Клуб сімейного дозвілля
жүктеу/скачать 2.24 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- нею. «Але ж стривай, — подумав я
- 1 . У кутку лежав стос чистих ганчірок. Я забрав половину і повернувся до і.
- заслужив
- Я розумію, твоєї вини тут нема».
- «І не привозь додому ніяких бродячих собак»
- Генком!
- достатньої
- вона б
- вона
Я наставив рушницю, потім її опустив. Як мені стріляти, коли цей пацюк гойдається туди-сюди, наче живий обважню- вач на кінці вагадла? Опинившись у проході, Ахелоїс не переставала мукати й мотати головою з боку в бік, наче це могло їй якось зарадити. Тільки-но вона одночасно всіма чотирма ногами торкалася долівки корівника, пацюк теж ставав на притрушені сіном дошки. Він був схожий на якесь дивовижне несосвітенне цуценя з крапельками молока навпіл з кров’ю в його вусах. Я озирнувся навкруги в пошуках, чим би його вдарити, але перш ніж встиг вхопити мітлу, і котру Генрі залишив приставленою до стійла Фемоної1, як Ахе- лоїс знову брикнула задом і пацюк відвалився на долівку. Я спершу подумав, що вона його просто скинула, але тоді помітив, що з пащі в пацюка стирчить рожевий зморшкуватий відросток, немов якась плотська сигара. Клята тварюка буквально відірвала дійку в Ахелоїс. Корова поклала голову на брус і втомлено заму- кала до мене, немов кажучи: «Я всі ці роки давала тобі молоко, не створюючи ніяких проблем, не те, що деякі тут, котрих не буду зараз згадувати, тож чому ти дозволив, аби таке трапилося зі мною?» Калюжка крові збиралася в неї під вим’ям. Навіть у тому своєму стані шоку й відрази я не припускав думки, що вона помре від такого поранення, але її вигляд — і вигляд пацюка з її безгрішною дійкою в пащі — наповнив мене люттю. Я так в нього й не стрельнув, почасти через те, що побоювався пожежі, але головним чином тому, що, так і тримаючи у руці дугову лампу, боявся промазати. Натомість я вдарив прикладом рушниці, сподіваючись убити цього пролазу так само, як Генрі був убив лопатою того, що вигулькнув з колодязя. Та юний Генрі мав швидкі рефлекси, а я був чоловіком середнього віку, та ще й щойно пробуджений з міцного сну. Пацюк легко ухилився і подріботів геть центральним проходом. Відірвана дійка в його пащі метлялася вгору-вниз, і я зрозумів, що пацюк її жере — теплу й, безсумнівно, все ще повну молока — навіть на бігу. Я кинувся навздогін, гепнув прикладом ще пару разів, знову промазавши. А відтак побачив, куди він тікає: до труби, що пролягала від недіючого колодязя для худоби. Та звісно ж! Пацючий бульвар! Після того як ми колодязь засипали, труба слугувала для них єдиним виходом. Без неї вони залишилися б поховані живцем. Поховані разом з нею. «Але ж стривай, — подумав я, — ця твар завелика для цієї труби. Цей пацюк мусив залізти сюди знадвору, він, либонь, із якогось гнізда в купі гною». .1
Він стрибнув у отвір, причому вмент видовжився, його тіло дивовижним чином стоншилося. Я ще раз змахнув своєю дрібнокаліберкою, розтрощивши об край труби її приклад. По пацюку не поцілив зовсім. Нахиливши до отвору труби вугільну лампу, я встиг побачити, як тягнеться у темряву його безволосий хвіст, і почути, як маленькі пазурі дряпають оцинкований метал. А потім він зник. Серце в мене гупало так потужно, що аж білі плямки танцювали перед очима. Я глибоко втягнув у себе повітря, але разом з ним прийшов також такий міцний сморід сирого гниття, що я, затискуючи собі носа, зразу ж відскочив назад. Бажання закричати було придушене потребою блювати. З тим смородом у себе в носі я ледь не наяву побачив Арлетт на протилежному кінці труби: її плоть, уже обсаджену червами й хробаками, як вона обтікає; побачив її обличчя, що починає відставати від черепа, як усмішка її губ поступається місцем тій, що залягає глибше, її більш тривкій, кістяній усмішці. Плюючись блювотинням спершу ліворуч, а потім праворуч, я рачки поповз геть від тієї жахливої труби, а коли вся вечеря з мене вийшла, я ще продовжував ригати довгим прядивом жовчі. Крізь сльози в очах я побачив, що Ахелоїс зайшла назад до свого стійла. Хоч це вже добре. Мені принаймні не треба ганятися за нею по кукурудзі, не доведеться одягати вузду на морду, щоб привести її назад у корівник. Першим чином я хотів забити трубу — я волів зробити це щонайперше, — але коли врешті напади блювання стишилися, до мене повернулася ясність думки. Ахелоїс — ось мій пріоритет. Вона була вельми удійною. Що ще важливіше, я відповідав за неї. Шафка з медикаментами стояла у маленькому кабінеті при корівнику, де я вів свою бухгалтерію. У шафці я знайшов велику банку антисептичної мазі Ролі1. У кутку лежав стос чистих ганчірок. Я забрав половину і повернувся до і. стійла Ахелоїс. Дверцята стійла я знову закрив, щоби мінімізувати ризик від її хвицання, і сів на доїльну лавку. Гадаю, в глибині душі я відчував, що заслужив на те, аби вона мене хвицнула. Але варто мені було лиш погладити їй бік і прошепотіти: «Заспокойся, муню, тихо, мила, тихо», як Ахелоїс, наша стара добра корівка, застигла і, хоча й здригалася, коли я мастив їй болюче місце, стояла спокійно. Після виконання заходів, що мусили запобігти інфекції, я витер ганчір’ям своє блювотиння. Дуже важливо було добре зробити цю роботу, бо кожний фермер вам скаже, що людське блювотиння приманює тварин-розбіяк ще краще, аніж як слід не прикрита діра ями з покиддю. Єнотів та байбаків, звісно, але найбільше пацюків. Пацюки полюбляють людські рештки. У мене залишилося кілька ганчірок, проте то були кухонні обрізки з запасів Арлетт, а отже, занадто тонкі для наступного діла. Я зняв з гачка серп, присвітив собі на шляху до повітки і з важкого брезенту, яким було накрито дрова, вирубав квадрат із рваними краями. Повернувшись до корівника, я нахилився і посвітив у отвір труби, щоб упевнитися, що там не никається якийсь пацюк (або пара — де бачили одного, там їх завжди є більше), готовий захищати свою територію, але труба було порожньою на всю відстань, яку я міг бачити, а це десь фути чотири. Лайна там теж не було, і це мене не здивувало. Це була жвава магістраль — зараз їхня єдина дорога — і вони її не загиджували, оскільки всі свої справи могли робити ззовні. Я запхав брезент у трубу. Той був жорсткий, непіддатливий і наприкінці мені довелося скористатися держаком мітли, щоб засунути його весь, але це таки вдалося. — Ось вам, — промовив я. — Побачимо, чи вам це сподобається. Щоб ви вдавилися. Я пішов знову поглянути на Ахелоїс. Вона стояла спокійно, даруючи мені лагідний погляд через плече, поки я її гладив. Я розумів тоді й зараз розумію, що вона була усього лиш коровою — у фермерів зберігається небагато романтичних уявлень стосовно світу природи — але згадка про той погляд усе і ще зволожує мені очі, я мушу стримувати плач. «Я знаю, ти зробив усе, що міг, — говорив мені той погляд. — Я розумію, твоєї вини тут нема». ' Проте вина була. Я чув, як хропе Генрі, і гадав, що довго ще лежатиму без сну, а коли засну, мені снитиметься пацюк, що біжить по притрушених сіном дошках долівки корівника до люку своєї рятувальної камери з відгризеною дійкою в зубах, але я заснув моментально і сон мій був без сновидінь, глибокий, оздоровлюючий. Прокинувся я, коли ранкове світло вже затопило кімнату, а мої руки, простирадла і наволочка густо тхнули смородом гниючого тіла моєї дружини. Я різко сів прямо, хапаючи ротом повітря, і тоді вже зрозумів, що цей запах — усього лиш ілюзія. Цей запах був моїм кошмаром. Я вперше пережив його не серед ночі, а вранці, при цілком тверезому світлі і з широко розплющеними очима. Незважаючи на мазь, я боявся, що від укусу пацюка розвинеться інфекція, але нічого такого не трапилося. Ахелоїс померла наприкінці того року, але не від цього. Утім, вона більше ніколи не давала молока, ні краплі. Мені варто було б її зарізати, але на це мені не вистачило духу. Вона так багато пережила з моєї вини. Наступного дня я вручив Генрі список потрібного і наказав йому поїхати пікапом до Хоума та все там придбати. Його обличчя розпливлося в широку сяйливу посмішку.
І. знав правду. Нехай доказ був похований під землею, але та правда перебувала і завжди залишатиметься між нами. Я подав йому шкіряний гаманець із грошима.
Він намагався знову мені подякувати, проте не зміг. І без того вже було занадто.
Він човгнув підошвою, потім сором’язливо глянув на мене.
Ніби в нас із ним її бодай трохи залишалося. Я стояв біля воріт і дивився, поки старий пікап не зник за хмарою ним же здійнятої куряви. Клубок став мені в горлі, котрого я не міг проковтнути. Мене охопило дурне, але дуже потужне передчуття, що я більше ніколи не побачу сина знову. Гадаю, це відчуття переживають більшість батьків, коли вперше бачать, як їхня дитина кудись відїжджає сама, розуміючи, що якщо дитя вже достатньо доросле для виконання без нагляду якихось доручень, воно тепер уже не зовсім і дитя. А втім, я не міг витрачати забагато часу на занурення у власні почуття; мав-бо важливу роботу, та й Генрі я відіслав геть саме тому, щоби зробити її наодинці. Він, звісно, побачить, що трапилося з коровою і, можливо, здогадається, хто їй такого наробив, але я сподівався, що зможу трохи полегшити йому це знаття. Першим чином я пішов подивитися на Ахелоїс, котра мала вигляд апатичний, проте загалом нормальний. Потім я перевірив трубу. Вона поки ще залишалася запечатаною, хоча я не плекав ілюзій; нехай на це піде якийсь час, але пацюки врешті-решт прогризуть брезент. Я мусив зробити краще. Я відніс мішок і юртланд-цементу за дім, до колодязя з питною водою, і там у старій діжці зробив заміс. Повернувшись до корівника, чекаючи, поки цемент затужавіє, я спромігся ще глибше заштовхати брезент у трубу. Принаймні на пару футів, і ті останні два фути я забив цементом. На той час, як повернувся Генрі (між іншим, у чудовому гуморі; він дійсно взяв із собою Шеннон, і вони поласували морозивом із содовою, купленими на решту з виданих йому грошей), все вже затвердло. Я припускав, що кілька пацюків можуть рискати десь зовні в пошуках здобичі, але не сумнівався, іцо більшість їх я замурував — включно з тим, що погриз бідолашну Ахелоїс, — там, у темряві. І там, у темряві, вони й подохнуть. Якщо не задихнуться, то вже напевне від голоду, коли той їхній невимовний харчовий припас закінчиться. Так я думав тоді. і. а прямо з труб: свіжа вода постачалася прямо з колодязя, а брудна зливалася до вигрібної ями. Тож саме у ванній кімнаті з душем і відкрився той секрет, котрий приховувала Шеннон Котте- рі, хоча, мені здається, сам я про нього вже знав, знав з того дня, коли вона сказала мені: «Він упадав біля мене, авжеж» — тим тьмяним, безживним голосом, котрий був таким несхожим на її звичайний, і дивилася вона тоді не на мене, а на силуети батькового комбайна й збирачів, що брели позаду нього. Сталося це наприкінці вересня, коли вже було зібрано всю кукурудзу, до наступного року, але ще чимало чого залишалося збирати в саду й городі. Одного суботнього дня, якраз коли Шеннон насолоджувалася душем, з заднього подвір’я до коридору з паком, зважаючи на можливий дощ, запобігливо знятої з линви білизни увійшла її мати. Шеннон, мабуть, вважала, що як слід замкнула двері ванної кімнати — більшість леді ревно дбають про власну приватність під час миття, а на той час, коли літо 1922 року поступалося місцем осені, Шеннон Коттері мала для цього особливу причину, — проте клямка, можливо, зіскочила, тож двері частково прочинилися. Туди випадково позирнула її мати, і хоча старе простирадло, що висіло на и-подібній рейці, слугуючи шторою ванни, було щільно затулене, від бризок води воно зробилося напівпрозорим. Саллі не конче потрібно було бачити саму дівчину; вона побачила силует дівчини, наразі не прихований під однією з тих її рясних, квакерського фасону суконь. І цього вистачило. Дівчина була на п’ятому місяці, чи близько того; мабуть, вона все одно не змогла б ще довго приховувати цю таємницю. Через два дні Генрі повернувся додому зі школи (він тепер їздив туди пікапом) з наляканим, винуватим обличчям. — Шен не з’являлася у школі вже два дні, — повідомив він, — тому я заїхав до Коттері спитати, чи все з нею гаразд. Думав, чи не злягла вона з іспанкою. А мене до неї не пустили. Місіс Коттері сказала, щоб я собі їхав геть і що сьогодні ввечері до тебе прийде побалакати її чоловік після того, як переробить усю роботу. Я запитав, чи не можу їм чимось допомогти, щось зробити, а вона мені відповіла: «Ти вже й так достатньо наробив, Генрі». От тоді-то й згадалися мені слова, сказані Шен. Генрі заховав обличчя в долонях і промовив:
Він кинув спідлоба на мене мученицький погляд своїх заплаканих очей.
Я подумав: «Ти ж бачив, до чого дійшло між мною і твоєю матір’ю, і після всього ти ще запитуєш». Проте промовив я інше:
О, цей юнацький плач. Це безхарактерне скиглення. Мої опущені вздовж комбінезона руки були стиснуті в кулаки, мені довелося зробити зусилля, щоби їх розтиснути. Сердитися тут без усякої користі. Хлопцеві потрібна мати, щоб обговорювати такі речі, та його мати сиділа на дні засипаного колодязя, безсумнівно, в оточенні почту з мертвих пацюків.
Авжеж, колись; проте не так вже й часто від кінця минулого століття і ліквідації фронтируПроте цих слів я не промовив. ' Про ліквідацію фронтиру (порубіжжя — англ.) — динамічної контактної зони складних стосунків між білими поселенцями та індіанськими племенами з гнучкими місцевими правилами поведінки, яка поступово пересувалася на Захід, було оголошено за результатами 11-го перепису населення 1890 року; таким чином усталився континентальний державний кордон і скрізь почали діяти федеральні закони США. і. Натомість я сказав, що не маю грошей, аби допомогти їм розпочати родинне життя. Можливо, десь у 1925-му, якщо врожаї і ціни залишаться сприятливими, але зараз нема нічого. А ще й коли дитина на підході...
Спершу я був настільки шокований, що не міг вимовити й слова. Минуло тижнів шість чи й більше відтоді, як ім’я Ар- летт — ба навіть обтічне займенникове прізвисько вона — востаннє прозвучало між нами. Він дивився на мене зухвало. А тоді вдалині, на нашому відтинку шляху, я побачив, що сюди їде Гарлен Коттері. Я завжди вважав його своїм другом, але дочка, що виявляється раптом вагітною, має здатність перемінювати звичний хід речей.
Гнів Генрі розтанув.
б все. Так він каже, — кивнув Генрі на клуб куряви, що наближався.
Він висмикнув руку.
Він пішов у дім, і в ту саму мить, як Гарлен підкотив на своєму новенькому легковику («Неш» жүктеу/скачать 2.24 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|