Конкурс “Найкраща трійка”

Підсумок уроку у формі “ланцюжка”

Чи переконалися Ви в тому, що велику українську літературу творять і чудові майстри слова - наші земляки?

… Він був сином мужика, а став володарем у царстві людської культури. 10 літ він томився під вагою солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж 10 переможних армій.

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя .

Ведуча. Ти слухав Кобзаря ?

Шевченко: Ти не лукавила зі мною,

Ведуча. В похилій хаті, край села,

Інсценівка 1.

Виходить молода мати.

Мати. Сину, мій, прости, що доля твоя буде тяжкою бо народжений ти невольником – кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно не буде – твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?..

Виходить малий Тарас і підходить до матері.

Мати. Як гірко, як нестерпно жаль,

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила.

Батько (виходить стомлений, сідає на стілець). Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба: він буде неабияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство нічого не буде значить, або нічого не поможе.

Тарас. Наша бідна, старенька хата з потемнілою солом’яною покрівлею і чорним димарем, а біля хати на причілку яблуня з червоними яблунями, а навколо яблуні квітник, улюблениць моєї незабутньої сестри, моєї терплячої неньки! А біля воріт стоїть гілляста верба із засохлим верховіттям, а з вербою стоїть верховіття, а з вербою стоїть клуня, оточена стогами жита, пшениці і різного жита, пшениці і різного всякого хліба; а за клунею, по косогору, йде все сад.
В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло… там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою

Ще молодую – могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі

Умер на панщині. А ми

Розлізлися межи людьми

Мов мишенята.
Ведуча. Життя Тараса від народження було сповнене то горя, то поезії. Життєву біду він знав не з чуток, а на справді: злидні переслідували і його, і все, що було йому близьке.
Інсценівка 2.

Дивись, Степане, як прегарно сонце заходить! Зачервонілось – як пожар. Ех, як хотілося б мені уміти вже добре малювати, мати фарби і змалювати оту красу … (задумливо).

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, море німіє…

Степан. Так… Сонце заходить – той час нам уже, Тарасе, гонити вівці додому…

Тарас. Гони, Степане, та займи і мої вівці, а я заночую тут у степу…

Степан. Не хочеш іти додому?

Тарас. Не хочу… там мачуха бити мене буде…

Степан. А вечеря? Ти хіба не голодний?

Тарас. Ні, я ще не дуже зголоднів, та й маю ще ось Оксані, то вона передасть…

Степан. А не будеш боятися? Це ж лячно, самому ночувати в степу на могилі…

Тарас. Чого лячно? Тут гарно, а не лячно! Дивись лиш: за байраком байрак, а там (показує) степ та могила, шматок хліба за пазухою, що Оксана дала.

Степан. Ну, то добре! Ночуй, а я займу твої вівці (виходить).
Інсценівка 3.

(Темніє дужче. Здалека чути, як Степан покрикує на овець; поволі втихає все. Тарас лягає на могилу. Та в раз блимнуло світло, а з могили виходить козак сивий, похилий. Тарас схоплюється.)

Козак (стрепенувся, показує Тарасові кругом могили).

…Дивися; …На всій Україні

Високі могили! – Дивися, дитино:

Усі ті могили – усі отакі –

Начинені нашим благородним трупом,

Начинені туго,

Отеє воля спить!
Тарас. А чи збудеться воля України та чи встане вона із могили?

Козак (твердо). Встане воля!.. світ правди засвітить і помоляться на волі невольничі діти! Та початку потрібно збудити зі сну і розкрити їм очі на те, що діється круг них і що діялось отут колись… І це тобі Тарасе, судилось зробити! Тобі судилось розповісти братам. Нагадаєш ти їм своїми піснями, хто ми, чиї сини, яких батьків, ким і за що закуті – і розбудиш у їхніх серцях любов до неньки України, погорду до неволь чого життя і зажду до Волі.

Тарас, Чи зможу я, невивчений кріпак, виконати те велике завдання, що ви його на мене покладаєте?

Козак. Зможеш! У твоєму серці палає вогонь любові до України, а в душі маєш утаєний дар Божий – силу Пророка!

(Козак дає Тарасові кобзу).

Ось на тобі кобзу на дорогу твого життя, бо кобзарем віщим судилося тобі бути…

Тарас (бере кобзу, кланяється). Добре батьку! Хай станеться, як кажеш!

Кобзар. Та знай іще, Тарасе, що на тій дорозі прийдеться тобі чи мало горя витерпіти. Далеко від України, серед снігів і в пустелі.

Тарас. Нехай! Щоб лиш Україну розбудити мені, а про все інше мені байдуже…

Мені однаково: чи буду

Я жить в Україні, чи ні,

Чи хто згадає чи забуде

Мене в снігах на чужині, –

Однаковісінько мені…

Козак. А що – злякався хлопче?

Тарас (спокійно). Ні? Чого мені лякатись? Я здивувався лише.

Козак. А чи знаєш ти, хто я такий?

Тарас. Знаю! Як лиш вус та чуба сивого побачив, той пізнав, що ви козак запорізький…

Козак. Так, сину! А звідкіля ж ти знаєш про козаків?

Тарас. Мені дідуньо розповідали. Оповідали не раз, як то козаки по морю гуляли, слави добували та з турецькой неволі братів визволяли…

Козак (оперся на списа; задумливо).

Тарас. Так, так, розповідав… за добро рідного краю, за Україну…

Козак (радісно). А!.. так, значить, вмерла ще наша слава, та не вмерла ще в народі пам'ять славної минульшини! Потішив ти мене трохи, хлопче! А подивлюся, бувало, як на наших могилах жита похилились; в степу німець картоплю садить, а внук косу несу в росу, замість гострого козацького списа, та тягнеться покірно в ярмі і лиш долю проклинає, – то розпука серце огортає… І я тоді мерщій тікав у темну могилу…

Тарас (здивовано). Так ви не мертві там у могилі, а живете?

Козак. Не мертві, сину! Живемо і караємося там… та знай, що не один я!

Ось хоч би в цій могилі –

Нас тут триста, як скло,

Товариства лягло,

І земля не приймає…

Тарас. За що ж ви отак караєтесь по могилах?

Козак. (сумно). За те, що не стали самі одностайно за козацьку волю, а шукали помочі у наших ворогів та й запродали Україну москалям… (зітхає і хапається за серце). Ох!., жахлива це була хвилина!.. як потім народ повстав на Чорного Орла, на прокляту Москву, тоді цар післав нас у крові втопити цих повстанців, цих наших рідних братів… І ми

… По своїй землі

Тому ми вибрали тебе за будителя України. Іди і співай про колишню славу України! Хай твоє вогненне слово літає по всій Україні і запалює всіх до змагань. І хай повіє новий вогонь з Холодного Яру!..

Виходять. На авансцені молодий Тарас у чорному сюртку, білій сорочці з краваткою.

Молодий Тарас

… Борітеся – поборете,

З’являються жандарми. Заарештовують Шевченка. Селяни бідкаються, сумно хитають головами, поступово розходяться. З’являється слідуючий, сідає за стіл. Шевченко стоїть, біля нього з обох боків жандарми.

Слідчий. У вірші під назвою „Сон” ви гудите його імператорську величність і государино імператрицю… Ви своєю просторічною мовою зневажаєте їх величність. У своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч, я це там… не можу пригадати: смеркалось… огонь… огнем…

Шевченко. Я нагадаю!

Смеркалося… огонь огнем кругом запалало, –

Аж злякався я… „Ура! Ура! Ура” – закричали.

Слідчий. Припини! (Читає наказ). Государ імператор височайше звелів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус, з правом вислуги під найсуворішим наглядом із забороною писати і малювати…

Жандарми виводять Шевченка.

Сценка 5.

Стіл. На ньому свічка. Сидить похилившись Шевченко-солдат. Піднімає голову. В очах – біль і сум. Тихо лине пісня „Зоре моя, вечірняя”.

Шевченко. Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати… трибунал головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку. Починає писати, Промовляючи:

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море…

(починає писати і говорити до себе).

Лічу в неволі і дні і ночі і лік забуваю.

О Господи, як-то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть меж нами,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро і лихо!

Забирають, не вертають

Ніколи, нічого!
1-й ведучий. Шевченкова муза – то доля самої України. Упродовж усього свого свідомого життя – з малих літ і до останку – гріла спопеляла поета віддана і гаряча любов до знедоленого рідного краю. Нею пройняті кожне слово, кожен рядок його безсмертних творів. (лунає музика)

Читець 1.

Думи мої, думи мої

Лихо мені з вами (читець читає, а на сцену виходить Перебендя з малим хлопчиком. Вони мовчки йдуть через сцену до постаменту з бюстом Шевченка. Сідають).

Перебендя старий, сліпий, –

Хто його знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає

А хто грає, того знають

І дякують люди.

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.

Попідтинню сіромаха

І днює й ночує,

Нема його в світі хати,

Не доля жартує

Над старою головою,

А йому байдуже,

Сяде собі, заспіває:

„Ой не шуми, луже!”

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Голодую вбили? (стає біля постаменту).

Русалка. Породила мене мати

В високих палатах

Та й понесла серед ночі

У Дніпро скупати…

Купаючи, розмовляла

Зо мною, малою:

„Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалко

Завтра серед ночі… ”

Батько одцурався!

Боже ти мій!

Дитя моє!

Де дінусь з тобою?

Москалики, голубчики!

Візьміть за собою…

Візьміть його… бо покину,

Як батько покинув. (стає біля постаменту)
Наймичка. А я ледве добила

До вашої хати,

Не хотілось на чужині

Одній умирати!

Коли б Марка діждатися…

Так щось тяжко стало! (заходить Марко).

Марку!

Прости мене! Я каралась

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати…

(сідають біля постаменту)

До бога здіймала,

Свою долю проклинала,

Сина вимовляла…

А уночі розхристана

І простоволоса

Ходить селом – то співає,

То страшно голосить. (стає Сова біля постаменту)

Козак. Україно! Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько.

Козак-невільник.

О милий Боже! Україно!

Не дай пропасти на чужині

В неволі вольним козакам!

І сором тут, і сором там –

Вставать з чужої домовини,

На суд твій праведний прийти,

В залізах руки принести.

І перед всіма у… кайданах

Стать козакові… (стають біля постаменту).

Я жить на Україні, чи ні

Чи хтось згадає , чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими,

І, неоплаканий своїми,

В неволі плачучи, умру

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій – не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже: „Молись.

Молися, сину, за Вкраїну

Його замучили колись.”

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні …

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.
Шевченко. Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині!

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині!

Звучить пісня „Думи мої…”
1-й читець.Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю

Україну любіте.

І за неї, безталанну,

Господа моліте.

Любіть її во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

Я жить на Україні чи ні,

Чи хто згадає, чи забуде мене

В снігу на чужині –

Однаковісько мені:

… Та не однаково мені,

Як Україну злії люде присплять, лукаві,

І в огні її, окраденую, збудять,

Ох, не однаково мені!
Голос Ми чуємо тебе, Кобзарю,

Із мікрофона. Крізь століття,

І голос твій нам душі окриля,

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі титане, кладемо

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.
Шевченко. З домовини, довіку ранимої,

Над владиками світу встаю.

І до вас примовляю, сини мої,

Не проспіть Україну мою!

В казематах я гибів недарма,

І в могилу дочасно зійшов,

Щоб ніколи російська казарма

Не топтала наш геній і кров.

І, нарешті, ковтнувши свободи,

Не втішайтесь дарами в раю.

Не прошу тебе, гнаний народе,

Не проспи Україну мою!

Його терни торкнулись й нас

Народ возвести в націю – не расу

Огненним словом Велетень хотів.

Освяченими вітами верби.

Держава наша буде суверенна,

Коли з колін піднімуться раби.

Його поезії ввіллються в нашу кров.

І злоба й ненависть, неначе лід розтануть,

І ручаями задзвенить любов!

Присутні в залі та учасники беруться за руки і разом співають „Заповіт”.

Сьогодення все наполегливіше вимагає пошуку таких форм та методів навчання, упровадження яких сприяло б активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів, підвищувало б ефективність набуття ними нових знань, розвивало б творчу активність, навички колективно злагоджених дій.

Чого навчати і як навчати? Як домогтися високої якості навчання на кожному уроці?

Ці питання турбували мене впродовж майже тридцятилітньої педагогічної діяльності. Активізувати навчально-пізнавальну діяльність учнів, підвищити в них інтерес до процесів здобуття знань, формування умінь і навичок – ось що я, як учитель-практик, обов’язково прагну реалізувати у своїй роботі. Цьому сприяє не тільки розвиток розумових здібностей дітей, а й добір ефективних методів та методичних прийомів, ґрунтовна мотивація теми уроку, доцільність вивчення матеріалу, наступність і послідовність його засвоєння, урахування вікових та індивідуальних особливостей дитини. На уроках усе частіше використовую активні форми і методи навчання, «пожвавлюю» заняття захоплюючими оповідями, лінгвістичними загадками, іграми тощо.

Вважаю, що найефективнішими засобами підвищення в учнів інтересу до знань є насамперед модернізація класно-урочної системи та використання інтерактивного навчання – постійної активної взаємодії всіх учнів і учителя, співнавчання, взаємонавчання, процес, коли домінування одного учасника навчального процесу над іншими неможливе. Мені особисто імпонує визначення інтерактивної моделі навчання як різновиду активного. Ще на початку 20 ст. А.Рівін з м. Корин в основу своєї методики поклав ідею «навчаючи інших, навчайся сам».

Інтерактивні технології стимулюють і мене, і учнів до активних дій, до використання суб’єктивного досвіду, заохочують до висловлювання оригінальних ідей та гіпотез, розвивають логіку, критичне мислення, комунікативні навички.

Підготовка до використання інтерактивних методик, їх «шліфування» вимагають значних фізичних і моральних затрат педагога. Адже необхідно дотримуватися вимог щодо застосування цих методик (чітко ставити завдання – бажано записувати на дошці, не повторюватися, надавати можливість учням формулювати висновки, використовуючи для цього «відкриті» запитання тощо).

За останні роки спробувала використати різні інтерактивні технології:

• 
  групову роботу (робота в парах, робота в малих групах, у великих);
  
• 
  ігри (ділові ігри, рольові, імітаційні, стимуляційні);
  
• 
  обличчям до обличчя (tet-a-tet);
  
• 
  метод каруселі;
  
• 
  метод мозаїки;
  
• 
  ажурна пилка;
  
• 
  «акваріум»;
  
• 
  метод 2-4-усі разом;
  
• 
  складання «асоціативного куща»;
  
• 
  прийом «мікрофон»;
  
• 
  прийом «незакінчене речення»;
  
• 
  методика «гарячий стілець» і т.д.
  

Вашій увазі пропоную 2 уроки: з літератури – рольову гру-п’єсу «Леся Українка. Життя у документах, листах, спогадах» (подібні уроки не потребують тривалих випереджувальних «репетицій», їх можна підготувати за одним ґрунтовним інструктажем); а з мови у 10 класі – панорамний урок-практикум з теми «Синоніми. Типи синонімів. Синонімічні ряди. Типи лексичних синонімів».

„За свої 42 роки Леся Українка створила безсмертні перлини буквально у всіх жанрах літератури — од лірики блакитного інтиму до драматичної поеми, од гострих інвектив до поезії громадянського пафосу, од серйозних публіцистичних і критичних статей до казкового світу поезій для дітей, од іронічних пасажів до філософської лірики, де заторкуються світові глобальні проблеми. Уже цей перелік дає їй повне право зайняти чільне місце в ряду безсмертних.

Та ще урочіше вивищиться її фігура на світовому небосхилі, коли ми окреслимо духовний портрет Лесі Українки – громадянина…”

Борис Олійник

I.Актуалізація опорних знань, досвіду учнів. Евокація (встанолення зв’язків).

Учитель. Лариса Петрівна Косач-Квітка. Леся Українка. Дочка Прометея. Геній українського народу. Борець. Мислитель. Філософ. Митець. Але і чарівна жінка, що мала світлу й ніжну душу, уміла дружити і любити, володіла тонким почуттям гумору навіть тоді, коли знемагала від болю. Вона була упевнена в тому, що тепло і почуття її серця, вкладені у твори, житимуть навіть після її смерті:

Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

Лесю Українко!

Кажуть: ти не вмирала ніколи,

Кажуть: ти, наче пісня, живеш.

Ніби юність ясна, смаглочола,

По країні в майбутнє ідеш. (Я. Шпорта)

Відповідайте одним реченням, коротко, не повторюйте інформацію. (Учні передають «мікрофон» один одному, а вчитель «малює» асоціативний кущ).