Issn 0235-3490. Археологія, 2011, №2

ISSN 0235-3490. Археологія, 2011, № 2 
96
Знахідки мечів латенських типів відомі від 
Британських островів до Малої Азії, тобто на 
всіх землях, які так чи інакше зазнали впли-
ву міграцій давніх кельтів у V—III ст. до н. е. 
Високі бойові якості цього виду зброї сприя-
ли значному поширенню латенського меча 
далеко за межами кельтського ареалу, зокре-
ма серед військової еліти племен Північної 
та Центрально-Східної Європи. Військові 
традиції германців, гето-даків, скіфів первин-
но не передбачали використання довгого меча, 
тож поширення зброї цього типу під кельтсь-
ким впливом сприяло адаптації нових так-
тичних прийомів та елементів воїнської куль-
тури. У Європі традиція виготовлення довго-
го меча, форма та спосіб використання яко-
го сформувалася за латенської доби, продов-
жувала існувати та удосконалюватися й після 
сходження кельтів з історичної арени. Зреш-
тою, саме кельтський довгий меч вважається 
предтечею середньовічної лицарської зброї 
(Oakeshott 2007, p. 53). 
В античній історіографії не існувало єдино-
го терміну для позначення кельтського меча. 
Значна частина авторів застосовувала щодо 
нього звичні для грецької військової культу-
ри слова ξίφο̋ (Plut. De Cam. XXVII) та μάχαιρα 
(Dion. Hal. 14.9. 13; Paus. X. 32). Цими терміна-
ми в елліністичному світі найчастіше назива-
ли короткий меч прямої чи викривленої фор-
ми. Лише Посідоній (бл. 135—51 рр. до н. е.), 
який безпосередньо був знайомий з життям 
кельтських племен і, зокрема, їхньою військо-
вою сферою, прямо протиставляв поширеним 
серед багатьох народів ксіфосам кельтські «ве-
ликі спати» (μάκρα̋ σπάθα̋) (Diod. Sic. V. 30. 
3). В епоху Римської імперії термін spatha за-
кріпився за довгим мечем, який первинно ви-
користовувала римська допоміжна кавалерія і 
який генетично був пов’язаний саме з кельт-
ським довгим мечем. Водночас у творах рим-
ських авторів, які були сучасниками війн рим-
лян з кельтами, щодо мечів останніх звично за-
стосовувався узагальнений термін gladius. 
Недостатня обізнаність греко-римського 
світу зі зброєю варварів спричинила появу 
низки міфів про неї. Автором найпоширені-
шого з них був Полібій, який, описуючи битву 
римлян з коаліцією північноіталійських кель-
тів під Теламоном у 225 р. до н. е., зауважив, 
що кельтський меч позбавлений вістря і тому 
придатний для нанесення виключно рублених 
ран, менш небезпечних порівняно з колотими. 
Крім того, кельтський меч погано загартова-
ний і тому легко гнеться; його доводиться ви-
прямляти, впираючи в землю ногою вже піс-
ля першого удару (Polyb., II. 28. 30, 33). Майже 
теж саме, слідом за Полібієм, повторив згодом 
і Тіт Лівій (Liv. XXII. 46; XXXVIII. 21). 
Уявлення про те, що «галльський меч був із 
м’якого заліза, і воїну доводилося після декількох 
ударів випрямляти його ногою» (Монгайт 1974, 
с. 255), міцно укорінилося у багатьох науко-
вих працях новітньої доби. Лише останнім 
часом металографічні та експериментальні 
дослідження довели безпідставність цього 
міфу, засвідчивши дуже високий технологічний 
рівень виготовлення більшості латенських 
мечів. Так, за даними Р. Плейнера, який ви-
користав у своєму дослідженні 122 латенсь-
ких меча з усієї території Європи, не більше 
ніж 35,6 % з них були виготовлені з сирце-
вого заліза або дуже м’якої сталі, решта — з 
якісної сталі зі вмістом вуглецю 0,3—0,8 %. У 
виробництві понад двох третин мечів була ви-
користана технологія ковальського зварюван-
ня. Для виготовлення клинка широко застосо-
вувалося комбінування м’якого заліза, а також 
сталі з низьким і високим вмістом вуглецю, 
що забезпечувало високі бойові якості зброї 
(Pleiner 1993, p. 134—156, tab. 9). Більшість 
досліджених Р. Плейнером латенських мечів 
© Г.М. КАЗАКЕВИЧ, 2011