Найдавніші часи київська русь
жүктеу/скачать 3.03 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Боротьба на заході
Більшовики Розпорошені та дезорганізовані більшовики України майже цілий рік готувалися
Падіння гетьманського уряду, евакуація німців і виникнення Директорії при- звели до нової суперечки серед більшовиків. Одна фракція на чолі з Дмитром Ма- нуїльським і Володимиром Затонським вважала, що більшовики на Україні занадто слабкі (у липні 1918 р. їх налічувалося лише 4364), щоб удаватися до спроби захоп- лення влади, й стояла за проведення мирних переговорів із Директорією, аби виграти час для зміцнення своєї організації. Інша група на чолі з Пятаковим і Антоновим- Овсієнком звернулася до Леніна з проханням підтримати негайний наступ, щоб не дати Директорії твердіше" стати на ноги. 20 листопада 19^8 р. після довгих вагань Москва санкціонувала утворення нового українського радянського уряду. Спочатку його очолював Пятаков, але згодом його змінив русифікований болгарський румун Християн Раковський. Майже всі важливі посади в уряді зайняли росіяни. В грудні більшовики були готові розпочати другу спробу завоювання України. Спочатку більшовицькі сили на чолі з Антоновим-Овсієнком складалися з кількох загонів Червоної армії та розрізнених нерегулярних формувань. Проте в міру їхнього заглиблення в Україну партизанські загони один за одним кидали Директорію й при- єднувалися до більшовиків. З січня 1919 р. перед більшовиками впав Харків, а 5 лю- того вони ввійшли до Києва. Тоді їхні війська налічували 25 тис. чоловік. Але за на- ступних кілька тижнів, коли до них приєдналися два найбільших партизанських отамани — Григор'єв і Махно,. вони більш ніж подвоїлися. До червня, спираючись на їхню підтримку, більшовикам удалося підпорядкувати собі велику частину України. Другий український радянський уряд протримався близько семи місяців. За цей час він спромігся припуститися не менше критичних помилок, ніж інші уряди, що намагалися правити Україною. Цей уряд, сформований переважно з росіян, євреїв та представників інших неукраїнських народів, силкувався проводити на Україні полі- тику, опрацьовану в умовах Росії, без огляду на те, наскільки вона відповідала міс- цевим обставинам. Його російська орієнтація з усією очевидністю проступила в акції, яку Ленін назвав «хрестовим походом по хліб». У 1919 р. російські міста відчували гостру нестачу харчів, тому на Україну було виряджено 3 тис. робітників із Москви й Петрограда, які відбирали зерно — майже так само, як це рік тому робили німці,— при необхідності вдаючись до сили. Але більшовики припустилися ще гіршої по- милки. Вони розпочали наступ проти буржуазного принципу приватної власності шляхом упровадження колективних господарств. Як і можна було сподіватися, ці дії розгнівали не лише куркулів, а й середняків. Уряд Раковського також устиг відштовхнути від себе українську інтелігенцію лі- вих поглядів, як, наприклад, боротьбистів, відмовившись користуватися в управлінні українською мовою й нехтуючи необхідністю її впровадження в культурну та освітню діяльність. У відповідь на зростаючу критику й опір більшовики спустили з прив'язу страшне й ненависне Чека на чолі з латишем Мартіном Лацісом, яке свавільно ареш- товувало й страчувало «класових ворогів». Наслідки цього було- неважко передбачи- ти: селянські партизани, що лише кілька місяців тому билися на боці більшовиків, тепер під проводом боротьбистів та українських соціал-демократів почали масово повставати проти них. Особливо вирішальним став вихід з їхньої армії у березні ве- ликих сил на чолі з Григор'євим та Махном. До літа майже все українське село охо- пило повстання проти більшовиків. У цей момент на Україну рушив інший загарбник. У червні з Дону в наступ пере- йшла Біла армія на чолі з генералом Денікіним, яка до липня захопила велику части- ну Лівобережжя. Водночас пішла в наступ реорганізована армія Петлюри на Право- бережжі. Нездатні чинити опір, більшовики за наказом Леніна ліквідували в середині серпня 1919 р. другий український радянський уряд, а більшість його членів повер- нулася до Москви. Згадуючи про цю другу за два ро^и поразку на Україні, член ко- лишнього уряду Мануїльський зауважував з розчаруванням: «Кожної весни ми ви- ряджаємо на Україну чергову театральну трупу, яка, зробивши своє турне, поверта- ється до Москви».
Зазнавши нищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія
Як і можна було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Внаслідок виник конфлікт двох народів за територію, а не, як на сході, за «сер- ця й думки "людей». Можливо, завдяки тому, що конституційна практика Австрії на- вчила поляків і українців цінувати систему управління й брати в ній участь, падіння імперії не призвело до такої бурі, хаосу, анархії та жорстокості, як на сході. Перед українцями й поляками Східної Галичини стояли чітко окреслені завдання: першо- чергову вагу мало національне питання, а розв'язання соціально-економічних проб- лем відкладалося на перспективу. Польсько-український конфлікт був запеклим, але не безладним, він переважно точився між регулярними арміями, що вели бої по встановленій лінії фронту, завдаючи порівняно невеликої шкоди цивільному насе- ленню. По суті, це було випробування сили між 3,5 млн українців Східної Галичини та 18 млн поляків, котрі 'водночас воювали з чехами, німцями й литовцями, які також не хотіли бути включеними до Польської держави. Коли стало зрозумілим, що Австрія от-от має впасти, 18 жовтня 1918 р. парла- ментарії, провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Бу- ковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький ор- ган. Вони також оголосили про намір об'єднати всі західноукраїнські землі в одне ці- ле, яке мало утримувати певні, ще не обумовлені стосунки з народами колишньої імперії Габсбургів. Тим часом поляки також готувалися захопити Львів і Східну Га- личину. Група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців Дмитром Вітовським, роздратованих повільним легалістським підходом Народної Ради, взяла справу до своїх рук. Увечері ЗІ жовтня вони поспішно зібрали всіх укра- їнських солдатів, що служили в австрійських частинах Львова, й заволоділи містом. Прокинувшись 1 листопада, населення побачило, що на міській ратуші майорить ук- раїнський прапор, усі головні заклади — в руках українців і скрізь висять плакати з повідомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Щось по- дібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини. Українське населення із захопленням вітало події 1 листопада. Євреї або визна- вали суверенітет українців, або трималися нейтрально. Але, тільки оговтавшись від потрясіння, львівські поляки перейшли до активного опору, й між українськими та польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На північному заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків упав ключовий залізничний вузол Перемишль. Значну частину Буковини зайняли румунські війська, тоді як у Закарпатті зберігали свою владу мадяри. І все ж велика частина Східної Галичини залишалася в руках українців, які наполегливо продовжу- вали будівництво власної держави. 9 листопада, після того як всі українські партії досягли угоди про співпрацю у формуванні уряду, було призначено тимчасову раду міністрів, або Генеральний секретаріат, на чолі з досвідченим парламентарієм Кос- тем Левицьким. Через чотири дні нову державу було офіційно проголошено Західно- українською Народною Республікою (ЗУНР). 22 листопада 1918 р. ще не оперена держава зазнала дошкульного удару, коли 1400 українських солдатів, в основному сільських юнаків, цілком розгублених у 200-тисячному місті, не зумівши придушити повстання поляків, які щойно отримали підкріплення, були змушені залишити Львів. У січні новою резиденцією уряду став Станіслав. Власне тут здійснено перші послідовні спроби створити діючий уряд і ефективну армію. Майже протягом усього свого 8-місячного існування ЗУНР -була державою з 4-мільйонним населенням, 3 млн якого були українцями. На місце тимчасової влади 
Євген Петрушевич вона швидко поставила цілком сформований урядовий апарат. 22—26 листопада
На відміну від східноукраїнських урядів ЗУНР незабаром уже мала місцеві орга- ни управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі (галичани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами) й комплектувалися з ук- раїнців, а також досить часто — з польських спеціалістів. Незважаючи на запеклу війну, яку нав'язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення ад- міністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України. Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної організова- ності, що дуже розвинулося у довоєнні десятиліття. До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових вибор- чих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи надання їм ЗО % місць у майбутньому парламенті. Ці кроки зустріли позитивну реакцію єврейського населення: переживши триденний погром, влаштований поля- ками у Львові після захоплення міста, євреї стали схилятися на користь українців. У західноукраїнській армії було утворено тисячний загін, що складався виключно з євреїв. Без зволікання розв'язувалося й надзвичайно важливе земельне питання: всі великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріюва- лися й розподілялися між малоземельними та безземельними селянами. З самого по- чатку було зрозуміло, що ЗУНР об'єднається зі східноукраїнською державою. 22 січ- ня 1919 р. в Києві було проголошено Акт злуки, за яким ЗУНР гарантувалася ціл- ковита автономність. Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського уряду стала Галицька армія. Знову ж таки на відміну від східних українців галичани цївидко погодилися в тому,;що необхідно створити сильну, ефективну регулярну ар- мію. Оскільки більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебували на італійському фронті й ще не повернулися додому, відчувалася нестача у навчених солдатах. Однак загальна мобілізація дала свої результати, й до весни в армії налічу- валося понад 100 тис. чоловік, у тому числі 40 тис. боєздатних. Щоправда, існувала гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження. Соціально-економічна відста- лість провінції зумовила те, що в австрійській армії було непропорційно мало офіце- рів-українців. Так, на 1000 офіцерів припадало лише два українці, але аж 27 поляків. До того ж майже всі українські офіцери були молодші від поляків за рангом. Тому ЗУНР звернулася до східних українців, як, наприклад, до генерала Михайла Оме- ляновича-Павленка, та до кількох вищих офіцерів колишньої царської армії з про- позицією зайняти посади командувача та членів Генерального штабу. Для укомп- лектування штабу залучалося також багато безробітних на той час австрійських та німецьких офіцерів. Але більшість офіцерів складали галичани, і знаменно, що в го- дину хаосу й суспільної напруженості між ними та їхніми бійцями розвинулися над- звичайно приязні стосунки,— ймовірно, тому, що і ті, й інші були або селянами, або ж недавніми вихідцями з цього класу. Військове спорядження в основному бралося в австрійських складах або шляхом роззброєння сотень і тисяч німецьких та австрій- ських військ колишньої окупаційної армії, котрі текли через Галичину по дорозі додому. Польсько-українська війна. Цей конфлікт можна поділити на три етапи. Протя- гом першого етапу, що закінчився в лютому 1919 р., війна в основному точилася між українською більшістю та польською меншістю Східної Галичини. Швидка й ефек- тивна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу і змусити поляків оборонятися. Проте завдяки майстерному керівництву, ефективній такти- ці та заповзятості в бою поляки відбивали в'ялі й позбавлені винахідливості атаки українського командування. На другому етапі — протягом березня, квітня і трав- ня — війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне Польщі. З приходом у Східну Галичину підкріплень із Центральної Польщі поляки отримали виріщальну кількісну перевагу. Переломною для цього періоду подією ста- ло розгортання проти українців армії генерала ЙозефаГаллера. Цим сформованим у Франції з польських військовополонених -і чудово озброєним 60-тисячним військом командували переважно французькі офіцери. І хоч Антанта направила його до Поль- щі для боротьби з більшовиками, поляки послали це військо проти українців, твер- дячи, що всі українці — більшовики або щось подібне до них. У квітні й травні по- ляки розірвали українську облогу Львова й відкинули деморалізовану Галицьку ар- мію до річки Збруч. Організований 8 червня новим командувачем — генералом Олександром Гре- ковим — несподіваний контрнаступ українців започаткував останній етап війни. Під Чортковом, мобілізувавши останні фізичні, матеріальні та духовні ресурси, галича- ни кинулися на переважаючі польські сили. Наступ українців трохи не сягнув Львова, але його затримали не стільки підсилені польські війська, скільки брак боєприпасів. Маючи на кожного бійця від 5 до 10 набоїв, сили Грекова були знову змушені від- ступити, поклавши цим кінець найславетнішим дням в історії Галицької армії. До середини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притис- нувши західноукраїнську армію до Збруча. У цій катастрофічній ситуації державне керівництво (9 липня для ефективнішого управління президент Петрушевич за одностайною згодою був призначений дик- татором) виступило з пропозицією перейти на румунську територію. Однак армія наполягала на тому, щоб продовжувати змагання за українську державу, вступити у Східну Україну {з'єднатися з Петлюрою у боротьбі з більшовиками. 16 липня 1919 р. Галицька армія й тисячі цивільних західних українців під обстрілом польської арти- лерії переправилися через Збруч у Східну Україну. Так закінчилася збройна бороть- ба за Східну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих для українців і 10 тис. для по- ляків. Дипломатична діяльність ЗУНР. Протягом усього цього збройного конфлікту й навіть після його закінчення західноукраїнський уряд плекав великі надії на між- народне визнання своєї справи. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Ан- танта прийняла знамениті «чотирнадцять пунктів» президента Вільсона, один із яких гарантував усім народам право на самовизначення. Проте якщо політичні принципи Антанти співпадали з позиціями українців, то політичні інтереси провідного учасни- ка цього союзу — Франції — перегукувалися з польськими планами. Пройняті ідеєю не допустити відродження могутньої Німеччини, французи намагалися запобіг- ти цьому, створивши на східному кордоні Німеччини сильну польську державу. І якщо Польща вимагала приєднання Східної Галичини, то так і мало статися. Хоч східні та західні українці вирядили на Паризьку мирну конференцію (яка зібралася, щоб накреслити нову політичну карту Європи) об'єднану делегацію, на практиці західні українці у здійсненні своїх цілей діяли окремо. Вони, наприклад, домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві українські делегації зустріли мало симпатії та Паризькій конференції. Лише Англія, в якої польські плани фран- цузів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протя- гом нетривалого часу підтримувала українців. Але з поразкою на виборах уряду Ллойд Джорджа й ця підтримка випарувалася. Тим часом, зав'язавши прекрасні контакти із західними державами завдяки зусиллям свого лідера Романа Дмов- ського, що вирізнявся запеклим націоналізмом (і антиукраїнськими переконаннями)^ поляки, як могли, старалися дискредитувати західних українців. Поляки твердили, що українці надто відсталі, аби мати власну державу, що їхня осібність як нації — «вигадка німців» і що вони схильні до пробільшовицьких тенденцій. Польська пропаганда виявилася ефективною, оскільки європейці майже нічого гіе знали про Україну та українців. Отже, не було несподіванки ц тому, що 25 .червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Схід- ної Галичини, «щоб захистити цивільне населення вад.неоезпеки більшовицьких банд», ґіроте Рада не погодилася на включейня Східної Галичини до складу Польщі. Вона дозволила полякам правити у краї тимчасово за умови, що вони шануватимуть права населення й нададуть йому певну автономність. Остаточно доля Східної Га- личини мала вирішуватися у майбутньому. З огляду на історичні умови невдача західних українців у досягненні своїх цілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізняли- ся високою організованістю й національною свідомістю, проблема насамперед мала кількісний характер: 3,5 млн галицьких українців просто не могли протистояти по- лякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими у гіолітичному і соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани- розрахову- вали на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну й ма- теріальну підтримку, що зрівноважила б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучно зобов'язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, при- наймні, визнання законності українських прагнень. Сталося так, що Захід віддав перевагу Польщі, поступившись принципами, а східні українці не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб до- помогти галичанам. Тому галицькі українці, які яскраво продемонстрували здатність до самоуправління, з не залежних від них причин не змогли здобути державності. Це не означає, що вони діяли бездоганно: їхні зусилля підривалися недіяльним керівництвом, бездарним стратегічним плануванням і запізнілою дипломатією на Заході. Однак, якби не величезна перевага поляків, не підлягає сумніву, що Західно- українська Народна Республіка посіла б своє місце серед інших нових національ- них держав Східної Європи.
Відступ галичан у Східну Україну та їхнє з'єднання з силами Директорії було
Попри хистке становище на маленькому клаптику подільської землі, лишалася надія, що ці два уряди й армії, з усіх боків оточені ворогами, зіллються в одне ціле. У військовому відношенні українці ще ніколи не були такими міцними. Галицька ар- мія налічувала близько 50 тис. бійців. Серед усіх армій, що воювали на Україні,— української, більшовицької, білої, вона була чи не найбільш дисциплінованою й ді- йовою. Внаслідок щойно проведеної реорганізації та появи кількох надзвичайно та- лановитих командувачів сильнішою стала й 35-тисячна армія Директорії. Крім того, з нею узгоджували свої операції 15-тисячні партизанські загони під проводом отама- нів Зеленого та Ангела. Таким чином, українці мали 100 тис. загартованого в боях війська, що змушувало рахуватися з таким суперником. На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили також Сум- лінні галицькі службовці, які почали працювати в ньому. Вперше на території Дирек- ' торії з'являлася подоба права, порядку й стабільності. Піднесення ефективності в управлінні та дедалі глибше розчарування селян у більшовиках сприяли тому, що населення з дедалі більшою готовністю включалося у мобілізацію, яку Директорія проводила на Правобережжі. Проте нестача зброї та провіанту змушувала Петлюру відсилати додому багатьох новобранців. У цей багатообіцяючий момент, щоб ско- ристатися можливостями, які мерехтіли попереду, українцям належало виконати дві умови. Бони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а та- кож переконати Антанту в необхідності" постачання їм зброї. Незабаром стало ясно, що розбіжності між двома українськими урядами більші, ніж їхня здатність розв'язати їх. По-перше, між Директорією Петлюри й диктатор- ством Петрушевича існували досить непевні стосунки. Теоретично Директорія була всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; проте на практиці са- ме західноукраїнський уряд мав сильнішу армії?, ефективніший апарат управління й тому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, обидва уряди розходилися в ідейних переконаннях. Директорія складалася майже виключ- но із представників лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Внаслідок цього схід- няки звинувачували галичан у «реакційності», а останні, відповідаючи компліментом на комплімент,' називали перших «напівбільшовиками». Галичани, що вирізнялися високою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на орга- нізаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схиль- ність. до імпровізаторства. Зі свого боку східні українці вважали галичан провін- ційними, збюрократизованими й нездатними зрозуміти конфлікт на Україні у шир- шому контексті. О^же, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі куль- турні, психологічні й політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й за- хідними українцями протягом століть. Ці розбіжності виявилися під час об'єднаного наступу українців проти більшо- виків на початку серпня 1919 р. Він почався вдало, й до кінця місяця попри впертий опір українці захопили велику частину Правобережжя. Проте головною причиною відходу більшовиків був не український наступ, а похід Білої армії. З Сибіру Москві загрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Пет- роград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли армії генерала Денікіна, що насувалися з Дону. В' кінці літа 1919 р. більшовицький ре- жим, здавалося, от-от мав упасти. ' ЗО серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, а Директорія готувалася з тріумфом увійти до міста наступного дня. Проте того ж ЗО серпня до міста вступили передові частини армії Денікіна й зіткнулися там із гали- чанами. Не знаючи, як реагувати на білих (західноукраїнський уряд часто заявляв про відсутність будь-якого конфлікту між ним. і Денікіним), галичани відступили — на превелике розчарування Петлюри та східних українців, які з політичних і симво- лічних міркувань відчайдушне прагнули захопити Київ. Через' кілька днів, коли Пет- люра нарешті переконав галичан вступити з білими в бій, відвойовувати місто було вже надто пізно. Українські армії, обізлені одна на одну й утягнуті в небажаний конфлікт з білими, відійшли на захід. На цьому по суті закінчилися змагання за ук- раїнську державність. Далі йшов уже заплутаний і трагічний епілог. Білі. Сповнені рішучості відновити старий суспільний лад та «єдину та неподіль- ну Росію», білі, силами Яких .командували реакціонери-генерали, ненавиділи «соціа- лістичного авантюриста» Петлюру і східноукраїнських «зрадників-сепаратистів» майже так само, як і більшовиків (однак вони не мали нічого проти галичан, вва- жаючи їх чужоземцями). Позицію білих в українському питанні прямо висловив їхній провідний ідеолог Василь Шульгін, коли війська Денікіна захопили ' Київ: «Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся користуватися словом «Укра- їна».— Авт.) є російським, російським, російським... ми не поступимося ним ні перед зрадниками-українцями, ні перед катами-євреями» (натяк на численних євреїв у складі більшовицького Чека). Враховуючи, що подібні настрої переважали серед білих, не дцвно, що надмірно самовпевнений Денікін відмовивезі навіть розглядати кілька висунутих Петлюрою пропозицій про об'єднання зусиль у боротьбі з більшовиками. Така реакція була одною з найгрубіших помилок Денікіна, позаяк він не лише втратив підтримку ве- ликої української армії, а й, віддавши своїм військам наказ напасти на українців, створив ситуацію, що була на руку саме більшовикам. Ця самогубна негнучкість, яка з очевидністю проступала в реакційній соціальній політиці білих, великою мірою спричинила поразку Денікіна восени 1919 р. Білі вдавалися також до інших способів підірвати Директорію,— Переконуючи, наприклад, покровителів з Антанти не визна- вати української держави на Паризькій мирній конференції й, що особливо важливо, відмовити українцям в усякій матеріальній допомозі. До осені 1919 р. становище українців стало справді трагічним. З одного боку їх атакували білі, з іншого от-от мали вдарити більшовики, в тилу чатували агресивні поляки й вороже настроєні румуни. Цей «чотирикутник смерті», що невпинно зву- жувався, став нестерпним, коли в жовтні виснажені, голодні, позбавлені постачан- ня й притулку українські армії вразила епідемія тифу. За якихось кілька тижнів ве- лика кількість- солдатів або померли, або вмирали, або ж були уражені хворобою. Власне, тоді розвалилася горда колись Галицька армія. До кінця жовтня в її складі налічувалося лише 4 тис. боєздатних солдатів. У Петлюри ж було всього 2 тис. бійців. Ті, що лишилися живими, рятувалися, як могли. 6 листопада 1919 р. галицький генерал Мирон Тарнавський перевів своїх бійців під командування білих за умови, що вони не будуть боротися проти інших українців і що їм дадуть можливість поновити сили. Тим часом Петрушевич із прибічниками дістався до Відня, сформувавши там уряд у вигнанні. Зі свого боку Петлюра- з Ди- ректорією знайшли со(у притулок у Польщі, а їхні війська перетворилися на парти- занські загони, що діяли в більшовицькому тилу. У гнітючому фіналі залишки двох українських урядів і армій опинилися в таборах своїх взаємних ворогів. Союз Петлюри з Польщею. Проте історія поразок українців у боротьбі за неза- лежність цим не вичерпувалася. 21 квітня 1920 р., відмовившись від усяких претен- зій на Східну Галичину (що викликало обурення серед галицьких українців), Пет- люра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків. .'Участь поляків у цій несподіваній угоді мотивувалася прагненням створити між со- бою та Росією східноукраїнську буферну державу. Вони сподівалися, що з появою на Україні відновленої армії Петлюри їхній наступ дістане підтримку настроєного проти більшовиків селянства країни. Як завжди, спочатку все йшло добре, і 6 травня со- [юзницькі сили, що налічували близько 65 тис. поляків і 15 тис. українців, оволоділи ^ Києвом. І Однак очікувана підтримка не надійшла. Очевидно, особистого авторитету Пет- і люри виявилося недостатньо для того, аби подолати се^ед багатьох селян традиційну І неприязнь до його союзників — польських «панів». У червні більшовики вдалися до І контрнаступу, який зрештою привів до польсько-радянських мирних переговорів і І розриву поляків із Петлюрою. Східноукраїнська армія, що зросла до 35 тис., про- іДовжувала сама воювати з більшовиками до 10 листопада 1920 р., доки її зму- сили лишити свій невеликий клапоть землі на Волині та інтернуватися на території, зайняті, поляками. За винятком кількох невдалих партизанських операцій, прове- дених у Радянській Україні через рік, війна за незалежність України нарешті •скінчилася.
жүктеу/скачать 3.03 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|