1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"

Християнство ніколи не було єдиним щодо ідеології та організації. У ньому виникало багато течій, зумовлених соціальними чинниками. У 395 р. Римська імперія розко­лолася на Західну і Східну.

На початку XI ст. між Візантією і Римом почалася бо­ротьба за першість у християнському світі. Римські єпис­копи претендували на особливий титул, який підніс би їх серед єпископів інших патріаршеств. Римський ієрарх присвоїв собі титул папи, прагнув бути "єпископом усіх єпископів", главою вселенської церкви. В середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт. Він завершив­ся тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпис­копів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прий­няв постанову Вахенського собору 809 р. про "філіокве" (лат. "і від сина").

Християнство 239

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (від гр. каїНоІікоз — загальний, вселенський) і східну (Кон­стантинопольську), що згодом стала іменуватися право­славною (від лат. — ортодоксальний).

Розкол (схизма, від грецьк. сЬіягпа) у християнстві був породжений багатьма причинами. Передусім різним ста­новищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії спри­яла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політичне незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Отже, розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між христи­янськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католи­цизму відокремилися протестантські церкви. Так у хрис­тиянстві виникли три основні течії: православ'я, католи­цизм і протестантизм.

Православ'я — одне з відгалужень християнства, що оформилося після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. Має мільйони послідовників, переважно в країнах Східної Європи, Близького Сходу. Оформилося на тери­торії Візантії. На відміну від католицизму, православ'я не має єдиного церковного центру. Якщо католицька церква інтернаціональна щодо розуміння канонів, обрядів і свят, то в православній чітко простежуються національні аспек­ти: кожна з них виробляє свою традицію, свої" свята. На­приклад, для української церкви Покрова — велике свято, в російському церковному календарі нічим особливим во­но не виділяється; в грузинському — взагалі його немає. Якщо католицька церква дистанціюється від політичної влади, будучи над нею, то православна наближена до неї, часто опиняється в залежному становищі.

В основі православного віровчення — Біблія (Святе Письмо), Святий Переказ, Символ віри. Визнає триє-

240 Світові релігії

диність Бога, боговтілення, спокутну жертву Ісуса Христа, загробне воздання. Церква — посередник між Богом і людьми. Богослужіння відправляються у пишних храмах, з емоційним піднесенням, найважливіша роль у яких нале­жить священику. Відвідування храмів, молитва, дотриман­ня постів, таїнств для православних віруючих мають особ­ливе значення.

Православ'я визнає хрещення, причастя, свяшенство, сповідь, миропомазання, шлюб і єлеосвячення.

Історично перші християнські центри, які в майбут­ньому контролювали діяльність віруючих на великих тери­торіях, формувалися як самостійні церковні утворення. Згодом, з розпадом Римської імперії, вони сформувалися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаб­лення взаємозалежності між цими територіями, а згодом кожний церковний центр перетворився на самостійну в християнському світі одиницю. З часом православні церк­ви стали утворюватися і в інших регіонах, здобуваючи цілковиту самостійність у релігійно-церковному житті.

У сучасному світі існує п'ятнадцять автокефальних і кілька автономних православних церков, які підтримують контакти між собою. Відповідно до традиційного переліку (диптиху) вони посідають точно визначене місце у струк­турі вселенського православ'я. Окрім них існують й інші православні церковні утворення, з певних причин не зане­сені до цього переліку.

Традиційно посідає перше місце у структурі вселенсь­кого православ'я. Згідно з рішенням другого Вселенсько­го собору (381) Константинопольський єпископ посів дру­ге місце по "честі" серед християнських єпископів, після Римського. У православному світі його вважають "першим серед рівних".

Константинопольська кафедра виникла після засну­вання імператором Константином І нової столиці Римсь­кої імперії на місці малоазіатського містечка Візантії (дру­га чверть IV ст.). Поступаючись авторитетністю іншим християнським центрам, Константинопольська кафедра зміцнила свої позиції за рахунок столичного статусу. На час проведення четвертого Вселенського собору (451) єпи-

Християнство 241

скоп Константинополя вже володів патріаршим до­стоїнством. Позиції Константинополя особливо зміцніли після занепаду Александрійської, Антіохійської та Єруса­лимської церков у VII ст., коли їх території завоювали ара­би. Завдяки зусиллям місіонерів візантійський варіант християнства, а отже, і вплив Константинополя, поши­рився на Східну та Південно-Східну Європу.

Однак наприкінці XI ст. вплив Константинопольської церкви у православному світі почав слабнути. Спочатку внаслідок тиску з боку західних християн, коли у 1240 р. Константинополем оволоділи хрестоносці. Згодом Візантію завоювали турки-османи. Починаючи з 1453 р., церква діяла в мусульманському оточенні й змушена була передусім дбати про своє самозбереження. Лише у 1923 р., після укладення договору про греко-турецьку дружбу, во­на змогла нормально функціонувати.

За різними джерелами, нині Константинопольська церква об'єднує від 15 до 65 тис. віруючих. На території Туреччини вона має 6 єпархій. У країнах Західної Європи, Азії, Північної та Південної Америки, Австралії її віруючі об'єднані в 23 єпархії. Церква має 10 чоловічих та 2 жіно­чих монастирі. Кадри духовенства, церковних діячів та бо­гословів готують Виша богословська школа в Брукліні та академія в Гаррісоні. До юрисдикції Константинопольсь­кої церкви належать також Фінляндська автономна право­славна церква, Критська православна церква та гора Афон у Греції.

Одна з найдавніших церков, вважається батьківщиною чернецтва. Вже у II ст. в Єгипті була єпископська кафед­ра. Як і глава Константинопольської, предстоятель Алек­сандрійської православної церкви на час четвертого Все­ленського собору (451) мав патріарший титул. Історичний розвиток її мало чим відрізняється від інших давніх право­славних церков Сходу. У V ст. християни, які жили в Єгипті, поділилися на православних та монофізитів (коптів). Наприкінці першої половини VII ст. Алек-сандрійський патріархат завоювали араби, а в XVI ст. — турки-османи. Це скувало діяльність церкви, ослабило вплив у християнському світі (в середині XIX ст. вона об'єднувала менше 2 тис. віруючих).

242 Світові релігії ——————————————— -

Нині Александрійська церква налічує до ЗО тис. вірую­чих. Її юрисдикція поширюється на весь африканський континент. У Єгипті має 5 єпархій, до 50 храмів, за його межами — 9 єпархій, понад 100 храмів. До церкви нале­жать 3 монастирі, Вища духовно-педагогічна семінарія, кілька шкіл, благодійне товариство. На основі бібліотеки Александрійського патріархату працює Інститут східних досліджень. Офіційний друкований орган — журнал "Пан-тенос".

Александрійський предстоятель має титул Блажен­нійшого Папи, Патріарха Александрійського і всієї Афри­ки. Його резиденція знаходиться в м. Александрії. При патріархові діє Священний синод, куди входять усі прав­лячі архієреї.

антіохійська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Назва її походить від м. Антіохії (колишньої столиці Сирії) — свого часу визначного центру християнського бо­гослов'я, місця проведення таємних соборів. Після собору 451 р. єпископ Антіохії разом з єпископами інших христи­янських центрів Сходу одержав титул патріарха.

Історичний шлях Антіохійської церкви позначений бурхливими подіями, що негативно вплинули на її стано­вище у православному світі. В V ст. від неї відокремилася Халдейська церква, у VI ст. — монофізити. Відтак вона опинилася на обочині геополітичних процесів у регіоні, які суттєво ослабили її. З VII по Х ст. Антіохією володіли ара­би, а в XI—XIII ст. вона потрапила під гніт хрестоносців. Ще одного удару у XIII ст. завдали їй єгипетські мамлюки, у XVI ст. поневолили турки. Саме тоді зникла й назва Антіохії. Місто стали називати Антак'я. Ще раніше патріаршу резиденцію було перенесено до Дамаска.

Постійні утиски та злиденність Антіохійської церкви призвели до того, що впродовж кількох століть вона була об'єктом маніпуляцій з боку Константинопольського та Єрусалимського патріархатів. Лише наприкінці XIX ст. її становище почало поліпшуватися. Нині Антіохійська церква має 22 єпархії: б—у Сирії, б—у Лівані, 1 — в Іра­ку, З—в Туреччині, б—на Американському континенті. Церква має до 400 храмів, 20 монастирів, Бельментську ду­ховну академію (поблизу Тріполі), семінарію та кілька ко-

леджів. Видає 6 журналів та бюлетенів. Офіційний орган — журнал "Ан-Нахра".

Патріарх, який очолює церкву, має титул Бла­женнійшого Патріарха Великої Антіохії і всього Сходу. Його резиденція в столиці Сирії Дамаску. При патріархові діє Священний синод, до складу якого входять правлячі архієреї.

єрусалимська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

ЇЇ вважають матір'ю всіх християнських церков, бо во­на сформувалася і діє в місцевості, де виникло християн­ство. З найдавніших часів на Єрусалимську церкву покла­далися обов'язки щодо збереження місць поклоніння хри­стиян. З цією метою у 326 р. було створене Святогробське братство.

До XVI ст. православні були абсолютними володарями християнських святинь, аж поки сюди не поширився вплив католиків і представників інших християнських церков. Нині до головної святині християн — храму Вос­кресіння — приходять православні, католики, копти, вірмено-григоріани та ін. Однак, за традицією, настояте­лем храму може бути лише представник Єрусалимської церкви. Крім храму Воскресіння, на території православ­ного монастиря св. Гробу, що належить братству, знахо­дяться інші християнські святині. Найважливіші серед них — Голгофа та Гріб Господній. Тут розміщена й рези­денція патріарха, який має титул Блаженнійшого Патріар­ха Святого Града Єрусалима і всієї Палестини.

При патріархові діє синод, до якого входять всі архієреї та кілька архімандритів: їх не може бути більше 18. До церкви належать дві митрополії та одна архієпископія, 23 храми, 22 чоловічих та 5 жіночих монастирів, Синайсь-ка архієпископія, яка має автономний статус і значну не­залежність від верховної влади. Її центром є монастир св. Катерини, що уславився бібліотекою рукописів та най­різноманітнішими історичними пам'ятками. Ігумен мона­стиря має єпископський сан і титул архієпископа. Під йо­го опікою 15 подвір'їв у Єгипті, Туреччині, Греції, Лівані та на о. Кіпр. Усього Єрусалимська церква має понад 50 тис. віруючих. Офіційне видання — журнал "Новий Сіон".

244 Світові релігії

грузинська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Започаткувала свою історію в IV ст. Активна христи­янізація населення, а згодом і конституювання церковної структури пов'язують з іменами св. Ніни та грузинського царя Міріана. Вже на початку IV ст. в центральній частині Грузії — Картлі — християнство було державною релігією.

До V ст. церкву очолював архієпископ, який підпоряд­ковувався Антіохійському патріархату. Політичне об'єд­нання Грузії в 487 р. царем Вахтангом І супроводжувалося проголошенням Грузинською православною церквою своєї автокефалії. Главою церкви став католикос, кафедра якого знаходилась у давній столиці — Мцхеті. З IX до XVIII ст. у Грузії водночас діяло кілька католикосів, однак найголовнішим серед них завжди вважали мцхетський. Політичні катаклізми, що потрясали країну, відчутно по­значалися на житті церкви. Це проявлялося не лише у втраті нею централізованого управління, а й у спробах за­провадити вогнепоклонство (VI—VII ст.) та іслам (XVI— XVIII ст.), в неодноразових руйнуваннях православних святинь та утисках з боку завойовників.

Відповідно до Георгієвського трактату 1783 р. Грузія опинилася у складі Російської імперії, а Грузинська пра­вославна церква була підпорядкована Священному сино­ду. Її глава одержав звання члена синоду. З часом посаду католикоса було скасовано, оскільки на території Грузії у 1811 р. утворено Грузинський екзархат. Лише після Лют­невої революції (1917) місцеве духовенство відновило ав­токефалію своєї церкви. Московська патріархія визнала автокефалію Грузинської православної церкви лише у 1943 р. Нині у церкви 15 єпархій, що об'єднують до 300 громад. Кадри духовенства готують Мцхетська духовна семінарія та духовна академія. Керує церквою католікос з титулом Святійший і Блаженнійший. Католикос — Пат­ріарх усієї Грузії, Архієпископ Мцхетський і Тбіліський. При ньому діє Священий синод з усіх правлячих архієреїв та патріаршого вікарія. Офіційний друкований орган — "Джвари Вазиса" ("Хрест виноградної лози").

Бере свій початок з IX ст., коли на прохання світських правителів сюди було направлено грецьких священиків.

Утворення Сербської єпархії датується останньою чвертю IX ст. У 1219р. Сербська церква була визнана автокефаль­ною, а з 1346 р. — патріархією. Однак невдовзі вона зане­пала, оскільки наприкінці XIV ст. Сербія опинилася під владою турків. Сербська церква була підпорядкованою Константинопольському патріархові до 1557р. Проісну­вавши самостійно у структурі вселенського православ'я ще два століття, вона знову потрапляє в залежність від Кон­стантинополя, ставши при цьому митрополією. Лише у 1879 році повертає собі автокефалію.

Водночас із Сербською православною церковою на те­риторії колишньої Югославії існували й інші православні церкви. Такі церковні утворення були в Чорногорії, Боснії, Герцеговині та Македонії. Після утворення в 1918 р. Королівства сербів, хорватів і словенів (з 1929 — Югославія), починається формування єдиної Сербської православної церкви, що завершилося у травні 1919р.; на­ступного року було поновлено патріаршество. В роки Дру­гої світової війни вона дотримувалася послідовної антифа­шистської лінії.

Нестабільність політичного союзу народів, що входили до складу Югославії, у повоєнні роки позначилася і на справах Сербської православної церкви. У 50-х роках у її складі виникла автономна Македонська православна церква, що проголосила себе у 1967 р. автокефальною.

Сербська православна церква на території колишньої Югославії мала 21 єпархію в Югославії та 7 за її межами. У її складі — майже 2,3 тис. храмів, понад 1,5 тис. свяще­ників, 180 монастирів та до 8 млн. віруючих. Священиків готують богословський факультет Белградського універси­тету та чотири семінарії.

Очолює церкву Патріарх Сербський, Архієпископ Печський, Митрополит Бєлградо-Карловацький. Його ре­зиденція у Белграді. Вища церковна влада — Архієрейсь­кий синод у складі патріарха та чотирьох єпархіальних архієреїв. Офіційний друкований орган — журнал "Глас-ник".

Одна з найбільших православних церков, що об'єднує майже 16 мільйонів віруючих. Її історія пов'язана з інозем-

246 Світові релігії

ним поневоленням та залежністю від Константинопольсь­кого патріархату.

Християнство на території сучасної Румунії виникло у V ст., а в XIV ст. тут утворилося дві митрополії. Однак автокефальною Румунська православна церква стала ли­ше у 1865 р. завдяки об'єднанню князівств Валахії та Молдови, що завершилося в 1862 р. утворенням Ру­мунської держави. Але Константинопольський патріар­хат визнав автокефалію лише через 20 років. З 1919р. Ру­мунська церква має статус патріархату. Її патріарх має ти­тул Блаженнійшого Патріарха всієї Румунії, намісника Кесарії Каппадоксійської, митрополита Унгро-Ва-лахійського, архієпископа Бухарестського. Його рези­денція знаходиться в Бухаресті. При патріархові діє Свя­щенний синод з усіх архієреїв, збираючись один раз на рік, а також постійний синод, до складу якого входять лише митрополити.

Відповідно до церковного уставу та соборноправної традиції діють національні церковні збори, у складі членів синоду та обраних віруючими представниками кліру й ми­рян з усіх єпархій. Вищим адміністративним і виконавчим органом церкви є обрана на чотирирічний термін Національними церковними зборами Національна цер­ковна рада, до якої входять три представники кліру та шість мирян.

На території Румунії церква має 13 єпархій, об'єднаних у 5 митрополій. Її юрисдикція поширюється на православ­них румунів, що проживають у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, Австралії та Нової Зе­ландії. Структурні підрозділи з різним статусом є у США, Угорщині та колишній Югославії. Загалом Румунська пра­вославна церква має понад 8 тис. храмів, 133 монастирі. Офіційні друковані органи — журнали "Румунська право­славна церква", "Православ'я" та "Богословські дослід­ження". Крім суто релігійних, Румунська православна церква виконує й державно-політичні функції, оскільки юридичне не відокремлена від держави. Мабуть, залучен­ня церкви до політичних процесів у суспільстві й зумови­ло гострі колізії в її керівництві, пов'язані з падінням ре­жиму Чаушеску.

Християнство 247

болгарська ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Християнство на території сучасної Болгарії почало поширюватися у найдавніші часи й одержало тут інсти-туційне оформлення. Однак масове хрещення відбулося у 864 р. за царя Бориса, який доклав чималих зусиль для ав­токефалії Болгарської церкви. У 870 р. їй було надано ав­тономію у межах Константинопольського патріархату. Ав­токефальною церква стала лише у 919 р. завдяки зміцнен­ню державної незалежності Болгарії періоду Першого цар­ства.

Константинополь визнав за Болгарською церквою ав­токефалію та патріарше достоїнство лише в 927 р., але політична залежність Болгарії від Візантії зумовила повер­нення п церкви у 1010 р. до статусу архієпископату та по­новлення в ній грецького засилля. У період Другого бол­гарського царства наприкінці XII ст. в Тирново було за­сновано патріаршу кафедру, що захищала національні інтереси. Поряд з нею діяла й архієпископська кафедра в Охріді, яка залишалася під грецьким впливом.

З XIV ст. Болгарська церква зазнає нових утисків. До грецького духовного гніту долучається політичний крах Болгарії, завойованої турками-османами. Вони, особливо за правління султана Сулеймана І (1520—1566) та його на­ступників, проводили політику викорінення християнства.

Відродження Болгарської церкви стало складовою час­тиною загального процесу національного відродження. Проте його пригальмовував надзвичайно сильний грець­кий вплив. Протистояння між віруючими болгарами та Константинопольським патріархом закінчилося заснуван­ням у 1870 р. болгарського екзархату, а ще через два роки відновленням її автокефалії, яку Константинополь визнав лише у 1945 р. У 1953 р. церкву очолив патріарх, наділе­ний титулом Святійшого Патріарха. При ньому діє Свя­щенний синод у складі чотирьох митрополитів. Один з них очолює Вищу церковну раду з двох кліриків та двох мирян. До її компетенції належать питання міжхристиянських відносин та господарчої діяльності.

Болгарська церква налічує понад 6 млн. віруючих. На території Болгарії має 11 єпархій, майже 3200 храмів, по­над 120 монастирів. У Софії діють духовна академія та семінарія. За межами Болгарії у неї 3 єпархії (в США і Канаді, південній Америці і в Австралії), кілька парафій в Угорщині, Румунії та Австрії. У Стамбулі знаходиться Бол-

248 Світові релігії

гарське церковне намісництво, а в Москві — Болгарський двір, що діє з 1948 р. Офіційний орган церкви — журнал "Церковний вісник".

Діє на території Кіпру поряд з ісламськими, католиць­кими та протестантськими інституціями. За церковною традицією належить до апостольських церков. Греки-кіпріоти засновником її вважають апостола Варнаву, а по­чатком її існування — 47 рік н.е.

Становлення церкви та здобуття нею незалежності бу­ло складним. Їй довелося боротися не лише з іудеями та язичниками, а й із Антіохійською церквою. Незалежність Кіпрської церкви було визнано лише в 431 р. на Ефесько-му соборі й підтверджено Константинопольською церк­вою в 488 році.

Починаючи з середини VI ст., Кіпр перебував під вла­дою арабів, що спричинило суттєвий занепад церкви. Після ліквідації у 965 р. арабського засилля Кіпр у 1191 р. завоювали хрестоносці, які разом із західноєвропейськими феодалами насаджували тут католицизм. Утиски право­славного населення та приниження церковної ієрархії римсько-католицькою церквою змінилося жорстокими погромами з боку турків-османів, які володіли Кіпром з 1571 р. З часом турки змінили своє ставлення до Кіпрської православної церкви, надавши її главі повноважень не ли­ше керівника церкви, а й усієї грецької общини острова.

У період англійського владарювання на Кіпрі (1878— 1960) Кіпрська церква очолила визвольну боротьбу. В 1974р. вона здобула повну незалежність та організаційну самостійність.

Глава церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нової Юстиніани і всього Кіпру. Його резиденція — у сто­лиці республіки Нікосії. До складу синоду, що діє при патріархові, входять усі правлячі архієреї. Церква має по­над 400 тис. віруючих. У її складі 6 єпархій, понад 500 храмів, 6 чоловічих та 9 жіночих монастирів, понад 40 шкіл різноманітного профілю та духовна семінарія. Офіційний орган — журнал "Апостол Варнава".

Кіпрська православна церква є впливовою суспільною силою, бере активну участь у політичному житті, володіє

Християнство 249

четвертою частиною сільськогосподарських угідь, моно­полією на виробництво мінеральних добрив.

Понад 1100 років вона перебувала у складі Константи­нопольського патріархату. Її автономний розвиток почав­ся в XIX ст. в період занепаду Османської імперії, що ак­тивізувало національно-визвольний рух поневолених нею народів. Повстання в Греції у 1821 р. очолила православ­на ієрархія, його благословив архієпископ Патраський — Герман.

Наслідком цих подій стала фактична автономізація ел-ладських єпархій щодо Константинопольського патріарха­ту. Після проголошення Греції незалежною державою (1822) їхня самостійність зміцнюється, а православ'я про­голошується "панівною релігією королівства грецького". Тоді постало питання статусу Грецької церкви. Внаслідок складних політичних перипетій у 1833 р. її було проголо­шено автокефальною, однак при цьому порушено існуючі в церкві правила. У зв'язку з цим Елладська церква на 17 років була позбавлена можливості спілкуватися з інши­ми православними церквами, оскільки жодна з них не визнала її автокефалії. Ситуація нормалізувалася лише після Помісного собору Константинопольського патріар­хату 1850 р., який прийняв рішення про надання Ел-ладській церкві автокефалії. Тепер її становише визначає Конституція 1975 р., згідно з якою церква відокремлена від держави й має право вільно організовувати своє життя.

Елладська церква має 77 єпархій, які з 1922 р. імену­ються митрополіями, а всі правлячі архієреї мають титул митрополитів. Їй належить 7,5 тис. храмів і майже 200 мо­настирів. Територіальне юрисдикція поширена на півострів Пелопоннес та материкову Грецію. Вищий керівний орган — Священний синод у складі всіх правля­чих архієреїв, Постійний Священний синод і Генеральна церковна Асамблея, до якої входять делегати єпархій. Постійний Священний синод, в якому 12 членів, очолює глава церкви, який має титул Архієпископа Афінського та всієї Еллади.

Церковні кадри готують на спеціальних факультетах при Афінському та Фессалонікійському університетах, а також у семи богословських інститутах і восьми семі-

250 Світові релігії

наріях. Церква випускає чимало періодичних видань. Офіційний орган синоду — "Екклесіа". Центр Грецької православної церкви знаходиться в Афінах.