Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988

Остап Вишня

Том 1

ТВОРИ ВЧОТИРЬОХ ТОМАХ

1919—1925

КИЇВ 1988

Остап ВИШНЯ

ТВОРИ

ВЧОТИРЬОХ

Видавництво художньої літератури «Дніпро»

ББК 84Ук74 В55

До тому ввійшли усмішки, фейлетони, гуморески Оста­па Вишні (Губенка Павла Михайловича, 1889—1956). З перших кроків своєї літературної діяльності видатний український радянський сатирик і гуморист порушував важ­ливі питання соціального і політичного життя країни, нещад­но викривав усе, що заважало рухатися вперед.

В том вошли усмешки, фельетоны, юморески Остапа Виш­ки (Губенко Павла Михайловича, 1889—1956). С первых шагов своей литературной деятельности выдающийся украинский советский сатирик и юморист подьшал важнейшие вопросы социальной и политической жизни страньї, беспощадио разоблачал все, что мешало движению вперед.
1. О. Дзеверін (галова), А. А. Дімаров, І. В. Зуб, Ю. І. Цеков, О. Ф. Чорногуз

Автор передмови Ю. І. Цеков

Підготував тексти, упорядкував і склав примітки . В. Зуб

Відповідальний редактор . О. Дзеверін

Редакційна колегія:

В

4702590200—067 М205(04)—88

ISBN 5 308000539 (т. 1) ISBN 5308002584

© Упорядкування, передмова, при­мітки, художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988


«МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»

Сатиричногумористичні твори розходяться нині надзвичайно швидко, але то навряд чи показник їхньої незаперечної естетичної цінності. Скоріше — задавнений голод на веселу книжку; хоті­лося б вловити в ньому приємний відгомін тих благословенних часів, коли на українському культурному овиді засіяла зоря на ймення Остап Вишня... 22 липня 1921 р. (саме того дня на сто­рінках газети «Селянська правда» вперше з'явився цей підпис) можна вважати початком напрочуд стрімкого його злету на вер­шини красного письменства, завоювання такої численної армії незмінно прихильних читачів, про яку мріяти тільки геніям.

Про любов народу до Остапа Вишні написано чимало спогадів, ходить багато легенд, та обминемо їх. Популярність письменника цікавить нас не як самодостатнє явище, а як великий урок літера­тури. Бо хоч би як ми сьогодні хвалилися розмаїтістю нових сти­лів і особистих творчих манер, хоч би як закликали молодих до творення «інтелектуального», тобто новітнього гумору, проте від часів Остапа Вишні й донині не мали щастя бачити повторення кимось із сатириків і гумористів такого тріумфального сходження на літературні вершини. Поки що не видно письменника, який би так само повів за собою мільйонні маси читати нову українську літературу.

Хто хоче зрозуміти поета, мусить піти в його край,— заува­жив якось літературний геній. Щоб достоту збагнути велич Оста­па Вишні, не досить прочитати сім видрукуваних і, либонь, стільки ж поки що не виданих його томів. Для цього замало навіть переселення на постійне проживання до Груні — рідного села письменника, яке на Сумщині, а колись належало благословенній Полтавщині, колисці багатьох українських чарівників сміху — від Котляревського й Гоголя до Капельгородського та інших... Щоб нині зрозуміти творчість Вишні, потрібно ретельно з'ясувати, не минаючи «ані титли, ніже тії коми», хто він, легендарний Остап, чиїх батьків дитина, де зріс і в кого навчався, що робив і з ким дружив, з чого радів і з чого мучивсь... Нелегка ця справа навіть

в епоху гласності. Перед нами ж бо життя, яке й досі не дуже охоче розкриває свої таємниці, почасти поховані в недоступних архівах, а почасти збережені в усних джерелах, що не завжди співвідносяться з істиною.

Йому випало жити в пору великих соціальних зрушень, в пе­ріод світлих надій і чорної розпуки, епохальних звершень і масо­вого терору. Іронія літературної долі Остапа Вишні в тому, що його унікальний сатиричний хист сягнув висоти якраз в часи утвердження кривавої диктатури Сталіна, і проте саме йому, найталановитішому серед відомих українських сміхотворців, удалося вижити (а загинули майже всі, зокрема, Чечвянський — рідний його брат, Юрій Вухналь, Юхим Ґедзь, Кость Котко, Сергій Пилипенко...) й дочекатися настання «відлиги», коли вперше за чверть віку з'язилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки уявити: багато міг би зробити наш веселий геній, якби в період найвищого розквіту не зазнав нищівного удару і якби над ним майже до смерті не висів дамоклів меч берієвської інквізиції. З нещасть, які випадали в історії людства на сатириків, либонь, жодне не обминуло Остапа Вишню, крім граничного — насиль­ницької смерті. А втім, до цього було так недалеко...

Народився Остап Вишня 13 листопада (1 листопада за ст. ст.) 1889 р.— на хуторі Чечва і хрещений в миру як Павло, син Ми­хайла Губенка. Через шістдесят літ після цієї події він не без лукавого усміху запише в щоденнику: «Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (неда­леко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців (а правильно — горобці!), била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!

Потім — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимо­вич Мовчан, старий дід — і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за ліній­ку — вчителеві І. М. Мовчанові?

І я — вдячний» («Думи мої, думи мої...») '.

Родина Михайла Кіндратовича Губенка була велика. Як заува­жував Остап Вишня в літературній автобіографії, «батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм господь усього тільки сімнадцятеро ді­тей, бо вміли вони молитись милосердному». Вижило тринадцять, серед них — два майбутніх сміхотворці — професіональні гумо­ристи: на одну, хай і величеньку, сім'ю. Чи не заплутані в цій весе­лій справі якісь генетичні передумови?

1 Далі по тексту посилання на твори Остапа Вишні документуються ' лише вказівкою на назви. Усі інші посилання — повною бібліографічною довідкою.

Ті, хто близько знав їхнє сімейство, стверджували, що батьки письменника були охочі до жарту й добре відчували комічне. Мати, Параска Олександрівна (дівоче прізвище Балаш), мала веселу вдачу, знала безліч народних приказок і прислів'їв, якими густо пересипала свою мову. А про батьків характер чи не най­краще свідчить епізод з підписанням «тестаменту». Про це розпо­відав сам Павло Михайлович — батько помер у нього на руках. Коли Михайлові Кіндратовичу подали для прочитання і підпису текст, він зібрав останні сили й почав уважно читати вголос: «Я, Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем...» Дійшовши до цих слів, батько підписав заповіт, зрезюмувавши: «При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратье­вич Губенко». Це були його останні слова. (Див.: Живий Остап Вишня. Збірник спогадів про письменника.— К., 1966.— С. 14).

«Батьки в мене були грамотні,— згадував Остап Вишня.— Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої не було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: єван­гелію у червоних палітурках і переплетений за якийсь праминулий рік журнал «Русский паломник». Де він узявся, той «Паломник», бог його відає. Не пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився... Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, не вміщалися ново­народжені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до «Русского паломника». Суботами, ввечері, обов'язково читався «Паломник».

Коли вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при волосному правлінні.

Бібліотека, щоправда, була невеличка і на всю величезну волость одна; книжки були зачитані, підклеєні, поклеєні, пере­клеєні, та, проте, читати їх було можна» («Все життя з Гоголем»),

Малий Павло вчився охоче, наука давалася легко. З плачем просив батька, щоб після Зіньківської двокласної школи повіз на навчання до Глухова у вчительську семінарію. Та баї Михайло Кіндратович не міг зробити йому такої ласки — не було на те гро­шей. Бо ще й старший, Василь, не перейшов на власний хліб, а вдома десяток таких, що чіпляються матері за спідницю. Споря­дила Параска Олександрівна чотирнадцятирічного Павла й відвезла до Києва у військовофельдшерську школу, де вже рік навчався Василь на «казьонний кошт» як син відставного солдата. І хоч бо­лісно було хлопцеві розлучатися зі своєю солодкою мрією про вчительство, довелося студіювати медицину.

Зрештою, він і тут вчився чудово, багато читав, ну а щодо театру — то, певно, жодної прем'єри не було пропущено. Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Мар'яненко — митці, які на­завжди залишили в серці Остапа Вишні ніжну прихильність до Мельпомени, зробивши його на все життя вірним «меценатом» режисерів і акторів. Мабуть, ця любов і його самого не раз виво­дила на сцену у фельдшерській школі і в селі, під час канікул, коли

із захватом грав «Халимонахвершала» у водевілі М. Кропивницького «Крути, та не перекручуй» та інші ролі з українського класичного репертуару.

А потім, по закінченні військовофельдшерської школи,— служба в армії і робота в хірургічному відділенні лікарні ПівденноЗахідної залізниці у Києві. «Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться. Все за екстерна правив» («Моя авто­біографія»). За цією іронічною фразою — колосальна праця. Ніби відчуваючи майбутню долю, добре розумів, як мало йому здо­бутих знань. Залишався єдиний шлях — самоосвіта. На цей час батько вже помер: потрібно було допомагати родині, бо лише він і брат Василь ледьледь звелися на ноги. Працював і одночасно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Успішно склав їх і 1917 року вступив на історикофілологічний факультет Київ­ського університету.

«Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Цент­ральної ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хоті­лося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де гово­рять — там і я! Де засідають — там і я.

Державний муж, одне слово» («Моя автобіографія»).

Писано це в березні 1927 p. І, як бачимо, з легким серцем, з гумо­ром, з вірою в те, що всі митарства позаду і всі неясності з'ясо­вані, що справедливість восторжествувала і давні метання під впливом соціальних ілюзій минули безслідно, а попереду — світла дорога до щасливого майбутнього, і, йдучи до нього, можна тільки посміятися над своєю колишньою наївністю.

Відтоді до кінця життя, тобто протягом майже тридцяти років, ніколи більше не хотілося Остапу Вишні іронізувати з при­воду того, як він «вертівся» в роки революції. Мине від часу напи­сання цитованої автобіографії близько шести літ, і в «компетент­них органах» згадають його активність, і то в такій несподіваній інтерпретації, що в нього надовго відпаде охота і до гострого гу­мору, і до безневинної іронії... А тоді, коли країна бурхливо роз­вивалася, коли вже майже залікувала рани, заподіяні війною, і народ пробудився до свідомого соціального творення, вірилося тільки в людяність і добро.

Проте за наведеним вище гумористичним пасажем письмен­ника прихована згадка про три надзвичайно важливі для його долі роки. Студент Павло Губенко під час революції справді виявив неабияку громадську активність. Йому, не дуже й молодому, але політично всетаки вельми наївному, здалося, що на звільненій від трьохсотлітнього царистського гніту Україні вже почалося достеменне національне відродження, і як громадянин, а не пере­

ляканий обиватель, він прагнув особисто поринути у вир подій, зробити щось корисне у вирішальний для батьківщини час. Не вина, а драма його, що протягом якогось періоду перебував поруч з тими, чия діяльність, попри всі патріотичні декларації, виявилась об'єктивно антинародною.

На сьогодні ми не маємо жодних свідчень про те, що Остап Вишня стояв по один бік барикади з Грушевським і Винниченком, яких, безперечно, міг шанувати: адже це були люди вельми попу­лярні серед української інтелігенції. Щодо Петлюри, то майбут­ній письменник ніколи не поділяв його політичних поглядів, що легко довести змістом фейлетонів, написаних і надрукованих бук­вально під боком у головного отамана.

І всетаки в біографії Остапа Вишні були і Центральна рада, і свята Софія (тобто Софійський собор, де відбувалися найголов­ніші політичні акції періоду Центральної ради й Директорії), зрештою, був і Кам'янецьПодільський... «Чого я був у Кам'янці, питаєте? — попереджував гуморист неодмінне запитання. І від­повідав: — Та того ж, що й ви!» («Моя автобіографія»). Сказано коротко, але неясно. Очевидно, в 20х роках запитання про Кам'янець було настільки буденне й звичне, що не потребувало пояс­нень. Під час громадянської війни, особливо в недовгі місяці каліфствування німецькоавстрійського ставленика Скоропадського, а потім розгулу денікінщини, чимало українських інтелігентів, рятуючись від можливих репресій, перебралися подалі від Києва, здебільшого — саме до Кам'янця. (Трагічні долі молодого поета Василя Чумака і славетного художника Олександра Мурашка підтвердили, що передбачливість утікачів мала під собою реаль­ний грунт). Проте в житті Остапа Вишні це короткочасне пере­бування на Поділлі відіграло фатальну роль. Річ у тім, що туди ж, до Кам'янця, після тривалих митарств прикочувала й «респуб­ліка на колесах» — петлюрівська Директорія. Вимушене співжиття в одному місті з організацією, що навіки скомпрометувала себе спілкою з найзапеклішими ворогами, кидало тінь на кожного, хто волею обставин опинився на берегах Смотрича. І якщо в 20х роках в країні панувала, атмосфера дружної співпраці з усіма, хто став на бік Радянської влади, без огляду на колишні сумніви чи й помилки, то з часом, коли декларована демократія була спрок­вола підмінена режимом лякливої підозріливості, анонімних доно­сів і підступних розправ, тінь Кам'янця нависла над багатьма українськими літераторами чорнокривавою хмарою, з якої в будьяку мить могла вдарити (та й не одного вразила!) смертоносна блискавка. Ось чому Остап Вишня, у 20і роки так спокійно і не раз пишучи про своє перебування в Кам'янці, згодом обмовився про це, либонь, тільки раз, та й то мимохідь.

А саме в місті над Смотричем і почалася його літературна робота.

«Перебуваючи в Кам'янці на Поділлі, написав фейлетона про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший).

Прочитав, сказав: «Добре». І не надрукував.

Потім я поніс свого фейлетона до «Народної волі».

Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре».

І надрукував» (Шквал.— 1928.—№ 52.—С. 13).

Твір, про який згадує письменник, мав назву «Демократичні реформи Денікіна» (опублікований 2 листопада 1919 р. за підпи­сом Павла Грунського). Це була не перша літературна спроба. Десь за півтора року до того, ще в Києві, Остап Вишня написав фейлетон про одного з міністрів Центральної ради, але надруку­вати його не вдалося. Тоді він покинув навіть мріяти про роботу в газеті. А тут, нарешті, успіх і можливість дальшого співробітни­цтва. Фейлетони Павла Грунського друкують мало не щодня, спершу — «Народна воля», пізніше — «Трудова громада». За неповних два місяці опубліковано понад двадцять творів.

Газети, в яких почав літературну діяльність Остап Вишня, були есерівськими. В них можна було надрукувати лише щось при­йнятне редакції з огляду на політику її партії. І тому не варто ні «підтягувати» тогочасну творчість Павла Грунського до рівня більшовицької публіцистики, ні, тим паче, паплюжити її, як то вже робили у свій час деякі літературознавці. Хоча позиція Оста­па Вишні в 1918—1920 pp. для нас достоту не ясна, проте можна з цілковитою певністю сказати, що вона нічого спільного не мала з Директорією. Інакше молодому фейлетоністові не довелося б напровесні 1920 р. тікати з Кам'янця до Києва, а не в протилеж­ний бік, як робили тисячі інших, набагато знаменитіших діячів культури (проте і їм закидати сьогодні антипатріотизм — це ніби повторювати те, що робив біблійний Хам зі своїм старим небез­грішним родичем).

Зрештою, після повернення фейлетоніста до Києва ті, кому належало турбуватися про захист революції, не обійшли увагою пришельця з тамтого берега: восени 1920 р. Павла Губенка за­арештували, але через півроку, після детального з'ясування харак­теру його дій і ретельного вивчення змісту писань, звільнили. Як згадують близькі Остапу Вишні люди, діяльну участь у вирішенні його долі в той драматичний момент узяв визначний діяч КП(б)У В. Елланський (Блакитний), що згодом став одним з фундаторів української радянської літератури і відомий нині читачам як Василь ЕлланБлакитний.

Через вісім років, коли вже не буде на світі полум'яного Василя, як називали його політичні соратники й літературні друзі, Остап Вишня напише:

«На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам'яті, не вирвуть з твого серця.

В моєму житті був Василь Блакитний.

Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів.

Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини:

«До Блакитного» і

«Після Блакитного» («Хай ясніє ім'я його»).

Залучивши до роботи у «Вістях ВУЦВК» тоді ще не відомого Павла Губенка, В. ЕлланБлакитний відкрив йому найбільш пер­спективний шлях творчого зростання. Перебуваючи на гребені жит­тєвої хвилі, Остап Вишня працював, за його ж словами, «як чорний віл», гранив свій талант на вістрі політики. Він писав майже щодня по фейлетону. І славнозвісні, нині визнані як новаторські в галузі гумористичного жанру «усмішки» — теж наслідок його найтіснішого зв'язку з життям народу і прагнення негайно відгукнутися на актуальну подію чи порушити перед громадськістю важливу проблему.

Працюючи над розв'язанням найзлободенніших публіцистичних завдань, він творив літературу, якій судилося довге й прекрасне життя. Під його пером жанр українського фейлетону сягнув істин­них висот художності. Коли ж узяти до уваги вишнівську неймо­вірну оперативність і величезну продуктивність, майстерне воло­діння всіма засобами гумору і тонке відчуття сатиричної теми, то слід визнати, що наша література ні тоді, ні тепер не мала і не має фейлетоніста такого масштабу. В особі Остапа Вишні український читач уперше побачив сатирика — громадського діяча. Він був справді з тих небагатьох літераторів, які, зауваживши зло, недовго розмірковують над питанням, варто чи не варто писати про це, він завжди собі відповідав: «Варто!» — і брав перо в руки. А коли йому здавалося, що й фейлетону в певній ситуації замало, шукав інших шляхів розв'язання проблеми.

Одного разу в Баку, ставши свідком балаганного кривляння на кону халтурної лжеукраїнської «трупи», він не тільки опублікував нищівний фейлетон у «Вістях», а й подав через бакинську газету «ноту» протесту до азербайджанської Політосвіти, що допустила в республіці таку профанацію культури Радянської України.

Може, в тому й полягає феномен Остапа Вишні, що, не думаю­чи про високі мистецькі цілі, він у суєті неспокійного газетного життя творив шедеври. Навіть оперативні політичні фейлетони, на які митець дивився як на чисту журналістику (це видно хоча б з того, що до підсумкового чотиритомника 1928 р. не включено жодного твору на зовнішньополітичні теми), не вмерли в газет­них підшивках: будучи сьогодні здебільшого предметом дослі­дження теоретиків художньопубліцистичних жанрів, вони дають колосальний матеріал для вивчення «технології» комічного.

1923 року в Харкові вийшла дуже весела книжка: «Сільсько­господарська пропаганда». Авторів було два: Марк Твен і Остап Вишня. До збірки ввійшло класичне оповідання Марка Твена «Як я був редактором сільськогосподарського часопису» і кілька гумо­ресок Остапа Вишні, зокрема «Агрономова з Пуплієм Козоцапським полеміка». Видання не помітили тогочасні критики, та й пізніше мало хто з дослідників згадував про нього. І даремно. Бо саме тут, у цьому факті, як сказав би О. Пушкін, моральні спостереження важливіші від спостережень літературних.

Дебют Остапа Вишні виявився справді символічним. Обидва письменники — Марк Твен і початківець — були першокласними газетярами, обидва з часопису пішли у велику літературу, обом випало стати поруч у світовому храмі майстрів сміху. Певно, не випадково на схилі віку Остап Вишня звертається думкою до американського гумориста і, відзначаючи недосяжний рівень його майстерності («Я ніколи, мабуть, не дійду до таких висот у гумо­ристиці...»), зважує обидва творчі доробки на терезах демокра­тизму. Ні, в словах Остапа Вишні нема й натяку на його власну перевагу, і всетаки...

Далебі, мало хто з письменників був таким близьким до народу, як Остап Вишня. Він не пропускав найменшої нагоди побувати десь «у глибинці». Географію його мандрів легко вивчати за тво­рами, бо, либонь, жодного разу сатирик не повертався навіть з ко­роткочасної поїздки бодай без циклу фейлетонів чи гуморесок, а з тривалих відряджень приїжджав з готовими до видання рукописами. Так, «Сільські усмішки» з'явилися в результаті поїздки 1923 р. в с. Пасіки на Харківщині; «Кримські усмішки» — наслідок місяч­ного відпочинку в Нижньому Сімеїзі в травні — червні 1924 p.; збірка «Лицем до села» написана під час перебування в с. Мапуйлівці на Полтавщині в липні 1925 р. їде письменник на Всесоюзну сільськогосподарську виставку — і готовий цикл нарисів та ре­портажів; перебуває на лікуванні в Німеччині — привозить уніка­льну книжку подорожніх нарисів «Вишневі усмішки закордонні».

Починаючи з 1924го, щороку виходило по десятьп'ятнадцять книжок Остапа Вишні, деякі з них перевидавалися по п'ятьшість разів. А в 1929 р. на Україні випущено рекордну кількість його видань — двадцять вісім. «Усмішки» вже в 20і роки дійшли до російського читача, побачили світ білоруською та єврейською мовами.

На початку 30х років відчувалися зміни в суспільній атмо­сфері країни. 1930 р. став останнім роком масових видань Остапа Вишні. Саме тоді було ліквідовано «Книгоспілку», яка так багато зробила для розвитку української культури, випустивши за 8 ро­ків понад три тисячі назв тиражем 36 мільйонів примірників. Остап Вишня друкувався в основному в «Книгоспілці» й Держвидаві України і, отже, втратив один з важливих каналів спілку­вання з читачем. Наступав період порушення ленінських норм суспільного життя, доносів, ярликів, наклепів — своєрідна демаго­гічна підготовка зарані спланованої розправи над усім талановитим, новонародженим, що постало в українській радянській культурі завдяки революції і було передумовою національного відродження.

1930 року з'явилася в пресі й перша «ластівка» (стаття під свідомо образливим заголовком «Що таке Остап Вишня»). Вона обіцяла Остапу Вишні аж ніяк не літературну весну. І не тому, що в ній різко негативно оцінювалась творчість гумориста. Крити­кували Вишню й раніше, проте досі всетаки дотримувалися при­стойного тону професійної розмови. О. Полторацький же кидав письменникові звинувачення, які виходили далеко за межі літе­

ратурної полеміки: автора «Усмішок» шельмували за те, що його творчість нібито «гостро конфліктує з вузловими, відправними точками нашої сучасності», з претензією на науковість робився висновок про «невідповідне до сучасності ідеологічне спрямування мистецької творчості» Остапа Вишні, її «войовничий антикультурницький характер. (Див.: Нова генерація.— Харків, 1930.— № 4.— С. 28). Упередженість і малограмотність критика було видно неозброєним оком, але тон «розбору» засвідчував крайню межу суспільного потурання в ставленні до творця, і це не обіцяло нічого доброго на майбутнє.

Останній довоєнний цикл «Усмішок» Остап Вишня написав навесні 1930 р. після поїздки в Барвінкове «на колективізацію». Відтоді й до самого арешту в грудні 1933 р. письменник до сіль­ської тематики не повертався. Дуже промовиста деталь! Годі й думати, що Остап Вишня не знав, що там відбувалося: більшість з родини Губенків і тоді жила в Груні. Як і інші зіркі розумом люди, він не міг не бачити, що під виглядом боротьби з куркуль­ством була розгромлена економіка села, брутально зневажені права сумлінного трударя. Тож чи до гумору було тоді? А чи дссміху було пізніше, коли на Україні почався голод 1933 p., що залишився в пам'яті людей справдешнім кошмаром,? Не можна не зв'язувати цих соціальних потрясінь з творчістю Остапа Вишні — митця, який відчував людську душу, як биття власного пульсу.