До Світла. Чисте Світло зберігає

Книга складена по замітках з особистого щоденника колишньої десятикласниці, що відображають події літа 1991 року.

Темнота оточувала Істоту з усіх боків. І голос, що лише віщає, та відблиски полум'я костриці створювали ілюзію його присутності.

Як не дивно, ніби по якомусь невідомому закону, але у багатьох людей повторюється одна і та ж біда: якщо мрії людини перебувають на рівні буття, то, пройшовши всі випробування до заповітної мети, людина чомусь не отримує задоволення від реалізованої мрії. Більш того, з часом вона стає для неї порожньою і нікчемною. А сили на неї витрачені, і кращі роки пішли. І людина знов впадає в смуток, а після кидає всі сили на досягнення нової мети буття, хоча, по суті, настає на одні і ті ж граблі. І така порожня гра у неї продовжується до самої смерті. А в кінці сумний підсумок: програв все, що міг, життєвих сил немає, і все довкола здається безглуздим повторенням одних і тих же безглуздих помилок, що лише здійснюються вже іншими людьми. І врешті-решт приходить кістлява старенька Смерть і, точно круп'є в казино, говорить з удаваною посмішечкою з приводу твого тотального програшу: “Вибач, людинко, але сьогодні був не твій день”. Адже саме вражаюче те, що кожен думає у цей момент про себе, що він один такий невдаха. І навіть не підозрює, бідолага, що насправді він всього лише піщинка з мільярдів таких же, які, завдяки своїм безглуздим мріям, так само попали в глобальну систему обману, рекламна вивіска якої: “Вони жили як всі і померли як всі”.

Але в житті є і інші дороги в обхід цього всепожираючого жерла буття, провідник яких духовні цілі. Це не означає, що заповітна дорога буде гладка і комфортна. Швидше навпаки, все життя суцільні горби і бугри, суцільні перевірки і випробування на твоє бажання досягти єдиної заповітної мрії - прийти до Бога як зріле створіння. Дорога важка. Але якщо зосередитися на внутрішньому стержні віри, день за днем загартовувати його, то відбувається диво: подолання труднощів перетворюється на захопливий сталкінг, неприємності - на знак попередження небезпек на життєвій дорозі, несподівані зустрічі і події - в покажчики вірного напряму руху. І, виявляється, все дуже просто! Потрібно всього лише не піддаватися безглуздим мріям буття і не звертати на їх широкі дороги, ведучі в пастку глобального обману.

Відносно такої життєвої дороги теж, як не дивно, немов по якомусь невідомому закону, у людей, всіма думками прагнучих до духовного, повторюється одна і та ж історія: з честю і гідністю пройшовши через роки свого життя, пронісши крізь перипетії буття любов до Бога, вони знаходять невідому божественну силу, душевне задоволення і внутрішній спокій. Їм не страшне Життя, їм не страшна Смерть. Бо Життя для них - всього лише тимчасовий притулок для Душі, бо Смерть для них - Брами в життя вічне, в світ Бога. Духовні люди не просто вірять, вони знають про реальності вищого світу. Ті ж, хто тішить себе думками про буття, перебуваючи в системі обману, навіть не в силах в це повірити, бо не лише не бачать за пеленою буття справжню реальність, але навіть не можуть усвідомити всю дійсну цінність свого власного життя. Втім, кожному на цьому світі своє: хто що вибирає, то і отримує.

Суша, яка не постраждала від води, була досить жалюгідним видовищем, у тому числі і місцем, де знаходився наш палатковий табір. Але цей хаос в порівнянні з враженнями від вчорашніх подій був, звичайно, ніщо. Мало того що мій організм, збившись із звичного режиму сну і неспання, знаходився в абсолютно розбитому стані, точно машина після аварії, так ще і думки зашкалювали в своїх емоціях, прокручуючи вчорашні сюжети демонстрацій і розповідей Сенсея. Причому ці враження на тлі загального нездужання тіла були настільки яскравими, неначе все це сталося буквально тільки що. Немов зовсім і не було цього часу сну, що відділяв від такої вражаючої реальності світу Сенсея.

Було очевидним, що не лише я знаходилася під силою вчорашніх вражень. Оскільки перше, про що заговорили хлопці після “ранішнього” моціону - це про події, що відбулися напередодні. У цьому каламбурі всіляких вражень ми і почали наводити лад на території табору, заздалегідь поспішно перекусивши сухим пайком. Роботи було багато. Але завдяки дружній організації під керівництвом Сенсея, справа швидко йшла на лад. Старші хлопці зайнялися грунтовним зміцненням наметів, приведенням в належний вигляд машин. Останні - прибиранням сміття з території табору, пранням і просушуванням під сонцем своїх речей, що постраждали від вчорашнього шторму. Після того, як ми, проявивши бурхливу господарську діяльність, натягнули між наметами вірьовки і розвісили свої речі, наш табір став схожим на циганський табір.

Народ “дзижчав”, немов потривожений вулик. То тут, то там чулися розмови і обговорення побаченого і почутого вчора від Сенсея. А оскільки, прибираючи наш табір, мені доводилося знаходитися то біля однієї групи хлопців, то біля іншої, я мала можливість почути їх враження.

- Ні, ну треба ж, якою все-таки силою володіє думка! - міркував Костік, очищаючи разом з нами безладну штормом частину пляжу.

- Так, Сенсей вчора показав вищий клас! - відгукнувся Андрій.

- Ага! - кивнув Руслан. - Як він… Сиділи, сиділи, бабах, і такий шторм! Я думав, кінець світу настав! Вимокнув весь до нитки.

Андрій усміхнувся.

- Ну ти егоїст, можна подумати один ти промок, а всі останні сухі залишилися.

- Ні, то я так, загалом сказав, - поспішив виправдатися Руслан.

- Та що наші промоклі речі в порівнянні з таким, з таким… - натхненно спробував виразити свої відчуття Юра, але так і не зміг підібрати відповідні слова.

Костік, прибираючи свою ділянку, підняв суху гілочку і спробував її на смак. Але тут же, скривившись, виплюнув.

- Тьху, яка гидота! - він викинув її на купу сміття і, поморщившись, промовив: - І як Сенсею вдалося зробити гіркий полин солодким?

Андрій, глянувши на його міміку, розсміявся і весело сказав:

- Треба було пробувати, коли давали, а не вироблятися.

Костік ігнорував кепкування друга і спантеличено намагався докопатися до суті.

- Не зрозумію. Може, мені здалося, що вона була солодка?

- Ну та! - з іронією обурився Андрій. - І мені здалося, і хлопцям здалося. Вибач, але я ще цукор від перцю в змозі відрізнити.

- Так, але як він це зробив?! - ніяк не міг заспокоїтися Костік, вочевидь вагаючись між своєю невірою і тим, що вчора особисто бачив і навіть пробував.

- Як, як? - передражнив його інтонацію Андрій. - Чого ти до мене пристав, як банний аркуш? Он Сенсей, у нього і запитуй.

Андрій відніс чергову купу сміття подалі в очерети. Коли ж він повернувся, Костік знов висловив йому свою “геніальну здогадку”.

- Може, це був масовий гіпноз?

- Ні, ну я ще розумію, нас можна ввести в стан гіпнозу. А море? Йому ж плювати, адже воно море! - з нальоту розбив його чергову версію Андрій.

- Так, море плювати вміє, - мабуть почувши останні слова, піддакнув Руслан, підтягаючи сміття в загальну купу.

Хлопці заусміхалися, а Андрій бадьоро промовив:

- А взагалі, нам всім здорово повезло, що ми зустріли Сенсея. Всього за один вечір - і стільки всього змогли взнати і побачити, скільки за все своє життя б не побачили!

- Ну, припустимо, не стільки взнали, скільки побачили, - відпарирував Костік. - Я, наприклад, так і не зрозумів, як він це робив.

- Ну, блін, теж мені “Філософ”! Та твоєю головою можна лише дробити філософський камінь, - жартував над ним Андрій. - Нічого, не горюй, підростеш, зрозумієш.

- Можна подумати, ти щось зрозумів, - сказав ущипливо у відповідь Костік.

- Теоретично - так. Залишилося тільки освоїти практично, - розсміявся Андрій.

- Ні, Андрію практику поки що довіряти не можна, - весело заявив Руслан. - А то він у нас такий парубок: запустити вийде, а зупинити потім ніхто не зможе.

Хлопці засміялися. Закінчивши свою роботу, я пішла допомагати Тетяні. Вона возилася з прибиранням біля наметів, які укріплювали старші хлопці - Женя і Стас. Як виявилось, бесіда парубків була в тому ж дусі. Проте вони розмовляли тихо, прагнучи не залучати до себе уваги.

- …Не говори, як пригадаю цей шторм, до цих пір в тремтіння кидає, - збентежено мовив Женя Стасу, натягуючи чергову вірьовку намету. - Скільки там Сенсей потримав в руці кухоль з морською водою? Всього хвилину?! А який шторм потім розігрався! Я, чесно кажучи, думав, що всіх нас тут змиє. Навіть з рідними в думках встиг попрощатися.

- Не ти один встиг попрощатися, - відмітив Стас.

- Це вже не жарти. Це сила серйозна. Ти знаєш, я лише зараз усвідомив, наскільки серйозне все те, про що нам розповідає Сенсей і чому намагається нас навчити. Представляєш, яка відповідальність - володіти цими знаннями?

- Не говори, попади вони в погані руки…

- Та руки гаразд, аби не в голови, - промовив Женя. - Голова всім бідам причина. Отже, треба серйозніше попрацювати над своєю головою, аби вичистити з неї все сміття. А то ні-ні, та і влізе капосна думка.

- Точно, як не бережешся, все одно, буває, проскочить недолуга.

- Значить, до цього потрібно підходити серйозніше. Духовна робота - це набагато важливіше, ніж все наше дріб'язкове життя.

Женя замовк, забиваючи в пісок кілочок з вірьовкою. А потім, глянувши у бік моря, задумливо промовив:

- Я сьогодні і не спав. Все ця хвиля перед очима стояла. Так, якби Сенсей не зупинив тоді море, представляєш, нічого б тут вже і не було.

- Це точно, - сумно кивнув Стас. - Просто страшно стає від цього усвідомлення.

- Ех, - тяжко зітхнув Женя і попрямував із Стасом до іншого намету.

Ми з Тетяною, захоплені прибиранням, непомітно для себе наблизилися до машин, біля яких знаходилися Сенсей, Микола Андрійович, Володя і Віктор. Всі четверо намагалися привести в належний стан “Волгу” Миколи Андрійовича, копаючись в моторі.

- Андрійович, я ніяк не зрозумію, і як ти примудрився завести її в ночі? - із сміхом запитав Володя.

На що Микола Андрійович з посмішкою відповів:

- Жити захочеш і не те заведеш.

Чоловіки засміялися. І коли сміх затихнув, Володя промовив:

- Так, пам'ятний був у нас вечорок.

- Головне, стільки вражень! - погодився з ним Микола Андрійович.

Сенсей закурив сигарету. Віктор же, скориставшись моментом загального передиху, поспішив поділитися з Сенсеєм своїми думками.

- Я до ранку так і не зміг заснути. Все думав. Як взагалі таке може бути, що люди, знаходячись біля Святого, причому біля самого Агапіта, так махом проміняли його Учення на цей побут, - Віктор з презирством озирнувся на всі боки і з відчуттям виголосив, - на цей бардак?! Це ж все тимчасово! Це миті! Це все одно, що проміняти миттєве насичення на вічний голод. Ні, я цього не розумію… і як люди змогли докотитися до такої низькості, так проміняти світ Бога на цю ілюзію буття?

- Ну що ти хочеш, - якось сумно посміхнувшись, сказав Сенсей. - Люди є люди. Вони ставлять під сумнів навіть саме існування Бога, а ти говориш про Вічність. Тому і вибирають те, що бачать, а не те, що відчувають в своїй душі. Це люди… Інколи вони протягом дня тричі змінюють свою думку. А ти говориш про якийсь глобальний їх вибір. Життя мас подібне до піщинок в потоці води: у яку сторону він тече, туди їх і зносить течією…

Тут пролунали гучні крики на березі. Там під регіт хлопців носився за Женькою Стас, тримаючи в руці ту саму Женькину кружку, з яким той вчора ходив за морською водою. Парубок, ганяючись за своїм другом, із сміхом кричав:

- Це ж твій улюблений кухоль!

На що Женя, вправно вивертаючись від нього, кричав:

- Прибери її від мене! У мене алергія на цю кружку. Прибери, я сказав! А то зараз заштовхаю її тобі в одне місце і ручку відламаю!

Сенсей посміхнувся, дивлячись на цю картину, і, загасивши недопалену сигарету, знов поліз під капот розбиратися з мотором. До нього поспішно приєдналися останні чоловіки. Я стала прислухатися до їх мимрення, маючи намір почути продовження цієї розмови. Але з-під капота доносилися лише технічні терміни, що відносяться до можливих несправностей автомобіля. Зрозумівши, що продовження не буде, моя особа знов розчинилася в господарській діяльності.

Трохи пізніше колектив дружно взявся за приготування обіду. Нашу молоду компанію - Андрія, Костіка, Славіка, Тетяну і мене - визначили чистити картоплю. Микола Андрійович з Сенсеєм залишилися возитися з машиною. А останні - Женя, Стас, Віктор, Юра, Руслан на чолі з нашим спецназівцем Володею - відправилися за хмизом на вогнище, а заразом спробувати пошукати надувний човен, який, вочевидь, вночі понесло ураганним вітром.

Чистити картоплю вп'ятьох - це справа, звичайно, каламбурна. Ті, у кого це погано виходило зважаючи на відсутність повсякденної практики, відповідно і чистити її не дуже-то хотіли. Але, з іншого боку, не падати ж в “багнюку” лицем перед товаришами. Тому компроміс був знайдений в гуморі.

Все почалося з нашого Костіка. Не даремно ж його кличка була Філософ. Спочатку він чесно і сумлінно намагався зняти шкірку з неподатливої картоплі (причому ж вибрав найбільшу). Але на третій по рахунку його ентузіазм якось швидко виснажився. Завзятість змінилася апатією і розглядом найпотворніших картоплин з химерними відростками. І тут на Філософа несподівано зглянулося натхнення. Він, немов справжній майстер, став створювати за допомогою ножа цілі образи з цієї картоплі, правда більше малюючи їх в нашій уяві. Так з'явилася “Венера Таврійська”, “одноокий пірат”, який шляхом додаткової ножової обробки Костіка став ще і “одноногим на деревинці”, “Ужастік” у вигляді космічного прибульця. А після справа дійшла і до портрета Андрія в старості. На що сам Андрій тут же вирізав з картоплі приблизну фізіономію Костіка, яка, за його словами, неодмінно стане такою в самому найближчому майбутньому, якщо той продовжуватиме валяти дурня. Але Костіка це ще більше розкрутило і він з ентузіазмом почав відшукувати “портрети” кожного з тих, що сидять. Причому Андрію з його «скульптурним зображенням» ще повезло. Подальші свої “шедеври-портрети” Костік красномовно зв'язав нібито з минулими нашими життями або з майбутніми. Причому постарався підібрати таких виродків, що оратора трохи не закидали гнилою картоплею разом зі шкіркою. І коли б не проходящий мимо Микола Андрійович, Костік точно б став відповідати вирізаному Андрієм образу.

- Ось тобі драсьтє! - усміхнувся Микола Андрійович, дивлячись на картопляну шкірку, що валяється біля Костіка. - Наводили, наводили лад і знову смітимо?!

- Та ми зараз приберемо, - відповіла за всіх Тетяна.

- Зрозуміло, бої місцевого значення, - відмітив психотерапевт.

- Та ні, просто профілактичні заходи, - з посмішкою промовив Андрій.

- Профілактичні заходи, - усміхнувшись, передражнив Костік. - І як тобі вдалося знайти настільки розумні слова в твоїй голові.

За що в його сторону від Андрія полетіла ще одна добра жменя шкірки. Костік із сміхом спробував ухилитися і, вже звертаючись до Миколи Андрійовича, заявив:

- Я прямо як Нострадамус, всю правду їм сказав про їх майбутнє. А вони - пророка - і гнилою картоплею!

- Нічого, Костік, - підбадьорив його Микола Андрійович. - Нострадамусові і не так діставалося.

- Так, гоніння - це доля Великих! - з пафосом оголосив Костік.

- Ти Великим не заздри, - жартував над ним Андрій. - Ми тебе і так поганяємо.

Всі знов розсміялися і продовжили свої господарські справи. Незабаром підійшли і старші хлопці. Надувний човен, на щастя, знайшовся. Правда, не долічилися двох подушечок, але це не біда. А ось з хмизом було поскладніше. Після вчорашнього шторму мало що ще просохло.

- Так, з таким запасом ми і суп не зваримо, - підсумував Віктор, дивлячись на загальну жалюгідну купу сухого хмизу. - Жалко наш примус накрився…

- Треба, однако, новий примуса купувати, - з гумором промовив Женька. - А то вогнища зовсім худа полуциця.

- А ціла картопля ще залишилася? - запитав Віктор, кивнувши на відро начищеної нами картоплі.

- Залишилася, - сказала я, заглядаючи в пакет.

- Добре. Давайте її під вогнище в пісок зариємо. Якщо що не довариться на вогнищі, то хоч з цією що-небудь вийде.

Так і вирішили. Взагалі-то ми і не сильно переживали з приводу їди. Вчорашній похід на ринок і поповнення запасів давали можливість обійтися і без гарячої їжі, на якій більше наполягав Микола Андрійович, вочевидь піклуючись про наше здоров'я. Ми розвели вогнище, заздалегідь заривши під нього неочищену картоплю, і стали намагатися готувати суп, втративши вже надію з таким запасом хмизу приготувати з картоплі друге блюдо.

Під час цього вельми комічного по приготуванню тривалого процесу, коли біля нашої юшки чергували Костік і Тетяна, хтось з хлопців відмітив красиву білу яхту, яка граціозно пливла в морі паралельно берегу, відносно недалеко від нас. Всі покидали свою дріб'язкову господарську роботу і стовпилися на березі, розглядаючи це білосніжне диво на тлі блакитного неба і темних вод моря. Лише Сенсей з Миколою Андрійовичем захоплено возилися під капотом “Волги”.

- Таланить же комусь, - заздрісно промовив Руслан. - На яхтах люди катаються.

- Хто тобі заважає кататися? - знизав плечима старший семпай Віктор. - Он надувний човен, йди та катайся.

- Ага, то ж човен, а це яхта! - протягнув Руслан, немов насолоджуючись самим словом “яхта”.

- Так, на такій і я не проти прокатитися, - несподівано погодився з ним Женя.

- Красуня, - кивнув Стас.

Костік, склавши руки на грудях, теж не забув висловити свою думку:

- Я такий навіть по телевізору не бачив.

Володя, з підозрінням дивлячись в ту сторону, промовив:

- Дивно, і звідки вона взялася в наших краях?

- Напевно який-небудь патріот, новий російський приколюється, - відгукнувся з усмішкою Женя.

- Який же це новий російський?! - з гумором промовив Володя. - Судячи по яхті, як мінімум шейх, що володіє нафтопереробними компаніями.

- Так, - зітхнув Віктор. - Нам так не жити. А якщо жити, то недовго. Гаразд, підемо. Поглянули і буде з нас. Чого нездійсненними мріями спокушатися? Все одно через десять хвилин горизонт знову буде чистим, а небо ясним.

Але лише ми зібралися за порадою Віктора розійтися, як несподівано яхта зупинилася прямо навпроти табору. Це знов прикувало наші цікаві погляди до неї. Люди на яхті заметушилися. І мабуть по лівому борту спустили шлюпку на воду, оскільки через декілька хвилин із-за яхти з'явився не менш красивий човен, та незвичайний, з різьбленими бортами і веслами, вочевидь зроблений під старизну. У ньому знаходилося шість чоловік. Причому один з них, одягнений в білий костюм з білосніжним капелюхом на голові, не сидів як всі, а стояв в човні, дивлячись на берег, що наближається. Коли ж човен підплив трохи ближче, ми змогли розглянути детальніше її пасажирів.

На носі човна, спиною до нас сидів чоловік в чорному одіянні із смішною тоненькою кіскою на напівлисій голові. Він сидів точно мумія, не ворушившись і не обертаючись, немов його зовсім не цікавило те, що відбувалося на березі. В центрі човна знаходилися четверо веслярі-матросів в парадній білій формі з синьою обробкою. На іншому ж кінці човна стояв той самий чоловік в білому шикарному костюмі, судячи з усього, господар цієї яхти. Його одіяння підкреслювало атлетичний склад фігури. Білий капелюх був насунений на очі, приховуючи їх в таємничій тіні. Голова злегка нахилена набік. Піджак фривольно розстібнутий. Руки в кишенях брюк. Чоловік стійко стояв в човні, абсолютно не турбуючись про те, що може вивалитися за борт від випадкового її колихання.

Ми із здивуванням спостерігали за тим, що відбувається, не розуміючи, що ж відбувається. Один лише Володя, адекватно оцінивши обстановку, промовив:

- Щось тут не те. Треба покликати Сенсея.

Коли підійшов Сенсей з Миколою Андрійовичем, човен вже був відносно недалеко від берега.

- Сенсей, хто б це міг бути? - поцікавився Стас, озвучуючи загальне питання.

- Ну, ми ж начеб як в гостях, - дещо сумно відповів Сенсей, витираючи забруднені руки об якусь ганчірку.

Сенсей, на відміну від нас, абсолютно не здивувався такому візиту. І, як мені здалося, віднісся до цієї події буденно, немов такі розкішні яхти припливали до нас щодня.

- У сенсі в гостях? – роздратовано запитав Женя,

- На території заповідника? - уточнив питання Микола Андрійович.

- Ну, на зразок того, - сказав Сенсей, уважно поглядаючи то на шлюпку, що наближається, то на процес очищення своїх рук.

- Та цей заповідник лише на папірці заповідник! Он скільки ми проїздили наметів “дикунів” на початку коси, - заперечив Віктор, який спеціалізувався на юриспруденції. - Кому зараз потрібна ця смужка піску в наш-то час? Хто її тут охоронятиме, гроші на цей пустинний клаптик витрачати?

- І те вірне, - погодився з ним Володя. - Та і взагалі, якщо цю косу хто і встиг викупити, то хіба він роз'їжджатиме на настільки дорогущій яхті? Ні, це точно не інспекція.