Клод Кампань прощайте, мої п'ятнадцять літ
жүктеу/скачать 1.92 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Ян помітив, як я одвернула голову. — Фанні, що з тобою
- Фанні, що з тобою Прошу тебе, скажи, що з тобою..
- Сидячи на товстому сувої килима, Ян підібгав ноги аж до підборіддя і обхопив руками коліна. Що він скаже мені
- Він підвів голову і, нарешті, заговорив, тихо й просто,— неначе це не мало ніякого значення. — Так, я носив її, коли мені було чотири роки і коли я був ще норвежцем...
- Я й оком не кліпнула, але почувала, що Ян скоса кинув на мене бистрий погляд. — Хіба тебе не дивує, що я колись був норвежцем
- Потому, знову уткнувшись обличчям у коліна, він казав далі: — Ця одежа... Я питаю себе, чи капітан Ле Марруа не міг би впізнати її Я аж підскочила
- Чому ти так кажеш
- На якусь мить Ян замовк. Він, видно, переборював хвилю жалю й ніжності, навіяну спогадами.
- Вона, здавалося, шукала потрібних слів і не могла знайти, не могла висловити те, що її мучило. Нарешті, вона глибоко зітхнула, і я почув
- Вона дихала дедалі важче. Я думав, вона не зможе вимовити його імя. «Як його звуть..» — тихо спитав її. І вона так само тихо прошепотіла
- «Капітан Ле Марруа». Ян замовк. Витер лоба долонею. Здавалося, він страждав зараз так само, як тієї памятної ночі.
- Я не давав їй спокою своїми запитаннями, але нічого не міг добитися.
- Він скрикнув: — Інгвільд Я мовчки кивнула головою. Він зірвався на ноги. Його обличчя сяяло, мов ясний вогник уночі.
- Саме коли я закінчувала розповідати Янові про Нарвік, він раптом притулив палець до губів, зробив знак, щоб я мовчала: — Чуєш — це вона!
- Я сам якось дам собі раду. Не треба, щоб вона тебе бачила.
Ліворуч од мене Ян, випростуючись, раптом заплутався в старій військовій шинелі з мідними ґудзиками; повісив її на бантину, і рукави, погойдуючись, ніби промовляли безнадійно: «Нема на що сподіватися! Хіба можна щось найти серед такого безладдя?..» Я спитала: — Може, ти хоч приблизно скажеш, де треба шукати? Ян провів по вкритому пилюкою чолу рукою. — Розумієш, я давно не бував тут! Мені було тоді дванадцять чи тринадцять років. Я допомагав їй щось шукати,— не пригадую вже, що саме. Раптом вона взяла в руки цей пакунок і розгорнула його. Можливо, вона зробила це ненавмисно. Я спитав, що це за пакунок. Вона відповіла: «Це твоя одежа, ти носив її, коли був зовсім маленький...» — «Чого ж ти зберігаєш її, а не віддаси комусь, як ти робиш з іншими речами?» — спитав я.— «Бо це реліквія, пам'ять»,— пояснила вона. — Реліквія, Яне? — прошепотіла я, глибоко схвильована.
— Мабуть, я помилився.— Це було не в тому кутку. Іди-но сюди, Фанні, може, тут нам більше пощастить. Я підійшла до нього, і розшуки почалися знову. Ми уважно оглянули три чи чотири скрині, перерили все в старій шафі, що мало не звалилася на нас. Ян зазирнув навіть за волосяний матрац, поставлений сторчма до стіни, але виліз звідти ні з чим, тільки лоб його був геть заснований павутинням. Потім ми обоє заходилися цілими оберемками вибирати старі речі з чорної корзини з вигнутою кришкою. Ян витяг з неї стару шубу, дві вечірні сукні, смокінг, потім на дні ми намацали перину з гагачого пуху,— вона порвалася під нашими пальцями, і навколо в повітря злетів пух. Тоді ми знову поклали все це манаття на дно корзини, і я мало не з люттю опустила кришку. І мене теж пойняла ця нестримна гарячка пошуків. Я відчувала: якщо зараз, в цю мить, ми нічого не знайдемо, дарма що перерили вже догори дном геть усе горище, всі комори,— то весь Янів запал пропаде, розвіється. Його минуле, майбутнє — він одмовиться від них, впаде у безнадію. Він зречеться всього. А я не хотіла, щоб він здавався. Хотіла, щоб він був сильний, мужній. Треба, мені конче треба знайти той пакунок! І знову шарудить під руками пожовклий папір, скриплять кришки, що їх я хапливо розчиняю й зачиняю. Ось до рук мені попав старий, припалий порохом естамп. На ньому зображено бал у Версалі, та я нервово відкидаю його... Ян випростався, стукнувшись головою об схил даху, вилаявся і підгилив ногою салонний кравецький манекен так, що той полетів шкереберть і розбився, ударившись об мармур старого клишоногого столика. Ян збуджено заходив туди й сюди по горищу. Він був знервований, злий і зовсім занепав духом. Я мовчу. Та чому руки мої раптом затремтіли від хвилювання? В цю мить я саме розкрила ще одну скриню, на кришці прочитала кілька надряпаних олівцем слів: білизна для новонародженого. Я виймала малесенькі сорочечки, дитячі льолі,— вони, певно, належали тому, першому, Янові. Покликала стиха: — Підійди-но сюди! З шанобою, майже з побожністю я складала купкою легеньку дитячу одежу. Дісталася вже до дна скрині. І ось у мене в руках пакунок — це міг бути тільки він, той самий! — загорнутий у синє, перев'язаний мотузком, обмотаний ковдрою. Ян схопив пакунок. Мовчки розгорнув його. Він стояв, випроставшись на весь зріст. А я все ще лишалася навколішках перед скринею. Мені не видно було, що там у пакунку, але я побачила очі Яна, наповнені слізьми. — Дивись, Фанні,— тихо промовив він, і голос йому урвався. Біля нас на підлозі лежав згорнутий у довгий сувій старенький килим. Ми машинально посідали на ньому. Ян розгорнув синій папір, показав мені маленький ескімоський червоний комбінезончик,— здавалося, він і досі беріг форми дитячого тільця. Тканина на колінах і ліктях була витерта і курточка — розтягнута,— більша завширшки, ніж завдовжки,— комбінезончик пошито, певно, на чоловічка років чотирьох — з гарної ворсистої шерстяної тканини. В пакунку лежали ще червона шапочка з помпоном і пара шкіряних черевичків... — Мені здається, це ще не все,— промовив Ян. Я розгорнула глянсуватий папір, там був ще один пакунок, і в ньому я побачила ведмедика, оксамитового пухнастого сірого ведмедика. Його витерта шерсть, обвислі вуха й одноока морда виразно свідчили, що це була улюблена іграшка. Ян помітив, як я одвернула голову. — Фанні, що з тобою? Я нічого не відповіла. Взяла в руки ведмедика. Машинально крутила його в пальцях, як крутив капітан Ле Марруа, давно колись, однієї похмурої воєнної ночі на борту «Сіріуса» біля берегів Норвегії. Той самий ведмедик, «такий покинутий і нещасний, справді, наче живе людське дитя»,— так, здається, сказав Капітан,— а це велике дитя сидить зараз ось тут, поряд, дивиться на мене, таке схвильоване, і очі його сповнені благання. — Фанні, що з тобою? Прошу тебе, скажи, що з тобою?.. — Яне, це вона — та сама твоя одежа?..
— Яне, відповідай же! — не витримала я. Він підвів голову і, нарешті, заговорив, тихо й просто,— неначе це не мало ніякого значення. — Так, я носив її, коли мені було чотири роки і коли я був ще норвежцем... Я й оком не кліпнула, але почувала, що Ян скоса кинув на мене бистрий погляд. — Хіба тебе не дивує, що я колись був норвежцем? Я все ще мовчала. Тоді він простягнув руку до пакунка з одежею, підняв червоний комбінезончик і тримав його високо над головою, розглядаючи. На мить серце моє сильно-сильно закалатало в грудях: так, це правда, те дитя із «Сіріуса» — тут, передо мною!.. — Комбінезончик, ведмедик, черевички...— пробурмотів Ян.— Це й усе, що лишилося від того маляти. В той час воно ще не було Яном Оффланжем... А як його тоді звали, я й сам не знаю. Тепер розумієш, Фанні, чому мені так важливо було знайти ці речі? Це ж єдине, що зв'язує сьогоднішнього Яна з отим колишнім маленьким хлопчиком... Потому, знову уткнувшись обличчям у коліна, він казав далі: — Ця одежа... Я питаю себе, чи капітан Ле Марруа не міг би впізнати її? Я аж підскочила: — Чому ти так кажеш? — Тому, що капітан Ле Марруа знає дещо з мого минулого... — Яне... Послухай... Але він не дав мені договорити. Випростався, став на рівні ноги: — Ні, Фанні. Дозволь мені спершу все пояснити тобі. Потім ти скажеш усе, що схочеш. Він мимоволі схопив на етажерці старий іржавий ніж, що валявся там серед ремінців і шлейок. Потім ударив кінчиком леза по бантині. Він розколював старе трухляве дерево, довбав крокви, терзав їх — наче від цього йому ставало легше. — Пригадуєш, Фанні, тоді в машині ти дорікнула мені, що я жорстоко поводився зі своєю названою матір'ю. Ти сказала, що вона, мовляв, виростила, виховала мене, любила, як власну дитину. Усе це, певно, вона сама тобі сказала. І я не заперечую: це правда. Але вона дещо приховала від тебе. І, безперечно, дуже важливе. Зараз ти дізнаєшся про все... — Я хочу тобі розповісти про ту ніч, яку я не забуду ніколи! Це сталося десь на початку березня... Лікар збирався вже йти. Перед тим він одвів мене в куток і сказав: «Ви ще зовсім юні і ви її син, але я не маю права приховувати від вас, що становище хворої дуже важке. Вона може померти цієї ночі, а може й одужати чи протягнути ще якийсь час і померти через місяць або через рік...» Фанні, ти тільки уяви, що я почував у ту мить, адже я вірив, що вона — моя рідна матір, і я любив її. Ми були вдвох в цьому будинку, та ще стовбичила тут огидна мені доглядальниця, яка поводилася зо мною як із своїм прислужником, хлопчиком на побігеньках. Вирішивши цілу ніч пильнувати хвору, я сів біля її ліжка. її рука лежала в моїй руці... Це тяжко, дуже тяжко сидіти цілу ніч біля ліжка хворої, яку ти любиш. А вона бурмоче щось у маячні, стогне, задихається. Години тягнулися нескінченно довго...
— Десь о пів на четверту ночі вона покликала мене. Доглядальниця саме пішла відпочити на часинку. Вона покликала мене дуже кволим, тихим голосом, однак я добре розібрав її слова: «Яне, послухай мене. Присунься ближче!..» Я нахилився до неї.— «Ти не мій син...— мовила вона тихо.— Ти не мій син»,— повторила вдруге. Я подумав, що вона марить. Щоб заспокоїти її, я прошепотів: «Та ні ж, мамо, я твій син, твій маленький хлопчик...» І погладив їй волосся. Але вона знову й знову повторювала: «Ти не мій син...» Вона, здавалося, шукала потрібних слів і не могла знайти, не могла висловити те, що її мучило. Нарешті, вона глибоко зітхнула, і я почув: «Ти норвежець... Я знайшла тебе під час війни...» І додала зовсім тихо, проте я добре розібрав: «Є один французький капітан, який знає дещо про твоє минуле...» Вона дихала дедалі важче. Я думав, вона не зможе вимовити його ім'я. «Як його звуть?..» — тихо спитав її. І вона так само тихо прошепотіла: «Капітан Ле Марруа». Ян замовк. Витер лоба долонею. Здавалося, він страждав зараз так само, як тієї пам'ятної ночі. — Це був страшний удар для мене, сама розумієш! Отак несподівано довідатися, що ти — знайда, почути це від жінки, котру ще кілька хвилин тому любив як рідну матір і яка могла щохвилини померти... Знаєш, це не тоді я надумав покинути Бове. В ту хвилину я не міг залишити її. До того ж сподівався, що вона все мені пояснить, коли одужає. І я доглядав її, хвору, так мов нічого й не сталося, аж поки їй не покращало. Тільки тоді, коли вона почала одужувати і небезпека зовсім минула, я попросив розповісти все докладно. Це надто мучило мене!.. Але замість розуміння, ніжності, делікатності,— я зустрів гнів, роздратування! Вона все заперечувала. Казала, що то було марення, гарячка. Потім розридалася. Нарешті вигадала всю оту історію з маленьким хлопчиком, знайденим у придорожній канаві,— усе, що ти вже знаєш від неї. Що ж до капітана Ле Марруа, то вона нічого не хотіла визнавати. «Капітан Ле Марруа? Так, я зустрічала його, коли була санітаркою в лазареті. Можливо, я й згадувала його, коли марила в гарячці. Усі ці воєнні спогади раз у раз оживають у пам'яті. Але він не має ніякого відношення до тебе...» — Я не давав їй спокою своїми запитаннями, але нічого не міг добитися. Ян дивився на мене спідлоба, мов хлопчак, який боїться, що його сваритимуть, і нарешті промовив з легким викликом: — Отоді я й поїхав звідси! — І найнявся до Марудо? — Так... Я хотів розгадати цю історію і став як божевільний. Вирішив покинути заняття на юридичному факультеті. Згодом, думав, можна буде повернутися до університету, я ж іще не такий старий. Сказавши, що мені конче треба побачитися з приятелями по ліцею, які вчилися у Сорбонні, я два четверги підряд їздив до Парижа, в Військове Міністерство. Звідти мене послали в Міністерство торгового флоту, і зрештою мені таки пощастило натрапити на слід капітана Ле Марруа. Рішення прийшло блискавично: я покину Бове й поїду туди, де живе капітан Ле Марруа. Кілька місяців я день у день, після лекцій в університеті, тайкома вчився на курсах шоферів і незабаром одержав одночасно права на водіння легкових, туристських і важких вантажних автомашин. І тоді поїхав до Фовемберга, щоб знайти собі там якусь роботу... 
По паузі Ян вів далі: — Я не поспішив одразу до ваших Сонячних Дзиґарів. Щось мене стримувало: страх перед невідомим. Це страшно — порвати остаточно з своїм минулим, з минулим Яна Оффланжа, щоб воскресити минуле зовсім невідомого мені хлопчика, котрого я мав би тоді за всяку ціну пізнати... Скільки разів, проїжджаючи машиною повз ваш будинок, я зменшував швидкість, вагався! Іноді зустрічав Гійома. Дуже хотів познайомитися з ним, мені подобався його вигляд, суворий і привітний водночас. Але,— можливо, це здасться тобі смішним, Фанні,— я боявся Капітана, бачив його доти тільки здалеку. Хоч, їй-богу, він зі своєю чудовою доброю усмішкою зачарує навіть найсуворішу людину. Та що вдієш — я страшенно боявся його. Тільки подумаю, що мені треба заговорити з ним про моїх батьків, мою справжню родину — одразу відчуваю, як страх паралізує мою волю... З того, як Ян нервово жестикулював руками, видно було, що він старанно підбирає слова, аби вони прозвучали якнайпереконливіше. — Розумієш, Фанні, я не можу сказати, що любив їх, своїх незнаних батьків. Вони були для мене надто далекі... Іноді я уявляв їх собі у мріях. Мрії ті були такі приємні... Це допомагало мені жити, але я добре знав, що то тільки мрії, а не дійсність. І так боявся розчаруватися... Мати сказала мені, що я норвежець. Та що я знав тоді про Норвегію? Тільки те, що написано в підручниках географії. У Булоні іноді причалював норвезький корабель. Одного разу, блукаючи набережною, я помітив чорне вантажне судно «Крістіан Сунд». Воно прийшло з Бергена... Серце моє забилося дужче від хвилювання, і я довго-довго дивився на прапор з блакитним хрестом на червоному тлі, що так весело майорів на верхівці щогли. «Це ж прапор моєї батьківщини,— казав я сам собі,— моєї справжньої батьківщини...» Але в ту мить кілька матросів зійшло на землю, я почув, як вони засперечалися про щось, і мені здалося, що їхня мова груба, різка, в ній чулися якісь дивні голосівки, я не знаходив там жодного складу, схожого на французьку чи англійську мову. Засмучений, майже наляканий цим, я подався геть, навіть не глянувши на прапор своєї рідної країни... У ті хвилини я майже втратив бажання швидше розкрити таємницю свого народження і знову стати норвежцем... І так минали тиждень за тижнем, не приносячи ніякої розв'язки... Одного дня їхав я кудись машиною і зустрів по дорозі тебе. Ти не викликала в мене такого страху, як Гійом чи Капітан. Отож я й запросив тебе сісти в кабіну, хоч почувався, наче зосліпу кидаюся в холодну воду. Отоді я й дав тобі перший урок з латині. Ну, а що було далі, ти сама знаєш. Я ніяк не наважувався заговорити з Капітаном,— я тобі вже пояснював чому. А до того ж не хотів завдавати горя їй, моїй названій матері. Вона весь час писала мені і, сама того не відаючи, мучила мене своїми листами. Зрозумій, я ж любив її! Я й досі її люблю... Помовчавши, він сумно додав: — А наприкінці грудня сталася подія, яка ще більше примусила мене мовчати. Напередодні Різдва моя мати приїхала до Фовемберга. Вона зустріла нас у лісі, ти ж пам'ятаєш? Другого дня вона сказала, що мої батьки померли і що з моєї родини нікого не лишилося... Ян нижче похилив голову. Він, здавалося, ще раз пережив своє горе, розповівши про смерть батьків. Я поклала долоню йому на руку й лагідно мовила: — Я це знала, Яне. Ми стояли того святвечора за дверима твоєї кімнати, Гійом і я... — Ах! — вигукнув він.
— Розумієш, вона сподівалася, що це примусить мене вернутися до Бове. Тільки вона ненароком зрадила себе, мовивши тоді: «Ти ж не говорив про це з капітаном Ле Марруа, то чого ж тобі тут лишатися?» І тим самим призналася, що Капітан таки знає щось про мене, чи не так? Оце й було одною з причин, що я не поїхав з Фовемберга. Іноді я сподівався, що Капітан сам упізнає мене й заговорить перший. Яке безглуздя! Як він міг упізнати мале хлоп'я чотирьох літ, коли після того минуло довгих п'ятнадцять років? Янові очі повилися тим самим мрійливим серпанком, що його я помічала, коли він грав на фортепіано. І голос йому забринів ще журливіше. — Зрештою, мені просто не хотілося їхати... Не тільки через мою нерозв'язану таємницю, а й через ваші Сонячні Дзиґарі. Фанні, ти не можеш уявити, що означають для мене Сонячні Дзиґарі: ти ж завжди живеш там, щаслива... Капітан, Гійом — таких чудових людей далебі ніде на світі не зустрінеш — ти це знаєш? — Знаю... — І там була Інгвільд, Норвежка. Ти розумієш, чому я так дивно повівся з нею під час нашої першої зустрічі? Це ж була перша, сказати б, ластівка з моєї вітчизни. Чарівна Інгвільд... Бо вона справді чудова дівчина, правда ж? — Так... Чудова. — Коли я дізнався, що вона приїхала, мене заполонила якась шалена надія. Здавалося, це знак долі. Та ні, очевидно, то був простий збіг обставин! Не давши мені заперечити йому бодай одним словом, Ян ще нижче схилив голову й зовсім тихо промовив : — І там була ти. У мене ж ніколи не було сестри. А ти стала для мене ніби маленькою сестричкою... Ян кинув на мене швидкий погляд. Пальці його все ще креслили на підлозі якісь невидимі візерунки. Я кивнула головою, не дивлячись на нього. Запанувала ніякова мовчанка. Ян зітхнув, знову глянув на мене, потім підвівся і неквапливо почав ходити по комірчині. І тепер уже я ніяково смикала пальцями за торочки килима. Нарешті Ян різко спинився й запитав: — А чи правда, що Капітан знає щось про моє минуле? — Так, правда. — І... він казав тобі про це? Я сміливо глянула Янові просто в очі: — Так, Яне... Я знаю все. Кілька секунд він пильно й водночас якось розгублено дивився на мене, потім різко затулив обличчя руками, сів: — Фанні, прошу тебе, мовчи, мовчи... Не кажи нічого... Я боюсь... Фанні, я боюсь почути... Він нервово пригладжував на голові волосся. Знизу я бачила тільки його біляву розкуйовджену чуприну, яку він раз у раз смикав своїми тонкими пальцями. Я теж затулила голову руками. В цю неповторну мить свого життя, таку тяжку й скороминущу, я не хотіла більш дивитися на нього. Я не хотіла навіть знати, чи він ще є тут, чи він слухає мене. У мене було таке відчуття, наче він уже поїхав до своєї Норвегії. — Яне... Дозволь мені розповісти все зараз же... Бо те, Що я скажу, принесе тобі радість, велику радість... Яне, твої батьки не загинули. У тебе є тато й мати, котрі люблять тебе і не тямитимуться від щастя знову знайти тебе!.. Я затамувала подих, не сміючи звести на нього очі. — Яне. Ти чуєш мене? Та я даремно боялася. Даремно затуляла голову руками, як тоді, в ту страшну хвилину, коли на нас мчав поїзд. Зовсім несподівано Ян заридав. Він плакав як дитя. Загата, що так довго стримувала сльози, нарешті, прорвалася... Ян плакав хвилин п'ять... Може, десять... А може... Я всією душею сприймала цю велику радість і бурхливий біль мого друга. Аж тоді, коли ридання почали вщухати, я поволі звела на нього очі. Він усе ще сидів, міцно затуливши лице руками. Я стала біля нього навколішки. І в ту ж мить почула його приглушений, боязкий голос: — Фанні, це правда? Я аж здригнулася. — Ну, звісно, правда! Ох! Яне, клянусь тобі, що це правда!
— Яне,— мовила я стиха,— тепер уже нема чого плакати... Послухай, я маю сказати тобі ще щось дуже приємне... Він і не поворухнувся. — Яне, поглянь на мене! Я міцно взяла обидві його руки в свої,— здавалося, ніби Гійомова сила на якийсь час перейшла до мене,— і відхилила їх від його обличчя. Він не опирався. — Яне, подивись на мене, подивися ж! Він глянув на мене, і я побачила його розгублене й розпухле обличчя. Ясно й радісно усміхаючись, я зазирнула йому в глибину очей і щиро сказала: — У тебе є батьки... такі, про яких ти мріяв. Твій батько високий, як ти, мовчазний і добрий. А мама твоя весела і ніжна, і молода, як... як ти й уявляв собі... І крім того, послухай, Яне, є ще дехто. У тебе є ще й сестра... Маленька чарівна сестричка... і ти її знаєш. Він скрикнув: — Інгвільд? Я мовчки кивнула головою. Він зірвався на ноги. Його обличчя сяяло, мов ясний вогник уночі. Дивна пригода... Я лежала на старому матраці, котрий Ян розклав для мене на кахляній підлозі комірчини, накривши зверху аж трьома ковдрами. Мені було гарно й затишно. Я зігрілася. Гасничка воркотіла, наче сонний кіт. Я приладнала цю переносну грубку посередині знайденої тут-таки на горищі слюдяної платівки, закріпила її і тепер дивилася на миготливе яскраве полум'я, котре кидало в темряву кружало блакитнуватого світла... Як затишно завжди біля вогню! Над моєю головою крізь дахове віконце виднівся клаптик нічного зимового неба, холодного, крижаного, якщо судити з химерних морозних візерунків на шибках. Час від часу до мене долинали якісь моторошно-таємничі шелести і шарудіння,— неясний шум старого незнайомого дому, що його я поночі навіть не розгледіла. Десь наче рипнули двері, почувся дзенькіт посуду, потім ніби чиясь важка, потім легка хода,— звуки долинали до мене невиразно, приглушені поверхами й стінами. Найчастіше це був гомін голосів. Мені вчувався то Янів голос, то голос жінки в чорному,— я вгадувала їх, хоч і не могла виразно чути,— дарма що звелася на лікті й нашорошила вуха, силкуючись розрізнити якщо не окремі слова, то принаймні тон розмови. Але все було марно — я раз у раз тільки розчаровувалася. Отож мені лишалося зручніше вмоститися на своєму ложі й заснути... Саме коли я закінчувала розповідати Янові про Нарвік, він раптом притулив палець до губів, зробив знак, щоб я мовчала: — Чуєш — це вона! Так, це вона йшла нагору. Це її повільна стомлена хода,— хода надто рано постарілої жінки. Ян устиг тільки мерщій штовхнути мене до комірчини. — Я сам якось дам собі раду. Не треба, щоб вона тебе бачила. жүктеу/скачать 1.92 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|