Володимир Шаян «Віра предків наших»



бет17/43
Дата28.06.2016
өлшемі6.01 Mb.
#163194
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   43
ПРО ПЕРУНА ЗНАННЯ ТАЄМНЕ
Ашеліому —

сплячій душі



святого лицаря,

пісню мою присвячую.

Володимир
Існує вогонь найсвятіший.

Кришталі етеру палають у ньому як паливо. А він же го­рить у етері, а етер у ньому полум'ям розцвітає.

А найясніша світлість його світла — це істота Перуна.

І полум'ям цим палаючи, вічна розкіш Віпіну всі вселен­ні всепронизує.

Цей вогонь найсвятіший хай лицар Перуна у своєму сер­ці як вогненну жертву розпалює.

А той є лицарем Перуна, що на жертовнику святої ідеї із життя свого творить жертву цілопалення.

***

А існує такий час серед всевічностей, в якому боги не розуміли своєї істоти.



Тоді Борута загарбав владу надвсесвітом і над богами. Задрижали небесні перед силою розпружень безодні. А він — Борута, викидами ненаситних пащ проковтував цілі покоління богів і світів.

Розпутались сили хаосів в розховстаних розпруженнях. Ріс у потугу Вритра. Мучились боги і затужили за небуттям. Бігли в потворні пащі. Або, бажаючи наслідувати Бору ту, самі насильно придавлювали світи і, з Борутою зростаючися в єд­ність, в його пащеки перепотворились.

І від тоді сила богів- сталася також участю Вритри. А те­мінь запанувала над всім, пригнічуючи світло. Терпіння було всеістотою, а пекло мук було усесвітом.

А над облогом світляних небес віяв дух теміні і хаосу. А ( ні пні.і богів блимали у князівстві Борути.

265

І тільки Брагман-Святогор, і тільки сімох Праволхвів і тільки найблагородніші з богів тривали на недоступних верш­ках у Срібній Землі серед молитв і аскези.



Тоді народився Перун у найглибшій неволі богів. І мовили три віщуни:

— Він є сином Бога Незнаного. І мовили три маги:

— Він є втіленням Бога Незнаного. І мовило сім Праволхвів:

— Він є Богом Незнаним!

А відоме було у споконвічних Ведах, що Перун спасе богів і прославить їх плем'я. А було йому призначено об'явити богам незнану їм їх сутність.

І зложили йому поклін три маги.

А ніхто не знавуїцо це із Срібної Землі прибуло трьох праволхвів.

А міг був Борута Тисячепащий пожерти боже немов­лятко, заки вимовив би Перун своє перше слово. Але в писі сво­їй думав, що переміг його призначення. А в жадобі своїй на­діявся, що заволодіє його знанням і духом і що буде йому слу­жити наймогутніший із богів.

Велів його виховати пастирям, думаючи, що здалека від гідностей, почестей і пишності, як теж без знання богів і свя­тих Вед, виросте із нього марний пастух, несвідомий своєї сут­ності.

І сказали боги:

— Як же це могло би бути, щоб наймолодший з богів міг творити нашу сутність, коли чейже ми живемо вже від ві­ків. А як перед нами існував хаос, то ж слушно є, щоб володів над нами володар хаосу.

І погордили нужденним пастирем.

А він же ріс серед диких скель, що говорили йому про приспані потуги, серед зір, що говорили йому про розбуджені сонця, серед весен і цвітистих ігор, що об'явили йому істоту творчої розкоші.

А туга пастушої флояри проявила йому світи ще не сотворені.

Зачав тоді грати на пастушій флоярі.

І здивувалися браття його пастирі, що так дивно виспі­

вав їх душу, що такі туги в них пробудив, немов би мали вони сотворити нові сонця.

І вони навіть не спостереглись, як піснею він перемінив їх. у своїх лицарів.

А як серце чистих лицарів відчуває вождя, так вони мо­вили:

— Коли б ти вів нас на смерть найбільш жорстоку, хо­чемо іти з тобою.

Так повстав Орден Лицарів Сонця. Бо справді сонцем богів і світів є Перун. Тоді небесний беркут сповістив йому час його призна­чень, складаючи біля його ніг галузку соми.

Привів своїх пастирів перед Вритру і мовив:

— Бажаю мати лиш стільки землі, як далеко лунає голос моєї флояри.

І втішився Вритра, що вождь богів бажає стати ватаж­ком пастухів.

Скликав, отже, богів до Срібної Землі і мовив:

— Оце, побачите, як князь богів бажає стати старшим гайдарем. Буде мати навіть свою державу таку велику, як да­леко чути флояру пастуха.

Тоді Перун, бог вічно молодечий, зачав грати на флоярі.

Розвіяв йому вітер золоте* волосся як гриву. А величаво збудоване чоло, а сильні і рухомі ніздрі, а благородно вирізь­блені уста говорили про львину природу його духа. А коли вди-хував гірський вітер, то знати було, що має він орлину грудь і що звик змагатись із надхмарною бурею.

Зраділи серця богів на його вид.

Але Вритра глядів з погордою па срібну сорочку і здо­рове, опалене тіло пастуха.

А розвіяв йому вітер золоте волосся як гриву на чолі

льва.


І тоді поплила пісня.

І грав немов бй пастушину задуму, грав полудневий ле­гіт дозрілої весни, грав буйні квіти, що дишуть з тисячс-барв-них чаш гаряче кохання сонця, грав келехи повні пахучого упо-єння, грав віддих меду і живиці.

А потім до танку закликав своїх легінів, як вогнистість їх м'язів розпалював, щоб танець з них викресати бутний та охо­чий, ядерний та ярий.

А потім грав немов би мужеську їх міць і радість своє-вільних ігор.

Грав немов би беззмисл весняних потуг, коли життя ки­пить і понад береги переливається.

Грав жару віддихів жагучу і вогненну, грав упоєння розшумілої крови, грав розливи розкоші любови богів і людей.

Грав розбурлені витриски насіння могучого, грав стихію життя, всепотугу жаги космічної.

І подобалась Вритрі Перунова пісня. Бо був він ще здібний зрозуміти жагу. І тому сутність світа і духом її назвав, а найвищу прав­ду почитав як обнажену жагу. А коли заволодів богами то ду­мав, що е володарем правди.

І тішився, що Індра нічого нового звістити не може.

Здивувались боги у захопленні. А вважаючи, що Перун прославляє потугу їх плідності і розкішність їх любовних ігор, як сутність богів, зрозуміли, що ця сутність є вищою від тисяче-пащої безформності грабезладу. Відчули гідність своєї раси і біль свого пониження і може були б вони запрагнули побачити Перуна своїм князем, якби він у цьому місці пісню свою закін­чив був.

А божок Пан упоївся його піснею найміцніше. Бо, чейже, і він володів її мистецтвом, бо, чейже, і він водив богів до упоєнь бакхічних захоплень. Але не знала його флейта такої поту­ги, такої глибині і такої ясної нагості об'явлення. Він один зро­зумів, що було в цій пісні щось, чого він ніколи заграти не зу­міє. Він зрозумів, що пісня Індри була лиш прелюдією. Він один чув у глибині цієї пісні передвісті ще не проявлених діо-нізійських потуг.

І дальше пісня поплила.

Тугу Перун розсновував, вигравав сонність полудневої спеки, блаженність розкішних зімлінь.

А потім грав прагнення холоду і вів своєю піснею богів на гірські висоти, де весна щойно світала. Тріснула з флояри свіжість потоків, брилянти водопадів, райдуги поранків. Роз­горілися блески сніжних вершків іздалека, а небесні сонця розсвічували найчистіші розблиски розсвітанків.

Віяла із флояри весна щораз молодша, аж врешті роз­плилася у невловимій тузі. Не було вже весни, лиш якесь її пе­редвістя легке, легітне тхніння, — якби із найчистішої її душі повстало. І тільки захоплення соловейка нагадувало ще небес­ним їхню землю.

А потім замовк навіть соловейко, а орлиний зов прозву­чав натхненно і з своєї пісні країну космічної весни викриш-талив.

Рвалася душа до світів незнаних, до божої творчості за­тужила.

Грав Лицарську душу, волю розжарював, жагу духа роз­палював.

Рвав до потуг ще незбагненних.

Гримів як на сто рогах буйтурових якийсь поклик бо­жих витязів, зазоряний, засонячиий.

А потім розшумілись бої розшалілі, але були вони якісь чисті, невловимі і як танок натхненні.

Гримів як на сто рогах буйтурових, — а чейже мелодія поплила найбільш ласкава. І ніхто не знав, чи був це смертель­ний бій, чи захоплення найбільш піднесене.

Грав душу лицарів найсвятішйх.

А хоч ніхто не міг його зрозуміти, то однак застигли всі у безрусі під всевладним чаром його пісні.

Так справді співають громи натхнення, коли в розсвітле-них струменях досягнуть наднебесних зенітів і там заграють гимн перемоги.

Тоді замовк.

А відповів йому гомін найдальших сенць і Ііряковин, що чують.

**

* ' /



Прочунявся Борута і зрозумів, що цілий всесвіт був про­низаний піснею Перуна, що отже пастуше його князівство ці­лий всесвіт мало би обняти.

І злість найбільш їдка стиснула йому серце. І оце запраг­нув він, щоб виринули з безодні його найпотворніші пащі і щоб проковтнули Індру. І оце відчув, що він безсильний су­проти чару Перунової пісні.

А чар не щезав.

їдь злости його власне перегризала серце. То він рішив приховати свою безміць і рече:

— Нужденний пастирю! Якби не безглузде князювання тобі снилось, я учинив би тебе майстром моїх співаків. Але ти є злий і перекірливий. Бо не пісня володіє над всесвітом, але сила моя власна, неприборкана і горда моя бутність. Тому то творці пісень служити повинні мені у покорі, бо солодкавий і

марний був би твій світ, якби не знали у ньому сили. Є в тому мудрість глибока, що саме моя потуга панує над світами. А я тобі владика і князь єдиний. А що ти важився безлично хочби мріяти про пастуше князювання, то ж навіть пастухом най­більш нужденним не будеш, живучи вічно в лісах на ганьбу і посміховище.

Ці слова сказав Вритра, а відчував, що говорив неправ­ду, бо безміць його від чару Перунової пісні походила. А тепер усі вижидали якогось чуда.

Щоб замахнувся Перун на Вритру, щоб убив його і з престолу усунув.

А Перун відійшов спокійно із горсткою своїх пастирів, щоб жити в непроходимих лісах. Бо час борні ще не настав.

А покинули його декотрі і залишились при Вритрі на знак покори. Вони думали, що Перун переможе чудесно, а вони будуть збирати жниво невиборених перемог. А тепер за-велисяд не витривавши першої лицарської проби віри, залиши­лися як слуги слуг Борути.

А не розуміли боги, що Перунова пісня була чудом най­більшим.

І настав час найбільше важкий. І настав час найбільше радісний.

В житті Перуна доба молодечих геройств, коли із горст­кою вірних другів вирушив він на підбої всесвітів.

На найвищий вершок недоступний ні для богів, ні для демонів продерся, щоб досягнути пустельні Святогора і з нра-джерел його знання черпати мудрість і Натхнення до борні за владу над всесвітом. І серед найбільш суворої аскези сто один рік змагався із мовчанкою Брагмана.

А здавалося йому, що бореться із непронизливою піть­мою, бо справді Брагман навчав через мовчання.

Аж вкінці зрозумів споконвічну тайну мовчання... і зір­вався до чину.

А цілий простір, а цілий вритрийський хаос став затіс­ний для нього, — так як серцю лицаря навіть у наймужніших грудях затісно.

І простір розірвав і ширше його розмірив. А потім нові простори в безвість викидував.

А потім з дев'яткою лицарів на рубежі всебезмірів ви­правився буцім по руно золоте, А було це прасонце...

А було це прасонце перед віками-віків Вритрою проковтнене, мертве і пітьмою прожерте, із пам'яті всесвітів змазане, струями еонів в безвість розтерте.

А було це прасонце в космічній Україні у безвість повер­нене.

А кинувся в безодню теміні, та й безвлад розколисав та і і розхитав у рух незрушимість.

А воскресло прасонце і взяв його в руку як смолоскип. І сів на білого румака, що є йому другом найвірнішим.

І загримів на буйтуровім розі поклик золотий, а мчався крізь простори на чолі своїх лицарів, несучи прасонце мов смолоскип, пробуджуючи завмерле життя у безодні.

А космічні вихри підхопили його пісню і грали її кос­мосам.

І гнався він у леті нестримному, а румак його кресав з -під копит вогнисті блискавки натхнення. І розспівалися громи.

А пісня їх досягнула до склепіння і гимном перемоги загриміла.

А пробуджував в безодні завмерле життя. І пробуджував сплячих лицарів Вритрою проковтнених.

І мчався його Орден Переможний, крешучи вогненні блискавиці з-під копит світлистих коней.

А на найяснішім румаку мчиться крізь всесвіт Перун Соняшний.

І таким бачуть його віщуни.

І назвали його Вішну Калькін, бо справді бачили білого коня, як летів він крізь простори — румак переможний нат­хнення.

І побачив його віщун і мовив:

— „Я бачив небо отворене, а оце білий кінь, а котрий сидить на ньому, називали його Вічний і Правдивий, а судить він справедливістю і бореться.

— „І війська, що є на небі, їхали за ним на білих конях, одягнені у білий лен, тонкий і чистий".

Справді всесвіт цілий вижидає Лицарів Сонця.

О, слухай ідеї пісні, мій брате, лицарю сплячий! Справді всесвіт цілий жде на тебе, щоб ти пробудився.

**

Увільнив стадо сто турів золотих, а до плугів своїх за­пріг їх і разом із лицарями своїми цілини степів простору гли­боко, глибоко розорював.



А була це перша борня Ордену Сонця. І засіяв золоті зерна сонячної пшениці і зрощував їх життєдайною росою.

А після жнив збирав снопи дозрілі і разом із лицарями вимолотив із них зорі.

І щораз нові цілини хаосу заорювали його лицарі і зорі і сонця розсівали неперечислимі.

І простір так розмірювали щораз ширше. Бо справді творчістю сонць є борня лицаря. І на світах собою наново сотворених небо розпростер препотужне.

А на місці, де приспане знайшов прасонце, збудував своє небесне Ромнове. Ромнове.

Із зоряних кришталів викришталений, із найчистіших юпітерових світил виблиманий, з тисячебарвних райдуг розрай-дужений.

Город вільний і незбагненний, віщунами предвіщенний, в Ведах небесних прославлений.

Не увійде там ніхто підлістю і нікчемністю зап'ятнова-ний, ніхто, кого не міг би Перун-Дажбог полюбити, як сина, як брата і як друга.

Ніхто, хто не є як Сонце.

І не увійде там ніхто крім лицарів, святих, Перунових. А шлях до цього городу, це шлях святого лицаря.

272

Тоді покинув Святогор свою пустельню і в городі Перу­новім поселився. А увійшли туди разом із ним найблагородні-ші з богів і сімох Праволхвів.



А радість, блаженйість і упоєння святості сталося сут­ністю Ромнове.

Тоді то Перун навчав молодих богів гуляти аркана. Довкруги святого дуба в Ромнове.

Гуляють, гуляють молоді боги, аж іскри летять на цілий всесвіт. Дзвонять дзвіночки золотих острог, аж іскри летять на цілий всесвіт.

А з дзвонень цих, а з іскор цих із співу молодих богів пливе на вселенну радість життя найчистіша і найсвятіша.

**

Тоді зрозумів Вритра, що його панування над світом є загрожене.



І у постаті Равгіни пнявся до небес Перунових, щоб їх зруйнувати.

А коли вже головою досягав небес, тоді Перун копнув йо­го могуче і розбив йому череп золотою острогою.

І зачався смертельний бій із Вритрою. І зачався пере­можний танок, аркан золотої остроги.

І запрагнули боги скинути ярмо Вритри і увійти до Пе­рунових небес. А він їх не приняв, але показав їм догору очи­щення, дорогу втілень і дорогу борні.

Бій розгорівся у космосах. А котрий із богів упав серед змагання із переможною сили Вритри, будився в Перунових не­бесах очищений святою борнею.

А котрий з богів мав душу хвору і викривлену неволею, родився як чоловік. А коли відчув у своєму серці святий Перу­новий зов і впав у бою із переможною силою ворогів як святий лицар, тоді як молодечий бог родився у Ромнове, очищений дорогою втілення.

І розгорівся бій у космосах.

Тоді то Індра доконував найбільших геройств.

Розбив своїм молотом вежу, в котрій Борута запроторив у кайдани сонце. Він звільнив ув'язнене сонце і наказав, щоб воно новим блеском світило народам.

Убив змія, що сонце хотів пожерти.

Убив змія, що цілу землю задавити запрагнув.

І тисячні постаті Вритри переборов і винищив.

І станув око-в-око із тим Вритрою, що захопив був ко­лишні небеса і паном богів називався.

Тоді задрижали боги із тривоги.

Задрижали усі світи. Бо справді потуга Вритри була біль­ша тому, що провадив він за собою силу богів переможених, потуги світів у ніщоту повернених і прабезвладу необнятий все-безмір.

Та ще був сильний слабістю усіх богів, і сильний був ще злом усього зла, підлістю усіх підлостей, незнанням усього незнання, теміню всетеміні.

І не було такої сили в всесвіті, що могла би його пере­могти.

І повисла знову заглада над всесвітом.

А ось дрижання богів підсичувало ще його гордість.

Але віра Індри в перемогу була непохитна.

І мовив слово:

— „Вірю в перемогу!"

Тоді Брагман із того, що є найтайнішою тайністю індрий-ської ваджри, сотворив індрийську ваджру.

Тоді Святогор із того, що є найтайнішою тайністю громогрому Перуна, сотворив громогрім Перуна.

А сотворив Святогор громогрім Перуновий із шпіку сво­го стрижня, із насіння свого насіння.

А Святогор — це значить той, що горить святістю.

І цетайна громогрому Перуна найбільша.

Гцетайна громогрому Перуна незбагненна.

І від тоді борня із Вритрою стала змислом світу найглиб­шим.

І хоч не розумів ще Індра сутности своєї ваджри, то ' однак напружив всю свою міць, немов мав би захитати пра-безвлад і до життя його піднести.

А був він як Лицар Сонця, коли духа свого в одно зу­силля волі затисне і ціле своє життя в такому моменті здійснює.

А був як бог, що вічність усіх богів в один момент поту­ги закувати прагне.

І встав Грім його ваджри і проняв усесвіт.

І повстав Грім Звитяжний.

І покотився Вритра — тиран богів і встав як Пекол пеклом володіючий; бо справді тисячні є постаті Борути.

А гомін громовий грав гимн перемоги. А хто має вуха, той чує його серед всевічностей.

І тоді у розблисках Вічного Грому побачили боги Індру в цілій його потузі і величності.

Як став без тривоги, розсвітлений Сонячний Бог.

Вічно юний Витязь Звитяжний.

В райдугах юпітерських світел.

В блакиттях святості і натхнення.

З найпроменнішою зорею на чолі, з вірою в перемогу!

І такий усміх заграв на його гарних устах, немов би ціла його гроза тільки любов'ю була найласкавішою.

І глянули лицарі в блакитні дуги його очей і здавалося їм, що в якомусь морі блаженності потопають.

І здавалося їм, що не існують зовсім ані вони, ані світ, тільки глибінь божественного погляду його очей.

Був такий величавий, що існувати поза ним і без нього уже не мало би змислу, було би вже найбільш жорстоким пек­лом не могти його любити.

Така була перемога Перуна.

А гомін громовий грає серед всевічностей Гимн Звитяги. Почуйте мою пісню, браття мої, Лицарі Сонця!

Коли Перун виборов собі владу над світом богів і коли під його проводом Орден Перуна переміг демонів, тоді .іад за­панував у всесвіті.

Настав золотий вік згоди богів і демонів, бо Вритра зая­вив, що признає володарство Індри також над світом демонів і бажає стати його васалем так як слушне є, щоб світло володі­ло над темінню.

Найщиріша любов до володаря обняла серця богів. По­любили в Перуні вождя, котрому перемогу і буття завдячують. Зрозуміли, що він є істотою їх божеської творчої сили, що без нього ані всесвіт, ані ніхто із них не міг би існувати.

Глибоко полюбили тоді боги Володаря Всемогучости.

Радів Брагман і гордий був із потуги Індри і роздумував над тим, якби то натхнути його до нових геройств. І нові імена надав Многоіменному серед богів, щоб краще зрозуміли його істоту. Надав йому також ім'я Вісьварути, так як сила, світло і мисль є змістом форми, так як індрийська міць творить по­статі.

І заспівали небеса найвеличнішим блеском тріюмфу Ін­дри. Оце Вритра, ворог його споконвічний, торжественний зло­жив йому голд.

А на знак поєднання відбулося свято Всезгоди. Тоді то Індра обдарував свого васаля іменем Вісьварути, так як сутніс­тю постаті є обмеження світла темінню, буття небуттям.

Тоді сказав Вритра:

А був такий скорий, що блискавку переганяв у леті. Ви­стрілював із ваджри, мчався як мисль віщуна, і підносився ви­соко аж до позасвітів Перунових небес.

А потім вертав, лагідно тріпотав крилами і сідав на ваджрі Індри. І цілим серцем полюбив Індра небесного птаха і терпів невимовно, що не міг його зрозуміти.

Запрагнув тоді Індра накормити божеського птаха.

Подав йому найкращі потрави богів, але птах не їв нічо­го. А Індра в розпуці готов був власне серце вийняти з грудей, щоб тільки накормити улюбленого птаха.

Здивування обняло богів, а Вритра подумав, що напевно птах погорджує Індрою.

А б'є в Ромнове джерело вічності. Найчистіші божест­венні натхнення, міць найсвятіших жертв і краса найблаго-родніших вчинків витрискує там з-під блискучих кришталів із вершків небесної гори Меру. І веселковим струменем спливає відживчою росою на простори небес Перуна.

Цей вічно живий буркут найсвятішої роси лицарських поривів і натхнень, б'є з вершків Перунових небес, —

— Русь називається.

А русій — це значить вогненно ясний,

а Русь — це значить полум'яна ясність. -

Справді, справді Русь — це полум'яна ясність святості.

І це е найглибша тайна Святої Русі.

Спливає святим нуртом Росі до гаїв Ромнове і живить коріння святого дуба.

А скільки разів у космосах Син Перуновий сповіщає но­ву віру, стільки разів на святому дубі процвітає зелений гін.

Тому вселенною цілою є святий дуб Перуна, а незбаг­ненна є тайна найсвятіших джерел його потуги.

Приказав тоді Перун небесним веселкам, щоб з найви­щих вершків зачерпнули для птаха оживлюючої роси небесно­го живця. І в долоні, з якої сонця в простір викидає, подав мов у мисі кришталевий напій етеру птахові із засвітів.

А напившися буркута із божої долоні небесний птах за-скиглів радісно. А потім вихопився високо і розніс у простори свою пісню. І поплила звідусіль мелодія багата, звучна, потуж­на, ніби не птах, але етер цілий розспівався і грав. А кожне дрогнення крил божественного птаха розпросторювалося в ете­

рі найчудеснішою симфонією. А могучі гомони несли її пере­повненим океаном натхнення в нескінченість.

Задрижали стелі небес Перунових. Стали зорі у леті. Ві­тер затримав свій віддих. Заніміли в захопленні божеські ганд-гарви. Боги заслухані знерухоміли.

Вибухаючі сонячні корони застигли немов в обличчі не­зрозумілої грози.

Переповнилася грудь Перуна всемогучим натхненням, а з очей наймужніших...

... а з очей, як глибінь, як блакит найвеличнішої святос­ті поплили кришталеві сльози.

І підхопили їх веселки і до джерела вічности понесли.

На Русь Святу їх понесли.

Але навіть Перун у натхненні своїм найсвятішим не зро­зумів співу божеського птаха.

Такою була глибінь його пісні.

** *

А ось спостерегли боги, як це діялось, що мелодія птаха цілий всесвіт могла обняти. Бо хоч співав її божественний птах, хоч це він розколисав її на крилах, то однак плила вона із ваджри Індри так якби ваджра не була громогромом, але натхненною арфою віщуна.



Якби ваджра не була громогромом але натхненною ар­фою віщуна.

Ом.


***

Але була печаль у серці Перуна, що не розумів пісні зо­лотого птаха.

Яких це тонів бракує божественній його душі?

І десь на дні сонного пралуповиння перунних блиска­виць духа безголосно заскигліло безсиллям нове прагнення.

Чи доріс до володарства ваджрою і всесвітом, коли піс­ні божого птаха не розуміє?

Має сповістити богам істоту їх божества, якої сам не зрозумів до глибини. Як виконає своє призначення?

Чи це скигліло призначення?

Безвітряне тхнення простогнало ом світотворче так не­мов би поставав цілий всесвіт. Заграли джерела Русі живішим струменем веселок, а святий дуб випустив нові гони зеленого листя.


Але був якийсь сум у серці Перуна. Це біль творчої туги так заскиглів.

А Вритра відчув безміць Індри і розвіявсь чар Перунової природи, що ним жив він дотепер у небесах. Збудився Вритра немов зі сну і тріюмф злої радості задрижав йому на устах. Бо він побачив себе у Ромнове.

Тоді Борута, не розуміючи, що влада Перуна є нероз­ривно споєна з його істотою, подумав собі:

— „Влада Індри не походить, як думав я дотепер, із ваджри, але із золотого птаха, бо ваджра є послушна кожному дрогненню його Пера. Якби заволодів я птахом, — а заволодіти ним легко, бо лагідний він як голуб, — заволодів би я ваджрою, а коли заволодів би я ваджрою, заволодів би я Індрою, а разом із ним усіма всесвітами."

Тоді птах замовк.

А як затихли найдальші гомони, здавалось, що подув сумерку простягнув свої крила у вічно світляних небесах.

Гей, чи то такий смуток смутен, що птах уже не співає, чи якась понура віщба загладу сповіщає Ромнове?

Гей який це смуток повіяв смутен.

А божий птах буцім-то змучений, буцім задуманий, усів на рамені Перуна і горнувся до грудей немов-би в серце бога увійти прагнув.

Сонячною долонею приголубив Перун птаха, але не ро­зумів його суму.

Роздумував над тим, яких нових геройств міг би докона­ти, щоб зрозуміти сутність і мову небесної птиці.

Думав Індра:

— „Уяремлю величезне стадо червоних коров світанку із різних кінців всесвіту, і зложу їх у дар Брагманові, щоб об'я­вив мені нові геройства."

Думав Вритра:

— „Трудно було би мені перемогти Індру в одвертому бою. Сильнішим напевно буде його Орден, коли має золотого птаха. Заволодію ним підступом.

А Індра зберігав для нього щиру приязнь, бо доброго знайшов противника для своєї воєнної гри у Вальгаллі.

І ось раз після блискучої перемоги Індри, сказав до ньо­го Вритра в часі пиру:

— „Ти є найблагородніший із богів. Але знаю, що сум обняв твоє серце, бо не знаєш, чому замовк золотий птах. А мені здається, що знаю спосіб, яким міг би ти пізнати його істоту."

На це відповів Індра:

— „Рада добрих приятелів усе гідна уваги." Тоді Вритра говорив далі:

— „Відчуваєш божественну щасливість через чинність твоєї істоти. Якби ти погрузився в безчинності, якби ти поки­нув свої божеські справи і, не дбаючи про світи, занурився на дно вод, і якби ти потонув у найглибшому сні до смерти по­дібному, тоді ти получився б напевно з Найвищим Духом і піз­нав би істоту Бога Незнаного, що про нього говорив Брагман. А якщо ти її пізнав би, то пізнав би ти також істоту золотого птаха, котрого Найвищий Дух тобі зіслав. Бо той, що пізнав правду більшу, пізнав також і меншу.

Тоді Індра, повіривши у щирість свого друга, вчинив за радою Вритри.

І покинувши божеські справи, не дбаючи про утримання світів, погрузився на дно вод у сон найглибший, до смерті подібний.

А тоді Вритра зловив райптицю і до золотої клітки її всадив, щоб не втекла у позасвітність. Хотів вкрасти також ваджру Індри, але не міг її двигнути, хоч не був слабший за Індру, ані обняти в долоню; так сильно його палила.

І знову Вритра запанував над світом, а влада його про­явилася в перемозі темноти і зла над вірою і добром.

Найгірше зло появилося на світі. Зачали мішатися раси, затрачуючи своєрідну думку розвою, яку проявити у них праг­нув Бог Незнаний. Справді найгіршим злом є затрачення своє­рідної думки розвою.

Почала гинути правдива віра, а разом із нею лад і право на світі. М'язи запанували над мозком, а стопи головою бути запрагнули. Віз запанував над візником, а бич запанував над рукою, що його тримає. Човенце запанувало над ткачем, а дім запанував над своїм паном. А річі чоловікові — запанували над чоловіком.

І мовили тоді:

„Чоловік — це річ, бо річ панує над чоловіком і творить чоловіка."

А омела, що галапасує на розрослім, квітучім дереві, глибоко вкоріненім в землю, сказала:

— „Це я витворюю цвіти цього дерева, бо живу серед цвітів і живлюся цвітами. Слушно, отже, належиться мені воло­дарство над деревами, які мусять запускати коріння, щоб заквітнути."

І як у небі так і на землі не захитався Вритра перед най­більшим злочином. Оце найсвятіші слова Вед звернено проти самих Вед. А засліплені народи перестали шукати мудрості і спасення у старинній вірі прадідів.

І святу статую Перуна на дно Дніпра кинули лицарі йо­го і сини його.

І заскиглів тоді болюче небесний птах Перуна в безодні темряви захований і Неситим Борутою ув'язнений.

А квиління це проникнуло поза межі вселенної і почув його Індра на дні вод і зо сну до смерті подібного пробудився.

А хоч повернулось йому божеське відчуття, то однак не міг двигнутися із дна вод, немов би безвлад вселенної обтяжу­вав його члени.

Пам'ятаючи про свої перемоги над прабезвладом, напру­жив усі свої сили і рвався серцем і душею, але чим більше борикався, тим гостріший біль проймав його тіло. А болюча сві­домість безсилля бога супроти диявола розпалила в його гру­дях ціле пекло і великий, необнятий, божеський біль заволодів серцем бога.

І в болю цім віднайшов він відчування світу, але на те лиш, щоб побачити шаленіш космічний танець Борути. А кож­ний його крок розпутував нові муки в мужньому серці Перуна.

І обняв він духом ціле пекло злочинів і шалів, що їх розпутав Борута в божеських світах Перуна.

І глянув на Брагмана, а цей спокійно і незрушимо ди­вився на пекло світів і на пекло у грудях Індри.

— „Як може глядіти Брагман безчинно, коли гине світло і добро, а перемагає темрява і зло?"

І пекло свого болю пеклом бунту проти Володаря по­більшив.

Тоді справді на дні пекла був Індра.

** *

Справді в найглибшому терпінні зрозумів Перун своєї сутності правду найглибшу.



Оце розпутав Борута пекло злочину, коли не була чуй­

ною над ним влада і потуга бога. Оце відчув і зрозумів глиб­ше, чим була його власна істота супроти світів.

Глянув Перун на свої світляні небеса і побачив Велику Руїну. Бо в серцях його сонячних лицарів погасив Борута святу світлість Перунову, а розпалив пекольні вогні низьких жаг.

Бо перестало горіти Сонце Святості їх Вождя і Бога.

Святі турніри у Вальгаллі перемінилися на кроваві бої братніх народів. А новоскрешувані індрийською силою вос-кресення котилися його лицарі у світи щораз то нижчі. Лицарі Парсіваля зраджували свої прізвища, бо не могли лицарства свого в чинах своїх проявити і доказати.

І погас безсмертний блеск небес Перуна. В святих його просторах диявольські орди відправляли свій пекельний саб-бат. І замість світлості спливали на землю бурі окаянних жаг, вири зла, зависті і ненависті. І в нерівній борні гшгули тут — як нурці на дні страшних безодней, повних великанських пот­вор, його Лицарі Сонця, втілені в людей.

І тільки найхоробріші, найбільше любов'ю свого бога з його духом споєні, заснули кам'яним сном серед скель, в та­ємних печерах, серед широких степів під могилами, серед сонць померлих і холодних, застиглих, як марева опирів блука­ючих у космосі.

І так як він сплять кам'яним сном до смерті подібним, найбільш улюблені його сини, вижидаючи, аж Вождь їх збудить.

Аж встане і як Лицар на білім коні злине понад світами, аж ваджру підійме із прабезодні, аж загримить лицарський зов, і, розбуджуючи спляче життя,

у святий бій їх поведе, щоб відібрати небеса від Борути.

І зрозумів Перун ввесь безмір Великої Руїни, — — Відьма, відьма на престолі! —

але не задрижав перед незміренністю свого розгрому і не усумнився в перемогу.

Але коли відчув розпач і біль безмежної туги за ним розбитого Ордену Лицарів Сонця,

коли терпіння своїх синів побачив на дні пекла,

тоді найхоробріше серце найбільше мужеського бога — серце безмежної любови до своїх лицарів повне — серце Во­ждя переповнилося сльозами.

Гроза найжахливіша була в цьому моменті істотою все­ленної.

В таких хвилинах, коли із серця бога творчої всерадості пливуть рясні, мужеські сльози, родиться у всекосмосах Бог Незнаний, щоб світочасопросторам вимірити міри і закони.

І тоді із лона Вішну Сяяни повстала найбільш кровава із кровавих заграв — проблиск світанку нового дня еонів твор­чості — дня борні за небеса — проблиск світанку.

І тоді із найсвятіших сліз Перуна віджило завмерле праджерело Вічної Русі.

Ом.


***

А коли зрозумів власну винуйого біль зачав смиритися, а божеські сльози гасили пекельний вогонь у його серці.

Справді сльози божественної любови загасять вогонь пе­кельний.

Ом.


А зрозумів теж, що борня і перемога над дияволом — це його справа. І це значить, що він є володарем світу, бо світлість і добро має він вибороти для світу.

Зрозумів, що в його борні із Вритрою Брагман не є бай­дужий. Бо йому дав він владу над світом і в його істоті любов і світляну святість здійснив він. Бо саме його до геройства в борні із дияволом натхнув. А дав йому ваджру, котру сотворив із істоти всіх світів і із шпіку костей своїх власних, із Перуно­вого насіння.

Справді з найглибшої сутності Брагмана сотворена індрийська ваджра.

Справді з найглибшої сутності Трояна сотворений гро­могрім Перуновий.

А є в ньому мужеська міць усіх мужів.

А є в ньому геройська міць усіх героїв.

А є в ньому лицарськість усіх святих лицарів.

А є в ньому прометейськість усіх Прометеїв.

І віще натхнення усіх Правіщунів.

А дрімають у ньому всі потуги всіх дрімаючих потуг.

А дрімають у ньому потуги потуг непроявлених.

Якби Всеплідна Снага Бога Незнаного у громогромі Пе­руча пружилася.

А є в Перуні всетворчють усесвітів песотворсних.

А є у громогромі блакитний вогонь святості.

А є у ньому тайна найтайніша.

А хто зрозуміє громогрім Перуна...

А хто зрозуміє сутність Перуна...

Ом!


Ом!

І ваджру оту віщу дав Брагман Індрі, щоб вічно чуйний володів нею над світами. Тому борня із дияволом є сутністю бога святої борні. Тому найсвятіша брагмічна сила є істотою індрийських потуг.

Чи ж справді не є він Брагманом? Чи ж справді не є він Богом Незнаним? Чи ж справді не є він Громом Творчої Розкоші? Громом Творчої Розкоші... Ом! Ом!

****


Тоді зрозумів Індра, чому отримав золотого птаха за жертву свою найвищу.

Оце він став лицарем-жерцем.

Бо справді Індра є лицарем і жерцем.

Тому в борні добра і зла Брагман не є байдужий.

»*

Хто зрозуміє істоту золотого птаха?



Хто зрозуміє душу Індри, ще не сотворену?

Хто зрозуміє? Хто сотворить?

Хто грому з духа свого як із ваджри добуде?

Хто це є Перун?

О, хто це є Перун?

Ом!


Ом!

***


А коли це зрозумів, тоді біль його втихомирився? Напру­жив' свого духа і получився з Брагманом Найвищим.

Так оце здійснилося призначення вритрийської зради. Бо нічого злого не вчинить Неситий святій силі. Болем і тер-

пінним визволить тільки глибші потуги на дні святості дрімаючі. Тому сказано в небесних Ведах:

„Не вмирає правда наша, Не вмирає воля І Неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої, Ні слова живого, Не понесе слави Бога, Великого Бога!"

***

Рече Перун:



„О, Учителю! Пізнав я краще твою сутність і полюбив тебе міцніше. І я зрозумів, що маю вчинити нове геройство. Оце знищу потуги пекла і визволю душі заковані Неситим і шлях їм покажу до Сонця, до моїх світляних небес. А добре знаю, що це є геройство гідне мене тому, що я пізнав безмір'я пекла.

Справді, говорю тобі, Учителю, що знищу потуги пе­кельні.

Слава тобі, о Учителю!"

Рече Святогор Найвищий:

„Ти зрадив був оце твого духа, а через те збунтувався ти проти себе і проти Бога Незнаного.

А тепер ти зрозумів, іцо Брагман — це твоя глибша сут­ність.

А яко ти єси серце богів, праджерело їх потуги і влади, так тому ані своєї божеської сили проявити не можеш, ані ніхто з богів спасти тебе не годен.

Ти приспав був твого духа, а ніколи ще більшого злочину над твій не було.

Отже чоловік тільки воскресити тебе може.

Втілиш" свою істоту в душу віщуна із роду Вісьвамітрів. Але Вритра закує її в темряву безодні і потуги всепекла його душею, тілом і життям заволодіють. А з сили твоєї остане йому тільки приспане, золоте зерно спогаду про жарптицю.

Коли пірвав ти його душу на орлині твої крила і досяг­нув у найвищому леті аж до воріт моїх засвітів, тоді справді засіяв ти золоте зерно в душі Вісьвамітри.

А коли це слабе скигління спогаду вистачить, щоб душу віщуна до найвищих летів розколисати,

а коли іскру золотого зерна в так могучий і святий во­гонь у серці своєму розпалить він, що з душі чоловічої божес­твенного грому живого слова як із ваджри твоєї добуде,

тоді віщун цей сотворить чудо, якого ніодин пророк не доконав ще,

бо воскресить він бога, в серці чоловіка непробуджену божу міць розпотужить. Ом!"

І рече далі Бог Незнаний:

„Справді говорю тобі, що в цій борні цілу вічність твого буття можеш виграти, або програти.

Зрозумій, що перемога твоя не є вирішена. Інакше ва­джра, яку із жертв і геройств добув ти була би дитячою забав­кою. Інакше небеса твої були би неправдою.

Ти зрозумів грозу цієї правди на дні пекла, отже на дні пекла її грозу переживеш. І якунебудь вибрав би ти борню за твоє воскресення, — знай, що якщо силу твою найсвятішу переможе у чоловіці Вритра, тоді ніколи вже із дна пекла не повстанеш.

Будеш глядіти і житимеш грозою цієї борні, однак нічого для Вісьвамітри вдіяти не зможеш.

І може тоді, серед цієї грози, зрозумієш глибшу мою істоту.

А не думай, що, якщо маєш ваджру і якщо для тебе со­творена жарптиця, то ти сильніший за Вритру.

Бо Вритра має міць богів, що їх у вічності переміг, бо він має тепер міць Великої Руїни твого Ромнове.

Справді говорю тобі, що трудно буде Вісьвамітрі пізнати Вритру, якщо він навіть мудрість переможених богів може мати.

А правди, що їх ти чуєш, сотворив ти саме в твоєму серці. Отже відповідай, заки голос Прабрагми в духові твоєму замовкне."

І відповів Перун: „Вірю в перемогу!"

І взнав Перун, як допомогти Вісьвамітрі до перемоги.

І зрозумів як переламати присуди Прабрагми.

Бо чейже це він добуває його голос із глибини своєї сут­ності, бо чейже це він присуди його сотворює й здійснює.

А коли він чуйний, то навіть на дні пекла сутність свою проявить, то навіть із дна пекла свою міць на вселенну розпо-тужить.

Оце в моменті бодю і грози найбільшої не відчуватиме ні болю, ні грози, а тільки своє серце у полум'я найвищої твор­чої радості розпалить.

Вірю в перемогу!

**

Існує Грім Найсвятіший.



Лицарський Дух є його простором, натхнення — його па­ливом, а воля перемоги — його силою. Існує Грім Найсвятіший.

А його спів — це вічність, а його спів — це всесвіт, це блакить найчистішої святості. Існує Грім Блакитний.

А чию душу запалить він як костир, той є Лицарем Перуна. Ом.

***


А коли Лицар Сонця запрагнув звістити своїм браття м, що світ — це творча розкіш Найвищого, покинув країну Білих Зір і з Землі Срібної Натхнення зійшов на низини людських осель. А коли вже минув Великий Ліс своєї самотності, усів на березі Пропасної Скелі, що підносилася над самим ринком ро­динного міста.

Тоді прийшов до нього Диявол і зачав його спокушувати.

Сказав Диявол:

— „Чи бачиш оцього дурня на ринку, що тішиться, коли дістав кусок гарбуза? Він також сказав би у цій хвилині, що світ — це радість.

І багато інших дурнів тішиться кусочком гарбуза. Чи в марній їх радості не бачиш мілковини твоєї віри, що її звеш найглибшою. Чи не є вона твоїм куском гарбуза, котрим ти ті­шишся як дурень на ринку?"

Сказав Лицар:

— „Справді братом мені є той чоловік, що ти його нази­ваєш дурнем, хоч багато води попливе у нуртах самсари, заки брат мій зачне жити найглибшою радістю сонячної віри."

Сказав Диявол:

— „Це дуже благородно з твого боку, іцо бачиш брата в цьому дурню. Але може подібність є більш глибока як ду­маєш. Може лежить вона в тому, що не треба ніякої глибокої філософії, щоб сповіщати радість існування, як довго, трима­ємо кусок гарбуза в руці. Але мудреці знають, що все, що мало свій початок, матиме свій кінець. І тому були об'явлені світові найглибші правди терпіння. Це є правдива мудрість, яку ще зрозумієш.

Ось глянь, той, що ти назвав його братом, бажає сповіс­тити світові свою радість. А що при цьому заваджає йому ледви надгризений кусок гарбуза, отже він відкладає його необачно на берег студні. І плеще в долоні, відчуваючи радість істніння. Аж ось якийсь обдертий босяк, якби від давна на це тільки ждав, вкрав йому причину його радості. А тепер вулична тов па тішиться разом із дурнем, який, не знаючи про крадіж, далі плеще в долоні. Аж регочуться відчуваючи радість існування. Така це радість світу. Таке життя. Це твої браття, ця вулична товпа, о благородний лицарю.

А коли прогомонить пустий їх сміх, коли вовчий голод зачне їм шарпати кишки і коли засядуть на дорогах із штиле-том в руках, щоб чигати на майно і життя своїх братів, чи й тоді їм скажеш, що істотою світу є радість? Хіба радість крови і вбивства? Чи так їм скажеш, о благородний лицарю?"

Сказав Лицар Сонця:

— „Також із ними зможу з'єднатися в чистій радості, хоч сьогодні зло є їхнім уділом і злом заражена є їх радість. Бо існує радість зла. А зло приносить терпіння. А потопаючі в терпінні прагнуть вирватися з нього через зло і злу радість. І щораз глибше грузнуть у терпінні. А коли зачнуть думати, тоді вийдуть з-поміж них пророки терпіння.

Справді скажуть вони: Життя — це терпіння, світ — це терпіння, існування — це терпіння. Вічна є тільки смерть і не­буття. Визволення з терпінь — це небуття.

Тоді я відповів їм:

Запереченням терпіння не є небуття. Бо небуттям є само терпіння. Запереченням терпіння є буття. А буття — це розкіш

божої творчості. Тривати в бутті, це значить — тривати в твор­чості божій. Це значить — тривати в найчистішім, радіснім захопленні натхнення."

Сказав Шайтан:

— „Це легко тобі сказати, але нелегко повірити терпля­чому, що його терпіння є небуттям. Ти забув, бачу, про згари­ща твоїх терпінь. Легко знайти слова на чужий біль. Але чи власні твої слова не будуть скреготом кровавої іронії, коли ве­лике, справжнє терпіння загостюється знову в твоїй душі?

Ось глянь! Покажу тобі тебе самого в завтрішніх днях. Саме померла тобі мати, а ти сказав слова: „Погасло сонце мого життя!"

Чи ж не е ці слова хулою проти Бога Сонця, котрий, як кажеш, не гасне ніколи? Чи ж не є бунтом коротковічності найдорожчих осіб?"

Сказав Лицар:

— „Справді вимовлю оці слова. Але не будуть вони блюз­нірством, бо гаснуть земські сонця навіть такі могучі як цілі світи. І погасне сонце життя, що найвищою жертвою палаючи, для мене світило. Але говориш неправду, що ці слова є болем, або бунтом. Бо не погасне сонце її духа. До землі верне її тіло, як і землею була моя мати. А душа її полетить у найвищі про­стори небес, як сказано у Ведах:

„Серце Земл| є в найвищому небі, безсмертне, святістю повите."

І там горітиме вічно найчистішим вогнем душі землі, душі всіх матерей.

Справді радістю правдивою є смерть моєї матері, бо її смерть — це здійснення свідомої жертви и життя. Якщо ба­чиш сльози в моїх очах, то це не є сльози болю, але сльози найчистішого зворушення."

Сказав Диявол:

— „Покажу тобі зло гірше за смерть. Покажу тобі — зраду! Мов круки роздзьобають твої правди, розхапають по малім кусочку, а тебе відречуться і мудрість твою проти тебе самого відвернуть. А відчуєш болючість такої зради найгіршої. А хто із сили твоєї візьме найбільше, назве тебе лжепророком і демагогом. А відчуєш біль зради найгіршої. Покушаєш уку-шень цієї змії. Аж тобі душу її пекуча їдь затроїть. Кидає тобі в лице слину своєї зависті і їдь ненависті своєї. Хоче тебе об­

слинити, згноїти і упокорити. На ринок вела би тебе, на ганьбу:

— „Ти є трус! Ти — лжепророк і демагог! Твоє мистец­тво — це проституція! Товпу здобудеш, але не духа! Покажу тобі зраду найгіршу!"

Сказав Лицар:

— „Ти назвав ім'я цієї змії: зависть і ненависть. Хотіла би здобути мою потугу, щоб бути так як я, сильний, плідний, вільний і могучий. Хотіла би бути як я. Отже має для мене подив і любить мене в глибині серця. Чи не знаєш, шайтане, що я є щасливий навіть тоді, коли змія п'є сонце моєї душі, бо цей сонячний вогонь її перепалить і перемінить. А коли піна їді вїдприсне від гранітових скель могучості мого духа, що ж тоді останеться із зависті, о шайтане? Це щирий і правдивий подив скривається на дні цієї зависної душі. Отже подив із за­висті залишається. І пити буде сонце моєї душі, аж зненависть у найгарячішу любов перепалиться і пересонячниться.

Чи ж не бачиш, що замість показати мені терпіння, ти показав мені ріст і розвиток моєї віри? Що ж із того, що проти мене відвернуть мої правди? Я чейже живу в моїх правдах. І з правд моїх на дні душі моїх ворогів до життя повстану!"

Сказав Шайтан:

— „З життя твого зроблять шайтани бич кровавої іронії на твої правди про чисту радість життя. Будеш боротися проти тих, що їх найгарячіше любиш. Безпереривний ланцюг терпінь скреготатиме над тобою скривлення слів твоїх власних. Аж кайдани нужди до білої кості твоєї вгризуться. Буде тебе души­ти жар власного вогню і серед пустині навіть змії не знайдеш спрагненої твого жару. Давити тебе буде тягар твоїх правд, аж розгнете тебе як золото скупаря. І зішлють на тебе дияволи усі терпіння світу, щоб бичувати тебе бичами найбільш кровавої іронії. А коли зимний піт смерті виступить на твоє чоло, чи і тоді скажеш, що зло не існує?"

Сказав Лицар Сонця:

— „Тоді справді буду найближчий до цієї правди. Але про марні речі ти говорив зі мною. Це навіть труду не варте, Щоб ти мені ці речі показував. Хіба, що хочеш піддати мені гордості, щоб побачив я велич моєї борні. Але марна це гор­дість, тому що прямую до речей ще більших. Якщо направду маєш очі і бачиш, то знаєш хіба, їцо так званий особистий

біль уже помер у згарищах моєї жертви, що я її розпалив на вершинах Срібної Землі." Сказав Диявол:

— „О, шалений! Не знаєш, яку потугу визвав ти на бій цією жертвою!

О, вернись шалений! Відгреби твій біль із попелу і вложи його назад в твоє людське серце. Бо горе тобі, якщо в тім по­пелі знайдуть шайтани живі іскри. І не знаєш напевно, які пек­ла зуміють із них роздмухати. Чи знаєш напевно, де кінчишся ти, а де зачинаються твої браття, твої народи, твої батьківщини твоїх батьківщин?

О, горе тобі, шалений! І нема такої потуги, щоб тобі кар­тини твого пекла могла показати. Бо це ти розпутуєш все пек­ло твоїм визивом. О, горе тобі, горе!

Коли зблідне пекло перед пеклом, котре ти сотвориш,

коли спливе кров із Альти, Сени і Росі в океан мук і

вогню, jggjggmgm

коли зжахнеться пекло Умані,

коли загуляють шайтани свій новий танок зради і про­вокацій,

коли їдкий газ братерських злочинів прожере тобі духа і в зелену їдь його перетравить,

коли сміх шалених затроєних газом буде сповіщати ди­яволам радість всеістніння,

коли розсміється всепекло з ненависті і помсти, о, горе тобі, горе шалений, що прагнеш це пекло в душі своїй розпутати, в духа твого втілити!

Радість хочеш побачити? Радість червоних бенкетів спо­конвічної Умані? Чи маю тобі показувати пожежі, яких шай­тани ще розпалювати не вміють? Чи маю тобі показати під­лість зради, до якої дияволи не є здібні?

Коли б розбиток корабля останками сил приплив до бе­рега, а брат взяв його на корабель на те, щоб знов його вкину­ти у бурхливі хвилі...

Коли б хтось із пожару втік і просив про захист, а брат кинув його назад у пожежу на паству вогню, ... таке ще видумали б шайтани.

Але коли лицарі святі, що боряться за справу святу, вті­каючи перед катюгами, просили б про захист самих дияволів, то навіть дияволи не посміли б видати їх катюгам на ганьбу і знущання тисяч разів гірше за смерть.

Бо знають шайтани, що всесвіт дрижить від таких злочи­нів і грозить загладою навіть пеклу.

Чи маю тобі показати злочини супроти духа, про які не снилося ні Попелеві ні Архидияволові.

О, справді говорю тобі, що тоді ти пекло назвав би ще святістю.

Чи маю тобі показати терпіння Великої Матері твоєї, ти­сяч разів на хресті розп'ятої?

Чи маю тобі показати, як збудять її шайтани, окрадену серед пекельних вогнів, на нові муки?

А не покажеш мені твоїх сліз, що це ніби сльози блаженності, бо в болю такому уже сліз не буде.

Чи не скажеш тоді, що немає кругом тебе Великого Бо­га і чи не розпутаєш пекла бунту проти нього?

І скажи мені, кого тоді мав би я назвати Архидияволом?

Чи не тебе, що хотів би заперечити існування зла проти присудів Бога? /

Чи не тебе, що розпалюєш жертву проти кари божої і проти природи?

З Божим Бичем хочеш боротися?

Безвлад кармічних прав хочеш захитати в бігу?

О, шалений! Хто міг би показати тобі такий біль, якого ще нема?

Ти сам його твориш своєю жертвою!

О, шалений! Вернися і відгреби із попелу твій маленький людський біль, бо ти не є досить міцний, щоб божий біль брати на свої плечі."

Сказав Лицар Сонця:

О, дай мені біль найбільший, ще не сотворений, о, дай о, дай мені біль ще не сотворений!..

Хай збліднуть і задрижать всепекла. Справді заглада по­висне над ними. Бо біль цей переборю і ціле всепекло пере­можу.

Вірю в перемогу!

А зле ти дивився на вічне пекло Умані. Бо не бачив ти, Що на червонім бенкеті не забракувало Кобзаря. І не побачив ти з якою потугою його дух проти пекла громи святі як із ва­джри кидав. Бо не чув ти, що на тім кровавім бенкеті співав Кобзар натхненну і святу пісню братерства.

Бо не знаєш, що проти духа братерських злочинів по­стає вічний дух Вернигори, віщуна із роду Вісьвамітрів.

О, дай мені біль найбільший, ще не сотворений, о, дай мені біль всепекол, щоб я міг його заклясти в моїй душі, щоб у борні я його переміг.

А це лож, коли говориш, що це я розпутую всепекло. Бо це ти прагнеш розпутати усі найбільше дикі потуги хаосів, щоб вогонь моєї жертви у грудях моїх погасити. І по цій брехні пізнаю тебе, Шайтане.

О, дай мені біль всепекол, щоб я міг його заклясти в моїй душі, щоб у борні я його переміг.

І ані смерть, ані найжорстокіший біль не зможуть при-слонити мені радісної правди, що через мою борню перемагаю пекло, що навіть тоді, коли згину в моїй земській борні, коли затріюмфує ворог і здо, — я на дно пекла зійду, щоб вирвати з твоїх обіймів, о шайтане, душі моїх лицарів, щоб вони могли вернути на світ і через святу борню прямувати до небес вічної Святості Бога Сонця.

І там з ними з'єднаюся. Вірю в перемогу!" Сказав Шайтан:

— „Омана, омана, омана! І була б це може гарна омана поета, якби не те, що сниться тобі якась борня. Хочеш бороти­ся в ім'я омани, а зло і терпіння, викликані цією борнею, будуть дійсністю для інших. Тобі здавалося, що я є дияволом. А чейже не уступив я перед твоїм закляттям. Я не настрашився цього імени. Я — голос твоєї совісти. Оце хочеш викликати борню, якби мало їх було у світі. І хаос борней хочеш ще однією борнею помножити. І це саме є зло! Правдиве, дійсне зло!"

Сказав Лицар:

— „Я сказав тобі вже, що зло є небуттям, оманою омани. Борня із небуттям не може бути нічим іншим як творенням буття, розпросторенням творчої розкоші. Є ростом духа, аж всесвіт і вічність обійме, аж із Богом Найвищим з'єднається.

Моя борня — це віщення радості, це творення радості, це розсонячнення душ радістю божої творчості."

Сказав Шайтан:

— „А однак будеш боротися з шайтаном. І добре знаєш, що він людську прибирає постать."

Сказав Лицар:

— „Тому лицар сонця буде боротися наперед із шайта­ном у власному серці, із пристрастями, із темрявою своєї душі, аж святість у серці почує, аж у вогні святості загартує зброю своїх вчинків, щоб натискові зла натиск добра протиставити."

Сказав Диявол:

— „Отже буде також смерть злих і невірних?" Сказав Лицар:

— „Справді буде смерть злих і невірних, коли задавити запрагнуть добро і святість. Але ніколи лицар сонця не забуде, що істотою його борні є творчість."

Сказав Шайтан:

— „О, вже сьогодні жаль мені переможених і невірних. Vae Victis!"

Сказав Лицар Сонця:

— „Справді гіршим злом було б для злих, якби вони перемогли. Була би це перемога ненависті, злочину і пімсти. Було би це владою Шайтана на землі. Було би це погубою на­родів і запереченням творчості божої."

Сказав Диявол:

— „Забуваєш, що ці дияволи на землі то чейже люди, браття твої, о благородний лицарю. А їх панування є також творчістю того, котрого звеш Найвищим, бо як же би небуття могло проявляти творчість."

Сказав Лицар: ~~

— „Справді, зло не може сотворити буття, бо зло є не­буттям. Тільки через слабість і ограничення буття, постає мниме буття зла, як безмір'я небуття незбагненне. Боротися зі

злом — це значить боротися із слабістю і ограничспням буття." Сказав Шайтан:

— „Слова, слова, слова... Назви собі мнимістю мнимості, небуттям, ніччю, обмеженням і чим тільки хочеш, — і коли б ти сам себе мав вбити у цій борні, то однак із чимсь борешся, з якимсь чоловіко-шайтаном, що над світом панувати хоче — а чейже, якщо зло є нетворче, — тоді може воно бути ділом тільки цієї мнимої радісної творчості. Як, отже, хочеш бороти­ся з твором власного Бога?"

Сказав Лицар:

•— „Справді, дияволе, ти є оманою найоманнішою. І як такий ти є сотворений Богом. 4

Так як маляр, щоб проявити ясність своєї душі творить гармонію світел і тіней, послуговуючись також темінню, — хоч темінь не є ні одною з барв, а тільки їх небуттям, —

так і Бог Найвищий у великій своїй творчості уживає зла і неправди, щоб могла проявитись правда, добро і краса. І так як у образі мнимість барви стає барвою, — так у світі божої творчості зло, — хоч є мнимістю мнимості, — стає дійс­ністю, — темним тлом всесвітів, заки щораз містерніше мере­живо вічно повстаючого буття всетворчу радість розпромі-нить, розпотужить, але всебуття ціле обійме, аж з Богом з'єд­нається, аж Богом стане.

Справді Бог Найвищий сотворив Диявола, щоб у борні з тобою, котрий єси обманою, могла проявитися дійсність творчої розкоші Вішну.

Справді Бог творить ніщогість зла, щоб проявитися мог­ла його вічність."

Сказав Диявол:

— „Ти хотів би мене переконати, що я, з котрим оце го­вориш, не існую?!

Ха-ха-ха!... Але подумай, який ти тоді смішака. Чи не нагадуєш лицаря, що боровся із вітряками. Ти ж сто раз сміш­ніший. З якимсь нужденним маревом борешся, немов би ти від­ганяв невидимі мухи. І говориш, що ця борня є істотою світу. Це справді велика для мене честь. Дякую тобі, що робиш та­кого великого героя з мене, якого немає зовсім, ха-ха-а!

З мене, котрий є небуттям?! О, подумай тільки блудний лицарю, чейже мене зовсім немає!" Сказав Лицар Сонця:

— „Якби тебе не було, то я мусів би тебе сотворити. Але ти існуєш!

Ти є!


Ти є безодня, темінь і ніч. Існуєш саме в моєму серці, як останки моєї невіри, як ледовий панцир, що від вічного вогню божественної розкоші мене розділює, існуєш як болюче обме­ження моєї язні — заки вона всесвіт обійме, небеса обійме, з Богом з'єднається, Богом стане.

Ти існуєш, бо моя слабість скріплює твоє існування. І цим існуванням проти духа звертаєшся.

Ти існуєш! Але згинеш, коли сонце моєї віри у всесвіті розпотужу, коли усі світи, всіх духів і всіх богів до борні проти тебе поведу і в борні цій переможу!

Вірю в перемогу!

Вже відчуваю, що тріскає панцир мого серця,

вже відчуваю, як сходить у грудях сонце сили, яка сьо­годні тебе переборе!

Що в ніщогість, із якої ти вийшов, відійдеш. Ось знаю твоє ім'я: Ти є слабістю мого духа! Відійди Шайтане!"

І відійшов Шайтан засоромлений, а Лицар Бога Сонця вирушив у світ, щоб сповістити йому радісну і переможну Євангелію, що зло не існує.

***

Але вернувся Диявол і зайшов дорогу Лицареві Сонця. А був такий могучий, що дрижали гори під його ногами, затем­нилося Сонце, а день став як понурий сумерк.



Сказав Диявол: .

— .Ось я є!"

Сказав Лицар: — „Говори Шайтане!"

Сказав Шайтан:

— „Ти переміг блазня, що мешкав у твоєму серці, а зда­валося тобі, що ти переміг мене. Справді величезною мусіла би бути твоя слабість, щоб із неї міг повстати я, щоб від неї затемнилося сонце і померкнув день."

Сказав Лицар:

— „Справді величезною є потуга темноти й безвір'я, як­що найпотужніше Сонце Духа в серці людства затемнює. Але справді сильнішою є потуга віри, якщо єдине її золоте зерно може стати Космічним Сонцем. Ти є Шайтан, з яким я боровся від віків. Пізнаю тебе, що ти є Диявол Космічний."

Сказав Диявол:

— „Не знаєш мого імені. Не маєш влади наді мною. Дия­вол — це звук порожній і пустий. Як будеш «почитати мене і Бога, тоді Бог твій стане Дияволом."

Сказав Лицар:

— „Справді ти є словом порожнім і пустим. Отже знай, що тебе переможу."

Сказав Шайтан:

— „Я тебе не боюся і не прийшов я, щоб з тобою боро­тися. Бо чим є твоє безсилля супроти моєї потуги. Я прийшов, Щоб об'явити тобі мою істоту.

Я є потугою, яку почитаєш і до якої прямуєш як до Бога Найвищого. Я є Богом Найвищим, бо Міць Найвища є у моїй владі."

Сказав Лицар:

— „Ти є Диявол Космічний. Ти є Небуттям!"

. Сказав Диявол:

— „Повторюєш як дитина порожні слова. Я походжу із світів, де влада слів кінчиться. Оце назвав ти небуттям мою істоту. А чи знаєш тайну небуття, щоб могти мене заклясти?

Глянь, ось все, що бачиш, вилонюється з небуття. Глянь, ось все, що бачиш, потопає в небутті. З мене все повстає і в мені кінчиться. Те, Що бачиш, це переминаючий момент. Це омана. Це щезливість.

Вічністю є небуття. Існує єдине, вічне, незмінне Найдос­коналіше Небуття.

Справді говорю тобі, що Бог Найвищий, в ім'я якого хо­чеш боротися, є чимсь різним від буття, є Небуттям, є мною.

Зрозуміти Бога, це значить зрозуміти тайну Небуття. Ба­чиш, що я не твій ворог. Познаки ворожості повстають звідси, що глибшу об'являю тобі тайну від тієї, до котрої ти дійшов. Ось відкриваю тобі мою міць і моє таїнство. Бо розумію, що хочеш получитися зі мною. Ти — момент, а прагнеш погрузити-ся у Вічності. Але не знаєш, що міць, яка жене тебе до цієї Вічності, є в моїй владі. Це міць Вічного Небуття. Прямуєш ту­ди, де нема ні болізнігтгі печалі, лиш вічне тривання в доско­налості Небуття. Оце поєднання з Найвищим. Тоді справді ста­нешся Богом, коли у вічності Небуття вічно тривати будеш.

Оце є Бог, якого почитають мої народи. Єдиний, Най­досконаліший, Вічний, Непочатий. Це є Бог. Це є Небуття, це є я.

х

А ти є стеблом соломи на бурхливих хвилях океанів ще-зливості і моменту. І ось стебельце соломи хоче мати власне стерно, хоче обняти цілу глибінь океану. Смішно подригуючи серед брудної його піни, хоче власну проявити творчість. Це є ти. Ти є знаряддям, а хочеш зрозуміти замір Майстра. Ти є твором, а прагнеш зрозуміти Творця. І якщо ти спитав би со­ломку, чим є Бог Найвищий, то вона відповіла би, що Бог — це велика скирта соломи. І ти дитя моменту, смішно підскаку­



ючи, судорожно хватаєшся порожньої піни пустих слів, а ма­леньку твою розпуку і роздертість нерозумної, безнадійної бор­ні назвати хочеш творчістю, вічністю, Богом Найвищим. І, бо-рикаючися розпучливо, потопаєш безнадійно щораз глибше в терпінні і щезливості. Відриваєшся і віддалюєшся від твоєї іс­тоти, від Бога.

І обманюєш себе як соломка, що можеш щось доконати, що можеш затримати біг хвиль і надати їм напрям згідно з твоєю волею. І могло би здаватися соломці, що це вона кермує бігом океанів, — і здається тобі, що це ти кермуєш безвладом і хаосом болю, терпінням і мнимістю, а то він, безвлад момен­ту, погружує тебе щораз глибше і іцораз тісніше сплітає до­вкруги тебе щупальці жахливого карману твоїх вчинків. А ти у своїй смішності називаєш учинки добрими чи злими, докладно так, як соломка, що хотіла би осудити, чи добре або зле пливе океан.

І коли б я був шайтаном, то я тішився би, що ти ідеш, шалений, оманним шляхом, — що існує для тебе нарід, раса, людство і всі мнимості світу, — що прагнеш щось діяти, когось переконати, — що говориш „я сотворив те", що безвлад момен­ту визначив і учинив. Якби я був злим шайтаном, я залишив би тебе твоїм оманам. Але я хочу, щоб ти зрозумів шлях визволе­них, хочу, щоб ти зрозумів найглибшу мудрість.

Саме буття є терпінням із жаги народженим. А все, що є терпінням, пізнаєш по тому, що має свій кінець. Справді тер­пінням є все, що не є вічне. І саме воно є буттям. А заперечен­ням буття є небуття. Найдосконаліший, незмінний, ніким не початий Бог, — це Небуття.

А получитися з ним, то значить — перестати прагнути, перестати діяти, перестати боротися. Дурні думають, що існує зло і добро. Дурні думають, що існують вони самі і уважають собою сліпий безвлад жаг, бурхливий океан боротьби.

А ось — дорога пробита, якою багато вже пішло, ось —г ясний шлях визволення із брудного виру терпіння і дочасності. Ось шлях до вічності. Перестати прагнути. І тоді, доперва, вир­вешся з обіймів Шайтана. Це він творить буття. Пеклом своєї жаги відкриває безодню терпінь, оман і борні. Той Архидиявол, що лежить на дні пекол — це Люцифер — це Індра, якого ти шануєш як Бога. А коли це зрозумієш, вирвешся із обіймів до­

масності і моменту, в праглибині вічності потонеш і вічно у мені тривати будеш.

Оце об'явив я тобі шлях визволення. А ідуть по ньому люди і боги, які направду цілим своїм серцем і цілим своїм єством прагнуть спасення своєї душі."

Тоді сказав Лицар Сонця:

— „Але я не прагну навіть спасення і тому тебе пере­можу.

Це є ти, що порожнечу ніщогості в серцю твоїм відчу­ваєш — як пустий вир теміні, що всмоктує світло, — а світло поражає його і болить — але порожній вир мусить його всмок­тувати, відчуваючи біль свого небуття.

А кожний промінь буття болючу жагу зависті і пожадан­ня будить у твоїй пустці і в хаосі твого небуття.

Бо на Сонце Буття дивишся вічно безоднею очей твого небуття.

Тому ніколи буття не зрозумієш. Бо буття пробиває тебе і болить як ратище громове. І бачиш усе болізнь і смерть, а ніколи не побачиш віч­ного поставання творчої радості. Бачиш грім іззовні. І він вічно тебе перемагає.

А ніколи не відчуєш, не зрозумієш громової розкоші на­тхненних летів крізь простори, а ніколи не зрозумієш, що грім — це вибух творчої розкоші.

Бо не можеш відчувати так, як відчуває дух з природи своєї громовий.

Оглядаєш вічне буття із боку вічності твого небуття ви­бухає, там ти повстаєш.

І завжди, де Перун розсіває золоті зерна насіння громо­вого, там ти повстаєш як лан небуття. І всмоктуєш золоті зерна.

І хочеш їх знищити, а пробуджуєш їх тільки до росту, а будищ їх тільки до потуги...

... і сам знаходиш смерть від громів. Тому твоє небуття — це вічний біль. Тому твоє небуття — це вічна смерть.

Це є ти, що порожнечу ніщогості в серці своїм відчу­ваєш — як пустий вир теміні, що чоктує світло, — а грім бо­

300


лить його і вбиває — але порожній вир мусить його всмокту­вати, щоб вічну жагу свого небуття наситити.

Але ніколи не зрозумієш громової тайни, ніколи не зро­зумієш сонячної душі,

тому борсаєшся і богохулиш,

а називаючи буттям небуття твого хаосу, порожній вир твоєї ненасиченої безодні,

блюзниш і блюзниш без кінця. . Справді терпінням є твоє буття. Справді визволенням для тебе є небуття, твоє небуття — небуття бездомного виру сліпої жаги, небуття твоєї зависті і ненависті, небуття шалінь і бунту проти Бога.

Справді тобі потрібне є спасення.

І знайдеш його у вічній твоїй смерті, — в твоїй вічній програній супроти потуги буття, супроти моці світла і святості,

супроти крігшталевої сталі духа, що, із зерна віри в серці ви­ростаючи,

грудь обіймає жаром, грудь розпалює полум'ям,

і сталь


гартовану

сталь '


із неї чинить

і кує булати громів,

щ о грудь розса­джують,

і ростуть і світи розсаджують і ростуть понад богів і небеса пливуть над часокруги

переливаються над світокругопливи шумливим вином розкоші...

над всі вселенні... t

Це є буття!

Це є метал духа, що росте в кожнім атомі атому і нові атоми атомів родить,

розсіває громове насіння

і щораз чистіші і щораз святіші потуги визволяє, сотво-

рює

і могутніє ясний, промінний, веселково міліонно змінливий, а завжди творчий, вічний,



незмінний-

Дух Перун! Це є буття!

Але не зрозумієш цього з моїх слів, так як не зрозумієш істоти слова, хоч як блазень підкидаєш м'ячики пустих звуків. Але я пізнав тебе по твоїй мові.

Бо оце, жанглюючи вкраденим блеском вічних слів, праг­неш, щоб у помішанні понять пропала правда, що буття є свя­те у своїй істоті.

Через твоє богохульство прагнеш назвати буттям бруд і гріх, безодню і терпіння, світи твоєї омани і світи твоєї по­рожнечі,

щоб, помішавши небуття із світом божої творчості, з буттям правдивим, — кинути блюзнірство, що буття є злом і' терпінням, що єдиною метою гідною зусилля є його небуття.

І цим підступом хочеш затримати ріст і розмах святої творчості, приспати прагнеш борню за цю святість, за здій­снення божественних цілей творчості.

Через свою переворотність хочеш висміяти повагу й свя­тість Буття і Духа.

Справді ти є малим блазнем, що вкравши великі слова віщунів проти самих віщунів пробує їх звернути.

Ти є злочиномнайбільшим!

А гугнявлення твоє про вічність і спасення є лиш ска­женою піною проти творчого розпросторення Духа в борні із Дияволом. Цією затроєною піною хочеш приспати чуйність Ли­царя. Але я добре знаю границі жаги і святої творчості.

Тому не прагну спасення.

Тому я — немов Скеля Буття Незрушимий.

Тому вірю в перемогу!

Тому тебе пізнаю.

Ти є Вритра, що міць Перунову приспав, що Перуна зра­див і переміг.

Справді зайшов ти разом зі .мною у світи, де влада слів кінчиться.

Тому тут не стане тобі слова. Бо не маєш влади над свя­тим чуттям, що словом володіє,

бо не маєш влади над святим вогнем, що чуття розпалює, бо не володієш громовинним духом, що вічно вогонь і світло розполум'янюе.

Живі слова сотворені віщунами хочеш закувати в кай­дани твого заперечення. Володіючи формою слова хочеш вог­нем віщунів завладнути.

Але сьогодні переможе тебе моє словр — віще, натхненне.

О, свята сило, що промовляєш мовою світосвітлотвор-чості, мовою мислі і чуття, мовою вогнів, світел, громів, мо­вою духа!

- О, пратворча сило божого „станься"!

О, сило, із ваджри індрийської розсвітлена! О, сило, з душі правіщунів витхнена! О, сило сонячних богів! О, найсвятіша сило блакитних громів! О, Перуне, ти, що полум'ям віщунів міць правіщунів розполум'янив,

о, дай мені міць живого слова! Ом!

І ось дрижи, Шайтане, бо з моїх грудей як із праядра праблискавиць викину слово, що богів воскрешує, що світи сотворює, що вічність пронизує, що з правулкану Божої Кос-мотворчості сонячною лавою вибухає.

Оце почуваю міць володаря ваджри!

Пружиться в серці грім живого слова і упокорить тебе переді мною і відійдеш у темінь, із якої ти вийшов і вже не будеш словом боротися зі мною."

І хотів виректи — „відійди Вритро!" — але почув у гру­дях таку міць, що у вічність і в позавічність сягає...

... і почув, що тут є єдиний момент здійснення життя, коли життя найчистішою творчістю Бога стається, — відчув, що є стрілою,

що є громом серед безодні диявольської теміні, що Грім цей мчиться крізь всевічність, що Грім цей цілу всевічність обіймає, ...

... і відчув, що є моментом і вічністю, ...

... і досягнув потуги всевічності...

... а тоді

час

став


у своєму леті,

як дикий


І тоді саме був момент як вічність.

Прорвалося пекло до дна його душі і там розбудило по­дих незнаної розкоші.

Вибух найглибшої снаги.

Груди — це всесвіт, всесвіт — це вулкан, а лава — це безмір потуги чи шаління,

розпалених світил міць прасвітляна,

а чуття Лицаря — це потуга індрийська, це слово, що світом володіє, —

— кипить, блюзнить всепекло-

і вогонь відчув такий полум'яний, що міг би ним всесвіт розпалити на натхненну жертву Богові Найвищому.

Якщо прокляв би всебуття:

— „Хай буде окаянням!" — буття сталося б окаянням,

і якщо буття поблагословив би:

— „Хай буде розкішшю творчою!" —

буття сталося б розкішшю творчою, хоч було би воно окаянням.

Був момент як вічність.

І міць ясніша ще за праполум'я плила із серця як із вул­кану — ясна міць як душа всеримфонії, як душа вселюбови.

І відчув, як розпинається його душа на зорях найдаль­ших

і в обіймах любовних запрагнув стиснути цілий всесвіт

— якась безодня розтворилась, а плив від неї ясно-полу-й океан

— щось вічно встає і рветься із серця, рветься болісно, пливе розкішно в піднесенні

і на межах всесвіту розпинається.

І видихнути прагнув цей віддих найглибший, цю любов найяснішу, цю снагу препотужню, що океан розкішної лави з праглибині викидає.

Такою потугою хотів обдарувати світ як сонцем!

І коли б міг він думати, то думав би в яке слово закляс­ти цей океан полум'яної снаги, але громове слово вставало само із дна серця з непоборною силою, як прапотуга потуг із пра-ядра громів, що вулканічну лаву його чуття розпалює і витис-

кає, і до зір найдальших викидає, як сонячні корони натхнення. І тоді

був момент

як вічність,

єдиний момент здійснен­ня життя, коли душа віщуна ваджрою Індри стає, коли пру­житься і в розкоші найболіснішій із грудей викидає грім блакитний:

Повстань Перуне!

Ясна сило ясних прасил!

Грім! Грім ясний, аж блакитний!

Справді, коли Бог Незнаний сотворив світ,

сказав тоді в піднесенні найвищому

ПОВСТАНЬ ПЕРУНЕ!

***


Розспівалися Веселкині. Натхнув їх Грім Блакитний.

І повстав Перун із прабезодні темряви космічної, де пе­ребував у сні до смерті подібному.

І повстав Перун у красоті світлистих розсвітів, — серед танців юнацьких сонць.

І зашуміли сонця пісню сонячної радості.

І повстав Перун у красоті розрайдужених світанків.

І повстав світ, як у першому дні сотворення.

Вмитий в росі найчистіших розблисків, в блакитній росі натхнення.

І повстав Перун Блакитний.

І загремів зов до борні.

І загремів гимн перемоги.

А момент триває як вічність.

***


І так як колись із слів Незнаного Бога повстав новий

світ,


Перун позанебесною силою промінний, Вічно юний світанків прасвітанок, Сріблистий, Любий, світлистий

Бог — Світ — Бог — Життя — Бог — Грім

Бог — Натхнення

Бог — розсонячнення хаосу

Бог радість — біль — упоення Бог Любов Бог Натхнення

Натхнення

Натхнення

Бог Святість

Бог розпросторення духа Бог Об'явлення Бог Перун Бог Потуга Бог Сотворення Бог Лицар Бог Витязь Бог — бій Бог біль і терпіння Бог мужества Бог героїзму Бог всеперемоги Бог космовулкан Натхнення

Натхнення

Натхнення. **

І момент тривав як вічність,

як світочасотворення.

А в далі,

там у далі ... поплили з чиїхсь очей сльози... і не згоріло серце у полум'ї. Чи існує необнятий сумерк вічності? Десь кінчилася вічність. Чиєсь серце не згоріло у полум'ї всежертви. Чиєсь серце вмите в ранній росі вітало сонце. Рясні сльози втихомирювали біль натхнення. Але момент тривав, як вічність. Дух обіймав ще вічність.

Час тривав у безрусі, як спінений румак, що застиг різьбі з мармору.

А дух, в якому стигло полум'я, міг тепер глядіти і думати. І ось побачив, що земський шайтан, що хотів заступити дорогу Лицареві Сонця, розвіявся як імла, хоч не був заклятий. Був ранок умитий у ранній росі.

А над Сріблистий Верх скель героїзму вистрілило промін­не сонце. І привітало його чиєсь серце вмите в ранній росі.

І дивна свіжість віяла над світом, якби світ наново наро­дився.

А ген, високо у небесах блакитних ширяв гірський бер­кут над Срібною Землею Натхнення.

А Лицар Сонця пішов у світ, щоб сповістити йому най­радіснішу євангелію героїзму про істоту Перуна таємну.

**

А момент триває як вічність.



І повстав Перун із прабезодні темряви космічної, де пе­ребував у сні до смерті подібному.

І повстав Перун у красоті світлистих розсвітів, — серед пахощів космічних весен, — серед танців юнацьких сонць.

І підніс ваджру із прабезодні і сів на румака білого, що був йому другом найвірнішим.

І сів на білого румака натхнення і вирушив до лету по­над світами.

І загримів на золотім розі зов золотий і мчиться крізь простори, несучи в долоні ваджру немов булаву гетьмана.

І мчиться крізь простори, несучи прасонце в сонячній долоні.

І мчиться Перун Блакитний, завмерле життя пробуджу­ючи в прабезодні.

А куди долетить зов його золотий, там встають його ли­царі, зі сну пробуджуючись до смерті подібного.

І мчиться його Орден Переможний, вогнисті громи кре­шучи з-під копит світляних коней.

І розспівались громи душ лицарських.

А космічні вихри підхопили їх пісню і несли її до все-

космосів... і

... Симфонію Перемоги!

І загримів Перун золотий зов на туровім розі і мчиться крізь простори начолі своїх лицарів, несучи ваджру в соняч­ній долоні як гетьман булаву.

І в смертельний бій веде він свій Орден. До борні проти пекла!

Проти змія, що хоче проковтнути сонце Перунової віри. Проти вужа, що хоче задавити цілу землю! Щоб розбити вежу, в якій Борута ув'язнює сонячну думку.

Щоб приборкати розховстане пекло, а душам окаянним показати шлях до сонця.

Щоб відбудувати Велику Руїну небес своїх світляних.

Щоб із геройств і найвищих посвят викришталити Ром­нове.

Щоб із найчистіших натхнень оживити вічні джерела Найсвятішої Русі,

Щоб птаха золотого увільнити із прабезодні небуття, Щоб птаха золотого сотворити із жертви найвищої, Сотворити із жертви найвищої.

Грім, Грім Блакитний!

Мчиться крізь простори і співає натхненну пісню.

А на найяснішому коні мчиться крізь вселенні Перун Сонячний.

І веде свій Орден у бій проти пекла.

І таким бачать його віщуни.

Це є втілення Вішну найсвятіше!

Це є- Вішну Калькін.

Це е Бог, що вічно будиться зі сну. Звитяжний румак натхнення!

Перун Таємний!

Ом!

Ом!


Ом!

**

А момент триває як вічність.



А на білому румаку летить Перун крізь простори і на туровім розі грає зов витязів.

А підхоплюють Лицарі Сонця пісню його золоту і несуть її у простори.

Аж розспівалися громи натхненні.

А підхопили космічні вихри їх громовинну музику і до сволоків неба їх кинули.

І відізвалися звідтам відгомони всевічності. І розшумілися всесвіти симфонією упоення. Летять, летять Лицарі Сонця, громи вогнисті крешучи з-під копит коней світляних.

Гуляють, гуляють молоді боги, аж летять іскри світляні. З теміні, із всетеміні світанки повстають золоторум'яні. Дзвонять, дзвонять золоті остроги, аж іскри летять світ­ляні.

Збудився всесвіт громовий. Летять блакитні Громи.

А серед просторів зблакитнених натхненням пливе пісня золота.

Симфонія Всезвитяги.

В сволоки вдаряє наднебесні.

Аж розрушаться як панцир ледотемряви.

Аж спливуть із них блакитні, незбагненні вогні найсвятіші.

І загоряться кришталеві вершини Меру. Розгориться Ромнове вогнем Жертви. Найвищої.

І золотим птахом наново із вічного сну пробудиться Бог Незнаний.

Вішну Сяяна.

*

І прилетів Лицар Сонця в полум'яний світ Північної Зорі. І затримав свого румака над ледяною могилою Ангелія, щоб його збудити.



А Ельое прислонила нагробник веселковими крилами і сказала:

— „Лети далі Лицарю Сонця, не буди його, тихою є жертва його серця, а святість не є воююча."

— „Лети далі Лицарю Сонця, бо засвятою є його душа до борні народів."

— „Тричі тебе заклинаю: Лети далі, кінь твій дуднить бурею поривів, а блаженність вічного сну є призначенням душі тихої і святої."

Рече Лицар Сонця:

— ,Д не поведу його на борню народів, але на бої Свя­тих Лицарів.

А новий світ воюючої святості твориться з любови і з жертви тихої як його.

Тому моїм є Святий Лицар, котрий тут спить." І сказав слово:

— „Збудися сплячий Лицарю Ромнове!"

І повстав Ангелій такий гарний і промінистий як у дні, коли. Шаман показав його душу здивованим народам півночі.

А веселки крил Ельое розвіялися як душа священної за­думи і опромінили промінні блески гусарських крил Лицаря Ромнове.

І з поривів найсвятіших сотворив собі білого румака і полетів у напрямі своєї батьківщини, щоб її пробудити до свя­тої борні.

Вдаряє у сволоки небес золотий зов Перуна.

Будить Сплячого Бога.

Гремить громами Симфонію Всезвитяги.

Перун Сонячний веде в бої своїх лицарів. Здійснюється пісня золотого птаха.

І не знати, чи це бій смертельний, чи захоплення най­більш піднесене.

**

Серед кришталевих блакитів святості співає Перуновий птах золоту пісню натхнення. Зов Лицарів Сонця, Гимн Всеперемоги. А чути цю пісню серед всевічності. О, почуй мою пісню, брате мій, Лицарю Сонця! О, збудися зі сну, Лицарю Перуновий! І зірвися до лету! І зірвися до чину!



Існує Грім Блакитний. Дух віщунів є його простором, а натхнення найсвятіше його паливом. А міць брагмічна є його потугою. Існує Грім Найсвятіший.

А коли в душі Лицаря Сонця Грім Перуна загориться, тоді дух його на блакить простору перепалюється... ... і стане Святим Лицарем Ромнове, Святим Лицарем Ромнове! Ом!






Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   43




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет