Сімферополь. Видавництво

- Але парубки були незламні...

- Давай, батьку, разом і чоботи, - урвав його Тимко. - Тра нам підківки на підбори набити.

- Та що ти, хлопче, з глузду з'їхав? Чоботи на косовицю... Поїдете на ярмарок до Канева, тоді й дам.

Але хлопець не слухав. Мовчки простяг він руку і зняв з цвяха чоботи, кинув другу пару першому парубкові і спокійно вийшов з комори.

- Стривай! Та що ти вигадав? Та що ти, справді? - кинувся навздогін Повчанський. - Кинь, стерво, чоботи! - раптом завищав він пронизливо й люто. - Ах ти, грабіжнику, шибенику клятий, падлюко, вошиве стерво!

- Сам мовчи, старий чорт! Не .твоє беремо, своє чесно зароблене, - спалахнув і парубок і видер чоботи, в які вчепився Повчанський. - Не всі такі дурні, як Максим, щоб задля спідниці терпіти твоє знущання. Бачимо твої хитрощі.

- Не завжди в ярмі держатимеш.

- Оце правда. Де це чувано, щоб робити, як каторжанам, без відпочинку!

- А потім уночі пасти твої коні і, не поспавши, знов працювати ввесь день. Та де це чувано, щоб свій брат козак із людей три шкури дер, як Потоцький!

- Не свій брат, а старшина, - напівголосно виправив джура Сагайдачного, проходячи повз парубків.

Повчанський зовсім розлютував. Він тупотів ногами, плювався, лаявся, розмахував кулаками, а парубки стояли перед ним тверді і насмішкувато-безмовні, начебто наскакував на них не хазяїн, а лютий ланцюговий собака.

- Годі, батьку. Час косити, а ми ще не снідали, урвав нарешті Тимко.

І, не чекаючи на відповідь, пішов геть, помахуючи відбитими чобітьми.

Сагайдачний увесь час стояв на ганку, і його вузько посаджені очі потемніли від люті, але, стримавшись, він швидко пішов назустріч Повчанському.

- Заспокойтеся батьку, - сказав він, і тільки ніздрі йому тремтіли від обурення. - Хай ідуть геть під три чорти. Женіть їх із хутора в три вирви.

- Бачив ти цю сволоту? Бачив?.. - захлинався старий. - Лаятися вміють, а працювати - ні.

- Та заспокойтеся, кажу, - Чи варт... Ось зачекайте, заселимо ми цей степ, поставимо навколо хутори, тоді люди самі проситимуться до вас. І тоді можна буде ось як їх тримати, - стиснув він засмаглий на сонці кулак.

- Поки сонце зійде, роса очі виїсть, - скорботно зітхнув Повчанський. - Як я можу їх вигнати, коли косовиця в розпалі.

Коли хлопці поснідали та пішли косити, Повчанські й собі сіли снідати: Старий зовсім звеселів і жваво казав, підливаючи гостеві запіканки:

- Що ж ти кажеш, ніби нема де подіти своє добро? Хіба в тебе землі мало? Навіть річку звуть Сагайдаком, тому що тече вона твоєю землею і в Дніпро вливається, не виходячи з твоїх меж.

- Землі, справді, досить, та не сиджу я на ній, не господарюю.

- Ну, це вже бог зна що. Хіба так можна?.

- А що ж мені робити? Не роздерешся на шматки. З весни аж до снігу - в походах, а яке господарство взимку. І взагалі земля без хазяїна як церква без попа.

- Оце правда. Без господині тобі не обійтися. А Настуня моя - не хазяйка, а золото. І молоденьке, і гарненьке, а рученята в неї залізні. Гляне на хлопців, гукне, а вони й підібгають хвости, як побиті.

- Та я й сам уже мрію про свій куток, - задумливо проказав Сагайдачний. - Обридли походи.

- А скільки в тебе хлопів?

- Вистачить... Та хіба я їх усіх знаю. - Оселиться, не питаючи дозволу, та й живе.

- Та як же воно так? Та хіба ж так можна? - обурився Повчанський. - Невже так і живуть, негідники, і нічого тобі не сплачують?

- Дехто надсилає діжки меду, солону рибу, сало, а хто б їх там перелічував. Кажуть, ніби живе в якомусь селищі сотня, а може, їх там з півтисячі.

- А він так сидить і мовчить, коли люди його в вічі дурять, - обурився Повчанський. - Чуєш стара? Чуєш, Настю... Та де ж таке чуване в світі?

Сагайдачний мимоволі всміхнувся.

- Та ви, батьку, краще самі розміркуйте. Коли б я не ходив у походи і не бив турків та татарву - ніколи не був би я гетьманом, і наша січова сіромашня тоді на мене пельки пороззявляла б, вимагаючи, щоб мою землю залічили до земель, які щороку розподіляють проміж зимівниками. А тепер хто наважиться проти гетьмана слово сказати, коли мої походи дають їм і хліб козацький, і волю, і славу. Справді, що тепер, коли дійшов я сили, - тепер уже можна робити, що душа забажає. Тай господині моїй треба звити пишне кубельце, - зиркнув він у Настин бік. - Одружимося взимку, а напровесні почнемо будувати свій замок. Я навіть місце обрав над річкою. Тоді вже ніхто не дуритиме Сагайдачного і на дурничку не житиме на його землі. Військо собі заведу, челядь, музик, усе як годиться магнатові. Але влітку все ж ходитиму в походи, щоб не забував король та королев'ята, що не жити їм спокійно без Петра Конашевича. Всі будуть у мене в жмені: ї король, і хлопи, і пани, - блимнув очима Сагайдачний і підніс свою чарку.

- А тепер вип'ємо, батьку, щоб усе було, як нам бажається з тобою.

- І щоб жили ви з Настею, як голуб'ята, душа в душу, щоб наша єдина донечка нас, старих, тішила, - засякалася стара в край хустки, витираючи сльози.

- Та не плачте ж, мамуню, - кинулася до неї Настя. - Отже ж і Горпина знов тут. Не залишитеся ви самі.

- Е, доню. Що мені від цієї Горпини... Хіба ж це своя кров? Робиш людям добро, а виростає тобі ворог лютий. Хай їй так дитина колись віддячить, як вона нам із цим клятим халамидником.

- Коли треба було; кинули хутір, не послухалися. Але коли лихо на голову впало - знов до нас прийшли, - обурено пояснив Повчанський. - Ну, нічого, я тепер просто скажу Коржеві: «Або живи тут у підсусідках, або забирайся із своїм дрантям під три чорти».

Сагайдачний здивовано підвів очі.

- Он як... А я гадав, що вони ваші родичі.

- Якого чорта родичі. Горпина сирітка була. Батьків її татари в ясир забрали, а вона ще тільки лазила. Забрали ми її, вигодували, а вона замість назавжди в нас залишитися, з Коржем побралася та втекла.

- А Корж звідки взявся?

- Та теж із хлопів. Утік від якогось там пана та ще й скирти своєму панові, собака, підпалив. Блукав степом та до нас потрапив. Прийняв я його, бо ж сам бачиш, як тут із хлопами у нас сутужно. Привчив робити. Думав, одружиться з Горпиною та в пахолках житиме в нас довічно. Так ні: забрав оцю дурепу та подався до Сивери. Це їх бог покарав за нас: хай не тікають від своїх благодійників. Але я вже тепер не панькатимуся з ними. Хай працюють сумлінно, бо вижену.

- Тихше, ось і вони, - урвала стара і звернулась до Горпини. - Ну, як тобі, серденько, спалося? Як дитинка?

- Спасибі, добре. Відпочили трохи. Ой, як же тут спокійно після Сивери: ані війська, ані панів... Самий степ. та небо.

Стара насипала Горпині кулешу, підсунула сала та хліба, а Настя сіла біля нареченого і, червоніючи від щастя, відчувала, як рука його обережно стискає їй пальці.

- Ну, я піду, - схопився раптом старий. - Подивлюся, що там ця сволота робить.

І, нашвидку перехрестившись на покуття, рушив з хати.

Як усі хуторяни, Повчанський потроху багатів, перетворюючись на дрібного дідича (57). Скаржачись на ревматизм і задуху, він рідко працював у полі, але ще пильніш стежив за своїми пахолками і сушив собі голову, як осадити на своїй землі більше людей.

Ніколи не вистачало йому орачів, чабанів та рибалок. Але в Дикому Полі справа була надзвичайно складна. Справді, навколо хутора оселилося кілька одружених козаків, поставивши хати на ґрунтах Повчанського, і за це приходили до нього на толоки орати, косити та збирати врожай. Спробував він збільшувати ці толоки, та нічого не вийшло. Підсусідки загрозили пустити його хутір димом. Довелося притамувати лють і скоритися.

Було ще в старого Повчанського з десятеро невільників-татар, яких вій колись захопив у полон. Вони спочатку вовкували, мріяли про втечу, але, придивившись і звикнувши, залишилися на хуторі. Чи не однаково, кому служити? І на татарському улусі були вони голотою, - пасли за чорбу та пшоняну кашу мурзинські отари, ходили в подертих смушках і влітку, як і взимку, не бачили над головою іншої покрівлі, крім хмар та зір. Тут принаймні краще годують, а взимку можна добре погрітися біля напаленої груби і виспатися в теплі під завивання хуртовини.

Повчанський часто гримав на них, але вважав, що кращих пахолків нема в цілому світі.

- Це тобі не наша голота, - казав він старій. - Втече такий негідник від свого пана, та боїться сам перейти степ. Умовиш його залишиться. Працює він, а в голові - одна думка, аби попутників знайти та на Січ податися, ніби там галушки самі в пельку падають.

- Авжеж, - позіхала стара і хрестила собі рот.

- Та накажи ти своїм дівчатам, щоб не куняли. От Ганна - молодець: закрутила Максимові голову. Сидить козак біля неї, як цуцик на ланцюгу, та слину ковтає. А Явдошка та Софійка зовсім дурепи: ані посагу, ані краси. Мріють про сотників та отаманів, а який старшина подивиться на такі пики?!

Але чи то Явдошка та Софійка, ловили гав, чи то в нетяг надто жевріла мрія про волю, недовго затримувалися вони на хуторі старого сотника. Проживуть два-три місяці - і шукай вітра в полі. І знов метушиться старий Повчанський, бачачи, що нема кому впоратися з роботою.

Зрадів старий сотник, коли Сагайдачний пообіцяв надіслати йому полонених татар, але розрахував, що раніш ніж за два-три тижні, татари ніяк до нього не потраплять, а там мине час, коли трава в степу ще м'яка й соковита. Пізно буде тоді косити її на сіно, а тому треба будь-що затримати на хуторі своїх пахолків, і новоприбулих втікачів, і зокрема ляхів, які йому надзвичайно вподобалися своєю невибагливістю й приниженістю, але ранкова вихватка Тимка з сорочками та чобітьми його стурбувала і нашорошила.

- Невже він надумав піти та, мабуть, ще й всіх інших підбурить? Таке гаденя, таке... - не міг він підшукати досить міцного слова. - Треба, хоч ляхів від нього якось відокремити. Вони в дорозі попідбивалися. Дам їм іншу роботу, щоб Тимко їм голови не заморочив, а тому хлопчикові з панських покоїв щось таке вигадати, ніби він не хлоп, а з двірської шляхти...

Коли хлопці пішли разом з сиверянами на косовицю, старий сотник покликав Юзика і привітно звернувся до нього:

- Допоможи, любий хлопчику, моїй старій якнайкраще прибрати нашу хату. Ніколи нам за роботою налагодити по-панському своє життя, але зараз у нас такий вельможний гість, як пан гетьман... Ти там серед панів крутився, певно, до всього придивився, та ти вже той...

І він багатозначно й невиразно покрутив пальцями в повітрі.

Юзик розквітнув. Він так боявся, що і його поженуть на косовицю, а таке доручення відразу давало йому змогу виказати себе знавцем панського звичаю.

- Все буде зроблено якнайкраще, - чемно вклонився він, удаючи з себе принаймні пажа самої польської королеви. - Все буде як у найвельможніших панів, - авторитетно додав він і навіть клацнув підборами, ніби на них вже дзенькали остроги.

Повчанський задоволено кивнув йому і повів братів Крушинських, Стаха і Владекa в балку за садом, до старого колодязя, де взимку напували худобу і брали воду, бо в хуртовину дівчата боялися ходити на річку. Треба було почистити цей колодязь, полагодити де-не-де підгниле цямриння та видовбати з колоди нові ночви, бо старі геть усі потріскалися в спеку.

- З цією роботою можна не поспішати ,- казав старий, поки вони оглядали колодязь. - Бачу я, що ви в дорозі підбилися, та й не ситно - годував вас той Бжеський. Отже, спочатку добре відпочиньте, а потім ставайте з Господом до роботи... Сплачу я вам добре - не по-панському, а по-козацькому: захочете, віддам грішми, захочете, одежу дам нашу козацьку: штани, сорочки, чумарки та чоботи, а на зиму кожушки справлю та повстяники, - приказував Повчанський, удаючи з себе турботливу і сердечну людину, - бо бачу я, що люди ви ввічливі і шануєте старих людей, не так, як той нахаба Тимко. Та й до нього ставлюся я добре, коли він не починає своїх вибриків. Нагримав я на нього вранці, а тепер самому шкода, - аж зітхнув сотник. - Огляньте все, поміркуйте і беріть роботу, бо ж наші козаки до цієї роботи незвичні, а кращих грабарів, як ляхи та литвини, на світі, кажуть, нема.

Але втікачі не вагалися: вони остаточно вирішили залишитися в Повчанського і лише смертельно боялися, щоб він не мав їх за кволих та ледарів. Одразу згодилися на всі умови, взялися за сокири.

Повчанський постояв біля них кілька хвилин і, задоволено посміхнувшись, рушив у степ на косовицю.

А хлопці розсипалися тим часом широким пишним лугом і йшли один за одним, широко й ритмічно махаючи косами. 3 легким, соковитим шарудінням падала висока запашна трава. Широкими зеленими хвилями розкинулися лугом рівні покоси, і променисте ранкове сонце випивало з них росу та гірко-медові пахощі квітів.

Де-не-де спинялися косарі, витягали з-за очкура мантачку, і дзвінко й лунко бриніло тоді крицеве лезо під її дотиком.

- Ну, як же ви, хлопці, вирішили? Залишаєтесь тут працювати чи ні? - спитав Тимко пахолків Бжеського.

- Та хай йому всячина!.. Людожер він нещасний. Що ми дурні, щоб з-під дощу - під ринву лізти, - блиснули зубами втікачі. - Скосимо йому за хліб-сіль оцей клапоть - та й годі. Ну а ви як?

- Та, здається, і ми з вами. Ви коли їдете?

- Та... в обід. А ви? .

- А ми надвечір. Візьмемо по коневі - і шукай вітра в полі. Почекайте на нас біля річки, де я вам казав учора. Ми вас на ранок доженемо, бо ж ви і дороги не знайдете.

- Добре. А тепер - нумо косити. Ось і старий до нас іде, - з усмішкою вказав він на кремезну постать Повчанського вдалині.

- От сволота! От мерзотники! - лаявся до себе Повчанський, бачачи, що пахолки зібралися купкою і про щось радяться, кинувши коси.

Кортіло вилаяти їх як слід, зірвати серце, але, пригадавши свої міркування, він прибрав лагідного вигляду і удав, ніби нічого не помітив. А хлопці швидко взялися косити, і коли старий наблизився до косарів, трава аж стогнала під косами.

- Оце косарі. Оце робота, - удавано захоплюючись, узявся в боки Повчанський. - Спасибі, соколята.

- Спасибі й тобі, батьку, на доброму слові, - одностайно відгукнулися парубки, блиснувши білими зубами. - А ми тут умовилися скосити тобі всю луку до вечора, щоб ти на нас за дурне слово не гнівався.

Старий аж розквітнув, не помічаючи глузування.

- Та я ж вам як рідний батько. Хто ж вас навчить, як не стара людина, не свій брат козак? Я ж вас он як люблю, соколята. Ніби рідних синів. Ну, косіть, косіть із богом. А я піду. Треба хомути полагодити, та на пасіку. Ох, старі кістки... Відкосив я вже своє... А за косовицю буде вам по кварті горілки. А якщо й далі так робитимете, справлю вам на покрову по добрій шапці з шликом та ще й китицею. Тільки не пиячте, хлопці, бо п'яниці - останні люди на світі: скільки не зароблять, а все ж старцюватимуть.

- Добре, батьку, - засміялися хлопці і знов узялися косити.

Але хоч і не пошкодував старий ані горілки, ані меду, ані сала та вареників із сметаною на обід, такою густою та масною, що ложка стояла в ній, як у снігу, - пахолки Бжеського не передумали. Віддячивши старому за частування, збиралися вони в путь.

Зібрався й Сагайдачний і, поки сідлали коней, зайшов до стайні.

- Ось що, хлопці, - сказав він їм, - якщо ви справді збираєтесь їхати, вітайте від мене військового осавула Харлика Свиридовича і передайте йому цього листа, та не давайте його в образу, - хитнув він у бік білявого поляка, який ночував у хаті, - бо наші пани-молодці можуть під чаркою казна-що з ним зробити, доки не звикнуть до нього. Ну, хай вам щастить!

- Добре, батьку. Спасибі на доброму слові, - вклонилися парубки. - Нам аби доїхати, а слово наше тверде: не дамо хлопця скривдити.

Пахолок Бжеського дивився то на парубків, то на Сагайдачного, силкуючись зрозуміти, в чому річ, і раптом спахнув і зашарівся.

- Дзєнькую бардзо вельможного пана гетьмана, - кинувся він до Сагайдачного, захлинаючись від хвилювання.

І так захоплено, так палко звучала його подяка, що Сагайдачний був зворушений. Він зрозумів, що одним словом підкорив цю щиру й наївну людину, і це було йому приємно. Сагайдачний любив популярність і частенько сидів із голотою, бо розумів, що без голоти на Січі не довго втримаєш в руках булаву. Знав він і те, що в хвилини вагань і зламу настроїв зайва віддана людина багато важить, і, щоб остаточно привабити його до себе, привітно всміхнувся і дав йому руку. Юзик упіймав її на льоту, поцілував, і сльози бризнули йому з очей.

- Е, хлопче, це вже зовсім не годиться, - ласкаво похитав головою гетьман. - Хай плачуть за нами матері та жінки. Це вже не по-козацькому...

- Я вже ніколи не плакатиму. Але вольможний пан гетьман буде мені другим батьком, а Січ - другою матір'ю.

- Спасибі, спасибі, хлопче. Щаслива путь, - урвав його гетьман і швидко пішов назустріч Насті.

Умовившись з Повчанським про Настин приїзд, Сагайдачний попрощався з гостинним хутором і скочив на коня. Настя проводила його до місця, де сиділи вони ввечері, і довго манячила в опаловій імлі струнка дівоча постать, і довго жеврів у золотавих житах червоний мак її хусточки.

Два дні й дві ночі готувалися в замку до бенкету. В парадних залах скинули з меблів чохли й заквітли ніжними ясними кольорами модні крісла й канапи з вибагливо викрученими ніжками та незчисленними кучерявими закрутками. Величезні дзеркала розкрили кришталеві глибини, повторюючи мармурові колонади вестибюлів і зал, де блищали бронзові жирандолі з високими восковими свічками в кришталевих розетках.

В їдальні метушилися челядники. На трьох подовжніх і одному поперечному столі розставляли вони поверх трьох скатертин найтоншого полотна тарілки, келихи й сільниці. На кожну тарілку клали маленький хліб, вкритий салфеткою, не більшою від носової хусточки, ложку й ніж.

В кінці зали здіймався креденець (58), важкий і величезний, як вівтар. Він гнувся під вагою розкішного срібного посуду. Від залу його відокремлювала низька огорожа, за яку входили тільки пивничий та чашники. Посуду було стільки, що коли столи було накрито, на креденці залишилося ще десять стовпів срібних тарілок і блюд, кожен на повний чоловічий зріст заввишки. На протилежному кінці зали, біля входу, на хорах музики настроювали скрипки, лютні та мандоліни.

Але не всі гості потрапляли до зали. Для бідних шляхтичів накривали столи на дворі, і вони мусили їсти ложками й ножами, принесеними з дому за пазухою. Правда, пили з срібних хазяйських келихів, але під пильним доглядом челядників, бо після кожного бенкету пивничий багато чого не долічував. Хто не бажав сидіти на дворі, але не мав запрошення до палацу, сідав на ганку, на лавах. . Це було так би мовити, середнє місце проміж великими й малими гістьми.

Стефан Потоцький часто влаштовував урочисті бенкети й полювання. І взагалі не було дня, щоб у його палаці не юрмилися гості, але на цей раз він перевершив сам себе. І ніхто не знав його таємничих намірів. Як кожен магнат, він зневажав дрібну шляхту і, як кожен магнат, запобігав її ласки. І коли б хтось з околишніх панів спробував не прибути на його запрошення, він вважав би такий вчинок за смертельну образу і знищив би саму пам'ять про його бідну садибу, а самого підпанка забив би батогами або зацькував хортами.

І тепер, одягаючись до бенкету, Потоцький задоволено мружився, як ситий кіт, бачачи, як двір його палацу переповнюється кіньми та повозами з строкато вбраними гістьми та їх челяддю.

Великі гості з'їздилися пізніше. І тільки тоді вийшов їм назустріч Потоцький.

Першим прибув молодий Конецпольський з дружиною. Його розкішний, золочений ридван був запряжений вісьмома тигровими кіньми. Потоцький спустився з ганку й подав руку пані Агнесі, допомагаючи їй вийти з ридвана й цілуючи її тонкі пальці, потім розкрив обійми самому Конецпольському. Не встигли вони обмінятися кількома приязними словами, як підлетіла колебка Ружинськогo.

За Ружинським приїхав князь Пронський, Собанські, Струсь і Валентин Калиновські. Кожен із них привіз по десятеро-п'ятнадцятеро шляхтичів і не менше челяді. Усі ці шляхтичі скупчилися в кінці зали, напівголосно розмовляючи, щоб не заважати великим панам. Панії з заздрістю оглядали вбрання і або зеленіли з люті, або удавано всміхалися, бачачи на суперницях кращі оздоби, або розквітали гордовитою радістю від почуття своєї переваги.

Тим часом магнати оточили Потоцького.

- Я відмовляюся розуміти великого гетьмана, - казав, відсапуючись, опасистий Пронський. - Є постанова комiciї «припинити козацьке свавілля», так чого ж він панькається з ними? Кварцяного війська досить. І ця шушваль не встоїть проти нього в регулярному рою.

- А я вважаю, що справа не в збройній силі, а в тому, щоб призначити їм старшого, як ухвалила комісія. Хоча б того ж таки Сагайдачного. Почуваючи себе на коронній службі, він заговорить іншою мовою.

Потоцький недовірливо всміхнувся.

- Зле ви його знаєте, панове. Хлоп - як вовк. Скільки не годуй - його до лісу тягне. Треба їм призначити надійного та відважного лицаря з залізною волею і рукою. Треба змусити їх, живучи в наших маєтках, скорятися нам, як личить хлопам, або забиратися на чотири вітри. Але для цього Жолкевський надто старий і нерішучий.

- А що ж діяти? - розпалився Калиновський. - Невже всі наші постанови - фікція, мильна бульбашка?

Потоцький насмішкувато знизав плечима.

Пан коронний гетьман сам брав участь у комісії, але козаки подали на сойм протест: тоді пан коронний гетьман відпустив одного з козацьких представників на Січ з відповіддю, а інших затримав, як заручників.

Калиновський хотів щось сказати, але в цю мить ударили урочистий марш. Сановитий шафар із двома челядниками в барвах з гербами Потоцького розчинили двері до їдальні.

- Прошу дорогих гостей до столу, - змінив тему Потоцький. - По обіді поговоримо, а поки що - nune est bibendum ае edenbum //Настав час пиячити і їсти - перекручені слова з оди Горація (лат.)//.

З чемним уклоном Потоцький запропонував руку княгині Пронській, як старішій з паній. Валентин Калиновський повів Агнесу Конецпольську, і пари довгою мальовничою смугою потяглися до відчинених дверей, де кам'яніли двома монументами стрункі челядники у барвах Потоцького.

Гриміла музика. Срібні й мідні голоси сурм лунали під склепінням двосвітової їдальні, оздобленої портретами предків Потоцького. А в глибині блищав сріблом і золотом грузький вівтар креденця.

Четверо шляхтичів зустріли гостей біля входу. Двоє тримали великі срібні миски, а двоє - високі глеки з водою, до якої примішали східних пахощів. Магнати вмили руки, і ту ж мить шляхтичів з миска ми й глеками змінили інші, з сніжно-білими рушниками, метрів по чотири завдожки.

І тільки тоді Потоцький запросив гостей до столу. Челядники й шафар указували кожному гостеві місце за станом і за багатством його. Коли гості розташувалися за столами й ніжно заспівали скрипки на хорах, у дверях з'явилася урочиста процесія челядників з блюдами. Перш за все подали великі підливними з чотирма підливами: червоною - з вишні, жовтою - з шафрану, чорною - з чорносливу і сірою - з вареної протертої цибулі, так званої гонщі, без якої в Польщі не обходиться жодний бенкет. Потім з'явилися глибокі блюда вареного м'яса, нарізаного великими і малими скибками - на кожен смак і апетит. Юшок тоді не подавали, але кожне м'ясо плавало в бульйоні, в якому воно варилося. М'ясні паштети та пироги стояли гірками на столі, нарізані і оздоблені квітами.

Зголоднілі гості накинулися на їжу. Ніжно співали скрипки польські народні мотиви, волоські та угорські пісні. Дзвеніло срібло, тріщали розгризувані кістки, шелестів шовк, бриніли ножі, шаблі та остроги пишного панства.

- Яка тут розкіш, - зітхнула молоденька панна в блакитному береті на кучерях кольору стиглого жита. - Я гадаю, що в раю, в пана бога, не краще, як у цьому палаці.

- О так, прекрасна панно, - підхопив молоденький угорський поручик з війська Потоцького, підсуваючи своїй дамі підливник з шафрановою підливою. - Уявіть собі, що років десять тому тут була пустеля, де блукали тури та вепри.