Клуб сімейного дозвілля



бет1/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36


STEPHEN


KING

FULL DARK,

NO STARS

С Т І В Е Н

канг

ПОВНА ТЕМРЯВА. БЕЗ ЗІРОК

(’усґП&їЛ ^T<л(pcvCeкV<Л^ https://vk.com/with_books


ш


ВИДАВНИЦТВО

КЛУБ СІМЕЙНОГО ДОЗВІЛЛЯ

Харків

2011


УДК 821.111(73) ББК 84.7СПО К41
Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Висловлюємо щиру подяку літературному агентству «Andrew Nürnberg Associates Baltic», Latvia, за допомогу в придбанні права на публікацію цієї книжки

Переклад з англійської:

«Full Dark, No Stars» by Stephen King, published by Scribner, New York, 2010

І Ісреклад та коментарі Олександра Красюка

Дизайнер обкладинки IvanovlTCH

© Stephen King, 2010


© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2011

ISBN 978-966-14-1372-5 (укр.) ISBN 978-1-4391-9256-6 (англ.)

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейно­го Дозвілля», переклад та худож­нє оформлення, 2011



присвячується Таббі досі

11 квітня 1930 Готель «Магнолія» Омаха, Небраска

ДОВОДИТЬСЯ ДО ВІДОМА ЗА НАЛЕЖНІСТЮ



Моє ім’я Вілфред Ліланд Джеймс, і це моя сповідь. У червні 1922 року я замордував свою дружину — Арлетт Кристину Ііінтерс Джеймс — і схоронив її тіло, запроторивши його у ста­рий колодязь. У скоєнні цього злочину мені допомагав мій син Генрі Фрімен Джеймс, хоча, бувши віком 14 років, відповідаль­ності він не підлягає; це я хитрістю вплутав його в цю справу, граючи на його страхах та перебиваючи впродовж двох міся­ців його цілком нормальні заперечення. За це мене бере жаль навіть більший, ніж за скоєним злочином, з причин, які ви­світлить цей документ.

Мотивом, що призвів до мого злочину й прокляття, були 100 акрів доброї землі неподалік Гемінгфорд-Хоум1 у штаті І Іебраска. Цю землю заповів моїй дружині Джон Генрі Він- тсрс, її батько. Я прагнув додати цю землю до моєї спадкової ферми, площа якої у 1922 році становила 80 акрів. Моя дру­жина, котра ніколи не тішилася з фермерського життя (чи і ролі дружини фермера), воліла продати ту землю за готівку компанії «Фаррингтон». Коли я спитав у неї, чи дійсно вона хоче жити з навітряного боку свинобійні Фаррингтонів, вона с казала мені, що разом із її батьківською спадщиною ми мо­жемо продати також усю ферму — ферму ще мого батька й ді- дл! Коли я запитав її, що ж ми робитимемо з грошима й без

землі, вона відповіла, що ми можемо переїхати до Омахи або навіть до Сент-Луїса1 й відкрити крамницю.

Я ніколи не житиму в Омасі, — заявив я їй. — Міста, во­ни для дурнів.



У тому-то й полягає вся іронія, якщо зважати на те, де я за­раз живу, але довго я тут не житиму; я знаю це так само точ­но, як знаю, що то за звуки я чую в стінах. І ще знаю, де я опи­нюся після того, як завершиться моє земне життя. Цікаво мені, чи може Пекло виявитися гіршим за місто Омаха. Мож­ливо, воно й є містом Омаха, лише без гарного сільського крає­виду навкруги; сама лише задимлена, засмерджена сіркою по­рожнеча, повна погублених душ на кшталт моєї.

Ми затято сперечалися щодо тих 100 акрів упродовж усієї зими й весни 1922 року. Генрі, хоч і схилявся на мій бік, за­стряг десь посередині; він завдячував матері зовнішністю, але був схожий на мене своєю любов’ю до землі. Він був слухня­ним хлопчиком, без сліду пихатості, притаманної його мате­рі. Знову й знову він повторював їй, що не має ніякого бажан­ня жити в Омасі чи в будь-якому іншому місті і поїде туди, тільки якщо ми з нею дійдемо якоїсь згоди, чого досягти нам так і не вдалося.

Я вже гадав, чи не звернутися по допомогу до Закону, маю­чи певність, що будь-який суд у країні підтримає у цій справі мою прерогативу її Чоловіка вирішувати питання викорис­тання й призначення тієї землі. Проте щось мене утримува­ло. Се не був острах перед пересудами сусідів, мені байдужі були сільські плітки, се було щось інше. Я дійшов до того, що почав ненавидіти її, розумієте? Я дожився до того, що бажав їй смерті, отже, саме це мене й стримувало.

Я вважаю, що всередині себе кожна людина має ще й іншу людину, чужака, Підступника. Я певен, що під березень 1922 ро­ку, коли небо над округом Гемінгфорд засиніло і кожне поле



перетворилося на поплямоване снігом грузьке болото, Під­ступник усередині фермера Вілфреда Джеймса вже ухвалив нирок моїй жінці, тим самим вирішивши її долю. Се також <: різновидом найвищої міри правосуддя. Біблія каже, що не­вдячна дитина подібна зміїному зубу, а гаркітлива й невдяч­на Дружина набагато за те дошкульніша.

Я не якийсь там монстр; я намагався врятувати її від Під­ступника. Я їй пояснював, що, якщо ми не зможемо дійти зго­ди, їй доведеться переїхати до своєї матері у Лінкольн', це за шістдесят миль на захід — добра відстань для відокремлення, котре не є справжнім розлученням, хоча й означає руйнацію подружнього союзу.

  • І залишити тобі мою батьківську землю, звичайно? — пе­репитала вона, підсмикнувши головою. Як же я на той час уже зненавидів оте її зухвале смикання головою вгору, наче в по­гано видресуваного поні, і те її коротке форкання, що завжди цьому руху акомпанувало. — Цього не буде ніколи, Вілфе.

Я сказав, що відкуплю в неї ту землю, якщо вона наполягає. Це забере якийсь період часу — років вісім, можливо, де­сять, — але я виплачу їй усе до останнього цента.

  • Гроші потроху — це гірше, ніж зовсім ніякі, — відповіла вона (з черговим посмиком голови й форканням). — Про це кожна жінка знає. Компанія «Фаррингтон» заплатить усе од­разу, і їхнє уявлення про високу ціну мусить бути безмірно щедрішим за твоє. І в Лінкольні я ніколи не житиму. Се навіть не місто, а всього лише звичайне село, де церков більше, ніж нормальних будинків.

Ви розумієте мою ситуацію? Чи ви не бачите той «глухий кут», куди вона мене загнала? Хіба я не можу розраховувати принаймні на крихту вашого співчуття? Ні? Тоді слухайте оце.

На початку квітня того року — рівно за вісім років до сьо­годнішнього числа, наскільки я пам’ятаю — вона підійшла до

в.


мене вся така превесела й сяюча. Більшу частину того дня во­на провела у «салоні краси» в Мак-Куку1 і волосся обрамлю- вало їй щоки товстенькими буклями, які нагадали мені ті ру­лончики туалетного паперу, що їх можна побачити в клозетах готелів та заїзних дворів. Вона сказала, що має якусь ідею. Ідея полягала в тім, що нам варто було б продати компанії «Фар­рингтон» заразом і ті 100 акрів, і всю ферму. Вона вважала, що вони куплять усе, аби лиш отримати ту ділянку її батька, ко­тра лежала близько до залізниці (і, мабуть, вона мала рацію).

  • А тоді, — промовила та зухвала мегера, — ми можемо по­ділити гроші, розлучитися й розпочати нові життя окремо од­не від одного. Нам обом зрозуміло, що саме цього тобі хочеть­ся. — Ніби їй самій не хтілося того ж самого.

  • Ага, — сказав я (мовби всерйоз обмірковуючи ту її ідею). — Аз ким із нас залишиться хлопець?

  • Звісно ж, зі мною, — відповіла вона, витріщившись. — Чотирнадцятирічний хлопчик потребує матері.

Того ж дня, з розповіді про найновіший план його матері, я почав «обробляти» Генрі. Ми з ним сиділи в повітці на сін­нику. Я утримував на лиці щонайсумніший вираз і промов­ляв із найсумнішими інтонаціями, малюючи картини того, на що скидатиметься його життя, якщо його матері дозволити впровадити цей план: як він не матиме ані ферми, ані батька, як він потрапить до набагато більшої школи, позбавлений усіх своїх друзів (більшість котрих він знає змалку), як, щойно опинившись у тій новій школі, він буде змушений битися за гідне собі місце серед незнайомців, котрі сміятимуться з ньо­го, називаючи сільським телепнем. З іншого боку, говорив я, якщо б нам вдалося утримати всю землю, я певен, ми могли б розрахуватися за всіма нашими зобов’язаннями перед банком ще до настання 1925 року і щасливо жити без боргів, дихаю-

б



чи свіжим повітрям, замість того, аби бачити, як нашим чис­тесеньким колись струмком від світанку й до заходу сонця спливають свинячі тельбухи.

  • Отже, що тобі більше подобається? — спитав я після то­го, як змалював йому цю картину у таких яскравих подроби­цях, на які лишень тільки був здатний.

  • Залишитися з тобою, татуню, — відповів він. І сльози струменіли йому по щоках. — Але чому ж їй треба бути та­кою... такою...

  • Продовжуй, — заохотив я. — Правда ніяк не може бути лайливою.

  • Такою курвою.

  • Бо більшість жінок ними й є, — сказав я. — Це неви­травна частина їхньої натури. Питання в тім, що нам з цим робити.

Проте Підступник усередині мене вже подумав про старий колодязь позаду корівника, той, воду з якого ми використо­вували лише для змиву, бо він став такий мілкий і замуле­ний — усього 20 футів завглибшки, лише трохи більший за дренажну яму. Залишалося одне питання: як до цього підвес­ти його. А я мусив, ви, безумовно, це розумієте; я міг убити мою дружину, але мусив урятувати мого чудового сина. Який сенс у володінні 180 акрами землі — чи хоч би й тисячею, — якщо у вас нема нікого, з ким цьому порадіти і кому їх потім заповідати.

Я прикинувся, ніби обмірковую безумний план Арлетт з пе­ретворення доброї ріллі на свинобійню. Я попрохав її дати ме­ні час звикнути до цієї думки. Вона дозволила. А впродовж наступних двох місяців я обробляв Генрі, призвичаюючи йо­го до зовсім протилежної ідеї. Се виявилося не таким важким, як могло бути; він мав зовнішні риси своєї матері (самі знає­те, зовнішність жінки — це мед, яким чоловіків заманюють до жалливого вулика), але не її Богом прокляту впертість. Необ­хідно було лише домальовувати картину, яким буде його жит­тя в Омасі або у Сент-Луїсі. Я висунув припущення, що навіть

а.



ці два переповнені людом мурашники можуть її не вдоволь­нити; вона може вирішити, що їй годиться тільки Чикаго.

  • А тоді, — повідомив я, — може так трапитися, що у стар­ших класах ти вчитимешся разом із чорними нігерами.

Він почав прохолодно ставитися до своєї матері; а після кількох спроб відновити його приязність — усі були недолугі, всі відкинуті ним геть — вона теж почала відповідати йому хо­лодністю. Я (чи радше Підступник) торжествував. На початку червня я сказав їй, що, серйозно все обміркувавши, я вирішив, що ніколи не дозволю їй продати ті 100 акрів без боротьби; натомість я радше доведу нас усіх до руйнації й зубожіння, якщо постане така потреба.

Вона сприйняла це спокійно. Вирішила самостійно пошу­кати юридичних порад (а Закон, як ми знаємо, стає другом будь-кому, хто йому за це платить). Я таке передбачав. І по­сміювався! Бо їй нічим було заплатити за такі поради. На той час я вже міцно тримав у руках всю невеличку готівку, яку ми мали. Генрі навіть віддав мені свої заощадження з глиняної скарбнички, коли я його про це попросив, тож вона не могла поцупити й звідти, хай хоч яким нікчемним було те джерело. Звісно, вона поїхала до офісу компанії «Фаррингтон» у Делан- ді, майже певна (як і я), що ті, хто очікують собі такого при­бутку, забезпечать її юридичні витрати.

  • Вони її підтримають, і вона переможе, — втокмачував я Генрі в повітці на сіннику, де ми з ним уже звикли вести на­ші розмови. Я не був іще цілком певний, але вже прийняв рі­шення, яке я поки що наважуся назвати хіба що «планом».

  • Але ж, татуню, це несправедливо! — схлипнув він. Си­дячи там, на сіні, він виглядав дуже юним, радше десятиріч­ним, аніж хлопцем чотирнадцяти років.

  • Життя саме таким і є, — відповів я. — Іноді єдине, що за­лишається, це самому брати те, що мусить тобі належати. На­віть якщо від цього хтось постраждає. — Я помовчав, спосте­рігаючи за його обличчям. — Навіть якщо хтось помре.

Він зблід.

б



  • Татуню!

  • Якщо її не стане, — сказав я, — все залишиться так, як було. Всі скандали припиняться. Ми могли б тут мирно жити. Я запропонував їй усе, що можу, хай би вона собі сама їхала, але вона не схотіла. Лишилося єдине, що я можу зробити. Що ми можемо зробити.

  • Але ж я люблю її!

  • Я теж її люблю, — сказав я. І це, попри всю вашу ймовір­ну недовіру, було правдою. Та ненависть, яку я відчував до неї тоді, у 1922 році, була більшою за будь-яку з тих, що їх може відчувати чоловік до будь-якої жінки, бо в моїй ненависті при­сутня була частка любові. І хоч би якою прикрою й упертою не вбачалася Арлетт, усе ж таки вона була добросердою жін­кою. Наші «подружні стосунки» ніколи не припинялися, хо­ча, після того як почалися суперечки щодо тих 100 акрів, на­ші злягання в темряві чимдалі більше ставали схожими на парування тварин.

  • Це не мусить бути болячим, — сказав я. — А коли все за­кінчиться... тоді...

Я повів його поза корівник і показав той колодязь, і там він вибухнув гіркими слізьми.

  • Ні, татуню. Тільки не це. Хоч би щось інше.

Але коли вона повернулася з Деланда (Гарлен Коттері, наш найближчий сусіда підвіз її більшу частину шляху у своєму «Форді», висадивши там, де їй залишилося пройти пішки ли­ше дві милі) і Генрі почав благати її «відступитися, щоби ми могли стати знову нормальною родиною», їй урвався терпець і вона ляснула йому по губах, наказавши перестати скиглити, наче цуценя.

  • Твій батько заразив тебе своєю боязливістю. Гірше того, він заразив тебе своєю захланністю.

Ніби вона сама була вільна від цього гріха!

  • Юрист запевнив мене, що земля моя і я можу робити з нею все, що мені заманеться, а я бажаю її продати. А щодо вас двох, ви можете залишатися сидьма сидіти тут, щоб разом

а

нюхати запах смалених свиней, самим собі готувати їжу, са­мим собі стелити ліжка. Будеш, сину мій, тягти плуга цілими днями, а ночами читати його безкінечні книжки. Йому вони небагато користі принесли, але тобі, можливо, краще зара­дять. Хтозна?

  • Мамуню, це несправедливо!

Вона поглянула на власного сина так, як жінка може погля­нути на незнайомця, котрий наважився торкнутися її руки.

І як же втішилася моя душа, коли я побачив, що він також ди­виться на неї так само прохолодно.

  • Можете йти собі до дідька обоє. А щодо мене, я поїду в Омаху й відкрию магазин одягу. Отак я собі уявляю справед­ливість.

Ця розмова мала місце у запилюженому палісаднику між бу­динком та корівником, і ті її слова про те, якою вона уявляє со­бі справедливість, були останніми. Здіймаючи куряву своїми елегантними міськими туфлями, вона гордо рушила подвір’ям до будинку, зайшла всередину і пристукнула за собою двері. Генрі обернувся, дивлячись на мене. У нього в кутику рота по­казалася кров і нижня губа напухала. Лють у його очах була ті­єї дикої, бездомішкової природи, яку можуть відчувати лише підлітки. Це та лють, що не зважає на ціну. Він кивнув головою.

Я кивнув у відповідь, так само похмуро, хоча всередині мене скалився Підступник.

Той ляпас став підписом під її смертним вироком.

Через два дні, коли Генрі знайшов мене серед молодої кукуру­дзи, я побачив, що він знову послабшав. Мене це не стриво­жило і не здивувало; роки між дитинством і дорослістю спов­нені поривів, і ті, хто їх проживають, вертяться, немов оті флюгери, що їх дехто з фермерів тут, на Середньому Заході, полюбляють встановлювати на своїх силосних вежах.

  • Не можна нам, татуню, — мовив він. — Вона перебуває

в Облуді. А Шеннон каже, що всі, хто помирають в облуді, по- ’ трапляють до Пекла.

л



«Клята Методистська церква з її клятим Методистським юнацьким братством»', — подумав я.... проте Підступник тільки усміхнувся. Наступні десять хвилин ми балакали на те­ологічні теми серед зеленої кукурудзи, а над нами повільно су­нули хмарки раннього літа, найкращі хмарки — ті, що пли­нуть, наче шхуни, тягнучи за собою кільватерні струмені тіней. Я пояснив йому, що якраз навпаки: замість послати Арлетт до І Іекла, ми пошлемо її на Небеса.

  • Бо замордований чоловік або жінка помирає не в Божий час, а в Людський, — говорив я. — Він... або вона... втрачає життя до того, як він... або вона... зможе спокутувати свої гріхи, отже, всі облуди мусять бути прощеними. Якщо роздив­лятися на це під таким кутом зору, то кожен убивця є свого роду Воротами до Неба.

  • Але як щодо нас, татуню? Хіба ми не потрапимо до Пекла?

Я повів рукою довкола, показуючи на поля, що буяли сві­жою зеленню.

  • Як ти можеш таке казати, коли бачиш Рай навкруг нас? А вона ж воліє прогнати нас звідси точно так само, як янгол з палаючим мечем прогнав колись Адама й Єву з їхнього саду.

Він вдивлявся у мене, занепокоєний. Сумний. Мені нена­висно було морочити власного сина у такий спосіб, але в гли­бині душі я вірив тоді й продовжую вірити в це по тепер, що не я наробив йому всього того, але вона.

  • І ще подумай, — продовжив я, — якщо вона поїде в Ома­ху, вона ще глибше закопається у Прірву-Пресподницю. Як­що вона забере тебе з собою, ти станеш міським хлопцем...

  • Ніколи не стану! — він вигукнув це так голосно, що аж ворони на огорожі змахнули крилами і, здійнявшись, майну­ли вихором вгору, у синє небо, немов шматки копіювального паперу.

Ні.

  • Ти юний, отже, станеш, — сказав я. — Ти забудеш все оце... навчишся жити по-міському... і почнеш викопувати со­бі власну яму.

Якби він мені закинув, що вбивці не мають надії на возз’єд­нання зі своїми жертвами на Небесах, мене б це могло загнати в кут. Проте або його теологія не простягалася аж так далеко, або він не бажав міркувати про такі речі. А й чи існує Пекло, чи ми створюємо його самотужки тут, на землі? Думаючи про пе- ребуті вісім років мого життя, я схиляюся до останнього.

  • Як? — спитав він. — Коли?

Я йому розповів.

  • І ми зможемо після всього жити тут?

Я сказав, що так, зможемо.

  • А їй не буде боляче?

  • Ні, — запевнив я. — Все відбудеться швидко.

Здавалося, його це задовольнило. Та все одно нічого могло

не відбутися, якби не сама Арлетт.

Ми домовилися зробити це в якусь із суботніх ночей у середи­ні місяця червня, котрий був тоді так само гарним, як і всі, які я пам’ятаю. Літніми вечорами Арлетт іноді випивала склянку вина — хоча рідко більше. На це існувала поважна причина. Во­на належала до тих людей, котрі ніколи не вип’ють дві склянки без того, щоб далі не випити четверту, а тоді й шосту, а потім і цілу пляшку. А тоді й іще пляшку, якщо та є.

  • Я мушу бути дуже обережною, Вілфе. Мені це надто силь­но подобається. На моє щастя, я маю сильну волю.

Того вечора ми сиділи на ґанку, дивлячись, як над полями завмирає останнє світло, слухаючи дрімотливе ріііііі цвірку­нів. Генрі перебував у своїй кімнаті. Він майже не торкнувся вечері, а коли ми з Арлетт усілися на ґанку в наші крісла- гойдалки з подушками на сидіннях, відповідно позначеними літерами МА і ТА, мені здалося, ніби я чую звіддаля щось схо­же на звуки блювання. Пам’ятаю, я подумав, що, коли надій­де час, він нездатен буде зважитись піти до кінця. Його мати

л



прокинеться наступного ранку в поганому гуморі, з «похміл- /иім» і без знаття, як близько вона була від того, щоб ніколи пільше не побачити чергового світанку в Небрасці. Одначе и почав діяти за планом. Бо я був якимсь таким, як оті росій- і і.кі ляльки, що вкладаються одна в одну? Можливо. Можливо, кожна людина є такою. Усередині мене перебував Підступник, .wie всередині Підступника сидів сповнений надій Уповаль- іімк. Той парубок помер десь між 1922 і 1930 роками. Підступ­ник, зробивши свою шкоду, зник. А без його схем і амбіцій життя перетворилося на порожнечу.

11 а ґанок я прихопив із собою пляшку, проте, коли я спробу­вав наповнити її порожню склянку, вона прикрила її долонею.

  • Тобі нема потреби робити мене п’яною, щоб отримати те, чого ти бажаєш. Я теж того хочу. Мені аж свербить.

Бона розсунула ноги й поклала руку собі на промежину, по­мпуючи, де їй свербить. Усередині неї перебувала Соромітни- і ці — можливо, навіть Хвойда — і вино завжди її вивільнювало.

Бона з осторогою подивилася на мене. Навіть від одної і клянки вина очі в неї зволожились (немов душа її ридала за т ім тим вином, яке вона хотіла б, та не могла випити) і в світ­ні призахідного сонця здавалися помаранчевими, як очі гел- ловінської маски з гарбуза зі свічкою всередині.

  • Не буде судового позову, — повідомив я їй. — І розлу­чення не буде. Якщо компанія «Фаррингтон» зможе собі до­топити заплатити нам за мої вісімдесят акрів разом з твоєю і о і нею, нашим суперечкам кінець.

І Іерший і єдиний раз за весь час нашого поривчастого по­дружнього життя в неї буквально відпала щелепа.

  • Що ти кажеш? Що це я таке від тебе чую? Не мороч мені і олову, Вілфе! І

  • Я не морочу, — промовив Підступник. Говорив він і чистосердечною щирістю. — Ми з Генрі багато балакали ті цю тему...

в«

  • Останнім часом ви обидва таємничі, як ті злодії, це прав­да, — сказала Арлетт, прибравши долоню зі своєї склянки, і я скористався можливістю її наповнити. — Завжди у сінни­ку, або у дровітні, або сидите, схиливши голови один до одно­го, на дальнім полі. Я гадала, ви теревените про Шеннон Кот- тері, — форкнула вона, смикнувши головою.

Але мені здалося, що її обличчям також промайнула якась мрійливість. Вона сьорбнула вина зі своєї другої склянки. Два ковтки з другої склянки, і вона все ще могла б її поставити до­лі й піти до ліжка. Чотири, і я вже міг вручати їй цілу пляшку. Не кажучи вже про ще пару пляшок, котрі стояли в мене на­поготові.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36




©dereksiz.org 2023
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет