Бенно фелькнер

Осторонь від долини, десь за півмилі на північ, отабо­рилося дев’ятеро чоловіків: Біл Лік і його наймана ватага. Один із них, Метьюз, вугластий, потворний, сідлав свого дов­гоногого коня. Решта лежали навколо — хто курив, хто дрі­мав, а хто навіть спав. Метьюз, ведучи за повід коня, піді­йшов до Біла, який лежав горілиць, підклавши під голову сідло, і дивився в небо, що ставало чорніше.

— Я вже їду, — сказав він. — Тобі від мене нічого більше не треба?

Біл похитав головою і навіть не глянув на нього.

— Знову на тебе сказ напав? — спитав Метьюз майже з ненавистю. — Хоч словом озвися!

— Швидше вертайся і, як тобі вже сказано, домовся про все докладно, аби ми знали, що робити. Ще раз тобі товкма­чити?

Біл говорив мало не крізь зуби.

Метьюз щось сердито буркнув і відійшов. Вони були тро­хи суперники, хоч Метьюз, як кожен у ватазі, визнавав Біла за шефа.

— Тобі треба якоїсь роботи, щоб химери з голови швид­ше вивітрилися, — додав він, сідаючи на коня.

Він поправив стремено і швидким клусом погнав коня вздовж пасма гір. Товариші дивилися йому вслід, аж поки вершник не розтав у темряві. Якщо все правда, що їм казано, то вони матимуть добрий шмат, а потім до зими вернуться назад у свої гори.

Через дві години над верхів’ями сосон у передгір’ї з’яви­лася червона, мов ягода, половина місяця, кинувши пучок проміння на пустельну смугу піску, на високі гори й табір під ним. Біл Лік лежав на сідлі. Він спав з лиця, швидка їз­да всіх їх виснажила. Але й крім того, з Білом від торішньої осені діялося щось недобре. Пусте життя лишило на його об­личчі свої карби, на вбрання він теж мало звертав уваги. Тільки чорні очі блищали, як завжди. Вони стали ще не­спокійніші.

Коли Метьюз дістався в долину, там теж світив уже мі­сяць, і йому не важко було знайти дорогу.

— Де тут Боєрів шинок? — спитав він якогось чоловіка.

Той показав йому на барак. Метьюз об’їхав низьку чоти­рикутну будівлю, шукаючи, де б прив’язати коня. Арчі по­бачив незнайомого й підійшов до нього.

— Гей, чорнопикий, це Боєрова халабуда? — спитав Ме­тьюз.

— Так, Боєрова, — відповів Арчі.

— А що ти тут робиш?

— Боєр мій господар.

— Гм. А Ронні ти теж знаєш?

— Знаю.

— Ходіть зі мною, — мовив Арчі.

— Роби, що тобі велять, чорна тичко! — вилаяв його Метьюз.

Арчі з незворушною міною пішов до салону. Метьюз ско­чив з коня, прив’язав його до якогось кілка й скрутив ци­гарку.

Арчі вернувся й знову мовив:

— Прошу, ходіть за мною.

Метьюз викинув недокурка, поправив на собі ладівницю і рушив за негром. Той привів його до Боерової кімнати, де господар з Ронні вже чекали на прибульця, і лишився стоя­ти коло дверей. Гість підійшов до столу.

— Хто з вас Боєр, а хто Ронні?

— Хвилинку, — мовив Боєр і глянув на Арчі.

— Ще щось накажете? — спитав той.

Усі троє дивилися на нього.

— Хочете їсти? — спитав Боєр гостя.

Той кивнув головою і мовив, показуючи на негра:

— Хай би нагодував і мого коня, га? Я ж поїду назад.

Боєр дав служникові вказівки й відіслав його. Вони ли­шилися втрьох.

— Я — Метьюз, — мовив бандит. — Нас дев’ятеро чоловік. Ми отаборилися, не доїжджаючи долини. Біл вирішив краще спершу послати когось на розвідини.

— Могли б їхати зразу всі, — відповів Ронні. — Тут до­ведеться працювати більш-менш відверто — тобто зберігати видимість закону. Ну, та ви й самі розумієте. Що поробляє Біл Лік?

Метьюз стенув вугластими плечима, сів на стілець, що його підсунув Боєр, і кинув капелюха на канапу.

— Він такий, як завжди, тільки що з кожним днем стає несамовитіший.

— Тут він матиме не одну нагоду розважити душу, Метьюзе, і думки його звернуть в інший бік. У цій долині є двоє таких, що навіть йому не поступляться. Принаймні один.

Метьюз запитально глянув на нього.

— Гай Джілберт і Гол Слейтер, — тихо мовив Ронні.

— Ці імена нічого мені не кажуть.

— Не кажуть — але один із них послав на той світ Біллі-Корабля.

Метьюз витріщив очі:

— А він був тут? Ти глянь… Треба розповісти Білові! О, тоді тут буде цікаво. А ми вже думали…

— Біллі не встиг навіть вистрілити. Я не був там, але кожен погонич у долині може вам усе докладно розповісти.

У двері постукали, і ввійшов Арчі. Поки він розставляв напої та наїдки, всі мовчали. Нарешті Боєр кивнув йому го­ловою, і негр пішов до дверей. Метьюз гукнув йому вслід:

— Тільки не перегодовуй коня, бо він, стерво, не знає міри! І лиши його осідланого.

— За годину поїдете, — сказав Ронні.

Арчі зачинив двері, швидко дав коневі їсти і обережно вийшов на вулицю. У Бренкерових вікнах не світилося, то­му він побіг до табору корктаунців. Він довго шукав Тома, а потім Том так само довго шукав Гола Слейтера. Коли Слей­тер через Добру годину опинився коло Боєрового житла, Ме­тьюз уже поїхав.

Як Арчі вийшов, Метьюз хотів щось запитати, одначе Ронні перебив:

— А все-таки добре, що ви спершу приїхали самі. Я на­думав щось інше. Вас приїде тільки семеро, а двоє з’являть­ся окремо і того ж таки вечора покинуть долину назавжди.

Метьюз наморщив лоба.

— Чому це? У ватазі почнуться сварки: ніхто не захоче їхати. Тут же передбачається добра пожива — чи, може, ні?

— Ті двоє зразу дістануть свою платню і немалу, — твер­до відповів Ронні. — А після всього їм належатиме ще якась пайка, це вже ви самі домовляйтеся. Але вони повинні зразу ж перейти гори, бо я не зможу поручитися за їхню безпеку.

— Розкажіть до ладу, що ви надумали, — попросив Метьюз і жадібно допався до їжі.

Говорив Ронні, а Боєр лише потакував. Тільки раз пе­ре­­бив його:

— А може, доручити це діло двом чоловікам із ва­та­ги Біллі? Тоді б Лікові хлопці лишилися разом і…

— Ні, — заперечив Ронні. — Цього разу треба діяти на­певне і так, щоб ніхто не причепився! А крім того, ватагу Біллі тут добре знають.

Ронні викладав свій план далі, і Боєр подумки ви­зна­чив, що він має рацію. Боєр другого ж таки дня, як тільки вони почали працювати разом, визнав перевагу Ронні. В їхній розмові кілька разів згадувалося прізвище шерифа.

Перед від’їздом Метьюза Боєр дістав із кутої залізом скрині чотири пачки грошей, і гість заховав їх до спідньої кишені. Метьюз осміхнувся: чимала сума, знаменито пла­тять! І це за таку дурничку. Навіть великої небезпеки не­має. Ці голубчики, видно, збирають тут добру сметанку. Він застебнувся на всі ґудзики, щоб не загубити грошей за перше діло, і подав господарям руку.

— Треба все скінчити щонайпізніше за чотири тижні, — мовив Ронні й підморгнув йому.

— Авжеж, тоді ми ще встигнемо чкурнути на південь, — відповів Метьюз і важко погупав надвір.

— Ну як? — звернувся Ронні до Боєра, що стояв коло завішеного вікна й чекав, поки надворі зацокотять копита.

Боєр не відповів, тільки легенько свиснув.

— Стривай, ти ще інших побачиш, — додав Ронні. — З цим я сам здибуюся вперше, але він, видно, має добрі пазури.

Метьюз швидко поїхав назад. Місяць уже зайшов, але небо було зоряне, і він добре бачив дорогу. Вибравшись із долини, він зупинив коня, дістав гроші, витяг з кожної пач­ки по три банкноти й заховав до іншої кишені, в шта­ни. Врешті, йому теж належить щось за цю поїздку, а ті двоє й так матимуть добру платню за таке нікчемне діло.

Невдовзі попереду в темряві заблисло вогнище. Коли Метьюз над’їхав, ватага прокинулась.

— Привіз якогось питва? — спитав один молодик з мар­ним обличчям.

— А хай йому дідько, геть забув!

Усі почали бурчати й лаятись, аж поки Біл Лік гримнув на них:

— Та не пащекуйте, хай він розкаже, що нового дові­дався! Нічого не змінилося, Метьюзе?

— Ні. Все так, як і домовились, я тільки дізнався про деякі подробиці. — І раптом бовкнув: — Біллі-Ко­ра­бель пі­шов на дно. Чули таке?

Хвилину всі вражено мовчали, тільки чути було, як тріщать на вогні дрова. Тоді хтось запитав:

— Там?

Біл Лік тільки плечима здвигнув. Він навіть не підвів­ся, лише перевернувся на бік і підпер голову рукою.

— Ти останнім часом знову став сонний, як гримуча змія взимку, — сердито буркнув Метьюз.

— Техасець вижене з нього сон, — значуще озвався хтось.

— Його треба спровадити на той світ? Він комусь на заваді?— спитав інший.

— А ти ж як думав, йолопе! — злісно накинувся на нього Метьюз. — Можеш його впорати, дістанеш особливу винагороду. Ті дженджики добре платять. Мабуть, працю­ють на багатих хазяїв.

Той анітрохи не образився,— видно, тут були до такого тону звичні,— тільки сказав:

— То візьмімо його всі разом на мушку.

— Оце по-твоєму. Та якби ще сховатися за мою спину, еге ж? А тоді…

— За твою? — зневажливо перебив той. — Та ти ж під­скочиш угору, мов кролик, як у тебе влучить кавалок гарячого олова, ти…

Біл Лік, що досі майже вдоволено слухав їхню сварку, раптом роздратувався і презирливо гаркнув на них:

— Усі ви підскочите, знаємо, які ви герої! Заткніть пельки, хай Метьюз відповідає.

Бандити слухняно затихли — знали-бо цей його настрій і сподівалися, що він скоро минеться. В такі хвилини Біл Лік був як пантера, коли їй переб’ють сон.

Метьюз кинув перед ним паку грошей:

— На, це платня за перше діло, яке завтра ж таки треба злагодити.

Аж тепер Біл Лік підвівся. Решта всі стовпилися навко­ло нього. Метьюз почав оповідати, яке їм поставлено за­вдання. Воно було таке брудне, що навіть ті, хто вже мав за собою всякі гріхи, задумалися. Коли Метьюз замовк, усі погляди звернулися на Біла Ліка, що втупив очі в черво­нястий жар. Він лише кивнув головою. Отже, вирішено — врешті, недарма ж вони їхали таку довгу дорогу.

— Признач, хто має лишитися, — сказав Метьюз Білові.

— Самі домовляйтеся, — буркнув він і знову ліг на сідло.

Бандити довго сперечалися, тоді вибрали з-поміж себе двох, і ті сховали гроші. Всі полягали спати. Вони мали вирушити в дорогу пізно вранці, щоб усі в долині бачили їхній приїзд.

Засинаючи, не один подумав про дивну поведінку свого ватажка. Останнім часом Біл дуже багато справ передору­чав Метьюзові, і той чимраз дужче брав гору у їхній ватазі. Але на нього можна було покластися.

Біл Лік не спав. Він лежав, розплющивши очі, і дослу­хався до тихого шелестіння вітру, що натикався на високі скелі й завертав у підгір’я. Білові здавалося, що він опи­нився в склепі з вогкими слизькими стінами, з якого немає виходу. Скрізь кишить черва, йому аж нудно, але врешті, він теж одного поріддя з нею і сам скочив до неї в яму. Тіло його затерпло, голова боліла. Так він і заснув. Він навіки застряв у цьому болоті, з якого вже не було во­роття.

Вранці вони запарили каву, неквапом поснідали й виру­шили в дорогу. Двоє лишилися коло вогнища. Знову зірвався вітер, шпурнув їм курявою в обличчя. Довелося зняти з шиї хустки та затуляти носа й рота. Аж у долині вони відсло­нили обличчя. Люди оглядалися їм услід.

У долину прибувало багато людей, і не менше покидало її, але щоб отак зразу сім чоловік, без в’ючаків і підвід? А ті, що бачили їх зблизька, ще дужче дивувалися. Хто вони такі? Звертав на себе увагу не так їхній закурений одяг, майже в усіх уже добре пошарпаний, як вираз облич­чя. Кожен відчув, що цей загін несе в долину якусь халепу.

Бренкер був під ту годину разом із своїми помічника­ми далеко за потоком і навіть гадки не мав про нових при­бульців.

Перед Боєровою халабудою всі семеро зупинилися. Біл Лік і Метьюз позлазили з коней. Біл дорогою повеселішав, і всім аж полегшало на душі: ватажок знову був такий, як колись.

Ронні з Боєром ще снідали, хоч уже бралося до полудня. Вітання було бучне. Ронні обняв Біла й поплескав по спині.

— Ти як загнаний вовк, — сказав він. — Не подобаєшся ти мені, хлопче, що тебе гризе? Раніше був на виду гла­денький та засмаглий, а тепер геть поораний зморшками.

— Зате в тебе ще більше лоску додалося, Ронні, — від­повів Біл без заздрощів. — Ти тепер трешся в справжніх салонах, а я все волочуся по різних кублах та гірських стежках.

Вони не бачилися три роки, а перед тим були нерозлуч­ні, як брати, аж поки Ронні надумав податися до міста. Він ще тоді полюбляв делікатну роботу і волів, щоб йому були яблука, а комусь оскома.

Саме про це думав Біл Лік, коли Ронні відрекомендував йому Боєра. А проте він тішився, що знов побачився з Рон­ні. Він підійшов до дзеркала, пильно глянув на своє облич­чя, провів по шкірі твердою рукою, спробував розгладити зморшки, та вони з’являлися наново. Ронні правду каже, вигляд у нього препоганий. Ронні підійшов до нього, взяв за руку і стиха сказав:

— Коли ми цей справуночок залагодимо, Біле, поїдеш зі мною на Схід, там краще живеться — і ніякісінького кло­поту. Того, що ти тут заробиш, тобі стане на ціле життя, але треба ще раз попрацювати, голубе.

— Знову для когось жар загрібати, Ронні?

Ронні на мить завагався, проте він добре знав, що Біла не можна дурити, нізащо не можна. Тож він сказав йому в лад:

— Це золотий жар, Біле.

— Що, такий добрий справуночок?

— Винятковий, Біле. Я б тебе дарма не викликав із та­кої далечі. Ну, та ми ще поговоримо про це віч-на-віч. Я га­даю, що вже на всяких дрібніших, але конче потрібних оборудках тобі чимало перепаде, а наприкінці буде ще остаточ­на розплата, такі гроші, що тобі й не снилися.

— Справді? Такі великі? — засміявся Біл. — Що ж, доб­рі перспективи, Ронні.

Він говорив щиро, не вкладаючи якогось особливого змісту в свої слова. І все поглядав у дзеркало та задумливо потирав обличчя. Ронні потяг його за собою.

— Ходімо, ніяк не надивишся на себе. Це завжди було твоє вразливе місце. Через те, мабуть, тебе й туга гризе. Вічно хочеш бути не такий, як інші.

Вони підійшли до столу, де Метьюз розмовляв з Боєром, проте одним вухом прислухався до їхньої балачки. Та вони говорили тихо, і Метьюз розчув тільки останнє речення — Ронні його сказав уже біля самого столу.

— Знову пузо напихаєш, — мовив Біл, — а інші чекають надворі.

— То хай заходять, — відповів Метьюз з повним ротом.

— Ні, — твердо мовив Біл і звернувся до Ронні: — Пока­жи, де нам отаборитися.

Боєр покликав Арчі і звелів йому привести Берта Джілберта й Кудланя. Берт глянув на гостей і відразу вподобав Метьюза. На Біла він позирав трохи з острахом: з його ко­тячих рухів Берт зразу збагнув, що то не простий птах. Рон­ні не перебільшував. Ну, тепер діло піде. Кудлань, невми­ваний і заспаний, щойно з постелі, стояв і лупав очима.

— Відведи їх на ту займанку, де колись копав Жаба, — звелів Ронні Бертові. — Там буде їхній табір. Це близько від нас, отже, якраз добре. Великий намет лежить уже го­товий у повітці, віднесіть його туди. Чи ти, може, хочеш іще один маленький, окремо для себе, Біле?

Біл відмовився. Коли Берт з Метьюзом уже вийшли, він ще затримався й запитав:

— Ти хіба не носиш зброї, Ронні?

— Ні, — хитро усміхнувся той. — Навіщо накликати на себе небезпеку?

— То ти став діяти тихою сапою?

Ронні відмахнувся.

— Ет, ви вже вийшли з моди з своєю так званою честю. Послухай, Біле, є ж краще знаряддя, таке, що його навіть не чути — стріляти тут можна тільки тоді, як виникне до­конечна потреба. Але про це ми поговоримо потім, я прийду до тебе після обіду.

Він провів Біла до дверей і почекав, поки ватага сіла на коней і поїхала. Оце гвардія, з такою можна щось починати!

Пополудні Ронні з’явився у Біла в наметі. Вони довго шепотілися в кутку, і Біл тепер довідався, що його приятель називав кращим знаряддям. У наметі стояв сутінок, тож Ронні не помітив, як зблід Біл Лік. Коли він пішов, Біл ще цілу годину сидів, і хоч стояла спека, його наче морозом пройняло. Йому здавалося, наче в нього аж пальці стали липкі. Ні, до такої підлоти він ще не дійшов, треба пого­ворити з Ронні… А те, що вони мають зробити з шерифом, хіба краще? А він же вчора ввечері погодився на це, хай навіть подумки. Це те саме, що сказати “так”.

Саме о тій порі поблизу їхнього табору проїхав Бренкер. Він побачив біля намету кількох чоловік, що саме лашту­вали місце на казан. Нащо Ронні ці люди? Що він задумав? Добувати їхніми руками золото? Мабуть, ні, не такі вони на вигляд, навіть здалеку видно. А якби й так, то він не зможе їм заборонити ставати тут табором, поки не надійде ухвала судді. А що, коли суддя визнає купчу за чинну? Якби ше­риф Бренкер під’їхав ближче і роздивився на прибульців, то впізнав би Біла Ліка, з яким торік восени добре познайо­мився в Новому Тондерні, і не думав би ні хвилі, що йому робити. Але він поїхав далі і дізнався про все надто пізно. Не помітив він також двох вершників, що в’їхали в долину через дві години після Біла і десь загубилися в таборі.

Той день минув, як і багато інших досі. Шукачі покида­ли свої кайла й заступи, лопати й сита, ночовки й ступки, змили піт з розпашілих облич і пішли спочивати. День до­гасав на гірських верховинах, тягнучи за собою ніч, ніби хвилясте покривало. В долину заповзала темрява.

А ще через дві години Док, як звичайно, ходив по залі й пильнував порядок. Вечір нічим не відрізнявся від попе­редніх. Коли прийшов Біл Лік з дев’ятьма своїми поплічни­ками — Берт Джілберт і Кудлань теж були з ним, — Док запропонував їм вільний стіл під стіною.

— Це найкраще місце, — сказав він, думаючи про себе, а не про них, бо від прилавка, де він звичайно стояв, мож­на було непомітно стежити за цим столом крізь завжди від­чинені двері між залами.

Вони всілися, перекидаючись жартами, і нетерпляче покликали чорношкірого кельнера. Поки той приносив напої, Біл Лік і Метьюз подалися в другу залу до рулетки. Неква­пом, як завжди нові відвідувачі, що хочуть усе роздивитися. Потім вони вернулися до столу й почали бенкетувати.

Док підійшов до прилавка, де на високому стільці, мов на троні, сиділа Доротея, і сперся на нього спиною. Вода підвелася і почала переставляти склянки за крок від Дока.

— Жодного знайомого обличчя, правда? — спитала вона, ніби мимохідь.

Док стояв до неї спиною і дивився на залу, де вже поча­лися танці. Коло прилавка юрмилися ще кілька шукачів. Аж як вони відійшли, він відповів Доротеї — його слова бу­ли не про чуже вухо.

— Жодного знайомого обличчя? Де там. Я вже таких ба­гато бачив на шибениці.

Доротея нічого більше не встигла сказати, бо надійшли нові гості і серед них двоє чужинців. Вони були в чоботях з острогами, але наче не скидалося на те, щоб тільки-но при­були з дороги. На такі речі Док мав пильне око.

Чужинці позсували на потилицю капелюхи, зажадали го­рілки й випили її одним духом. Обличчя цих прибульців теж зовсім не сподобались Докові. Він вийшов надвір дихнути свіжим повітрям. Ту мить з’явився Ларрі, помічник шери­фа. Вони привіталися.

— Бренкер теж прийде? — спитав Док.

— Прийде, тільки спершу загляне ще до Слейтера і Мура.

— В залі є нові, придивися до них.

Ларрі кивнув головою. Док обійшов навколо барака й по­бачив їхніх коней. Ага, то вони сьогодні хочуть їхати і, ма­буть, зайшли тільки підкріпитися перед дорогою. Як же він потім жалкував, що не був тої хвилини уважніший і рішу­чіший!

Він вернувся до зали й побачив, що Ларрі вже сидить коло столика. Серед гостей біля прилавка стояв лише один” прибулець, другий саме вертався від рулетки. Отже, ці двоє незнайомі з тими, що приїхали перед обідом, бо прибулець, ідучи залою, навіть не глянув на їхній стіл. А ті собі пили та веселилися.

Док спробував зайти в розмову з прибульцями коло при­лавка, проте вони відповідали хіба одним словом. Відчинили­ся двері, і з’явився Бренкер. Ще на порозі він спитав Дока:

— Ларрі тут?

Док лише встиг кивнути головою, як Бренкер сказав:

— То я спершу піду повечеряю. — І зачинив двері.

— Це шериф? — спитав один прибулець.

— Так, — відповів Док, — шериф Бренкер.

— Міг би й тут повечеряти, — зауважила Доротея, але не мала часу завернути його, бо обслуговувала гостей.

Бандити коло столу почали нудитися. Вони не бачили, як заходив шериф. Берт Джілберт, уже п’яний як чіп, під­вівся і через голови танцюристів глянув до прилавка, чи там стоять ті двоє з Білової ватаги. Тоді впхався серед тан­цюристів, схопив першу ж дівчину, що трапилася під руку, і рвонув до себе, брутально відштовхнувши вбік її партнера.

Хлопець, у якого Берт відбив дівчину, був неозброєний. Він обурився. Дівчина спробувала випручатися. Коли хло­пець хотів допомогти їй, Берт Джілберт пустив дівчину, а його одним махом звалив додолу. Гості закричали, зчи­нилася буча.

— По Бренкера! — наказав Док, а сам кинувся до зали.

Його випередив Ларрі. Док хотів стримати старого, та Берт уже схопив того і теж швиргонув додолу. Тоді видер з його кобури револьвер й пошпурив аж у другий кінець зали. Берт знову хотів узятися до Ларрі, але дорогу йому заступив Док, що весь аж тремтів з гніву.

— Геть з цієї зали, Джілберте!

Проти Берта він був як карлик проти велетня. Біл та бандити повставали, декотрі повилазили на стільці, щоб кра­ще все бачити. Вони шкірили зуби з утіхи, тільки Біл і Метьюз скоса позирали до прилавка. Біл був похмурий, він скидав водночас оком і на Берта, а Метьюз цікавився тільки двома своїми товаришами.

Берт зареготав, широко розставив ноги і взявся в боки. Він був такий п’яний, що насилу втримував рівновагу. Зне­нацька він поплескав брудною лапою Дока по щоці, взяв його за плечі, ледь підняв угору і плюнув йому на сиву голову.

— Ти чого, опудало, пхаєш носа не в своє діло? — люто спитав Берт і труснув худенького Дока.

Навколо почулись тихі обурені вигуки, але ніхто не зва­жився підступити до п’яного розбишаки.

Док посірів, як попіл, очі його спалахнули лютою не­навистю. Таким його ще ніколи ніхто не бачив. Ларрі поза­ду важко, незграбно звівся на ноги.

Тієї миті сталося найстрашніше в цій наперед задуманій грі. Коло прилавка бахнув постріл, нестямно закричала Доротея. Гості кинулися врозтіч. Берт Джілберт спокійно по­ставив Дока на підлогу, засміявся і, навіть не озирнувшись на двері, пішов до свого столу.

Тільки-но Бренкер у себе вдома сів до столу і простяг руку по шматок хліба, як до нього прибігла схвильована дівчина. Він схопився, вискочив на вулицю й подався до сало­ну Доротеї, лишивши позаду дівчину. Переступивши поріг, шериф на секунду спинився, тримаючи руку на рукояті ре­вольвера. Крізь відчинені двері до другої зали він раптом побачив Біла Ліка і стиха мовив:

— О, та це ж…

Тієї миті гримнув постріл. Бренкер сіпнув головою, ко­ліна йому підігнулися, і він важко впав на підлогу. Вбивця та його приятель з ре­воль­ве­рами напоготові поволі позадку­вали до дверей, не спус­каючи з ока людей, що стояли коло прилавка. Ті ос­тов­піли з несподіванки. Хряснули двері. Зло­чинці скочили на ко­ней і щодуху погнали їх темною ву­лицею.

Бренкер нерухомо лежав на підлозі. Куля влучила йому збоку в живіт. Аж по кількох секундах гості отямились і з’юрмилися навколо пораненого. Його перевернули горі­лиць. На підлозі червоніла страшна пляма. Док проштовхав­ся крізь юрбу. Обличчя в нього було попелясто-сіре, а тонкі губи — білі як біль.

— Обережно занесіть його до моєї кімнати, — тихо по­просив він і дорогою все нагадував: — Обережно! Обережно!

Шукачі поклали шерифа на ліжко й мовчки ззирнулися. За тих кілька хвилин вони всі зрозуміли, що на долину на­сунуло щось жахливе. Серед шукачів, які заносили шерифа, був і ковбой Джім. Не сказавши ні слова, він разом з інши­ми вийшов з кімнати.

Док оглянув пораненого. Пальці йому ледь тремтіли. Він розстебнув пасок і ножицями розрізав одяг. До кімнати тихо зайшла Доротея і взялася помагати йому. Куля влу­чила в шерифську зірку, прогнула її і пішла навскоси в ті­ло. Сорочка й зірка були геть у крові.

Док відслонив рану.

— Він ще живий? — спитав хтось із шукачів.

— Ще живий, — відповів Док, і голос йому надломився.

— А є якась надія? — спитала Доротея.

Він не відповів, тільки глянув на неї так сумно, що на очі їй набігли сльози.

Док погладив її по голові. Обличчя його поволі набувало живих барв.

— Як це взагалі сталося? І хто то був? — запитав хтось із чоловіків.

Другий хотів щось відповісти, але Док перебив його:

— Мерщій принесіть сюди стіл. Навіть два зсуньте доку­пи, І поможете мені покласти на них Бренкера.

Зайшов Ларрі. В очах у нього й досі світився переляк.

— А ти піди глянь, чи Бренкер устиг дома попоїсти, чи ні. Тільки добре дивися.

Ларрі не встиг навіть глянути на пораненого, як Док виштовхав його в двері.

— Хтось нехай поїде до Мура. Негайно! І принесіть окропу!..

Він запалив усіх своєю діловитістю. В кімнаті раптом запахло ефіром і хлороформом. Прибіг засапаний Ларрі й до­повів:

— Він нічого не їв, анічогісінько, все стоїть ціле. Що з ним, Доку? Господи боже, він же… — Ларрі не зважився вимовити останнього слова.

— А тепер мовчіть, щоб я більш нічого не чув, — звелів Док.

Він обернувся до Доротеї, що безсило опустилася на сті­лець, її блакитна шовкова сукня була заплямлена кров’ю, руки тремтіли. Вона втупила поперед себе каламутні очі. В уяві їй знову постала страшна картина. Док підійшов і лагідно торкнувся її чола.

— Іди й скажи, щоб несли воду й позамикали двері,— тихо мовив він.— Хай пустять лише Мура й Слейтера. Три­майся, Доро.

Доротея пішла і зробила все, що сказав Док. Мимохідь вона помітила, що в шарварку вкрадено касу з дрібними грішми й шухляду з-під прилавка, але відразу про те забула.

Док узявся до роботи. В кімнаті лишилися Ларрі і ще один чоловік.

А в долині люди сиділи в наметах, у халабудах із гофро­ваної бляхи чи й просто неба і шепотілися. Страшна звістка облетіла вже весь табір. Боєр теж замкнув свій заклад. Ті, що жили при вулиці, почули дрібний цокіт копит і здога­далися, що то Гол Слейтер поскакав до Дока. Тієї ночі не один згадав про добровільну охорону й подумав, що, либонь, треба було слухатись Гола Слейтера. Дехто підраховував свій здобуток і намірявся найближчими днями тікати геть. Але тільки у великому гурті. Бо коли ж то прибуде новий шериф?

Гол Слейтер і Мур вступили до кімнати, де лежав Бренкер, як Док уже перев’язував рану. Той, хто побачив би тепер Гола, злякався б: він скидався на тигра в клітці. Ра­зом із ними приїхав і другий помічник шерифа, молодий ірландець.

— Ти його виходиш? — запитав Дока Мур.

Він був блідий, дарма що аж упрів від швидкої їзди.

Док мовчки мив руки, І аж по хвилі здвигнув плечима.

— Якщо навіть пощастить виходити — бо в нього залізне здоров’я, — то навряд чи він стане такий, як був. Зірка від­вернула кулю вбік, добре й те, що він нічого не їв… але на коня він уже, мабуть, ніколи не сяде. Та що про це думати, нам треба поговорити про інше.

Мур узяв шерифову сорочку, оглянув погнуту зір­ку й повільно поклав назад. Гол Слейтер стояв коло столу і дивився па Бренкера, що лежав як мертвий.

— Він утратив багато крові, — мовив Док і відчинив вікно.

— Погасіть світло! — суворо наказав Гол Слейтер.

Вони вмент збагнули, що він мав на гадці: не треба виставляти себе на приціл. Ларрі й Мур погасили всі три лампи. В кімнату війнуло свіжим нічним повітрям. Якусь хвилину вони мовчали. Потім Гол зачинив вікно і завісив його ковдрою. Ларрі знову засвітив дві лампи. Вони обе­режно перенесли шерифа на ліжко.

— Ну, а тепер розповідай, Доку, — мовив Гол Слейтер і присунув собі стільця.

Доротея оглянулась по кімнаті і хотіла саме піти з Лар­рі по стільці, коли в двері хтось затарабанив. Доротея схо­пила лампу, проте Гол випередив її і сторожко, мов яструб, подався до сіней.

Мур із Доротеєю рушили за ним. Знову почувся стукіт. Слейтер відставив лампу, відштовхнув Доротею, крутнув ключа і рвучко відчинив двері. Перед ним стояв Гай Джілберт, а трохи далі — Маррі.

Вони мовчки ввійшли й привіталися з усіма за руку.

— Розраховуй і на мене, — просто сказав Гай Слейтерові.

У Доротеї затремтіли щоки. Вона всякого набачилася в цьому краю та ще й у такі скажені часи, і горло їй здушив страх за цих двох сміливців, які тепер стали ще дорожчі її серцю. Адже підступ і хитрощі нищать найкращих людей. Це видно на прикладі Бренкера. їй раптом здалося, що Гол Слейтер і Гай Джілберт прощаються — такі відверті, ду­жі, стрункі, мов ялини в лісі…

— Я їм не дам спуску, Гаю, — твердо й суворо сказав Гол Слейтер. — Людина має боронити здобуте.

— Таких, що думають, як ми, чимало знайдеться, Голе.

Гол Слейтер спохмурнів і замислився. Здавалося, Гаєві слова не дуже його переконали.

— Бренкер помер? — глухо спитав Гай.

Слейтер і Мур похитали головою, а тоді всі разом пішли до кімнати. Док подав руку Гаєві та Маррі й почав опо­відати.

— Отакий я нездогадливий… але тепер уже пізно, дар­ма собі докоряти. Та й хто б про таке подумав? Віднині треба до всього бути готовим.

Коли Гай почув, як Берт, щоб приманити шерифа, вчи­нив бешкет і як повівся з Доком;1 він зблід і опустив голову, щоб ніхто не бачив його сорому.

Вислухавши Дока, Гол Слейтер сказав:

— Ми не можемо кидатися в погоню за вбивцями, бо тут найближчими днями буде потрібна кожна людина. Кожна, що відверто стане на наш бік.

— Справжні вбивці сидять у Боєровій кімнаті, — сповільна мовив Гай, висловивши думку всіх.

Слейтер і Мур з’ясували ще деякі подробиці, тоді почали радитись.

— Ми сьогодні ж таки вночі зберемо якнайбільше людей і вдосвіта оточимо їхній намет, — запропонував Гол Слейтер.

— І чого ти цим доможешся, Голе? — спитав Мур. — Тіль­ки ще одної бійки. І якщо ти вцілієш, то тебе ж таки, Слейтера, ще й притягнуть до відповідальності. Хіба ні? Собі ж нашкодиш, коли будеш пертися пробоєм.

Гол Слейтер заскреготав зубами і так стиснув кулаки на колінах, що аж нігті побіліли.

— Та й не збереш ти людей, — понуро зауважив Док.

Гай Джілберт теж кивнув головою.

— То що ж, махнути на все рукою? — спитав Слейтер по хвилі. Він не міг придумати ніякої ради. Нарешті ска­зав: — Тоді я завтра вранці сам до них піду.

Мур заперечив, проте Гола нічим уже не можна було переконати.

— Не беріть хоч зброї з собою, — тихо мовила Доротея.

Гол наморщив лоба.

— Ми підемо вдвох, Голе, — запропонував Мур.

— Утрьох, — додав Гай Джілберт.

Док випростався.

— Ні, хай ідуть Гол із Семом. Либонь, щось і поможе, але хай говорить Сем. Вони не зважаться так просто без ніякої приключки вас перестріляти — хоч ви їм тепер, як сіль в оці. А ви, Гаю, не йдіть. Там ваш брат. Певне, дійшло б до сварки… Нащо їм давати привід? Бандити тільки на це й чекають.

Вони ще з півгодини обмірковували, що робити далі, тоді розійшлися. Ларрі з ірландцем мали до ранку патрулювати долину. Гол Слейтер пішов до шерифової канцелярії. Семюел Мур вернувся в свій табір. Гай Джілберт і Маррі постели­лися в сусідній кімнатці, а Док прилаштувався коло ліжка пораненого.

Доротея, випустивши гостей, вернулася й сіла біля Дока. Ноги в неї були наче оловом налиті.

— Доку, — мовила вона тихо. — Може, поїдемо звідси? Кинемо все, як є. Я вже стара, і ти не молодий. Нам уже не до снаги таке життя. Як ти гадаєш? Я дуже боюся.

Док лагідно поклав руку їй на плече й похитав головою.

— Ні, Доро, ми тут будемо потрібні. Я і ця хата. Це ж бо захисток для Гола й Гая. Але тобі можна їхати.

Доротея докірливо глянула на нього і раптом заспо­коїлась.

— Я завтра відпущу дівчат додому, — мовила вона іншим уже голосом.

— Авжеж, хай завтра ж таки їдуть, — погодився Док.

— І добре заплачу їм.

Док кивнув головою. Вона підвелася, поцілувала його в обидві щоки й тихо вийшла з кімнати. Тоді ще раз від­чинила двері:

— На добраніч, Доку.

— На добраніч, Доро.

Док ще хвильку постояв коло непритомного шерифа, по­тім, майже не роздягнувшись, ліг на ковдру. Одну лампу він не погасив. Над будинком залягла важка тиша. Тільки часом рипіло й лускало свіже дерево в хаті.