1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"

Перші згадки про християнство в Албанії належить до 111 ст. Однак цей процес та формування церковних струк­тур відбувалися повільно. Перша єпископська кафедра бу­ла заснована лише в Х ст., пізніше вона була перетворена на митрополію, до складу якої входило кілька єпархій. З IV ст. общини майбутньої церкви перебували під юрис­дикцією Болгарської православної церкви, а з другої поло­вини XVIII ст. під управлінням Константинопольського патріарха. Лише після здобуття Албанією незалежності в 1932 р. церква була проголошена автокефальною. Відомо­стей про сучасний стан Албанської православної церкви небагато, шо зумовлено ізоляціоністською позицією ко­лишнього керівництва Албанії, яке проголосило свою країну "атеїстичною державою", закріпивши це консти­туційним шляхом. То був шлях адміністративного приду­шення церкви. Заборона її діяльності не була знята і в ос­танні роки XX ст. З демократизацією албанського суспільства починають відроджуватися церковні структу­ри. Помітну роль у цьому процесі відіграє Албанська єпархія, яка перебуває у складі Автокефальної православ­ної церкви в Америці.

Масове поширення християнства в Польщі почалося у 966 р. і пов'язане з ім'ям князя Мешка (Мечислава). Хре­щення за латинським обрядом спричинило протистояння між католицизмом і православ'ям.

У XII ст. в містах Холмі та Перемишлі, які належали тоді до Галицько-волинського князівства України-Русі, було засновано православні єпархії, а в 1840 р. — Вар­шавську єпархію. Перше проголошення автокефалії пра­вославної церкви в Польщі (1921) зумовлене політичними причинами й не було визнане Руською православною церквою, під юрисдикцію якої входило православне насе­лення Польщі. Лише у 1948 році їй було надано автоке-

Християнство 251

фалію, яку визнали інші православні церкви. Сучасна Польська православна церква налічує 5 єпархій, 21 благо-чиння та понад 200 парафій. Вона має три монастирі, 311 храмів і каплиць.

Церковні кадри готують Християнська богословська академія — вищий міжконфесійний навчальний заклад та духовна семінарія. Друковані видання — "Відомості Авто­кефальної Православної церкви", який є офіційним орга­ном, та газета "Тигоднік Подлескі". Очолює церкву архієрей, що має титул Митрополита Варшавського і всієї Польщі. Його резиденція знаходиться у Варшаві.

чехословацька ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Виникнення православ'я на території сучасних Чехії та Словаччини пов'язано з діяльністю просвітителів Кирила і Мефодія. Масове хрещення народів Великої Моравії по­чалося у 863 р. Згодом ці землі стали ареною протиборст­ва між католицизмом і православ'ям. На початку 20-х років XX ст. тут була утворена Чехословацька православна церква під юрисдикцією Сербської церкви. Першим єпи­скопом відродженої церкви став Горазд (Павлик). У роки Другої світової війни фашисти розгромили церкву, а єпи­скопа Горазда стратили. Причиною була активна підтрим­ка церквою антифашистського руху.

У повоєнний час почалося відновлення церковних структур та 'їх повноцінної діяльності. Спочатку було ство­рено екзархат, а в 1951 р. проголошено автокефалію Чехо­словацької православної церкви. У наш час церква нара­ховує понад 150 тис. віруючих, до 250 парафій, об'єднаних у 4 єпархії. Очолює церкву митрополит, якого обирає Со­бор. Він має титул Блаженнійшого Митрополита Празько­го і всієї Чехії та Словаччини. При ньому діє синод та Ми-трополитська рада. Офіційний орган церкви — журнал "Голос православ'я". Резиденція митрополита знаходить­ся у Празі.

автокефальна ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В америці

У США проживає до двох мільйонів православних, які перебувають під юрисдикцією Константинопольського, Антіохійського, Румунського та Московського патріар-

252 Світові релігії ———————————————————————————

хатів. Існують також Румунська єпархія, Українська авто­кефальна православна церква, Руська зарубіжна право­славна церква та інші церковні структури, що не визнають над собою зверхності відповідних патріархів. Основу Авто­кефальної православної церкви в Америці становлять цер­ковні структури, похідні від місії, заснованої РПЦ на­прикінці XVIII ст. Поширення православ'я на півночі аме­риканського континенту пов'язане з іменами валаамських ченців, що прибули на о. Кадьяк у 1794 р. Один з них — старець Герман, який присвятив місіонерству понад сорок років свого життя, вшановується як святий Герман Аляс-кинський.

Перша єпархія на землях Америки була заснована 1840 р. Її розвиток пов'язаний з ім'ям єпископа Камчатсь­кого, Курильського й Алеутського Інокентія, майбутнього митрополита Московського. Після продажу Росією Аляс­ки (1867) обидві держави визнали юрисдикцію РПЦ над тамтешніми парафіями та церковними закладами. Перші ж православні парафії на території США виникли у 60-ті роки XIX ст. Зміцнення православ'я пов'язане з міграцією населення з європейської частини Російської імперії. У 1898—1907 рр. Американську єпархію очолював майбутній Московський патріарх Тихон. Вже тоді поставало питання про значне розширення її автономії.

Після 1917 р. православні церковні структури в Аме­риці стали предметом суперечок між РПЦ та Вселенським патріархом Мелентієм IV, який намагався підкорити собі всі православні церкви діаспори. Однак згідно з рішення­ми Всеамериканського собору в Детройті (1924), на основі колишньої американської єпархії було створено тимчасо­вий митрополичий округ.

У 30-ті роки XX ст. у США формуються Американська єпархія Зарубіжної церкви та екзархат Московської патріархії, що перебуває під духовною опікою РПЦ. Зго­дом, уже з політичних мотивів, було утворено третю цер­ковну юрисдикцію, також підпорядковану РПЦ. У роки Другої світової війни намітилися можливості для об'єд­нання трьох названих центрів, однак Зарубіжна церква не пішла на це. Відроджена Американська митрополія одразу поставила питання про автокефалію, яку отримала від РПЦ у 1970 р. Це створило загрозу поглинання нею інших православних юрисдикцій, а відтак призвело до невизнан­ня наданої автокефалії зацікавленими православними церквами.

Християнство 253

Нині автокефальна православна церква в Америці має понад 500 парафій, 11 єпископів та 550 священиків, підго­товку яких ведуть дві духовні семінарії та академія. Глава церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нью-Йоркського, Митрополита всієї Америки і Канади. Його резиденція в Нью-Йорку. Офіційний орган — газета "Пра­вославна Церква".

Найбільша серед сучасних помісних православних цер­ков. В диптиху (традиційному списку церков) посідає п'яте місце. Початком своєї історії вважає запровадження християнства в Київській Русі наприкінці Х ст. Однак на той час діяла Київська митрополія, що перебувала у фор­мальній залежності від Константинопольської церкви. Північно-східні території Київської Русі були християнізо­вані значно пізніше.

Перенесення церковного центру з Києва спочатку до Володимира-на-Клязьмі (1299), а згодом до Москви (1325) було пов'язане із занепадом Києва внаслідок монголо-та-тарської навали та зміцненням Московської держави. У 1354 р. Константинопольський патріарх дав згоду на пере­несення центру Київської митрополії, але за умови, що Київ залишиться "першим її престолом і першою кафед­рою".

Внаслідок боротьби між Московською та Литовською державами у 1458 р. стався поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Весь цей час, аж до кінця перебування на кафедрі митрополита Іони, постав­леного без згоди Константинополя у 1448 р., московські митрополити носили титул "Київського і всія Русі". Лише наступник Іони митрополит Феодосій почав іменуватися "Московським і всія Русі". 1448 р. вважають початком ав­токефалії Московської митрополії, а митрополитів на Київську кафедру продовжував призначати Константино­поль. Московська та Київська митрополії розвивалися не­залежно одна від одної до кінця XVII ст.

Зміцнення Московської держави, особливо за Івана Грозного, активізувало процес утвердження тут патріаршої форми правління. Москва починає претендувати на особ­ливе місце у православному світі, висувається доктрина про неї як третій Рим. У 80-ті роки XVI ст. світська влада

254 Світові релігії

робить кілька спроб утвердити в Москві патріаршу кафед­ру. Цієї мети вона досягає у 1589 р. Першим Патріархом Московським і всієї Русі було обрано Іова.

Після політичного підпорядкування українських зе­мель Росії Московський патріархат поглинув Київську ми­трополію, яка поступово стає рядовою єпархією РПЦ.

З 1921 р. українське православ'я існує як екзархат Московського патріархату. Паралельно з ним діють і пра­вославні церковні структури національного спрямування, найвпливовішою серед яких була Українська автокефаль­на православна церква. Сучасне національно-релігійне пробудження в православному середовищі України змуси­ло Московську патріархію надати православним структу­рам певну самостійність. Офіційну грамоту московського патріарха було передано синоду УПЦ 28 жовтня 1990 р. У ній йшлося, що бути УПЦ "незалежною й самостійною у своєму управлінні". Це означає що УПЦ самостійно вирішує кадрові, фінансові, господарські питання, ство­рює єпархії. Глава церкви — Митрополит Київський і всієї України обирається українським єпископатом, а Москов­ський патріарх лише благословляє його.

Будучи незалежною в управлінні, УПЦ звернулася до священноначалія РПЦ з проханням надати їй повну ка­нонічну незалежність — автокефалію. Однак, як відомо, архієрейський собор РПЦ, відмовив УПЦ в її намаганні отримати цілковиту самостійність. При цьому РПЦ постійно демонструє намагання втримати УПЦ у сфері свого впливу.

Очолює Руську православну церкву патріарх, який має титул Патріарх Московський і всієї Русі. При ньому діє Священний синод. Предстоятель УПЦ є постійним чле­ном Священного синоду РПЦ. Адміністративний устрій церкви включає в себе чотири ступені: парафія, благочин-ня, єпархія, патріархія. Винятком є лише УПЦ та Біло­руський екзархат. Закордонні єпархії, окремі благочиння та парафії, починаючи з 1990 р., також підпорядковані патріархії. Церква має триступеневу систему духовної освіти: парафіяльні училища, семінарії та академії. Місцезнаходження центральних керівних органів РПЦ — Святоданилів монастир у Москві.

Відомо, що наші предки серед усіх божеств визнавали наймогутнішого бога, який посилав блискавку, йому жертвували худобу. Вони не визнавали призначення й не вірили, шо воно мало якусь силу над людьми, поклоняли­ся річкам, німфам, божествам, жертвуючи їм усячину та ворожачи під час жертвопринесень.

Найвищий бог фігурує під різними назвами: Перун — бог грому і блискавок, Хоре — сонця, Сварог — вогню. Поклонялися наші предки також Велесові (Волосові) — богові достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби;

Стрибогові — богові вітрів. Невідомо, які з них були влас­не слов'янські, а які слов'яни перейняли від інших на­родів. Так, Перун, можливо, давньогерманський Донар, |, шо прийшов до слов'ян від варягів, а Хоре, мабуть, боже-| ство, перейняте від давніх іранців. Збереглися у народній ? пам'яті русалки, мавки, водяники, лісовики, домові та ін. | Жертви приносили у річках, болотах, колодязях, у га-^і ях, під старими деревами, при вогнищах. Купці, переправ­ляючись через дніпровські пороги, зупинялися на острові Хортиця і там під старезним дубом клали жертовні хліб і м'ясо, а деколи й птицю, причому жереб вирішував — зарізаною чи живою.

Окремих святинь не було. Небагато було й зображень богів. Наприклад, у Києві тільки перед княжим двором стояли статуї головних божеств (Володимирових богів). Слов'яни не мали жерців, кожний робив жертвопринесен­ня сам. Але у великій шанобі були знахарі й чаклуни, які лікували людей і займалися ворожінням. Називали їх вол­хви, потворники, обавники, відуни, зілійники.

У багатьох народних обрядах збереглися елементи давніх слов'янських свят і пов'язаних з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли розквіт природи. Це свято пізніше об'єднали з християнським Великоднем і зеленими свята­ми. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що ви­ходили з води й гуляли на березі. Святкували також мерт­вецький Великдень, присвячений пам'яті померлих пред­ків. Свято Купала, що злилося із днем св. Івана, — це ніч чарів: коли цвіте папороть, можна побачити заховані скар­би й зрозуміти мову звірят. Молодь плела вінки, розклада-

256 Світові релігії

ла вогнище, водила довкола нього танки, перестрибувала через вогонь, переганяла через нього худобу, щоб уберег­ти її від чар. Під осінь приходило свято Коструба (прощан­ня з літом): тоді ховали ляльку, що символізувала смерть. Ідея посмертного життя була невироблена. Потойбічний світ уявляли як рай, вирій, гарний сад, де по смерті щас­ливо проживали праведники. Тому до могил приносили страви та різні ужиткові речі. Люди, які зажили недоброї слави, мали бути прокляті по смерті й стати вічними ра­бами.

ГОЛОВНІ ДОХРИСТИЯНСЬКІ БОГИ

Остаточно не встановлено, чи слов'яни мали єдиного бога, бо всі відомості свідчать про них як про многобож-ників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у своєму творі "Про готську війну" розповідав, що слов'яни та ан­ти шанували "єдиного бога, що посилає блискавку", виз­наючи його "владикою всіх". Так само історик XII ст. Гельмольд, розповідаючи про віру балтійських слов'ян, твердить, що вони визнають одного великого бога, що є богом Землі та неба. У початковому літописі йдеться про одного бога в киян.

Первісні люди небо обожнювали здавна, бо бачили, що воно дає їм світло й дощ. За їх уявленнями, небо — це місце, де живуть боги, це палата божа, а зорі — то вікна, через які вони дивляться на світ. Усе найкраще — на небі, бо то — боже, а звідси давня приказка: живе, як у Бога за дверима.

сварог

Можливо, спершу слов'яни головним богом вважали Сварога — бога неба, небесного вогню. Його назва ймовірно походить від санскритського зуаг, ауаг^а — небо, сонце, сонячне світло (хорватський дослідник В. Ягич ви­водить його із слов'янського — варити). Сварога вважали основою всього, прабогом, владикою світу. Сварог — бать­ко сонця й вогню, від нього пішли всі інші боги — Сваро-жичі. Даждьбог — бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом правлять його діти.

Свого часу Ягич намагався довести, що Сварог не був найвищим богом у слов'ян і в давніх пам'ятках з'явився випадково. Крім того, це був бог північний, новгородсь­

Християнство 257

кий, а не південний. Інші дослідники вважають, що Сва­рог взагалі не був богом, його назва походить від слова — сварожич, що означає священний вогонь біля стодоли. То­му його нема серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Але не всі погоджуються з твердженням Ягича (М. Грушевський), визнаючи Сварога володарем українського Олімпу. В літературі Сварог — це бог вогню, тому опікун ковальства і ковалів, винахідник плуга, під чиїм крилом були ремесла, шлюб та родинне щастя. У грецькій міфології аналогічні йому боги — Гефест і Про-метей.

У Х ст. українська міфологія визнає найголовнішим не Сварога, а Перуна, відомого й іншим слов'янським наро­дам, а також литовцям. Перун — бог родючості, грому й блискавки, володар неба. Він — творча сила, що оживляє все, дарує дощ. Пізніше — це і бог-воїн, покровитель війська. Військо завжди заприсягалося Перуном. У Києві на одному з пагорбів стояв його дерев'яний бовван з срібною головою та золотими вусами.

По небу він їздив у вогненній колісниці, запряженій крилатими вогнистими кіньми. На зиму замикав небо й засинав, а навесні своїм могутнім молотом розбивав зи­мові пута землі, і все знову оживало. За давніми переказа­ми, зозуля, прилетівши з вирію, будить Перуна від зимо­вого сну, він одмикає небо й пускає на землю тепло.

У Початковому літописі Перуна згадано кілька разів. У договорах з греками 945 й 971 рр. русичі клянуться Перу­ном як головним серед інших богів. У давньослов'янсько-му перекладі грецького оповідання про Олександра Маке­донського ім'я бога Зевса перекладено словом Перун, що свідчить про значення цього бога. Це підтверджує і чесь­кий Глосарій 1202 р., в якому слово "Перун" подано сло­вом "Юпітер". Перуна згадують й багато інших пам'яток.

Перун на всіх наводить страх, метаючи свої вогненні стріли в демонів, недобрих людей. У деяких областях Ук­раїни дотепер збереглося давнє прокляття "Бодай тебе Пе­рун побив!" Уявлення і повір'я про грім та блискавку ма­ють дуже давню історію. Під час грому заборонялося свистіти, співати, їсти, спати, щоб він не забив. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, то­му там не слід ховатися, щоб випадково не постраждати разом з ними.

258 Світові релігії

Перун, виїжджаючи після зими на небо, своїм першим громом воскрешає землю. Цей грім дає силу й людям. До­тепер збереглося повір'я: коли гримить, слід перехрести­тися й опертися спиною об дерево чи якийсь предмет, і вона не болітиме цілий рік, а людина буде щасливою. Пе­рун посилає блискавки, які навесні будять землю до жит­тя й запліднюють її дощами. Блискавки проганяють хма­ри, злих демонів і випускають на волю Світло. Те, що за­палила блискавка, гасити не можна, хіба що козиним мо­локом або сироваткою.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перенесений на святих Іллю, Михайла та ін. У липні відзначають кілька пов'язаних з громом свят: Гавриїла — 13, Кирика — 15, Іллі — 20, тріскучої Анни — 25, Паликопа (Пантелеймона) — 27. Найпопу-лярніший громовик — Ілля. Він їздить небом на вогнен­ному возі, полює на чортів вогненними стрілами та бли­скавками. Свято Іллі на Гуцульщині звуть "громовим". Володарем блискавки часто вважають Паликопа. Під час грози, коли Перун чи Ілля женуться за нечистою силою або за демоном, треба заткнути комини, щоб вони не вскочили до хати.

Існує твердження, що Перун був головним богом тільки київських князів Рюриковичів—Ігоровичів та 'їх військ, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому й не боронили Перуна, коли його скидали в Дніпро. Ставши можновладцем, Володимир хотів вознести Перуна: бог ве­ликого князя мав стати богом богів. Володимир у 980 р. виставив ідол Перуна на стіни "Теремного Двору" для все-людного вшанування. Це зробив він і в Новгороді. Однак ця версія має вразливі місця, оскільки є багато свідчень про те, що Перун був головним богом для всіх. Саме сло­во "Перун" поширене по всій Україні, а це свідчить, що він був богом всенародним. Та й літопис згадує, що народ плакав, коли тягли Перуна в Дніпро.

даждьбог (дажбог)

Даждьбогові як богові Сонця (син Сварога і Неба) по­клонявся весь слов'янський світ. Уперше згадується про нього у південно-слов'янському перекладі візантійського хронографа VI—VIII ст. Іоана Малали. Іпатієвський літо­пис (1114) подає з цього хронографа уривок, де Геліоса на­звано Даждьбогом. Він — сонячний бог, визначає сили й

дію сонця як основу життя. Пізніше його стали вважати родоначальником руського народу.

В історичних пам'ятках це ім'я подано в давньо-слов'янському (Даждьбог) і давньоукраїнському (Дажбог) варіантах. Складається воно із слів "даждь" — дай, і "бог" — "багатство".

хорс

окремо.

велес (болос)

Одним з найважливіших богів України-Русі був і бог достатку Велес (за Початковим літописом — "скотній бог"). Спершу він теж був сонячним богом, але пізніше набув іншого значення. Слово "скот" в давнину означало багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес, як і римський Меркурій, — бог багатства, достатку, торгівлі, опікун купців. Його вважали не тільки охоронцем череди на землі, а й пастухом небесних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клянуться Перу-ном і Велесом у договорах з греками. Починаючи з 907 р., його часто згадують як "скотній бог". У Літописах домінує форма Волос, а в інших пам'ятках — Велес. У "Слові про Ігорів похід" поета і співця Бояна названо Велесовим ону­ком: "Віщій Бояне, Велесов внуче". Це свідчить, що Веле-са вважали і богом поезії, музики, богом мистецтв загалом.

У переліку богів, яким, за даними Початкового літопи­су, Володимир поставив боввани у Києві, Велеса нема. Але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а на по­чатку X! ст. — у Ростові.

Пізніше Велес був широко відомий, його ім'я зберег-

260 Світові релігії

лося у східнослов'янських топографічних назвах. У місті Новгороді також стояв ідол Велеса, і цю вулицю довго зва­ли Волосовою. Були там монастир Волотов, церква Бого­матері на Волотові, збудовані на місці, де був ідол Волосів. Поблизу Володимира, Санкт-Петербурга є місцевість, що зветься Волотово, а в Болгарії місто Велес, у Боснії — го­ра Велесова, що свідчить про поклоніння йому південних та західних слов'ян.

Слово "Велес" відоме й іншим народам Східної Євро­пи. У чехів уеіев — нечиста сила, латиське уеіз — біс, ли­товське уєііз — небіжчик, уєіє — душі померлих. Припус­кають, що Велес був раніше духом предків, що дбав про свійську худобу, а тому й став "скотнім богом".

За християнських часів Велеса заступив св. Власій (святкують 11 лютого). Мабуть, не тільки через фонетич­ну співзвучність. У його життєписі йдеться, що св. Власій був добрим пастухом, тому й замінив пастуха Велеса, по-кровительствуючи чередам (стадам). Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з давньоукраїнської міфо­логії, вважаючи, що він постав із св. Власія. Очевидно, це перебільшення. У Греції св. Власія здавна вважають охо­ронцем худоби, таким його вшановують і в Європі. На іко­нах зображують його з кіньми, худобою, а під час хвороби худоби йому моляться. У Новгородському літописі (1187) Волос уже виступає як Власій.

стрибог

Серед дослідників були спроби трактувати Стрибога як бога-нищителя, бога війни. Деякі вчені шукали у назві чеський слід (шетржити) — берегти, милувати, намагали­ся знайти в ній іранські корені: високий бог (Всевишній). Відомі й намагання взагалі викреслити його з переліку давньоукраїнських богів, видаючи це слово за назву яко­гось племені. Цілісної історії Стрибога не встановлено.

мокоша

Походження цього слова не з'ясовано, у ньому є еле­менти, споріднені з мордовським "Мокоша", черемись­ким "Мокш".

Академік Б. Рибаков висловив припущення, що Моко­шу вважали й богинею пряжі. Коли вона до когось стави­лася добре, то й пряла йому або за нього. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

лада (ладо)

Належить ця богиня східнослов'янській та давньоук­раїнській міфології. Її вважали матір'ю-благодійницею, що оберігає лад у сім'ї, пізніше — богинею весни, кохан­ня, добробуту. Її чоловік Лад (Ладо) — бог вірного подруж­нього життя, любові, веселощів, щастя. Слово "лада" оз­начає "вірна дружина", "любка", "полюбовниця", а "лад" чи "ладо" — "вірний чоловік", "полюбовник". Вони час­то трапляються в топографічних назвах усіх слов'янських народів.

Деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не бу­ло. В українських весільних піснях згадується "ладо", тобто молодий чи молода. Збереглося це слово й у приспівах веснянок: "Ой, лад-ладо виорем".