що і був хронографом манастиря подібно як його попередник Ебон. Його "Розмова" написана 1159 р., а його смерть датована Г168 р. Єпископ Бамберзький, якого життя описує Герборд, справував свій уряд в рр. ПОЗ — 1139, отже, не був його сучасником. Гер­борд однак користувався матеріялами чи хроніками попередни­ків, сучасників. Головним "подвигом" цього єпископа було зни­щення чотирьох святинь у місті Штетіні над Одрою. Відрізану голову триголової статуї слов'янського Божества він вислав папі римському як свій трофей і доказ вірности. Статуя мала високу мистецьку вартість. Хоч у Ватикані зберігається безліч статуй старовинних грецько-римських Богів, то однак не думаю, що цей трофей по-варварськи відрізаної голови там зберігаєть­ся. Його опис цієї події додає декілька цінних подробиць до ві­домого вже матеріялу попередніх свідчень. Саме історичне тло подібне як у інших авторів залишаємо тут без обговорення, а

наводимо в перекладі тільки ті місця, які відносяться до опису самих святинь.

Сам манускрипт монаха Гсрборда відкритий Ґізебрехтом щойно в 1865 р., ще не повністю використаний у вивченні пред­мету.

Читаємо текст:

"Тіємо: Чому вони називали свої святині "континами".

і

Сефридус: Слов'янська мова в численних місцях набли­жена до латини, тому я думаю, що "континами" вони звуться від слова „контінере" (себто „заключати в собі").

До цієї будівлі приносили вони звичаєм своїх прабатьків здобуті скарби і зброю ворогів і що здобули вони в боротьбі на суші і на морі на основі закону про десятину.

Були тут також золоті і срібні миси (кратерай), із яких їхні вельможі ворожили, їли і пили, та які зберігалися як свя­тість, щоб їх виносити під час святочних днів. Також зберігали вони там для прикраси і на славу своїх Богів роги биків, покри­ті золотом і дорогим камінням, із яких вони пили, або вживали як труби. Також мечі й кинджали і багато дорогоцінностей, рідкісних і прекрасних, які вони, коли святиня була зруйнована, вирішили подарувати єпископові і священикам. Але він сказав: Я зовсім не думаю, що ми повинні на вас збагачуватися, бо має­мо подібні речі і ще кращі дома понад достатком. Поділіть їх радше між тими, кому вони належать для вашого вжитку із Божим благословленням. Тоді він покропив ці речі свяченою водою, зробив над ними знак хреста і приказав, щоб їх поділили між собою.

Але була там триголова статуя, із трьома головами на од­ному тулубі, яку називали "Триглавом". Цю забрав сам, знищив її тулуб, а три разом сполучені голови забрав як трофеї зі со­бою і вислав відтак до Риму іменно щоб апостольському панові і всього костела показати те, що він довершив серед народу, будуючи і винищуючи.

Три інші контини зазнавали меншої пошани і мали мен­ше прикрас. Були там лавки і столи вокруг побудовані, де вони

відбували свої зібрання і наради. Туди вони збиралися чи то бенкетувати, чи забавлятися, чи полагоджувати поважні вирі­шення. В означені дні й години вони сходилися до цих домів.

Крім того стояв там могутній дуб, а під ним пливло най-миліше джерело, про яке простолюддя вважало, що в них пере­буває Божество, шанували їх як святі й оточували великою по­шаною.

Коли єпископ після розруйнування коптин, хотів зрубати також цього дуба, народ просив його, щоб він цього не робив. Вони впевняли, що на майбутнє вони не будуть відправляти в цьому місці ніяких релігійних обрядів, а тільки бувати там за­для тіні й цриємности. Y тому немає ніякого гріха, та що вони воліли б врятувати це місце, ніж бути ним врятовані. Одержав­ши їх обіцянки, сказав єпископ: Я успокоївся щодо дерева, але мусите припинити живі ворожіння вашої долі, бо християнам не вільно ворожити із лету птах чи як інакше.

33. Іменно вони мали дивної величини коня, добре годо­ваного, вороної краски і надзвичайно швидкого. Його не запря­гали цілий рік і він був таким святим, що не стерпів би ніякого їздця і мав одного із чотирьох священиків як свого дбайливого опікуна".

Тут прощаємося з текстом, який далі подає докладний опис ворожіння із рухів серед списів священного коня, подіб­ний в основі до тих, що ми їх стрічали в попередніх джерелах.

Ствердження

Ми познайомилися з основними історичними джерелами для нашого досліду. Ще залишилося декілька менше важливих, або значно пізніших як "КнитлІнґасага" аж із XIV сторіччя. І вони вносять Щось нове, що свідчить про те, що було більше оповідань чи джерел до цієї теми. Але в основному вони пере­повідають уже відомі нам події. Будемо ними користуватися вже в часі нашої аналізи, для доповнень чи додаткових насвіт­лень.

Отже, час на деякі ствердження, на які наш доказовий матеріял повністю дозволяє.

Перш за все відмітьмо важливу подробицю, яку чи то не доглянули, чи навмисне знехтували дослідники.

Святиня в Ретрі мала більше зображень чи статуй старо­винних Божеств. Під ними були вирізьблені написи, по латині "інскульитай". Дата біля 1000 року. Але ж святиня була старша, отже, доби сучасної Володимирові або й ранішої. На далекому північному заході знали досконало монументальну різьбу в де­

pcni і письмо. Підкреслюю: І ПИСЬМО! Нічого дивного в цьому немає. Нічого дивного зокрема для мене. Різці до писання чи вірніше вирізування буков на корі стрічаємо в археологічних розкопках пограничних староукраїнських городів як "Родень". Споконвіку ішла торгівля з надбалтійським прибережжям та їх янтар був у старовині дорожчий від золота. Було б дивно, якби вони не знали письма. Але ще покутує в історіях деяких учених перестарілий образ примітивного і неграмотного „поганства", очевидно, без письма, яке мало б прибути перше тільки і разом із християнством. Багато документів і фактів свідчать проти та­кого наївного і примітивного уявлення, як ось наведене свідоцт­во, яке долучуємо до колекції.

Повинен би здивувати тих "істориків" також стан сус­пільносте на цих далеких землях. Великі добре укріплені горо­ди із кількома або однією головною святинею. У городі Граці бачив Саксонець кількаповерхові будинки над вузькими вули­цями. Пожежа могла б знищити ціле місто. Чуємо в інших опи­сах про розвинене купецтво і широку торгівлю. Купці приїзд-жали до венедських городів, були добре угощувані, ніколи ніх­то не робив їм кривди. Торгували усім головно рибою та про­дуктами землі. Виробляли широко всякі тканини, і ці тканини або "плаття" були також засобом плачення як гроші. Слово "платити" походить від "плаття" як римське "пекунія", або гер­манське "фіі" від "худоби". Слово "Товар" означає ціну і пред­мет набуття пізніше.

А проте, що найбільше здивує і нас самих, це добре й ви-сокозорганізована теократія цих держав і народів.

Теократія — це система правління дерлсави, у якій най­вище місце і найважливішу ролю відіграють священики чи жреці. Таку визначну чи вирішальну ролю відігравали у певну добу державницького розвитку священики в усіх старовинних державах. Ми бачили яскраві приклади у Єгипті, Індії чи Месо­потамії.

Значна частина воєнних здобутків чи здобичі іде до свя­тині. Гербордус говорить виразно про старовинний "закон деся­тини". Цей старовинний закон примінив Володимир і до нової, чужим Богам збудованої Божниці.

Ворожіння у святині є національно-державним актом. Він вирішає про всі важливі справи. Авторитет священиків стоїть там вище від княжої влади. Природа дивної сили інтуїції свяще­ників вимагає окремого розгляду. Зовнішні події, як рухи птах чи коня тільки пробуджували в них таємну силу їх відчуття.

Щобільше. Стрічаємо в державі Руґії дивний факт, що

Святиня Свантевита має своє власне озброєне лицарство у виг­ляді трьохсот лицарів на добірних конях. Це неабияка сила у тих часах. Вони боролися на суходолі і на морі. Про боротьбу на морі говорить теж виразно Гербордус. Три сотні лицарів, крім святині, улаштовують свої власні походи, очевидно, разом із державно-князівськими, чи теж виправи. Уся їхня здобич на­лежить тоді святині. Отже, це була форма організації збройно-мілітарної сили, яку бачимо пізніше в історії хрестоносців як ордени.

Ствердімо виразно для всієї історії, що таку форму орга­нізації, коли лицарі присвячені святині воюють у її обороні, а рівночасно їх лицарство є суспільною службою Священній Ідеі чи Справі, стрічаємо в державі Руґії вже в завершеній формі. Звичайно, і в інших державах був обов'язок оцього служіння святині так, що священна десятина була загально-обов'язуючим законом у цілому слов'янському світі.

У постійній загрозі з боку Данії і Німеччини конечність створення такої організації була самозрозумілою, а проте, тво­рення такої форми суспільно-національного ладу залишиться духовим здобутком цього старовинного ладу на острові Руґії. Була там, як знаємо, головна і верховна святиня величезного засягу духової влади на всі околичні держави. її повагу засвідчує факт, що новонавернений данський князь складає їй велича­вий дарунок, за що єпископ и домоглися його покарання смертю. Довідуємося теж із наведених джерел, що спроби завоювання Руґії були численні. Довідуємося теж, що хвилева перемога не давала ще панування над Руґією. Що лише після знищення свя-__тинь на цілому острові вдалося закріпачення Руґії.

Про організацію цього священного ордену на Руґії знає­мо, на жаль, замало. Чи це були молоді мужі певного віку, які відбували цю службу до певного віку, чи радше це були лицарі, що присвячували ціле життя обороні святині і держави.

Очевидно, була теж добре зорганізована і устійнена гієрархія священиків Свантевита із головним і найстаршим свя­щеником. Мусів отже, бути їх вишкіл, отже — система навчан­ня і теології. Виразно читаємо про їх молитви, обряди, благосло­вення, а найважливіше — їх значення .таємне передвіщування, яке в усіх старовинних культах відігравало важливу ролю. От­же, це не була народня віра самого тільки фолкльору, — яку називали вороги „народною" або сільською, — по-латині „пага-нус" — від чого пішло оте згірдливе слово „поганська віра", — але це була високозорганізована державна віра слов'янських держав перед християнською добою їх історії. Це так на дале-

кій півночі. Якою ж величною мусіла бути релігія премогутнього Києва.

В "Історії" Геродота стрічаємо опис міста Ґелону, що іс­нувало в часі походу Дарія на Скитію. Цей город мав округлу форму і був обведений високим дерев'яним валом. Були в ньо­му будинки і численні святині з дерева. Божественні статуї, яким молилися горожани Ґелону, вважав Геродот „грецькими". Зокрема була там святиня „Діонісія" та відбувалося храмове свято що три роки. Після Богослуження були там звичайні пи-рування й забави.

Покинений його мешканцями город був спалений Да-рієм. Мешкали в ньому синьоокі жителі із русявим волоссям. Давніше мали жити там також греки. Мешканці Гелону не бу­ли однак греками. Були окремим народом і говорили окремою мовою. Не воювали теж на боці Скитів проти Дарія.

Про город цей довідуємося від Геродота, що був він на схід від Таиаїса, себточДону. Але без археологічних доказів труд­но устійнити його місце на мапі. Слід думати, що був він теж недалеко від моря, коли були там колись греки, себто грецькі колоністи. А в тім це вже є міркування. Не насмілюємо­ся на ніяку ідентифікацію народу, що збудував у дереві Ґелон і велику Святиню Бога, якого окреслив Геродот як "Діонісія".

Для нас важне тільки ствердження так вчасного існуван­ня типу культури, яку далі стрічаємо в Україні і в досліджуваній Руґії. І там городи і святині з дерева і Божества, яких грецькі купці могли б із легкістю взяти за своїх рідних. А зокрема Бо­жества із яким сполучувався культ їм відомий, як культ Діоні­сія. Це пир і забава після Богослуження. Не знаємо тільки чи пили вони вино чи престаровинний "МЕД", відомий із праісторії мови як спільний цілій групі індоєвропейських мов і народів.

Знаємо також, що цього типу виразно староукраїнські го­роди окружали широким вінцем престаровинний Київ уздовж ріки Росі чи понад Сулою, як наприклад РоДень чи Воїнь, відомі із літописів та із археологічних розкопок.

Підкреслюю, що в цій праці не роблю ніяких висновків чи навіть спроби ідентифікації населення Ґелону, іцо їх Геро­дот називає Будинами. Стверджую тільки подібність культового елементу святині з дерева та культу Божества із трирічним пра-зником того самого типу, що й у далекій Руґії. Стверджуємо тільки величезне простірне і часове розпросторення культури цього типу.

Не знаємо назви Божества із Ґелону, бо ж Діонісій це тільки грецька назва перенесена на Божество Ґелону. Мусило однак бути якесь споріднення в загальному культі. Але ж коли б навіть прийняти його ідентифікацію, як грецьке Божество Діо-нісія, то і тоді це тільки інша назва для окреслення Божества Духового Щастя, Надхннення, масової евфорії, радости, щастя та навіть бурхливого радісного піднесення вираженого екста­тичного типу танцями.

Надхненне Щастя, як відчування Життя, відчуте тут як важливий аспект Істоти Буття.

Згадаймо ще, що новіші досліди вказують на глибоку старовинність городів і поселень над Сулою чи над Південним Богом. Прекрасної назви городи як „Воїнь" чи „Родень" побу­довані на ще старшого типу поселеннях чи городах. Час і дати цих долішніх наверствувань нам невідомі. Ще багато цікавого і нового очікуємо від археологічних дослідів.

Ледве чи виявлять вони увесь багатий і глибокий зміст ре­лігійних культів і віри нашої старовини. І вже без археології, а просто з історії України знаємо, що не може бути щасливою на­ція, яка відречеться свого Божества Надхненного Щастя і Святости як Істоти Буття.

Триста лицарів на добірних конях виявилися слабою силою на сторожі Святости Національної Віри.

Я навів Геродота для ствердження єдиної обставини, а саме, що той тші культури, який він стверджує в Гельоні на Придніпров'ї хоч безсумнівно підлягав розвиткові і змінам впродовж тисячоліття, все ж таки навіть після півтора тисячо­ліття виказує такі прикмети, які вказують на їх генетичне спо­ріднення.

Ще яскравішим прикладом генетичного споріднення культур просторів, про які мова, є ще такий культовий момент, який ми ствердили в наших головних джерелах а саме: численні роги звірят, про які згадують усі наведені автори. Роги служили перш за все, як архаїчна ритуальна чаша в руках Богів чи помер­лих, що ішли до неба. Ми бачили, що ці роги, роги биків зокре­ма були різьблені і мистецьки прикрашені. Гербодус пише теж найвиразніше, що ці прикраси були із золота і дорогого камін­ня. Отже такі золочені роги характеризують жертовних биків, що їх роги золотили чи то перед чи після жертви. Маємо про це свідчення не тільки в самого Гомера, добре відомі, але і в са­мих археологічних розкопках і то набагато старших від самого Гомера. Маю на увазі славного бика із Мікени чи ра (ше його голову із суцільного золота із наголошеними золотими рогами і найвиразнішим символом сонця у виді розеїн на його чолі. Ніх­

реві і письмо. Підкреслюю: І ПИСЬМО! Нічого дивного в цьому немає. Нічого дивного зокрема для мене. Різці до писання чи вірніше вирізування буков на корі стрічаємо в археологічних розкопках пограничних староукраїнських городів як "Родень". Споконвіку ішла торгівля з надбалтійським прибережжям та їх янтар був у старовині дорожчий від золота. Було б дивно, якби вони не знали письма. Але ще покутує в історіях деяких учених перестарілий образ ігримітивного і неграмотного „поганства", очевидно, без письма, яке мало б прибути перше тільки і разом із християнством. Багато документів і фактів свідчать проти та­кого наївного і примітивного уявлення, як ось наведене свідоцт­во, яке долучуємо до колекції.