Перші київські цифрові видання Валерій лисенко автобіографічні нотатки

Холодна війна і науково-технічна революція

Рушієм розвитку обчислювальної та інформаційної техніки у середині ХХ століття стала Холодна війна – всесвітнє військово-політичне протистояння і гонка ракетно-ядерних озброєнь соціалістичного та капіталістичного таборів. Загалом, можна сказати, що знаменням початку світової науково-технічної революції стали американські атомні бомбардування японських міст Хіросіми та Нагасакі в серпні 1945 року. Адже більше як чверть століття пам’ять про ці вибухи навівала жах перед безмежно аморальною силою прогресу. Відтак, вчені та інженери багатьох країн серед стимулів до праці завжди мали з одного боку патріотичні міркування щодо захисту Вітчизни, а з іншого – переваги співпраці з “оборонкою”. Кожного свідомого “технаря” постійно, повсякденно мучили ревнощі: чи не відстаємо від конкурентів? Воістину, без всяких державних погоничів, ми відчували себе бійцями якщо не ідеологічного фронту, то світової революції – але не соціальної, а науково-технічної, значно гуманнішої та плодотворнішої. Причому не бездумним “гарматним м’ясом”, гнаним на ворожі кулемети, а самостійно мислячою розвідкою.

З подальшої розповіді буде видно, як з кожним роком все менше ставало підстав для оптимізму. Каторжною багаторічною працею радянський народ створив грандіозний військово-промисловий комплекс. Але, як виявилось, той був здатен перемогти лише самого себе.

Київський Інститут кібернетики, на базі якого згодом утворився Кібернетичний центр, десятки років був одним з найавторитетніших у світі осередків поступу науки й техніки. Теорія глобальних мереж стала вперше в СРСР розроблятись у 1979-му році академіком Віктором Глушковим. Значення та перспективи цієї проблеми не були належно оцінені. Ідеї глобальних комп’ютерних мереж витали у повітрі, і в ті часи у США вже народжувались прообрази Інтернет.

Наприкінці 60-х років заводом ВУМ (“Вычислительные и управляющие машины” – нині “Електронмаш”) серійно вироблялись оригінальні малогабаритні “Машини для інженерних розрахунків” МИР, які мали всі риси майбутніх “персоналок”. Славетна ІBM навіть придбала одну з них для вивчення. Правда, складні операції прошивки логічних блоків виконувались нашими виробничниками вручну. Відтак, злі язики мали підстави твердити, що серед сотень апаратів важко знайти два ідентичні.



Київські “персоналки” “Промінь” (1962 р.), МИР (1965 р.), МИР-2 (1968 р.)

Наступним, нетерпляче очікуваним кроком, мав бути масовий випуск ще дешевших, ще доступніших машин, вдосконалення інтерфейсів, розробка досконаліших пристроїв. Проте радянські вчені й інженери не змогли подолати стіну байдужості, яка їх все щільніше оточувала. Нікому не було діла до власних перспектив і до майбутнього дітей, відповідальність за які взяла на себе влада. Зрештою, на державному рівні було прийнято фатальне стратегічне рішення – різко скоротити оригінальні дослідження. Надалі розробники в основному орієнтуватись на зарубіжні продукти, здобуті силами розвідки, як це спостерігалося і в інших галузях радянської промисловості. Самостійний розвиток передових галузей господарства брутально стримувався нескінченними інтригами. І якщо на початку ХХ століття звання інженера шанувалось суспільством Російської імперії, то наприкінці радянської епохи воно було катастрофічно знецінене.

Звісно, лідирували у впровадженні інновацій московські установи. У Москві на громадських засадах виник і проіснував пару десятків років семінар під керівництвом легендарного Леоніда Григоровича Буніча, праці якого практично безкоштовно розповсюджувались республіками соціалістичного табору на котушках магнітної стрічки. Мова ніде офіційно не зареєстрованого видання була російська, з рясними вкрапленнями технічних неологізмів, нашвидкуруч калькованих з англійської. Тематика подібного самвидаву, як правило, була професійною: обмін технологічним досвідом у вигляді текстів та машинних програм.

Втім, вперемішку чи паралельно, нишком від ідеологічних наглядачів, на машинних носіях часом траплялись і літературні твори, які були в дефіциті. Єдиним способом введення текстів у машини був ручний набір, що вимагало чималої самовіддачі. До того ж, єдиний вживаний тоді шрифт складався лише з великих літер. Читати з екрану фіксованого формату 25 рядків на 80 знаків було вкрай незручно, а роздруківки були громіздкі й неохайні. Самодіяльні комп’ютерні видавці були безкінечно далекі від професійності. Але завдяки цьому вони уникали пресингу наглядових установ. Серед “бестселлерів” самвидаву були твори братів Стругацьких, чия гуманна фантастика будила прагнення до про мирного вільного життя, повагу до розумової праці, а відтак ставала об’єктом гонінь.

На той час єдиним розповсюдженим форматом електронних видань були котушки магнітозаписів, які принесли всенародну славу барду й актору Володимиру Висоцькому. Дефіцитні книжки копіювались фотографічним способом, і такий самвидав тісно межував з кримінальною відповідальністю. А всілякі множильні апарати, навіть приватні механічні друкарські машинки були на державному обліку.

Кільком московським вченим вдалось, в обхід офіційних заборон, вперше підключитись до телеконференцій, і навіть зрушити з місця копіткий процес легалізації таких зв’язків [4]. Завдяки їхнім зусиллям, в драматичні дні московського заколоту ГКЧП-істів, у серпні 1991-го року, електронна пошта вперше стала важливим каналом подолання радянської інформаційної блокади.

Для порівняння слід згадати, що перша американська публічна електронна бібліотека була започаткована у рамках проекту "Гутенберг" розсилкою тексту Декларації незалежності США ще аж 4 липня 1971 року, з університету штату Іллінойс. Вся мережа Інтернет налічувала тоді близько ста абонентів.