Пролог у морі солодкий перший розділ

Б. Еміль Кеніг. Відьомські процеси.

- Петре, ти вже не спиш?

- Та наче прочумався, - відповів він.

- Як почуваєш себе?

- Голова аж розколюється, - сказав Петр. - Де ти?

Бо він в очманінні не зрозумів, що то говорить кішка. Замість відповіді вона сплигнула з віконця, лапки м’яко стукнулись об підлогу, а тоді раптом - Петр не встиг і помітити, коли сталась переміна - перед ним опинилась Лібуша, одягнена в той самий чоловічий мундир, у якому він побачив її вперше.

- Лібушо, будь ласка, облиш уже ці чари, - сказав Петр. - Ти ж добре знаєш - вони мене дратують.

Лібуша сіла на підлогу й пригорнулась до Петра, поклавши голову йому на плече. Він мав усі підстави гніватись на неї, та коли побачив, як місячний промінчик, що пробивавсь у віконце, затремтів у її очах та на вогких, апетитних губах, і відчув запах її кучерів, то не міг відігнати приємного почуття.

- Еге, якби то все це тільки мої чари, - сказала вона. - Правда, мені довелось перекинутися в кішку, бо інакше я б до тебе не проникла. Але тут чари й кінчаються.

- То ця в’язниця справжня? - спитав Петр. - Це не сон?

- Справжня, - відповіла Лібуша. - І кайдани справжні, і колодка, а завтра вранці тебе мають стратити. Але ти не бійся, я тебе не покину.

- А за що ж це мене мають стратити? Я тут чужинець і нічого поганого не скоїв.

Лібуша зітхнула, і місячний блиск у її очах погас, бо вона опустила повіки.

- Як не скоїв! Скоїв і влип по самі вуха. Ти ж зоставив у себе гаман замордованого Штера, і це було б добре й розумно, якби ти взяв усі гроші собі й не дав одного пістоля жебракові. Ну як ти примудрився дожити аж досі на цьому світі, такий ангельськи доброчесний? Адже та твоя доброчесність штовхає тебе на несусвітні дурниці! Ти не подумав, як люди нашорошать вуха, побачивши у руках коростявого, вошивого, калічного жебрака такий скарб?

- Справді не подумав, - признався Петр. - А що з тим пістолем?

Лібуша відповіла, що жебрак прийшов з ним до шинку «Золоті терези», і господар, як і слід було сподіватись, присікався до нього, де він узяв такі гроші. Жебрак сказав чисту правду: дістав як милостиню; а оскільки він був кульгавий, але не сліпий, то й зумів змалювати щедрого пана так добре, що корчмар зразу здогадався, про кого йдеться, й послав по варту, щоб забрала Петра.

- Яким це правом? - спитав Петр. - Свої гроші я можу витрачати, як мені заманеться.

- Свої - звісно. Але то були не твої гроші.

І Лібуша розповіла далі, що в розмову корчмаря з жебраком устряв один багатий і шановний міщанин зі Старого міста, що саме попивав винце в «Золотих терезах», і впізнав у монеті один з півтораста пістолів, які він того дня вранці виплатив Штерові, бо купив у нього млин. По чому він упізнав монету? Дуже легко: він усі монети, перше ніж віддати з рук, трохи обрізав спеціальними ножичками. Ну, а коли варта вдерлась до кімнати, де Лібуша ночувала з Петром, то перше, що солдати побачили, був Штерів гаман на столі.

- А сам я лежав непритомний долі, - докинув Петр.

- Авжеж, - кивнула головою Лібуша. - Те зілля, що я тобі вкинула у вино, тебе звалило.

- А нащо ти це зробила?

- Бо хотіла вкрасти той гаман з пістолями й утекти. Цього вимагала моя честь.

- Твоя честь? - здивувався Петр.

- Атож, - підтвердила Лібуша. - Я присяглася віддячити тобі за той ляпанець. Але я це зробила нерадо, бо ти мені справді сподобався й був так славно, так розкішно marschbereit¹. Не віриш?

- Чом ні? - відповів Петр. - Нема такого паскудства, щоб хтось його не зробив в ім’я честі.

- Це ти гарно сказав, бо ти все гарно кажеш. Але я, зрештою, ні в чому не винна. Якби я й не приспала тебе, варта однаково прийшла б.

- Так, ти ні в чому не винна, - погодився Петр. - Та що ж, нічого й не пропало. Коли мене приведуть на суд, я все поясню й дуже легко доведу. Ті п’ятеро грабіжників, певне, й досі лежать там на шляху.

- То ж бо й лихо, що тебе не поведуть на суд і нічого в тебе не питатимуть, бо в Кемптені діють тепер закони воєнного часу.

- І що ж зі мною хочуть зробити?

- Колесувати, - трохи завагавшись, відповіла Лібуша.

Петр здригнувся.

- Та це пусте, - сказала Лібуша. - В нашому заїзді ночував один шляхетний пан, то він, коли дізнався, що сталося, сказав мені: «Не плач, не бійся за Петра, до десятої години ще багато часу, і я приведу підмогу».

- Хто ж він такий?

- Чи не однаково? Аби вчасно вернувся.

- А ти плакала за мною?

- Та ні, то йому, певне, здалося.

- Це о десятій зранку мене мають стратити?

- Так були постановили спочатку, - тихо сказала Лібуша й зітхнула. - Та потім я довідалася, що страту перенесли на восьму. Але я її затримаю, будь певен, Петре, хоч би й ратушу довелось підпалити.

Петра опала така тяжка безнадія, що він не зразу спромігся на слово:

- Все це дуже туманне й непевне. Дивитися смерті в очі мені не первина; та хоч досі мені завжди щастило викрутитися, це не дає запоруки, що пощастить і цього разу. І людська доля така, що дуже легко можна стати жертвою дурної помилки. А найгірше - в мене після твого зіллячка болить голова і так усього ломить, що я б радий був, якби мене оце зараз чорти вхопили.

- І чом я, ледача гуска, не вчилась у школі краще! - зітхнула Лібуша. - Чого не слухала пані вчительки як слід! Такою нікчемною, недбалою ученицею була!

- Про яку це школу ти балакаєш?

- Та про відьомську ж, у Відні, - пояснила Лібуша. - Мене туди послав був мій ротмістр - навчитись варити таке зілля, щоб його зробило незранимим. То добра школа, я могла б там набратись усього, що треба, оцю твою колодку могла б зараз розбити надвоє і двері відімкнути без ключа, але я не вмію, бо байдикувала, більше ходила поза школу, ніж у клас, а в голові весь час мала всякі дурниці, тільки не науку. Скільки я нахапалася двійок, скільки зауважень у класному журналі, скільки разів мені директор вичитував, скільки я в кутку вистояла, скільки в карцері висиділа! Ну й навчилася тільки сяк-так ману напускати, та викликати цапа, та перекидатися кішкою, та інших дурниць, що кожна першокласниця вміє. Мій ротмістр мене й лупцював за кепські успіхи в школі, але хіба він умів такі ляпанці давати, як ти мені вчора дав! Він нічого не вмів робити так розкішно, як зумів би ти, я це кожною кісточкою чую. А врешті я ще й того зілля не зварила йому так, як слід, і його вбило, а я тоді й зовсім покинула школу. Та не бійся, Петре, я не дам тобі мучитись на колесі. Як навіть усе підведе, я вже якось прорвуся до колеса й простромлю тобі серце.

- Дякую, я не хочу, - відмовився Петр.

- А чого? - здивувалася Лібуша. - Це ж для тебе щастя буде! Ти знаєш, яка то мука, коли колесують?

- Знаю дуже добре, - відповів Петр. - Але я не дозволю, щоб ти ризикувала заради мене.

Лібуша тільки пирхнула, позіхнула, блиснувши білими іклами, гострими, як голки, і почала вилизувати собі груди. Бо вона - Петр знову не помітив, коли - знов обернулась у кішку.

- Нема чого пирхати та позіхати з нудьги над моїми джентльменськими словами, - сказав Петр. - Я не дозволю, щоб повторилося те, що вже раз сталося колись давно. Мене тоді теж мали стратити, як тепер, та врятувала одна красуня, заплативши таку страшну ціну, що мені й досі стискається серце, як згадаю.

- А яку ж це? - спитала Лібуша, знов перекинувшись жінкою.

- Її колесували, - відповів Петр.

- Тебе дратують мої мізерні чари, - сказала Лібуша, - а мене - ота твоя вперта порядність. Вельми шляхетно, що ти жалієш якусь там красуню за те, що для неї вже позаду, а для тебе - ще попереду. Але навіщо я, дурна, клопочуся тобою? Чого я про тебе думаю? Чого я сиділа у віконці й чекала, поки ти прокинешся, щоб тебе розрадити, сказати тобі, що ти не самотній? Що мені до тебе? Хто дбав про мене, коли мені було зле? І собака не гавкнула. Поки я не знала, що ти є на світі, то була спокійна, задоволена й думала тільки про себе та про свій рахунок у празькому банку. Казала ж мені матуся, як була я маленька, що жоден чоловік не варт того, щоб заради нього дві соломинки навхрест перекласти. А хіба ти не звичайнісінький чоловік? Звичайнісінький. Тільки нащо ти такий довгоногий, та дужий, та гарний із себе! Нащо ти мене ляснув по заду так розкішно, що я й досі це відчуваю! Чого мені не пощастило тебе обікрасти, як годиться маркітантці й відьмі, що нею ти гордуєш, і втекти світ за очі, щоб ніколи вже з тобою не стрітись?

- Не знаю, - відповів Петр, - але ти помиляєшся, коли думаєш, ніби я тобою гордую. Те, що ти мене провідала у в’язниці, хоча й не зовсім звичайним способом, - людяний вчинок, і він майже примирює мене з людським родом, хоч людина - така страшна істота, що й птах альбатрос утікає від неї переляканий, тільки-но її побачить, і ти близька й мила моєму серцю, як рідна сестра.

- Тільки як сестра? - спитала Лібуша. - Хай мене чорти візьмуть, Петре, коли я про тебе думаю як про брата.

- Таж і я вчора ввечері, поки не заснув від твого зілля і коли був, за твоїм вояцьким висловом, marschbereit, мав до тебе аж ніяк не братерські почуття. Але зараз мої ноги в колодці, й любовні втіхи мені не в голові. З цього випливає, що плотська любов - це кінець кінцем тільки бутафорія, тільки додаток до багато важливіших життєвих справ.

- Може, це в чоловіків так, - сказала Лібуша. - У нас, жінок, воно зовсім інакше.

Вона трохи поплакала, а потім поцілувала Петра в уста - так несміливо, наче робила це вперше в житті. В ту мить за дверима почулась важка хода, і Лібуша, знов перекинувшись кішкою, вискочила у віконце, лишивши на Петровому обличчі сліди своїх сліз.

Весела страта
Назви «хорея», «балізм», «танець святого Вітта» походять ще з середньовіччя, коли траплялися напади схожого на танець підстрибування, які поширювались подібно до епідемії.

Наукова енциклопедія Отто, т. XX, с. 314

Зрозуміла річ, у цілковитій згоді з людською природою, схильною, як відомо, до чвар, між управою імперського міста й князем-абатом споконвіку точилися сутички, які призводили до зловмисних капостей, і як жителі обох міст, так і довколишні селяни дуже страждали від цього постійно напруженого стану. Тому міська рада Старого Кемптена, щоб покласти край звірствам, у незвичайній, рідкісній згоді з абатом Маліфлуусом проголосила воєнний стан в усій Кемптенській окрузі, над усією широкою, всіяною озерами рівниною, що стелилась на берегах Іллеру, під Вюрлінзькою пущею, яка вкривала східні узбіччя Альгейських Альпів. Усі зраділи; а що думка юрби схильна перебільшувати добре й лихе і вважати частковий успіх за повний тріумф, то всі ладні були повірити: тепер, коли управи Старого й Нового міста енергійно подали одна одній руки, в Кемптенському краю навіки запанує згода й мир, злочинці й мародери, поблідлі від страху, віднині обминатимуть округу десятою дорогою, дочки тутешніх заможних селян знову безбоязно виганятимуть на пашу худобу, закохані парочки, як у давнину, ховатимуться в шелестючому затінку гаїв та садочків, і знов у доброму настрої, без турбот вертатимуться додому ярмарчани, везучи накуплене та вторговане. А коли за цією доброю звісткою розійшлася ще краща - ніби в Старому місті злапали вбивцю мельника Штера й завтра його, всім харцизам для науки, стратять з нечуваною жорстокістю, - це викликало вже не просто радість, а справжній захват. Усі запалали любов’ю до правителів обох міст.

Тож і не диво, що при страті злочинця хотіли бути всі - мале й велике, багате й бідне, жінки й чоловіки. Вранці до Старого Кемптена посунув люд з близьких околиць - сіл Зульцберга, Дураха, Пробстріда, Лаубена, Гасперга, притуленого на вкритому виноградниками пагорбі, і з Вільпольдсріда, пішки й верхи, на возах, оздоблених строкатими китицями й запряжених убраними в банти волами, мов на обжинках, усі в святечному вбранні, жінки в барвистих курточках вояцького крою, модних тоді на селі, в хустках, гаптованих вогненними квітами, з молитовниками в руках: може, перед стратою буде відправа.

Всі були веселі, розхвильовані очікуванням цікавого видовища; почуття власної праведності, невинності, чистого сумління, піднесеності над усім лихим разом зі свідомістю того, що закон і правосуддя так ревно захищають їх, гріли людей, як молоде вино, а майбутня страта ставала перемогою добра над злом, подоланням диявола перед очима ангельських хорів. Отож, як ми сказали, всі були веселі; тільки родина замордованої козопаски із скромного, але чепурненького сільця Гюба та численна рідня вбитого Штера з Вайтнау вирушила в дорогу засмучена, голосно нарікаючи й просячи бога покарати вбивцю ще й вічними муками в пеклі: адже на нещасного Петра Куканя звалили вину за обидва вчорашні вбивства. Тільки про п’ятьох мертвих мародерів ніхто не згадав, бо вони були не тутешні.

Відколи оголошено воєнний стан, у Старому місті на майдані перед ратушею стояв новенький, пофарбований чорним ешафот із шибеницею, плахою й сторчовою палею, на яку було насаджене колесо від воза. От на тому колесі й мав померти Петр. За неписаною й не оголошеною загальною згодою страта мала відбутись в атмосфері радісної одностайності. Тому на критій веранді шинку «Під ратушею», на дуже вигідному для глядачів місці недалечко від ешафоту вмостився міський оркестр, прозваний «Дев’ятихвостою кішкою», бо він складався з дев’яти вправних музик-аматорів, поспіль шанованих цехових ремісників, що вміли грати хвацько, бадьоро й гучно. Той оркестр, вітаючи юрби, що спливались на майдан, вигравав жваві мелодії до співу й танцю, поки його спинив сам бургомістр Реріх, чоловік поважний, немолодий, з лицем завжди заклопотаним, так тяжко заклопотаним, що воно трохи нагадувало сумну морду пса-сенбернара. Та й не диво, бо ж на його плечах лежало правління в місті з таким неприємним сусідством, як монастирське Нове місто на чолі з князем-абатом Маліфлуусом, Отже цей заклопотаний пан передав музикам через кульгавого возного суворий наказ припинити вже непристойне й недоречне корчемне цигикання, і музики слухняно відклали свої інструменти й ухопилися за кухлі з пивом.

Коли наблизився час страти, перенесений, як ми знаємо, на восьму годину, в Старому місті почали дзвонити в церкві святого Магнуса, званого по-простонародному Мангом, а в Новому місті озвався дзвін монастирської церкви святого Гавла. Юрба зустріла цю звукову маніфестацію єдності оплесками й вигуками «Слава!» Кат у червоному каптурі незграбними руками, звиклими тільки до жорстокої роботи, посилав поцілунки юрбі, що розвеселено махала йому хустками й кидала квіти, нарвані дорогою на луках, і це його вкрай розчулило, бо досі він своїм проклятим ремеслом ще ні разу не викликав до себе такої загальної прихильності.

Людей прибувало, заповнений був не тільки майдан, а й круті дахи будинків, з вікон вистромлялося стільки голів, що аж диво брало. Цілі грона тіл чорніли на колонах, статуях, карнизах, портиках, ринвах та дахах церкви, повітря густішало й важчало, наче в замкненому приміщенні, переповненому людьми, але сміх і вереск не вгавали. А потім настало те, що не можна назвати інакше, як Першою Великою Миттю. Бо в кожному вдалому святі буває кілька Великих Митей, яких усі напружено чекають і які вирізняються серед інших митей, що заповнюють проміжки між ними, наче клоччя щілини. Це була та мить, коли на головному балконі ратуші одна по одній з’являлись у порядку, визначеному рангом, поважні постаті в чорному: на чолі радників сам бургомістр Реріх, що того дня здавався ще заклопотанішим, ніж звичайно, бо він гидував тортурами та стратами, і тепер змушений бути присутнім при одній з найжахливіших жорстокостей, які будь-коли вигадала людина для людини, почував себе вимученим фізично й духовно. Поруч нього стояв князь-абат Маліфлуус, чоловік невисокого зросту, але з владним обличчям, по якому видно було, що він суворий не тільки до своїх підданих та підлеглих, а й до себе; щоки його позападали від тривалих постів, а ноги здерев’яніли від нескінченного вистоювання навколішки на голих плитах. Йому досить було піднести руку, щоб угамувати юрбу, яка кричала: «Слава!»; а потім він заговорив ласкавим голосом, сповненим тріумфу:

- Любі брати й сестри в Христі! Давно вже серце моє не було таке потішене, як сьогодні, коли призволом бога всемогутнього мені дано звернутись до вас так по-простому, як до любих братів і сестер у Христі, бо всі ви, тут зібрані, не зрікаєтесь господа нашого, який змив гріхи людські своєю святою кров’ю, дарма що не всі ви - члени церкви католицької, заснованої самим Христом, аби вона, як гірчичне сім’ячко, розвивалась далі. Буде цілком у дусі найсвятішого отця в Римі, найвищого пастиря нашого, коли я вважатиму так званих протестантів, чи реформатів, не за єретиків, не за відринутих, а тільки за заблудлих овечок, що рано чи пізно знайдуть шлях назад, і тоді настане пора братання всього християнства. А прообразом цього єднання і є наші нинішні збори, бо ми тут зібралися, щоб подивитись на чин правосуддя й відплати.

Отак він говорив, із запалом, проникливо, і кожнісіньке слово, що виходило з його вуст, було цілюще, як бальзам, і запашне, як мирра, і солодше за мед, тож його проповідь сподобалася всім, опріч тих, хто не цікавився ніякими промовами, а тільки хотів швидше побачити страту. А що людська натура схильна скорше до садизму, ніж до потреби в духовних напученнях, то таких людей була більшість, і та більшість щохвилини зростала. Та абат говорив і говорив, розложисто й повільно, щедро пересипаючи свої слова цитатами зі святого письма та з папських енциклік, у яких найсвятіший отець умовляв розбратаних християн припинити війну. Минуло вже тридцять п’ять хвилин, а не схоже було, що проповідник закінчить своє казання скоро, бо з кожним словом запал його зростав. Згодом він признався своїм друзям, з якими скромно попивав вино в осібному кутку монастирської трапезної, що ніколи ще думки в голові його не роїлись так жваво й слова не рвались йому на язик так невтримно, як тоді, коли він проповідував з балкона ратуші: він, мовляв, спочатку збирався лише виголосити кілька поважних, відповідних до обставин загальників, але на нього, за його власним висловом, напав непогамовний словесний пронос, тож він мусив говорити й говорити, і це було для нього тим прикріше, що він зовсім не знав, чи робить це з господнього навіяння, чи з диявольської спонуки. Так чи так, це було не з власної волі. Можна гадати, що абат говорив би до повного фізичного знесилення, кілька годин, бо при такій екзальтації людські сили бувають майже невичерпні. Та що витриваліший був промовець, то дужче нетерпеливилися слухачі, отож іще дзиґарі на вежі ратуші не вибили й дев’ятої, а з далеких кінців майдану вже почав озиватися свист - попервах несміливий, але дедалі гучніший і наполегливіший. Натовп свистів, сюрчав, бекав, тупав ногами, і проповідникові слова губились у дедалі гучнішому гаморі, як писк пташеняти в тупоті підків кінноти, що йде в атаку. Князь-абат спочатку не звертав на те уваги, а говорив і говорив, та раптом затнувся й здивовано втупив очі в розхвильовану юрбу, наче несподівано прокинувся з глибокого сну. А ревище не стихало, тільки повільно мінялось, набуваючи нового змісту: замість кричати, хто що хоче, публіка, щасливо покрита анонімністю свого незліченного числа, почала скандувати:

- По-чи-най-те стра-ту!.. По-чи-най-те стра-ту!.. По-чи-най-те стра-ту!..

Отак завдяки мові, якою ми різнимося від безсловесних тварин, поведінка натовпу, досі схожа на шал нерозумних стихій, стала безумовно людською.

А потім сталося те, що ми не можемо назвати інакше, як Другою Великою Миттю Великої Страти. Перша Велика Мить нагадувала те, що буває на святковій виставі в театрі, коли до своєї ложі входить вінценосний владар з дружиною; а Друга Велика Мить дорівнювалась підняттю завіси. Це сталось, коли розчинилася брама ратуші й із темного підворіття виїхала двоколка, запряжена мулом, якого вели за вуздечку два катових помічники в чорних каптурах. На двоколці сидів роздягнений до пояса й прив’язаний до лавки стратенець, а з обох боків їхали верхи рейтари.

Як у театрі, коли піднімають завісу, публіка стихає, так і на майдані, побачивши того, чия взірцева смерть мала їх розважити, глядачі змовкли й тільки наставляли вуха, щоб не проґавити жодного зітхання, жодного стогону, жодного вияву смертельного страху, жодного жалісного благання змилуватись. Але стратенець здавався спокійним; до того ж він і тепер був такий вродливий і мужній, що не знайшлося жодної дівчини чи жінки, навіть уже старої, щоб у неї серце не забилося сильніше, і напевне було серед них чимало таких, котрі подумали: «Шкода, страшенно шкода нівечити тіло, гідне різця Праксітеля! Яке це нещастя, що зараз переламають оті стрункі, м’язисті руки й ноги і вплетуть межи спиці дурного колеса. Шкода, дуже шкода, що такий good-looking чоловік - негідник!»

Бо він таки був негідник - про це свідчили тонкі, але виразно видні на спині бліді пруги від нагая: правосуддя вже колись накладало на нього руку. А тепер мало накласти її остаточно.

Спочатку аж посинілий, він розглядався довкола широко розставленими темними очима, ніби когось шукав у розбурханому натовпі, і, видно, незабаром справді побачив того, кого хотів, бо ледь усміхнувся; при бажанні можна було навіть твердити, що на його бліді щоки вернулося трохи рум’янцю.

Процесію не супроводив священик чи носій хреста, бо стратенець нібито гостро, навіть брутально відмовився від будь-якої духовної розради. Та чи зі священиком, чи без, чи з хрестом, чи без хреста, а страта - діло поважне, і хоч глядачі сунули на майдан дуже веселі, ще й під музику, проте не було сумніву, що сама екзекуція відбудеться без будь-яких жартів, фіґлярства чи вибриків, одне слово - солідно. Це було таке самоочевидне діло, що раптове, зовсім неждане відхилення від цієї самоочевидності приголомшило всіх. А сталось ось що: коли двоколка зі стратенцем у супроводі охорони пробиралась крізь натовп, що неохоче розступався, якийсь тендітний, гарний, білявий молодик, що досі сидів на даху шинку «Під ратушею», над головами в оркестрантів, які, вгамовані суворим паном бургомістром, тепер повідкладали інструменти й кухоль за кухлем цмулили пиво (цілком можливо, що саме цього безвусого шибеника стратенець щойно шукав очима і так утішився, побачивши його), раптом сплигнув з даху на веранду, широко розставив ноги перед сторопілими музиками й звернувся до них недоречно веселим тоном:

- Чом ви не вшкварите чогось, панове, а сидите тут, наче вам хто руки позв’язував і роти позашивав? Los, los, нуте, бо ми тут усі скиснемо з нудьги, запозіхаємось до смерті, поки отого добродія піднімуть на колесо, los, los, не баріться! Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум! Не соромтеся, вріжте як слід, майстри дудок та струн, хай ми щось почуємо і хай панам катам робота легше йде! Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!

Що мали відповісти музиканти на такі непристойні й безглузді слова? Покликати шинкаря й зажадати, щоб він витурив цього зухвалого бешкетника? Чи, може, ще в’їдливо додати, що на стратах музика не грає, бо то гріх; і ти, хоча ще молодий і дурний, мав би це знати. «Правда, ми заграли кілька пісеньок, так то ж тільки спочатку, поки нічого не діялось, і ми покинули б грати й самі, без наказу пана бургомістра, тільки-но задзвонили в дзвін, бо знаємо, що гоже й що негоже. Але грати тепер, коли візок із стратенцем уже їде? Жартуєш, шибенику! Покинь ці жарти. Яке тут трум-бум-бум!»

Отак би мали повестись музики з «Дев’ятихвостої кішки», і важко збагнути, чом вони повелись інакше: ані слівцем не заперечивши зухвалому юнакові, поставили кухлі з пивом, узяли інструменти й слухняно почали грати - правда, без належного завзяття й піднесення, а наче механічні ляльки з пружинами, зате в бездоганному ритмі. І заграли не врочистий духовний гімн, що, може, хоч трохи пасував би до такої поважної хвилини; ні, вони ушкварили саме той хвацький танчик, мотив якого наспівав їм безвусий шибеник: «Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум», - і якого грають на ярмарках, по шинках та на сільських танцюльках.

Як твердив потім швець Маттейс Кнопф, що грав на басовій віолі, смичок його сам засмикався по струнах, мов живий; і сам забубонів бубон під рукою різника Кемпфа, ще й розбрязкався брязкальцями, на ньому начепленими; і сама засопіла сопілка, бо її мундштук сам підскочив до губів кравця Зуммера, а його пальці, хоч їх ніхто й не просив, самі справно застрибали по дірочках, і з тими, що грали на кларіну, на дульціану, на крумгорн, цінк, пумарт та серпент, було достоту так - і полилося: «Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!»

І серед цього рейваху чутно було, як зашуміла юрба й захвилювало море голів, бо люди обертались один до одного, питаючи: «Що це?» Заклопотаний бургомістр Реріх, знявши догори руки, щось вигукував, щоб зупинити цю чортівню, але ніхто його не слухав, ніхто не звертав на нього уваги. Двоколка зі стратенцем застрягла в розворушеному натовпі, і рейтарські коні вже злякано пирхали й крутили очима, а обидва катові поплічники, що вели мула, стали на місці, не знаючи, що робити, бо подумали, що засудженому оголошено помилування. Але кат на них закричав, щоб ворушились. Вони й рушили далі, тягнучи за повіддя і б’ючи схарапудженого мула. А тим часом сталась нова непристойність.

Білявий юнак, винуватець усіх цих непорядків, вихопився на балюстраду веранди й одним стрибком перелетів на ешафот, просто за катову спину. «Дев’ятихвоста кішка» все цигикала й цигикала свій допотопний шлягер, і під ту музику юнак почав танцювати, снуючись між плахою, колесом та шибеницею. Кат ухопив канчука, що висів у нього на поясі, й замахнувся на танцюриста, але той, ухиляючись, закричав:

- Облиш, прекрасна маско, танцюй зі мною, не будь занудою, адже молодість буває лиш раз і лиш раз ми живемо на світі! Танцюй, танцюй, не зважай ні на що! Los, los! Айє! Гун! Ва! Ге! Ар! Амен! Гатан!

Рейтари посплигували з коней і посунули до ешафоту, щоб навести там лад; та поки вони добрались до східців, кат уже танцював, переступаючи з ноги на ногу, ніби поміст під ним був розпечений. То був ведмежий танець, що ні в кого не міг викликати естетичну насолоду; але все-таки танець, і то під мотив «трам-тата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!» А пустун-юнак тим часом радісно гукав назустріч воякам, що піднімалися східцями на ешафот, повитягавши шаблі й наїжачивши вуса:

- І ви хочете потанцювати? Браво, в коло! В коло!

Він підхопив канчук, що випав у ката з руки, і, вимахуючи ним, верещав незрозумілі слова:

- Ги! Гау! Ель! Афі! Тітціп! Ар’я! Гин! Тен!

І рейтари, тільки-но вибравшись один за одним на поміст, теж пускались у танець і кружляли та тупали, аж поміст гув. І танцювали не тільки вони: на веранді, за спинами оркестру, корчився в танечних конвульсіях шинкар, бо його ноги самі почали підійматись якраз у ту хвилину, коли він хотів був по-доброму чи по-лихому вгамувати ошалілих музик. Танцював кульгавий возний, який спершу прибіг із сердитим бургомістровим наказом та й зостався в шинку за кухлем пива. Танцював і кухар, покинувши плиту, на якій смажились омлети. Це була ніби вивернута навиворіт казка про Сонну красуню, в якій усі, замість поснути, навпаки, прокинулись до нестямних і безглуздих веселощів.

А білявий юнак, що дрібцював на помості разом з катом та рейтарами, щодуху гукав своїм молодим голосом, що розлягався на весь майдан і далі, проникаючи в сусідні вулиці та у відчинені вікна, злітаючи над дахами, де тислись цікаві:

- А тепер гайда всі, los, los, щоб ніхто не огинався, тут літа не завада! Гамен-Етан! Гин! Тен! Міно сет! Ахадон! Зійди на нас, цапе! Будь з нами, цапе!

Далі вигуки юнака-танцюриста почали зливатись у хрипку мелодію, переривану то меканням, то жаб’ячим кумканням. А в натовпі з’явились острівці голів, що підскакували й хиталися. Ті острівці, спочатку маленькі, росли й зливались, і ось уже танечні кроки та скоки розгулялись на всьому майдані, танечне буйство проникало всюди, де юрмився люд, і обличчя у вікнах позникали, бо не можна водночас танцювати й дивитись у вікно. Шал танцю охопив і панів на балконі: розтанцювалися не лише заклопотаний бургомістр Реріх та радники, дрібцював у своїй сутані й князь-абат Маліфлуус, а з того, як уривчасто й нерівно став дзвонити дзвін у церкві, можна було здогадатися, що танцював і дзвонар церкви святого Манга.

Танцює кожен сам по собі, бо танцюють усі, тобто танцює один за всіх і всі за одного. Танцюють і пани, й хлопи, і ніхто не знає, чого й нащо, бо ж і городяни, й селяни прийшли сюди подивитись, як людині ламатимуть кості. Танцюють і жінки, й чоловіки, анітрохи не дбаючи одне про одного, і на руках у матерів гуцикають навіть немовлята, захоплені дивною хореєю. Це танець без запалу й без насолоди, ein Tanz an sich, танець у собі, як сказав би філософ, чистий танець, позбавлений усіх ознак любовного зваблювання й зближення. Це вихор скоків та підскоків, тупів та притупів, танець без танцмейстера, що давав би лад цій юрмі й визначав би, хто з ким, хто куди і хто як, щоб виникло доладне ціле. Ось уже й музики піддались заразі танцю, покинули інструменти, повставали й теж почали танцювати, і чутно лише глухий тупіт підошов, хекання й хрипіння переобтяжених легенів, та й не дивно, бо постаті танцюристів уже зникають у хмарах пилюки, яку вони самі збили і яка, змішавшись із випарами тіл, здіймається високо над містом.

Хто лиш по черзі підіймає ноги, хто підскакує на одній нозі, хто тупає всією ступнею, ніби втоптує нашатковану капусту, хто гопкає навшпиньки, хто обертається круг своєї осі, той сіпається на місці, той шмигає, як шило, той крутиться, як мотовило, той ледь ноги переставля, той вибрикує, мов теля, той не гнеться, наче дуб, той ногами тупу-туп. І ті, хто сидить на карнизах та на ринвах, теж хоч ногами дриґають та станом вихляють, а он один упав з димаря і, ще лежачи розбитий та поламаний на бруку, звивається й тіпається в ритмічних корчах. Цю повну одностайність панів і холопів, малих і великих, молодих і старих можна б тільки вітати, якби то не була одностайність у безглузді. Танцює кожне інакше, кожне по-своєму, як уміє, але вираз обличчя в усіх однаковий, ніхто не всміхається, як то звичайно на танцях; усі немов надягли машкару отупіння й байдужості - губи розтулені, носи опущені, підборіддя безвільно обвислі, в багатьох уже тече цівочкою слина, очі втуплені в порожнечу, а в декого зіниці закочуються під лоба, і щілину між повіками заповнює трупна порожнеча очного білка. Тут, здається, панує те саме шаленство, якому піддався був абат Маліфлуус, коли промовляв до натовпу і слова лилися в нього з уст невтримним проносом, тільки цього разу не було кому перервати безглуздя: хто ж свистітиме на свої власні витівки?

Тим часом золота колісниця Геліоса, що розливає палючий жар, підноситься по смальтовому небу вище й вище, а стрілки дзиґарів на ратуші рухаються швидше й швидше, немов тупіт танцю їх підганяє, ось уже минуло пів на десяту, а ось із нутра дзиґарів вириваються чотири хрипкі й сильні удари дзвона - кругла година, - потім десять тихіших; а танець триває і навіть розгулюється чимраз буйніше.

А що ж наш герой, Петр Кукань з Куканя, прив’язаний до візка, застряглого в розтанцьованому натовпі? Чи й він піддався масовому гіпнозові, чи й він силкується танцювати в своїх путах хоч би так, як оті хитруни, що повидирались на колони, на голови кам’яних святих та на ринви і, неспроможні справді танцювати, хоч гуцикають на сідницях? Чи й він, на свою ганьбу, втративши всі ознаки добре вихованої людини, дає слині лінивою цівкою стікати по підборіддю? Ні й ще раз ні! Нашого героя такими штуками не візьмеш; він здатен думкою й самодисципліною опиратись масовому божевіллю, яке Лібуша - він же пізнав її в тому юнаку так само легко, як і кмітливий читач, - викликала в натовпі. Як людина дії, нездатна тупо сидіти й безпомічно дивитись на дії інших, він заходився діяти самостійно, на свій розсуд і ризик. Не обізнаний з тими темними, непевними силами, якими володіла Лібуша, він рушив стежкою розуму й здорового глузду і, не знаючи, що тим готує собі згубу, почав вивільнятися з пут. Що він надумав? А ось що: не чекати непевної допомоги, а маючи руки й ноги вільні, за іграшки пройти крізь ошалілу юрбу, зашитися десь, та й чимшвидше геть звідси, від цього місця згуби!

Та легко сказати - вивільнитися з пут. Катові поплічники, що зв’язали йому руки, а потім припнули його до лавки на візку, були хоч і молоді, та спритні і в своєму ремеслі вправні, тому, якби Петр Кукань з Куканя не був Петром Куканем з Куканя, він би не вивільнився до самого страшного суду. Колись давно, тринадцять років перед тим, у Бастілії, він одним ривком розірвав ремінь, що ним були зв’язані його зап’ястки, то чом би й цього разу не зробити так? За ті роки сили в нього коли й не прибуло, то напевне не поменшало. Та дзуськи: тоді ремінь був французький, тобто по-французькому витончений, а теперішнє путо - по-німецькому капітальне, і його не перервав би й бугай. І те, що Петрові ціною нелюдського зусилля все ж пощастило його перервати, можна вважати дивом - або припустити, що й він у ті хвилини був трохи вражений шаленством святого Вітта, яке спонукало знавіснілих танцюристів до фантастичної витривалості. Одне принаймні певне: коли він рвав своє по-німецькому капітальне путо, в нього між повіками блиснула смужечка білка. А коли ремінь луснув, Петр заплющив очі й хвильку сидів нерухомо, весь тремтячи, мокрий від поту, а на зап’ястках у нього виступила кров.

У ті хвилини Лібуша вже не танцювала, а тільки втомлено спиралась на шибеницю та обводила поглядом майдан, чи все там гаразд, і лиш коли їй здавалося, що десь танцюють в’яло, без належного запалу, вона ляскала нагаєм, і знов озивався її молодий, звабливий голос, вигукуючи слова, в яких фахівець міг би розпізнати спотворені імена з кабали, і в танцюристів уступало нове життя, і ослаблі ноги знов починали дриґатись, а голови колихатися. Вона могла бути вдоволена своїм ділом, бо все точилось так, що любо глянути; та як угледіла, що Петр борсається, що він звільнив руки, а тоді ще й розв’язує мотузи, які прикували його до лавки, то жахнулась і закричала:

- Не треба, Петре, не треба!

Але Петр у своїй необізнаності з темними, непевними речами не зважив на цю пересторогу й далі робив те, що почав, - робив, як йому хибно здавалось, успішно. Вивільнивши з пут свої довгі ноги, він випростався на весь немалий зріст, ставши подібним до свого земляка, магістра Яна Гуса, як його зобразив скульптор у тій статуї, де Гус, мов маяк, височить над пекельними почварами. То була сцена проста, прекрасна, героїчна й по-своєму радісна, бо слід радіти з того, що комусь пощастило зберегти ясну голову й людську гідність серед загальної пошесті тіпання, але в ту мить украй недоречна. Ба, тільки-но побачивши, що стратенець підводиться, кат - він, як ми знаємо, почав танцювати одним з перших - прокинувся з трансу й загорлав хрипким голосом з-під червоного каптура:

- Heda!

А божевільний танець припинився ще швидше, ніж почався: одна хвилина - і стих ляскіт підошов, хекання й сопіння, і вже вишумував з очманілих голів шал - неначе вітер здмухнув хмарку, що застувала ясне сонце. Радники на балконі ратуші перестали гоцати, і на обличчя бургомістра Реріха, хвилину тому жалюгідно отупіле, повернувся вираз тяжкої турботи. Повернулися суворість та гідність і на вид князя-абата Маліфлууса, і ті, хто сидів на карнизах, перестали дриґати ногами, і вгамувались діти на руках у матерів, а як подекуди ще хто сіпався, то вистачило стусана-двох, щоб і він отямився. І всі вдавали,: ніби нічого не сталося й ніби ніхто і на волосинку не пам’ятав, що з ним робилося досі. Цілком можливо, що й справді ніхто не знав, де поділась ціла година часу, - так, як хворий на падучку, опритомнівши, не пам’ятає, в яких корчах бився, Пилюка, збита танцюристами, вляглася, знов узялись до кухлів оркестранти, а білявий бешкетник, який щойно витворяв на ешафоті всяку чортівню, зник, ніби його й не було. В тиші, що настала, чути було тільки, як бореться Петр із катами та рейтарами. Та врешті його повалили й прив’язали за руки й за ноги до вбитих у поміст залізних гаків.

Потім кат дбайливо підклав йому під суглоби дубові оцупки, щоб трохи підняти над помостом руки й ноги, а потім - о, потім настала, власне, сама Третя Велика Мить: катові поплічники в чорних каптурах зняли колесо з палі й передали в катові вправні, м’язисті руки. Кат його вхопив і, широко розставивши ноги, почав помалу піднімати вгору, щоб для почину опустити на ліву Петрову гомілку. Почав, кажемо, але не підняв, бо в ту мить, воістину останню, з північного кінця майдану долинув частий цокіт підків, і над головами занімілої юрби пролунав голос чоловіка, звиклого наказувати й завжди певного, що його наказ буде виконано, голос високого чином офіцера й вельможного пана:

- Гальт!