1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"

Стрижнем віровчення буддизму є людина. Про неї йдеться у "Чотирьох благородних істинах", у "Восьмис­кладовому шляху спасіння". Чітко визначена мета людсь­кого існування: самовдосконаленням домогтися зупинен­ня перевтілень, вирватись із сансари і досягти нірвани. Для цього непотрібні жертвопринесення, культові цере-

198 Світові релігії

монії. Звернення до людини — релігійне новаторство буд­дизму, воно має моральний аспект.

До Будди моральність визначали за приналежністю до касти, соціальним станом людини. Будда оголосив усіх рівними в духовній сфері. Матеріальний бік людського буття як вияв сансари він ігнорував. Тому заперечував пра­во приватної власності, національну обмеженість, проголо­шував загальне братерство людей, позбавлених права при­ватної власності. Він був упевнений, що людство рухати­меться до самовдосконалення, незалежно від віри в Бога.

Етична система буддизму містить основні норми за­гальнолюдської моралі. Смиренність, лагідність, любов до всього живого, терпимість, співчуття, готовність до вза­ємодопомоги та інші моральні якості — це кроки до спа­сіння.

Буддизм вибудував цілісну моральну систему без дог­матичних норм поведінки, без канонізації зовнішніх форм (звідси нехтування культових проблем). Він визнає істо­ричну і просторову різноманітність моральних норм, що сприяє співіснуванню протилежних моральних підходів. Наприклад, засуджує будь-яке вбивство, навіть комахи, і водночас дозволяє споживання м'яса. Подібно розглядає проблеми провини і відповідальності, злочину і кари.

Але загалом буддизм послідовно розвиває гуманістич­ну концепцію особи, відстоює цінність її, вимагає поваги до неї. Провідним мотивом його моральної концепції є людинолюбство. Він домагається утвердження духовної рівноваги людини, внутрішньої віддаленості від усього, бо світ (сансара) — найбільше зло. Водночас буддизм визнає необхідність жити і діяти, як і те, що людина не може жи­ти в суспільстві й бути незалежною від нього. Але при цьо­му він наполягає на акцентуванні уваги людини на своєму внутрішньому бутті, психологічному стані, на самозаглиб­ленні та відповідному моралізуванні.

Поглиблюючи моральні настанови "Восьмискладового шляху спасіння", Будда формулює "Десять великих доб-рочинностей": щедрість у подаянні, дотримання етичних норм, терпимість, щирість, лагідність, смирення, само-обожиення, негнівливість, незаподіяння зла живим істо­там, милосердя, непротидія силою силі. Найбільші "П'ять поганеи" — убивство, крадіжка, перелюбство, брехня, пи­яцтво. Їх людина повинна уникати. Зазначає буддизм і "Десять зол" — це згадувані "П'ять поганеи", а ще обжер­ливість; надмірна захопленість музикою, співами, танцями

Буддизм 199

і театром, бо це розбещує слух; надмірна любов до нати­рань, запахів, квітів, коштовностей, бо це розбещує зір і нюх;'пристрасть до м'якого ложа, бо це розбещує відчут­тя; користолюбство.

Буддійську мораль сучасний глава духовенства Далай-лама XIV розглядає через призму недоброчинностей: три фізичні недоброчинності — вбивство (від комахи до люди­ни), крадіжка, розпуста; чотири недоброчинності мови — брехня, злослів'я, грубість, пустослів'я; три недоброчин­ності розуму — заздрість, зловмисність, хибні погляди.

Але буддизм не проповідує аскетизм, хоч і не запере­чує його. Він наполягає на стриманості щодо матеріальних благ, дотриманні середнього шляху, заперечує як заглиб­леність у чуттєві насолоди, так і умертвління плоті.

Дещо своєрідною сприймається проповідь любові та милосердя до всього живого в етичних положеннях буддиз­му, який не вбачав різниці між добрим і злим, корисним і шкідливим. Буддист споживає воду, користуючись ситеч­ком, щоб, бува, комаха випадково не постраждала при цьо­му, А йдучи дорогою, гілкою розчищає шлях перед собою, щоб не наступити на живе. Це стосується і людей: нікому не заважати, нікого не образити, нікому не вчинити шкоди.

Буддизм пропагує рівне ставлення до всіх, закликає до особливого співчуття людям, чиї інтереси ущемлено, вва­жає зайвим захищати людину від насильства, карати за не­добрі вчинки, навіть за вбивство. Він проголошує, що, відповідаючи насильством на зло, люди лише множать йо­го. Тому до всього слід ставитися спокійно, не виявляти пристрасті до зла, ухилятися від нього. Коли всі так роби­тимуть, зло зникне.

Новизна буддійського вчення не стільки у вирішенні моральних проблем, утвердженні загальнолюдських цінно­стей (це було відомо до нього), скільки у практичних реко­мендаціях щодо їх досягнення. Ще одна особливість його моральної концепції — в наданні особливого значення не зовнішнім чинникам, що впливають на людину, а силам її особистості. Спасіння людини залежить не від жертвопри­несення, не від молитви, не від чийогось покровительства чи заступництва, а тільки від її самовдосконалення.

Самовдосконалення у буддизмі пов'язане з уявлення­ми про істинне знання, скероване не на зовнішній світ, а на самоспоглядання. Воно досягається шляхом медитацій, практикою буддійської йоги чи так званої дхьяни. Завдя­ки медитативному трансу людина має досягти чотирьох

200 Світові релігії

щаблів сходження, чотирьої вищих станів: доброзичли­вості, піднесеної радості, співчуття до близьких, цілкови­тої безпристрасності. Щоб стати праведною, вона повин­на виробити у собі здатність постійно перебувати в одно­му з цих станів. Це забезпечить їй незалежність щодо сан-сари внаслідок набуття чотирьох найвищих доброчинств.

Допоможуть людині в цій справі вісім досконалостей (певних стадій зосередженого міркування) та відповідні здібності:

1) відсторонення від зовнішніх подразників;

2) відключення внутрішніх подразників;

3) цілковите припинення розумово-емоційної діяль­ності;

4) екстатичний стан цілковитої відчуженості;

5) подолання відчуття простору і часу;

6) усвідомлення хибності "Я" і вихід за його межі;

7) усвідомлення "пустоти" всього сущого;

8) подолання антиномії (суперечності) "свідоме-несвідоме".

Завдяки цьому можна осягнути чотири вищі мудрості:

1) радість, що виникає внаслідок відмежування від зовнішнього світу і концентрації мислення на важливій ідеї;

2) спокій, який зупиняє розумову діяльність;

3) захоплення, що виникає внаслідок відключення відчуттів;

4) транс, що забезпечує цілковиту ізольованість від будь-яких подразнень, повну самозаміненість душі.

Ранній буддизм заперечував брахманістський культ з його жертвопринесеннями. Буддійський культ був про­стим і всім доступним. Але з ускладненням культів усіх релігій, що пов'язано як із запозиченням окремих культо­вих елементів з інших релігій, так і зі створенням своїх оригінальних культових норм, складнішим ставав і буддійський культ. Формувався і розвивався він разом з розвитком сангхи — чернечої общини. Згідно з ученням, спасінню підлягали лише ченці. Общини з часом ставали могутніми релігійними організаціями, а монастирі зосере­джували у своїх руках велику власність, перебираючи на себе роль і своєрідних політичних центрів.

Кандидатів у ченці готують з восьмирічного віку. До 20 років вони вивчають священні книги і коментарі до них. На двадцятому році, за згодою батьків, їх посвячують у ченці. Кандидат повинен бути здоровим, розвинутої ста­тури, не мати боргів. Ченці ведуть аскетичний спосіб жит­тя. Їм може належати тільки вісім предметів: одяг (три предмети), пояс, віяло, мило, бритва і ситечко для води. Харчуватися дозволяється двічі на день. Взагалі ченець му­сить сповідувати аскетичний спосіб життя. У розмові з жінкою може сказати тільки п'ять слів, закриваючись від неї віялом. Обов'язково повинен голити голову, обличчя, навіть брови. Живуть ченці за рахунок подаяння, більшість з них мандрує, будучи членом певної сангхи (чернечої громади, об'єднаної навколо монастиря).

Сангхи бувають чоловічі та жіночі. Монахині звуться бікхуні (жебрачки). Життям сангхи керують збори. Будда ретельно розробив правила їх проведення: на них повинні бути присутніми не менш десяти (у виняткових випад­ках — п'ять) монахів; новачки та жінки не мають права го­лосу, винесення питань для обговорення; рішення прий­мають більшістю голосів.

Буддизм визнає необхідність шанування Будди та інших численних божеств. Звідси — складний культ по­клоніння їм, який охоплює особисте і громадське життя віруючих. Це — щоденні молитви і жертвопринесення статуям Будди Гаутами та іншим буддам, паломництво до святих місць, обходи ступ (меморіальних і поховаль­них храмів). Поклоніння буддам і бодхисатвам — обо­в'язкова плата за допомогу у спасінні, без цього воно не­досяжне.

Буддійський культ вимагає поклоніння численним реліквіям — мощам Будди і святих, предметам, що їм на­лежали і якими вони користувалися або були виготовлені на їх честь. До реліквій також відносять об'єкти приро­ди — дерева, гаї, річки, пагорби та споруди, пов'язані з життям Будди і святих. Кількість таких реліквій незлічен­на. Але особливо священними є місця, де Будда народив­ся, став просвітленим, виголосив першу проповідь, а та­кож місце його смерті, звідки він пішов у нірвану. Згодом виникло поклоніння статуям і зображенням Будди. Це найпопулярніші об'єкти поклоніння, встановлені вони в публічних місцях, садибах, будинках віруючих. Найвищу статую Будди споруджено у Гонконзі, на острові Вандао — заввишки 34 м, вагою 27 т.

202 Світові релігії

Буддизм виробив специфічну форму культової практи­ки — бхавану, яка полягає у заглибленні у свій внутрішній світ з метою роздумів над вченням Будди.

У буддизмі не існує єдиної централізованої церкви, а лише об'єднання в національних чи державних межах. Не уникнув він теоретично-богословських розбіжностей, ад­же ще в V ст. до н.е. у його лоні було 18 сект. Для подо­лання розбіжностей було скликано собори: перший — в Раджагрихі (прибл. 477 до н.е.), другий — в Райшалі (прибл. 367 до н.е.), третій — в Паталі-путрі (3 ст. до н.е.). Ці собори повної єдності не досягли і церковної ор­ганізації не створили, але сприяли активнішому поширен­ню буддійської релігії.

Перші три століття буддизм мирно співіснував з брах­манізмом і джайнізмом. Бувало, в одній релігійній общині мирно уживалися віруючі трьох релігій. Але згодом визна­чилася перевага буддизму як релігії, що більш відповідала тому часові. Буддизм не був опозиційним ні до якої влади. Швидко він став державною релігією багатьох впливових держав, що існували на теренах Індії.

Стрімке поширення буддизму було зумовлене його соціальним змістом — він виявився потрібним людям в умовах жорстокого рабовласництва. Будда дав їм надію на спасіння. На початку 1 тис. н.е. буддизм охоплює всю південну частину азіатського материка, а наприкінці йо­го — територію від Каспійського моря до Тихого океану, від Якутії до Індонезії. Цей масштабний вихід на історич­ну арену наштовхувався на місцеві культи, що супровод­жувалося взаємними асимілятивними процесами. Цьому сприяли пластичність віровчення буддизму і нерозроб-леність його культових аспектів.

Ще за життя Будди його послідовники намагалися до­повнити і прокоментувати його вчення. Були у нього й відкриті супротивники. В Джатаці є розповідь про колиш­нього учня і навіть родича Будди — Девадату, який поки­нув общину, забравши із собою 500 ченців, не згодних зі статутом чернечого життя. За іншими версіями, Девадата відокремився від Будди, створив свою секту, яка вимагала посилення аскетичності, суворіших вимог до ченців. Зга-

дується і якийсь Кокаліко, який спочатку був разом з Де-вадатою, а потім відокремився від нього.

Проблема єдності у віровченні та культі дуже турбува­ла буддійських богословів. І вже перший собор (прибл. 477 до н.е.) виявив неоднорідність буддійського руху, а другий (прибл. 367 до н.е.) зафіксував активну діяльність секти махасангхиків ("великої общини"), яка вважала, що претендувати на краще переродження душі (а потім і до­сягнення нірвани) можуть не лише ченці, а всі, хто увійде до общини. Це засвідчило розкол у ранньому буддизмі. Богословські дискусії точилися понад 500 років, протягом яких він ускладнювався й удосконалювався, поширювався поза Індією. У наступні 500 років (І—У ст. н.е.) склалися три основні релігійно-філософські школи буддизму: тхера-вада, хінаяна і махаяна.

тхеравада

Це найбільш рання школа буддизму. Прибічники її на­магалися зберегти у пам'яті кожне слово, кожен жест і кожний епізод з життя Будди. Головним у їх діяльності бу­ли зібрання ченців-вчених (сангіті), під час яких відтво­рювали епізоди з життя Будди. Тхеравадини вважають Будду земною істотою, яка досягла просвітлення завдяки 550 переродженням і з'являється серед людей кожні п'ять тисяч років.

Вона утвердилася на півдні Індії та в Південно-Східній Азії. Прибічники її вважали себе ортодоксальними послідовниками Будди та його першої общини. Згідно з їх ученням, спасіння настане тільки для тих, хто цілком віддався релігії, служить лише їй, тобто лише для ченців. Це обмежувало сферу впливу буддизму, бо всі ченцями стати не можуть. До того ж, якщо всі підуть жебракувати (а саме це було головною справою ченців), хто ж тоді їм подаватиме?

204 Світові релігії

махаяна (ВЕЛИКА КОЛІСНИЦЯ, ШИРОКИЙ ШЛЯХ СПАСІННЯ)

Утворилася в середині І ст. н.е. За махаяною, вряту­ються всі, хто виконуватиме вимоги вчення Будди, ведучи звичний спосіб життя. Але їм необхідна допомога ченців, якими керують святі та боги. Махаяна міцно утвердилася на півночі Індії, звідти поширилася в країни материкової Азії. Засновником її вважають буддійського філософа, бо­гослова і поета Ашвагхоша (прибл. 80—150 н.е.), а найви-датнішим діячем — богослова Нагардджуна (прибл. 2— З ст. н.е.). Йому приписують авторство понад 200 бого­словських, медичних та інших праць, хоча припускають, що за цим ім'ям стоять декілька авторів, які жили протя­гом майже шести століть.

Махаяна та хінаяна змінювалися у процесі поширення на північ і північний схід від Індії. Вони активно засвою­вали місцеві вірування, вводили місцевих богів і демонів у свої пантеони і демонологію, адже Будда особливо напо­лягав на шануванні чужих богів.

Велике значення в махаяні мало вчення про вищі анімістичні сутності — будди, бодхисатви, архати. Архати — особи, які пройшли шлях чотириступеневого ду­ховного вдосконалення. Ними були найближчі учні й послідовники Будди. Бодхисатви вважалися на ранг ниж­чими від Будди, були, так би мовити, буддами, незримо присутніми у світі, щоб рятувати інших. Найповажніший серед них — засновник вчення — Будда Шакьямуні, але він тепер, згідно з ученням, перебуває в стані нірвани й ні в що не втручається. Ось-ось мають прийти будда Майт-рейя — майбутній Будда, який правитиме світом, будда Адибудда — творець світу; будда Амітаба — володар раю. Буддійські богослови нараховують 995 (за іншими версі­ями — 1000) будд, які правили чи правитимуть світом, 35 будд, які відпускають гріхи. Буддами стали боги інду­їстського пантеону: Шива, Вішну та ін. Усе це засвідчує наявність у буддизмі рис політеїстичної релігії. Широко практикується зображення будд, утвердилися їх канонічні образи. Розгорнулося будівництво храмів і ступ (каплиць) на честь богів, що стимулює розвиток мистецтва й архітек­тури. Почався період розвитку буддійської цивілізації.

Махаяна активно розвинула буддійський культ: розши­рився фетишизм, удосконалилася магія, з'являється безліч молитов, заклинань, обрядів і церемоній. Храми і монас­тирі набувають пишності.

Буддизм 205

ВАДЖРАЯНА (АЛМАЗНА КОЛІСНИЦЯ, БУДДІЙСЬКИЙ ТАНТРИЗМ ЧИ ТАНТРАЯНА)

Цей напрям буддизму зародився у середині І тис. н.е. в лоні махаяни. Вона складається із тантри (санскр. — хит­росплетіння, потаємний текст), втіленої в настанови щодо підготовки і проведення магічних обрядів, покликаних за­безпечити добре здоров'я, успіх у справах, краще пе­ревтілення і спасіння. Тантрійські обряди, пройняті духом еротики, відображають первісно-магічні уявлення про зв'язок родючості землі та плодючості худоби із статевою активністю людини, особливо з функціями жінки-матері. Первісний зміст слова "тантра" — розмноження; акт, ме­та якого — розмноження. У цих обрядах чимало елементів, спільних для буддизму та індуїзму.

Хінаяна і махаяна як релігійні течії не протистоять од­на одній. Махаяна є наступним після хінаяни етапом роз­витку початкового буддизму. Свій зв'язок з ним вона по­яснює тим, що начебто Нагараджуна силою своєї святості проникнув до палацу демонів і виніс звідти рукописи Буд­ди. Офіційно буддійська історіографія заперечує наявність записів учення Будди за його життя. Насправді махаяна містить чимало новацій, які є наслідком історичного роз­витку буддизму, його поширення серед інших народів, де він вбирав у себе окремі положення віровчення і культу місцевих вірувань.

Єдиного буддизму, як і єдиного християнства чи ісла­му, не існує. Численні секти і напрями можна поділити на три течії.

південний І ШВДЕННО-СХІДНИЙ БУДДИЗМ (ТХЕРАВАДА, ІНДОБУДДИЗМ)

Проповідує нагромадження релігійних заслуг у повсяк­денному житті й не сподівається на досягнення духовного просвітлення віруючого. Духовенство є обов'язковим на­ставником віруючого, а монастирі — необхідними центра­ми соціально-релігійного життя. Цей варіант буддизму ніс індіанізовану культуру народам, серед яких поширювався, доповнював політичні системи азіатського середньовіччя в Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Камбоджі, Лаосі, В'єтнамі, Малайзії, Індонезії, на Філіппінах.

206 Світові реліп,

далекосхідний БУДДИЗМ (ДАО-БУДДИЗМ)

Він активно розробляв ідею бодхисатви — мудреця, який веде людей до спасіння. Виступав за автономність релігійних общин. У його лоні сформувалося багато шкіл і течій, які, наполягаючи на дотриманні спільних засадни-чих питань, деталізують учення, зважаючи на особу вчите­ля. Цей вид буддизму поширився у Китаї, Кореї, Японії.

Сформувався на початку II тис. н.е., коли намітився занепад буддизму. Головною метою релігійної практики вважає удосконалення особи під керівництвом гуру — вчителя, наставника. Він швидко реформувався в ламаїзм. Поширений в Тибеті й Монголії.

Це один з організаційно незалежних різновидів маха-яністського напряму в буддизмі, що склався в Тибеті в VII—XIV ст. внаслідок проникнення махаяни й тантризму, поєднання їх з релігією тибетців бон-по (форма ша-

манізму).

Тибетське нагір'я в Центральній Азії було заселене ще в середині І тис. до н.е. У VII ст. н.е. там з'явилося земле­робство, відбувся перехід від родоплемінної общини до організованої держави, у VII—IX ст. існувала імперія. Тоді ж з'явилася писемність, швидко формувалися феодальні

відносини.

У тибетців у ті часи існувала шаманська релігія бон-по — безпосередня спадкоємиця їх первісних релігійних уявлень. Це була племінна релігія, яка не задовольняла по­треби феодальної держави. Саме тоді в Тибеті з'являються перші проповідники буддизму.

Про прийняття феодальною верхівкою Тибету буддиз­му існує чимало легенд. За однією з них, міфічному цареві Лхатоторі впала з неба скриня зі священними книгами і предметами. Цар спочатку недбало поставився до пода­рунка неба, але в країні почалися біди. Тоді він став по­клонятися священним предметам, і все пішло на добре. За іншими легендами, священні книги та предмети привіз

Буддизм 207

буддійський чернець, а голос з неба пояснив цареві їх зна­чення.

За царя Тісонгдецена (755—791), в період розквіту Ти­бетської імперії, в 787 р. буддизм був визнаний її держав­ною релігією. Майже через 50 років, за імператора Ланг-дарми (836—842), його було піддано переслідуванням, та після вбивства імператора держава розпалася на феодальні князівства, і буддизм зміцнився в них, підтриманий дрібними феодальними властителями.

У XI—XII ст. виникають впливові буддійські монас­тирі, утворюються теократичні князівства, розгортається боротьба між буддійськими сектами, які по-різному при­стосували класичний буддизм до історичних умов. Посту­пово складається специфічний напрям буддизму — ла­маїзм. Його формування тісно пов'язане з історією ти­бетського народу. Тривалий час процес утворення і розпа­ду колосальних імперій в Центральній Азії та Китаї не тор­кався Тибету, відгородженого гірськими хребтами. Але в XIII ст. Тибет більш ніж на століття потрапив у залежність від монголів. У XIV—XVII ст. там точилася боротьба за владу між феодальними родами, кожний з яких спирався на одну з численних буддійських сект.

Саме в цей час зароджується ламаїзм. Це тісно пов'яза­не з діяльністю Цзонкаби (1357—1419) — видатного релігійного діяча тієї епохи. Він вийшов з родини бідного скотаря, з дитинства вражав своєю обдарованістю і релігійністю. У два роки його віддали до монастиря, а у 16 — послали на навчання до Центрального Тибету. Знан­ня священних книг, текстів, мандрівки святими місцями розвивали богословські здібності, і в 25 років він отримав духовне звання гелугпа. Йому мали видати червону шап­ку, та оскільки такої не знайшлося, видали жовту. Цей колір і став кольором його послідовників. У 1390 р. Цзон-каба дістає найвищий ламаїстський титул, з 1394 р. осе­ляється у монастирі поблизу Лхаси і засновує свою общи­ну — гелугпу (секту доброчинності). У 1408 р. починає культові реформи, а в 1409 р. остаточно оселяється в запо­чаткованому ним монастирі Галдан поблизу Лхаси, де і прожив останні роки. Там пише скорочений виклад Лам-риму для віруючих — "Малий Ламрим", виробляє складну систему ієрархії, особливо пишні й урочисті богослужіння. Поступово секта гелугпа стає домінуючою серед буддійських груп Тибету.

Якщо буддизм вважав, що Будда лише відкрив довгий

208 Світові релігії

і важкий шлях до нірвани, а кожен віруючий мусить осяг­ти та здійснити його сам, то за гелугпою досягнення нірва­ни можливе коротшим шляхом — культовим вшануванням численних будд і бодхисатв, духів, а головне — завдяки до­помозі лам, які є якщо не живими богами, то, принаймні, їх безпосередніми представниками. Спасіння можливе ли­ше за допомогою буддійського священика — монаха-лами. Отже, духовенство має не втікати від життя для власного спасіння, а йти до кожного віруючого, щоб керувати ним, вести по життю.

Вже з XV ст. н.е. встановлюється найвищий титул для керівництва тибетською державою і ламаїстською церк­вою — далай-лама ("великий, як океан"). Він — найви­щий ієрарх ламаїстської церкви, вважається земним втіленням бодхисатви Авалокітешвари, душа якого живе в тілі верховного лами. Зі смертю носія душі вона пересе­ляється у тіло обраного нею новонародженого. Завдання високопоставлених лам — знайти за особливими ознаками і з особливими магічними церемоніями цього нового да­лай-ламу. З обраних у такий спосіб трьох дітей жеребку­ванням визначали одного. Обраний отримував усі належні почесті й поклоніння, але до його повноліття країною і церквою керував призначений ламською верхівкою ре­гент. Цих двох ієрархів ламаїстської церкви звуть зубілган-гами — переродженцями, вони — надприродні особи, живі боги. Тому отримують відповідне становище в суспільстві й державі. Їх влада у феодальному Тибеті не знала меж.

З 1642 р. далай-лама стає світським і духовним главою Тибету, який перетворюється на теократичну державу. Тоді ж встановлюється посада другої в ламаїстській ієрархії особи — пансен-лами ("вченого великого лами"), якого вважають втіленням Будди-Амітабхи. Але зберегти свою незалежність тибетська держава не змогла. В сере­дині XVIII ст. частина її областей, а наприкінці — всі ос­новні райони увійшли до складу Китайської імперії. Вла­да ще перебувала в далай-лам, але в столиці держави — Лхасі контрольні функції здійснював китайський амбань-резидент.

Революція 1911—1913 рр. в Китаї дала свободу Тибету, яку довелося відстоювати зі зброєю в руках. Після утво­рення КНР Тибет отримав національну автономію у складі КНР, а в 1965 р. — утворено Тибетський автономний ра­йон. Це не задовольнило національно-патріотичні сили та

Буддизм 209

релігійні кола Тибету, вони ведуть боротьбу за національ­не визволення.

Дотепер було 14 далай-лам і сім пансен-лам. З XVIII ст. вони живуть у палаці "Потала" ("палац другого кормчого") поблизу м. Лхаси — столиці Тибету. Те­перішній, Далай-лама XIV Агван-Лобсан Тенцін-гьяцо (або Данцзаан Джамухо) народився в 1935 р., у трирічно­му віці був визнаний зубілгангом. У 1959 р. після невдало­го антикитайського повстання вимушений був емігрувати до Індії в м. Дхарасалу. Почалося переслідування ламаїзму. Із 3800 монастирів залишилося лише 12. У 1989 р. Далай-ламі присуджено Нобелівську премію миру.

Ламаїзм вважають відносно самостійною формою релігії. Його віровчення дуже близьке буддизмові. Проте він має самостійний збірник канонічних текстів Ганджур (тибет. — "переклад одкровень Будди"), що становлять 108 томів, і коментарі Данджур ("переклад тлумачень") у 225 томах. Незаперечне богословське значення має "Ти­бетська книга мертвих" — збірник настанов вмираючому і померлому (у ній стверджується, що між смертю і новим народженням проходить 49 днів). Існує численна бого­словська ламаїстська література, що відображає еволюцію ламаїзму в процесі становлення феодалізму в Азії.

Головною причиною еволюції буддизму в ламаїзм, оче­видно, слід вважати утвердження монотеїзму. "Абсолют", "перебування" в нірвані найвищого бога буддизму за­мінюється конкретнішим Буддою — творцем і правителем світу. Адибудда — первісний вічний Будда — виділяє особ­ливу енергію, що породжує нових богів. Ці боги люті й кровожерні, вони весь час вимагають жертв, створюють конкретні форми страждань, безпосередньо управляють світом. За Адибуддою ідуть будди, які систематично з'явля­ються серед людей і втілюються в обраних, щоб вивести усе живе із сансари у нірвану. Серед них — засновник ламаїзму Цзонкаба, його учні, далай-лами. Потім — бодхисатви (бо­жества конкретних справ спасіння), за ними — безліч духів і дияволів, які добром або злом охороняють закон, управ­ляють окремими предметами і явищами.

Релігійний культ ламаїзму багато запозичив з шаман­ства, йому властиві фетишизм і магія. Церемонії мають те­атралізований характер. Існує і спрощений культ, напри­клад молитва за допомогою молитовних млинів (хурде), які приводять в рух віруючий або вітер.

Особливе значення має учення про Калачкру, який ру-

210 Світові релігії

хає "колесо часу" — так відображена циклічність розвит­ку. Адибудда створив світ, що народжується, руйнується. Світ цей непостійний і нематеріальний. Реальний світ — це примара, міраж. Розвиток світу охоплює величезні періоди — калпи. Кожна калпа складається з руйнування, пустоти, заснування і встановлення, а ті — з 12 послідов­них моментів.

Нині, згідно з ламаїзмом, світ перебуває на етапі вста­новлення поточної калпи, він розвивається за вченням четвертого будди — Шакьямуні. На цьому етапі буде ще 996 будд, за Шакьямуні йде будда Майтрея. Ламаїзм роз­виває вчення буддизму про переродження. "Добре" пере­родження, тобто переселення душі віруючого після смерті в тіло ченця, святого, праведника і далі — в Будду, має бу­ти головною турботою віруючого, але успіх у цій справі не­можливий без участі "добрих друзів" — ченців-лам. Звідси і назва — ламаїзм.

Відомо чотири щабелі ієрархії "добрих друзів": лама, бодхисатва, Будда, втілений у людське тіло, Будда безтілесний у нірвані. Кожний віруючий повинен мати свого ламу, підкорятися його вказівкам і покладатися на його молитви. Це і визначає особливе становище лам у суспільстві. В Тибеті ламою обов'язково стає кожний первісток у родині. З населенням автономії приблизно 1 млн осіб "їх — до 300 тис. осіб

Через Тибет ламаїзм поширився на Монголію (XVI— XVII ст.), а з кінця XVII ст. — і на територію Росії, де був сприйнятий бурятами, тувинцями, калмиками. Тривалий час він був однією з поширених релігій у Середній Азії, але згодом його витіснив іслам.

У колишньому СРСР ламаїзм було піддано жорстким утискам. Тепер у Росії діє Центральне духовне управління буддистів (ЦДУБ), яке має три відділення: бурятське, ту­винське і калмицьке.

Послідовники ламаїзму є і в Україні.

У VI—VII ст. починається занепад буддизму, у XII—XIII ст. він майже цілком зник в Індії. Але його спад­щина наклала довічний відбиток на її культуру. Буддизм став найважливішим відкриттям Індії, її внеском у цивілізацію Азії.

Єдиної буддійської церкви, як і єдиного вчення, немає. У Таїланді, наприклад, буддійську церкву очолює король, так було колись і в Лаосі; у Бірмі та Шрі-Ланці взагалі

відсутня централізація общин. Існують міжнародні ор­ганізації буддистів. Найвпливовіша з них — Всесвітнє братство буддистів, створене в 1950 р. на Міжнародному конгресі у Коломбо.

Розгалуження буддизму на численні течії й школи (секти) є наслідком пристосування загальнобуддійських положень до політичної, етнічної, культурної та інших особливостей історичного розвитку країн, де вони форму­валися.