І. Беззуб, мол. наук. співроб. НЮБ НБУВ

І. Беззуб, мол. наук. співроб. НЮБ НБУВ

Реформування охорони здоров’я в Україні: досвід та перспективи

Охорона здоров’я населення є важливою сферою суспільного життя, внутрішньою функцією і частиною соціальної політики держави. Відповідно до ст. 12 Основ законодавства України про охорону здоров’я, вона є одним із пріоритетних напрямів державної діяльності. Державна політика в цій сфері полягає у формуванні вищими органами державної влади пріоритетів, доктрин, концепцій і програм, спрямованих на зміцнення здоров’я населення, забезпечення діяльності і розвиток системи охорони здоров’я.

Існуюча в Україні система охорони здоров’я є надто консервативною і не задовольняє в повному обсязі потреби населення в доступній, високоякісній та ефективній медичній допомозі.

Теперішня модель продовжує демонструвати свою неефективність, про що свідчать показники її діяльності – у першу чергу незадовільний стан здоров’я населення, низькі доступність і якість медичної допомоги, мала тривалість життя, висока смертність осіб найактивнішого працездатного віку та дітей. Відзначається постійне зростання незадоволеності населення існуючою системою надання медичної допомоги. Водночас медики є однією з найменш захищених і низькооплачуваних категорій бюджетних працівників.

Попередні реформи в цій галузі не дали бажаного результату, оскільки мали непослідовний, переважно фрагментарний характер, у цілому не змінюючи застарілу з часів планової радянської економіки систему надання медичної допомоги, що не дало змоги адаптувати її до ринкових економічних відносин.

У 2001 р. на конференції у Відні міжнародні експерти констатували: якщо на забезпечення діяльності системи охорони здоров’я витрачається менше 8,9 % ВВП країни, то така медицина стає небезпечною для населення. За нормативами Всесвітньої організації охорони здоров’я, при фінансуванні медицини менше 5 % від ВВП можна говорити про її повну відсутність у державі.

У роки незалежності бюджет охорони здоров’я в Україні становив 3–3,3 % від ВВП, тобто був утричі меншим за критичний рівень асигнування на потреби медицини, встановлений міжнародними експертами. У 2012 та 2013 р. бюджетом було передбачено 567 грн на одного жителя на рік. Для порівняння, наприкінці 1980-х років у СРСР на одного жителя виділялося (у перерахунку на нинішні реалії) – 1760 грн. Тобто фінансування охорони здоров’я в Україні зменшилося утричі. У той же час у Німеччині бюджетні асигнування держави на медичну галузь у 2012 р. досягли 260 млрд євро (10 % від ВВП). Іншими словами бюджет медичної галузі Німеччини у 396 разів більший від витрат України на охорону здоров’я.

Тому перед вітчизняною системою охорони здоров’я гостро стоять завдання підвищення доступності і якості медичного обслуговування, зміцнення профілактичних служб, удосконалення первинної медико-санітарної допомоги, поліпшення кадрового потенціалу, забезпечення справедливості в охороні здоров’я, модернізація інфраструктури.

За словами міністра охорони здоров’я України О. Мусія, діюча система потребує суттєвого структурного оновлення, оскільки «реформуванням» галузі протягом останніх років незадоволеними залишилися не лише 90 % українських пацієнтів, а й 95 % медичних працівників.

Проблеми української охорони здоров’я є непростими для вирішення, мають багатоаспектний комплексний характер. Це обумовлює необхідність розробки й реалізації нових стратегій та програм.

О. Мусій, виступаючи на зустрічі з генеральним директором Всесвітньої організації охорони здоров’я М. Чен 18 травня 2014 р. у женевській штаб-квартирі ВООЗ, наголосив: «Україна затрималася у пострадянському періоді і досі має застарілу систему охорони здоров’я. Тож нині глобальна задача і найбільший пріоритет МОЗ України полягає в побудові нової сучасної європейської системи охорони здоров’я. Саме тому необхідним є вивчення позитивного досвіду інших країн та методична допомога ВООЗ як передового ешелону світової медицини».

Міністр також підкреслив, що до розроблення реформи запрошені як українські, так і європейські фахівці. «Ми побудуємо європейську систему охорони здоров’я, враховуючи досвід низки європейських країн, зокрема, Польщі та Німеччини, з адаптацією до українського менталітету», – зазначив О. Мусій. Міністр упевнений, що керуючись порадами, стратегічним баченням та фаховою експертизою у формуванні концепції, розбудові чіткого плану конкретних дій, в Україні протягом найближчих 3–5 років буде створена нова досконала система охорони здоров’я.

Необхідність аналізу змін у медичній галузі України, що відбувалися в попередні роки, підкреслила заступник міністра охорони здоров’я України Н. Лісневська на зустрічі з виконавчим директором Міжнародного фонду «Відродження» Є. Бистрицьким та директором Програми «Євразія» С. Фрейзер: «Ми маємо вивчити та систематизувати досвід реформування охорони здоров’я в пілотних регіонах для того, щоб врахувати помилки та наслідувати позитивні приклади». На її переконання, дуже важливою на цьому шляху є допомога міжнародних експертів та консультантів.

Міністерством охорони здоров’я України винесено на громадське обговорення проект розпорядження КМУ «Про схвалення Концепції нової системи охорони здоров’я». Документ розроблений з метою визначення напрямів і механізмів формування нової системи охорони здоров’я, пріоритетності профілактичного напряму діяльності з акцентом на неінфекційних захворюваннях, зниження показників захворюваності, інвалідності та смертності населення, підвищення якості та ефективності надання медичної допомоги, запровадження ефективних організаційно-правових та фінансово-економічних механізмів.

Концепція передбачає удосконалення механізмів управління, фінансування та кадрового забезпечення охорони здоров’я, впровадження системи загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, створення єдиного медичного простору, поліпшення фізичної доступності первинної медичної допомоги шляхом розвитку мережі амбулаторій у сільській місцевості та містах, поліпшення доступності екстреної меддопомоги шляхом розширення мережі пунктів базування, оновлення автопарку та впровадження централізованої (на рівні регіону) диспетчеризації і маршрутизації, упровадження стаціонарозамінних технологій, залучення інвестицій на технічне переоснащення та реконструкцію закладів ВМД/ТМД, забезпечення ефективної профілактики інфекційних та неінфекційних захворювань, формування системи електронної охорони здоров’я, удосконалення системи управління якістю медичної допомоги, формування ефективної фармацевтичної політики тощо.

Коментуючи Концепцію нової системи охорони здоров’я України, О. Мусій назвав три основні складові, на яких вона базуватиметься, – системні зміни в управлінні, фінансуванні та підготовці медичних кадрів. Це вимагає створення відповідної нормативно-правової бази, що визначатиме її організаційно-управлінські засади. Цей процес полягає у визначенні та законодавчому закріпленні правових норм, що регулюють стосунки між пацієнтами, медичними працівниками та страховиками, створенні умов і впровадженні механізмів забезпечення якості та доступності медичного обслуговування, згідно з наявними ресурсами та очікуваннями пацієнтів. «Нам необхідна законодавча база на перехідний період для підготовки сфери охорони здоров’я до роботи в нових умовах. При таких підходах оновлена фінансова модель може повноцінно запрацювати вже за три роки», – зазначив О. Мусій.

Оптимізація функціонування системи охорони здоров’я України неможлива без активної участі медичної громадськості та професійних лікарських організацій. Тільки створення саморегулюючої національної системи лікарського самоврядування забезпечить реальну можливість розвитку цивілізованого ринку медичних послуг і створить умови для надання якісної і доступної медичної допомоги населенню.

Нова концепція системи охорони здоров’я передбачає передання низки повноважень МОЗ України у відання професійної саморегулюючої організації.

За словами міністра, зміна системи управління охороною здоров’я є найпринциповішим моментом, який не був передбачений попередніми реформами. «Крім держави, яка сьогодні монопольно керує системою охорони здоров’я, до управління системою допустять професіоналів. Цей механізм давно функціонує в Європі, він називається “лікарське самоврядування”. Для того щоб упровадити цю інституцію, потрібно на рівні закону ухвалити відповідні рішення про передачу повноважень з боку держави до професійної корпоративної саморегулюючої організації лікарів», – зазначив О. Мусій. При цьому він наголосив, що така саморегулююча організація лікарів «має бути створена як організація публічного права, а не як громадська організація». «Я на цьому роблю особливий акцент тому, що багато хто плутає громадську діяльність лікарів, яка діє за законом про об’єднання громадян, та організацію публічного права, яку має створити держава через Верховну Раду відповідним законом. Позитивний приклад такої організації – Національна асоціація адвокатів України, яку створено Законом про адвокатуру», – сказав він.

Міністр висловив сподівання, що до осені 2014 р. український парламент прийме закон «Про лікарське самоврядування», однак, на його думку, ввести його в дію без підготовки не вдасться. Тому протягом 2015 р. потрібно буде працювати над упровадженням нового механізму. (Нині у Верховній Раді України зареєстрований проект закону України «Про лікарське самоврядування» за № 3539 від 23.12.2008 р.; ініціатори законопроекту – народні депутати VI скликання

«Це означає, що після ухвалення цього закону, право провадити професійну діяльність на території України буде видавати ця професійна організація: не МОЗ, а саме це лікарське співтовариство. По суті, це буде ліцензія лікаря надавати медичну допомогу», – сказав міністр.

Плануються також зміни і в дозвільній системі. «Сьогодні для того, щоб функціонувати, медичний заклад має пройти акредитацію і ліцензування. У майбутньому закладу потрібна буде лише акредитація, а лікарям – ліцензування. Ліцензований лікар буде залежати від акредитованого закладу, а акредитований заклад – від ліцензованого лікаря. Лікарі перейдуть на контрактні відносини із закладами охорони здоров’я, на відміну від теперішніх штатних розкладів. Це дасть можливість керівнику лікарні запрошувати кращих лікарів, а висококваліфікованим лікарям – отримувати більшу зарплату. “Зрівнялівці” у зарплаті потрібно покласти край. Таким чином, ми зможемо соціально захистити лікарів», – сказав О. Мусій.

Досвід європейських країн підтверджує значну роль в ефективному управлінні медичною галуззю лікарського самоврядування та громадськості. Виступаючи на конференції «Лікарське самоврядування в Україні – законодавчі перспективи» у Львові, заступник президента Окружної лікарської палати у Варшаві, президент «Ізби лєкарської» К. Макух у доповіді «Професійне самоврядування лікарів та стоматологів у Польщі» наголосив, що лікарі повинні підказувати політикам, як має виглядати медична галузь. Лікарському самоврядуванню в Польщі відводиться важлива роль, а парламент країни не може прийняти жодного документа в галузі охорони здоров’я без згоди Окружної лікарської палати.

Представник Українського лікарського товариства у Львові А. Базилевич звернув увагу на те, що відіграючи провідну роль у системі громадського контролю охорони здоров’я, лікарське товариство виконує ще й освітню та юридичну функції, виступаючи на захисті лікарів та пацієнтів.

Однак в Україні медики досі не долучені до процесу прийняття рішень, пов’язаних з регулюванням медичної діяльності, та фактично не є активними суб’єктами політики у сфері охорони здоров’я. Необхідність самоуправління лікарської професії у будь-якій державі, незалежно від наявної у ній системи охорони здоров’я, наголосила Мадридська декларація про професійну автономію та самоуправління лікарів, прийнята 39-ю Всесвітньою медичною асамблеєю у жовтні 1987 р.

Цей документ визначив основні принципи лікарського самоврядування, спрямовані на задоволення потреб пацієнтів та захист прав медичних працівників. Як наслідок, у всіх країнах – членах Європейського Союзу, прийнято закони, якими лікарському самоврядуванню передано цілий ряд важливих регулятивних функцій системи охорони здоров’я та окреслено основні організаційні засади професійної діяльності лікарів.

Органи лікарського самоврядування успішно діють більш як у 100 країнах світу, зокрема в США – American Medical Assotiation з 1847 р., Швейцарії – Federation des medecins suisses з 1867 р., Норвегії – Den Norske Legeforeningen з 1886 р., Канаді – The Medical Council of Canada з 1912 р., Німеччині – Bundesarztekammer з 1947 р., Македонії – Македонско лекарско друштво з 1945, Туреччині – Turk Tabipleri Birgligi з 1973 р. і навіть у Нігерії – Nigerian Medical Association з 1988 р. Вищими законодавчими органами наших сусідів прийняті – Закон Польщі «Про ізби лікарські» від 17 травня 1989 р., Закон Болгарії «Про корпоративну організацію лікарів і стоматологів» від 21 липня 1998 р., Закон Словаччини «Про Словацьку лікарську комору» від 3 грудня 1991 р., Закон Румунії 74/1995 – про Asociata Medicala Romana, Закон Албанії «Про лікарське упорядкування в Республіці Албанія» від 1 червня 2000 р.

Одним із пріоритетних напрямів реформування системи охорони здоров’я України є першочергове запровадження обов’язкового державного медичного страхування. Вибір цього курсу має визначити основні перспективи національної моделі розвитку системи охорони здоров’я. Введення медичного страхування має започаткувати реформу охорони здоров’я як цілеспрямований, динамічний і сталий процес, що сприятиме системним структурним змінам для задоволення потреб населення в медичній допомозі.

О. Мусій переконаний, що лише запровадження загальнообов’язкового медичного страхування може докорінно змінити діючу систему фінансування медицини та увести абсолютно ринкові стосунки. Цьому має передувати серйозна підготовча робота, зокрема щодо затвердження медичних стандартів та клінічних протоколів, оптимізації мережі закладів вторинної медичної допомоги, організаційного та законодавчого розмежування первинної, вторинної та третинної допомоги, переходу від утримання державних та комунальних закладів охорони здоров’я до оплати наданих ними послуг за договорами про медичне обслуговування населення. Прийняття законопроекту «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування» та відповідних змін до законодавчих і нормативно-правових актів, що випливають із цього закону, дасть змогу забезпечити вирішення соціальних, економічних, правових проблем у галузі охорони здоров’я, пов’язаних з наданням медичної допомоги населенню в сучасних умовах, та забезпечить незалежний, ефективніший контроль за діяльністю медичних установ та якістю надання медичної допомоги.

Крім того, потрібно зробити податкову реформу, легалізувати зарплати, надати закладам охорони здоров’я статусу некомерційних неприбуткових підприємств. «Мені подобається модель Словенії, де об’єднані державний страховий фонд і приватні страховики, державні та приватні клініки в єдину систему, – зазначив міністр. – 80 % пацієнтів у цій країні, крім обов’язкового державного, додатково застраховані з добровільного медичного страхування. Вони знайшли цей вдалий паритет, і ми його знайдемо».

Нова концепція також передбачає подальшу розбудову первинної ланки – сімейної медицини, і особливий акцент буде зроблено на профілактиці захворювань. «Саме тому нова модель, яка буде запропонована урядом для України, буде передбачати на першому місці профілактику, на другому – сімейну медицину або первинну медичну допомогу та їх розвиток», – сказав О. Мусій. Коментуючи впроваджування в Україні практики сімейних лікарів, він зазначив, що держава має зробити такі механізми, щоб сімейний лікар був лікарем приватної практики як суб’єкт підприємницької діяльності. «Європа довела позитивність такого механізму. Наприклад, Австрія, Німеччина, Польща, Чехія, Словаччина, давно практикують таку систему, і від 60 до 90 % лікарів первинної ланки є суб’єктами підприємницької діяльності. Таким чином, настає роздержавлення надання первинної медичної допомоги, і я вважаю це великим позитивом», – зазначив міністр.

Водночас, за його словами, недосконале українське податкове законодавство, відсутність інформаційної кампанії серед медпрацівників щодо переваг такої системи, зумовили поки що лише поодинокі приклади оформлення лікарів первинної ланки як СПД.

5 травня 2014 р. МОЗ України оприлюднило для публічного обговорення проект закону України «Про установи охорони здоров’я та медичне обслуговування», який надасть їм статус некомерційних неприбуткових підприємств, що «розв’яже руки» керівникам у фінансуванні медичного господарства та змінить підходи до управління кадрами. Проект визначає особливості діяльності суб’єктів господарювання у сфері охорони здоров’я, класифікацію закладів охорони здоров’я, засади їх функціонування та медичного обслуговування населення за рахунок бюджетних коштів. Він спрямований також на підвищення ефективності роботи та вдосконалення професійного рівня лікарів шляхом запровадження індивідуального ліцензування, забезпечення конституційних прав громадян на отримання своєчасної, кваліфікованої і якісної медичної допомоги на основі здійснення структурної реорганізації системи медичного забезпечення.

Стосовно змін, що мають відбутися в кадровому забезпеченні галузі, О. Мусій зазначив, що система додипломної підготовки лікарів та інтернатура мають стати максимально практичними, а післядипломна кваліфікація повинна перейти до компетенції професійних корпоративних об’єднань. Він зауважив також, що буде максимально сприяти тому, щоб 90–95 % студентів вищих медичних навчальних закладів, які навчаються за державний кошт, ішли працювати саме сімейними лікарями і тільки після «відпрацювання витрачених на них державних коштів, можуть ставати видатними хірургами, урологами тощо».

Окремо О. Мусій підкреслив, що в МОЗ України для вищого керівництва – заступників міністра, керівників відомств та служб, а також керівників середньої ланки – буде проведена «народна люстрація», процедура, що розробляється Кабінетом Міністрів. Усі ці керівники будуть спочатку автоматично звільнені, деякі з них після люстрації, можливо, знову будуть прийняті на роботу.

Міністр також переконаний, що нова модель системи охорони здоров’я потребує потужних випереджувальних інформаційно-роз’яснювальних кампаній серед населення та фахівців. «Завдяки таким інформаційним акціям ми маємо отримати зворотній зв’язок із суспільством та медичною спільнотою: з’ясувати чого вони очікують від реформи, які пріоритети вони в ній бачать в короткостроковій перспективі і в далекому майбутньому», – вважає О. Мусій. Крім того, він зазначив, що під час перемовин з міжнародними організаціями вже вдалося досягнути домовленостей щодо фінансування таких інформаційних кампаній, а також заявив про їхню готовність вливати суттєві кошти в побудову нової української системи охорони здоров’я.

Сучасну охорону здоров’я неможливо уявити без застосування засобів електронного зв’язку, обробки та зберігання інформації. Отож, автори концепції передбачають і формування системи електронної охорони здоров’я та об’єднання інформаційних ресурсів галузі в єдине інформаційне поле.

В Україні про це йшлося давно. Однак спроби створити загальнодержавну систему електронної медицини наштовхувалися як на відверте нерозуміння і небажання медиків до впровадження чогось нового, так і на об’єктивні перешкоди. Серед них – жалюгідний стан комп’ютерного забезпечення закладів охорони здоров’я і хронічна відсутність коштів на виправлення цієї ситуації, непідготовленість рядового лікаря до користування цією системою та значна кількість лікарів передпенсійного й пенсійного віку, а також ціла низка законодавчих «білих плям» у дотриманні конфіденційності медичної інформації при використанні електронної охорони здоров’я тощо.

Електронна медицина належить до сфери високих технологій, на які нині роблять основну ставку в усьому світі. Найбільш наукоємні галузі промисловості, які також належать до hi-tech, так чи інакше дотичні до прогресу медицини та окремих її галузей (приміром, біотехнології, нанотехнології, інформаційно-комунікативні технології та ін.). Досягнення в цих галузях тісно переплітаються і взаємно використовуються.

ВООЗ неодноразово оприлюднювала документи, що стосуються різних процесів медичної інформатизації. Найґрунтовнішою та найважливішою є «Резолюція А58/21 «eHealth/Електронна охорона здоров’я», у якій чітко визначені переваги, можливості й напрями розвитку подальшої інформатизації. Зокрема, у ній зазначено: «Електронна система охорони здоров’я повинна вплинути на системи охорони здоров’я шляхом підвищення ефективності медичного обслуговування і поліпшення доступу до медико-санітарної допомоги, особливо у віддалених районах, для інвалідів і осіб літнього віку. Вона має принести користь провайдерам медико-санітарних послуг, фахівцям і кінцевим споживачам за рахунок підвищення якості обслуговування і зміцнення здоров’я. Вона також повинна позитивно позначитися на вартості медичної допомоги в результаті скорочення кількості зайвих обстежень та їхнього дублювання. Зміцнення охорони здоров’я за допомогою системи електронної охорони здоров’я може сприяти реалізації основних прав людини в результаті підвищення рівня справедливості, солідарності, якості життя і якості медико-санітарної допомоги».

Упровадження засад електронної медицини передбачено також Програмою ЄС «Європейська стратегія здоров’я-2020» та вітчизняною «Стратегією розвитку інформаційного суспільства в Україні». В українському документі електронною медициною названо діяльність із використанням електронних інформаційних ресурсів у галузі охорони здоров’я та забезпечення оперативного доступу медичних працівників і пацієнтів до них.

Нині у багатьох країнах світу (навіть із середнім і низьким рівнем доходу) інформаційно-комунікаційні технології використовують дедалі частіше, з різною метою і в різних галузях охорони здоров’я. Як показують дослідження, опубліковані ВООЗ у 2012 р., 42 % програм, що використовують ці технології, застосовують їх для розширення географічного доступу до послуг охорони здоров’я, 38 % – для підвищення якості обробки даних, 31 % – для полегшення спілкування між пацієнтами та лікарями за межами кабінету лікаря, 17 % – для удосконалення діагностики та лікування, 8% – для боротьби з шахрайством і зловживаннями, 4 % – для оптимізації фінансових операцій. Найбільше задіяний для цього телефонний зв’язок – 71 % усіх програм, комп’ютерна мережа – 39 %. Прикметно, що 47 % таких програм у сфері охорони здоров’я працюють за рахунок спонсорських коштів.

Електронна охорона здоров’я охоплює широкий спектр послуг і систем на перетині медицини та інформаційно-комунікативних технологій. Наприклад, така система працює в Хорватії, де лікарі взагалі практично не обтяжені «писаниною». За програмою електронної медицини eHealth у Хорватії впроваджено електронні картки пацієнтів, електронна рецептура й електронні направлення лікарів, що в підсумку дає змогу економити 1 млн євро на рік лише на канцелярських товарах, а кількість контактів пацієнтів із лікарями і взагалі із системою охорони здоров’я таким чином вдалося зменшити утричі! Приміром, лікарня в Задарі приймає понад 250 тис. амбулаторних пацієнтів на рік. Усі 450 лікарняних комп’ютерів «зав’язані» в локальну мережу, яка у свою чергу інтегрована в центральну систему охорони здоров’я. Лікарняна система включає реєстрацію і виписку пацієнтів, електронні карти, документацію медсестер, систему харчування, аптеки і фінансове обслуговування. Паперові носії в лікарні майже не використовуються, окрім випадків, коли пацієнт наполягає на наданні йому паперового варіанта медичної карти. Але така потреба виникає рідко – пацієнти завжди можуть отримати доступ до своєї картки через Інтернет. Усі звіти для контролюючих органів і страхових компаній теж формуються автоматично.

До того ж, до центральної системи охорони здоров’я Хорватії підключені й аптеки. Кожний громадянин має пластикову карту медичної страховки, яка одночасно виконує функцію рецепта і платіжного засобу. Скориставшись такою картою покупця, фармацевт може побачити виписаний йому лікарем рецепт у централізованій системі. Оплата препарату також відбувається за допомогою карти – в рамках страхового лікарського забезпечення.

Хорватія почала запроваджувати проект eHealth у 2002 р. і впродовж 10 років на його реалізацію витрачено приблизно 15 млн євро.

Сьогодні потрібно також усвідомити, що впровадження електронної медицини неможливе без зміни системи охорони здоров’я в цілому.

Згідно з Концепцією, у структурі МОЗ буде створено новий відділ реабілітації, паліативної і хоспісної допомоги. Про це міністр розповів на прес-конференції у Кабміні. На думку урядовця, медична допомога тяжкохворим людям є надзвичайно важливим напрямом нової системи охорони здоров’я. «Цей підрозділ буде відповідати за такий чутливий і непростий як з фізичної, так і психологічної точки зору сегмент надання допомоги. Він працюватиме над тим, щоб забезпечити менш болісне закінчення життя невиліковних пацієнтів», – повідомив О. Мусій.

МОЗ України розробляє покроковий детальний план дій для реалізації Концепції нової системи охорони здоров’я. На думку О. Мусія, він може бути затверджений уже на початку вересня поточного року, після чого буде представлений на широке обговорення громадськості та експертів. Міністерство за останній час вже провело понад 20 зустрічей із представниками міжнародних організацій, посольств, великих світових донорів та громадських організацій і отримало схвальну оцінку запропонованих ініціатив.

Міністр охорони здоров’я попросив депутатів активніше включитися в законотворчий процес, оскільки нові підходи до реформування охорони здоров’я України вимагають законодавчого утвердження. До того ж термін дії низки державних програм, зокрема «Цукровий діабет», «Дитяча онкологія» і деяких інших минув, тому необхідне їхнє продовження з урахуванням сучасних політичних і економічних реалій.

Начальник управління реформ медичної допомоги МОЗ К. Надутий, зазначивши, що будь-які зміни у системі охорони здоров’я є дуже тяжкими з точки зору суспільного взаєморозуміння, закликав медичну громадськість надавати конструктивні зауваження, для того, щоб спільно дійти консенсусу і нова Концепція здобула підтримку, як владних структур, так і суспільства.

Однак, слід зазначити, що окремі положення Концепції викликають неоднозначні оцінки з боку представників зацікавлених сторін. Зокрема, практикуючі лікарі з побоюванням ставляться до кардинальних змін в охороні здоров’я. Особливо ті, хто живе на одну зарплату. Ще в березні їм обіцяли зняти більшість надбавок, вже зараз є зменшене фінансування. Тому й реформа викликає «на низах» підозри в її ефективності.

«Ліцензії позбавлять надбавок за категорії, а це 10–30 % зарплати. У лікарів вже немає можливості вести не однy, а, наприклад, півтори дільниці та отримувати додаткові гроші. А якщо не буде і надбавок, то заробити більше
1500 грн буде неможливо», – розповідає лікар-терапевт із Запоріжжя. Вона вважає, що нова концепція не виключить залежності лікарів від кількості людей на дільниці. З нею згоден відомий педіатр Є. Комаровський: «Я читав концепцію, набір гасел, без конкретних, чітко прописаних кроків. У ліцензуванні лікарів немає нічого поганого. Але не передбачений механізм контролю. Головні лікарі будуть заново укладати договори з персоналом лікарень. Де гарантія, що вони візьмуть талановитих, а не тих, хто буде ділитися відкатами?». Він додав, що МОЗ має створити форум на своєму сайті для обговорення нової концепції: «А раз вони цього не роблять, значить, не хочуть ніяких реальних обговорень».

У чиновників від медицини – інша думка. Директор Одеського департаменту охорони здоров’я І. Шпак упевнений: нову концепцію потрібно впроваджувати негайно. «Маса плюсів. Від якості роботи лікаря залежатиме його зарплата. Головлікар зможе сам перерозподіляти зекономлені кошти. Наприклад, заощадив на електроенергії – встановив енергозберігаючі лампочки – і спрямував кошти на медперсонал. Хоча, звичайно, щоб все це працювало, потрібно достатнє фінансування галузі. Інакше нічого не змінити», – говорить Шпак. З ним згоден заввідділенням дитячої неврології в Тернополі М. Костик: «Система ліцензування та все, що в концепції реформи, давно і ефективно існують в Європі. Інша справа – чи підуть на це чиновники від медицини? Корупція є якраз там – в МОЗ та управліннях на місцях. А якщо слідувати цій концепції, то 80 % апарату доведеться скоротити».

Перед тим як вводити нову концепцію системи охорони здоров’я, необхідно забезпечити стовідсоткове бюджетне фінансування медичної галузі, наголосив президент Всеукраїнської ради захисту прав та безпеки пацієнтів В. Сердюк: «Ми повинні спочатку довести до належного рівня і до належного ступеня відповідальності бюджетне фінансування. Після цього ми можемо впроваджувати якесь там страхування. Страхування насправді – це мантра, яка нічого не вирішує. Воно в нас вже зараз є, це страхування, через бюджет. По суті, нині бюджет виплачує рівно половину того, що потрібно, тобто не 7 %, а всього 3,5 %. Як на половину от потреби взагалі може існувати система? В Україні зараз щоденно з медичних причин помирає 1600 людей. Тому тут питання треба ставити не на перспективу, а так, щоб сьогодні врятувати хоча б одну людину, яка помирає».

Ректор Тернопільського державного медичного університету

У світовій практиці охорони громадського здоров’я та медичного забезпечення нині існують чотири основні моделі системи охорони здоров’я. Хоча національні системи базуються на поєднанні різних джерел формування сукупного бюджету, в кожній країні переважає якийсь один з механізмів фінансування. Залежно від того, який механізм превалює в системі охорони здоров’я тієї чи іншої країни, його відносять до однієї з чотирьох моделей.

Приватна система (модель переваги споживачів) характеризується значними ризиками. Усі суб’єкти в такій моделі (страхові компанії, надавачі та споживачі медичних послуг) взаємодіють як вільні суб’єкти ринку. Медичне страхування здійснюється на приватній основі, хоча і забезпечується через роботодавців шляхом добровільних внесків. Страхування здоров’я частини населення, яка не застрахована за місцем роботи, забезпечується урядом. Премія приватного медичного страхування розраховується, виходячи із середньої вартості надання послуг. Різні страхові компанії мають різні переліки оплачуваних послуг для різних категорій застрахованих. Медичну допомогу надають здебільшого приватні лікарі та лікарні.

У приватних системах медичного страхування зазвичай використовується шкала індивідуальних показників ризику. Тому це найбільш ненадійний вид страхування, який суперечить системі соціальної солідарності. У таких випадках страхові внески кожної окремої людини коригуються на фактор ризику, що відображає стан її здоров’я.

Найхарактернішим прикладом такої моделі є система охорони здоров’я США. До її переваг слід віднести наявність стимулів для розвитку професіоналізму медичних працівників, забезпечення високої якості медичної допомоги, а також мобільність ресурсів та інтенсивний розвиток нових медичних технологій. Суттєвими недоліками моделі є, перш за все, величезні соціально-економічні втрати (принаймні 35 млн американців не мають адекватного медичного страхування) і нестримне зростання суспільних витрат на охорону здоров’я.

Модель Бісмарка (соціально-орієнтована система охорони здоров’я) базується переважно на обов’язковому соціальному страхуванні всіх жителів країни відповідно до визначеного рівня доходу. За такої моделі система охорони здоров’я фінансується через цільові внески роботодавців і працівників, а також через бюджетні субсидії із загальних або цільових надходжень. Розмір внесків визначається, виходячи з можливості їхньої сплати населенням, а доступ до послуг – виходячи з потреби у них.

Перевагою цієї моделі є незалежність страхових фондів. Управління останніми відбувається через державні чи приватні страхові компанії, діяльність яких строго регламентована. Тобто здійснення медичного страхування є функцією самоврядних незалежних організацій, які мають свій власний бюджет, автономне управління та юридичний статус, що забезпечує їхню незалежність від уряду та державного бюджету. У деяких країнах (наприклад, у Франції) організації, яким доручено надання соціальних послуг, є приватними, але вони перебувають під жорстким контролем з боку уряду. Фактично вони є квазі-державними й у більшості країн – некомерційними організаціями.

За моделлю Бісмарка одним з головних принципів медичного страхування є соціальна солідарність та субсидіарність, тобто ризики окремих груп населення розподіляються на все населення. У соціальному страхуванні зазвичай практикується детальний перелік видів послуг, що компенсуються, а розміри внесків встановлюються на доступному для населення рівні.

До європейських країн, системи охорони здоров’я яких фінансуються за рахунок страхових внесків, належать Австрія, Бельгія, Франція, Німеччина, Нідерланди та Швейцарія. Звичайно, системи охорони здоров’я цих країн відрізняються одна від одної через наявні історичні, соціальні, економічні, організаційні та ідеологічні відмінності. Європейська система соціального страхування переважно ґрунтується на соціальному партнерстві.

Соціально-орієнтована система забезпечує ефективне надання медичних послуг; стабільне фінансування сектора охорони здоров’я; регулювання прав пацієнтів як споживачів послуг; об’єднання ризиків і взаємну підтримку; надання послуг відповідно до потреб населення, а розподіл фінансового тягаря відповідно до можливостей населення; реалізацію цілей державної політики охорони здоров’я, зберігаючи при цьому певний рівень незалежності від уряду.

Недоліками такої системи є проблеми зі стримуванням витрат, можливість зростання вартості медичних послуг, високий рівень адміністративних витрат.

У моделі Беверіджа (державна система охорони здоров’я) фінансування здійснюється переважно за рахунок державного бюджету, тобто внески збираються через загальну податкову систему – на центральному, регіональному чи місцевому рівнях. При цьому застосовуються не лише стандартне адміністрування, але й сучасні методи управління. Рішення щодо загального обсягу фінансування приймається у процесі планування витрат державного бюджету в цілому.

Страхові фонди у рамках системи охорони здоров’я, що функціонує відповідно до цієї моделі, загалом є нецільовими, проте всі громадяни охоплюються страхуванням, яке забезпечує їм отримання уніфікованого обсягу медичних послуг. Відповідальність за справедливий географічний розподіл бюджету між надавачами медичних послуг несуть переважно регіональні органи охорони здоров’я.

У моделі Беверіджа можуть застосовуватися різноманітні підходи до фінансування системи охорони здоров’я, але головна роль у забезпеченні фондами належить державному сектору.

Ця модель характерна для систем охорони здоров’я Скандинавських країн, Ірландії і Великої Британії, країн Південної Європи – Греції, Португалії та Іспанії.

Проте системи охорони здоров’я, що фінансуються із загальних податкових надходжень, у різних країнах мають свої особливості. Скажімо, в Ірландії та Данії лише найменш забезпечені громадяни отримують усю допомогу з медичного страхування без додаткової оплати, у той час як решта населення повинна оплачувати деякі додаткові витрати готівкою. Що ж до таких країн як Фінляндія, Велика Британія, то їхні системи охорони здоров’я мають два джерела фінансування: основна частина фінансових надходжень формується за рахунок податків, а решта надходить від фондів соціального страхування. Крім того, у Фінляндії внески на соціальне страхування використовуються головним чином для оплати приватного медичного обслуговування, медико-санітарного обслуговування на підприємстві, ліків та допоміжних послуг. У Великій Британії зберігся розподіл внесків на соціальне страхування між роботодавцями і працівниками, а в деяких скандинавських країнах (Фінляндія, Норвегія і Швеція) від внесків працівників відмовились.

Існує думка, що найсуттєвішим недоліком державної системи охорони здоров’я є бюрократичність адміністрування. Іншим її недоліком є значна залежність від структури та обсягу коштів державного бюджету, що виділяється на охорону здоров’я. Така система характеризується відсутністю зацікавленості в економії всіх видів ресурсів та стимулів до підвищення якості медичної допомоги і задоволення потреб споживачів. З іншого боку, система загальних податків може бути дуже ефективною в обмеженні загальних витрат і, у разі належного управління нею, мати менші адміністративні витрати ніж страхова система.

Система охорони здоров’я, побудована за моделлю Семашка, фінансується виключно з державного бюджету, базується на загальних податках, контролюється державою через систему централізованого планування та характеризується відсутністю приватного сектору. Недоліками цієї моделі є бюрократичні та адміністративно-командні методи управління охороною здоров’я та відсутність економічних важелів управління.

Модель Семашка була прийнята в країнах Центральної та Східної Європи, зокрема і в Україні. На сьогодні системи охорони здоров’я більшості цих країн перебувають на різних етапах переходу до системи соціального страхування чи до комбінованої системи.

У період переходу України до ринкової економіки вітчизняна галузь охорони здоров’я зазнала певних змін і відчутно занепала. Реформа охорони здоров’я вимагає детального аналізу існуючої системи та чіткого бачення нової концепції, виходячи з реальних економічних, культурних та політичних особливостей України. Потрібно також врахувати світовий досвід і позитивні сторони існуючої системи.

Як показує міжнародний досвід, реформа системи охорони здоров’я є непростим процесом, оскільки стосується всіх громадян, до її реалізації причетні багато інституцій, що часто мають суперечливі інтереси. Світовий досвід є прийнятним джерелом ідей, але потрібно пам’ятати, що стратегія, яка впроваджується в інших країнах, завжди потребує оцінки у відповідному контексті.

На часі науково й економічно обґрунтовані, зважені, законодавчо закріплені зміни в структурі охорони здоров’я, принципах взаємодії різних ланок надання медичної допомоги, засадах фінансування, удосконаленні підготовки кадрів тощо. Галузі потрібне не «латання дірок», а реальні зміни, і не лише такі, що позбавлять населення окремих незручностей чи труднощів у отриманні медичної допомоги, а й ті, що зроблять медичну допомогу в цілому ефективнішою і доступнішою – з використанням усіх світових здобутків.

О. Кривецький, голов. ред. НЮБ НБУВ

Забезпечення прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні

20 травня 2014 р. народні депутати України від ВО «Свобода»

І. Мірошниченко та О. Мирний зареєстрували законопроект «Про забезпечення прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні». У документі зазначено, що метою цього проекту закону є надання реальних гарантій відновлення прав, свобод та інтересів осіб, щодо яких було застосовано заходи забезпечення кримінального провадження, а в подальшому ухвалено рішення про закриття кримінального провадження або ухвалено виправдувальний вирок у частині повернення застави та скасування арешту майна. «Дана ініціатива з’явилася через те, що після відомих подій під час революції на Майдані особи, щодо яких масово відкривали кримінальні справи, тепер опинились у патовій ситуації: кримінальні провадження було закрито, але заставу повернути немає можливості, так само як і зняти арешт з рахунків та майна», – зазначив
І. Мірошниченко.

Автори законопроекту наголошують: у ході правозастосування у Кримінальному процесуальному кодексі України було виявлено суттєві недоліки, що обмежують права, свободи та інтереси осіб, відносно яких внесли дані про кримінальні провадження до Єдиного реєстру досудових розслідувань, але в подальшому ці кримінальні справи було закрито. Зокрема, відповідно до ст. 174 КПК України прокурор одночасно з ухваленням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Але на практиці в постановах про закриття кримінального провадження прокурори не вказують положення про скасування арешту з огляду на відсутність у них відповідальності за такі дії. У зв’язку з цим особа, на майно якої було накладено арешт у рамках кримінального провадження, змушена додатково звертатися до слідчого судді з оскарженням дій прокурора, що спричиняє додаткові втрати коштів та часу особи, відносно якої кримінальне провадження вже закрито. Однак навіть звернення до слідчого судді не може гарантувати відновлення порушених прав особи, оскільки стадія досудового розслідування закінчується з ухваленням постанови про закриття кримінального провадження.

«У разі виникнення даної ситуації особа залишається позбавленою будь-яких законних можливостей зняти арешт з майна, який було накладено у рамках кримінального провадження, що є закритим згідно з постановою прокурора або слідчого, – зазначив О. Мирний. – Аналогічною є ситуація із поверненням застави підозрюваному, обвинуваченому або заставодавцю у кримінальних провадженнях, які були закриті постановою прокурора, або після закінчення строку дії ухвали про обрання запобіжного заходу у вигляді застави». Автори законопроекту також пропонують доповнити ст. 182 КПК, встановивши, що, після закінчення строку дії ухвали про обрання запобіжного заходу у вигляді застави, підозрюваному, обвинуваченому або заставодавцю повертається застава органом Казначейства, де було відкрито депозитний рахунок суду, на який внесено заставу, протягом п’яти робочих днів з дня надходження заяви про повернення застави.

До заяви про повернення застави обов’язково додається копія ухвали про обрання запобіжного заходу у вигляді застави, строк дії якої закінчився, та копія документа, що підтверджує факт внесення коштів як застави. Той самий механізм повернення застави проектом передбачено у випадках закриття кримінального провадження слідчим, прокурором, судом, ухвалення виправдувального вироку. Але в кожному окремому випадку встановлено відповідний перелік документів. Також зазначається, що встановлення будь-яких додаткових вимог, крім визначених вище, для повернення застави не допускається.

Крім того, законопроект пропонує внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України, законів «Про банки і банківську діяльність», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що передбачають: скасування арешту майна автоматично без ухвалення відповідного рішення слідчого, прокурора або слідчого судді у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором; повернення застави на підставі виключного переліку документів без необхідності отримувати рішення суду про повернення застави у разі ухвалення рішення про закриття кримінального провадження прокурором, ухвалення виправдувального вироку або закінчення строку дії ухвали про обрання запобіжного заходу у вигляді застави; надання банкам та державним реєстраторам можливості знімати арешт на майно на підставі постанови слідчого або прокурора про закриття кримінального провадження.

Посилення правового захисту особи, розширення і зміцнення правових гарантій її прав і свобод за умов розвитку демократії, а також утвердження незалежної судової влади, як визначального гаранту цих прав і свобод, справедливості і законності – необхідна умова функціонування демократичної правової держави. Основне місце в системі таких гарантій повинно належати процесуальним гарантіям, які визначатимуть напрям держави на демократизацію і гуманізацію кримінально-процесуального законодавства України. І це не випадково. Адже порушення цих гарантій найбільш істотно впливає на права осіб та їхні інтереси, що охороняються законом, які потрапляють до сфери кримінально-процесуальної діяльності і, насамперед підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. Процедура кримінального провадження, яку запропоновано в новому КПК України, підвищує рівень захисту прав особи у кримінальному процесі, створює гарантії з боку державних органів щодо неухильного дотримування законності у разі здійснення процесуальної процедури. Будемо сподіватися, що прийняття даного законопроекту створить належні гарантії охорони прав і свобод особи в кримінальному процесі.

ПРАВО: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА

О. Єфімов, адвокат

Пред’явлення позову. Відкриття провадження у справі

Право на позов: що це таке і як його реалізувати?

Коли між людьми виникає спір і вони не можуть вирішити його самі, то можуть звернутися до інших осіб з проханням про допомогу у його вирішенні. Та якщо спір вже виник і існує, ймовірність, що сторони домовляться самі про те, кому вони передадуть його вирішувати, також невисока. Саме тому, що сторони спору навряд чи домовляться про те, що треба звернутися до суду, закон надає право одній з них, а саме тій особі, яка вважає, що її суб’єктивне право порушено діями чи бездіяльністю іншої особи, пред’явити цій іншій особі відповідну вимогу. Той, хто вважає, що його скривдили неправомірно, має право вимагати усунення порушення його прав.

Коли ж вимагати безпосередньо у кривдника сенсу вже немає, оскільки той вже скривдив і вибачатися не бажає, то з’являється сенс звернутися до кривдника не прямо, а опосередковано через того, чию вимогу такий кривдник вже не зможе ігнорувати.

Тобто, якщо уявити, що вимога скривдженої особи має певну силу, а суддею уявити, наприклад, Віталія Кличка, то вимога скривдженої особи до кривдника через такого «суддю» є проханням скривдженої особи до Віталія Кличка застосувати до кривдника силу вже не самої скривдженої особи, а силу Віталія Кличка. Ймовірність того, що таку силу чи навіть можливість її застосування кривдник також знехтує, значно знижується. Такий кривдник, скоріше за все, почне прислуховуватися до вимоги скривдженої ним особи, «підсиленої» «суддею». Адже відчути на собі силу механізму примусу, тобто відчути, як та сила «працює» навряд чи кривдник захоче.

Тож особа, яка вважає своє суб’єктивне право порушеним і це порушення не усунутим у результаті безпосереднього спілкування з кривдником, може «підсилити» таку свою вимогу силою державного примусу. Саме для цього й існують такі органи державної влади, як суди. Саме їх держава наділила правом надавати «державної ваги» вимогам особи, яка вважає своє суб’єктивне право порушеним, тобто значно посилювати їх вагомість. І якщо суд переконається у тому, що така вимога є обґрунтованою, то він застосує ті можливості, які йому надані державним механізмом примусу.

Будь-яке право можна назвати правом, якщо особа, якій воно належить, матиме відповідні можливості його реалізувати. За відсутності таких можливостей право втрачає свій сенс і його вважають декларативним, тобто таким, яке проголошено, але не існує.

Право звернутися до суду за допомогою у наданні відповідної державної ваги вимогам скривдженої особи, тобто право на позов, має бути таким, яке можна реалізувати. І реалізація такого права відбувається у певній процесуальній формі: для звернення до суду треба скласти позовну заяву і подати її до суду. Тобто право на позов за своєю суттю, має процесуальну форму його реалізації, якою є подання позовної заяви.

Законодавець закріплює саме цю форму, по-перше, для того, щоб, отримавши якомога повнішу картину спору між сторонами, суд міг найефективнішим шляхом вчинити правосуддя, оскільки, склавши позовну заяву із усіма обов’язковими реквізитами, позивач фактично відповідає на ті запитання, які йому мав би поставити суд, якби звернення було усним. Так, якщо уявити, що позивач звертається до суду із усною заявою, то суд має два варіанти поведінки: або вислуховувати довго і нудно такого позивача, особливо якщо той не є фахівцем у галузі права, або ж ставити конкретні запитання такому позивачеві, щоб якомога швидше зорієнтуватися у тих вимогах та їх підставах, які заявляє позивач. У другому випадку суддя зможе відсікти непотрібну інформацію. Тож кожен реквізит позовної заяви – це фактично відповідь на запитання суду, яку суд має почути, аби зрозуміти, який саме спір, між ким та стосовно чого має бути вирішений у суді і чого саме хоче позивач від відповідача.

По-друге, уніфікація форми звернення до суду є необхідною для прискорення самого судового провадження. Адже отримуючи позовні вимоги від різних осіб в уніфікованій формі, суд легше та швидше може зорієнтуватися у тому, за чим саме до нього звернувся позивач, бо знатиме, у якій частині позовної заяви треба шукати позовні вимоги, в якій їх обґрунтування, а в якій знаходиться описана ситуація, що привела до спору.

Форма реалізації права на позов встановлена не лише щодо форми подання позовної заяви, а й щодо самого порядку пред’явлення позову. Цей порядок полягає у тому, що позовна заява має бути оформлена відповідно до вимог процесуального законодавства, тобто містити усі реквізити, вказані у Цивільному процесуальному кодексі; вона має бути подана у той суд, який має право розглянути такий позов, тобто з дотриманням правил про підвідомчість та про підсудність; за подання позовної заяви має бути сплачений судовий збір; особа, яка подає позов, має бути процесуально дієздатною, тобто це може бути або сам позивач, або його законний чи договірний представник; і якщо позовну заяву подає представник, то його повноваження мають передбачати можливість вчинення цієї процесуальної дії.

Позов, як вимога позивача до відповідача, має свої складові частини, свої елементи. Не варто їх плутати з реквізитами позовної заяви, але слід мати на увазі, що елементи позову відображаються в тих чи інших реквізитах чи групі реквізитів.

До елементів позову відносяться предмет, підстави та зміст.

Предмет позову – це той елемент позову, який вказує на ту вимогу, яку позивач має право заявити відповідачеві через суд. Наприклад, вимогу щодо оплати переданої відповідачеві за договором купівлі-продажу речі, або про право власності позивача на якусь річ. Так, у позові про визнання права власності позивача на будинок предметом є саме це право власності, яке оспорюється відповідачем.

Підстави позову – це той елемент позову, який обґрунтовує зазначений предмет позову. Це можуть бути як самі по собі обставини, які підтверджують певну вимогу позивача до відповідача, так і норми законодавства, якими така вимога обґрунтовується. У наведеному щодо предмету позову прикладі про визнання права власності на будинок, саме це право є предметом, а володіння будинком, певними документами, у яких це право закріплено, а також норми законодавства про власність є підставою такого позову.

Зміст позову – це та його частина, у якій позивач вказує, яким чином має бути виконана вимога, що є предметом позову. Наприклад, заборгованість за договором купівлі-продажу речі має бути стягнута судом з відповідача примусово. Що ж до прикладу з будинком, то змістом позову у цьому разі є прохання до суду визнати позивача власником будинку, незважаючи на те, визнає це його право відповідач чи не визнає. Визнання судом є більш вагомим.

Зміни в позовному спорі: що це таке і які вони бувають?

Зміни у позовному спорі пов’язані із змінами у самому позові. Оскільки позов, який сам по собі і є вимогою до відповідача, зверненою через суд, має три елементи, то й зміни позову стосуються зміни якогось із цих елементів позову.

Так позивач має право змінити предмет позову. Наприклад, заявивши спочатку позов про визнання права власності на будинок, позивач зрозумів, що відповідач заперечує його право власності лише на гараж, збудований біля цього буднику, але його частиною не є. У цьому разі позивач може змінити предмет позову – право власності на будинок – на предмет позову – право власності на гараж. Позивач може змінити і підстави позову. Так, наприклад, стверджуючи, що він є власником будинку на підставі свідоцтва про право власності, позивач зрозуміє, що помилився та надати суду замість того свідоцтва договір купівлі-продажу цього будинку.

Якщо ж у ході розгляду справи виявиться що розмір заборгованості, яку позивач просить стягнути з відповідача, зріс завдяки нарахуванню пені за час розгляду, то позивач може збільшити розмір вимоги про стягнення на розмір такої пені. Або ж виявиться, що відповідач під час розгляду справи частину боргу сплатив, то позивач, у цьому разі, може зменшити розмір своїх позовних вимог. У таких випадках позивач не змінює ані предмет, ані підстави позову. Він змінює зміст позову.

Окрім змін позову, до змін у позовному спорі призводить і повна відмова від позову. Наприклад, позивач з якихось причин, зваживши на матеріальний стан відповідача, чи на якісь його сімейні обставини, пожаліє такого відповідача та відмовиться від позову. Або ж, наприклад, чоловік, який подав позов про розірвання шлюбу, передумає розлучатися з дружиною, він також може відмовитися від позову.

До змін у позовному спорі призводить і визнання позову відповідачем. У цьому разі спір закінчується. Суду залишається лише ухвалити рішення, задовольнивши позов. Вирішувати ж спір вже потреби не буде.

Сторони спору можуть домовитися між собою про те, що вони йдуть на поступки одна одній та досягти певного компромісу. Наприклад, позивач просить стягнути 100 грн. боргу та 50 грн. штрафу, а відповідач заперечує такий позов. Проте з метою економії часу, сил, нервів чи з будь-якою іншою метою, сторони погоджуються на те, що відповідач сплачує 100 грн. боргу, а позивач відмовляється вимагати сплати штрафу у розмірі 50 грн. Сторони укладають між собою мирову угоду. У такому разі спір також зникає, перестає існувати. Таку мирову угоду суд перевіряє на предмет її відповідності закону, переконується у тому, чи дійсно сторони добровільно її уклали, чи не здурили одна одну, та затверджує таку мирову угоду. За таких обставин спір перестає існувати без вирішення його судом. Тож і в цьому разі варто говорити про зміни у позовному спорі.

Процесуальні засоби захисту інтересів відповідача в суді.

Позивач, якому пред’явлено позов – вимогу матеріально-правового характеру, – не залишається бездіяльним спостерігачем. Він має право таку вимогу спростовувати, захищатися від неї. Для цього закон надає йому два спеціальних засоби захисту. Їх використання залежить від того, наскільки агресивним є бажання відповідача захищатися, та які він має для можливості. Так, якщо відповідач не дуже переймається тим, що від нього хоче і вимагає позивач, то він може просто заперечувати проти позовних вимог. Так, якщо позивач вимагає сплати відповідачем 100 грн. боргу за певну річ, відповідача може заперечувати проти вимоги позивача тим, що річ йому продана з оплатою з відстрочкою, а термін платежу ще не настав.

Але ж якщо позивач продав відповідачеві річ неналежної якості, то відповідач може зайняти більш агресивну позицію і пред’явити зустрічний позов: він може сам вимагати від позивача розірвання договору купівлі-продажу та повернення йому авансу, частково сплаченого за таку неякісну річ.

Отже, законодавець надає відповідачеві два спеціальні засоби захисту: право заперечувати та право подавати зустрічний позов.

Забезпечення позову: що це таке?

Часто буває так, що, дізнавшись, що йому пред’явлено позов та не маючи бажання втратити те, чим він володіє свідомо неправомірно, відповідач вчиняє дії для того, щоб рішення суду, ухвалене не на його користь, не призвело до втрати ним того, чим він володіє. Наприклад, якщо позивач пред’явив позов про стягнення з відповідача кілограму сиру, який належить позивачеві, а відповідач, знаючи заздалегідь про правомірність вимог позивача, про те, що то сир позивача, може цей сир швиденько з’їсти. Тож, отримавши рішення про задоволення його позову та стягнення з відповідача кілограму сиру, позивач, отримає лише рішення, яке виконати вже буде неможливо, тому що воно навіть пахнути сиром не буде.

У цьому разі закон надає позивачеві право просити суд про забезпечення позову, тобто просити суд вчинити такі процесуальній дії, які усунуть неможливість виконання майбутнього судового рішення. Повертаючись до прикладу із сиром, слід пояснити, що позивач може просити суд забрати сир у відповідача і покласти його у холодильник, що знаходиться у суді під замком. Якщо ж суд вирішить спір на користь позивача, то сир віддадуть йому. Якщо ж суд відмовить у задоволенні позову, то сир буде повернуто відповідачеві.

Якщо повернутися від прикладу із сиром у сферу процесуальних термінів та понять, то способами забезпечення позову слід назвати накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; заборону вчиняти певні дії, наприклад, будувати на земельній ділянці, щодо права власності на яку судом розглядається спір; встановлення обов’язку вчинити певні дії (наприклад, підтримувати спірне майно у стані, що не призводить до втрати ним вартості) та ін. (Журнал колективу «Єфімов та партнери» «З любовю до права». – 2014. – черв. – № 34).

жүктеу/скачать 0.52 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: