Але якщо бреше журналіст, на ньому можна ставити хрест

Проте уже сам підхід до сюжету містить у собі альтернативу: або розглядати подію як відправну точку для вільного польоту фантазії (що я й зробив учора у зв’язку з пожежею на млинах), або ж постаратися з’ясувати такі взаємозв’язки та окремі деталі, щоб результат виявився принаймні таким же цікавим, як і чистий вимисел. (Мені треба було б виявити волоцюг на пожежі, а не вигадувати їх).

У першому випадку я довів свою професіональну придатність, у другому – повну непридатність. Але відчув, що другий шлях правильний.

О, зовсім не за моральними міркуваннями! Просто я був від природи наділений жахливою цікавістю. Уже в ранньому дитинстві вона виявлялася в тому, що після кожного походу в найближчу крамницю чи на пошту я приносив додому таку безліч розповідей про побачене та почуте, що всі вважали, начебто я вигадую. Мене бісила ця підозра, оскільки я не бачив потреби додавати від себе – адже навколо відбувалося стільки неймовірного! Чому ж розповідь про цілком реальні події інші люди вважали за вимисел?

Учора я вперше в житті щось вигадав, і всі сприйняли це як правду...

Так що ж – і надалі виїжджати на цій пристрасті? Ні і ще раз ні.

Саме тому, що перше полювання за істиною не вдалося, я вирішив усе життя невідступно іти за нею слідом. Мене пройняв спортивний азарт.

Марк Твен Вбивство Юлія Цезаря (1864)

(У невадський спосіб)

Ніщо в світі не приносить газетному репортерові такого глибокого задоволення, яким він втішається, з’ясовуючи подробиці таємничого й кривавого лиходійства та описуючи їх з обурливою докладністю. Пекучу насолоду дарує йому ця самовіддана праця – бо трудиться він насправді самовіддано, особливо якщо знає, що всі інші газети вже друкуються та опис страшенної трагедії з’явиться лише в його газеті. Глибокий жаль нерідко охоплює мене, коли думаю про те, що в день вбивства Цезаря я не був репортером у Римі, не був репортером єдиної в місті вечірньої газети й утер носа молодикам з ранкової газети, випередивши їх принаймні на дванадцять годин з найвражаючою кореспонденцією, яка коли-небудь випадала на долю журналіста. Звичайно, траплялися в історії й інші не менш карколомні випадки, але жоден з них не давав таких блискучих можливостей для публікації популярних у наші дні сенсаційних репортажів, жоден не ставав таким грандіозним і значним завдяки славі, високим чинам, громадському станові та політичному впливові учасників події.

Однак якщо мені не пощастило тоді надрукувати звіт про вбивство Цезаря, ніхто не зможе тепер позбавити мене рідкісної насолоди перевести із справжньої латинки репортаж, опублікований у той день у надзвичайному випускові щоденної римської газети “Вечірні різки”:

“Учора наш доблрий старий Рим був вражений одним з тих кривавих лиходійств, які, сповнюючи тремтінням серця та жахом душі, навіюють кожній мислячій людині тривогу за майбутнє міста, де життя людське втратило ціну, а найважливіші людські закони зневажаються відкрто й нахабно. Після всього того, що трапилось, ми, журналісти, повинні виконати свій сумний обов’язок перед суспільством та увічнити обставини загибелі одного з найбільш шанованих громадян: людину, чиє ім’я відомо скрізь, де читають нашу газету, чию славу ми із задоволенням та гордістю несли в усі краї та в міру своїх скромних сил захищали від наклепу та злослів’я. Ми говоримо про містера Ю. Цезаря, імператора волею народу.

Справжні обставини, тією мірою, якою наш кореспондент зумів відновити їх за суперечливими показаннями свідків, приблизно такі: зрозуміло, усьому причина – передвиборна боротьба; дев’ять десятих кровопролитних зіткнень, що ганблять наше місто, породжені суперництвом, злобою та заздрістю, викликаними до життя цими проклятими виборами. Як виграли б громадяни великого Рима, якби його правителі обирались на ціле століття, адже на нашій пам’яті не було ще виборів – хоч би це були вибори навіть міського гицеля, – не відзначених уже напередодні увечері численними бійками та величезною кількістю п’яних гультяїв, якими ущерть переповнені поліцейські дільниці.

Кажуть, начебто наступного дня після виборів, коли на ринковій площі було проголошено, що Цезар отримав переважну більшість голосів і йому запропоновано корону, навіть гідна подиву безкорисливість цього джентльмена – він тричі відмовлявся від високої честі – не уберегла його від від скривдження пресловутого Каски з десятої виборчої дільниці та інших подібних до нього пройдисвітів, підкуплених невдалим претендентом в одинадцятому, тринадцятому та інших околичних округах, котрі шепотіли по кутках, з презирливим глузуванням відгукуючись про поведінку містера Цезаря.

Багато хто, як нам відомо, вважають, що є всі підстави вважати вбивство Юлія Цезаря навмисним злочином: вони вбачають заколот, завчасно продуманий і таємно підготовлений Марком Брутом¹¹⁰, що стояв на чолі купки найманих шибеників, які й розіграли все як по нотах. Нехай люди самі судять, чи мають під собою грунт ці підозри, ми лише просимо всіх, перш ніж оголосити остаточний вирок, уважно й неупереджено прочитати запропонований звіт про сумну подію.

Сенат уже зібрався, і Цезар, оточений, як завжди, юрбою громадян, прямував вулицею до Капітолія, розмовляючи з друзями. Проходячи повз аптеку Демосфена та Фукідіда, він побіжно зауважив одному джентльменові, який, як передбачає наш кореспондент, був провидцем, що березневі іди¹¹¹ вже настали.

Відповідь була така: “Так, вони вже настали, та ще не минули”. У цю хвилину підійшов Артемідор і, привітавшись, попросив Цезаря прочитати якийсь папірець – чи то доповідну записку, чи то ще що-небудь, – принесену спеціально для нього. Містер Децій Брут також заговорив про якесь “уклінне прохання”, з яким він, у свою чергу, хотів би ознайомити Цезаря. Артемідор настійно вимагав уваги, запевняючи, що його справа безпосередньо стосується Цезаря. Та Цезар відповів щось у тому смислі, що справами, які стосуються особисто його, він займеться в останню чергу. Артемідор продовжував благати, аби Цезар прочитав його папірець негайно¹¹². Однак Цезар, рішуче відсторонивши його, навідріз відмовився розбирати яке б то не було прохання на вулиці. Потім, супроводжуваний юрбою, він прийшов у Капітолій.

Приблизно в цей же час було випадково почуто наведену нижче розмову, яка, при зіставленні подій, що трапилися після неї, набуває трагічного сенсу. Містер Папілій Лена мимохідь зауважив Джорджу У. Кассію, кулачному бійцеві на утриманні в опозиції (більш відомому під іменем “Красунчик з 3-го округу”), що він сподівається на блискучий успіх сьогоднішнього заходу, а у відповідь на запитання Кассія: “Що за захід?”, він лише підморгнув лівим оком, з удаваною байдужістю кинув: “До скорого”, – і перевальцем попрямував до Цезаря. Марк Брут, якого вважають ватажком банди вбивць Цезаря, запитав Кассія, про що казав Лена. Кассій пояснив, а потім додав, притишивши голос: “Боюся, що наші наміри розкриті”.

Брут наказав своєму мерзенному спільникові не зводити очей з Лени, а хвилиною пізніше Кассій звелів брудному голодранцеві Касці, який здавна користувався у Римі поганою репутацією, поспішати, бо він боявся викриття. Потім, мабуть дуже збуджений, він повернувся до Брута за подальшими вказівками й поклявся, що один з них – або він, або Цезар – більше звідси не вийде, – хай краще він сам покінчить із собою. Тим часом Цезар бесідував з представниками віддалених виборчих округів про наступні осінні вибори, не помічаючи, що відбувається навколо. Біллі Требоній завів розмову з другом народу та Цезаря – Марком Антонієм і під якимсь приводом вивів його геть, а Брут, Децій, Каска¹¹³, Цінна, Метелл Цімбер та інші головорізи, що наводнили Рим, тісним кільцем зімкнулись навколо приреченого Цезаря. Тут Метелл Цімбер, кинувшись на коліна, почав благати, щоб повернули його вигнаного брата, але Цезар, дорікнувши йому за недоцільну догідливість, відмовився задовольнити його прохання. До мольби Цімбера про повернення вигнаного Публія відразу ж приєднався Брут, а за ним Кассій, проте Цезар був невблаганний. Він сказав, що не змінить свого рішення, що він сталої вдачі, як Полярна зоря, й розсипався в найутішніших виразах з приводу незмінної вдачі цього світила. Потім, підкресливши свою схожість з Полярною зорею, він заявив, що жодна людина в державі не може зрівнятися з ним у твердості, а раз уже він твердо вирішив відправити Цімбера у вигнання, то, як людина послідовна, він стоятиме на своєму, – і нехай його повісять, якщо він вчинить інакше.

І раптом, скориставшись цим нікчемним приводом, Каска підскочив до Цезаря і вдарив його стилетом. Цезар схопив його правою рукою за лікоть і, лівою давши прямий від плеча в щелепу, кинув додолу негідника, що стікав кров’ю.

Потім він відступив до статуї Помпея, зайнявши зручну позицію та приготувався гідно зустріти нападників. Кассій, Цімбер і Цінна кинулися до нього з вийнятими кинджалами, і Кассій поранив Цезаря, але, перш ніж він знову встиг підняти кинджал і перш ніж інші взагалі встигли пустити в хід зброю, Цезар збив усіх трьох мерзотників з ніг ударами свого міцного кулака. У сенаті здійнялося невимовне хвилювання; натовп громадян, що заповнив кулуари, у нестямному прагненні вискочити з будинку закупорила всі ходи та виходи; особиста охорона Цезаря намагалася зупинити вбивць; шановні сенатори зривали тоги, що утруднювали рух, у дикому сум’ятті перестрибували через лави та втікали боковими переходами, поспішаючи заховатись у дорадчих кімнатах; тисячі голосів закликали “Поліція! Поліція!” – і нестройний хор здіймався над шумом стовпища, як завивання вітру над ревінням бурхливого моря. А посеред усього цього хаосу, опершися спиною до статуї Помпея, стояв великий Цезар, наче лев у пастці, і, беззбройний, із зухвалим спокоєм та непохитною відвагою, що не раз дивувала його друзів і ворогів на полі брані, відбивав натиск ворогів. Біллі Требоній і Кай Легарій завдали йому кілька ран і впали поряд зі своїми побратимами-заколотниками, зваленими Цезарем. Але, як кажуть, під кінець, коли Цезар побачив свого старого друга Брута, котрий наближався до нього зі смертоносним клинком, він, начебто вражений від подиву та суму, опустив свою непереможну ліву, заховавши обличчя в складки мантії і прийняв зрадницький вдар, не намагаючись навіть зупинити руку, що завдавала його. Він лише спитав гірко: “І ти, Бруте?” – і впав бездиханний на мармурові плити.

Нам стало відомо, що на вбитому був той самий костюм, який він одягнув у своєму шатрі після полудня у день славетної перемоги над нервіями¹¹⁴; костюм був знятий з трупа пороздираний і розпоротий принаймні у семи різних місцях. Кишені були порожні. Він буде наданий слідчому як неспростований доказ факту вбивства. На ці відомості можна покластися, оскільки вони отримані нами від Марка Антонія, чий громадський стан відкрив йому доступ до всіх останніх звітів про трагічну подію, що хвилює сьогодні всі уми.

(біографічний нарис)

Уславленого слугу генерала Вашінгтона звали Джордж. Півстоліття він вірою та правдою служив своєму великому володарю, увесь цей час користувався його особливою прихильністю й довірою і нарешті виконав сумний обов’язок, опустивши свого улюбленого володаря в тиху могилу на березі Потомака. Десять років по тому – у 1809 році, обтяжений роками й нагородами, він помер і сам, оплакуваний усіма, хто його знав. Бостонська “Газета” повідомила про це так:

“У четвер у Річмонді, штат Віргінія, у поважному віці 95 років помер улюблений слуга покійного Вашінгтона – Джордж. До останньої хвилини він був при своєму розумі й твердій пам’яті. Свого часу він був присутній при другому вступі Вашінгтона на посаду президента, а також на його похованні та чітко, до дрібниць пам’ятав ці знаменні події”.

Звідтоді про улюблену слугу генерала Вашінгтона не було чутно до травня 1825 року, коли він помер знову. Філадельфійська газета розповіла про цю сумну пригоду таким чином:

“У Мейконі, штат Джорджія, минулого тижня помер у завидному віці 95 років улюблений слуга генерала Вашінгтона, негр Джордж. До кінця свого життя він зберігав ясність думки та чітко пам’ятав друге обрання Вашінгтона, його смерть і поховання, поразку Корнваліса¹¹⁵, битву при Трентоні¹¹⁶, негоди та нестатки у Велі-Фордж¹¹⁷ і т. п. Покійного проводжало на цвинтар усе населення Мейкона”.

У 1830, а потім у 1834 і 1836 роках ім’я героя цього нарису лунало в урочистих виступах ораторів з нагоди святкування Четвертого липня, а в листопаді 1840 року він помер знову. Сент-Луїська “Ріпаблікен” 25 числа цього місяця повідомляла:

“Ще одного ветерана революції не стало

Учора, у нашому місті, у будинку м-ра Джона Левенворта, у похилому віці 95 років, помер Джордж, колись улюблений слуга генерала Вашінгтона. Він зберігав ясність думки аж до смертного часу й міг чітко згадати перше та друге обрання, а також смерть президента Вашінгтона, поразку Корнваліса, битви при Трентоні та Монмауті¹¹⁸, негоди армії патріотів у Велі-Фордж, проголошення Декларації незалежності¹¹⁹, промову Патріка Генрі¹²⁰ у палаті депутатів Віргінії та інші хвилюючі події далекого минулого. Не багатьох білих проводжають в останню путь з такою скорботою, як цього старезного негра. Йому був влаштований пишний похорон”.

У наступні десять – одинадцять років героя цього нарису неодноразово прославляли на урочистостях Четвертого липня в різних частинах країни, і про нього схвально відгукувались оратори. Але в 1855 році він помер знову. Каліфорнійські газети писали про це так:

“Ще одного старого героя не стало

7 березня у Датч-Флет, на 95-му році життя, помер Джордж (колись довірений слуга генерала Вашінгтона). У скарбниці його пам’яті, яка не зраджувала йому до останнього часу, зберігалася безліч цікавих подій. Він чітко пам’ятав перше та друге обрання й смерть президента Вашінгтона, поразку Корнваліса, битви при Трентоні, Монмауті та Банкер-Хілі¹²¹, проголошення Декларації незалежності та розгром Бреддока¹²². Джордж користувався у Датч-Флет великою повагою, і за приблизними підрахунками на його похованні були присутні близько десяти тисяч чоловік”.

Останній раз герой цього нарису помер у червні 1864 року; і поки не надійдуть нові відомості, можна вважати, що тепер уже назавжди. Мічіганські газети таким чином відзначили цю сумну подію:

“Ще одного незабутнього ветерана революції не стало

Минулого тижня у Детройті помер 95-річний патріарх, колись улюблений слуга генерала Вашінгтона – негр Джордж. До самого скону він зберігав ясний розум і міг чітко пригадати перше та друге обрання Вашінгтона президентом та його смерть, поразку Корнваліса, битви при Трентоні, Монмауті та Банкер-Хілі, проголошення Декларації незалежності, розгром Бреддока, “Бостонське чаювання”¹²³ та висадку англійських колоністів. Він користувався великою повагою, і його поховання викликало величезний наплив народу”.

Не стало старого вірного слуги! Нам уже не побачити його більше, поки він не воскресне знову. Цього разу його тривала блискуча посмертна кар’єра закінчилась, і він мирно спить, як сплять лише ті, хто заслужив свій відпочинок. Це була особистість в усіх відношеннях примітна. Історія не знає іншого прикладу, коли б знаменита людина так легко несла тягар своїх літ; і чим довше вона жила, тим гостріше та краще ставала її пам’ять. Якби вона ожила, щоб знову померти, то чітко згадала б відкриття Америки.

Вважаю, що представлена тут коротка біографія Джорджа в основному правильна, хоча можливо, що він рази два помирав у самітніх місцях, де ця подія випала з уваги газет. Одну лише помилку я виявив в усіх замітках про його смерть, і її необхідно виправити. У них він постійно та незмінно помирає віком 95 років. Це виключено. У такому віці можна померти раз, у кращому випадку два, але до нескінченності. Якщо вперше він і сконав віком 95 років, то в 1864 році, коли він помер останнього разу, йому вже було 151. Але і цей вік не відповідає спогадам Джорджа. Перед останньою смертю він чітко згадав висадку колоністів, що відбулася в 1620 році. Йому могло бути близько двадцяти, коли він став свідком цієї події, отже можна вважати, що до того часу, коли слуга генерала Вашінгтона назавжди пішов з життя, йому було приблизно років двісті шістдесят – двісті сімдесят.

Виждавши достатній час, аби переконатись, що герой цього нарису залишив нас остаточно й безповоротно, я тепер сміливо публікую його біографію та шанобливо пропоную її невтішній нації.

P. S. Я щойно дізнався з газет, що цей безчесний старий шахрай помер знову в Арканзасі. Таким чином, він помирає уже вшосте, і знову в новому місці. Смерть слуги генерала Вашінгтона тепер уже не новина, її чарівність зникла; ми ситі нею донесхочу, з нас вистачить. Цей негр, сповнений добрих намірів, але який стоїть на фальшивому шляху, змусив населення шести міст влаштувати йому пишний похорон і увів в оману десятки тисяч людей, котрі проводжали його на цвинтар у цілковитій впевненості, що ця виняткова честь випала лише на їхню долю. Поховаймо ж його тепер назавжди й суворо засудимо газету, яка коли-небудь у майбутньому повідомить світові, що цей негр, улюблений слуга генерала Вашінгтона, помер знову.
Інтерв’ю з дикуном (1869)
Стільки було чуток про загадкового “дикуна”, який з’явився десь на Заході, що я врешті-решт почав вважати своїм обов’язком виїхати на місце і взяти у нього інтерв’ю. Якщо вірити газетам, у цій істоті та її незвичайних вчинках було щось своєрідне та романтично зворушливе. Його зображали волохатим, з довгими руками, сильним і високим, огидним і незграбним; він намагається не потрапляти на очі чоловікам, але раптово та несподівано виростає перед жінками й дітьми; озброєний дрючком, проте ніколи й пальцем нікого не чіпає, не рахуючи вівць і тому подібної легкої здобичі; не проти того, щоб випити та поїсти, але невередливий: якість, кількість і властивості їжі та напоїв його не обходять; живе в лісі, як дикий звір, одначе вдачею лагідний; стогне, іноді завиває, та розбірливих звуків не видає. Такий був Старий Козопас, як його розписували газети. Я відчував, що історія його життя має бути сумною – історією страждань, розчарування та вигнання, історією людської нелюдяності у тому чи іншому її вигляді… і я хотів вивідати у нього його таємницю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Оскільки, за вашими словами, ви представник преси, я маю намір розповісти вам усе, що ви бажаєте почути, – заявив дикун. – Незабаром ви зрозумієте, чому, так ретельно уникаючи розмов з усіма іншими людьми, я хочу відкритися газетяреві. Тепер вислухайте мою дивовижну історію. Я народився майже водночас з тим світом, в якому ми живемо. Я син Каїна.

– Як?

– Що?

– Сер!

– Коли я озираюсь на похмуру пустелю століть, я бачу безліч мерехтливих точок, добре мені знайомих і пам’ятних. Ох, скільки льє¹²⁴ я пройшов! Скільки усякої всячини бачив! Скільки подій стали гучно відомими завдяки моєму сприянню! Я був присутній під час вбивства Цезаря. Я йшов у Мекку разом з Магометом. Я брав участь у хрестових походах і був поблизу Готфріда Бульйонського¹²⁵, коли він підносив прапор хрестоносців на стінах Єрусалима, я…

– Вибачте, одну хвилину. Ви надавали ці відомості якому-небудь іншому друкованому органові? Чи можу я…

– Не перебивайте! Я був на вантах “Пінти” разом з Колумбом¹²⁶, коли його погляду відкрилась Америка. Я бачив, як відтинали голову Карлові Першому¹²⁷. Я був у Лондоні, коли було розкрито Пороховий заколот¹²⁸. Я був присутній на процесі Уоррена Гастінгса¹²⁹. Я був на американській землі, коли йшла битва при Лексінгтоні¹³⁰, коли проголосили Декларацію, коли здався Корнвалліс, коли помер Вашінгтон. Я вступив у Париж разом з Наполеоном, котрй утік з Ельби. Я був серед вас, коли ви стали під рушницю та споряджали флот перед війною тисяча вісімсот дванадцятого року¹³¹, коли мешканці Півдня обстрілювали Самтер¹³², коли було взято Річмонд, коли вбили президента¹³³. В усі віки я допомагав святкувати тріумфи геніїв та успіхи переможців, ставити світ до відома про спустошення, зроблені буревіями, вогнем, чумою, голодом.

– Що й казати, ваше життя багате на події. Але в такому разі дозвольте мені поставити вам запитання: що спонукало вас перебувати в цих дуже нудних канзаських лісах, коли ви так звикли до тривог протягом… я б сказав… такого – називатимемо речі своїми іменами! – …такого тривалого відрізку часу?

– Слухайте. Колись я був шановним слугою благородних і уславлених мужів, – тут він зітхнув і провів волохатою рукою по очах, – але в нинішні жалюгідні часи я зробився рабом шарлатанів і газет. Мені не дають ані хвилини спокою, ганяють з місця на місце, час від часу я з’являюся з трафаретом і пензлем й забруднюю огорожі кабалістичними написами, інколи виступаю в потворній і безглуздій ролі на вимогу якої-небудь наполегливої газети. Кілька тижнів тому я був присутній під час пограбування Атлантичного банку – саме того, пам’ятаєте? – ледь перевівши подих після неймовірного галасу з приводу завершення будівництва Тихоокеанської залізниці. Відразу після цього мене вкрали нью-йоркські газети і, накладів своїх заради, змусили вчинити звірське вбивство; потім – весілля патріархально налаштованого мільйонера; потім – захоплені вигуки на великій регаті; потім, ледве у мене ворухнулася надія, що моїм старим кісткам дадуть хоча б трохи відпочити, як, будьте ласкаві, – мене спроваджують у ці журливі нетрі, і я маю розгулювати брудний і оброслий, і нести якусь нісенітницю, усіх лякати, валити огорожі, підстерігати вівць, носитися з дрючком, – одним словом, розігрувати “дикуна”, і все – щоб догодити юрбі шалених писак! По всьому континенту, із кінця в кінець, мене зображають горилою, віддалено схожою з людиною, – і все для того, щоб догодити цим перодряпам, цим брудним покидькам!

– Ох ви бідолаха, перекотиполе!

– Мені часто доводилось виконувати ганебну службу в нові й не зовсім нові часи. Низькі душі змушували мене плести несусвітну дурницю та заподіювати усілякі шахрайства. Я написав божевільні листи Юніуса¹³⁴, я п’ятнадцять років сумував у французькій в’язниці й носив сміховинну залізну маску¹³⁵; я загнав у ліси вашої Півночі, до бродячих індійців, бундючного ідіота-француза, в якому втілився дух померлого дофіна¹³⁶, аби роззяви та гультяї усього світу могли міркувати, чи є ще “Бурбон серед нас”; я розігрував роль морського змія, що з’явився у берегів Наханта¹³⁷, дикого коня та інших чудернацьких експонатів з кунсткамери; я брав інтерв’ю у політичних діячів для “Сан”, вишукував усілякі дива для “Геральд”, підбивав підсумки виборів для “Уорлд” та на весь голос сповіщав зі шпальт “Триб’юн”, повчаючи читачів політичній економії¹³⁸. Я виконував усі примхи, які тільки здатна вигадати найрозбещеніша уява, і виконував на совість, – і от моя нагорода: роль дикуна-безштанька в Канзасі!

– О загадкова істота, світло смутно замерехтіло переді мною… воно все яскравіше та яскравіше… назви… назви своє ім’я!

– СЕНСАЦІЯ!

– Геть, страшенна примара!

Дикун продовжував:

– О безжальний рок, доля знову спустила на мене своїх псів! Я чую заклик. Я йду. Ой лихо, невже не буде мені спокою?!

За одну мить риси обличчя дикуна пом’якшились і стоншилися, все його обличчя набуло людської благовидності й розмірності. Дрючок перетворився на лопату, він закинув її на плечо та й пішов геть, глибоко зітхаючи та проливаючи сльози.

– Куди, бідолашна тінь?

– Розривати родовий склеп Байронів.

Такою була відповідь, яку приніс мені вітер, між тим як сумний дух струсив кучерями, закинув вище лопату та зник за крутим схилом пагорба.

Підтверджую, що все, описане вище, перебуває у суворій відповідності із справжніми фактами.

М. Т.
Журналістика в Теннессі (1869)
Редактор мемфіської “Лавини” делікатно натякнув кореспондентові, який насмілився назвати його радикалом; “Виводячи перше слово, ставлячи кому і закруглюючи період, він уже чудово знав, що готує фразу, наскрізь просочену підлістю із присмаком брехні”.

“Біржа”.