1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"

Згідно з міфологією, він — син Лади, був богом кохан­ня. Уявляли його красивим юнаком, який закохував у се­бе дівчат. З'являвся він навесні й жив (за деякими версіями) зі своїм братом у лісі. Разом вони виходили вранці зустрічати Ярила. Його ім'я часто згадується у фольклорних піснях. Деякі дослідники вважають, що іме­нами Лель і Полель давні слов'яни називали одне й те са­ме божество. Значення слова не з'ясоване. Згадується во­но і в польському фольклорі.

262 Світові релігії

ярило

Ярило-яр, ярий — означає сильний, особливо в лю­бовній пристрасті, завзятий, весняний, гнівний. У давніх пам'ятках згадок про Ярила нема, але традиція його свят­кування дуже сильна. Свято це припадало на запусти пе­ред Петрівкою або зразу по Петрі. Бог цей більше знаний у середній та східній Росії, Білорусі. В Україні звичаї, пов'язані з Ярилом, виявилися менш живучими, але свято похорону Ярила (3 червня) ще подекуди пам'ятають.

купало (купайло)

Його вважали богом літнього сонця, плодючості, ра­дості, згоди та любові. Часто його пов'язували з Ярилом. Представлений він і жіночою постаттю — Купала. Гус-тинський літопис XVII ст. подає Купала богом достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у "Синопсисі" 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому прино­сять жертви на початку жнив. З приходом християнства свято Купала злилося із Святом Івана Хрестителя і стало Івана Купала.

Див (діва)

Це — демонічний персонаж східнослов'янської міфо­логії, який жив у верховіттях лісових дерев. Уночі він спу­скався вниз і лякав подорожніх своїм страшним виглядом і грізними вигуками. Слова "див", "диво", "дивний" од­ного походження з санскритським і перським "Веуа" — божество, латинським "Оеиз" — бог, грецьким "2еи5" — Зевс. Його уявляли драконом, змієм, велетом, чудовись­ком. Крик Дива вважався недобрим знаком, про що є свідчення у "Слові про Ігорів похід". Тут згадується й бо­гиня Діва, але дослідники здебільшого Діву приймають за Дива.

Висловлювались міркування, що Див — лиховісний птах, пугач, лісовик. Одні твердять, що він належав до божків, інші заперечують це.

тур

епітет хоробрості. Князь Всеволод у "Слові..." зветься Яр-тур Буйтур або просто Тур. У Львівському Номоканоні XVII ст. серед поганських ігрищ згадані тури. Згідно з де­якими дослідженнями, в Галичині (Подністров'ї) на свято Тура чи Туриці на честь бога Тура водили по селу бичка й приспівували: "Ой Туре, небоже, ой обернися та й поди­вися". А самі тури (чорні лісові бики) водилися в Україні до XVI ст.

Слово "тур" є елементом багатьох топографічних назв:

Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Активно вико­ристовується воно в народних приказках.

Давні пам'ятки згадують про них як про богів, але не окреслюють їх значення. В "Питаннях" Кирика з XII ст. розповідається: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед". Отже, цим богам приносили жертви. За дея­кими версіями, Род — бог долі, доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці — богині долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки; феї, що з'являються при народженні дітей.

Устав св. Сави в "Сповідальних питаннях" зараховує Род і Рожаницю до головних богів. В Україні Рожаниці відзначали на Другу Пречисту.

Як свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали дітей: "Діти бігають Рода". Дехто сприймає Рода за лісо­вика.

троян

У давніх пам'ятках часто згадують бога Трояна, але що це за бог, не пояснюють. За словами автора "Хожденія Бо­городиці по мукам" (XII ст.), "грішники" поробили собі ідолів — Трояна, Хорса, Велеса. Перуна. В рукописі XVI ст. "Слово і откровеніє св. Апостола" зазначено, ию люди сприймають "богів Перуна і Хорса, Дия і Трояна".

Доля

264 Світові релігії

зірки в небі одразу після народження людини, а з її смер­тю зірка падає з неба додолу. Пізніше Доля поділилася на добру й злу — Долю й Недолю.

Серед українського народу віра в долю здавна надзви­чайно сильна: "Кожному доля визначає шлях від колис­ки", "Відзолі не втекти, але ніхто не знає, яка доля його чекає", "Його спіткала зла доля", "Що має бути, того не минути", "Що Бог дасть, те й у вікно подасть".

На свято Катерини справляють обряд кликання своєї долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть долю.

Таке розуміння долі дійшло до нас ще з Чорноморсь-ко-Дунайських часів від римлян. Римська Фортуна була тісно пов'язана з релігією. Поняття фаталістичної долі відоме всюди, де були поширені римські впливи: у східних слов'ян, сербів, румунів, греків, іспанців.

У "Слові св. Іоанна Златоуста" (1407) йдеться про те, що люди "вірують в Стрибога, Даждьбога і Переплута". Але детальніших відомостей, що це був за божок, немає. Етимологічне значення слова свідчить, що, можливо, це було зле божество, яке змушувало людину до невивірених вчинків, плутатися, блудити.

марена

Слов'яни шанували її як богиню весни. Свято Маре­ни постало ще за родового ладу. Відзначали його над во­дою (в Галичині мареною називають один з видів риб), звідси пішла, певне, і її назва. Відомі й інші фонетичні форми — Морена, Морина, Моряна. В Україні Мареною вважали підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.

хрещення україни-русі

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть, [сторичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. "Повість минулих літ" містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний благосло-

Християнство 265

вив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де те­пер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими пере­казами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчення, що ук­раїнських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали й до­роги солунських братів Кирила і Мефодія.

Більш-менш системне освоєння християнством при­чорноморських земель у VI—VII ст. пов'язують з гео-політичними інтересами до них візантійських імператорів. Певний вплив на цей процес справили військово-полі­тичні й торговельні зносини наших предків зі своїми хри­стиянізованими сусідами.

Але не тільки в Причорномор'ї знали його в ті часи. При археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. Це дало підстави стверджувати, що уже тоді там жили й християни.

Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А вперше офіційний акт запровадження християнства в Київській державі відбувся за князя Аскольда, який хрес­тився у 860 р. Тоді у списку Константинопольського патріархату з'явилася ще одна єпархія — Руська. Значила­ся вона під номером 61.

У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійснено­го противниками християнізації країни, владу в Києві за­хопив Олег. На Русі почалася антихристиянська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега (912) значно зміцнилася.

Договір князя Ігоря з греками (944) свідчить про те, що на Русі сусідили язичництво і християнство. Діяли уже церкви. Після Ігоря княжила його дружина Ольга, яка бу­ла християнкою. Під час суперечок з Візантією Ольга зверталася до імператора священної Римської імперії От-тона І (959), щоб він прислав єпископа, та згодом відмо­вилася від опіки римської церкви. Вона до кінця життя підтримувала християнську церкву.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги Володимира. Наприкінці Х ст. Русь уже зна­ла й іудейську та мусульманську релігії. Але в силу бага­тьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськи­ми державами, що й обумовило вибір київських князів прийняти християнство. Більш до душі був Володимирові і християнський обряд у східному його варіанті. До того ж християнство у багатьох державах виявилося ефективним

266 Світові релігії

чинником у вирішенні внутрішніх справ. А в Русі на той час родоплемінний лад і його язичницька релігія пережи­вали кризу, утверджувалися феодальні відносини. Панівні верстви більше влаштовувала релігія, яка повчала низи ко­ритися своїм хазяїнам, ніж соціальне нейтральна племінна релігія. До того ж, християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичницькі вірування. Християнська віра в царя небесного та його намісника на землі — князя, ца­ря — більше сприяла централізації держави, ніж язич­ницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація у державах, де християнство стало панівною релігією. До запровадження християнства на Русі спонука­ла й потреба розвивати економічні, політичні та культурні зв'язки з сусідніми християнськими державами. А язич­ницька релігія цьому певною мірою перешкоджала.

Відносини великого київського князя з Візантією були тоді дуже складними. У 986 р. візантійський імператор Ва-силій II, який опинився в скрутному становищі після по­разки в Болгарії, звернувся до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, попросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки грецької царівни Анни, сестри імпера­тора. Василій II йому відмовив.

Влітку 987 р. проти Василія II виступив його воєвода Варда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. Володимир вирушив у Крим — тодішню візантійську ко­лонію і облогою взяв місто Херсонес (Корсунь). Василій II змушений був погодитися на шлюб Володимира з Анною, за умови, якщо він прийме християнську віру.

Військо Володимира розгромило заколотників у Ві­зантії, а влітку 988 р. він був охрещений в церкві св. Яко­ва в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити христи­янство візантійського обряду вірою своєї держави (є відо­мості, що Рим схиляв Володимира до християнства за ла­тинським обрядом). Хрещення киян, за літописом, відбу­валося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів ски­дати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кинули в ріку, князь наказав: "Як де пристане, від­бивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його". Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли

Християнство 267

богів побудували християнські церкви. Їх ще називали

божницями.

Запрошені Володимиром візантійські священики по­чали хрестити інші міста й села Русі. Це був болісний про­цес. Відомі виступи проти християнізації в Новгороді, Ярославі, інших містах, які Володимир жорстоко приду­шував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988— 991 рр. Але населення ще довго наверталося до нової віри.

Проповідниками християнства, першими священика­ми були греки, болгари. Пізніше духовенство почали фор­мувати з місцевих людей. У ті часи священик та особи, які виконували певні обов'язки або яких церква прийняла під свій захист, жили при храмах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церковним уставом Володимира, до них належали ігумен, піп, диякон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічень, прощеник, за­душний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини свяще­ника ставали також священиками; попович, який не вчив­ся і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писа­ти і знати церковні обряди.

Згодом сформувалася централізована релігійна ор­ганізація на чолі з митрополитом, якого традиційно при­значав константинопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київська митрополія вважалася части­ною Константинопольського патріархату. Після смерті митрополита-грека в 1051 р. князь Ярослав Мудрий без погодження з імператором і Константинопольським пат­ріархом уперше призначив митрополитом руського свяще­ника їларіона, автора відомого "Слова про закон і благо­дать". Другим — ученого-книжника, філософа Клима Смолятича. Це були спроби вивести руську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

Оскільки тривалий час християнство існувало на ук­раїнських теренах поряд з язичництвом, прибічники яко­го нелегко розставалися зі своїми богами, еволюціонуючи в бік нової віри, це породило своєрідний релігійний фено­мен — двовір'я. Воно виражалося у перенесенні особливо­стей, функцій язичницьких богів на Ісуса Христа, святих мучеників, у наданні язичницькій побутовій звичаєвості християнської символіки, у паралельному виконанні хри-

268 Світові релігії

стиянських і язичницьких обрядів, поєднанні свят. Двовір'я відоме багатьом народам — єгиптянам, герман­цям, римлянам. Цей термін в Україні вперше застосував Феодосій Печорський (XI ст.).

Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодаль­ну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний ав­торитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби:

князь Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведсь­кого короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки — королевами Угорщини, Норвегії та Франції. А київський митрополичий престол обіймали у XI—Х ст. ієрархи то греко-, то латинофіли. Тоді ще хрис­тиянський схід і захід співіснували відносно гармонійно. Та в другій половині наступного століття між ними роз­почалася боротьба за поширення впливу на Русь.

митрополія київська і всієї русі

Християнство на Русі мало особливу підтримку держа­ви. Митрополити були керівниками церковної організації Русі в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церков (1054) на пра­вославну і католицьку руські священнослужителі залиши­лися в підпорядкуванні Візантійської церкви. Толерантни­ми були їх відносини з наверненими до католицизму західними сусідами, про що свідчать військово-політичні, торговельні, родинні зносини, обопільний обмін посоль­ствами з Римом тощо.

До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Переяслав, а пізніше Київ. На межі Х—XI ст. засновують­ся єпархії, як правило, в межах удільних князівств з цент­рами у Новгороді, Білгороді (нині с. Білогородка на Київщині), Юр'єві (нині м. Біла Церква), Володимирі-Во-линському, Чернігові, Ростові та ін. У різні часи на Русі існувало до 20 єпархій. Хоч у Х—ХІ ст. митрополити й архієреї (керівники єпархій) були греками (лише двічі ни­ми були не греки), і їх призначав Константинопольський патріарх. Київська митрополія фактично була автоном­ною, митрополит користувався багатьма патріаршими правами.

Єпископства ставали центрами поширення візан-

тійської культури, оскільки разом з єпископами прибува­ли переписувачі книг, іконописці, церковні зодчі.

Духовенство поділялось на "біле" (парафіяльні свяще­ники, що не давали обітниці безшлюбності) та "чорне" (ченці — здебільшого високі духовні ієрархи). У XIII ст. на Русі було до 50 монастирів, 17 — у Києві. Потреба мати місцевих священиків спонукала до створення навчальних закладів. Уже за Володимира у Києві, Новгороді та інших містах були засновані школи для підготовки священнослу­жителів та переписувачів церковно-богослужбових книг. Згодом вони стають центрами освіти, поширення грамоти. Започатковується робота над першими руськими літопи­сами.

У цей час сформувався один з феноменів — київське християнство, яке, запозичивши обрядові й культові фор­ми, не сприймало візантійської теократії (форма прав­ління, за якої повнота влади в державі належить духовен­ству), цезаропапизму (коли главою церкви є фактично правитель держави, він призначає ієрархів). Київське хри­стиянство було за розмежування функцій церкви і держа­ви, стриманіше ставилося до багатьох ритуалів і догм, сповідуючи принцип рівноцінності всіх народів, однакової відповідальності кожної людини перед Богом, вболівання про державу (патріотизм). Ці основні його засади були обгрунтовані у "Слові про закон і благодать" митрополи­та їларіона.

За Володимира могутність Руської держави досягла найвищого рівня. А вже за Ярослава Мудрого (1019—1054) починається її поступовий занепад, головна причина та ознака якого — дроблення єдиної держави на численні удільні, часто ворогуючі між собою, князівства. Київ втра­чає значення загал ьноруського державного центру, а жод­не інше місто такого значення не мало. За цих умов лише церква зберегла централізовану єдність і певною мірою компенсувала відсутність державної єдності Русі.

У роки монголо-татарської навали Руська церква за­знала великих втрат, більшість храмів було пограбовано. церковні книги знищено, сотні священиків і монахів піддано гонінням, багатьох страчено, що спричинило за­непад релігійного життя. У 1240 р. хан Батий захопив і зруйнував Київ, який уже втратив значення загальнорусь-кого церковного центру.

Після монголо-татарської навали кафедра митропо-

270 Світові релігії

литів київських формально перебувала в Києві, а фактич­но у Володимирі-на-Клязьмі (з 1299 р.).

Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько-волинським князівством постала необ­хідність створити свою митрополію, що дозволило б йо­му втримати політичну вагу. У 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича (внука Данила Галицького) було заснова­но Галицьку митрополію для південно-західних руських земель, непідвладних Золотій Орді, яку неодноразово ска­совували й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович послав на висвячення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митропо­литом Київським і всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще маленького селища Москви як майбутнього центру, Петро без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира митрополичу кафедру (1325) і стає духовним натхненником московського князя Івана Калити. Дозвіл на перенесення митрополичої ка­федри з Києва до Володимира було надано в 1354 р. тільки за умови, що Київ буде "першим її престолом і першою кафедрою".

Київська митрополія ще понад сто років по тому зберігала свою першу назву — митрополія Київська і всієї Русі. Руська церква і Київська митрополія того часу — си­ноніми, різні назви однієї й тієї ж релігійної організації.

У 1448 р. Руська церква, фактично, хоч і без ка­нонічного оформлення, стає автокефальною, самовряд­ною, незалежною від Константинополя, обравши у Мос­кві митрополитом єпископа Іону, який останнім носив ти­тул "Київський і всієї Русі". Наступний уже звався Мит­рополитом Московським і всієї Русі.

На початку XIV ст. українські землі, як відомо, опи­нилися під владою литовських князів, а Руська православ­на церква під впливом московських і литовських князів, які прагнули мати на київській митрополичій кафедрі сво­го претендента. Оскільки кожна сторона у 1354 році надіслала на висвячення свого претендента, Константино­польський партріарх висвятив двох митрополитів: Алек­сія — Митрополитом Київським і всієї Русі (з центром у Москві) та Романа — Митрополитом Литовським (Ки­ївським), під опіку якого було віддано єпархії Білорусі та України. Але Романові не вдалося утвердитися в Києві. А московсько-литовське протистояння спричинило розкол

Християнство 271

Київської митрополії, яка тривалий час перебувала без ми­трополита.

Лише у 1458 р. Константинополь не без допомоги па­пи Римського висвятив на Київську митрополичу кафедру Григорія Болгарина, якого Москва визнати не захотіла. Але він був визнаний великим князем литовським Кази­миром IV. Це засвідчило остаточний поділ Київської мит­рополії на Литовську (Київську) і Московську. Охоплюю­чи десять єпископств України та Білорусі, новоутворена митрополія фактично припинила церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство Константино­польського патріарха. Звільнившись від московської опі­ки, українське православ'я опинилося під владою литовсь­ких князів і польських королів, які прибрали собі право вирішувати церковні справи, призначати єпископів і навіть самого митрополита. А митрополити, хоч вони і на­зивалися київськими, фактично перебували у Вільно або Новогрудку (тепер — райцентр Гродненської області).

Якщо на перших порах литовські князі підтримували православ'я, то після Кревської унії (1385) князь Ягайло перейшов у католицизм, навертаючи до нього населення держави. Православ'я відповідно опинилося в дискри­мінованому становищі. До того ж захоплення у 1453 р. турками Константинополя теж підірвало авторитет право­слав'я, ослабило вплив Константинопольського патріарха.

А тим часом Москва у 1589—1593 роках офіційно оформила автокефальні права для своєї церкви, висунув­ши претензії на роль "третього й останнього Риму".

З прийняттям у 1569 р. Люблінської, а в 1596 р. Бере­стейської уній, православна ієрархія в Україні фактично опиняється у безправному становищі. На початку XVIII ст. вона мала лише одного єпископа. Відновлення її в правах відбулося в 1620 р. Єрусалимським патріархом за підтримки братств, міщан і запорозького козацтва. Тоді ж митрополитом Київським було обрано ігумена Києво-Ми-хайлівського монастиря Йову Борецького. Патріаршою грамотою дозволялося єпископам самим обирати митро­полита за неможливості узгодити це питання з Константи­нопольським патріархом.

Після 1654 р. постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Але не всі ієрархи, зокрема Сильвестр Косів, поділяли такі наміри. Декотрі з них і в наступні роки орієнтувалися на Польщу. Але у 1685 р.

272 Світові релігії

Луцького єпископа Гедеона Святополка за підтримки ге­тьмана Івана Самойловича обрали митрополитом Ки­ївським, який присягнув на вірність Московському патріархатові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Мос­ковського патріархату. На цьому на довгі роки обри­вається літопис Київської митрополії. Натомість зарод­жується рух за автокефалію православної церкви в Ук­раїні.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утво­рення в Україні належали до Українського екзархату Мос­ковського патріархату.

Перші автокефальні церкви — Константинопольська, Александрійська, Єрусалимська — виникли в IV ст. у про­цесі відособлення патріархій і митрополій. Це було зумов­лено намаганням звільнитися від влади константино­польських імператора і патріарха.

Після запровадження християнства на Русі церква підпорядковувалася Константинополю, що певною мірою сковувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанціюватися від нього Ярослав Мудрий ініціював об­рання на митрополичу кафедру їларіона. Цим було зумов­лене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після його смерті — у 1072 р. Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафед­ру князівському ставленику Климентові Смолятичу. Од­нак всі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії заступила проблема виживання православ'я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) за­войовниками.

Після відновлення у 1620 р. православної ієрархії в Ук­раїні православна церква набирає рис національної ук­раїнської церкви, особливо за митрополита Петра Моги-

ли. У народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.

З утвердженням Московського патріархату, а особливо після 1654 р., роль Київської митрополії почала згасати, єдиним помітним у Європі центром духовного життя залишалася Києво-Могилянська академія, та згодом кращі її кадри були рекрутовані до Москви.

Після того як Петро І у 1721 р. скасував патріаршест­во, заснувавши Священний синод — бюрократичну установу для нагляду за справами церкви, а Катерина II в 1764 р. позбавила церкву земельних володінь, Руська пра­вославна церква стала абсолютно залежною від самодер­жавства, складовою частиною державного бюрократично­го апарату, знаряддям русифікаторської політики. Тоді ук­раїнський єпископат, який формувався здебільшого з ук­раїнського панства, виконуючи московські настанови, до­клався до процесу нівеляції специфічних національних рис православ'я в Україні. Чого вартий хоча б той факт, що в українських церквах оголошувалась анафема гетьману І. Мазепі.

Це загострило проблему автокефальності української церкви. Серед нижчого українського православного духо­венства та прогресивної інтелігенції українофобська політика церковної ієрархії наштовхнулася на опір. У се­редині XIX ст. національно-демократична громадськість, насамперед діячі Кирило-Мефодієвського братства, знову починає ставити питання про автокефалію православної церкви в Україні.

Цей рух значно посилився внаслідок першої російської революції 1905—1907 рр., коли в Руській православній церкві намітилася внутрішня криза. Тогочасні українські ліберальні газети систематично друкували матеріали про злиденний стан українського духовенства, про байдужість до них керівництва церкви. Непоодинокі були й заклики до національного оновлення, демократизації церковного життя. Проте рух за суверенізацію православної церкви в Україні так і не набув широкого розвитку аж до Лютневої революції 1917 р. На пастирських зібраннях у березні того ж року було створено ініціативний орган з відокремлення українських єпархій від РПЦ — Виконавчий комітет духо­венства і мирян, який заявив про свою лояльність до Тим­часового уряду і підтримав Центральну раду. До Цент­ральної ради з правом вирішального голосу були делего­вані протоієрей Н. Шараївський, священики А. Хоздиць-

274 Світові релігії ————————————

кий, Г. Чернявський, а членом виконкому Центральної ради став представник духовенства, яке виступало за авто­кефалію православної церкви в Україні, — П. Погорілко.

Однак не всі українські священики приєдналися до національного руху. На пастирських зборах, патріарших з'їздах, що відбувалися з березня 1917 р., більшість стано­вили світські прихильники перетворень — парафіяльний актив (миряни). З рішучими закликами за відокремлення української церкви виступили також Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократично-хлібо­робська партія, Українська партія соціалістів-самостій­ників та ін. У багатьох парафіях віруючі вимагали заміни­ти священиків-росіян українцями, надати Україні церков­ну автономію, але ці виступи не були масовими. У робітничих масах церковним перетворенням не надавали великого значення. А селяни, які становили більшість віруючих, недостатньо орієнтувалися в тодішній швидко­плинній політичній ситуації.

Для утвердження автокефалії православної церкви в Україні передусім потрібна була воля вищого духовенства, єпископату. Таку волю міг чітко заявити тільки церковний собор. Ідея скликання його була сформульована вже влітку 1917 р., але Тимчасовий уряд його заборонив.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної Ради, яка, однак, особливого інтересу до цієї проблеми не виявила, в листопаді 1917 р. створили комітет із скликання Всеукраїнського церковного собору, який невдовзі без погодження з єпископатом проголосив себе Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) — найвищим органом церковного управління в Україні. ВПЦР готувала заклики до віруючих про скли­кання Всеукраїнського церковного собору та розсилала в єпархії листи щодо представництва на ньому. Боячись по­глиблення церковного розколу і маючи певність у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні не підтримає ініціаторів відокремлення, патріарх Тихон погодився з йо­го проведенням. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня 1918 р., прихильники патріарха Тихона намагалися дати відсіч ідеї створення автокефальної церкви в Україні. Назрівало зіткнення між прихильниками та противниками автокефалії. Прагнучи запобігти цьому і розраховуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня Соборна рада оголосила перерву в роботі.

Християнство 275

За Гетьманату влада була зацікавлена в компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею авто­номії української церкви, яку й було тоді проголошено. У рішеннях Всеукраїнського церковного собору (січень 1920) було записано, що "богослужбовою мовою в право­славній церкві в Україні залишити, як і раніше, церковно­слов'янську". Українською було дозволено користуватися лише після богослужіння, в проповіді, якщо цього поба­жають парафіяни. Багато учасників собору розцінили йо­го рішення як такі, що не відповідають національно-демо­кратичним соборним основам церковного будівництва. Комісія у церковних справах на чолі зі священиком Ю. Жевченком — одним з майбутніх єпископів Ук­раїнської автокефальної православної церкви — вимагала "звільнення української церкви від зовнішньої інодержав-ної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (ав­токефалії)".

Лише після краху Гетьманату з'явилися можливості для здобуття автокефалії. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. Прихильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: В. Чехівський став прем'єр-міністром, а міністром віросповідань — І. Липа.

Оскільки становлення Української автокефалії було ускладнене опозицією з боку ієрархів Руської православ­ної церкви, 1 січня 1919 р. Директорія видала "Закон про Українську автокефальну православну церкву", в якому було заявлено, що церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з держав­ної скарбниці, а Українська автокефальна церква з її си­нодом і духовною ієрархію ні в якій залежності від Все­російського патріарха не перебуває.

Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на досягнення автокефалії, зазнала переслідувань з боку денікінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю тери­торію України. Боротьбу проти автокефалії очолив митро­полит Агапіт, затверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнським. Велено було перевести бого­служіння, церковне листування на російську мову та по­минати на всіх службах "Богохраниму Державу Російську, її верховного вождя з градоправителями і христолюбиве

276 Світові релігії ———————————

воїнство". Автокефальні парафії ліквідовували, храми, в тому числі св. Софію у Києві, відібрали.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії вико­ристали для відновлення своїх позицій у Правобережній Україні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпо­рядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чинність "Закону про Українську автокефальну православну церкву". Єпископів, які висту­пали проти автокефалії, ВПЦР оголосила такими, які відкололися від української церкви.

Прихильники автокефалії усвідомлювали, що їх церк­ва канонічною бути не може і почали енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Ради вони зверталися з проханням до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для Української автокефальної православної церкви. Перший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. їм надійшла офіційна відмо­ва від місцеблюстителя Константинопольського патріар­шого престолу митрополита Дорофея.

У грудні 1920 р. ВПЦР запросила на кафедру єписко­па Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, зіславшись на слабке здоров'я. Усе це постави­ло під загрозу канонічне оформлення автокефальної церк­ви в Україні.

У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіаль­ний церковний собор, який став одним із етапів підготов­ки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагати­ся українізації парафій, ліквідації старорежимного церков­ного устрою. Впроваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Водночас був створений прецедент:

зробити Українську автокефальну православну церкву ка­нонічною в обхід церковних канонів. 14 жовтня 1921 р. у храмі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський право­славний церковний собор, зібравши до 500 представників духовенства і мирян. Були запрошені й екзарх України ми­трополит Михаїл, усі православні єпископи. Але оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнсько­го православного собору 1918 р., на якому домінували прихильники Патріарха Тихона, і без узгодженння з ви­щою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньо-

му не взяв. А митрополит Михаїл, хоч і прибув на собор, заявив, що це зібрання він за собор не визнає і прохання поставити єпископа задовольнити не може.

Головуючий на Всеукраїнському православному цер­ковному соборі В. Чехівський закликав звільнитися від за­лежності від Московської церкви, тому що вона веде ру­сифікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпорядкування Української церкви Московському пат­ріарху недійсним і аморальним, як і постанови Московсь­кого (1917) та Київського (1918) соборів, ухвалив автоке­фалію української православної церкви, її аполітичність, використання української мови в богослужіннях, проголо­сив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Визнано доцільними і "єдино можливими" прави­ла церковного ладу, встановлені вселенськими та помісни-ми соборами, із зауваженнями, що "вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку". Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, у якій "ніякого підля­гання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно".

Проголошення Української автокефальної православ­ної церкви викликало протидію традиціоналістського на­пряму в Руській православній церкві, а обновленське кри­ло РПЦ розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному соборі РПЦ 1923 р., підготовленому обновлен­нями в Москві, було визнано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України митрополит Київський Михаїл звернувся до пра­вославного населення із закликом не піддаватися "омані автокефалістів", не визнавати постанов "їхнього нека-нонічного собору", не йти за ними.

Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім на території су­часних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіро­воградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Черні­гівської, Харківської, Хмельницької областей.

Автокефальний рух в Україні на початку 20-х років відбувався різними шляхами. Одна з основних груп обнов-ленців РПЦ — "Жива церква" — виступала за створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження но­вого устрою церкви в дусі первісного християнства, засну­вання шкіл і курсів для підготовки священнослужителів, спеціалістів з перекладу релігійної літератури українською

278 Світові релігії

мовою, видання періодики, створення спеціальних підприємств (свічкарні, книгарні, церковні крамниці), чи­тання лекцій і рефератів на релігійні теми тощо.

У жовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Харкові проголосили створення незалежної від патріарха Української православної автокефальної церкви (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пегов). На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 па­рафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, іншу літературу. УПАЦ приваблювала віруючих демокра­тичними реформами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала роз­каяння та зречення від єресі, УПАЦ — визнання своїх ка­нонів, в тому числі й соборного висвячення єпископів.

На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояльне ставлення до Радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Вона сприйняла декрет про відокремлення церкви від держави, Були створені перешкоди в реєстрації статуту УАПЦ, а її керівництво — митрополита В. Липовського, благовісника В. Чехівського стали переслідувати.

Під час інспірованої НКВС кампанії проти так званої "Спілки визволення України" у 1929 р. за грати потрапи­ли й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р. III Все­український православний собор оголошує про самороз­пуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. не залишилося жодної.

У західноукраїнських землях, які у 20-ті роки відійшли до Польщі, діяла автокефальна церква — ПАПУ (Польсь­ка автокефальна православна церква), яка дотримувалася відвертих антирадянських, антикомуністичних поглядів і перебувала у напружених відносинах з УАПЦ. її кадровий, організаційний ресурс прислужився для відновлення авто­кефалії в Україні в роки Другої світової війни.

Після війни керівники, активні діячі церкви змушені були емігрувати. Саме в цей час було утворено декілька формувань УАПЦ у США, Канаді, Англії, Австралії, країнах Латинської Америки та Західної Європи, де про­живали українці.

Новий імпульс ідея відродження УАПЦ отримала зі створенням у 1989 р. Ініціативного комітету за відновлен­ня УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор

УАПЦ, а в листопаді — інтронізація патріарха, яким було обрано митрополита Мстислава (Скрипника).

У червні 1992 р. у Києві відбувся об'єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета (Де-нисенка) на повну канонічність, незалежність (автоке­фалію), і УАПЦ утворили Українську православну церк­ву — Київський патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті голови УАПЦ митрополита Мстислава, на соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополитом Володи­мира Ярему (Дмитрія). Громади УАПЦ діють в основному в Західних областях України. Всього їх до 1200.

Руська православна церква рішуче виступила проти УАПЦ. Недовго підтримувала її й Українська греко-като-лицька церква. Не визнала її й жодна з автокефальних православних церков, не підтримав Константинопольсь­кий патріарх.

У процесі історичного розвитку й тепер український автокефалізм не є монолітним у своїй основі. Учені нараховують до восьми його варіантів. За кожними — відповідні політичні сили; наявні у них відмінності щодо соціальної бази, мотивів і цілей. Існує і два центри його — Київ і Львів. Автокефалія у західних областях породжена наступом греко-католицької церкви на православ'я. У східних областях до автокефалії більш схильне міське населення, особливо інтелігенція. Їх ще називають віру­ючими секулярного типу.

Розбіжностей у віровченні між автокефальною і право­славною церквою немає. Суперечність лише в тому, хто очолюватиме церкву, де буде їх центр, якою мовою правитиметься богослужіння.

У даний час православні віруючі України об'єднані навколо Української православної церкви — автономного церковного утворення при одночасному канонічному підпорядкуванні Московському патріархату (УПЦ МП);

Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), утвореної в 1992 р. на об'єднавчому соборі.

280 Світові релігії