Пролог у морі солодкий перший розділ

Води в Чорному лісі аж забагато. Потічки стрибають і булькочуть по бескетті, кришталеві водоспади ринуть із веселих гірських озерець, що оздоблюють схили стіжкуватих пагорбів та гір, з яких Фельдберг - найвища, а Бельхен і Блауен - лиш трошечки нижчі. Корови, байдужі до стукоту дятлів та жовен, що пурхають у вільшині, скубуть на полонинах та галявинах траву з гіркуватим запахом. Тут, у Чорному лісі, збирає Дунай свої перші води, а долинами, де клубочиться туман, ринуть струмочки, струмки та річки, з яких Вутах, Вебра, Ельц, Мург та Альб упадають просто в Рейн, а Енц і Нагольда - в Неккар. Але перейдімо вже до суті: над однією з цих річок, над Мургом, за урочищами села Гернсбаха, в затінку пагорба Голо стояла старовинна корчма «Вовкулака», яка напевне пам’ятала дні, коли славної пам’яті Мартін Лютер тільки вчився розбирати літери, а Томаса Мюнцера ще й на світі не було. І в тому «Вовкулаці» з призволу самого антихриста почався фінал нашої довгої розповіді про життя й подвиги Петра Куканя з Куканя, героя, що ненавидів зло, але не знав, як із ним боротись.

Був січень року тисяча шістсот тридцять другого, тобто другого року так званої шведської війни, що почалась тоді, коли король Густав-Адольф висадився в Померанії, або ж чотирнадцятого року так званої німецької війни, тепер, коли ми вже понад триста років зберігаємо в пам’яті дату її закінчення, відомої як тридцятилітня війна. Король Густав-Адольф саме перезимував недалеко звідти, в старому й славному Мангаймі над Рейном, і це неабияк дратувало фактичного короля Франції, кардинала Рішельє, який хоч і підтримував німецьку війну грішми та затягував її дипломатичними інтригами, але не був радий, коли театр воєнних дій наближався до священної землі Франції. Можна ще додати, що, ймовірно, саме близькість шведів принадила до Чорного лісу розбійницьку ватагу веритаріїв, хай там які вже були їхні наміри та інтереси.

Зима того року була не сувора, але похмура. З лісу долинав шум, сповнений лихих передвість і туги, що брала за серце. Ночами сич ухкав на диво часто й сумно.

Коли вояк Франта скінчив свої байки, настала тиша, яку порушив коваль, чоловік бувалий, бо, коли був ще мандрівним підмайстром, добився аж до Швейцарської землі:

- В усе я повірю, що ти тут наплескав, махаметане, все візьму за правду: і ту твою діамантову гору, і тварин, що носять дитинчат у торбі, й те, ніби десь живе народ, що молиться на корів, - з усім погоджуся, на все тобі прикивну, хай буде правда, лиш в одне не повірю: ніби ти, голово нечесана й пико неголена, був генералом у яничарів. Бо я не вчорашній і не сьогоднішній і добре знаю, що таке яничари: найкраще в світі військо, воно вигравало туркам усі війни, коли турки ще ходили в походи. І що такий волоцюга, як оце ти, такий голодранець і злидень та був у тих яничарів командиром - це курям на сміх, я про таке й Думати не хочу.

Солдат Франта нітрохи не образився, тільки поважно відповів:

- Так, справді, то була дивовижна пригода, і я ще й нині, через стільки років, сам дивуюся, як воно могло статись. І все ж це правда, я тобі зараз доведу.

Та перше ніж почну доводити, затям, будь ласка, що турецький король - його там називають падишахом чи султаном - настановив мене яничарським генералом не за мій вельможний рід, бо я син повії, і не за вченість, бо я, проживши вік у доброму здоров’ї й страху божому, не навчився ні читати, ні писати, і не за кебету до командирства, бо я, відколи живу, ніколи не командував, а тільки за мою силу: перше ніж стати генералом, я мусив перемогти в боротьбі чоловіка, сильнішого за якого тоді не було в світі: він і. досі був би сильніший за всіх людей, якби не втонув з тим самим кораблем, із котрого мені тоді пощастило врятуватися. Він, кажу, був найсильніший з усіх людей, ну, і найбільший навіженець, але то вже інша історія. Тепер подивись, а тоді вже балакай.

І, вхопивши коваля, теж крем’язня нівроку, правою рукою під ліве коліно, а лівою за пояс, без видимого зусилля підняв його й почепив за ремінний пасок на вбитий у стіну гак для копчених окостів та ковбас. Коваль репетував, бив п’ятами в стіну, але Франта зняв його лише тоді, коли коваль запевнив, що вірить у Франтине генеральство й замовляє йому новий кухоль молодого вина. Ця невеличка пригода добре розвеселила всіх, і корчмарка насилу встигала носити кухоль за кухлем, а корчмар - ставити крейдою на стіні риску за рискою на знак боргу. А один тамтешній музика зацигикав на скрипочку, і що дужче смеркало, то гучнішав гамір у корчмі. Тож не можна - та й не треба - сумніватися, що пиятика затяглась би до ночі, але раптом із села почулася стрілянина й крик, а за хвильку до корчми вбіг переляканий челядник:

- Шведи! Рейтари! Грабують! Убивають!

І справді, загін шведських рейтарів, десятків зо три, кілька хвилин тому налетів на село. Кілька хвилин, але чого вони встигли за ті хвилини накоїти! Декотрі, навіть не спішившись, просто верхи в’їздили до людських осель, мов до стаєнь, а дехто зостався надворі - той хапцем хапав дівчину та валив додолу, той простромляв шпагою пахолка, який намагався вивести з хліва корову й утекти з нею в ліс, той підпалював дровітню, щоб присвітити товаришам, та все так завзято і так уміло, боже праведний! Ми сказали, що їх було тридцятеро, ну, може, тридцять п’ять, не більше, але всюди їх було повно, в світлицях і в погребах, у коморах і в шпихлірах, у стайнях і стодолах, і всі були при ділі, всі бадьорі, веселі й щасливі, як тільки може бути щасливою людина, що їй усе дозволено й що досягла найжаданішого в світі - цілковитої свободи. Вбий, кого захочеш, зґвалтуй, кого запопадеш, підпали, що займеться, знівеч, що заманеться, спаплюж, украдь, поламай, розбий, розмолоти, розколи, роздери, розвали, проштрикни, розтопчи, розпори, розмети, розкидай усе, що тобі захочеться знищити, споганити, і все це з солодкою свідомістю, що ти чиниш добре, бо служиш у лавах тих, котрі б’ються за правду. Солдати трощили меблі, палили їх у печах, грубах, коминках, хоча дров було вдосталь, виламували вікна й двері, відчиняли скрині та судники, вигрібали з них одежу, посуд, ковбаси, сало, зв’язували все те клумаками, й крик людей, яких убивали, мучили, катували, крізь лійку наливаючи їм у рот гноївку (таке частування називалося «шведський трунок»), утинаючи їм вуха й носи, припікаючи їх вогнем, аби призналися, де в них заховані гроші. Крик людей зливався з ревом, скиглінням та кувіканням безсловесної худоби та птиці, бо шведи завітали до Гернсбаха не на хвильку, вони збирались побути тут довгенько, погуляти як слід, перше ніж поберуться далі, а власне, поки спалять усе, що лишалося. Отож вони різали, кололи, вбивали курей, овець і корів, розтинали, білували, пекли та смажили, одне слово - поводились як удома. В одній оселі застали господиню - варила в казані юшку на вечерю; шведи занурили їй голову в киплячу рідину й рогачем держали за шию, поки перестала борсатись. Про те, що робилося з іншими жінками в селі, молодими й старими, краще мовчати, а про те, що діялося з дітьми, краще й не думати.

А що ж тим часом наш бравий вояк Франта Ажзавтрадома, що саме якимось дивом виринув з потоку нашої розповіді? Може, хто гадає, ніби він вихопив шаблю та кинувся на поміч селянам? Аякже! Франтине життя було трудне, таке трудне, що він не дійшов, та й не міг дійти ні до яких етичних засад, окрім необхідності дбати про власну безпеку й добро. Що було йому до загибелі села Гернсбаха, в якому він не мав і соломинки власної і про яке до сьогодні навіть не чув! Скільки вже разів у своєму житті він бачив таких наскоків, мордувань й грабунків, скільки бачив пожарищ та руйновищ по отаких селах чи садибах, де стриміли тільки почорнілі рештки стін і коминів, а жили самі пацюки або часом ще й вовки!

Тільки-но почувши з уст переляканого челядника страшну звістку, всі з. шинку розбіглись, вибігли стрімголов і корчмар із дружиною - мабуть, аби щось винести та врятувати, поки є час. Франта зостався в корчмі сам. Начепивши пояс із шаблею, якого був скинув, і повісивши на плече подорожню торбу, аби можна було без загайки вшитися, коли припече, він скористався з нагоди на свій лад: не бувши велетнем духу чи дії, звиклий ходити шляхами найменшого опору, глибоко байдужий до ґвалту, що долинав із села, він заходився допивати вино, покинуте втікачами: того вина було на всіх столах удосталь, бо корчмарка незадовго перед появою челядника принесла з погреба нове барильце.

Насамперед поквапно вихилив два недопиті кухлі, потім здогадався позливати недопивки з кількох кухлів у один глек, а тоді, звеселений і задоволений своєю долею, тримаючи за вухо повний глек, почав нишпорити по корчмі, сяк-так освітленій вогнем, що догоряв у коминку: чи не знайде чого попоїсти? І таки знайшов: за ковпаком на коминку підігрівалась велика миска білого сиру, добре відтопленого й щедро политого пивом. Франта жадібно вхопив дерев’яну ложку, застромлену в ту принадну м’яку масу з міцним, мужнім запахом, і, не звиклий до тонких застільних манер, роззявив ротяку й напхав сиру аж поза щоки. Та леле! Саме коли він з тваринною насолодою, давно вже не звіданою, - бо в своїх мандрах по спустошеній Німеччині він здебільш голодував, - почав рухами горлянки пропихати в стравохід цей гаргантюанський ковток, двері розчахнулись, і до корчми влетів здоровенний мов дуб чолов’яга. Обидві його руки до ліктів були в крові, в правиці він держав палаш, теж закривавлений, на ногах мав шведські ботфорти з острогами, а його капелюх замість пір’їни був прикрашений щойно відтятою дитячою ручкою. Він роззирнувся по корчмі правим оком - лівого не мав - і, побачивши біля коминка Франту, ревнув:

- Ти хто?

Франті годилось би відповісти, приміром, так: «Слухай, друзяко, я солдат, як і ти, хоча тепер і не на службі, тож дай мені спокій, а я дам спокій тобі, знай своє діло, а я знатиму своє». І нема сумніву: якби він сказав щось таке, все було б гаразд, і Франта чкурнув би звідти та й уникнув шведських рук, і в нашій історії не лишився б. Але гак не сталось, бо Франта, маючи повний рот сиру, не міг здобутись на слово, тільки ковтав та ковтав, аж очі вирячивши з натуги. А це розлютило шведа до краю, бо вигляд чужого вояка, що напхав собі рота, зачепив його власницькі інстинкти: в дусі згаданої вище абсолютної свободи, якою він упивався, наче горілкою, весь Гернсбах із усім, що в ньому - точніш, усім, на чому спинялось його єдине око, - належав їм, шведам, і не було тут нічого такого, з чим він не мав би права повестись як заманеться. Отже, йому належала й та миска білого сиру, запах якого сповнював корчму, і тільки від нього, від його вільної ухвали залежало, чи викинути той сир разом з мискою у вікно, чи розтоптати його по підлозі, чи намазати ним комусь обличчя або й ще щось, а може, вивернути комусь на голову чи зробити з ним щось не менш дотепне. Отож, коли якийсь чужий волоцюга, якийсь незнайомий паразит наважився вчинити з цим сиром по своїй волі, це було злочином, що волав про помсту. І швед замахнувся скривавленим палашем, щоб розрубати Франту надвоє, але його спіткала невдача: Франта встиг схопитися, трахнути його по голові глеком, повним вина, тоді вихопив шаблю, і на одного похмурого актора Великої війни стало менше, а його абсолютна свобода згасла, мов задмухнута свічка.

Та до корчми вже вдиралися дверима й вікнами нові й нові шведи, всі й досі п’яні від свободи, оскільки вони ще не діставали в Гернсбаху справжньої відсічі, то нещастя з їхнім товаришем, якого зарубав невідомий чужий вояк, так розлютило їх, що їм повідбирало мову. Завиваючи з люті, з палашами, шаблями та шпагами в руках, - кожен мав таку зброю, яку спромігся десь колись добути, - вони кинулись на Франту, щоб сквитатися з ним. Спритний, як мавпа, Франта не розганяючись вискочив на шинквас і згори рубав нападників шаблею, намагаючись протриматися, поки догорить вогонь у коминку: тоді, в темряві, може, пощастить утекти. На лихо, той сир, якого він досі не встиг проковтнути, пішов у горлянці не в ту дірку - не в сирну, а в калачеву, і Франта похлинувся. Це був кінець, бо неможливо водночас відбиватись шаблею від цілої тичби ворогів і кашляти, мов застуджений нічний сторож. А оскільки шведи хотіли взяти Франту живцем і натішитись його повільною смертю, вони вхопили його голими руками за ноги, і він незчувся, як полетів з шинкваса; його схопило стільки м’язистих рук, скільки змогло дотягтись до нього; тоді Франту вмить зв’язали його власним ременем і витягли на майданчик перед корчмою, наче підсвинка, що безсило борсається в лантуху.

Почалась коротка нарада, що з ним зробити - засмажити в печі, закопати в мурашник чи підвісити за пальці до гілляки й розпалити під ним вогонь; та погляд на оберемок загострених кілків, що лежали під стіною корчми, - певно, господар хотів поставити з них якийсь частокіл для захисту від худоби, - підказав одному шведові думку, яку всі зразу підхопили:

- Посадімо його на палю.

З Франти вмить стягли штани, і солдати, вже без реготу, бо йшлося про поважне діло, але, як і перше, безмежно щасливі, злагоджено, як добрі фахівці, розвели Франтині ноги і, притискаючи їх до землі, приклали до відповідного місця гостряк одного з кілків. Екзекуція принадила до корчми численних вояків, що доти плюндрували село.

- Дурні ви, хіба це так робиться! Жабоколи недотепні! - репетував Франта. - Пустіть мене, я вам покажу, як садовлять на палю по-справжньому! Покажу на отому бороданеві, то ви зо сміху боки рватимете, руки мені цілуватимете за таку потіху! Побачите, як це роблять у Туреччині - вони там мастаки садовити на палю!

Але Франтині слова не мали ніякого успіху, та й не дивно, бо в смертельному страху він говорив рідною чеською мовою. Тим часом один із вояків уже приніс із кузні важкий молот, щоб забити ним кілок у тіло Франті, другий моторно копав яму, куди мали вкопати кілок, коли настромлять Франту на нього, і все йшло як по Маслу. Та зненацька з темряви блиснув залп, і зразу все скінчилося: впав копач ями, повалився й той, що приніс молот, повбивані були й ті, котрі притискали Франту до землі, й ті, котрі дивились, а кого минули перші кулі з пістолів, ті кинулись навтікача, але згинули під копитами шалених вершників, що вдерлися до села з усіх кінців.

Очманілий від страху Франта спочатку не второпав, що сталось, а коли нарешті второпав, то побачив вусатого кучерявого чоловіка, який стояв коло нього навколішки й розв’язував йому руки. За тим чоловіком нерухомо стояв ще один, схрестивши руки на грудях. Франта звів погляд вище - і знов його пойняла тривога, навіть захотілося вщипнути себе, пересвідчитися, що він іще живий і що його справді врятували від смерті.

- Грім мене побий, - сказав він, - їй-бо Петр!

- Мабуть, що так, - відказав Петр. Він байдуже, втомлено дивився кудись убік, на вершечки ялин, що погойдувались проти аспідно-сірого нічного неба, на якому де-не-де поблискували зірки.

- Ти живий? - спитав Франта. Бо він, як це часто буває з мужніми людьми, вірив у привиди та духів померлих.

- Здається, - відказав Петр.

- То й я живий? - знову спитав Франта, сповнений прикрих сумнівів.

- Живий, - відповів Петр. - І я радий, що ми тебе заскочили в такому становищі: здається, ти Не належиш до цієї підлої банди.

Заспокоєний, Франта сів і озирнувся довкола, шукаючи свої штани.

- Що ні, то ні, - сказав він, схвально дивлячись, як Петрові товариші вправно, завзято, під жахливий свист шабель дорубують решту шведів, глухі до їхніх благань про пощаду, потім додав: - Зате твоя банда дарма хліба не їсть.

- Атож, - погодився Петр. - Але ми не вбиваємо безневинних, ми їх рятуємо, як ти щойно пересвідчився на собі. Наша мета наскрізь гуманна.

Франта вирячив очі.

- Господи, то ви, може, веритарії?

- Нас прозивають так, - відповів Петр.

Франта схопився на ноги.

- Ти такий, як був! - вигукнув він. - Не робиш злочинів, а караєш їх! І мета в тебе наскрізь... як ото ти сказав?

Петр утомлено зітхнув:

- Гуманна.

- Гуманна! - повторив Франта. Одначе, помітивши, що веритарії всупереч своїм винятково гуманним цілям роздягають мертвих шведів, трусять їм кишені й забирають усе, що має хоч якусь вартість, додав: - А можна пристати до вас? Мені здається, у вас тут веселенько...

- Боюся, ти трошечки розчаруєшся, - сказав Петр. - Але можна спробувати, чи ти нам придасишся.

- І ти не матимеш нічого проти того, щоб я вибрав собі котрусь із отих шведських кобил, що зосталися без хазяїна?

Петр тільки знизав плечима, гучно свиснув у свисток і наказав:

- Кінчай! По конях!

І, на подив Франті, - бо в ті часи дисципліна в усіх арміях уже розкладалась, - гуманні розбійники зразу покинули своє цікаве діло, щоб виконати наказ командира, яким, очевидно, був Петр. А до простору, освітленого підпаленою дровітнею, помалу, нерішуче наближались, мов тіні, жителі села, яким пощастило втекти від грізних гостей і які аж тепер більш-менш повірили, що Петрові розбійники мають зуб тільки на шведів і пригнали не для того, щоб чинити гвалт услід за ними. Крізь тріск охопленого вогнем дерева пробивався незрозумілий багатоголосий шепіт, у якому чути було щось наче «Вей... Вей... Вей...», тобто «Горе... Горе... Горе...» Але насправді то було не «вей...», а «ве...» - перший склад слова «веритарії», яке з шанобою й острахом передавалося з уст в уста.

Петр, уже в сідлі, звернувся до них:

- Мені жаль, та більше нічого ми для вас не можемо зробити. Не вас одних таке спіткало. Це розрада погана, але дуже людська, бо така вже тварюка з людини: їй легше, коли вона знає, що не тільки їй погано. Коли це вас потішить, - а я певен, що потішить, - то знайте: іншим було ще гірше, ніж вам, бо їм в останню хвилину ніхто не прийшов на поміч. До сумного ж кінця дійшов homo humanus, обернувши проти самого себе свою здатність панувати над нижчими створіннями, чиїм владарем він себе називає, тобто уярмлювати їх і вбивати. Вам лишається тільки поховати своїх мерців, а в іншому хай вам допоможе час. Тільки час вигоїть ваші рани, бо бога немає, а з людяності лишилися крихти.

- Ну, ти ж їх і потішив, ніде правди діти, - зауважив Франта, що тим часом вибрав собі одного зі шведських коней.

Правду кажучи, Петрова промова була щира й мужня, без зайвих викрутасів та прикрас, але не дуже дійова, бо гернсбахці звикли говорити своєю шварцвальдською говіркою тільки про врожай та неврожай, про настриг вовни та удійність корів, про весілля, хрестини, хвороби та смерть, про повені й град, про сажку на збіжжі та плісень на винограді, про ціни на полотно, про варіння повидла й сушіння яблук, про слухняних і неслухняних дітей, про любов, зради та інші прості, близькі речі, але не звикли слухати натхненні проповіді, а тому не зрозуміли жодного Петрового слова, та й Петр, попри всю свою красномовність, що імпонувала графам, та герцогам, та попам, та султанам, та іншим високоосвіченим особам, не був промовцем народним, здатним запалювати маси. І все ж гернсбахці зрозуміли принаймні те, що проводир веритаріїв щиро зичить їм добра і його можна не боятись. Наче мурахи, чий мурашник хтось розтоптав, вони подалися до своїх сплюндрованих осель рятувати, що можна. Якась старезна бабця, мурмочучи слова подяки, придибала до Петра, певне, щоб поцілувати йому руку чи принаймні краєчок одягу, але Петр цьвохнув коня і погнав учвал до лісу, а його загін - за ним.

Далі вони їхали швидким клусом, кваплячись так, ніби за ними гналася зграя вовкулаків, - навпростець, гірськими стежками, не сповільнюючи бігу, навіть коли в чорній пітьмі, час від часу розпорошуваній посинілим місяцем, що пробивався крізь буйні хмари, здавалося, ніби крізь цю гущавину з кущів, папороті й гілля годі продертись далі. Це була наче подорож до країни казок, але не тих радісно-простосердих, у котрих дурний Гонза дістає руку королівни та півкоролівства, а страшних, у яких мерці встають із могил, а свинячі рила промовляють людським голосом. Зупинялись лиш тоді, коли Петр підіймав руку, натрапивши на справді поважну перешкоду.

Години за дві їзди в темряву й безвість вони під’їхали до невеликого, але стрімкого водоспаду, що перетинав їхню стежку й з ревом спадав по гранітній кручі в чорну ущелину. Цьвохнувши коня, що почав задкувати, Петр без вагання в’їхав у ту крижану сріблясту завісу, а решта вершників - за ним. «Це не розбійники, а якісь самогубці!» - злякався Франта, але зробив як і всі, бо що йому лишалося? Та виявилось, пригода хоч і неприємна, але цілком безпечна: ревуча вода утворювала плавно заокруглене склепіння, під яким можна було сяк-так пробратись, і вершники виїхали на той бік хоч і мокрі, проте цілісінькі. І там їхня несамовита дорога скінчилася - здаля між деревами просвічувало високе полум’я, над яким у чорній порожнечі, перенасиченій вологою, висіла димно-тьмяна райдужна заграва. Петр зупинив коня й тричі прокаркав, у відповідь з лівого боку тричі пугукнуло. Хай у цій похмурій казці й не промовляли людськими голосами свинячі рила, та люди тут спілкувались голосами тварин. Бо нема сумніву - то були військові сигнали: Петрове каркання-пароль, а пугукання, яким відповів таємний дозор, було так званим відгуком, що означав: «Усе гаразд, їдьте далі».

Вони й рушили далі, в напрямку вогню, і врешті в’їхали між кам’яні руїни, які давно колись, іще на початку війни, були селом. Жителів його вимордувано, і тепер руїни стали зимовим табором гуманних розбійників-веритаріїв. Щоб зробити жалюгідні рештки осель та повіток хоч сяк-так придатними для людей і коней, вони вкрили їх гіллям, а зівущі діри дверей та вікон позатикали чим могли. Для безпеки відвели гірський потік, що лився в недалеку ущелину, в інше річище - гак, щоб він водоспадом перетинав в’їзну дорогу до села, а виїзд завалили камінням, тож до того кубла гуманних розбійників по сухому не пробралась би й миша. Жінки, тобто дружини чи коханки веритаріїв, нарікали на цю осторогу, бо коли вони їздили до містечка купувати хліб, горох та інший харч, то мусили накривати свого візка полотниною, а норовистого віслюка часом ніякою силою не могли змусити, щоб він пройшов попід водяним склепінням. Але ця прикрість була нічого не варта супроти великої безпеки, яку давала їм та дивовижна водяна брама.

Із латаних своїх кубел вилазили чоловіки й жінки, щоб привітати воїнів, які повернулися з набігу. Чоловіки вихоплювали зброю й салютували їм, а жінки махали хустками. Все це вони робили нечутно, мов глухонімі, й урочисто, ніби на релігійному обряді чи військовому параді. Така дисципліна впала в око Франті ще в Гернсбаху, коли веритарії, що грабували побитих шведів, на перше слово підкорились Петрові й рушили назад.

Колишнє село мало форму довгастого чотирикутника, по одній з довгих сторін обмеженого стрімкою скелястою стіною, що сягала до неба, а по другій - урвистою глибоченною ущелиною, на дні якої текла невидна в темряві безглуздо весела річка, живлена численними потічками, й згаданим уже водоспадом. На колишньому сільському майдані загін під’їхав до великого багаття, поблизу якого стирчала вкопана в землю тичка, оздоблена стрічками. На тичці висіла мертва гадюка зі зціпленими на власному хвості зубами, так що її задубіле тіло утворювало кільце. Недалеко стояла тринога з підвішеним до неї казаном, повним червоної, схожої на кров рідини; Франта приголомшено побачив, як вершники, проїздячи повз той казан, кидають у нього все, що взяли у мертвих шведів: гроші, стягнені з пальців персні тощо. Червона рідина булькала й бризкала від того, ніби кипіла.

А поки вони так дисципліновано робили це, до них підійшов молодий, невисокий, худорлявий чоловік із великими темними очима, що від темних тіней під ними здавалися ще більшими. Хоч він мав на собі виношену вояцьку одіж, але чимось дуже нагадував ченця. Він уклонився Петрові та його товаришам і заговорив гучною, виразною, як у людини освіченої, німецькою мовою:

- Хоробрі оборонці Правди, найвідважніші члени громади веритаріїв, вітаємо вас!

І всі жителі зруйнованого села підхопили:

- Вітаємо вас!

- Ми чекали вашого повернення в тривозі, - провадив миршавенький молодик, - тим тяжчій, що для нас, прихильників ідеї веритарства й шанувальників пам’яті пана Йоганна Кукана фон Кукана, не існує пустої розради, яку інші знаходять у молитві, зверненій до бога: адже ми знаємо, що бога нема.

- Бога нема, - підхопили веритарії: й ті, що лишались удома, й ті, що приїхали з Петром.

- А тому, - провадив проповідник, - ми звертаємось тільки до Природи сущої, всім відкритої, творящої, але не створеної, яку сприймаємо чуттями й осягаємо розумом.

- Осягаємо розумом, - підхопили веритарії.

Франта спочатку гадав, що це якась безглузда пародія на релігійний обряд, яку веритарії влаштували для сміху, але побачив на їхніх здичавілих обличчях, осяяних полум’ям багаття, вираз бездумного екстазу, який з’являється на личках гарненьких дівчаток під час першого причастя і який напевне походив не від того Розуму, що йому поклонялись веритарії.

- Природа сувора, а тому необхідно, щоб і людина була сувора до себе й до інших, - волав проповідник, і веритарії вже розкривали роти, щоб хором повторити останні слова, але Петр зупинив їх уривчастим вигуком:

- Годі!

І враз усе втихло. Веритарії дивились на Петра жалібно, як діти, брутально розбуджені з солодкого сну.

- Спішитись! Відвести коней і добре їх повитирати! - Тоді сам сплигнув з коня й підступив до проповідника, чиє обличчя поблідло чи зі страху, чи з люті. - Я дуже невдоволений, Медарде. Ніж мудрувати про той розум та маніритись, мов баби на богоміллі, краще б користалися своїм розумом. Хай би як ми себе називали, чи веритаріями, чи братством месників, однаково: ми вигнанці, втікачі, ми ховаємося в лісах, і забувати про цю незаперечну дійсність та розпалювати посеред табору таке величезне вогнище, аж здалеку видається, ніби ліс горить, - це інакше як глупотою не назвеш.

Франта подумав, що в Петра з біса гострий зір, коли він побачив те вогнище здалеку й коли воно нагадало йому лісову пожежу, бо сам він, Франта, хоча й не сліпий, помітив вогонь уже зовсім близько від табору, коли минули водоспад. Та й не дивно, бо табір був добре схований в улоговині. Але молодий базіка, що звався Медард, був гидкий Франті. А Медардові Петрова нагінка, видно, не була байдужа, бо він зіщулився й скривився, ніби ковтнув павука.

- Як оборонець правди, - сказав він, - признаюся тобі, Вчителю: це вогнище розпалено з мого наказу, бо я передчував, що ви повернетесь саме цього вечора, і хотів, щоб вам легше було знайти дорогу в темряві. І передчуття моє, бач, справдилося.

- Передчуття справдилося, - радісно підхопили веритарії.

Петр мотнув головою й сикнув крізь зціплені зуби, немов йому щось несподівано заболіло. Хоча про вогнище було сказано багато, проте ніхто й не подумав його пригасити. Але це, мабуть, тому, що воно й само вже пригасало.

- Я радий, Учителю, що ви повертаєтеся здорові й у повному числі, - провадив Медард, - але бачу серед вас незнайомого чоловіка. Чи можна спитати, хто він і чого тут?

- Не тільки можна, - відповів Петр, - а я навіть радий, що питаєш, бо, бачу, ви ще не зовсім утратили інтерес до дійсності й не заблудились остаточно в пустих мудруваннях.

- Пустих? - вигукнув Медард.

- Авжеж, - підтвердив Петр, - бо засади правди й розуму накидаються нам так невідчепно й самі себе доводять так переконливо, що не треба про них стільки просторікувати. А цей чоловік - мій давній приятель, його шведи збиралися посадити на палю. Звуть його Франта Ажзавтрадома.

- В Німеччині мене називають Франц Моргендагайм, - докинув Франта.

- Він чесний і порядний чоловік, - провадив Петр, - і хоче пристати до нас.

У Франти вже крутилось на язиці, що він цього справді хотів, та тепер, коли познайомився з веритаріями ближче, втратив таку охоту; але він не сказав нічого, бо не бажав квапити події і спутувати собі руки передчасними обіцянками.

- Ласкаво просимо, Франце Моргендагайм, - сказав Медард. - Але знай: щоб стати членом нашого товариства, потрібні великі моральні якості й самозречення. Тобі доведеться відкинути віру в фальшивого, вигаданого бога, а натомість повірити в Правду, Розум і Справедливість, відкинути символ Хреста, замінити його символом Кола й засвоїти девіз «Усе з одного» - як основну суть усіх сутностей.

- Залюбки! - відказав Франта. - Я вже тішуся з цього. Але краще, мабуть, відкладімо це діло на завтра.

- Дуже боюся, що ти не сприймаєш поважно основ нашого віровчення, Франце, і поки що не можу назвати тебе братом, - сказав Медард. - Але дарма, відкладімо це на завтра. А взагалі, Вчителю, ваша вилазка була успішна?

- Ми пробрались аж до Фрайбурга, - відповів Петр, - і ніде не наразились на опір; тільки повертаючись, заскочили шведських рейтарів, що плюндрували якесь село - назви не знаю. Там і сталась пригода з моїм приятелем Франтою. Шведів побито, в нас усі цілі.

- Твоя скромність, Учителю, - блискуча корона цієї радісної звістки, - сказав Медард.

- Блискуча корона цієї радісної звістки!.. - луною підхопили веритарії.

- Що ти називаєш радісною звісткою? - спитав Петр. - Те, що ми вбили кількох шведів, яких війна навчила жорстокості і які поводились у тому селі гірше від п’яних чортів? Ти радієш, що в самому осередді Європи й досі вбивають, плюндрують і палять? Якби я, навпаки, повернутись із такої вилазки, сказав: «Ми ніде не помітили ознак звірства чи насильства; здається, війна пригасає», - ото була б радість!

І гурт підхопив:

- Ото була б радість!

- Авжеж, - погодився Медард. - Але війна не пригасає, і без утручання людей доброї волі не скоро почне пригасати. А розуміючи це, як і годиться прихильникові нашої філософії правди і розуму, я, подобається тобі це чи ні, не можу стримати великої радості, коли чую: кількох мерзенних убивць покарано смертю. Я вже не кажу про те, що здобич, якою ви збагатили нашу спільну скарбницю, нам теж вельми до речі, бо коли ми хочемо боротися зі злом, треба жити, а щоб жити, потрібні кошти.

І веритарії підхопили тріумфально:

- Потрібні кошти!

«Отже, спільна скарбниця, - подумав Франта. - Але на дідька вони топлять її в крові?»

- Атож, потрібні кошти, - озвався голос іззаду. То був один із верхівців Петрового загону, селюк із довгобразим грубим обличчям і зморщеними запалими губами. Він здавався таким мовчазним, що коли заговорив, то ніби кіт раптом загавкав. Досі він сидів на переверненому догори дном кошику і сьорбав щось із горщика, який принесла йому дружина, заморена згорбатіла бідачка в по-старобабському пов’язаній хустці, що майже закривала її спотворене стражданнями й безнастанним страхом обличчя. - Так, потрібні кошти, - повторив чоловік. - Аби ж тільки ніхто нічого не ховав за пазуху.

- Ігнаце, Христом-богом тебе прошу, мовчи й ні в що не пхайся, - заблагала дружина тоненьким, боязким голосом.

- Цить! - гримнув чоловік, акуратно поставив горщик додолу, підвівся й випручався від дружини, яка була обхопила його обома руками. Вогнище вже зовсім пригасало, але один із братів розпалив його знову, підкинувши оберемок хмизу. Ігнац нахабно пропхався вперед, сердито відштовхуючи веритаріїв, які стояли в нього на дорозі, та коли опинився біля проповідника Медарда, видимо знітився: засоромлено схилив голову й безпорадно розвів руками. - Я чоловік відвертий, що думаю, те й кажу, - пробурчав, ніби виправдовуючись. - Нікого кривдити не хочу, але що бачив, те бачив.

- Ігнаце, не треба, нікому воно не цікаве, що ти бачив, - ридала позаду його дружина.

- Навпаки, сестро Ево, нам воно дуже цікаве, - сказав Медард своїм делікатним голосом освіченої людини. - Не соромся, кажи, брате Ігнаце. Кого стосується твоє звинувачення?

- Що бачив, те бачив, - правив своєї довгобразий Ігнац. - Кому це хочеться підводити товариша під халепу! Та коли вже ми тут без кінця молотимо язиками про правду та й про правду, то хай уже раз та клята правда вийде на яв.

- Кого стосується твоє звинувачення? - повторив Медард, піднісши голос.

Брат Ігнац хвильку вагався й кліпав очима, тоді показав пальцем на невисокого, але кремезного воїна в подертому, латаному, постягуваному дротом крислатому капелюсі. - Я добре бачив, як ти в одного шведського офіцера забрав гаманця з грішми й перстень. Перстень ти кинув у казан, але гаманця лишив собі.

Обвинувачений вояк у подертому капелюсі розлючено ревнув, що Ігнац брехун, собака, підлий викажчик і пацюк, і, вихопивши палаш, кинувся на нього, щоб розвалити йому голову, але Петр, що підступив збоку, вхопив його за зап’ясток, аж хрупнуло. Вояк опирався й пручався, але Петр стискав руку сильніше й сильніше, та ще й викручував.

- Ти зробив це? - спитав він.

- Пусти! - кричав вояк. - Пусти!

- Ти зробив це? - знову спитав Петр.

- Зробив, - признався вояк і впустив палаш.

«Достобіса він, чортяка, й досі сильний, мов бугай, - подумав Франта. - Та звісно: він єдиний спромігся наклепати мені зад так, що я два тижні не міг сісти».

Чоловік у подертому капелюсі вийняв з кишені гаманець, кинув його додолу й упав навколішки.

- Змилуйтеся, простіть мені, брати. Я сам не тямив, що роблю. Щиро хотів усе вкинути в казан, та якось забув. Забув, і квит.

Ця незграбна вимовка збудила загальний сміх. Зареготали веритарії, захихотіла річка в урвищі, в лісі засміявся сич, і навіть на суворому обличчі Медарда виступила тінь усмішки. Тільки пошарпані хмари, що мчали над скелястими верхами, лишились поважні.

- Простіть! - волав нещасний вояк у подертому капелюсі й бив себе кулаками у груди. - Я каюся в ім’я господа й пресвятої матері божої!

- В ім’я Розуму й Правди маєш каятись! - розкричався Медард. - Ти не тільки злодій і брехун, а ще й кривоприсяжник, бо присягався, що навіки зрікаєшся віри в фальшиві християнські божества. Ти покидьок між нами, єдино справедливими на світі. Вчителю Петре, яку кару визначаєш ти цьому негідникові? Кажи, ти ж наш проводир.

- Кажи, ти ж наш проводир, - хором повторили веритарії.

Петр, хвилинку повагавшись, промовив:

- Summus jus, summus injuria.

- Тобто: «Крайня законність - це крайнє беззаконня», - переклав Медард. - Учителю, ми люди прості, а тому прошу тебе: говори так, щоб розуміли всі.

У Петра набрякла жила на лобі.

- А я прошу тебе, Медарде, не перебивати, коли я говорю. Цитату з Ціцерона, яку я навів, бо вона надзвичайно добре сюди пасує, я зумів би перекласти й без твоєї допомоги. А прикметник summus слід перекладати не як «крайній», а як «найбільший»; отже, «найбільша законність - це найбільше беззаконня».

- Перепрошую, Вчителю, - відказав проповідник. - Правда, мені не здається, що це філософське зауваження дуже допоможе нашій справі, та однаково щиро дякую тобі.

А Петр провадив:

- Це правда, в межах нашого братства ми самі запровадили закон, що брехня, віроломність, боягузтво та себелюбні вчинки на шкоду іншим караються смертю. Але в правосудді споконвіку існували й так звані «обставини, які пом’якшують провину». Не зважати на ці обставини, коли вони є, й держатись тільки мертвої літери закону - це означатиме відібрати в закону людяність, зробити його нелюдським. Це усвідомили ще в Стародавньому Римі, чиє правосуддя й досі є взірцем для всього цивілізованого світу. Коли ми добровільно виключилися з людського суспільства, бо побачили, що воно погане, підле, гниле, це не означає, що ми зреклись і тих добрих, слушних засад, які людське суспільство виробило. Адже й уявлення Правди, Розуму та Справедливості, які ми взяли собі за девіз, придумані не нами: їх спрадавна викарбували люди, кращі й шляхетніші за нас.

По гурті веритаріїв пробіг несхвальний гомін. Своїм твердженням, ніби «ми єдині справедливі люди на світі», проповідник Медард напевне зачепив у своїх овечок живішу струну, ніж Петр.

А той провадив:

- Отож, повертаючись до прикрої справи нашого заблудлого брата Мартіна, нагадую, що брат Мартін досі показував себе відважним воїном і оборонцем світлих засад нашої віри. Він ходив зі мною в усі каральні вилазки, і я сам завдячую йому життям: брат Мартін урятував мене, коли я лежав придавлений убитим конем і ворог уже біг до мене з мечем. Символ правосуддя - терези. Те, чого допустився брат Мартін, звісно, великим тягарем упало на одну шальку цих уявних терезів. Але чи не лягає не меншою вагою на другу шальку відвага та самовідданість, які він виявляв досі? Я кажу твердо, що брат Мартін викреслив себе з нашого товариства. Але на запитання, чи треба його за це карати смертю, я відповідаю: ні!

Петр замовк, а стовпище веритаріїв глухо загомоніло. Франта подумав, що тут ідеться вже не про якогось дурного Мартіна, а про сутичку двох суперників. Петрові це не первина, міркував він далі. Та коли, наприклад, у Стамбулі він зумів ухопити отого чорногорського пузаня за матню та комір і викинути у вікно, чому не зробить так само з оцим базікою? Адже під рукою є розкішне урвище з річкою внизу: хто туди впаде, більш не вилізе. Чого ж він чекає? Чого церемониться?

- Твоя адвокатська промова, Вчителю, на захист заблудлого брата Мартіна, - сказав Медард, - хоча й суперечить засаді суворості, яку ми собі обрали, та оскільки ти наш проводир, ми мусимо присвятити їй якнайпильнішу увагу.

- Якнайпильнішу увагу, - повторили веритарії.

- Та годі про суворість, - провадив Медард, - щоб не заплутатись у безплідній суперечці, де кінчається суворість і де починається нелюдська жорстокість. Але ми встановили смертну кару за порушення моральних засад, яким самі добровільно підкорились не тому, що любимо надмірну суворість, а тому, що інакше не можна.

- Інакше не можна, - повторили веритарії.

- Так і в цьому разі: скажи нам, брате Петре, як ти хочеш помилувати заблудлого Мартіна, нашого колишнього брата? Ти сам зауважив дуже слушно, що серед нас він далі бути не може. Що ж, відпустити його, хай іде куди хоче? А він подасться до найближчої шведської залоги й викаже наш табір?

- Ніколи я цього не зроблю! - вигукнув Мартін. Він сидів, скулившись, на землі й поглядав угору; обличчя його було спотворене страхом і люттю.

- Вірю, що не зробиш, так само як вірив, що ти не був здатен привласнити здобич, яка належить усім, - сказав Медард. - Ти втратив нашу довіру, Мартіне, і я голосую за твою смерть, бо не знаю, як учинити інакше.

- Як учинити інакше, - повторили веритарії.

- Чи, може, ти, Вчителю, знаєш? - спитав Медард.

- Знаю, - відповів Петр. - Хай Мартін залишається під охороною в нашому таборі. Тут є для нього вдосталь роботи, і хоч ми не дозволимо йому надалі ходити з нами у вилазки, хай доведе, що з нього є користь. А коли настане весна й ми вирушимо кудись-інде, хай іде куди хоче. Так ми уникнемо небезпеки, якої остерігається Медард, але й іншої небезпеки, куди грізнішої: що ми, борючись проти нетерпимості папістів та протестантів, самі станемо ще нетерпиміші. Так я кажу і так пропоную, бо, далебі, не хочу дожити до хвилини, коли мені доведеться з жахом закрити руками очі перед плодами мого власного почину. Бо, не забувайте, це ж я створив нашу раціоналістично-атеїстичну секту.

«Ще б пак не ти, - подумав Франта. - Дурень над дурнями».

- Було б злочином і безглуздям, - провадив Петр, - якби ми зразу, з самого початку - адже така пригода справді сталася в нас уперше - стратили Мартіна. Ми воюємо проти фанатизму. Був би й сміх і гріх, якби ми самі запали в фанатизм.

- Уперше, кажеш? - заперечив Медард. - А як же злочин брехні, що його він допустився, коли не хотів признатись? А злочин заклинання фальшивим християнським богом та гаданою матір’ю так званого Христа?

В ту хвилину знову виринув довгобразий чоловік, званий братом Ігнацом. Його перший прилюдний виступ мав успіх, і це розігнало всю його селюцьку нерішучість та сумирність людини, звиклої тільки коритись і мовчати. Він виринув з пітьми, розпатланий і схвильований, у червоному світлі вогнища схожий на підпалену куделю, й підбіг до Петра та Медарда, ще здаля вигукуючи голосом, що зривався від радісного збудження:

- Мартін украв не тільки той гаман! Поки ви тут сперечалися, ніби не ясно було як божий день, що цього поганця треба повісити, ми з жінкою обшукали його халупу й знайшли в комині ось оце! - Він обернувся до жінки, яка прибігла вслід за ним, щось несучи в фартусі: - Покажи!

Жінка відпустила ріжки фартука, і на землю сипонули талери, цехіни, пістолі та ескудо. Побачивши те, веритарії ніби сказились. Вони почали верещати, тупати ногами й репетувати: «Смерть йому!», «Вбити!», «Чого панькатись!» Тоді Петр, вгорнувшись у плащ, відвернувся геть: він, мовляв, зрікається дальших спроб урятувати провинника. Веритарії роздерли б Мартіна на місці, якби проповідник не затулив його своїм тілом.

- Що ти можеш сказати на це? - спитав він Мартіна.

Той підвівся, і коли стовпище трохи притихло, заговорив, з кожним словом підносячи голос:

- Скажу одне: ви банда облудників, і я проклинаю вас усіх - від Петра Куканя, що, бач, відвернувся, мовляв, моя хата скраю, хоча сам визнав: це він усіх сюди заманив, - аж до отого задрипанця, що тепер пишається хтозна-як, бо він, бачте, мене викрив! Так, я хотів трохи розжитись і гайнути звідси, коли буде змога, бо з душі верне від вашого святенництва. Ви гірші за шведів, бо вони хоч не корчать із себе ангелів, як ви. Смердюхи, ви думаєте, що врятуєте світ, коли будете хором повторювати за оцим патякалом його дурні брехні та клястися словом «правда», як баба-богомолка клянеться хресними муками! Як християни в ім’я любові до ближнього затопили світ кров’ю, так і ви хочете затопити світ кров’ю в ім’я Природи й тієї нісенітниці, що її називаєте Всеправдою. Ще добре, що ви такі нікчеми, такі мізерні, жалюгідні, самолюбні блощиці! Ти, Петре, сказав, ніби не хочеш колись із жахом закривати очі перед наслідками свого діла, то знай: можеш уже й зараз це зробити. Розплющ-но ширше очі та подивись, яку компанію з хамелеонів, тхорів та пацюків тобі пощастило збити! Я соромлюся не того, що робив так, як підказував мені справжній розум, і відкладав грошики на свої потреби. Ні, я соромлюсь, що так довго з вами волочився, й лицемірив, як ви, і вдавав, ніби я з вами заодно. Я радий, що все це луснуло і що я розлучаюся з вами, хоча й лаштувався розлучитися трохи не так. Плюю на вас, і до побачення в пеклі!

І він, обернувшись, побіг у пітьму, до річки, яка ревла в ущелині, немов зграя розбешкетованих чортів. Веритарії з лютим репетом кинулися за ним, але втікач-відчайдух раніше добіг до краю урвиська й стрибнув у порожнечу. Освітлене вогнем, востаннє майнуло його тіло. Хоч годі було повірити, ніби він десь там за щось учепився й повис, оскаженілі захисники Правди наосліп стріляли вслід йому в темряву, але річка сміялася з тріскоту їхніх пістолів.

Поки брат Медард виголошував довгу проповідь на тему «сам себе засудив», що впливала на душі розчарованих і розлючених веритаріїв, немов цілющий заспокійливий бальзам, Петр кивнув Франті й повів його до своєї хижки. Франта вгорнувся в попону і, щоб не ятрити душі своєму другові, вдав, ніби вмить заснув. Та за кілька хвилин, чуючи, що Петр вовтузиться на вбогому ложі з ялинових лап, не втерпів:

- Слухай, Петре...

- Говори по-турецькому, - зразу перебив той. - Може, хтось підслухає.

Тоді Франта своєю другою рідною мовою висловив думку, що цікавила його найдужче: чому Петр не вкоротить язика отому патякалові Медардові? Адже той тільки меле язиком і більш нічого не робить, проте видимо підминає Петра під себе, бо має на веритаріїв більший вплив. Петр на це відповів просто:

- Бо не можу обійтися без нього.

- Цікаво, чому, - здивувався Франта.

- Без його демагогії, - пояснив Петр, - без його вміння будити в людях фанатичний запал секта веритаріїв обернулась би на ватагу грабіжників та зарізяк. Ти правду кажеш - що він підминає мене під себе, але з цим нічого не вдієш, бо сам я не втримав би цих людей у послуху. Ми ізгої, пересварені з усім світом, ми живемо в лісі, як вовки, мерзнемо й голодуємо. В таких умовах стримувати насильства й грабунки і, навпаки, охороняти майно й життя людей, до яких нам, по суті, нема діла, - так само неприродно, як змушувати голодного мисливського собаку, щоб він обережно брав у зуби підстрелену дичину й приносив її хазяїнові до ніг. Щоб домогтись такого, необхідний фанатизм. Собака теж мусить бути фанатично відданий своєму хазяїнові, щоб перемогти власні інстинкти й приборкати голод.

- Але ж цей хирляк, - сказав Франта, - тільки перебріхує твої блазенства, що їх я знаю за тобою не тільки з Туреччини, а ще з Праги, як ми були малі! Та твоя Правда й Справедливість уже стільки разів мені в печінках сиділи!

- Бо я не вмів переконати тебе, - відказав Петр. - Не вмів тому, що мої ідеї видавались мені самоочевидними й неспростовними. А Медард витворив з них віру, бо зумів унести туди елемент ірраціональності, необхідний у кожному віровченні.

- Не розумію ні крихти, - сказав Франта. - Але скажи мені ще, чому твої хлопці кидають здобич у казан із кров’ю.

Петр пояснив, що то не кров, а фарба. Це такий спосіб охорони спільного майна. Якби хто заліз у той казан, то забруднив би руку червоною фарбою, а змити її вміє особливим таємним розчином тільки один брат, колишній аптекар: він сам це все придумав. Коли громаді потрібні гроші, хтось із братів, вибраний навмання Петром або Медардом, залазить рукою в казан під наглядом усіх одновірців.

- Одне слово, блазенство, - сказав Франта. - Хіба не ясно, що якби хто схотів щось поцупити з казана, то не поліз би туди рукою, а взяв би ополоник.

- Атож, - погодився Петр. - Але казан стоїть у самій середині табору, на очах у всіх, і до нього навряд чи можна підійти непомітно.

- Так нащо тоді ота червона юшка? - спитав Франта.

- З погляду розуму вона непотрібна, - погодився Петр, - але з погляду обрядності - корисна, на Медардову думку, навіть необхідна. Медард із цього вичаклував навіть якусь примітивну символіку. Наша секта не визнає відпущення того, що християни називають гріхом, а ми - підлістю. Хто допуститься підлості, той мусить її спокутувати, якщо тільки та підлість не умовна, як оте виловлювання грошей на спільні потреби. Брат, обраний залізти в казанок, умовно допускається підлості, видимим знаком якої є червона рука, і за цю умовну підлість його карають умовним ляпасом, а потім умовно й фактично очищають. Цей обряд називається Єдине Очищення - тому що наше віровчення не визнає й не припускає інших очищень. Сам розумієш, придумав цей обряд Медард.

- Йолоп твій Медард, - сказав Франта.

- Він дитя своєї доби, яка мало знає, але відчуває потребу заповнювати прикрі прогалини в знанні ірраціональними міркуваннями, що ведуть до сумнівних догматів віри, - відказав Петр. - До речі, Франто, ти їсти не хочеш?

- Не хочу, - відмовився Франта. - Я там, у селі, так наївся сиру, що й досі в шлунку наче каменюка. Але я тобі скажу, Петре, коли так піде й далі, ти втратиш будь-який ґрунт під ногами й загуркочеш у прірву.

- Мені це буде не вперше, - сказав Петр. - Я все життя тільки волаю, волаю, а відгукуються самі недоумки. Так, наші діла мізерні. Людина повернулась на рівень тварини, щоб воювати за принцип гуманності. Немов та дитина, котра привернула увагу святого Августина, я переливаю скойкою в ямку океан страждання й жаху. Це безвихідь і безнадія, але, попри всю безвихідь, я вірю - так, вірю, тобто не знаю напевне: це найкраще, що можна робити за таких умов. Ох, Франто, який я радий, що знову спіткав тебе! Будь ласка, зостанься з нами, зо мною. Зроду ще мені не було так порожньо, безнадійно й страшно.

- Страшно? - перепитав Франта.

Петр притакнув.

- Отепер я нарешті розумію тебе, - сказав Франта. - Ну, коли тобі страшно, тоді я зостанусь.