В. О. Богуненко, О. С. Дадашов, Н. О. Тутова Етнічна історія Бахмутського краю

3.3. Етноконфесійне життя краю

3.4. Міжетнічні та міжконфесійні відносини в краї

Висновок

Джерела та література

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Академік В.К. Мамутов так оцінює історію становлення промисловості, торгівлі краю: «Перші хвилі діяльних емігрантів з інших країн та інших регіонів Російської імперії в XVIII-XIХ ст., а потім їхні нащадки, опинившись у новому географічному та історичному середовищі, при всьому своєму генетичному зв'язку з країнами і народами, з яких вони прибули і чию культуру сюди принесли, утворили все ж таки нове досить специфічне суспільство. Відбулося щось схоже на процеси, що протікали при заселенні європейцями Америки, зокрема, тієї ж Каліфорнії»¹.

Авторам вдалося дослідити відомості про діячів промисловості, економіки, медицини, освіти, культури, які належали до різних етносів.

Доктор філософії, кандидат

історичних наук, заслужений

працівник культури України

С.Й.Татаринов

ВСТУП
Джерельна база цього дослідження етнічної історії краю представлена передусім писемними, до яких належать: законодавчі акти, актові матеріали, діловодча документація; статистичні джерела з історії Південної Україні: а) матеріали ревізій, б) метричні книги, в) матеріали анкетування; картографічні матеріли (атласи та описи до них); нарративні (щоденникові та мемуарні) матеріали.

Одним із найбільш відомих видів матеріалів статистики є списки платників податків, що укладалися у Російській імперії від поч. XVIII до другої половини XIX ст., так звані «ревізські сказки», або «реєстри». Їх виникнення пов'язано з реформою, розпочатою в 1718 р. “Ревізькі сказки” містять відомості про чисельність населення, його географічне розміщення, національний, соціальний та статевий склад, сімейне становище, питання міграції населення. З 1719 по 1857 рр. було проведено 10 ревізій, з 10-20-річною періодичністю (за винятком VII ревізії, що розпочалася за чотири роки після попередньої, оскільки війна 1812 р. призвела до значних втрат та переміщення населення).

Впродовж 1776-1780 рр., згідно з вимогами департаментів Сенату, складалися відомості про кількість населення в повітах південного краю. В 1774 р. відбувся перепис, для котрого пізніше А. Скальковський зробив заголовок: «Народонаселення Новоросійського краю, при вступі на посаду генерал-губернатора Потьомкіна, тобто в 1774 р.» При Міністерстві внутрішніх справ Російської імперії в 1834 р. було створено статистичний відділ, цього ж року були створені губернські статистичні комітети. Оброблені матеріали друкувались як окремими виданнями, так і в журналах. Губернські канцелярії робили зведені реєстри населеним пунктам для контролю за наданням пільгових років на роздані під заселення землі. Ці реєстри складалися за усталеним формуляром і містили відомості про: а) власника земельної ділянки; б) назву населеного пункту; у) кількість населення; г) дату надання ділянки у володіння; д) національний склад населення. Велике значення мають матеріали церковного обліку. Важливі матеріали Бахмутської міської Думи та повітового Земського зібрання – звіти, статистика, стенограми засідань.

Цінні матеріали атласів кінця ХVIII ст., та описів до них. Стосовно Південної Україні таких виявлено сім. Окреме місце посідає атлас Катеринославського намісництва 1787 р. За внутрішньою структурою він складається з: 1) географічного опису Катеринославського намісництва; 2) генеральної карти намісництва; 3) планів повітів; 4) пояснень до планів; 5) планів міст; 6) пояснень про кількість населення по кожній верстві.

Джерела особового походження представлені спогадами, подорожніми нотатками, щоденниками та приватним листуванням. 6 лютого 1768 р. Катерина ІІ наказала Академії наук створити 5 експедицій для вивчення півдня Росії, одну з них очолив академік Гільденштедт. Зокрема, він залишив записки про солеваріння в Бахмуті й Торі. Мандрівні записки Ж. Ромма про Бахмут допомагають реконструювати соціально-економічний розвиток міста середини 1780-х рр.

Серед перших дослідників етнічної історії краю були в середині ХІХ ст. М. Мурзакевич, А. Скальковский, пізніше Я. Новицький. Про військові поселения сербів в Російській імперії в 1870 р. писав М. Попов. Німецькі колонії Російської імперії описав А. Клаус у 1889 р. В. Бабенко в «Етнографічному нарисі Катеринославської губернії» 1905 р., Л. Гайовий у «Короткому історико-географичному описі Бахмутського повіту» 1906 р., описали традиційний побут місцевого населення. Цієї теми також торкалися Д. Яворницький, Д. Багалій. Історія євреїв регіону була описана в підручнику С.М. Дубнова для єврейських училищ у 1912 р. У 1920-х рр. про циган Артемівського округу писав індолог О.П. Баранников.

В.М. Кабузан, В.О. Пірко докладно вивчали заселення південного сходу України, Донеччини в XVI-XVIII ст. Про євреїв півдня України кінця XVIII - поч. ХХ ст. робили дослідження Н. Мельникова, В.В. Гончаров. Про сербів у Російській імперії є праці І.І. Лещиловської; історією Нової Сербії та Слов’яносербії займався О.М. Посунько. Роль іноземних колоністів у соціально-економічному розвитку Північного Приазов’я (другої пол. XVIII - поч. XX ст.) досліджував Ю.М. Демура; Ф.І. Степанов вивчав імміграцію болгар і Російську імперію в 1850-60-х рр.; історію та культуру греків Північного Приазов’я досліджували С.А. Калоїров, А.В. Гедьо; О.А. Поцулко описала переселення балканських слов’ян з ХVI ст. до кінця 1870-х рр. Про циганське населення України в XVI-ХХ ст. робили дослідження Н.О. Зіневич, О.В. Бєліков. У роботі К.С. Лях розглянута проблема взаємостосунків німецькомовних колоністів з мультинаціональним оточенням. В низці досліджень з історії Бахмуту й повіту С.Й. Татаринова та співавторів, що вийшли в м. Артемівську за останні два десятиріччя, міститься значна за обсягом інформація про заселення, соціально-економічний, культурний розвиток Бахмутського повіту, видатних представників нацменшин – військових, промисловців та підприємців, духовних осіб, діячів освіти, культури.
Беручі до уваги, що в етнології однією з основних є проблематика ідентичності, її типів (родинної, територіальної, соціально-економічної тощо), зазначимо, що окремі сучасні дослідники вважають перспективними хорологічні (ареалогічні) підходи, в яких структурною домінантою дослідження є не час, а простір³.

Наше дослідження є фактично першою спробою систематизувати наявні відомості про роль у заселенні краю, військовій, економічній, соціальній сферах, про етнокультурну, конфесійну взаємодію представників різних народів, що населяли Бахмутський край.

У контексті європейських традицій уважне ставлення до питань етнополітики книга зможе допомогти організаторам національно-культурних товариств, культурно-просвітницьких проектів, у справі розширення міжнаціонального та міжрегіонального співробітництва.

Розділ 1. Етапи освоєння краю

1. 
   Перший етап (середина XVI - перша половина XVIII cт.)
   

У середині XVI ст. в “Дикому степу” з'являються сторожі: кінні роз'їзди, що пильнували появу “воинских людей” - переважно кримських та ногайських татар. Питання організації та функціонування прикордонної служби та розвідки “на польской украйне Московского государства” розглядалося на Боярських Радах, у документах Приказу Великого розряду. «Перед 1571 г. всех сторож было 73, они распределялись на 12 разрядов. Разряд 1-й — Донецкие сторожи (самые дальние)… Особенно подверглись большим переменам сторожи Донецкие, Рыльские, Путивльские. Линия их выдвинулась далеко вперед. Она захватила все теченье Ворсклы и Днепра, Днепром дошла до Самары, а Самарою до верховьев Тора и Миюса, откуда потянулась к Дону до устья Долгого Колодязя и до Азова»⁴.

Під 1571 р. вперше згадується «6-я сторожа Бахмутовская усть Черного Жеребца от Святогорской сторожи полднище; а сторожем на ней стояти из тех же городов (Путивля и Рылска) шести человеком; а беречи им на право вверх по Донцу до усть Боровой днище. А посылают на те семь сторож из Путивля да из Рылска три статьи. На одну статью на всю по семь сторож в головах по сыну боярскому, да на всякую сторожу по сыну боярскому, да со всяким сыном боярским по три человека севрюков на сторожу. А после первые статьи на другую статью и на третью детей боярских и севрюков посылают по тому ж. А наймуют севрюков 21 человек на одну статью 93 рубли на два месяца. А на другую и на третью статью найму им дают по тому ж. Стоят севрюки на стороже по два месяца. А детям боярским... дают жалованье по книгам»⁵.

Чітко визначалися межі підконтрольної теріторії - «Стояти Бахмутовским сторожем на старом месте; а бегати сторожем с тоя сторожи с вестями в Путивль Лоситцкою дорогою. Стояти на Бахмутской стороже на сей стороне Донца; а переезжати им на право вверх по Донцу до усть Тору верст с 20, а на лево вниз по Донцу через Красную речку да через Боровой шлях под Ольховой колодезь верст с 15, а от Ольхового колодязя до усть Айдара два днища; а переезду и перелазу Татарскаго меж Ольховаго колодезя и Айдара нет. А от Святогорские сторожи переезду до Бахмутские сторожи полтора днища верст с 70»⁶.

Дуже цікавою є вказівка про зміну охорони кордонів: «станицам из Путивля... перелезти Донцом на Ногайскую сторону у Тюндюкова болонья, да Донцом на низ до усть Черного Жеребца; а Донец перелезти на Крымскую сторону меж Бахмутовой и Чернаго Жеребца, по Бахмутовой на гору до правые розсошины Бахмутовские столпи, розсошиною на гору верст с 10-ть, да тое розсошину перелезти, ехати на гряду прямо; а с тоя гряды видети девять курганов, которые стоят верх Тору и Миюсу; на девятом кургане на крайнем от Миюсскаго верховья яма великая... да под тем же курганом Царев шлях, коли шел царь к Астрахани»⁷.

Запорізькі та донські козаки на початку XVII ст. влаштовували на землях «Дикого поля» свої «редути» та зимівники.

Ґрунтовне освоєння краю почалося з другої половини ХVІІ ст. Тут упереміш селилися донські та запорізькі козаки, селяни-втікачі з Правобережної України й Південної Росії. Велике значення для заселення регіону мав солеваренний промисел. Біля Торських соляних озерах виникли в 1663 р. Маяцький городок, у 1676 р. - Тор (Соляний), у 1684 р. - Райгородок.

Заселенню й господарському освоєнню регіону довгий час (до початку 1770-х рр.) заважали татарські набіги. У степах Північного Причорномор’я у I-й половині ХVIII ст. кочували 4 ногайські орди: Єдисанська (кабілей-ногай-ієдсані), Буджакська (буджак-єринун-товрагі), Єдичкульська (каб-єдичкуль), Джамбуйлуцька (кабілей-джамбуйлук). З півдня на північний схід територію повіту перетинала Кальміуська сакма, по якій здійснювалися походи кримчаків. У 1660, 1681, 1689, 1690, 1697 рр. вони здійснили напади на Тор, Маяцький городок, було вбито багато солеварів, забрано в полон членів їх родин.

Початок активної і регульованої урядом колонізації цих степів припадає на XVIII ст. Хід заселення краю обумовив певні особливості національної та соціальної структури населення.

З 1701 р. за указом Петра І починається будівництво укріпленого містечка Бахмут, який став у 1703 р. центром провінції Азовської губернії (з 1719 р. - провінції Воронезької губернії). В 1703 р. в Бахмуті було 29 колодязів солеварень, 49 дворів, 49 хат, 11 комор, 48 куренів і землянок. В 1730-х рр. сіль виварювалася на 300 сковородах по 150 пудів.

Уряд надавав переселенцям пільги в користуванні землею, річками, торгівлі. Українці, вихідці з Правобережжя, впроваджували на нових місцях переложну систему землеробства. При обробці землі використовували дерев’яний плуг з залізним ралом, соху, дерев’яну борону, косу, серп тощо. Природні умови сприяли розвитку тваринництва. Поширеними заняттями населення були також садівництво, городництво, бджільництво, рибальство, гуральництво.

До початку 1720-х рр. з населених пунктів на території Бахмутської провінції значився лише Бахмут, в якому проживало 1950 осіб чоловічої статі. До 1730-х рр. переважна частина переселенців спрямовувалася в Бахмутську провінцію. Ця територія входила до складу Ізюмського козачого полку.

Переважну більшість населення до середини XVIII ст. складали селяни, солевари та козаки. В районі Бахмуту мешкали заможні донські козаки, що отримували від уряду за службу значні земельні володіння.

Донські й запорізькі козаки, торські, маяцькі солевари, селяни в 1670 р. під керівництвом А. Хромого приймали участь у селянській війні С.Т.Разіна.

У 1701 р. охорона відібраних до казни Бахмутських соляних джерел була покладена на Бахмутських, Торських та Маяцьких козаків, під назвою «Бахмутської козачої компанії». В березні 1721 р. вони були передані під нагляд Військової колегії, в 1748 р. був сформований Бахмутський кінний козачий полк, у 1764 р. він був перетворений на Луганський пікінерний (згодом - 4-й гусарський полк).

У Бахмуті, за донесенням поручика Петра Язикова, що був присланий з Белгорода від воєводи для огляду поселення, в 1703 р. було мешканців: «росіян – торських, маяцьких та інших міст – 36 чол.; черкас (козаків) Ізюмського полку торських та маяцьких мешканців 112 чол.; донських козаків, що зайшли для варіння солі – 2. В них було:49 дворів, 49 ізб, 11 амбарів, 48 куренів та землянок та 29 солеварених колодязі»⁸.

У 1707-08 рр. в краю відбулося антиурядове повстання з економічним підгрунтям під проводом отамана К.О. Булавіна, підтримане запорожцями.Петро І наказав О.Д.Меншикову, ізюмському полковнику Ф.М.Шидловському знищити слободи й хутори українських та російських переселенців, козацькі поселення по Сіверському Дінцю. Були спалені Тор і Бахмут, страчено 7 тис. чол.

Після невдалого Прутського походу 1711 р. до Бахмуту були переведені всі війська з таганрозької фортеці. У 1712 р., для більш успішного солеваріння та захисту мешканців до Бахмутського «острожка» були приписані 1450 «черкас», у відання полковника Ізюмського полку. Одночасно в поселеннях Писарівці та Ямполі були створені форпости з драгунських полків.

Бахмутський «великий шлях» став головним при сполученні з Черкаським ретраншаментом при р. Аксай, та з азовським узбережжям. Епідемія чуми 1718 р. призвела до того, що працівники варниць, купці солі розбіглися. Становище було виправлене після 1721 р⁹.

Новий приплив населення на територію провінції почався з 1731 р., коли розпочалося будівництво Української укріпленої лінії, що створювалася для захисту південних територій Лівобережжя та Слобожанщини від нападів кримських татар. Українська укріплена лінія мала довжину 400 верст, тягнулася від впадіння р. Орелі в Дніпро до Ізюмської фортеці.

У період «Нової Січі» запорізькі козаки влаштовували тут свої зимівники. Перша згадка про існування сторожевого поста між річками Луганню та Сіверським Дінцем у Підгорному (теперешній Слов'яносербськ) відноситься до 1740 р.

Російські однодворці, що жили поблизу Бахмута, сильно постраждали від татарського набігу 1736 р. У фортеці Бахмут у 1730-ті рр. мешкало цивільного населення (крім гарнізону) дворян – 26, духовних осіб - 51, купців - 144 з 138 членами родин ( з них євреїв було 21). Міщан - 492 (з них євреїв - 69), панських селян - 165, відставних чинів (після 25 років служби) - 1, калмиків — 69.

За свідоцтвом Бахмутського воєводи Г. Скорихіна, з нечисельного ще населення провінції від набігів татар, хвороб, втеч та «вступу до ландміліції» вибуло 5741 чол.

Зростання питомої ваги росіян у 1744 р., коли вони склали 44,15% загального населення, носило тимчасовий характер і було пов’язано із залученням для охорони Бахмуту донського козацтва. У 1745 р. частка українського населення тут була найбільш високою за всю історію краю – 96,86%.

У складеному наприкінці 1747 р. «Описі наявних за Українською лінією між Дніпром і Дінцем слобід і хуторів, які лежать без прикриття» записані 16 слобід, 317 хуторів на 756 дворів. До району м. Тора належало 5 слобід і 52 хутори, м. Бахмута – 2 слободи і 137 хуторів. Більша частина хуторів належала міщанам цих міст.

Таким чином, до середини XVIII ст. це був край переважно стихійної, народної колонізації, якій перешкоджали постійна загроза татарських набігів, важкість військової служби.

Населення повіту зросло з 1745 по 1762 р. на 453,36%. Середньорічний приріст населення на території краю в 1752-53 рр. складав від 3,31 до 7,84%.

У 1752-54 рр. на поселення в край були запрошені іноземці - вихідці з Османської та Австрійської імперій. Територія військових поселень з центром у м. Бахмут отримала назву Слов’яносербії.

Інтенсивно і без витрат казни йшло освоєння Новослобідського козачого поселення. На початку 1754 р. тут значилося всього 1626 осіб чоловічої статі, а в 1763 р. - вже 19645 осіб ч.с.

До 1763 р. завдяки притоку українців населення в Бахмутському повіті збільшилося на 5924 осіб ч.с., іноземців із загального числа 10076 осіб ч.с. було 3992 (серед них молдаван - 2627 і сербів - 378). Таким чином, Слoв’яносербия, навіть у період її самостійного існування як адміністративної одиниці, набагато інтенсивніше заселялася українцями, ніж іноземцями, яких прибуло сюди набагато менше, в порівнянні з сусідньою Новою Сербією. Національний склад Бахмутського повіту за 1750-ті рр. змінився. В 1763 р., окрім українців (75,41%) і росіян (4,72%), тут мешкали молдавани (17,08%), серби, угорці.

22 березня 1764 р. був затверджений «План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель до їх заселення». Земля розбивалася на ділянки для роздачі переселенцям - по 26 десятини землі з лісом і 30 десятини без лісу. Отримати ділянку міг будь хто за умови знаходження на військовій службі або запису в селянський стан.

У березні 1765 р. Новоросійський губернатор О. Мельгунов розділив губернію на 3 провінції: Єлисаветинську, Катерининську, Бахмутську. Заступником Мельгунова і керівником Бахмутської провінційної Канцелярії був полковник І.В. Шабельський. Наприкінці 1765 р. Мельгунова на посаді губернатора змінив генерал-поручик фон Брандт, який служив до березня 1767 р., потім 6 місяців цю посаду займав генерал-поручик Леонтьєв, потім виконання обовязків губернатора поклали на Київського генерал-губернатора генерал-аншефа Войєкова. У грудні 1768 р. в Бахмутській провінції мешкало 19627 чол. До них не ввійшли чиновники, члени їх родин, солдати й офіцери гарнізону.

З 1759 р. кримський хан перемістив Джамбуйлуцьку та Єдичкульську орди від лівобережжя Дніпра до гирла р. Дон. Кожну орду очолював сераскир чи каймакан. Під час російсько-турецької війни 1768-74 рр. відбулося вторгнення у Новоросію ногайських Буджакської і Єдишанської орд та 10 тис. яничар. Напад у 1768 р. здійснювався цими ордами (біля 70 тис.) на фортеці св. Єлизавети та Бахмут. Румянцев відвів ІІ армію на зимові квартири.

У вересні 1770 р. Катерина ІІ наказала створити нову захисну лінію від Берди та Дніпра до Кальміусу, Бахмуту і зробити все для подальшого заселення теріторії.

Зникнення після війни загрози з боку кримських татар призвело до різкого зростання чисельності населення Бахмутської провінції. У січні 1774 р. тут мешкало 27827 чоловіків, 27955 жінок. У 1770-х рр. знову зростає питома вага росіян. Після поділу Польщі 1772 р. багато білорусів втікали на Слобідську Україну. З 1764 по 1779 р. доля українців у провінції скоротилася на 8,30% (з 73,06 до 64,76%).

У жовтні 1774 р. намісником Новоросії став Г. Потьомкін, прийнявши справи у Ф. Войєкова. 14 лютого 1775 р. з території Новоросійської губернії була виділена Азовська губернія, її головними фортецями стали Білецька та Бахмутська. Новоросійським генерал-губернатором і головнокомандувачем краю був призначений граф Румянцев. Азовська губернія як окрема адміністративна одиниця у складі Російської держави була створена вдруге. На перших порах Азовська губернія складалася з двох провінцій - Бахмутської та Азовської. До складу Бахмутської провінції увійшли Бахмутський повіт і Слов'яносербія. Остаточно сформувалась територія Азовської губернії в другій половині 1776 р., коли до неї відійшла від Новоросійської губернії Катерининська провінція, до якої належала Українська лінія. В губернії передбачалось розташувати два гусарських і три пікінерних полки. У Бахмутській провінції - Слов'янський і Іллірійський гусарський полки, котрі планувалось сформувати з Бахмутського козацького та Сербського гусарського полків. Зміни в складі губернії відбулися в 1776 та в 1778 рр.

Отже, в третій чверті XVIII ст. відбувалася військово-господарська колонізація краю, основу якої, незважаючи на запрошення урядом іноземців, складали українці.

З 1775 р. починається якісно новий етап в історії заселення краю. Запорізька Січ була знищена урядом Катерини ІІ, Кримське ханство з 1783 р. включено до складу Російської імперії. У 1770-90-х рр. селяни добровільно селилися на дворянських землях, в тому числі значна кількість запорожців, що були залишені в козацькому стані, близькому до стану державних селян.

Від часу утворення Азовської губернії в ній почали селитися козаки з Полтавської, Чернігівської, інщих губерній. З організацією губернії розпочалася масова роздача земель, що належали до того запорожцям. У першу чергу землі виділялися представникам місцевої адміністрації, розміщеним на території губернії військовим поселенцям, а також козацькій старшині, що здебільшого перейшла на службу в російські війська, а також іноземним колоністам. Так, з 1776 до 22 липня 1778 р. у Бахмутському повіті було роздано 159404 дес., 5313 осіб і 13278 дес. залишилися незаселеними.З 1775 по 1782 рр. землі посилено роздавалися дворянам-поміщикам. З 1780 р. землі тут отримували відставні солдати. У Бахмутській провінції і на «Українській лінії» переважали легальні переселенці, царська адміністрація не могла тримати в цьому районі кріпосне населення в покорі. До 1774 р. приріст населення краю був невисокий. У Бахмутській провінції з містом Бахмутом, 16 сербськими ротами, 5-ма волосними, 2-ма розкольницькими, 12-ма однодвірницькими, однією державною, 2-ма економічними, 2-ма відписними і 24 поміщицькими слободами до утворення губернії проживало 29395 чоловіків і 26931 жінка. Після утворення губернії в 31 поміщицьких слободах поселились 3501 чоловіча і 3151 жіноча особи, що разом склало 32896 чоловіків і 30082 жінки. Купців і цехових у провінції в 1775 р. було 349 чол.

5 травня 1779 р. уряд опублікував маніфест "О вызове воинских нижних чинов, крестьян и посполитих людей, самовольно отлучившихся за границу", який не тільки дозволяв безкарно повернутися в Росію усім втікачам, але й надавав їм 6-літнє звільнення від сплати податків. Поміщицькі селяни могли не повертатись до своїх поміщиків, а переходити на становище державних селян. Всі ці заходи уряду сприяли прискоренню заселення території Азовської губернії.

При Катерині ІІ, Олександрі І уряд роздавав землі приватним особам у «рангові дачі», з умовою обов’язкового їх заселення впродовж певного терміну. Землі роздавалися не тільки представникам місцевої адміністрації, командирам військових об'єднань, що розташовувались на території краю, але й столичним сановникам. Намагання дістати людей для заселення призводило до того, що поміщики їздили в голодні губернії, надавали переселенцям різні пільги (праця на поміщика лише раз на тиждень, можливість користуватися поміщицьким реманентом, робочою худобою, що створювало максимально сприятливі умови для заведення власного господарства), навіть споювали горілкою¹⁰.

Повіти Бахмутської провінції (Бахмутський і Донецький) слабко заселялися в цей період. У Бахмутському повіті в 1776 р. виникли два державних і одне поміщицьке селища.

Населення Слобідської України та колишньої Гетьманщини, часто переходило на нові місця, де можна було отримати статус державних селян та на 10-12 років звільнення від всяких повинностей. У 1777 р. в військові казенні слободи були перетворені поселення запорожців – Ясинувата, Зайцево, Залізна Балка й ін.

Приріст населення Бахмутського повіту склав 22,47%. Після тривалого періоду майже повного загасання переселенського руху в цих двох повітах населення відразу виросло за 2 роки на 7622 особи ч.с.

Ймовірно, що звідси населення також переселялося на сусідні запорізькі землі. Цьому сприяло надане до 1780-х рр. селянам право переходу на нові землі. На той час у Бахмутському повіті українців було 66,27% населення, на другому місці були молдавани - 20,83%, на третьому - 6,93% - росіяни. Решта всіх етнічних компонентів в цілому складала 5,92% жителів повіту.

У 1778 р. в Бахмутському повіті були: місто Бахмут, 16 військових рот, 5 волосних сіл, 2 розкольницьких та 12 однодворних слобід, 1 державна, 2 економічних, 2 отписних сіл, 31 поміщицьке.

25 червня 1781 р. був опублікований Указ про переселення державних і поміщицьких селян з внутрішніх губерній в Азовську і Новоросійську губернії. Належало перевести в Новоросію до 24000 економічних селян «добровільно і за власним їх бажанням», а також до 26000 поміщицьких селян «на розданих і надалі роздаваних» поміщикам землі.

Азовська і Новоросійська губернії в березні 1783 р. злилися в Катеринославське намісництво, яке в 1784 р. було поділене на 15 повітів. У 1783-1795 рр. сюди прибуло 26762 переселенців чол. статі. У 1783-87 рр. близько половини всіх переселенців були поміщицькими селянами, в 1790-х рр. державний переселенський рух став вищим. Найбільш високий приріст населення в 1780-90-х рр. XVIII ст. спостерігався в Бахмутському повіті, коли він заселявся в основному вихідцями з Полтавської та Чернігівської губерній. Природний приріст населення на той час уже переважав над механічним.

У Бахмутському повіті було роздано: до 1784 поміщикам 66290; військовим поселенцям 104040 тис. дес. У 1784 - 1794 відповідно - 313020 і 158340 тис. дес.

Наприкінці XVIII ст. у Бахмутському повіті було 1 місто, 112 сіл, 22 церкви. Населення складало 29748 тис. осіб: 15489 чол., 14259 жін. статі.

У Бахмутському повіті, крім сіл, що належали офіцерам слов'яносербських полків, серед яких виділялися багатолюдні села Депрерадовичів, Штеричів, Шевичів, Міоковичів, Юзбашів та інші, великі земельні володіння мала сім'я бахмутського коменданта Шабельського (слободи Петропавлівку та Святодмитрівку), а також дійсного таємного радника князя Трубецького, в яких проживало 3377 душ обох статей.

У 1789 р. урядом були встановлені межі для кочування татар та ногайців. Їм було суворо заборонено наближуватися «до російських помешкань, що наново заводяться»¹¹.

Наприкінці XVIII - на поч. XIX ст. Новоросія зберігає значення основного району країни, що заселяється. В 1782-1795 рр. сюди прибуло 50,26% переселенців до 7 активно освоюваних губерній країни, в 1796-1811 рр. - 60,83%. В цей час в західній та південній частині повіту виникло багато слобод, заснованих колишніми запорожцями, державними й поміщицькими селянами, а також селянами-втікачами - Зуївка, Авдіївка, Харцизьке, Гришине, Селідівка, Гродівка, Добропілля та ін.

Прибулі в другій пол. XVIII – першій пол. XIX ст. в Новоросію переселенці (близько 1 млн. чол.) сприяли перетворенню краю на економічно розвинений район країни. Швидке зростання міст і виснаження вільних резервів казенної землі підсилили роль неземлеробського руху в міста. Частіше й успішніше застосовувалася вільнонаймана праця. В Катеринославській губернії переважна частина механічного приросту припадала на державних селян (48,54%), потім йшли поміщицькі селяни (32,57%), городяни (8,66%), а також пільгові категорії населення (10,23%). На початок заселення колишніх запорізьких земель на території майбутньої Катеринославської губернії (у межах 1806 р.) існувало всього 138 населених пунктів, з яких 52 були приватновласницькими. Всього протягом 1776-1782 рр. тут було заведено 91 державних і 478 поміщицьких поселень. В 1782 р. на цій території існували 180 державних і 530 приватновласницьких населених пунктів. Зниження питомої ваги приватновласницького селянства як за рахунок притоку державних переселенців, так і звільнення частини населення, що було покріпачене, та вільновідпущеників починається тут з початку XIX ст.

Про етнічний склад населення Азовської губернії можна дізнатися з матеріалів перепису населення, що проводився наприкінці 1778 р. - початку 1779 рр. З 27 названих етнічних груп найчисленнішою була українська, яка складала 61,30 % від загальної чисельності населення. За нею йшли росіяни - 20,51%, після них - греки - 7,33%, вірмени - 6,13%, молдавани - 2,50 %, а на всіх інших припадало трохи більше 2% від усієї кількості мешканців краю.

В 1794 р. мешканці Катеринославського намісництва поділялися на:

1) тих, що платили податі;

2) тих, що залишалися на пільгах (до другої категорії, крім «козаків малоросійських», належали цигани, греки, вірмени, німці-колоністи);

3) звільнених від сплати податі.

У 1794 р. в Бахмутському повіті мешкало 17239 осіб чоловічої статі; в сусідньому Донецькому - 21441 осіб¹².

У 1803 р. відводяться землі офіцерам російської армії: штабам - по 1000 десятини, обер-офіцерам - по 500 дес. На початку XIX ст. збільшується, хоча і тимчасово, роль переселенського руху німців і євреїв.

У 1806 р. приватновласні селяни складали вже 44,71%, у 1808 р. - 43,02%. Питома вага приватновласного населення з 1836 по 1858 рр. скорочується з 37,80% до 31,89%. Дуже швидко ростуть міста, розвивається землеробство, скотарство, торгівля. Система сільського господарства була переважно чотирипільна, степова, зустрічалися також трипільна і двопільна системи.

У 1812-15 рр. край тимчасово втратив позиції провідного району Росії за темпами переселення через епідемію чуми, а також війну з Туреччиною. Проте у 1812-24 рр. Бахмутський повіт офіційно стає єдиним районом дозволеного заселення.

З другої половини 1820-х рр. припиняється тривалий період інтенсивного заселення краю. Основними губерніями для виходу населення у наступне десятиріччя стали Курська, Полтавська, Чернігівська, Воронезька і Слобідсько-Українська.

Таким чином, протягом 1797-1858 рр. чоловіче населення Бахмутського повіту зросло з 24925 до 65215 чол. Українців було 71,99%, росіян – 19,06%. Потім йшли греки, німці, молдавани, євреї та ін. Росіян у Бахмутському повіті в 1859 р. нараховувалося до 20 тис. Переважно вони мешкали у невеликих селах. До значних поселень належали Лисичанськ, Скотовате, Новоекономічне, Авдіївка. Більшу частину сільського населення повіту становили казеннокоштні селяни: воєнізовані поселенці, державні селяни, колоністи. Чисельною була група «поміщицьких підданих», що працювали на користь поміщика за угодами. В середині ХІХ ст. в Бахмутському повіті відбувався природній приріст населення, про що свідчить збільшення старих поселень і вирівнювання в них співвідношення між чоловіками та жінками.

З дрібного селянського промислу наприкінці ХVIII ст. розпочалася кам’яновугільна промисловість. В першій чверті ХІХ ст. виникають поміщицькі копальні. У 1825 р. в Бахмутському повіті не було відзначено наявності заводів і фабрик. В 1842 р. працювало 21 підприємство, в середньому на кожному було по 5-6 робітників.

У Бахмуті мешкало в 1834 р. 6559 чол., будинків кам’яних було 6, дерев’яних - 1017, церков – 5; лавок 30, винних погребів - 5¹³. У місті й селах повіту (Желєзному, Ясинуватому, Олександрвці, Голіцинівці, Селідовці, Троїцькому, Казенно-Торській Олексіївці, Луганському) в середині ХІХ ст. вудбувалися по три-чотири ярмарки на рік.

Отже, з кінця XVIII до середини ХІХ ст. тривала так звана «поміщицька колонізація» краю. В цей час в етнічному відношенні більшість населення, що прибувало, становили українці, але зростає кількість переселенців із середньоросійських губерній.

У другій половині ХІХ ст. в краї продовжувалися інтенсивні міграційні процеси, що були пов'язані з потребою вільних робочих рук. У «південних губерніях» місцеве селянство було неспроможне зібрати весь хліб, особливо у врожайні роки. Тимчасово сюди приходило багато «артелей» косарів. Серед більшості косарів-сезонників, які були представлені селянами центральних губерній, було багато кримінальних елементів, що рятувалися від поліції. З таких «сезонників» вербувалася й більша частина робітників вугільних копалень Слов’яносербського та Бахмутського повітів. Яскравою іллюстрацією цього є уривок з роману «Беглые в Малороссии» ( 1860 р.) уродженця с. Пришиб Ізюмського повіту (краснолиманський район) Харківської губернії, знавця реалій життя півдня імперії Г.П. Данилевського: «…З усіх кінців Росії, а з півночі особливо, йшли великими артілями найманці на південь. Вони йшли великими й малими шляхами, з косою за плечима, хлопці та дівчата, наймаючись по дорозі косарями та гребарями. Цілі села, гуртом виходячи з тісних околотків, йшли по дорогах, в пилюці й задусі, босі та голодні, в очікуванні важкої праці. Окремі артілі зливалися в загони, становлячись до справи… Було тут багато й вільних селян з квитками, й поміщицьких з паспортами; але в кожній артілі було ще більше втікачів. Праця потрібна, праця дорого коштує, рук мало, справа кипить, трава сохне, пшениця визріває, горить, наливається, осипається; як тут не прийняти втікачів, панове юристи? Ласкаво просимо! Хоч і небезпечно, та хто полічить у цьому неозорому степу? Є де попрацювати, є де й заховатися. Сховає і свій брат земляк, сховає й поміщик, коли налетить гроза у вигляді справника або станового… А поміщику та колоністу без утікача немає життя. Втікачі – народ тихий, тверезий, старанний; чисто ліверпульські пуритани в душі. Бере втікач за працю менше за вільного (…) Місця з’єднання всьго цього влітку захожого люду в степу, притон їхніх відпочинків та наймів, їх розважальні клуби, це – шинки заможних слобід та самітні постоялі двори…»¹⁴

Переважаючим заняттям жителів Бахмутського повіту було землеробство (без добрив), вирощувалися хлібні рослини, коренеплоди, стручкові, технічні та кормові культури, тютюн (головними тютюнниками були німці).

Окрім посух, землеробству шкодили ховрашки, сарана. Винищування ховрашків складало натуральну повинність населення. Земство встановлювало як чисельність ховрахів на душу, так і розмір штрафів. Повіт страждав від неврожаїв, особливо в 1880-1901 рр.

В повіті в 1891 р. з 5642333,5 десятин належало: селянським товариствам - 37,55% землі; дворянам - 31,06%; німцям-поселенцям  9,46%; грекам - 6,62 %. Селяни в особистій власності мали 3,74 %; купці - 2,91%; різні власники (промислові компанії та ін.) - 2,49 %; казні належало 2,32 %; товариствам селян, міщан і козаків, міщанам - 0,65 %; міським товариствам - 0,61 %; духівництву  - 0,58 %; єврейським колоніям - 0,34 %. Розширення осілого населення змінило структуру господарства повіту. У другій половині ХІХ ст. розширювалися посівні площі, вдосконалювалися знаряддя праці. Пшениця, картопля, баштанні користувалися значним попитом. Діяли «заводи» великої рогатої худоби, розвивалося конярство, вівчарство.

Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець, свиней, кіз, робилися спроби розведення ангорських кіз. Прості вівці були головним чином у селян; тонкорунні у приватних власників (що володіли великими мериносними кошарами) складали важливу галузь господарства в Бахмутському повіті. Найголовніші бавовняні ярмарки  були у Катеринославі та Бахмуті. У селян повіту в останній чверті ХІХ в. почало переважати чотирипільне землеробство.

Були поширені різноманітні ремесла: ткацький, шевський, столярний тощо. Розвивалися в першу чергу соляний, чумацький. Значне місце в економіці краю посідало виробництво борошна. У Бахмутському повіті в другій половині ХІХ ст. частіше зустрічалися вітряні млини «голландського типу».

Визначення чисельності різних народів, які заселяли край в середині ХІХ ст., було справою майже неможливою, бо «населення там змішане, постійно змінюється»¹⁵. Мова йшла про приблизні оцінки, згідно яким основну масу населення складали українці. В 1885 р. більшість населення повіту складали «росіяни» (тобто «великороси») та «малороси» – 176178 осіб (94,73%). Окремо значилися 227 литвинів (білорусів). Населення повіту за переписом 1897 р. становило 200177 осіб.

У другій половині ХІХ ст. починається різкий підйом промислового виробництва. Після Селянської реформи 1861 р. посилилися міграційні процеси в краї. Газета «Південний край» в 1881 р. відзначала: «потяглися землероби-працівники в нові краї, шукають землю, а піти в ряди міського пролетаріату не хочуть». Земська статистика (губернське Бюро статистики очолевав В.С.Пругавін, на статті якого посилався В.І.Ульянов у книзі «Розвиток капіталізму у Росії») зафіксувала перехід бідних селян Олександрівської волості Бахмутського повіту на працю «на заводах та копальнях» Новороссійського товариства. На Юзівському металургійному заводі працювали 425 колишніх селян Луганської, Скотоватської, Авдіївської та Олександрівської волостей повіту. Прибували на роботу на фабрики та заводи селяни Орловської, Курської, Калузької, Тульської, Воронезької, Тамбовської губерній; українських губерній: Харківської, Чернігівської, Полтавської, інших повітів Катеринославської. В 1871 р. в регіон прибуло 82,5% робочих з чорноземного центру Росії, 15,6 % з українських губерній та області війська Донського».

За даними дослідження, в сер. 1880-х рр. («Историко-статистическое описание Екатеринославской губернии», том 2- «Бахмутский уезд» и том 3- «Славяносербский уезд», які видані В.С.Пругавіним у 1886 р.) у Бахмутському повіті на 33 великих вугільних копальнях (не враховуючи селянські) було зайнято 5150 чол., з них 2067 чол. (40,1%) мешкали біля копалень постійно, 3083 (59,9%) приходили працювати тимчасово. Зі 1870 родин постійних працівників мешканців Бахмутського повіту було 66 родин, мешканців інших повітів Катеринославської губ. – 48 родин. Інші переважно були робочими з Белівського повіту Тульської губ. та Болховського повіту Орловської губ. З числа тимчасових працівників 97% складали місцеві, що у вільний від польових робіт час приходили працювати на копальні. У 1880-ті рр. річний дохід селянина Курської губ. складав 60 р., за осінньо-зимовий період він міг заробити стільки ж.

Чисельність робочих Бахмутського повіту збільшилася з 53,3 тис. у 1899 р. до 74,9 тис. у 1911 р. Таким чином, соціальний та етнічний склад повіту почав різко змінюватися.

Фабрик і заводів у Катеринославській губернії в 1892 р. було 594 з виробництвом на 32 млн. руб., 34 тис. робочих. Існувало заводів обробки тваринних продуктів (шкіряних, салотопенних, воскових та ін.) - 51 з виробництвом на 274 тис. руб.; 10 винокурних (на 445 тис. руб.); 14 пивоварних і медоваренних (на 240 тис. руб.); 3 тютюнових фабрики (на 444 тис. руб.), цукровий завод (на 1 млн. руб..); 71 паровий млин (на 3.333 тис. руб.), 19 парових лісопилок (на 400 тис. руб.). Чавуноливарних і чавуноплавильних заводів було 4 з виробництвом на 22 млн. руб., 12 тис. робочих. Існували 31 завод землеробських знарядь з виробництвом на 1,5 млн. руб.; трубопрокатний завод (0,5 млн. руб.); 168 цегляних і черепичних заводів (на 400 тис. руб.); 6 вапнякових заводів, 2 скляних, 3 алебастрових, 15- мінеральних вод, 10 слюсарно-каретних, 2988 водяних і вітряних млинів (з виробництвом на 1328 тис. руб.) та ін.

Наприкінці ХІХ ст. сформувався Південний гірничо-промисловий район, де діяло до 300 промислових підприємств, з них 13 – металургійних, які виготовляли 60 млн. пудів металу (33% від загальноросійського обсягу). У Бахмутському та Маріупольському повітах діяли 8 металургійних заводів. У Горлівці, Дружковці, Костянтинівці, Краматорівці, Юзівці, Харцизьку, Дебальцевому були побудовані машинобудівні заводи. Розвивалися коксохімічна, содова галузі. Проводилася розробка кам'яного вугілля, солі, глин, гіпсу, марганцю, кіноварі, каменю. Біля Микитівки був найбільший у Російській імперії завод з виробництва ртуті.

Кам'яновугільних копалень у Бахмутському і Слов’яносербському повіті наприкінці ХІХ ст. було 61, з обсягом виробництва в 7 млн. рб., 12 тис. робочих, переважно не місцевих. У 6 селищах цих повітів велася розробка вугілля селянами (до 10 млн. пудів на рік), переважно на надільних землях. Солевидобуток у Бахмутському повіті поділявся на виварювальне і солекам’яне. У 1892 р. було вивезено солі близько 16  млн. пудів; виварювальної – 3.879 тис. пудів, кам'яної – 12.039 тис. пудів.

Повіт міг би мати судноплавну р. Сіверський Донець. По середній частині повіту проходили головні лінії Курсько-Азовської залізниці, Маріупольська гілка Донецької, по східній частині головна лінія і гілки Донецької, по західній - Катерининської.

Велику роль в індустріалізації краю відіграв іноземний капітал. Природні багатства, дешева робоча сила, державні пільги приваблювали підприємців із Франції, Бельгії, Німеччини, Великої Британії, Італії. 12 металургійних заводів були засновані на кошти іноземних підприємців. Іноземні акціонерні товариства видобували до 70% вугілля в Донбасі, іноземні капітали працювали в машинобудівній, содовій, скляній галузях. У 1900 р. на території Донецького басейну діяло 4 Товариства солевидобування, з них 2 були іноземні (голландське та французьке), володіли трьома копальнями з п'яти в басейні, в них працювали 870 робітників. Із 22.610.065 пудів кам'яної солі, видобутої у Донецькому басейні в 1900 р., підприємства з іноземним капіталом видобули 17.886.752 пудів, що становило 79%, а в Російській імперії, з загального обсягу 119.111.000 пудів, - 15%. Промислове виробництво Бахмутського повіту можна назвати «міжнародним». Так, в 1895 р. дворянин грек Адріан Ілліч Мазаракі, бахмутський купець 2-ї гільдії німець Карл Христофорович Шейблер значаться серед головних акціонерів «Товариства заводу вогнетривких виробів М.О. Ковалевського». Керівником заводу був гірничий інженер прибалт Ф.С. Ермансон. В 1914 р. завідуючим комерційною частиною був англієць Уайтховен, головою Правління німець генерал М.М. Гельмгольц. Серед акціонерів були іудеї О.Л. Звенигородський (Сімферополь), Л.Б. Гаркаві (Катеринослав), М.Ю. Карпас (Катеринослав), М.В. Майданський (Катеринослав), німці Ф.С. Ермансон (Рига), Ема Шейблер (Петербург), поляки Казимир Мсцихович (Юріївський завод, Катеринослав), Теофіл Вдзінковський (Часів Яр), швед С.А. Сундгрен (Луганськ).

Заняттями населення окрім робіт в економіях, на заводах, були: підвезення до залізниць на волах вугілля, солі, металів, хліба; робота на річкових пристанях. З кустарних промислів, взагалі не особливо розвинених, головними були: ковальсько-слюсарний з оборотом в 350 тис. руб., шкіряно-кушнірський (на 26 тис. руб.), гончарний (на 25 тис. руб.), бондарський (на 50 тис. руб.), ткацький: вироблення прядивного і льняного полотна, селянських килимів, ряднів з очосів конопель, грубого сукна з овечої шерсті.

Навколо підприємств формувалися робітничі селища, які згодом перетворялися на міста. Так, у 1870 р. в робітничому селищі при заводі Дж. Юза мешкали 42 родини, 164 особи. У Юзівці в 1884 р. мешкало вже 5494 осіб (з них - більше 300 іноземців).

Місцеве українське населення надавало перевагу землеробству, тому не дуже охоче йшло працювати на промислові підприємства. На копальнях Бахмутського повіту працювало 27 іноземних родин ( 76 осіб). Серед робітників юзівського заводу в 1913 р. жителів Бахмутського повіту було лише 21,6%, інших восьмох повітів Катеринославської губ. - 11%, жителів центральних губерній (Орловської, Володимирської, Калузької, Смоленської, Рязанської, Тамбовської, Костромської, Нижегородської, Тульської, Ярославської) — 26%, жителів південних та південно-західних губерній (Області Війська Донського, Воронезької, Курської, Київської, Чернігівської, Таврійської, Харківської, Херсонської, Полтавської) — 17,4%, іноземців — 5%.

Протягом останьої чверті Х1Х ст у Бахмутському повіті земство мало проблеми з навалою сезонних робітників, що впливало як на рівень зайнятості населення, так і на епідеміологічний стан. Катеринославське санітарне відділення у 1902 р. відзначало прибуття 203 партій з 11222 робітників (82,8% з Харківської, 8,9% - з Курської губерній). Прибульці приносили з собою холеру, віспу, дизентерію, сухоти.

У 1908 р. населення Бахмутського повіту становило 546,6 тис. чол., в тому числі 240,5 тис. прибулих з інших регіонів держави. У повіті тоді мешкали громади євреїв (до 6,7 тис.), німців (до 200 чол.), татар (до 200 чол.), поляків (до 300 чол.), представники інших народів. У 1913 р. в Бахмуті мешкало: «росіян» - 21 тис. чол, євреїв - 6,38 тис., поляків - 113, німців - 76, татар - 89, іноземних підданих – 104 чол.

Для порівняння з іншими повітами варто навести такі дані 1913 р.: українці, становлячи більшість по всій губернії, переважали у Новомосковському, Верхньодніпровському, Слов'яносербському та Катеринославському повітах. Значна кількість росіян жила у Бахмутському, Павлоградському. Німців-колонистів було найбільше в Катеринославському та Олександрівському; волохів та молдаван у в Слов'яносербському, Бахмутському та частково Катеринославському, греків у в Маріупольському, болгар - у Слов'яносербському, поляків - у Олександрівському, Катеринославському та частково Бахмутському, кількість евреїв була приблизно однаковою в усіх повітах губернії¹⁶.

Площа Бахмутського повіту у 1914 р. складала 82.360.602 десятини. З них: грекам належали 1520 дес., німцям – 120177 дес., євреям – 784 дес.¹⁷

Міграційні процеси в Бахмутському повіті посилилися після «столипінської реформи».

Г.О. Смекалов від губернського Правління зустрівся з заступником міністра МВС Нивицьким. Керуючим переселенською справою був Г. Глинка. Від повіту на нараді був присутній агент Єфімцев.

Великі села Гришино, Государев Байрак, Троїцьке Луганське, Селідово переходять на отруби та хутори з невелики наділами. Вести господарство їм складно. 926 селян готові переселятися без ссуди держави.

Управа мала агента у Бахмуті, в Алтайському окрузі, Акмолинській, Тургайській, Семиреченській областях. Витрати становлять 12 тис. руб. Інші повіти губернії не мали такої організації.

18 березня 1910 р. дозвіл на переселення отриманий на Балаганський повіт Іркутської губернії, Нерчинський округ Забайкалля.

В 1913 р. Земство направило на нові місця 595 «ходоків», допомогло переселенню 1129 родин (7903 чол), у 1914 р. було 644 «ходоків», переселилося 997 родин (5004 чол.). За 2 роки 27 родин повернулося в повіт.

В 1914 р. гласний земства Антон Михайлович Мішенов відвідав Томськ, Акмолинський район і вивчив становище переселенців з Бахмутського повіту.

Таким чином, міграційні процеси та суттєве збільшення населення краю в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. були пов'язані як із природним приростом населення, так і з міграційними процесами внаслідок розвитку промислового виробництва, реформами, скасуванням кріпацтва. Більшість населення становили українці, але збільшився відсоток інших етнічних груп.