Клуб сімейного дозвілля
жүктеу/скачать 2.24 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Поки я спав, сльота перетворилася на снігопад.
- Уже під полудень мене трусило в гарячці, а рука розпухла так сильно, що довелося послаблювати пов’язку. Робилося це з плачем. Мені потрібен був лікар, але на той час засніжило
- — перепитаєте ви. А я відповім просто
- Коли нарешті вона обернула свої очі на мене, я позадкував у куток, туди, де стояв дров’яний ящик, тепер уже майже і к і рожній.
- Після того я її розшукав і побалакав з нею. Це не потребувало надто складної детективної роботи. Я певен, для Генрі і Шен
- Візьми собі ще пару на потім, — запропонував він. Вона засміялася.
- Святої Евсебії. О, ось тепер ти газуєш наввипередки, Джексоне, — вона пихнула сигаретою і примружилась. — Слухай-но, їй-бо, я вже знаю, хто ти, ти — дружок Шен Коттері.
- Тобі приз за надзвичайну здогадливість. Ага, я б не радила тобі підходити ближче, ніж на два квартали до нашого пансіону. Копи мають опис тебе, — вона щиро
- А чому, ти думаєш, я сиджу тут, а не ошиваюся там Ну, от питаюся — чому ти тут
- Друже, за двійку доларів я з сурмою під пахвою доставлю послання Гарсіа 1 . В отакому я безгрошів’ї. Давай записку!
- — ішлося в записці.
- Я гадаю, саму записку могли віддати Гарлену й Саллі Котте
- Генрі простягнув руку по записку, котру Вікторія віддала йому в обмін на «Духмяну махорочну». У записці було тільки чотири слова: «Завтра вранці. 2 година».
- Генрі вхопив в обійми Вікторію і розцілував. Вона розсмішися від задоволення, очі засяяли.
- >/ маю трохи грошей знаю, як добути ще», — писав Генрі, і гак воно й було. Всього лише через кілька годин після того
- Коли я почав вибачатися за свого сина, він відмахнувся.
На денці «біль-ятки», загорнутий у рваний шматочок шовку, котрий колись, либонь, був дамськими трусиками, я знайшов слоїк пігулок, куплених в аптеці в Гемінгфорд-Хоум. На сигнатурі пером автоматичної ручки було написано жирними літерами: АРЛЕТТ ДЖЕЙМС. Приймати по 1—2 пігулки перед сном проти болю під час місячних. Я проковтнув три і запив їх добрячою порцією віскі. Не знаю, що було в тих і. пігулках — морфій, гадаю, — але вони подіяли чудово. Білі, нікуди не дівся, але тепер він, здавалося, належить Вілфредо ві Джеймсу, котрий наразі перебуває на якомусь іншому рів ні реальності. Попливла голова; наді мною ліниво почала обертатися стеля, почіткішали образи крихітних пожежників, що прибувають заливати вогнище інфекції, поки та ще не встигла поширитися. Вітер дужчав, а в моєму притуманеному розумі глухий безперервний стукіт крижаної крупи об будинок звучав ще більше схожим на бігання пацюків, але я все розумів. Здається, я навіть промовив уголос: «Я все розумію, Арлетт, ти мене не обдуриш». Свідомість стоншувалася, я почав потроху відпливати, я зрозумів, що можу таким чином відплисти назавжди: комбінація з шоку, самогону і морфіну може покласти край моєму життю. Мене знайдуть на захололій фермі, зі шкірою синьо-сірого кольору, зі спочилою на череві погризеною рукою. Уявлена картина мене не налякала; навпаки, вона мене заспокоїла. Поки я спав, сльота перетворилася на снігопад. Коли я прокинувся на світанку наступного дня, в будинку було зимно, як у могилі, а рука в мене розпухла вдвічі проти свого нормального розміру. Плоть навкруг рани набула попелясто- сірого відтінку, хоча три перші пальці були темно-рожевими, але вже під кінець того ж дня вони почервоніли. Доторк до будь- якого місця на цій руці, окрім мізинця, спричиняв мені пекельний біль. Проте я забинтував руку якомога тугіше, таким чином пригасивши в ній стугоніння. Розпалив у кухонній печі вогонь — для однорукого це нелегка праця, але я впорався — і притулився ближче, щоб зігрітися. Тобто цілком, бо в моїй покусаній руці й без того тепла вистачало. Тепла й сіпання, ніби то була рукавиця з пацюком усередині неї. Уже під полудень мене трусило в гарячці, а рука розпухла так сильно, що довелося послаблювати пов’язку. Робилося це з плачем. Мені потрібен був лікар, але на той час засніжило що дужче і я не зміг би дістатися навіть до Коттері, не кажучи иже про Гемінгфорд-Хоум. Та навіть аби день був сухий і ясний, як би я зумів завести пікап чи «Т» лише однією рукою? Я сидів у кухні, все підкидаючи дрова у піч, котра й так уже ревла, мов той дракон, стікав потом і трусився в пропасниці, притискаючи собі до грудей понівечену, забинтовану руку і згадуючи, як роззиралася по моєму далебі не заможному двору місіс Мак-Реді: «Ви на комутації, містере Джеймс? Бачу, що ні». Ні. Я не мав телефону1. Я був сам-один на фермі, заради котрої вбив людину, без будь-яких засобів звернутися по допомогу. Я помітив, що плоть у мене почала червоніти вже вище того місця, де закінчувалася пов’язка: на зап’ясті, повному жил, по котрих отрута розноситься по всьому тілу. Пожежники не впоралися. Я подумав, чи не перев’язати туго зап’ясток гумовим джгутом — вбити собі ліву руку, щоб урятувати все тіло, — чи навіть ампутувати її за допомогою сікача, котрим ми зазвичай кололи тріски для печі та втинали вряди-годи голови курям. Обидві перспективи здавалися цілком прийнятними, проте водночас реалізація їх вимагала важкої праці. Врешті-решт, я нічого такого не зробив, а лише поліз до «біль- лтки» по пігулки Арлетт. Знову заковтнув три штуки, цього разу запивши їх холодною водою — в горлі мені палав вогонь — і повернувся на своє місце біля печі. Я помру від пацючого укусу. Я був певен цього і змирився з цим. Смерть від укусів та інфекцій була такою ж звичайною, як грязюка на наших рівнинах. Якщо біль стане зовсім для мене нестерпним, я проковтну всю решту болетамувальних пігулок за раз. Що поки ще утримувало мене від цього кроку — окрім боязні смерті, котрою, як я гадаю, тією чи іншою мірою вражені ми псі, — так це ймовірність того, що хтось все ж таки може з’явитися: Гарлен, або Шериф Джоне, або добросерда місіс Мак-Реді. Існувала навіть така можливість, що правник Лестер і. приїде, щоби продовжити шантажувати мене тією Богом про клятою сотнею акрів. Проте найбільшу надію я покладав на те, що може повср нутися Генрі. Втім, він цього не зробив. Це зробила Арлетт. Можливо, ви здивувалися, звідки я міг дізнатися про той ніс толет, котрий Генрі купив у ломбарді на Додж-стрит, і про по грабування банку на площі Джеферсона. Якщо так, то, мабуть, ви собі сказали: «Ну, чимало часу минуло між 1922 і 1930роки ми; достатньо, щоби з’ясувати всілякі подробиці в бібліотс ці, напханій старими числами «Омаха Ворлд-Гералд»'. Я дійсно перечитував газети, ще б пак. І писав тим людям, котрі зустрічали мого сина і його вагітну кохану на їхньому короткому погибельному шляху з Небраски до Невади. Білі, шість із тих людей написали мені відповіді, радо намагаючись поділитися подробицями. Такий спосіб розвідок має сенс, і моє пояснення вас, безперечно, задовольняє. Але ті розвідки почалися кількома роками пізніше, після того, як я покинув ферму, і вони підтвердили лише те, що я вже знав. «Вже?» — перепитаєте ви. А я відповім просто: «Так. Вже. І знав я це не тільки тоді, коли воно траплялося, але принаймні одну частину раніше, ніж вона трапилася. Останню частину». Яким чином? Відповідь проста. Моя мертва дружина мені розповіла. Ваш скепсис цілком природний. Мені це зрозуміло. Жодна при здоровому глузді людина такому не повірить. От тільки я нагадаю вам, що це моя сповідь, останні мої слова на цій землі, тож я не виклав тут нічого з того, що не вважав би правдивим. ,3,В * * *
і. а голова кивала й хилиталася на її перерізаній шиї. Раз воіі.і їм віть відпала назад, аж їй на спину, перш ніж хильнутися на іш переднє місце, при цьому глухо, м’ясисто чвакнувши. Коли нарешті вона обернула свої очі на мене, я позадкував у куток, туди, де стояв дров’яний ящик, тепер уже майже і к і рожній. — Залиш мене в спокої, — прошепотів я. — Тебе тут наиІ п> нема. Ти в колодязі, і ти не могла б звідти вибратися, нації і, якби не була мертвою. Вона видала щось схоже на булькотіння — це прозвуча/т так, ніби хтось вдавився густою підливою, — і не припинила наближення, достатньо реальна, щоб відкидати тінь. А іцг я чув сморід її гниючої плоті, сморід жінки, котра іноді засп вувала мені глибоко до рота свій язик у пристрасні моменти Вона була тут. Цілком реальна. Як і її королівський почеі Я відчував, як вони шмигають туди-сюди мені по ступнях, лоскочуть щиколотки своїми вусами, принюхуючись до до лішніх кінцівок моїх кальсонів. П’ятками я вже вперся у дров’яний ящик, і, намагаючись ухи литися від трупа, що надходив, втратив рівновагу й сів. Ударим ся об ящик розпухлою, запаленою рукою, та ледь зауважив біль. Вона почала нахилятися наді мною, і її обличчя... теліпалооі. Плоть відстала від кісток, і лице звисало вниз, мов намальопа не на дитячій повітряній кульці. Якийсь пацюк виліз збоку по ящику і плюхнувся мені на живіт, забіг мені на груди й поню хав шию під підборіддям. Я відчував, як навкруг та попід мої ми зігнутими коліньми шмигають інші. Проте вони мене не ку сали. Це конкретне завдання вже було виконано. Вона нахилилася ближче. Запах став всепереможним, а та її усмішка від вуха до вуха... я бачу її зараз, коли це пишу. Я на казував собі померти, але серце в мені не переставало бухкати. Її звисле лице сковзнуло збоку по моєму, я відчував, як об мою щетину чіпляються, обриваючись, крихітні частки її шкіри; чув, як рипить її зламана щелепа, немов якась обледеніла гілка. А тоді її холодні губи притиснулись до розпашілої від гарячки, па- л ниючої вогнем чашечки мого вуха, і вона почала нашіптувати мені секрети, котрі могла знати лише мертва жінка. Я заверещав. Я обіцяв убити себе і зайняти її місце в Пеклі, аби тільки попа перестала. Але вона не перестала. Мертві не перестають. І le те, що я знаю тепер. 11 К7ія того як він випурхнув з «Першого сільськогосподарсько- іо банку» із запханими до кишені 200 доларами (чи, можливо, і нм було ближче до 150 доларів, деякі банкноти розлетілися по підлозі, згадайте), Генрі на деякий час зник. «Заліг на дно», як мі кажуть кримінальники. Я це кажу з деяким почуттям гордості. Мені здавалося, що його схоплять ледь не моментально, щойно він дістанеться міста, але він довів мою неправоту. Він і іу в закоханий, він перебував у відчаї, в ньому все ще палала ви- II.і і жах після скоєного нами з ним злочину... проте, незважаючи на всі ці відволікаючі чинники (ці запалення), мій син продемонстрував хоробрість і розум, навіть своєрідну сумну шляхетність. Думка про цю, останню, мені найважча. Вона все ще наповнює мене журбою за його загубленим життям (трьома загубленими життями, — я не маю права забувати про бідолашну вагітну Шеннон Коттері) і соромом за ту руйнацію, до якої я його підвів, немов бичка на пов’язаній за шию мотузці. Арлетт показала мені хижку, де він заліг на дно, і велосипед, приткнутий під її задньою стіною — той велосипед був першою річчю, яку він купив за вкрадені гроші. Тоді я не зміг би розпо- иісти вам, де була його схованка, але з роками я з’ясував її місцезнаходження і навіть побував там: проста халабуда при дорозі з вицвілою, намальованою фарбами рекламою коли «Королівська Корона»1. Вона містилася за кілька миль від західної межі Омахи, і звідти було видно Бойз-Таун2, котрий почав ' «Royal Crown Cola» — напій, що випускається з 1905 року; бренд зараз належить кільком транснаціональним компаніям. «Boys Town» («Хлопчаче містечко») — побудований 1921 року католицьким священиком отцем Фланагеном притулок для бездомних дітей, який діє й тепер у передмісті Омахи, маючи філії в інших штатах.
працювати за рік до того. Одна кімнатка, єдине віконце без скла, і нема пічки. Він замаскував велосипед бадиллям та сіном і по чав розробляти план. Тоді, приблизно через тиждень після то го як пограбував «Перший сільськогосподарський банк», — на той час цікавість поліції до вельми дрібного пограбування муси ла вщухнути, — він почав наїжджати велосипедом до Омахи. Тупий хлопець відразу ж попрямував би до католицького пансіону Святої Евсебії, де й потрапив би в розставлену омась кими копами пастку (Шериф Джоне, безсумнівно, сподівався, що він так і зробить), але Генрі Фрімен Джеймс був занадто розумним для їхньої схеми. Він розвідав, де знаходиться пансіон, але до нього не наближався. Натомість він пошукав найближчу до нього цукерню, де подавали содову. Він правильно припустив, що дівчата вчащають туди завжди, коли мають нагоду (це траплялося, коли котрась своєю поведінкою заслуговувала на вільну прогулянку після уроків і мала хоч скількись грошей у сумочці), і хоча від дівчат Святої Евсебії не вимагалося обов’язкове носіння уніформи, їх доволі легко було відрізнити завдяки старомодним сукням, опущеним додолу очам та їхній поведінці — кокетливій і разом з тим боязкій. Ті, що не мали обручок на пальцях, але з великими черевами, найбільше впадали в очі. Тупий хлопець спробував би зав’язати розмову з якоюсь із цих нещасних дочок Єви просто там, біля стійки з содовою, таким чином привернувши до себе увагу. Генрі натомість вибрав собі позицію надворі, в гирлі провулка між цукернею та сусідньою з нею галантерейною крамничкою, де він сидів собі на ящику, читав газету, а його велосипед стояв поряд, приставлений до цегляної стіни. Він чекав на дівчину, авантюрнішу за інших дівчат, чиї задоволення обмежувалися лише тим, щоб з’їсти морозива, посьорбати содової і поспіхом повернутись назад до сестер. Це значило — дівчину, котра палить. На третій день його висиджування в провулку така дівчина з’явилася. Після того я її розшукав і побалакав з нею. Це не потребувало надто складної детективної роботи. Я певен, для Генрі і Шен- нон Омаха виглядала метрополісом, але 1922 року вона насправді була лише трохи більшою за середнє містечко на Середньому Чаході, хоча й із претензіями на великий центр. Вікторія Галлет тепер поважна заміжня жінка з трьома дітьми, проте восени 1922 року вона була ще Вікторією Стівенсон: юною, незалежною духом дівчиною на шостому місяці вагітності, котра вельми полюбляла «Духмяні махорочні»1. Вона радо відгукнулася на пропозицію пригоститися із запропонованої їй Генрі пачки.
Вона засміялася.
і і. розреготалася. — Тебе, та плюс іще з півдюжини Осамотілих Ідальго, проте жоден з них не зеленоокий селюк, як ти, і жоден не мав і зблизька такої гарної дівчини, як Шеннон! Вона справ жня суперзірка! Йо!
Очі Вікторії широко розчахнулися.
Він віддав їй записку, а Вікторія передала її Шеннон. Записка так і лежала в її маленькій сумочці, коли поліція врешті запопала її з Генрі в Елко2 у штаті Невада, і я бачив фотографію тієї записки, зроблену поліцейським фотографом. Але Арлетт розказала мені, що там було написано задовго до того, і її розповідь зійшлася слово в слово з тим, що було в знайденій записці. «Я чекатиму від півночі до світанку позаду твого пансіону кожної ночі впродовж 2 тижнів, — ішлося в записці. — Якщо ти не з’явишся, я зрозумію, що між нами все скінчено & повернуся назад у Гемінгфорд & і ніколи більше тебе не турбувати- .і мг, хоч і кохатиму тебе довічно. Ми молоді, але ми могли б прибрехати собі віку & розпочати хороше життя в іншому м/< /(/' (Каліфорнії). Я маю трохи грошей &знаю, як добути ще. Пік інорія знає, як мене знайти, якщо ти захочеш послати мені чіписку, але тільки одну. Більше небезпечно». Я гадаю, саму записку могли віддати Гарлену й Саллі Котте-
Після того знайомства Генрі повертався до провулку щодня. Я певен, він розумів, що замість Вікторії там можуть з’явитися копи, але вважав, що не має іншого вибору. На третій день йо- и> чергування вона прийшла. - Шен написала тобі відповідь одразу ж, але я раніше не мо- і л.і ніяк вибратися, — пояснила вона. — Якийсь косяк із травою знайшовся в тому хліві, що вони його називають музичною кімнатою, і пінгвіни відтоді на стежині війни. Генрі простягнув руку по записку, котру Вікторія віддала йому в обмін на «Духмяну махорочну». У записці було тільки чотири слова: «Завтра вранці. 2 година». Генрі вхопив в обійми Вікторію і розцілував. Вона розсмішися від задоволення, очі засяяли. — От чорт. Є ж дівчата, котрим дістається суцільне щастя. Явісно, є такі дівчата. Але якщо ви візьмете до уваги, що Вік-
••>/ маю трохи грошей & знаю, як добути ще», — писав Генрі, і гак воно й було. Всього лише через кілька годин після того, 1. як він розцілував життєрадісну Вікторію (котра повернулася до Шеннон із відповіддю: «Він сказав, що чекатиме при по внім параді»), юнак у натягнутому низько на очі кашкеті та і і зав’язаними банданою ротом і носом пограбував «Перший на ціональний банк» Омахи. Цього разу грабіжник здобув 800 до ларів, що було гарним уловом. Але тутешній охоронець буй молодшим і більш завзятим щодо власних обов’язків, що гар ним аж ніяк не було. Злодію довелося вистрелити йому в стег но, аби розчистити собі дорогу до втечі і, хоч Чарлз Ґрайнер вижив, причепилася якась інфекція (тут я йому співчуваю) і ногу він втратив. Коли я познайомився з ним у будинку йо го батьків навесні 1925 року, Ґрайнер міркував філософськи. «Я щасливий, що взагалі залишився живим, — сказав він. — Коли мені врешті почали накладати джгут, я лежав у калюжі крові, мабуть, не менш як дюйм завглибшки. Либонь, знадобилася ціла коробка «Дрефта»', щоби змити всю ту брудоту. Коли я почав вибачатися за свого сина, він відмахнувся. — Не треба було мені до нього чіплятися. Кашкет був натягнутий низько, бандана пов’язана високо, але ж очі його я добре бачив. Я мусив би второпати, що його не зупинити ніяк, хіба що застрелити, а в мене не було жодного шансу встигнути дістати зброю. Все ясно читалося в його очах, розумієте? Але ж я сам був юний тоді. Тепер я постаршав. На стільки постаршав, на скільки ніколи не стати старшим вашому синові. Я співчуваю вам через вашу втрату. Після цього діла Генрі мав більш ніж достатньо грошей, щоб купити собі машину — гарного легковика, — але він був розумніший. (Пишучи це, я знову відчуваю ту саму гордість: негідну, проте невідхильну.) Хлопчак, котрий мав вигляд такого, що лише кілька тижнів тому почав голитися, і раптом розмахує пачкою готівки, достатньої на придбання майже но- «Dreft» — перший синтетичний мийний засіб компанії «Procter & Gamble». ного «Олдса»'? Це, безперечно, викликало б увагу до нього по- ліціянтів. Отже, замість того щоб купувати собі машину, він її вкрав. І звісно ж, не якийсь там спортивний легковик; він задовольнився доладним, непримітним «Фордом-купе». Саме в цьому .нітомобілі він чекав позаду Святої Евсебії, і саме до нього сіла ІІІеннон — після того, як потай вийшла зі своєї кімнати, прокралася вниз сходами з валізкою в руці і протиснулася крізь вікно сусідньої з кухнею мийні. Часу в них вистачило тільки на і ідин поцілунок — Арлетт цього не розповідала, я поки ще маю власну уяву, — і відразу ж Генрі спрямував «Форд» на захід. Ще до настання світанку вони вже мчали по шосе Омаха — Лінкольн. Вони мусили проїжджати неподалік від його рідного дому (і її) близько третьої дня. Вони мусили подивитися утім напрямку, але я сумніваюся, щоб Генрі пригальмував; йому не випадало зупинятися на ніч в місцевості, де його могли впізнати. жүктеу/скачать 2.24 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
