Моральне виховання дітей дошкільного віку

На всіх етапах розвитку суспільства мораль, як і право, політика, традиції, звичаї, табу, є важливим регулятором людської поведінки, людських відносин, а моральність (моральна практика) — одним із критеріїв оцінки чеснот людини.

Поєднуючи в собі моральну свідомість, моральну прак­тику, моральні відносини, мораль як складний феномен реалізується у реальному бутті людини, її повсякденній взаємодії з соціумом, з природою, аналітичному баченні себе, своїх помислів і дій. Щодо цього однаково важливі й усвідомлення норм і принципів загальнолюдської моралі та моралі середовища, в якому живе людина, і дотримання їх у повсякденній практиці, і послуговування ними в оцін­ці реалій суспільного буття, людських учинків, у тому чис­лі своїх. Такі якості не передаються генетично, вони фор­муються в процесі соціалізації людини під впливом бага­тьох соціальних інститутів, передусім у процесі виховання і самовиховання.

З позицій гуманістичної свідомості основою особистості є її моральний розвиток, який виявляється у сповідуваній нею системі поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють її поведінку. Моральна особистість узгоджує свої дії з інте­ресами інших людей, керується у своїх помислах критерія­ми загальнолюдських цінностей, відповідає за свої вчинки не лише перед законом, людьми, а й перед власною совістю. Саме на таких вимірах моральності людського буття наго­лошує народна мудрість, надбаннями якої живиться етнопедагогіка. У ній втілені моральні імперативи (веління, настанови), критерії моральності, які проповідують добро­ту, чесність, щирість, вірність, любов, повагу до людей, від­вагу, окреслюють обриси морального розвитку особистості.

Становлення уявлень особистості про світ, стосунки людей, про себе починається у дошкільному дитинстві одночасно з розвитком почуттів і моральних якостей (гуманізму, колективізму, любові до батьків та ін.). Перші уроки моралі дитина засвоює у сім'ї, опановуючи з допомогою батьків норми порядності, доброти, працьовитості тощо. У процесі морального розвитку протягом дошкільного дитинства під впливом дорослих формується спрямованість особистості — система мотивів поведінки. С. Русова, вважаючи творення моральної особистості стрижнем усієї виховної роботи, стверджувала, що «моральним вихованням має бути перейняте все навчання, все життя», а головним у цій роботі є «вироблення характеру».

Знання моральних норм є етапом морального удоскона­лення. Механізмом перетворення моральних норм на суб'єктивну моральність є моральні почуття — стійкі пе­реживання у свідомості людини, її суб'єктивне ставлення до себе, явищ суспільного буття, до інших людей. Певний тип поведінки набуває для індивіда значення й усвідомленості через почуття задоволення, радості або, навпаки, — сорому, дискомфорту. Завдяки моральним почуттям мо­ральна свідомість і вчинки набувають морального смислу. Моральна свідомість поєднує у собі знання моральних норм, усвідомлення їх значення для особистості, яке здійс­нюється через моральні почуття. Значну роль при цьому ві­діграє воля, яка допомагає людині опановувати себе, дає їй внутрішню свободу і спонукає до морального вчинку.

Моральність людини є результатом засвоєння і внут­рішнього прийняття нею норм моралі, які набувають регу­люючої сили, зумовлюють її поведінку, ставлення до світу і себе. Виявляється вона у вільному свідомому виборі спо­собу дій і здатності до моральної поведінки. За тверджен­ням психологів, формування моральної поведінки відбува­ється у такій послідовності: життєва ситуація — мораль­но-чуттєве переживання — моральне осмислення ситуації і мотивів поведінки — моральний вибір учинку — вольо­вий стимул — моральний учинок — моральна спрямова­ність поведінки — моральна якість.

Сформовані в дошкільному віці основи моральної спря­мованості особистості значною мірою визначають подальше її життя, а виправити допущені батьками, педагогами по­милки у моральному вихованні дітей важко або неможливо.

Моральне виховання — цілеспрямована взаємодія дорослого і дитини з метою формування моральних почуттів і якостей, засво­єння моральних норм і правил, розвитку моральних мотивів і навичок поведінки.

Зміст морального виховання підпорядкований вічним цінностям і конкретним потребам суспільства, які з плином часу змінюються. Засноване воно на принципах рівно цінності особистостей педагога і дитини, гуманістичності змісту і засобів виховання, довіри і поваги в процесі виховання, створення позитивної емоційної атмосфери, творчої взаємодії педагога і дитини.

Моральне виховання передбачає різноманітні впливи на думки, почуття, соціальну практику індивіда, його само­вдосконалення. Цей процес поєднує в собі такі особливості:

— цілеспрямованість (полягає в чіткій окресленості мети педагогічних впливів);

— багатофакторність (передбачає враховування усіх чинників, які відіграють суттєву роль у процесі виховання);

— віддаленість у часі результатів роботи (виховання с тривалим процесом, результати якого не можуть бути до­сягнутими відразу);

— неперервність (полягає в систематичності взаємо­впливів вихователя і вихованця);

— визначальна роль педагога (педагог має бути мораль­ним взірцем для дитини);

— цілісність (передбачає внутрішню єдність усіх ви­ховних засобів і впливів щодо формування моральної культури людини).

Моральне виховання з перших років життя дитини спрямоване на формування її моральної позиції, ціннісних орієнтирів, інтересів і потреб. Адже на цьому етапі заклада­ються основи морального розвитку особистості, розвивають­ся уявлення, почуття, звички, які спрямовують подальше її вдосконалення. Особливо значні зміни відбуваються у моти­ваційній сфері дитини-дошкільника, що виявляються у роз­витку моральних мотивів поведінки, а на етапі старшого дошкільного віку вони набувають супідрядності — підпо­рядкованості певній вищій меті. Тому неувага до мораль­ного виховання в дошкільному віці не може бути компен­сована у подальші роки.

Моральне виховання тісно пов'язане з моральним роз­витком, оскільки взаємодія між педагогічними впливами і розвитком особистості відбувається через сприймання, усвідомлення, оцінку й перевірку досвідом моральних вимог.

Дошкільне дитинство є початковим періодом станов­лення особистості, коли формуються основи характеру, ставлення до навколишнього світу, людей, до себе, засво­юються моральні норми поведінки, важливі для особистісного розвитку якості психіки. Однією з перших моральних потреб є потреба у спілкуванні. Задовольняється вона у процесі взаємодії з дорослими, які добирають педагогічно доцільні зміст і засоби спілкування. У ньому дитина здобуває перший досвід моральної поведінки. Це ніяк не означає, що дорослий формує її за власним задумом чи зразком. Дитина розвивається лише тоді, коли сама активно діє. Мистецтво вихователя виявляється у пробудженні і спрямуванні її активності на самовиховання.

Пластичність нервової системи дошкільника є переду­мовою його високої емоційної активності. Навколишні предметні явища завжди викликають у нього певні емоції. Тому незабутність перших вражень забезпечується не тільки глибиною їх усвідомлення, скільки силою емоцій­ного впливу. У цьому віці динамічно розвивається як ха­рактер, так і способи вияву емоцій. У найменших дітей виникає такий настрій, як і в людей, з якими вони спілку­ються: дитина неначе «заражається» від них. Високий рі­вень розвитку емпатії (здатності до співпереживання) є результатом розуміння дитиною емоційного стану іншої людини. Цей стан вона не просто «копіює», а сприймає ду­шею. Така форма вияву почуттів зумовлена потребою у підтримці з боку іншої людини, в її допомозі, а тому має моральний зміст.

Процес морального формування особистості відбува­ється нерівномірно. У кожний період дошкільної пори ди­тина виходить на якісно нові рівні морального розвитку. Такими рівнями є:

1. Уявлення про моральні норми. У молодшому до­шкільному віці виникають перші уявлення про те, що доб­ре, а що погано. Це відбувається у процесі формування но­вого типу стосунків між дитиною і дорослим. Розвиток са­мостійності дитини у цей час супроводжується потребою співучасті в житті дорослих, спільній діяльності з ними. Прагнення до позитивної оцінки, підтримки і схвалення своїх дій сприяє організації процесу засвоєння дитиною моральних норм.

У середньому дошкільному віці яскраво виявляється позиція «захисника» норм поведінки, еталоном яких є до­рослий. Як правило, у своїх скаргах діти здебільшого пові­домляють, що хтось із однолітків не дотримувався вимог дорослого чи правил поведінки. Перший етап формування у дітей уявлень про добро і зло, про те, як потрібно поводи­тися з іншими людьми, як відноситись до своїх і чужих учинків, пов'язаний із безпосереднім емоційним ставленням до людей, які пред'являють ці вимоги.

2. Моральні почуття і мотиви поведінки. У старшому дошкільному віці моральні почуття і знання пов'язуються з почуттям обов'язку. Дитина у цьому віці здатна усвідомлювати моральний смисл своєї поведінки. Виникають внутрішні моральні інстанції (Л. Виготський) — прагнення поводитися згідно з моральними нормами не тому, що цього вимагають дорослі (батьки, вихователі), а тому, що це приємно для себе й інших.

Протягом дошкільного дитинства розвиваються такі внутрішні моральні якості:

— почуття власної гідності. Дитина відчуває гордість за добре виконану роботу, гідний вчинок, свою поведінку загалом;

— почуття сорому. Виявляється у ніяковості, яку дитина відчуває від невдалого вчинку, власної провини спочатку під впливом зауважень дорослого («Як тобі не соромно!»), а в старшому дошкільному віці воно поєднується з почуттям власної гідності і стає стійким («Погано чинити не слід не тому, що покарають, а тому, що соромно»). Дитині також соромно, коли принижують її гідність. Щоб уникнути сорому, докорів дорослих, вона може утримати ся від учинків, які викликатимуть осуд;

— почуття обов'язку. Виявляється воно у формі емоційних станів, розвиваючись у діапазоні від задоволення, яке 3—4-річна дитина відчуває при схваленні дорослим її поведінки, до радості за добрий вчинок, допомогу товари­шеві, виконане доручення (у 5—6 років). Як стверджують дослідники, у б—7-літніх дітей почуття обов'язку є мотивом їхніх учинків, переживається глибоко, стає стійким. Це почуття впливає на поведінку, спонукає до вияву тур­боти про товаришів, чуйності, симпатії, відповідальності, сприяє подоланню егоїстичних тенденцій у поведінці. Од­нак у цьому віці воно властиве ще не всім дітям.

Важливе значення для засвоєння моральних норм має така особливість дітей, як прагнення до контакту з одно­літками, яке можна задовольнити лише за умови дотри­мання моральних вимог і правил, орієнтації на можли­вість бути зрозумілим у колективі. Іноді грубий учинок чи конфлікт може бути спричинений незнанням того, як слід поводитися у конкретній ситуації, чого уникати. Досвід негативної поведінки дитини може призвести до замкну­тості, відчуження та інших небажаних наслідків. Біль­шість «важких» дітей у період дошкільного і молодшого шкільного віку відчували дефіцит уваги, розуміння у спіл­куванні з однолітками і тому часто конфліктували з педа­гогами, батьками, товаришами.

3. Звички моральної поведінки. Виховання моральної поведінки означає забезпечення єдності мотивів і дій осо­бистості. Моральні мотиви спонукають до певної дії, на­дають поведінці особистісного змісту. У дошкільному ві­ці починається формування ієрархії (підпорядкування) мотивів поведінки, які є свідченням моральної вихова­ності. Адже один і той самий учинок може бути зумовле­ний різними мотивами і свідчити про різні рівні засвоєн­ня певних норм. Наприклад, одна дитина допомагає од­нолітку, сподіваючись на його вдячність і підтримку в майбутньому; інша — щоб її добрий учинок помітив і від­значив педагог; третя — тому що у складному становищі опинився її друг; четверта — керуючись почуттям співпе­реживання.

Моральне виховання передбачає становлення у дитини системи домінуючих мотивів, що відповідають моральним нормам і визначають її стосунки з оточуючими людьми. Важливим аспектом розвитку мотивів поведінки у до­шкільному віці є підвищення рівня їх усвідомленості: ди­тина починає розуміти, чим зумовлені її вчинки, як пов'язані вони з наслідками поведінки. Це стає можливим завдяки розвитку в дошкільника самосвідомості — розумін­ня того, ким він є, якими якостями наділений, як ставлять­ся до нього інші і чим зумовлене це ставлення. Самосвідо­мість виявляє себе через самооцінку — вміння оцінювати свої досягнення і невдачі, якості і можливості. Розвиток самосвідомості не означає, що дитина вже не потребує ви­ховних впливів дорослого. За твердженням французького психолога Анрі Валлона (1879—1962), для розвитку осо­бистості дитини віком від 3 до 6 років украй необхідна при­хильність людей. Без неї дитина може стати жертвою стра­хів і тривожних переживань, її може вразити психічна ат­рофія, слід від якої нерідко зберігається протягом усього життя і позначається на смаках і волі індивіда.

4. Основи соціальної компетентності. Про розвиток особистості дитини свідчить зміна її активності у соціаль­ній ситуації. Йдеться про вплив середовища і ставлення до нього дитини. У визнанні значущості кожного із цих явищ полягає принципова різниця між навчально-дисциплінарною та особистісно-орієнтованою (гуманістичною) концеп­ціями виховання. Вихованням свідомого ставлення дити­ни до явищ дійсності займається гуманістична педагогіка, а навчально-дисциплінарна вирішальну роль відводити формуючим впливам середовища.

У ранньому віці починає формуватися «базисна довіра до світу» (Е. Еріксон) — уявлення дитини про надійність дорослих, емоційна близькість із ними. За правильного ви ховання вона переростає у відкритість до соціальних впливів, готовність сприймати інших людей, інтерес до спілкування. У Базовому компоненті дошкільної освіти в Україні ці якості означені як основа соціальної компетентності дитини, що охоплює:

— уміння орієнтуватися у світі людей (рідні, близькі, знайомі, незнайомі, різної статі, віку, роду занять та ін.);

— здатність розуміти іншу людину, її настрій, потреби, особливості поведінки;

— уміння поважати інших людей, допомагати, турбуватися про них;

— спроможність обирати відповідні ситуації спілку­вання і спільної діяльності.

Соціально компетентна дитина здатна відчувати своє місце у системі стосунків людей, адекватно поводити себе.

Отже, цілеспрямований процес залучення дитини до моральних цінностей людства і конкретного суспільства починається у ранньому дитинстві. Успішність цього процесу залежить від єдності моральної свідомості і поведін­ки. Визначальною у ньому є роль дорослого як «соціально­го провідника», зразка для наслідування, організатора со­ціального досвіду дитини.

Тільки-но людина почала усвідомлювати своє «Я», од­разу була змушена перейматися проблемами взаємодії з ін­шими людьми. Перші норми моралі формувалися в умовах розвинутої родової общини як звичаї. З часом виховний досвід багатьох поколінь створив відповідні нормативи, ідеалом яких є чесна людина-трудівник, а норми моралі набули характеру традицій.

Протягом усієї історії людства ці проблеми хвилювали найвидатніших його мислителів. А стихійні спроби акуму­ляції емпіричного досвіду втілені в етнопедагогіці. Вона репрезентує омріяний народом ідеал досконалої особистос­ті — носія найкращих людських рис. Сила виховного на­родного ідеалу полягає у його простоті, зрозумілості дорос­лому і дитині.

Виховний ідеал кожного народу має певні особливості, обумовлені його історичним буттям, господарською прак­тикою, географічним розташуванням. Але моральне, смислове ядро його у всіх народів спільне. В уявленнях на­роду справедливість, повага до людей, доброта, чесність, щедрість, вірність, любов, відвага завжди перемагають злі сили. Народна мораль засуджує брехунів, нікчем, наклеп­ників, зрадників, лицемірів, тих, хто не поважає старших, насміхається над іншими тощо.

Народна практика використовує з виховною метою трудові будні та свята. Для неї всі люди незалежно від віку можуть бути і вихованцями, і вихователями. Головним пе­дагогом є думка громади, в якій народжується, росте, ви­ховує своїх дітей людина, а критеріями оцінки є вироблені віками моральні норми (уявлення про добро і зло). Нале­жачи до громади, кожна людина є своєрідним педагогом, оскільки бере участь у виробленні думки про інших людей.

Важливими чинниками морального виховання є істо­рична пам'ять, традиції роду і сім'ї, бо кожна людина несе в собі колективну пам'ять поколінь. Метою виховання в народній педагогіці є формування усвідомлення належ­ності до коренів роду і народу, значущості таких людських чеснот, як голос совісті, обереги, любов матері тощо.

Виховання моральності починається з раннього ди­тинства («Бережи честь змолоду»). Головну відповідаль­ність за виховання дітей несуть батьки. Народний ідеал всебічного розвитку особистості втілений в усній народній творчості, яка високо поціновує шляхетні риси людини, засуджує все, що підриває моральні устої. Джерелом ви­ховного досвіду народу є прислів'я, приказки, пісні, каз­ки, загадки, які влучно, змістовно і цікаво репрезентують такі моральні категорії, як «добро» і «зло», «правда» і «кривда», «совість» і «безчестя». Благо добра і недопусти­мість зла утверджують у душі дитини змалечку («Добра справа і у вогні не горить, і у воді не тоне»).

Чи не найголовнішим чинником морального вихован­ня є в народній педагогіці праця, яку тлумачать не лише як джерело матеріальних благ, а і як категорію моралі. У колискових піснях котику наказують працювати (дити­ночку колихати, дрова рубати, піч топити, грядку копа­ти, рибку ловити та ін.). Котик, який працює сумлінно, одержує пошану від людей (він буде черевички шити, а «люди будуть купувати, люди будуть шанувати»). Як за­значав В. Сухомлинський, народна педагогіка «знає, що дитині посильне, і що непосильне», бо в ній органічно «поєднується життєва мудрість з материнською і батьківською любов'ю». Вона «не боїться, що праця втомлює, вона знає, що праця неможлива без поту і мозолів». У ній стверджується і те, що праця, вимагаючи від людини великого старання, сили, відповідальності, є не тільки важкою, а й радісною. Важливим засобом народного трудового виховання, е якому діти беруть участь разом із до рослими, є трудові свята, що розкривають дітям роль і значення праці в житті народу, ознайомлюють з основними видами традиційних трудових занять, демонструють результати зусиль дорослих, виховують повагу до праці і бажання трудитися.

Виховну функцію виконує гуманістична спрямованість народної педагогіки. Надзвичайно цінними щодо цього є народний кодекс моралі, усна народна творчість: пісні, пригоди казкових персонажів, прислів'я і приказки, повчання яких легко сприймаються і запам'ятовуються; образність і Точність загадок. Народна педагогіка прилучає дітей до моральних цінностей шляхом заохочення, порад, а не примусу, вона активізує самостійність дитини («Де хотіння, там і вміння»), розкриває силу батьківського прикладу («Як_а хата — такий тин, який батько — такий син»).

Педагогічний досвід різних народів у царині морально­го виховання дітей раннього віку значною мірою вплинув на окреслення проблемного поля для наукової педагогіки, яка черпала в етнопедагогіці різноманітні мотиви, емпі­ричний матеріал для Широких узагальнень і висновків.

Тільки внутрішньо вільна людина, за словами Я.-А. Коменського, може бути моральною, бо вона свідомо приймає людські права і обов'язки, діє по совісті, а не з примусу чи страху. Він наголошував на необхідності виховання таких добрих якостей», як помірність, охайність, шанобливість до старших, люб'язність, справедливість, благодійність, терплячість, делікатність, уміння триматися гідно, поводитися стримано й скромно.

«Виховання діяльної любові до людей», яке починається з любові до матері, інших членів сім'ї, Й.Г. Песталоцці вважав центром усієї роботи з дітьми. Педагог у цій роботі має опиратися не на повчання, а на розвиток моральних почуттів і переконань дітей.

Виняткової значущості надає моральному вихованню . Ушинський. У його теорії поєднано досягнення психології, філософії, фізіології. Особливу роль у моральному вихованні він відводив ідеї народності, народному ідеалу людини, адже народ створює такі виховні засади, на які не здатна найкраща педагогічна теорія і які не можуть бути позиченими в іншого народу. Якщо батьки зичать щастя п і пні, то потрібно виховувати її не для щастя, а для «праці життя», наголошував К. Ушинський.

На необхідність виховання дітей з ранніх років «на рідному ґрунті», пробудження в них духовних сил, мораль­них почуттів до людей, світу, природи вказувала С. Русова: «Національне виховання виробляє в людини не хистку моральність, а формує міцну, цільну особу... Воно через і пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до інших народів, і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання і світового розуміння між народами і націями». Цього можна досягти, спираю­чись на те добре, що закладене в них від народження (спів­чуття, доброта, прагнення до ласки і позитивної оцінки дорослого). Негативні вчинки дітей є наслідком об'єктивних причин, пов'язаних із фізичним або психічним нездо­ров'ям, несприятливими впливами середовища, реакцією на невмілі виховні впливи дорослих, ігнорування індивіду­альності дитини.

П. Блонський основою морального виховання вважав стосунки між дитиною і дорослим, моральні впливи на ди­тину, що ґрунтуються на ласкавому, довірливому ставлен­ні, повазі до її особистості. Педагог виховує насамперед тим, як він мислить і говорить, відчуває та діє. Найефек­тивніше виховання, як правило, апелює до внутрішніх сил дитини, діє на неї через зовнішні чинники, але, так би мо­вити, зсередини.

Певний вплив справили на теорію і практику мораль­ного виховання дітей дошкільного віку ідеї А. Макаренка про виховання у колективі. Особливу увагу він приділяв вихованню єдності моральної свідомості і поведінки дітей: «Широка етична норма стає дієвою лише тоді, коли її «сві­домий» період переходить у період загального типу, тра­диції, звички, коли ця норма починає діяти швидко і точ­но, підтримана громадською думкою і громадським сма­ком». Дитина має пізнавати моральні норми у системі конкретних і реальних взаємин людей. Засвоєння їх зміс­ту повинно породжувати моральну активність (готовність до свідомої поведінки у складних ситуаціях), яка є осно­вою моральної поведінки, а також свідоме і відповідальне ставлення дитини до своїх учинків. Моральному вихован­ню в колективі сприяє атмосфера ділового співробітниц­тва, добровільної взаємозалежності, доброзичливості.

Наукова педагогічна думка зосереджувалася на дослідженні таких проблем: моральне виховання у процесі ознайомлення дітей з навколишньою дійсністю (Є. Радіна), зв'язок морального і розумового виховання на матеріалі ознайомлення з працею дорослих (Г. Лєскова); моральні виховання у грі (Д. Менджерицька, Р. Жуковська, Ф. Левін-Щиріна); виховне значення трудової діяльності дітей дошкільного віку (3. Борисова, Л. Порембська); виховання колективних взаємин дітей (О. Булатова, Т. Маркова, В. Нечаєва та ін.).

Спілкуванню педагога і вихованця, за переконаннями В. Сухомлинського, має бути притаманна духовна єдність, без якої виховання нагадує блукання в темряві. Аз бука моралі засвоюється у дитинстві разом з пізнанням світу, тому зробити її життєвою є найважливішим завданням педагога. Застерігаючи від формалізації процесу ви­ховання, В. Сухомлинський наголошував на важливості активізації почуттів дітей, оскільки кожна людина у до­шкільному дитинстві повинна пройти «емоційну школу», «школу виховання добрих почуттів». Практичний його досвід гармонійно поєднує переконливе слово, читання художніх творів для дітей, пояснення суті норм загально­людської моралі, етичні бесіди, створення моральних си­туацій. Його ідеї сприяли усвідомленню значення мораль­ного виховання як своєрідної основи розвитку особистості. Важливе значення для формулювання наукових засад морального виховання мали проведені у другій половині XX ст. психологічні дослідження з проблем розвитку емоцій у дітей дошкільного віку (О. Запорожець, Я. Неверович), дитячої соціальної психології (Т. Рєпіна), обґрун­тування вченими системи морального виховання дітей дошкільного віку в дитячому садку і сім'ї (А. Виноградо­ва, В. Нечаєва, С. Козлова, Р. Буре, Р. Іванкова та ін.).

В Україні плідно працювала над проблемами мораль­ного виховання дітей дошкільного віку Л. Артемова, яка керувала створенням програм виховання і навчання дітей у дошкільних закладах.

Завдяки зусиллям українських психологів багато зроб­лено щодо пізнання особливостей особистісного режиму дошкільника (О. Кононко), формування вольових якостей (В. Котирло), виховання гуманних почуттів і взаємин у ді­тей (С. Кулачківська, С. Ладивір, Ю. Приходько).

Сучасна світова психолого-педагогічна наука зосередже­на на дослідженні таких проблем морального виховання дітей дошкільного віку:

1. Формування субкультури дитинства в умовах сучасного інформаційного суспільства. Нині гуманізм набуває значення не лише бажаного принципу, а й необхідного імперативу (вимоги) існування людства. Тема виховання гуманістичної спрямованості особистості з раннього дитинства є пріоритетною соціально-педагогічною проблемою.

2. Розвиток культури ненасилля, виховання в дусі миру, толерантності, безпеки. Формування позитивного ставлення до навколишнього світу, соціальної впевненості, активності.

3. Взаємодія дорослих (батьків, педагогів) і дітей, рівень свободи дитини у педагогічному процесі та впливу педагога з метою спрямування її розвитку.

4. Поліетнічне виховання, засвоєння дитиною культур і мов інших народів на основі національної. Виховання інтересу до інших народів і культур.

5. Екологічне виховання, формування екологічного світогляду, усвідомленого ставлення до природних об'єк­ті та себе самого як частини природи.

Актуальним для українських учених напрямом дослі­джень є наукове забезпечення особистісно-орієнтованої моделі дошкільної освіти. Визнання особистості дитини головною цінністю вимагає розробки шляхів реалізації цієї ідеї у педагогічному процесі. Як визначено у Коментарі до Базового компонента дошкільної освіти в Україні, го­ловним завданням особистісно-орієнтованої моделі до­шкільної освіти є розвиток у дитини здатності до самовиз­начення у життєвому просторі відповідно до вікових мож­ливостей, ціннісного ставлення до природи, рукотворного світу, людей і самої себе.

Інтерес науковців викликає проблема соціалізації осо­бистості дитини в процесі виховання. Як об'єкт міждис­циплінарного вивчення, проблема соціалізації набуває особливого значення саме у педагогіці, яка покликана за­безпечити теорію і методику введення дитини в соціум і формування у неї важливих соціальних якостей (цінніс­них орієнтацій, соціальної компетенції та ін.).

Не менш значущими є питання виховання у дошкіль­ників милосердя, вміння співпереживати, виявляти діяль­ну турботу про інших людей.

Ці проблеми актуалізуються в зв'язку з розвитком су­спільства і людства загалом, прагненням до пошуку нових гуманістичних смислів. Адже інтерес до гуманістичних цінностей у педагогіці зростає саме у переломні періоди со­ціального розвитку.