Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
Причини відновлення польсько- литовських переговорів про новий союз. Віленський та Варшавський плани унії
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| 2.Причини відновлення польсько- литовських переговорів про новий союз. Віленський та Варшавський плани унії.
Перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків . У середині XIV ст. розпочалося м’яке , « оксамитове» , але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі . У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення , органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономії , а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московської литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569р.) вони стають складовою частиною Польщі , що призводить до форсованого ополячення та окатоличення українського народу. Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське , проте активний опір литовської , української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму .Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литовського . Польща , не бажаючи розриву польсько- литовської унії , пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. у м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського , українські землі після смерті Вітовта не повинні були переходити під владу польського короля , як це свого часу передбачалось Віленською унією, а залишалися у складі Литовської держави . Проте Польща не відмовлялася від поглинання Великого князівства Литовського , вона лише змінила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зовнішній тиск розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися місцем спробі вирішити цю проблему іншим способом , із середини – через литовську еліту . Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівняння у правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського . Литовські феодали – католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями ( до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади . Отже , унія , забивши два клини між православними та католицькими феодалами , між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського , спричинила в українських землях глибокий розкол , посолила соціальний та національно-релігійний гніт .За словами Русиной : у другій половині XV – на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації , посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви . Тривале протистояння з Московським царством , спустошливі напади татар , невщухаюча боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи . Традиційною для вітчизняної історіографії є твердження, що польське проникнення в українські землі наприкінці XIV – в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського , оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію , полонізацію і колонізацію краю , чим запрограмували різке загострення релігійних , соціальних та етнічних відносин. Люблінська унія по-різному оцінювалася дослідниками та політичними діячами. Зокрема, відомий український вчений і церковний діяч І. Огієнко (митрополит Іларіон) вважав 1569 р. «найтрагічнішим роком нашої історії». На думку польських урядовців, у Любліні відбулося «возз'єднання частини із своїм цілим, члена із своїм тілом та головою»1. М. Грушевський розглядав люблінські постанови лише як «прилучення українських земель до Польщі». Після люблінський період вчений розцінював як добу культурно-політичного наступу Польщі, перебудови українського «громадського устрою на польський взірець». Дії польської шляхти він порівнював з «колонізаційним походом», поклавши дану оцінку в основу своїх міркувань 2. У радянській історіографії Люблінський акт трактувався як «захоплення» чи «загарбання» України Польщею, як окупація нею з повним колоніальним підпорядкуванням усіх сфер українського життя. Люблінська унія, на думку дослідників, дала змогу Ватикану здійснити духовну експансію на українські землі. Діаметрально протилежної позиції дотримуються деякі сучасні українські вчені. Зокрема, Н. Яковенко вважає, що Люблінська унія з правової точки зору була актом цілком парламентарним, тому визначення її як «захоплення» не має ні юридичної, ні логічної підстави. Ніякої колонізації українського народу, на думку вченої, «насправді не було». «Історіографічний міф про тотальний колонізаційний похід польського етнічного елемента на Україну, — стверджує вона, — при ближчому розляді виявився помилкою, що взяла початок з недостатньої вивченості персоналій української шляхти» 1 . Більшість зарубіжних дослідників вважає поунійний режим окупаційним для України. Такої думки, зокрема, дотримується американський учений українського походження В. Жила, «За польської окупації на українських землях,— пише він,— настали важкі часи, бо польська адміністрація не перебирала в засобах, а старалася нашвидкоруч здійснити свої великодержавні амбіції». Для здійснення своїх планів Польща, передусім, намагалася використати церкву. До цього її активно підштовхував орден Єзуїтів. Дослідник переконаний, що внаслідок діяльності єзуїтів Польська держава, яка ще за часів Сигізмунда - Августа вважалася найбільш вільнодумною, за його наступників — Стефана Баторія та Сігізмунда III — стала «релігійне нетерпимою і наскрізь назадницькою». Під впливом єзуїтів уся ненависть польських католиків спрямовувалася проти протестантів , а також православних, яких намагалися не допустити «до найвищих гідностей і державних установ»1. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|