Сутність свободи совісті й умови її забезпечення

У практичному вжитку поняття "свобода совісті" функціонує як категорія права, тісно пов'язана зі станов­ленням суспільства і держави, декларованим і реалізовува-

Саобода совісті як загальнолюдська цінність 367

ним ставленням до світоглядних орієнтацій людей, пере­дусім до їх релігійного вибору.

Релігієзнавча сутність свободи совісті реалізується че­рез поняття "свобода релігії", "свобода віросповідання", "свобода в релігії", "толерантність". Важливе значення в цьому контексті має і саме поняття "совість".

Совість — здатність особистості формулювати свої мо­ральні обов'язки, вимагати від себе їх повного виконан­ня, здійснювати моральний самоконтроль і самооцінку своїх думок і вчинків.

У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, їх оцінка з певних моральних позицій, внутрішній само­контроль щодо виконання своїх обов'язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Вона менш за все спирається на при­мус з боку суспільства та держави, на застосування норм права. Дія совісті виходить з того, що людина, маючи по­чуття і розум, має також і свободу вибору в своїх думках і вчинках, тобто людина має певну свободу в моралі.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсолютною та необмеженою. Це означає, що люди­на не може ні за яких умов бути цілком вільною від відповідальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві разом з іншими людьми, в яких є свої інте­реси та права. Отже, свобода має певні межі, зумовлені існуванням інших людей і суспільства.

Оскільки релігійні відносини — складовий елемент суспільних відносин, суб'єктами яких є релігійне та не-релігійне населення, держава зобов'язана законодавче ре­гулювати їх.

Гарантуючи при цьому можливість сповідувати або не сповідувати ту чи іншу релігію, держава водночас повинна опікуватися дотриманням чинного законодавства, права і свободи всіх громадян. У цьому контексті конституція Японії, наприклад, свободу віросповідання поєднує з не­обхідністю дотримання суспільного спокою, виконанням інших громадських, виробничих обов'язків. Навіть у дек­ларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимо­ги світської влади, дотримуватися громадського порядку, а фомадянське суспільство вправі захищатися від зловжи­вань під релігійними гаслами.

368 Релігієзнавство

Держава може обмежити, регламентувати право на свободу совісті. Звужуючи або розширюючи межі цього права, вона регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього вияву свободи совісті — публічних дій індивіда в духовній сфері, проте неспроможна надати або забрати свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія певною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релігії", яке містить усі аспекти свободи совісті, самовизначення особистості у сфері релігійного світогля­ду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє са­мовираження на їх основі.

Поняття "свобода совісті" й "свобода релігії" взаємо­пов'язані, але не тотожні. Якщо перше охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і самореалізується, то друге постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат.

Як один з аспектів структурних елементів свободи совісті, свобода релігії реалізує себе через свободу віро­сповідання та свободу церкви.

Свобода віросповідання — законодавче гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу оби­рати, сповідувати будь-яку релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принци­пом. Свобода віросповідання дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право ви­бору передбачає і право відмови від вибору.

Свобода релігії має внутрішній і зовнішній аспекти ви­яву — свободу вибору певного релігійного світогляду та публічне сповідування релігії. Для віруючої людини важ­ливе значення має "зовнішнє сповідування віри", яке, на­приклад, християнство вважає суттєвою ознакою христи­янської совісті й розглядає його як необхідну умову пере­бування у християнстві, твердячи, що справжня релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти

Свобода совісті як загальнолюдська цінність 369

себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих при­хильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до хри­стиянства.

Першим правовим актом, який проголосив "свободу сповідання релігії", був підписаний у 313 р. римським імператором Костянтином і його співправителем Лацінієм "Міланський едикт про віротерпимість". Поняття "свобо­да віросповідань" відображає можливість вільно, без зовнішнього примусу дотримуватись будь-якої релігії, відправляти публічно чи приватне релігійні культи, вільно змінювати свої релігійні уподобання, рівність перед зако­ном як віруючих, так і релігій.

Ще одним важливим чинником реалізації свободи совісті, свободи релігії є свобода в релігії.

Свобода в релігії — межі свободи, в яких, згідно з віро­сповіданням, може реалізовуватися ініціатива та са­модіяльність віруючих щодо тлумачення головних поло­жень віровчення, відправлення культів.

Вона є одним з аспектів свободи совісті, виражається здебільшого через свободу думки щодо релігійних ціннос­тей, норм, установок тощо. Реалізація її нерідко є пробле­матичною й розцінюється як єресь.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, свого єднання з Богом. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і неза­лежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського жит­тя. Це справа її совісті. Сфера совісті — приватна сфера особистості. Держава не повинна втручатись у цю делікат­ну царину людського буття. Вона не повинна нав'язувати своїм громадянам той чи інший світогляд, прагнути до встановлення істин віри або форм богослужіння силою своїх законів.

Обов'язок держави — забезпечити (законодавче, еко­номічно та політичне) гарантії вільного самовизначення та саморєалізації особистості в духовній, в тому числі релігійній, сфері. Різні світоглядні, релігійні концепції, різ'не світобачення повинні мати право на буття в суспільній чи індивідуальній свідомості.

Одним з принципових положень свободи в релігії є можливість для індивіда добровільно об'єднуватися з

370 Релігієзнавство

іншими одновірцями в релігійні спільноти з метою публічної відправи богослужіння, пропаганди своїх релігійних поглядів, місіонерської діяльності. Релігійна організація як вільне утворення громадян-одновірців має свої структуру, статут, який регламентує не тільки пробле­ми, пов'язані зі сповідуванням релігії, культовими діями, а й норми поведінки віруючих тощо.

Тобто реалізація принципу свободи совісті тісно пов'язана з дотриманням гарантій не лише свободи релігії, свободи в релігії, а й свободи церкви.

Це поняття відображає ступінь автономності церкви, незалежності від втручання держави в її внутрішні справи тощо.

Тісне поєднання офіційної релігії та державного апара­ту породжує різні варіанти клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. На­приклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам, атеїзм заборонений і переслідується законом. В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: в арабських країнах — іслам, в латиноамериканських і західноєвропейських — католицизм, у Греції — право­слав'я. Визнання особливого становища певної церкви зафіксовано в конституціях 42 держав; законодавство ЗО країн обумовлює зайняття вищих посад вдержав! прий­няттям релігійної присяги; в 17 країнах посаду глави дер­жави можуть обіймати тільки ті особи, які належать до офіційної церкви. Існує чимало держав, у яких офіційної державної релігії немає, наприклад США, Україна.

Поняття "свобода церкви" передбачає свободу ство­рення, управління, функціонування релігійних ор­ганізацій, їх господарської, фінансової діяльності тощо. Законодавче врегулювання свободи церкви в Україні, як і релігійної свободи загалом, узгоджується з вимогами і нормами міжнародного права, відображеними, зокрема, у 2-й і 5-й статтях Декларації 00Н про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії й переко­нань від 25 листопада 1998 р., у 16—18-х статтях Пілсум-

кового документу Віденської зустрічі представників дер­жав — учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1989 р.

Проблеми, пов'язані із забезпеченням свободи совісті в Україні, залишаються надзвичайно важливими щодо правового регулювання і досить складним напрямом внутрідержавної політики.

Відомо, що українцям властиве специфічне сприйнят­тя і відображення у суспільно-історичній практиці ідео­логічних постулатів та організаційних форм релігії. Впро­довж своєї історії український народ зберіг трактування релігії як засобу збереження власних і загальнолюдських надбань: родинної моралі, виховання морально розвину­того молодого покоління, глибокої поваги до життя і прав інших людей, милосердя тощо. Чужі йому крайні форми релігійно-національної нетерпимості, релігійний екст­ремізм і почуття власної винятковості чи зверхності у взаєминах з іновірцями.

Потреба захисту власної релігійної самобутності, ото­тожнюваної з культурно-національною самобутністю, ста­вала причиною масових народних повстань, національно-визвольних воєн, важливим чинником у зовнішньо­політичних відносинах. Наприклад, у Зборівській (1649) і Гадяцькій (1658) українсько-польських угодах декларува­лися визнання політичної рівноправності українського і польського духовенства, відмова від польського релігійно­го прозелітизму (намагання навернути у свою віру послідовників інших віровчень) в Україні.

Після підписання Переяславського договору (1654) про входження України до складу Російської держави зру­шень щодо формування прогресивних правових основ свободи совісті в Україні не відбулось. З 1721 р. православ­на церква стала, по суті, державним міністерством — го­ловним знаряддям встановлення духовно-світоглядної мо­нополії. Російська імперія була країною з найбільш "неві-докремленою" від держави церквою, отже, державна вла­да не уявлялась без церкви. Звід законів Російської імперії 1832р. та "Уложеніє о наказаниях уголовньїх й исправи-тельньїх" 1845 р. проголошували російське православ'я панівною релігійно-церковною структурою Будь-яка кри-

372 Релігієзнавство

тика цієї церкви чи її віровчення, зречення церкви чи пе­рехід в інше віровизнання і навіть недотримання церков­них правил вважалися у Росії державним злочином і кара­лися кримінальним законодавством. Обов'язковим було і розголошення на вимогу поліції таємниці сповіді свяще­ником.

Правове регулювання релігійно-церковного життя на українських землях, що у 1340—1772 рр. входили до скла­ду Речі Посполитої, теж мало специфічні дискримінаційні риси. Визначальним у політиці Польщі щодо церкви в то­гочасній Україні було створення максимального правово­го, економічного і духовного комфорту для шляхти, яка після Кревської (1385) та Люблінської (1569) уній подалася на схід, відтісняючи від державного управління українців і литовців. Саме тоді польський католицизм і вся правова система Польщі набули рис різкої релігійної не­терпимості. Державна політика щодо церкви в Україні визначала модель правової та соціальної диференціації за схемою: домінуюча роль — католикам, другорядна — пра­вославним, греко-католикам, тобто місцевому українсько­му населенню.

Існували відмінності у правовому регулюванні релігій­но-церковного життя у Росії та Австро-Угорщині. Якщо в Російській імперії рух за встановлення цивілізованих норм щодо свободи совісті було започатковано лише у 1905 р., то в Австро-Угорській імперії основними державними за­конами від 25 травня 1868 р. і 9 квітня 1870 р. було гаран­товано права "безконфесійних осіб" (атеїстів), визначено позиції церкви у приватно-правових відносинах, скасова­но обмеження щодо некатоликів. Позитивним для подаль­шої долі українського народу (особливо Галичини) стало те, що після входження краю до складу Австро-Угорщини (1772), було припинено сваволю та правовий нігілізм польської шляхти, яка змушена була діяти в жорстких рам­ках австрійських законів. Українську греко-католицьку церкву в Галичині було зрівняно в правах з римо-като-лицькою, її духовенство одержало реальне і матеріальне забезпечення за рахунок релігійного фонду, створеного на основі конфіскованих земельних володінь польських кос­тьолів та монастирів.

На початку XX ст. громадсько-політичне життя Ук­раїни ознаменувалось утворенням перших політичних партій, які у політичних програмах та маніфестах форму­лювали своє ставлення і до релігії та церкви. Наприклад,

програма Української народної партії (1902) передбачала забезпечення свободи "релігії, совісті, переконань", містила досить великий за обсягом розділ "Релігія". В ньо­му йшлося про відокремлення церкви від держави, невтру­чання державних органів у релігійні справи, відмову від будь-якої "пануючої" в Україні релігії, встановлення ор­ганізаційно-канонічної незалежності української церкви, виборність духовенства, право релігійних громад вирішу­вати церковні справи, позбавлення церковних соборів будь-якої "адміністративної влади", утримання духовенст­ва винятково за рахунок релігійних громад. Як вважали ав­тори програми, тільки такий устрій церкви може забезпе­чити свободу релігії, переконань, свободу поширення поміж людьми різних знань, здобутків культури і науки.

Програми Української демократичної партії та Ук­раїнської радикальної партії (1903) містили положення про свободу совісті з установленням права незалежності від жодної з релігій і відокремлення церкви від держави, націоналізації церковних і монастирських земель, рівності прав громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Ук­раїнська демократично-радикальна партія (1905) домага­лася скасування національно-релігійних привілеїв та об­межень, надання громадянам права належати до будь-якої віри або не належати до жодної. Програма Української соціал-демократичної робітничої партії (1905) у цих пи­таннях обмежувалась вимогами знищення релігійних привілеїв і націоналізації церковного землеволодіння.

З-поміж завдань державотворення, що постали перед народом України після 1917 р., вирізнялися сформульо­вані у конституційних актах 1917—1920 рр. принципи за­безпечення свободи совісті. У цих актах переважно закріплювались демократичні цивілізовані основи свободи совісті та державно-церковних відносин.

Свободу совісті гарантував третій Універсал Україн­ської Центральної Ради (7 листопада 1917 р.). Конституція Української народної республіки. Декларація Української Директорії (грудень 1918 р.), Закон про тимчасове верхов­не управління в Українській народній республіці (12 лис­топада 1920 р.).

Українська народна республіка (УНР) визнавала неза­лежне становище православної церкви як автокефальної на чолі з патріархом у Києві. Передбачалося прийняття окремого державного закону, який мав регулювати за­гальні основи організації православної церкви в межах Ук-

374 Релігієзнавство

раїнської держави, гарантуючи її внутрішню автономію, не порушуючи канонічних установ, а також визначати її правове місце у державі.

У Законі "Про тимчасовий державний устрій України" періоду Гетьманату (29 квітня 1918р.) зазначалося, що всі, хто належить до православної віри Української держави, а також всі мешканці України користуються вільним відправленням своєї віри і богослужіння. Проект Консти­туції УНР передбачав: "Артикул 24. ...вільність сумління і релігії забезпечуються кожному... Не можна нікого змушу­вати до участі в релігійних чинностях чи обрядах або на­лежати до якого-небудь віросповідання. Забезпечується кожному вільність зміни віросповідання. Ніхто з громадян не може ухилитися від виконання публічних обов'язків з причини своїх релігійних переконань.

Артикул 25. Всі визнані державою віросповідання пе­ред державою рівнорядні й рівноправні, мають право опо­ряджувати публічні набожества, виконувати релігійні об­ряди і засновувати релігійні товариства; в межах законів вони мають внутрішню автономію. Члени віросповідання, що його досі не визнала держава, не мають права до публічних набожеств, у місцях зачинених вони можуть ви­конувати свої набожества і релігійні обряди, що не супе­речать закону та публічній моралі.

Артикул 26. Порядок визнання віросповідання, що йо­го досі держава не визнала, встановить окремий закон". (Конституційні акти України. 1917-1920. - К., 1992. -С.129.)

Отже, правові орієнтири УНР у ставленні до релігії й церкви відповідали прогресивним на той час принципам і здобуткам суспільно-політичної думки в Україні, врахову­вали конкретні соціальні, національні, релігійні особли­вості суспільства. УНР розпочала вироблення цілісної си­стеми законодавства про свободу совісті та релігійні ор­ганізації на демократичних, гуманістичних засадах. Крім декларованої свободи совісті, відокремлення держави від церкви, передбачалися заходи щодо збереження і розвит­ку національно-релігійних традицій українців, національ­них меншин, регламентувалось ставлення релігії до широ­кого спектра суспільних відносин і традицій (сім'ї, освіти, судочинства та ін.). В УНР була спроба здійснення право­вої профілактики і встановлення відповідальності за роз­палення міжконфесійних конфліктів. Так, проект Консти­туції передбачав кримінальну відповідальність священиків

і проповідників за прояви релігійного екстремізму щодо іншої віри, обов'язок органів державної влади дотримува­тися встановлених законом рівних прав усіх релігійних ор­ганізацій, визначав механізм оскарження дій посадових осіб релігійних організацій.

Наведені проекти програм і конституційних актів через різні обставини так і не набули чинності, але кожен з них по-своєму спричинився до розвитку традицій правового регулювання релігійно-церковного життя, формування де­мократичних засад щодо реалізації свободи совісті.

Згодом насаджуваний в УРСР атеїзм став ідеологічним знаряддям зміцнення тоталітарного режиму. Формально відокремлена від держави церква перебувала під пос­тійним контролем державних органів, зазнавала постійних втручань у справи релігійних організацій. Державні орга­ни регламентовували усі вияви суспільної активності релігійних організацій та внутрішнє життя кожної з них. Законодавчі акти, відомчі інструкції СРСР та УРСР базу­вались винятково на ідеологічних постулатах комуністич­ної партії та сваволі партійно-державних функціонерів.

Законодавче регулювання відносин, пов'язаних із здійсненням свободи совісті, почалося в УРСР з прийнят­тя 19 січня 1919 р. декрету Тимчасового робітничо-се­лянського уряду України. Він був майже дослівним викла­денням декрету Раднаркому РСФСР від 23 січня (2 люто­го) 1918 р. "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви", декларуючи право громадян сповіду­вати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, скасуван­ня усіх позбавлень прав, пов'язаних із сповіданням будь-якої віри або несповіданням жодної", заборону будь-яких місцевих законів або постанов, які б "утискали або обме­жували волю сумління чи встановлювали будь-які перева­ги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян. Одночасно декрет скасовував викладання основ релігії в усіх державних, громадських, приватних учбових закладах, будь-які субсидії держави релігійним ор­ганізаціям. Церква втрачала усі свої майнові права, не могла бути суб'єктом правовідносин. Відповідно до цього декрету було прийнято постанову Народного комісаріату освіти "Про релігійні обряди і викладання закону божого в радянській українській школі" (4 лютого 1919 р.).

Конституційні норми щодо свободи совісті були сфор­мульовані в Конституції УРСР, затвердженій 10 березня 1919 р. Всеукраїнським з'їздом Рад у м. Харкові, а в оста-

376 Релігієзнавство

точній редакції — ВУЦВК (14 березня 1919 р.). Вона пе­редбачала надання в УРСР притулку всім іноземцям, пе­реслідуваним за релігійні злочини. На відміну від УНР, де релігійні організації мали право висувати своїх представ­ників до законодавчого органу держави, Конституція УРСР позбавляла виборчих прав усіх священнослужителів

і ченців.

Наприкінці 20-х років усі повноваження щодо "цер­ковної політики" були надані Наркомату внутрішніх справ. У квітні 1929 р. НКВС подав вищому партійно-дер­жавному керівництву УРСР довідку про те, що релігійні організації протидіють заходам радянської влади і підбу­рюють проти неї селян. Наслідком цього стали судові та позасудові репресії проти віруючих і духовенства. Було розпочато кампанію з ліквідації духовних храмів. В сере­дині 30-х років їх кількість зменшилася до 9 % дорево­люційного рівня (у Російській Федерації — 35,6 %). Після вироку Верховного суду УРСР за сфабрикованою НКВС справою Спілки визволення України (СВУ), за якою до­поміжною структурою СВУ оголошувалась Українська ав­токефальна православна церква, почалися масові закриття храмів і арешти тисяч священнослужителів УАПЦ, яка ще до згаданого судового рішення була "саморозпущена" як "контрреволюційна".

За радянських часів конституційні гарантії свободи віровизнання не мали жодного значення і не впливали на державну політику щодо церкви, яка зазнавала періодич­них коливань у зв'язку зі зміною лідерів комуністичної партії. Про декларативний характер тодішніх правових га­рантій свободи совісті свідчить те, що не було зареєстро­вано жодного випадку притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб за дискримінацію вірую­чих (наприклад, відмова віруючим багатодітним матерям у присвоєнні їм звання "Мати-героїня", цькування служ­бовців, перешкоди у здобутті вищої освіти тощо).

Специфічні риси правового регулювання свободи совісті в УРСР: повна невідповідність його правової бази (Конституції, урядових постанов та інструкцій, директив партійних органів) інтересам та реаліям релігійно-церков­ного життя; порушення конституційно-правових норм са­мою ж державною владою; нехтування Конституцією і чинним законодавством; систематична і масова анти­релігійна пропаганда; компрометація церкви і духовенст­ва; поступове скорочення кількості церков і священнослу-

жителів; постійний нагляд над духовенством з боку ор­ганів державної безпеки; перешкоди в залученні до церк­ви нових віруючих, здійсненні богослужінь і обрядів.

У 1938 р. Російській православній церкві (РПЦ) було дозволено зберегти дореволюційну назву ("Російська") і "монархічну централізовану структуру" (патріархат). Одержавши дозвіл на поширення своєї юрисдикції на віруючих Балтії, Бессарабії та Північної Буковини (1940), зайнявши місця розстріляних і ув'язнених священиків за­бороненої більшовиками греко-католицької церкви, РПЦ репрезентувала модель нової історичної спільноти — ра­дянського народу.

До нормативної основи законодавчого регулювання релігійно-церковного життя в Україні радянського періоду належали також прийняті 26 березня 1966 р. Президією Верховної Ради Української РСР Указ "Про адміністра­тивну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи" і Постанова "Про застосування статті 138 Кримінального кодексу Української РСР". Указ пе­редбачав адміністративну відповідальність керівників не-зареєстрованих релігійних організацій, а також відпо­відальність за проведення несанкціонованих релігійних обрядів та церемоній, за створення позакультових струк­тур, груп тощо. У постанові йшлося, що порушення зако­нодавства щодо відокремлення церкви від держави і шко­ли від церкви підлягають кримінальній відповідальності. Це — відмова у прийнятті на роботу, до навчального за­кладу, звільнення з роботи або навчального закладу, поз­бавлення встановлених законом пільг або переваг, інші істотні обмеження прав громадян залежно від їх ставлен­ня до релігії. Практичного застосування щодо посадових осіб ці норми не мали, а з юридичного погляду були дале­кими від демократичних принципів свободи совісті. Але вони широко застосовувалися до віруючих і священнослу­жителів. Так, штрафами карали священиків РПЦ, які відправляли богослужіння в період основних сільськогос­подарських робіт, пресвітерів, які дозволяли виступ непо­внолітніх з різдвяними віршами на молитовних зборах. "вели релігійну пропаганду" над труною небіжчика. Хоча за радянськими законами жоден релігійний обряд чи таїнство не мали юридичної чинності, пресвітерам заборо­нялось здійснювати водне хрещення неповнолітніх, приїжджий проповідник не міг виступати перед місцевою

378 Релігієзнавство

громадою, не можна було бити у дзвони, нести хрест пе­ред похоронною процесією тощо.

У 1976 р. було ухвалене "Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР", яке зі змінами, внесени­ми Верховною Радою Української РСР у вересні 1990 р., діяло до прийняття Закону УРСР "Про свободу совісті та релігійні організації" (23 квітня 1991 р.). Ним розширюва­лись повноваження Ради у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР, яка перебрала від місцевих ор­ганів влади вирішення питань реєстрації релігійних об'єднань, користування культовими приміщеннями, кон­тролю за дотриманням законодавства щодо релігійних культів тощо.

У 1978 р. Верховна Рада Української РСР прийняла но­ву Конституцію. В останній радянській конституції (ст. 56) проголошувалось: "Громадянам Української РСР гаран­тується свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, висловлювати релігійні або атеїстичні погляди. Розпалювання ворожнечі й ненависті через релігійні віру­вання забороняється.

Церква в Українській РСР відокремлена від держави і школа — від церкви".

Від попередніх ця конституція відрізнялася тим, що не просто проголошувала свободу відправлення релігійних культів, а й гарантувала свободу совісті, спричинивши цим досить жваву дискусію у суспільстві й сподівання віруючих та духовенства на можливу демократизацію державної політики щодо релігії й церкви. Однак до другої половини 80-х років, коли із зародженням руху за демократизацію суспільного життя активізувались процеси національно-культурного відродження, ця політика залишалася незмін­ною.

Проблеми законодавчого врегулювання державно-цер­ковних відносин в Україні з особливою гостротою поста­ли у другій половині 80-х років. Перші кроки щодо демо­кратизації суспільства спричинили нечувану активізацію громадської діяльності віруючих і духовенства, яка в Ук­раїні набрала форм руху за реєстрацію нових громад домінуючої тоді РПЦ, релігійних організацій протес­тантської віросповідної орієнтації, вимог реабілітації неза­лежних від московського патріархату УГКЦ та УАПЦ. Свої законні претензії на повернення культових будівель

-——-———— Свобода совісті як загальнолюдська цінність 379

заявили також зростаючі релігійні громади кримських та­тар та іудеїв.

Одночасно з кількісним зростанням посилювався вплив церкви на суспільні процеси і політику держави. Більшість релігійних діячів та організацій активно включа­лась у громадсько-політичну діяльність. Нові явища і тен­денції у релігійно-церковному житті другої половини 80-х років досить вагомо впливали на правове регулюван­ня свободи совісті, яке зумовило реалії нинішнього стано­вища релігії й церкви в Україні.

Перебудова державно-церковних відносин розпочала­ся з дозволу громадам РПЦ користуватися храмами, за­критими владою під час попередніх гонінь віруючих. Це було пов'язано з широким відзначенням тисячоліття за­провадження християнства в Київській Русі. Духовенству було дозволено поширювати релігійну літературу, одержа­ну від зарубіжних добродійних і місіонерських організацій, послабився натиск атеїстичної пропаганди у засобах масо­вої інформації.

Українська держава після здобуття незалежності заяви­ла про свою прихильність принципам демократії та право­вої держави. Нового змісту набув принцип свободи совісті. Конституція (ст. 35), законодавство України передбачають задоволення духовних потреб віруючих і атеїстів, заборо­няють дискримінацію громадян залежно від їх ставлення до релігії.

Це право передбачає свободу мати свою релігію чи пе­реконання, переходити в іншу релігію чи переконання, змінювати релігію, одноосібне чи разом з іншими сповіду­вати свою релігію, відправляти культ, виконувати релігійні обряди, дотримуватися канонів своєї релігії у житті, право батьків (чи опікунів та піклувальників) виховувати дітей відповідно до своїх особистих переконань, право на таємницю сповіді тощо. Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'яз­кова. Здійснення цього права може бути обмежене зако­ном лише в інтересах охорони суспільного порядку, здо­ров'я та моральності населення.

Створено необхідні правові умови діяльності релігій­них організацій, які прирівняні в правах до громадських організацій, мають статус юридичної особи. Питання власності, землекористування, підприємництва, релігій­них організацій, трудові відносини у них врегульовано

380 Релігієзнавство

чинним законодавством про власність, підприємництво, землю, соціальне страхування, трудовим законодавством.

Свобода совісті як конституційний принцип права конкретизується і захищається цивільним, кримінальним, адміністративним та конституційним законодавствами. Закони держави визначають обсяг прав і обов'язків вірую­чих і релігійних організацій у цих сферах життєдіяльності суспільства. Правове регулювання відносин держави і церкви здійснюється згідно із Законом "Про свободу совісті та релігійні організації в Україні" (1991 р.). Закон визначає статус релігійних громад, релігійних управлінь і центрів, монастирів і братств, духовних навчальних за­кладів. Зокрема, зазначається, що після реєстрації статуту релігійна організація стає юридичною особою, корис­тується правами і виконує обов'язки відповідно до чинно­го законодавства і статуту. Релігійні об'єднання мають право: використовувати будівлі та майно, надане їм на до­говірних засадах державними, громадськими ор­ганізаціями, громадянами; будувати власні культові та інші приміщення; засновувати видавничі, виробничі, рес­тавраційно-будівельні підприємства, добродійні заклади.

На всіх працюючих у релігійних об'єднаннях поши­рюється чинне законодавство про працю, порядок оподат­кування, соціального страхування і забезпечення. Доходи релігійних громад не оподатковуються.

Реалізацію державно-церковної політики покладено на Державний комітет України у справах релігій.

Це стимулювало розвиток релігійної інфраструктури:

після проголошення державної незалежності більш ніж ут­ричі виросла кількість духовних навчальних закладів та монастирів, у 8 разів — місій та братств. Функціонують недільні школи, пункти катехізації, зростає кількість періодичних видань. Значно поліпшилась матеріальна ба­за церков. Держава повернула їм 3 тис. культових споруд, понад 8 тис. предметів церковного майна. Споруджено по­над 1 тис. храмів, багато їх перебувають на стадії незавер­шеного будівництва.

Водночас, через різні обставини, останнє десятиліття XX ст. стало ареною міжконфесійних та міжцерковних конфліктів, в які втягнуто сьогодні найвпливовіші релігійні організації, відомих церковних діячів, десятки мільйонів віруючих. Міжцерковні протистояння в Україні глибоко вкорінені в історичному розвитку нашої держави, є наслідком довготривалої відсутності державної са-

мостійності України, перебування українських територій у складі сусідніх держав, які здебільшого безцеремонне втручалися у релігійне життя українців.

Отже, в Україні свобода совісті є конституційним принципом і нормою державного права. З одного боку, се­куляризовано державно-правові відносини (церква поз­бавлена можливості регулювати відносини в освітній, соціальній, трудовій сферах), з іншого — окремі сфери суспільного життя повністю перебувають у віданні держа­ви. Водночас релігійні організації діють в обсязі прав та обов'язків, встановлених законами держави, а релігія є особистою справою, якщо відправлення культів не нано­сить шкоди державі та суспільству.