Володимир романець

Жоден з нас — авторів цієї книжки — не є фахівцем галузі ядерної енергетики. Один — лікар, а другий — адвокат. Але ми доклали всіх сил, щоб просвітитися з них питань, зорієнтуватися в них. Ми говоримо як громадяни демократичного суспільства. Ми закликаємо інших сформувати свої погляди й висловити їх. І ми повторюємо: не бійтеся брати участь у цьому процесі лише тому, що ви не розумієте всіх тонкощів ядерної техніки й технології. Альберт Ейнштейн якось зауважив: «Навіть учені не збагнули до кінця природу атомної енергії — знання будь-якої людини неповні».

Почнемо з простого факту: сучасний світ користується ядерною енергією. Через шість місяців після аварії в Чорнобилі у тридцятьох країнах світу працювало 374 ядерні реактори, 157 будувалися, а ще 116 були на стадії проектування. На діючих реакторах виробляли 16 відсотків електроенергії, і потреби в ній на земній кулі дедалі зростають. Отож, зважаючи на вигоду ядерної енергії, ніяке рішення будь-якої країни не може змінити того факту, що ми живемо в атомну добу.

Тоді, коли ми писали цю книжку, в Сполучених Штатах працювали 102 ядерні реактори, а ще 24 були на стадії будівництва. Ті реактори виробляють 17 відсотків електроенергії в країні, а 1990 року цю частку планують довести до 20 відсотків. У шістьох штатах ядерні електростанції дають 50 відсотків електроенергії, а в штаті Вермонт — аж 71 відсоток. Що ж до абсолютної кількості електроенергії, яка виробляється на ядерних електростанціях, то тут США залишили далеко позаду всі інші країни.

І все ж не слід вважати, що темпи поширення ядерної енергетики у США невпинно зростатимуть, як це було із простою електричною енергією півстоліття тому. З 1978 року не надійшло жодного нового замовлення на будівництво ядерних реакторів, а проекти, підготовлені після 1974 року, багато разів відкладали й переносили на потім. Наша атомна енергетика досягне свого найвищого розвитку 1992 року; потім вона почне занепадати, бо перше покоління атомних електростанцій дедалі спрацьовується і їх експлуатацію доведеться припинити. Протягом двох десятиліть Сполучені Штати були головним постачальником палива, обладнання й технологічного досвіду в галузі ядерної енергетики в усьому світі. США, які ввели світ у добу ядерної енергетики, тепер, можна сподіватися, виведуть його з неї.

Але сьогодні не тільки Сполучені Штати володіють ядерною технікою і технологією. Багато країн мають компетентних фізиків-ядерників і свої власні програми розвитку атомної енергетики. У Франції на атомних електростанціях виробляють 70 відсотків загальної кількості електричної енергії, в Бельгії — 60 відсотків, у Швеції — 50. В Японії працює 34 атомні електростанції, у Великобританії — 38. Радянський Союз, незважаючи на Чорнобиль, має намір до 2000 року збільшити виробництво ядерної енергії вп’ятеро.

Країни третього світу також починають розвивати в себе ядерну енергетику. Споживання електроенергії на душу населення в них становить приблизно 400 кіловат-годин (порівняно з 9600 кіловат-годин у Сполучених Штатах). Близько 1,7 мільярда чоловік у країнах, що розвиваються, взагалі позбавлені можливості користуватися електричною енергією. Багатьом з них нічого іншого не лишається, як розвивати ядерну енергетику.

Вони не мають ні покладів вугілля та нафти, ні достатніх запасів іноземної валюти, щоб платити за викопне паливо, тому використовуватимуть ядерну енергію незалежно від того, робитимемо це ми чи ні.

Чим загрожує використання ядерної енергії у Сполучених Штатах і за кордоном? Насамперед можливістю виникнення аварії. Наше суспільство покладається на техніку й технологію, але ядерно-енергетичні системи не зовсім надійні. Вони складаються з тисяч помп, клапанів, труб, електросхем і двигунів. До аварій можуть призвести помилки в проектуванні, будівництві, експлуатації та ремонті обладнання, а також зовнішні чинники — повені, пожежі, землетруси й смерчі. Корозія, вібрація, перенапруження та спрацювання деталей внаслідок тривалої експлуатації можуть спричинити якусь незначну хибу в роботі, а вона призведе до інших, які годі передбачити навіть за допомогою комп’ютерів. Здебільшого машини працюють доти, доки вони вийдуть з ладу, але в роботі ядерних реакторів ця засада неприпустима.

Можливо, в Сполучених Штатах аварія «чорнобильцю типу» виключається. Чорнобильські блоки мають специфічну конструкцію: в них функцію нейтронного вповільнювача виконує графіт, а охолоджувача — вода. і крім того, там відсутнє обладнання для утримання під нею радіоактивних речовин. На думку багатьох фахівців, ці особливості конструкції також позначилися на стабільності реактора.

А проте в галузі ядерної енергетики радянські аварії — це й наші аварії. На американських атомних електростанціях також не виключаються аварії, але інших типів. Безпечність роботи багатьох вузлів наших реакторів було перевірено лише шляхом математичного моделювання, а не за допомогою емпіричних даних. Часом відповідальні інстанції відмовлялися визнати й усунути дефект в електростанціях на стадії будівництва, бо це означало визнати прорахунки в забезпеченні надійної роботи. Врешті найуразливішою ланкою будь-якої атомної електростанції є персонал, що на ній працює.

Люди втомлюються, іноді в них поганий настрій: діючи бездумно, вони припускаються помилок. Щоб отримати посвідчення оператора пункту керування, претендент на цю посаду повинен скласти іспит за відповідним тестом, давши правильні відповіді на 80 відсотків запитань. Постає питання: чи цих 80 відсотків знань, умінь та навичок справді досить для роботи на пункті керування ядерного реактора і як оператори опановують решту 20 відсотків, надзвичайно важливих для їхньої роботи? На деяких АЕС операторів добирають за профспілковими угодами, ставлячи на перше місце не професійну компетентність працівника, а стаж його роботи. І такі працівники часто не справляються зі своїми обов’язками. Перевірка показала, що на атомних електростанціях у всій країні оператори пунктів керування сплять на роботі. На одній з АЕС оператор пункту керування дивився волейбольний матч по телевізору, призначеному для контролю за роботою реактора, а тим часом радіоактивна вода переповнила резервуар і затопила сусіднє приміщення. На іншій АЕС інспектор, зайшовши на пункт керування, нікого не застав на робочому місці, хоч реактор працював на повну потужність: один оператор пішов у туалет, а другий сидів далеко від панелі приладів. Звіти федеральних комісій рясніють згадками про вживання персоналом пунктів керування алкоголю та наркотиків на робочих місцях.

Великі аварії починаються з малого, але вони руйнують цілі енергетичні системи. На атомній електростанції неподалік міста Гаррісбурга (штат Пенсільванія) пункт керування був обладнаний панелями із сотнями світлових сигналів, які забезпечували операторів необхідною інформацією про характер несправності й давали змогу вжити заходів для її усунення. Однак панелі були величезними, а інформація друкувалася малими символами й оператори могли охопити поглядом лише незначну її частину. Крім того, світлові сигнали було згруповано таким чином, що годі було відрізнити найважливіші проблеми від другорядних. Отож коли сталася аварія, більше сотні кольорових лампочок — червоних, зелених, білих, бурштинових і блакитних — замигтіли наче різдвяні декорації, й оператори не знали, що їм робити, з чого почати.

— Я б узагалі викинув ту аварійну панель, хай їй грець! — згодом сказав один з операторів.— Ніякої користі від неї ми не мали.

На атомній електростанції в штаті Пенсільванія вчені втратили контроль над роботою реактора. Це тривало недовго, однак, щоб знезаразити навколишню місцевість і зупинити реактор, було витрачено близько мільярда доларів і залучено до роботи кілька тисяч технічних працівників. До протиаварійної оболонки реактора щодня подавали півтори тисячі галонів води для компенсації витоку. А що контрольні стрижні розтопилися внаслідок перегріву й уранове паливо могло вийти з-під контролю, довелося пропустити через охолоджувальну систему реактора борну воду.

Одне слово, аварії трапляються. Ось чому ядерна промисловість потребує дотримання правил, які зводять до мінімуму можливість виникнення аварій на АЕС. А крім випадкових аварій, не виключена можливість терористичних актів та диверсій.

Найбільша в Сполучених Штатах ядерна диверсія сталася 1961 року в місті Арко (штат Айдахо) на станції, що належала Комісії в справах атомної енергії, де випробовували реактори. На зміні — від четвертої години пополудні до півночі — працювали троє фахівців, і реактор був вимкнутий. Для виконання однієї з операцій поточного контролю треба було підняти контрольний стрижень на чотири дюйми, але не більше, щоб не ввімкнути реактор. Незважаючи на це, один із тих фахівців витягнув стрижень цілком. Почалася ланцюгова реакція, рівень енергії піднявся, й реактор вибухнув. Троє фахівців загинули. Через десять років Комісія в справах атомної енергій заявила в своєму звіті: «Аварію влаштував навмисне один з операторів, який вирішив накласти на себе руки». Цей чоловік, очевидно, втратив здоровий глузд від ревнощів — він запідозрив, що його дружина зраджувала його з оператором, який працював на тій самій зміні.

Ясна річ, оператори пунктів керування мають знання, засоби й можливості для того, щоб спричинити криху. Чи існує контроль за психічним станом операторів і який він? Що треба для того, аби відвернути божевілля оператора? За правилами Комісії ядерного регулювання для захисту атомних електростанцій від диверсій там має бути наглядач. Чи достатньо для цього однієї людини? А зовнішні напади? Можливість вивільнення радіоактивного матеріалу робить атомну електростанцію надзвичайно спокусливою для нападу. Однак, за федеральними правилами, охорона від зовнішнього нападу складається лише з трьох чоловік, які діють як одна група і мають ручну зброю. З цією ж метою на електростанції чергують п’ять працівників служби безпеки.

Прихильники ядерної енергетики намагаються довести, що терористичні акти й диверсії на ядерних електростанціях малоймовірні. Адже, твердять вони, багато терористичних груп мають достатньо технічних засобів для знищення тисяч людей, але не роблять цього. «Якби вони ставили собі за мету вбити п’ятдесят тисяч чоловік,— пише один оглядач,— то знайшли б легші шляхи здійснення свого наміру. Вони б впустили отруйний газ до системи вентиляції великого будинку; підірвали б динамітом опори стадіону, щоб горішній ярус упав на долішній; кинули б велику кількість напалму або бензину на стадіон, де повно глядачів; підірвали б греблю; отруїли б міську водогінну мережу».

В автора наведених вище міркувань багата фантазія, але жодна з перелічених ним диверсій не може назавжди вилюдніти ту чи ту територію або викликати негайну евакуацію, пов’язану з можливістю ядерної аварії.

Евакуація — це переміщення людей з території, де високий рівень ризику, в безпечні райони. Слово «евакуація» означає організований і спокійний вихід усього населення, однак у Сполучених Штатах, особливо поблизу великих міст, навряд чи це можливо. Найімовірніше, що внаслідок ядерної аварії у нас почалася б паніка і настав би хаос.

Як евакуюватися? Хто водитиме автобуси та поїзди? Чи треба вагітних жінок і дітей вивозити в першу чергу? Що робити з хворими в лікарнях? Чи повинен медичний персонал залишитися на місці, щоб доглядати тих, хто не може встати, тоді коли все населення виїжджає? Як вивести в’язнів з тюрми і як тримати їх під контролем після ядерної аварії?

Через обмеженість досвіду в ліквідації ядерних катастроф (на щастя) наші плани дій за непередбачених обставин побудовані переважно на теоріях і здогадах. Так от, ці плани передбачають вихід на роботу лікарів «швидкої допомоги», які проживають у небезпечній зоні та за її межами, для виконання своїх обов’язків у небезпечній зоні, незалежно від того, чи евакуйовано їхні родини. Такі самі вимоги стоять перед військовослужбовцями. Очевидно, що й службовці поліції та лікарі не залишаться осторонь. Але чимало водіїв автобусів, тягачів, працівників транспорту, контрольно-пропускних пунктів можуть знехтувати свій службовий і громадянський обов’язок. За радянськими даними, під час евакуації міста Прип’яті 177 членів партії ухилилися від виконання своїх обов’язків, а багато хто, як кажуть, підкорився дисципліні під страхом розстрілу. Наше суспільство менш авторитарне, ніж радянське, то якої дисципліни ми можемо чекати за критичної ситуації? Щодня шляхи сполучення більшості американських міст та їхніх околиць украй перевантажені протягом цілих годин. Чи можна буде поїхати ними в разі атомної кризи? Хто з нас серйозно розраховує, що ми здатні евакуювати Лос-Анджелес чи Нью-Йорк?

Отже, чимало питань, пов’язаних з ядерними аваріями, залишаються без відповіді. Та це ще не все. Для щоденної роботи атомних електростанцій потрібне ядерне паливо, видобування і обробка якого досить небезпечні. Уранову руду викопують з-під землі, потім подрібнюють — кришать, перемелюють і хімічним способом з неї виділяють уран у вигляді «жовтого тістечка». Це «тістечко» перетворюють на газоподібну сполуку і збагачують, збільшуючи вміст ізотопів урану-235. І, нарешті, отримують окис урану у вигляді кульок або пігулок, які запаковують у паливні стрижні. На кожній із зазначених стадій вивільнюються понаднормові дози радіації. Але найбільшу тривогу викликає проблема ядерних відходів. До 1985 року на атомних електростанціях США було вироблено 12 тисяч тонн високорадіоактивних відходів. За даними Національної академії наук, до 2000 року ця цифра становитиме 72 тисячі тонн. Ще більше накопичується низькорадіоактивних відходів — це залишки після подрібнення руди й побічні продукти збагачувального процесу. Супротивники атомної енергетики стверджують, що, за даними Агентства охорони навколишнього середовища, в 2000 році в Сполучених Штатах буде вироблено мільярд кубічних футів низькорадіоактивних ядерних відходів — ними можна було б встелити чотирирядну автостраду шаром завтовшки один фут під моря до моря. Прихильники ядерної енергетики вважають, що це перебільшення; на їхню думку, таких підходів заледве вистачить, аби покрити одне футбольне поле шаром завтовшки три фути. Але річ не в кількості ядерних відходів — набагато важливішим є те, що ми не знаємо, куди їх дівати.

Високорадіоактивні відходи неможливо знищити: їх треба ізолювати від навколишнього середовища на десятки тисяч років — лише тоді вони стануть нешкідливі. Однак ми не знаємо, як це зробити. Людське суспільство ще не існувало десятки тисяч років. Тому необхідно створити систему знешкодження ядерних відходів, яка була б незалежна від людини. Досі жоден технічний процес ніколи не був безпомилковим і вічним, а саме це й потрібно для ізоляції ядерних матеріалів.

Останніми роками було зроблено чимало пропозицій; викидати ядерні відходи в космос (а якщо ракета вибухне під час запуску?); ховати контейнери з відходами на полюсах у кризі, яку вони розтоплять своїм теплом і опустяться вниз аж до корінної породи (та чи розтане полярна крига?); запаковувати відходи в голчасті контейнери і скидати їх в океан, де вони пройдуть крізь товстий шар осаду на чотиримильну глибину (послідовники Жака Кусто енергійно виступають проти цієї ідеї); робити в землі шахти завглибшки шість миль і в них ховати відходи (а що буде в разі землетрусу?); ховати відходи в сольових або гранітних геологічних формаціях (але як забезпечити цілісність контейнерів?).

Тепер відходи ядерного палива можна перевозити і зберігати в спеціально сконструйованих кухвах із сталі, свинцю та різних антикорозійних сплавів. Під час випробування ці кухви клали на вантажівки і на швидкості 80 миль за годину били ними об 700-тонний бетоновий мур, їх кидали з висоти 2 тисячі футів, ставили на залізничну колію, і локомотив бив по них на швидкості 90 миль за годину, їх занурювали в басейн, де горіло авіаційне паливо. Всі ці випробування кухви витримали, але чи витримають вони випробування часом? За даними міністерства енергетики США, контейнер, наповнений високорадіоактивними ядерними відходами, зможе протистояти корозії лише кількасот років.

Поки що більшість відходів ядерного палива «тимчасово» зберігають в облицьованих сталевими плитами басейнах біля атомних електростанцій, і небезпека забруднення навколишнього середовища дедалі зростає.

Учені вважають, що досі зафіксовано принаймні одну велику аварію, пов’язану з викидом відходів ядерного палива. Наприкінці 1957 або на початку 1958 року стався величезний вибух поблизу Киштима на Уралі. Гадають, що це вибухнули сховища відходів ядерного палива. Ось як описує цю подію Жорес Медведєв, біолог, який пізніше емігрував з Радянського Союзу до Лондона: «Це був неймовірної сили вибух, який нагадував виверження вулкана. Ядерні реакції призвели до перегріву підземних сховищ відходів. Внаслідок вибуху високо в небо було викинуто радіоактивні матеріали та пил. Десятки тисяч людей зазнали ураження, сотні з них загинули. Величезну територію довкола того місця, де стався вибух, і досі вважають небезпечною; сьогодні це заборонена зона». Одне слово, тепер в усьому світі працює приблизно чотириста атомних реакторів, а системи тривалого зберігання ядерних відходів не існує. Люди, відповідальні за ядерні програми, вірять, що нарешті буде створено довічно закриту систему. Але таку систему треба ще створити.

Одна з небезпек ядерної енергетики полягає в тому, що технологію і сировину мирних атомних програм можна використати для створення ядерної зброї. Необхідний для цього плутоній отримують з відходів ядерного палива, і така операція по грошах багатьом країнам третього світу. Коли Індія слідом за Сполученими Штатами, Радянським Союзом, Великобританією, Францією і Китаєм вступила до «ядерного клубу», вона мала лише матеріали, техніку й технологію (їх постачали їй США та Канада) для мирної програми розвитку ядерної енергетики. Згодом шляхом Індії пішов і Пакистан.

Міжнародне агентство у справах атомної енергії (МАГАТЕ) зобов’язане унеможливлювати використання ядерної техніки, технології й палива для виробництва ядерної зброї. Однак воно, як і більшість організації ООН, не може вживати суворих санкцій до держав, котрі порушують ці принципи. Так після того, як Ізраїль бомбардував іракський ядерний реактор, інспектор МАГАТЕ визнав, що країни-господарі можуть не допускати інспекторів агентства для перевірки — через їхню національність, мають право обмежувати перевірку реакторів, які будуються, до одного разу на чотири місяці або заборонити перевірки, заявивши, що в реакторах немає торію, урану чи плутонію — матеріалів, необхідних для виготовлення зброї. Одне слово, гарантії відсутні.

І взагалі чи можна досягти позитивних наслідків, виступаючи лише проти певного джерела енергії, в даному разі урану? Сполучені Штати виробляють тепер електричної енергії на третину більше, ніж перед арабським ембарго на нафту 1973 року, і ця тенденція, очевидно, триватиме. Отже, супротивники ядерної енергетики повинні зайняти конструктивну позицію, тобто запропонувати альтернативні шляхи розв’язання енергетичних проблем.

Які ж це шляхи? Насамперед виробництво гідроелектричної енергії, яка відігравала значну роль у промисловому розвитку Сполучених Штатів і задовольняла на 30 відсотків наші енергетичні потреби аж до другої світової війни. Ця енергія дешева, однак в Азії, Африці й Латинській Америці величезні запаси гідроресурсів використовуються лише на 10 відсотків. У США гідроенергетичні можливості вичерпано й будівництво нових гребель може призвести до серйозних екологічних проблем.

Геотермальні електростанції, що перетворюють енергію глибинного тепла гірських порід на електричну, громіздкі, мають невисокі показники роботи й у кращому разі можуть лише частково задовольняти потреби тієї чи іншої країни в електроенергії. Те саме можна сказати про електростанції, які використовують теплову енергію Світового океану й залежать від різниці температур між поверхневими і глибинними шарами води в тропічних районах земної кулі.

Енергія морських припливів, вітру та деревного палива не має великих перспектив на майбутнє. Не можна покладати великих надій і на використання природного газу через обмеженість його запасів і високу вартість. Біоконверсія — перетворення різних відходів на енергію — перспективна як допоміжний засіб очищення міст від сміття. Однак тепловміст цих відходів низький, а вартість біоконверсії висока, тому вона, як вважають найпалкіші її прихильники, може задовольнити потреби тієї чи іншої країни в електроенергії щонайбільше на 2–3 відсотки.

Вугілля дає приблизно 56 відсотків електроенергії, що виробляється у США. Воно дешеве, а запаси його чималі. Поклади кам’яного вугілля, виявлені в Сполучених Штатах, становлять 280 мільярдів тонн — ця кількість може забезпечити енергопостачання країни на сотні років. Однак спалювання вугілля викликає поважні екологічні наслідки — кислотні дощі та вивільнення в атмосферу двоокису вуглецю, що може призвести до «парникового ефекту» в глобальному масштабі. Тривалість життя шахтарів приблизно на три роки менша, ніж робітників інших галузей промисловості; крім того, ще невідомо, скільки людей щороку помирає від забруднення, викликаного спалюванням кам’яного вугілля на теплових електростанціях. Нафта чистіша за вугілля, але дорожча й запаси її менші. Перед другою світовою війною Сполучені Штати видобували чимало нафти; її вистачало не лише для власних потреб, а й для експорту в інші країни. Відтоді споживання нафти у США разюче зросло; була створена організація країн — експортерів нафти (ОПЕК) для розробки єдиної нафтової політики. Виявлені світові запаси нафти нині становлять близько 670 мільярдів барелів, і дві третини цих запасів належать країнам — членам ОПЕК. Протягом лише двох місяців 1973 року ОПЕК підвищила ціну на нафту з 3 доларів 10 центів за барель до 11 доларів 65 центів. А 1981 року ціна на нафту зросла до 35 доларів за барель. Покладати надії на нафту — означало б покластися на іноземні держави і йти на ризик світового конфлікту, оскільки політична ситуація на Середньому Сході вкрай нестабільна. До того ж природні багатства не безмежні й важко сподіватися, що будуть виявлені нові великі родовища нафти, які б дорівнювали уже відомим.

Одне слово, використання будь-якого виду енергії поводиться оплачувати грошима, людським життям, забрудненням навколишнього середовища. Не існує якоюсь універсального виду енергії; окрім того, не можна підмовитися від одного виду енергії, не замінивши його іншими видами. Доводиться балансувати між вигодами та ризиком, і проблеми ядерної енергетики повинні розв’язуватися саме в цьому контексті. А тепер спробуймо уявити, як ми почуватимемо себе, якщо завтра на порозі нашого помешкання з’явиться незнайомець і скаже, що нам треба залишити наш дім негайно і назавжди. Саме це й сталося із 135 тисячами мешканців Чорнобиля та сусідніх міст і сіл. Кожен з нас повинен усвідомити, що фізичні наслідки Чорнобиля житимуть у нас, наших дітях, дітях наших дітей, житимуть у багатьох прийдешніх поколіннях. Подумаймо над словами, які виголосив Адлай Стівенсон у своєму останньому публічному виступі: «Ми подорожуємо разом, пасажири крихітного космічного корабля, добра доля якого залежить від його обмежених запасів повітря та землі; ми уникнемо загрози лише тоді, коли забезпечимо мир і спокій на кораблі; ми уникнемо знищення лише тоді, коли піклуватимемось про наш тендітний кораблик, працюватимемо для нього, оберігатимемо й любитимемо його».

Стівенсонові слова влучають у самісіньке око. Бо хто дасть гарантію, що страшне чорнобильське лихо — остання і найбільша з ядерних катастроф? Наслідки такої катастрофи можуть бути й гірші. Чорнобиль лежить за п’ятдесят миль від великого міста, в якому живе два з половиною мільйони чоловік; під час аварії вітер помилував місто; лише 3–5 відсотків осердя реактора було вивільнено в повітря; хоч і по-блюзнірському це звучить, але Радянський Союз — країна, що може собі дозволити евакуювати населення в площі тридцять квадратних миль; а найголовніше — чорнобильська аварія була ізольованою. Що ж до ядерної енергії в цілому, то вона загрожує екологічній рівновазі всієї планети. За даними Національної лабораторії Лоренса (штат Каліфорнія), внаслідок чорнобильської катастрофи в атмосферу врешті-решт потрапить така кількість тривалої радіації, яка становитиме одну третину радіації, викинутої внаслідок усіх випробувань атомної зброї за попередні роки.

У найгіршій перспективі побічні продукти атомної енергії — накопичені внаслідок аварій і спалювання ядерного палива — можуть завдати непоправної шкоди нашій планеті. І якщо це станеться, то зникнуть умови, від яких залежить наше життя. Сьогодні це поки що теорія. Але в 70-х роках було дуже багато нагадувань, що наш взаємозв’язок з природою змінюється. 1985 року вчені виявили над Антарктикою витік озону з атмосфери. Озоновий шар, який захищає флору й фауну від ультрафіолетових променів,— одна з умов життя на Землі. Ще через рік англійські метеорологи з’ясували, що із збільшенням в атмосфері вмісту двоокису вуглецю та інших «парникових газів» визначилась тенденція до потепління клімату в усьому світі.