телевізору «Американського ідола»1, Ґрейсі мовчки, колишній студент Емерсон-коледжу гугукаючи й щось лепечучи. — Я не знаю, яким чином, але образив.
-
Не говори так, бо це неправда.
-
Ти цього знати не можеш.
-
Я точно знаю, — співчутливо промовив Стрітер. — Це дурна балачка.
-
Як скажеш, друже. — Очі Тома наповнились сльозами. Сльози покотилися по щоках. Одна слізка зачепилася за зморшку на його неголеній щоці, повисіла там якусь мить, а тоді скрапнула в неторкнуте спагеті. — Дякувати Богу за Джейкоба. З ним усе гаразд. Працює зараз у Бостоні на якійсь телестанції, а дружина його бухгалтеркою в «Браямі й Жіночому шпиталі»2. Час від часу вони бачаться з Мей.
-
Це просто чудово, — сердечно промовив Стрітер, сподіваючись, що Джейк своєю компанією ніяким чином не запаскудить життя його дочці.
-
І ти ось усе ще навідуєш мене. Я розумію, чому не приходить Джен, і не тримаю образи на неї, але... я так чекаю цих вечорів. Вони, немов ниточка, що пов’язує мене з минулими часами.
«Авжеж, — подумав Стрітер, — минули ті часи, коли ти мав усе, а я мав рак».
-
Ти завжди можеш розраховувати на мене, — відповів він, ховаючи в себе в долонях одну з дрібно тремтячих рук Тома. — Друзі до кінця.
Рік 2008, що то був за рік! От же курва! Китайці приймали олімпіаду! Кріс Браун і Ріанна стали парою зайчиків-цьомчиків! Руйнувалися банки! Упала фондова біржа! А в листопаді Агенція
з захисту довкілля закрила Гору Еверпогань, останнє джерелі і заробітку Тома Ґудх’ю. Урядовці оголосили про намір скласти позов з приводу забруднення підземних вод і незаконного ск и дання медичних відходів. Газета «Деррі Ньюз» натякала, що там може бути навіть кримінальна відповідальність.
Стрітер часто проїжджав вечорами подовженням Гарриї авеню, шукаючи очима пам’ятну жовту парасолю. Він не зби рався ні про що торгуватися, йому просто хотілося побазіка ти. Але жодного разу він не бачив ні парасолі, ні її хазяїна. Нін був розчарований, але не дивувався. Дилери, вони — як ті аку ли: мусять безперервно рухатися, бо інакше помруть.
Він підписав чек і послав його в банк на Кайманах.
У 2009 році Кріс Браун після церемонії «Греммі» віддубасим свою хітову цьомку-зайку', а кількома тижнями пізнішу Джей коб Ґудх’ю, колишній футболіст, віддубасив свою бадьористу дружину Каммі, після того як Каммі знайшла в кишені Джей- кобового піджака трусики якоїсь леді й півграма кокаїну. Лежачи на підлозі, плачучи, вона обізвала його сучим сином. Джейкоб відповів тим, що штрикнув її у живіт виделкою для м’яса. Він тут же пошкодував про зроблене і набрав 911, але шкода вже була заподіяна: дві пробоїни в її животі. Пізніше він казав поліцейським, що нічого з того не пам’ятає. Казав, що на нього найшло потьмарення.
Призначений судом адвокат виявився занадто тупим, щоби добитися знижки застави. Джейк Ґудх’ю звернувся до батька, котрий був ледь спроможний сплачувати власні рахунки за опалення, де там уже казати про коштовного бостонського юриста для свого жорстокого до власної дружини сина. Ґудх’ю звернувся до Стрітера, котрий не дав старому приятелю здо- ііутися й на десяток слів з болісно репетируваної ним заздалегідь промови, як тут же відгукнувся: «Будь певен». Він усе ще пам’ятав, як Джейкоб тоді абсолютно невимушено поцілу- іі.ін свого старого в щоку. Крім того, сплата адвокатської винагороди дозволяла йому розпитати гіравника про ментальний стан Джейка, який був аж ніяк не добрим; змучений почуттям провини, той перебував у глибокій депресії. Адвокат сказав, що хлопець, мабуть, отримає п’ять років, добре, икщо три з них будуть умовно-відстрочені.
«Коли його випустять, він зможе повернутися до батьків- (ького дому, — думав Стрітер. — Він дивитиметься «Американського ідола» разом з Ґрейсі й Карлом, якщо ця передача ще триватиме. А вона радше за все ще триватиме».
-
У мене є страховка, — промовив одного вечора Том І удх’ю. Він дуже схуд, одяг на ньому висів мішкувато. Очі мав осоловілі. Його почав мучити псоріаз, він раз у раз чухав собі руки, залишаючи на їх блідій шкірі довгі червоні смуги. — Я вбив би себе, якби вірив, що можу зробити це так, щоб воно не скидалося на самогубство.
-
Я не хочу навіть і чути про такі речі, — сказав Стрітер. — Усе перейде на краще.
У червні відкинув ратиці Майкл Джексон. У серпні те саме зробив Карл Ґудх’ю, вдавившись на смерть шматком яблука. Доглядач міг би провести йому прийом Гаймліха1 і врятувати Карла, але доглядача звільнили через брак коштів ще шістнадцять місяців тому. Ґрейсі чула, як Карл булькотав, але вирішила, що це «звичайний його белькіт». Доброю новиною було ге, що Карл також мав страховку. Скромний поліс, але цього вистачило на його поховання.
Після похорону (Том Ґудх’ю прорюмсав усю процедуру, три маючись за руку свого кращого друга) Стрітера вразив намид великодушності. Він знайшов адресу студії Кіфера Сазерлем да і послав йому «Велику книгу»'. Цей подарунок, либонь, під разу ж опинився в кошику для сміття, він це розумів (разом із численними іншими шанувальниками «Великої книги», мі трі надсилали її акторові впродовж останніх років), прозе хтозна. Чудеса подеколи трапляються.
На початку вересня 2009-го, одного по-літньому спекотної ■ і вечора Стрітер із Дженет приїхали на дорогу, що тягнеться по за технічним боком аеропорту Деррі. Ніхто наразі не робив 61 з несу на гравійному майданчику перед сітчастою огорожею, тол Стрітер заїхав прямо туди своїм гарним блакитним «Слідом и том», зупинив машину і обняв рукою за плечі дружину, в котру був закоханий ще дужче, ніж завжди. Сонце схилядось до об рію червоною кулею.
Він обернувся до Дженет і побачив, що вона плаче. Торк нувшись її підборіддя, він повернув її лице до себе і поцілум ками висушив з нього сльози. Вона почала посміхатися.
-
Що з тобою, серденько?
-
Я думала про Ґудх’ю. Ніколи я не чула про родину, котра зазнавала б такої безперервної низки гірких знегод. Знегод? — реготнула вона. — Чорних трагедій, ось точніше визначення.
-
Я теж, — кивнув він. — Але подібне трапляється повсяк час. Одна з жінок, загиблих під час атаки на Мумбаї1, була вагітною, ти це знала? Її дворічна дитина вижила, але перебувала на волосину від смерті. А ще...
Вона приклала два пальці собі до губ.
-
Перестань. Не треба більше. Життя несправедливе. Ми про це знаємо.
-
Але ж ні! — гаряче заперечив Стрітер. У світлі надвечірнього сонця обличчя в нього рум’янилося здоров’ям. — Лишень поглянь на мене. Згадай той час, коли ти ніколи б не подумала, що я доживу до 2009 року, хіба так не було, хіба це не правда?
-
Так, проте...
-
І наш шлюб усе ще міцний, як дубові двері. Чи я неправий?
Вона похитала головою. Він був правий.
-
Ти почала писати фрілансерські статті до «Деррі Ньюз», Мей стає великою шишкою у «Бостон Глоб», а наш чудик-син
і у двадцять п’ять років уже медійний магнат, і Вона знову почала усміхатися. Стрітер зрадів. Він ненави- і дів бачити її сумною.
-
Життя справедливе. Всі ми однаково чекаємо, поки відбудеться наше дев’ятимісячне перетрушування в коробці, а потім викочуються кості. Декому випадають підряд чудові сімки. Дехто, на жаль, отримують «зміїні ока». Так влаштований світ.
Вона обхопила його руками.
-
Я кохаю тебе, серденько моє. Ти завжди у всьому бачиш світлий бік.
Стрітер скромно знизав плечима.
-
Закон середніх чисел надає перевагу оптимістам, будь- який банкір тобі це скаже. Все у світі врешті-решт набуває збалансованості.
Венера зійшла над аеропортом, засяяла мерехтливо на тлі потемнілої блакиті.
-
Загадай бажання! — скомандував Стрітер.
Дженет розсміялася і похитала головою.
-
Чого мені бажати? Я маю все, що мені треба.
-
Я теж, — промовив Стрітер, а тоді, чіпко уп’явшись очима в Венеру, зажадав ще.
Нормальний шлюб
Після^гого як вона знайшла те, що знайшла, Дарсі часто па відувала думка, що єдиним, про що ніхто не питав у неї в бу денних балачках, було: «Як твій шлюб?» Звучали запитаним, «Як ти провела вікенд?», «Як пройшла твоя подорож до Фло риди?», «Як твоє здоров’я?» та «Як твої діти?» Було, навіть гіи талися: «Як до тебе ставиться життя, любонько?» Але ніхто не питав: «Як твій шлюб?»
«Нормальний, — відповіла б вона на таке питання, аби почула його до того вечора. — Все чудово».
У дівоцтві її звали Дарселлен Медсен (Дарселлен — таке назвисько для своєї дочки могли вподобати тільки батьки, очма нілі від щойно купленої книжки дитячих імен), народилася вона того року, коли президентом обрали Джона Фіцджерал- да Кеннеді1. Зростала в штаті Мейн, у Фріпорті2, коли це місто дійсно ще було містом, а не додатком до «Л.Л. Бін» \ першої в Америці суперкрамниці, та дюжини інших непомірно роздутих універмагів, котрі називаються «стоками» (так, ніби це якісь каналізаційні сточища, а не заклади роздрібної торгівлі). У Фріпорті вона закінчила середню школу, а потім бізнес- школу в Еддісоніде навчилася секретарства. Роботу вона coin знайшла у Джо Ренсома на прізвисько «Шевроле», котрий у 1984-му, коли вона пішла з його фірми, уже виріс у найбільшого автомобільного дилера в Портленді3. Вона була простачкою, проте за допомоги двох своїх трохи досвідченіших подружок навчилася макіяжу, достатнього для того, щоб робити собі обличчя миловидним у робочі дні, і таким, що «очей не відірвати» у п’ятничні й суботні вечори, коли вони зграйкою ходили поласувати «Маргаритою»4 в «Маяк» або до «Мексиканця Майка» (де грали живу музику).
У 1982 році Джо Рейсом найняв одну з портлендських бухгалтерських фірм, щоб їхні спеціалісти допомогли йому розібратися з його податковою ситуацією, котра перебувала в заплутаному стані («Того сорту проблема, що й ти таку х’тів би мати» — підслухала Дарсі, як він казав по телефону одному зі своїх старших торгівельних агентів). З’явилася пара чоловіків із кейсами в руках, один старий, а другий молодий. Обидва в окулярах і консервативних костюмах; обидва з акуратно зачесаним назад коротким волоссям, що навело Дарсі на згадку про знімки у шкільному фотоальбомі її матері під назвою «Пам’ять про ВИПУСК 1954», у тім альбомі, на дерматиновій обкладинці якого була наклеєна фотографія хлопчика-капітана команди вболівальників з приставленим до рота мегафоном.
Молодшим бухгалтером був Боб Андерсон. Вона мала з ним балачку вже на другий день його перебування в офісі і в процесі тієї розмови запитала, чи має він якесь хобі.
— Так, — відповів бухгалтер, — я нумізмат.
Він почав, було, пояснювати їй, що це означає, але вона не ребила:
— Я знаю. Мій батько колекціонує десятицентові «Леді Сію боди» та п’ятицентові «голови-бізони» Він називає їх своїми нумізматичними кониками. А ви теж маєте якогось коника, містере Андерсон?
І він дійсно його мав: «пшеничний пенні»1. Найбільшою йо го мрією було — якогось дня натрапити на монету з подвій ним штампом 1955 року, котра...
Але й про це вона також знала. Подвійний штамп — це кар бувальна похибка. Дорогоцінна тепер похибка.
Молодий містер Андерсон, той, що з густим, акуратно заче саним назад каштановим волоссям, був приємно вражений та кою відповіддю. І попрохав її називати його Бобом. Пізніше, коли вони разом пішли на ланч — сиділи удвох на лавці, на сонечку, поза будівлею фірми, він їв тунця з житнім хлібом, а вона грецький салат з пластикової мисочки — він запитав у неї, чи не бажає вона з’їздити з ним у суботу на вуличний базарчик у Касл-Року. Він нещодавно винайняв нову квартиру, пояснив Боб, і шукає собі якесь крісло. А також телевізор, можливо, там знайдеться добра річ за порядну ціну. «Добра річ за порядну ціну», — ця фраза стала їй добре знайомою в наступні роки.
Він був таким самим простаком, як і вона, звичайний парубок, повз якого пройдеш на вулиці, не звернувши на нього уваги, а він же не міг застосовувати макіяжу, щоб виглядати гарнішим... хіба що, за винятком того дня на лаві. Коли він запрошував її на поїздку, щоки його палали якраз достатньо для того, щоби трішки його підсвітити, додати осяяння.
-
І ніякої нумізматики? — піддражнила вона.
Він усміхнувся, продемонструвавши рівненькі зуби. Маленькі зуби, гарно доглянуті, чисто-білі. Ніяк не могло їй тоді вплисти в голову, що від думки про ці його зуби її дрижаки можуть брати — з якого б це дива?
-
Якщо трапиться цікавий комплект монет, я, звісно, подивлюся, — відповів він.
-
Особливо, якщо трапляться пшеничні пенні? — підгвинтила вона, проте лиш трішечки.
-
Особливо, якщо вони. То ви не проти поїхати зі мною, Дарсі?
Вона з ним поїхала. І кінчила під ним у весільну ніч також. П іс- ля того це траплялося нечасто, але все ж таки траплялося. Достатньо часто, щоб їй вважати себе нормальною й удоволеною.
У 1986-му Боб отримав підвищення. Також він (за допомоги й підбадьорення з боку Дарсі) розпочав невеличкий бізнес із розсилання замовникам поштою американських монет колекційної якості. Справа пішла успішно від початку, а в 1990 році він додав до їхнього каталогу також колекційні бейсбольні картки та всякі пам’ятні речі, пов’язані з класичним кінематографом. Він не тримав запасу старих афіш, плакатів чи листівок, але коли хтось питався про якісь такі речі, він майже завжди вмів їх знайти. Фактично, це Дарсі їх знаходила, використовуючи в ті, ще докомп’ютерні, часи свій Ролодекс1, саме вона обдзвонювала колекціонерів по всій країні. Цей бізнес ніколи не зростав аж до таких розмірів, щоб перетворитися на їх головне заняття, і то було на краще. Ні він, ні вона цього не прагнули. Обоє дійшли згоди щодо цього точно так же, як погодилися
а
щодо будинку, який вони згодом купили у Павнолі2, як погодилися на дітей, коли надійшов час їх мати. Вони домовлялися. А коли не могли дійти згоди, вони знаходили компроміси. Але здебільшого таки погоджувалися. їхні погляди збігалися.
«Як твій шлюб?»
Гарний шлюб. Нормальне заміжжя. Донні з’явився у 1986-му — вона покинула роботу, щоб його народити, і якби не додаткова підпора, завдяки фірмочці «Монети & інші колекційні раритети Андерсона», на другу дитину не наважилася б, — а Петра народилася у 1988 році. На той час порідшало на тімені колись густе каштанове волосся Боба Андерсона, а у 2002-му — того року, коли «Макінтош» Дарсі нарешті заковтнув цілком всю інформацію з її «Ролодекса» — в нього там уже сяяла чималенька лисина. Він експериментував з різними способами зачісування того, що в нього ще лишалося, через що, на її думку, лисина виглядала тільки більш підозрілою. А ще її дратували його намагання повернути собі шевелюру за допомогою двох із безлічі магічних засобів того штибу, що їх серед глупої ночі рекламують крутійського вигляду діляги на кабельних каналах (Боб Андерсон, досягши середнього віку, перетворився на якогось нічного сича). Сам він їй не розказував про це, але вони мали спільну спальню і, хоч вона й не була достатньо високою, аби отак просто зазирнути на верхню полицю шафи, натомість іноді Дарсі використовувала стілець, щоби прибрати його «недільні сорочки», тобто майки, в яких він порався в садку. Отам- то вони й ховалися: флакон якоїсь рідини у 2004-му, а через рік — слоїк із маленькими світло-зеленими желатиновими капсулами. Вона за назвами пошукала про них інформацію в ін- тернеті, вони виявилися недешевими. «Та звісно ж, магія ніколи не бува дешевою», — подумалося їй тоді, як вона потім згадувала.
Та хай хоч там як не дратуючись, а вона зберігала спокій щодо магічного зілля, а також щодо вживаного «Шеві Сабурбена»', який йому навіщось заманулося придбати саме того року, коли ціни на пальне почали реально лізти вгору. Оскільки він отримував своє, то Дарсі припускала (насправді вона була цього певна), що може наполягати на літніх таборах для дітей, на електрогітарі для Донні (він грав два роки, достатньо, щоби продемонструвати на диво гарні успіхи, а потім просто взяв та й покинув), на кінному клубі для Петри. Успішний шлюб — це постійне балансування, втім, про це кожен знає. Успішний шлюб також залежить від високого рівня терплячості при роздратуванні — це та річ, яку добре розуміла Дарсі. Як співає Стіні Вінвуд «Ти мусиш з цим погойдуватися, бейбі»2.
Вона погойдувалася. Він теж.
У 2004-му Донні поїхав до Пенсільванії навчатися в коледжі. У 2006-му Петра вступила до «Колбі», зовсім неподалік від дому, у Вотервілі3. На той час Дарсі Медсен Андерсон виповнилося сорок шість років. Бобові було сорок дев’ять, і він усе ще займався скаутами «Вовчатами»4, разом зі Стеном Моріном, хазяїном будівельної фірми, котрий жив далі по дорозі, десь за нівмилівід них. Іноді їй зринала думка, що доволі дивно виглядає її лисіючий чоловік у шортах-хакі і високих коричневих гольфах, збираючись у щомісячний Похід У Дикі Хащі, але ні-
І»
коли вона не промовляла цього вголос. Його лисина тепер уже цілком утвердилася на своїй позиції; окуляри він мав біфокаші ні; а вагою розпрігся від ста вісімдесяти до двохсот двадцяти фунтів1. Він виріс до статусу партнера в бухгалтерській фірмі «Бенсон & Бейкон», котра відповідно змінила назву на «Бенсон, Бейкон & Андерсон». Вони переїхали зі свого початкового 6у динку в Павнолі до дорожчого, в Ярмуті2. Її груди, колись не величкі, пружні, високі (найкраща її окраса, як вона гадала; ні коли їй не хотілося бути схожою на офіціантку з якогось гам «Гутерса»3), побільшали, пом’якшали і, звісно ж, опадали, коли вона перед сном знімала з себе ліфчик — а чого ще очікувати, коли наближаєшся до півстолітньої мітки, — але Боб так само час від часу примощувався іззаду неї, забираючи їх у долоні. Чаг від часу траплялася приємна інтерлюдія на другому поверсі, у спальні, вікно якої дивилося на їхню затишну ділянку розмі ром два акри, а якщо він покваплювався з вивершенням, часто залишаючи її не удоволеною, де часто не значить завжди, то втї ха від утримування його після того, як те відчуття теплості йо го чоловічого тіла, коли він, лежачи поряд з нею, спливав у сон... це задоволення ніколи не зраджувало її сподівань. То було удоволення, як вона гадала, від усвідомлення того, що вони все ще разом, коли чимало інших тепер вже окремо; удоволення від певності того, що з наближенням до срібного ювілею, їхній курс залишається так само незмінним, як і завжди.
У 2009-му, через двадцять п’ять років після їхнього «згодні», що колись прозвучало в маленькій баптистській церкві, якої тепер вже не існувало (на тому місці, де вона була стояла, тепер
,1
лежала парковка), Донні з Петрою влаштували для них сюрпризну вечірку в «Березовому гаї» у Касл-В’ю. Присутніми були пише п’ятдесят гостей, шампанське (гарний сорт), стейки, чо- і ириярусний торт. Ювіляри танцювали під пісню Кенні Логгін- і .і «Попускаймося»1, ту саму, під яку вони колись танцювали на і моєму весіллі. Гості аплодували відривним па Боба, про котрі нона вже геть забула, поки оце не побачила їх знову, і ця його невимушена граційність відгукнулася в ній гострим болем. Та п ясна річ; він виростив собі черевце на додаток до дратівливої лисини (принаймні для нього самого дратівливої), проте все ще иув напрочуд легконогим, як на бухгалтера.
Але все те було всього лиш формальною історією, темою для некрологів, а вони все ще залишались доволі молодими, щоб думати про таке. Такою історією ігнорувалися приватні дрібнички їхнього шлюбу і ті банальні дива, котрі, як вона вірила (сильно вірила), утверджували цінність їхнього партнерства. Гой випадок, коли вона з’їла зіпсовану креветку і цілу ніч блювала, сидячи на краєчку ліжка з просяклим потом, прилиплим до шиї волоссям, і сльози котилися їй по палаючих щоках, а Боб сидів поряд з нею, терпляче тримав миску і відносив її до ванної, де виливав її й мив після кожного нападу — щоби від смороду її не нудило ще гірше, як він казав. Він прогрівав двигун машини о шостій ранку, щоби везти її уже до лікарні, коли та жахлива нудота врешті-решт почала відступати. Він зателефонував до «ББ&А» і збрехав, що захворів; він також відмінив поїздку на Білу ріку2, щоб залишитися біля неї на той випадок, якщо її недуга повернеться.
Такі речі працюють в обидва боки: одного року подається печена гуска, іншого — гусак. Вона сиділа з ним поряд у поче-
а
кальні шпиталю Св. Стівена — тоді був дев’яносто четверте чи дев’яносто п’ятий рік, — дожидаючи результатів біопсИ після того як він намацав (миючись у душі) підозрілу пухлЯ ну в себе під лівою пахвою. Біопсія показала негативний рЯ зультат, діагноз: запалення лімфатичного вузла. Пухлина прЯ тривала ще десь із місяць, а потім зникла сама. ■
Кинутий погляд крізь нещільно причинені двері туалет« де він сидить на унітазі з розкритою в себе на колінах збірко» кросвордів. Запах одеколону на його щоках — це значило, щД «Сабурбен» зникне з їхньої під’їзної алеї на день чи два. ЙогД місце в ліжку буде порожнім одну або дві ночі, бо він мусити виправити чиїсь бухгалтерські справи в Нью-Гемпширі абД у Вермонті («ББ&А» тепер мали клієнтів у всіх штатах на піві ночі Нової Англії). Інколи цей запах означав подорож, щоби поглянути на чиюсь колекцію монет на домашньому розпро-І дажі, бо далебі не всі їхні нумізматичні операції з купівлі й продажу можна було здійснювати лише за допомогокі комп’ютера, це їм обом було зрозуміло. Його стара чорна ва-І лізка, та, з котрою він ніколи не міг розстатися, неважливоі якою вона не була пошарпаною, в передпокої. Його капці бі-а ля ліжка, один завжди встромлений в інший. Склянка води на< його кінці столу, з помаранчевого кольору пігулкою вітаміну поряд з нею, поверх свіжого числа «Колекційних монет & банкнот». Як він завжди приказував «Зовні більше місця, ніж усередині», відригнувши, та «Стережіться, газова атака!», коли пердів. Його пальто на першому гачку в передпокої. Відображення його зубної щітки в дзеркалі (він користується тією ж самою, що мав її, ще коли вони одружилися, гадала Дарсі, чи хіба що замінював її регулярно). Те, як він втирав собі губи серветкою після кожної другої-третьої виделки їжі. Акуратне складання туристичного знаряддя (завжди включно з запасним компасом) перед тим, як разом зі Стеном їм повести дев’ятирічних хлопчаків у похід по «Стежині Мертвяка» — небезпечний, лячний трек, що змушував їх пробиратися крізь чагарі позаду торгівельного центру «Золотий Гай», щоб повер
нутися до цивілізації біля «Салону вживаних автомобілів» Вайнберга. Вигляд його нігтів, завжди коротко підстрижених і чистих. Присмак жувальної гумки «Дентин» у його диханні, коли вони цілувалися. От з цих речей та ще з десятків тисяч інших і складалася таємна історія їхнього шлюбу.
Вона розуміла, що в нього мусить бути власна її історія, все таке, від цинамонового запаху помади «ЧепСтік»', якою вона мастила собі губи взимку, чи запаху її шампуню, коли він занурювався носом у волосся в неї на потилиці (такі занурення тепер були нечастими, але все одно траплялися), і до звуків її комп’ютера о другій годині ранку тими ночами, що траплялися двічі-тричі на місяць, коли з невідомих причин її зраджував сон.
Тепер уже минуло двадцять сім років, чи то — вона, забавляючись, порахувала, калькулятором на комп’ютері, скільки саме на сьогодні — дев’ять тисяч вісімсот п’ятдесят п’ять днів. Майже чверть мільйона годин і понад чотирнадцять мільйонів хвилин. Звичайно, якийсь час з цього періоду він був не поряд, від’їжджаючи десь по бізнесу, і сама вона мала деякі подорожі (найсумнішою з них було перебування з батьками у Міннеапо- лісі, після того, як її менша сестра Брендолін загинула в трагічному інциденті), але більшість часу вони були разом.
Чи знала вона про нього все? Звісно, ні. Не більше того «всього», що міг знати про неї він — як вона подеколи (здебільшого у дощові дні або ночами, коли її облягало безсоння) пожадливо їла, скажімо, «Масляні пальчики» або «Бейбі Руф»1, кусаючи їх навіть тоді, коли їй цього уже не хотілося, навіть коли вже від-
в
чувала нудоту в шлунку. Або як вона вирішила, що новий поні тар — доволі цікавий хлопець. Усього знати було неможливо, але вона гадала, що за двадцять сім років вони взнали одне про одного все найважливіше. У них був нормальний шлюб, такий, що належав до приблизно п’ятдесяти відсотків тих, які утриму ються на довгій дистанції. Вона сприймала це з тою ж самою безсумнівністю, як і, йдучи вулицею, пам’ятала про те, що гравітація завжди утримуватиме її при землі.
До того вечора в гаражі.
— 2 —
Перестав працювати телевізійний пульт, і «пальчикових» батарейок «АА» не виявилося у кухонній шафці, що висіла ліворуч від мийки. Більші — «С» та «D» — там були, лежала навіть нерозпечатана упаковка «мізинкових» «ААА», але чортом довбаних «АА» катма. Тому вона вирішила пішти в гараж, бо знала, що Боб тримає там свій основний запас «Duracell», і цього рішення їй вистачило, щоб змінити собі життя. Це було так, немов усі раптом разом злетіли в повітря, геть злетіли в повітря. Один паскудний крок у хибному напрямку — і ти вже підірвався.
Кухня з гаражем поєднувалася критою галереєю. Дарсі швидко нею пішла, запинаючи на собі домашній халат — два дні тому плин надзвичайно теплого бабиного літа урвався, і зараз було схоже більше на листопад, аніж на жовтень. Вітер скуб її за щиколотки. Певне, їй варто було б узути шкарпетки й одягти на себе якісь штани, але за хвилин якихось п’ять мусила розпочатися чергова серія «Двох з половиною чоловіків» а клятий телевізор завис на Сі-Ен-Ен. Якби Боб був удома, вона попрохала б його перемкнути канал вручну — десь там бу-
' Комедійний телесеріал, прем’єра якого відбулася на каналі Сі-Бі-Ес 2003 року; в Україні транслюється на каналі «1 + 1».
ли призначені для цього кнопки, либонь, позаду, де тільки чоловіки їх і можуть знайти, — а вже тоді послала б його по батарейки. Врешті-решт, гараж — це цілком його парафія. Вона заходила туди лише, щоб вивести свою машину, і то лише в погану погоду; частіше вона ставила її на прикінцевому майданчику під’їзної алеї. Але Боб наразі перебував у Монпелье', поїхав оцінити колекцію сталевих пенні часів Другої Світової війни, тож принаймні тимчасово у маєтку Андерсонів вона панувала одноосібно.
Вона намацала трійко вмикачів поряд з дверима і сподом долоні штовхнула їх усі разом вгору. З дзижчанням загорілося верхнє флуоресцентне світло. їхній просторий гараж відзначався акуратністю, всі інструменти висіли на відповідних гачках, чисто прибраним стояв верстат Боба. Бетонну плиту, що слугувала долівкою, було пофарбовано у сірий військово- морський колір. На ній не було плям мастила; Боб любив говорити, що мастило на гаражній долівці вказує на те, що хазяї гаража або їздять на якомусь непотребі, або нехтують підтриманням у порядку своїх машин. Тут стояв річного віку «Пріус»1, яким він користувався у робочі дні, катаючись на ньому до Портленду й назад; у Вермонт він вирушив своїм натрудженим динозавром-джипом. Її «Вольво» стояв надворі.
-
Це ж так легко — загнати машину в гараж, — проказував він не раз і не два (коли ти в шлюбі двадцять п’ять років, почути якісь оригінальні зауваження стає проблемою). — Просто скористайся відкривачем воріт на козирку.
-
Мені подобається бачити машину там, де вона стоїть, — завжди відповідала вона, хоча дійсна причина полягала в тім, що вона боялася зачепити гаражні ворота, коли виїжджатиме звідти задом. Вона терпіти не могла здавання назад. І гадала, що він теж про це знає... так само, як вона знала про його дрібні манії завжди вкладати купюри в портмоне лицьовим боком до себе та ніколи, перериваючи читання, не класти розкриту книжку лицем униз — бо таким чином псується її спинка, по яснював він.
У гаражі принаймні тепло; стеля тут була помережана великими сріблястими рурками (ви, либонь, назвали б їх повітропровідними, хоча сама Дарсі не була цього певна). Вона підійшла до верстата, на якому вишикувалися кілька кутастих бляшанок, кожна позначена акуратним написом: БОЛТИ, ШУРУПИ, ШАРНІРНІ ЗАВІСИ, Б-СКОБИ, САНТЕХНІКА та - їй це здалося доволі милим означенням — НЕПОТРІБ. Поряд на стіні висів календар із журналу «Спорте ілюстрейтид», що зображував дівчину в купальнику, таку, ледь не до зажури, всю юну і сексуальну; а лівіше календаря було причеплено пару фотографій. Одна — старий знімок Донні й Петри у светрах «Бостон Сокс»1 на стадіоні Ярмутської Малої ліги2. Під нею Боб маркером написав друкованими літерами: РІДНА КОМАНДА, 1999. На іншому фото, набагато свіжішому, ось- ось вже красуня Петра стояла, обійнявшись із Майклом, своїм кавалером, перед устричним ресторанчиком в Олд Орчард Біч3. Унизу маркером було зазначено: ЩАСЛИВА ПАРА!
Ящичок із батарейками, про що сповіщала пластикова стрічка на ньому з карбованим написом ЕЛЕКТРОЗНАРЯДДЯ, знайшовся лівіше фотографій. Дарсі зробила до нього крок, не дивлячись собі під ноги — покладаючись на ледь не маніакальну акуратність Боба — і перечепилася об якусь картонну
л
коробку, що її не цілком було підсунуто під верстат. Втративши рівновагу, вона в останню мить встигла вхопитися за край мерстата. Зламала собі ніготь — це було боляче й прикро, — але мбереглася від потенційно гіршого падіння, що вже було добре. Іісльми добре, зважаючи на те, що в хаті не було нікого, щоб зателефонувати за номером 911, якби вона заробила собі тріщину в черепі, вдарившись об бетонну долівку — чисту, без плям мастила, проте надзвичайно тверду.
Вона могла б просто посунути ту коробку глибше боком ступні — пізніше вона про це згадає й обмірковуватиме такий варіант розважливо, як математик надто складне, хитромудре рівняння. Але ж, врешті-решт, вона тоді поспішала. Та тут вона помітила, що верхнім у тій коробці лежить якийсь каталог в’язальних викройок, і присіла, щоб його підхопити й забрати з собою в хату разом з батарейками. А коли підняла його, побачила під ним каталог «Брукстон», той, що вона його по- ( тім поклала не на місце, а в самий низ. А під ним «Пола Янг»... «Телботс»... «Форцієрі»... «Блумінгдейлз»...
— Боб! — вигукнула вона, тільки в неї це вийшло роздратовано, двоскладово (так, як це виходило, коли він, бувало, натопче грязі або покине мокрий рушник на підлозі у ванній, немов у них тут не дім, а шикарний готель, з покоївкою напоготові), не Боб, а БО-уб\ Тому що, це справді так, вона читала його легко, як книжку. Він вважав, що вона надто багато речей замовляє за поштовими каталогами, а одного разу зайшов аж так далеко, що оголосив, ніби в неї вже хвороблива до них пристрасть (що було просто смішно, оскільки пристрасть вона мала лише до «Баттерфінгерів»), Той саморобний психоаналіз коштував йому двох днів холодної зневаги. Але він знав, як працює розум його пані, а саме те, що до речей, які не були абсолютно необхідними, вона ставиться просто: як з очей, гак і з думки. Тож він зібрав усі її каталоги тишком-нишком га й поскладав їх тут. Імовірно, наступною зупинкою їм був призначений контейнер для утильсировини.
«Данскін»... «Експрес»... «Комп’ютер аутлет»... «Мни ворлд»... «Манкі ворд»... Лейла Ґрейс1...
Що глибше вона занурювалася, то дужче дратувалася. Мол на подумати, вони балансують на межі банкрутства черо її непомірні витрати, що насправді є ідіотською нісенітнице ні Вона зовсім забула про «Два з половиною чоловіки», вона вже підбирала слова, якими покриє Боба, коли той зателефоиуі з Монпельє (він завжди дзвонив після вечері, вже 3 НОМЄ|ІіІ в мотелі). Але спершу вона збиралася віднести всі ці катало ги к чорту назад до будинку, для чого треба буде зробити три, а то й чотири ходки, бо цей стос тут щонайменше фути два за втовшки, а ці глянсові каталоги такі важезні. Далебі, нема ди ва, що вона ледь не вбилася через цю коробку.
«Смерть через каталоги, — подумала вона. — Оце була о іронія, так сакраментально заги...»
Думка її обломилася чисто-враз, мов суха гілка. Думаючи її, вона не переставала ритися в коробці, вже заглибившись до її дна на чверть стосу, і під «Аргусовим клаптиком»1 (рустикаль ний декор) натрапила на дещо, що виявилося не каталогом. Аж ніяк воно не належало до каталогів. Це був журнал під назвою «Бондажні курви»ъ. Вона, либонь, його навіть не стала б діста вати, якби натрапила на цю річ у якійсь шухляді письмового столу Боба, або на тій верхній полиці шафи, де він ховав свої магічні лосьйони для рощення волосся. Але знайти таке тут, за
і уиуте в стос із щонайменше двох сотень каталогів... іїкатало-
-
Ні... в цьому могло критися щось глибше за соромливість чопі ініка через власні сексуальні примхи.
Жінка на обкладинці була прив’язана до стільця й цілком іо/іа, якщо не брати до уваги чорний каптур, але той каптур іакривав їй лише верхню половину обличчя, тож було зрозуміло, що вона кричить. Прив’язана вона була жорсткими канатами, які врізалися їй в груди й живіт. На щоці, шиї і руках у неї була фальшива кров. По низу обкладинки кричуще жовтим шрифтом йшов бридкий анонс: «ПОГАНА БРЕНДА ДОПРОСИЛАСЯ Й ОТРИМУЄ СВОЄ НА СТОРІНЦІ 49!»
Дарсі не мала наміру відкривати журнал на 49-й сторінці чи на будь-якій іншій. Вона вже встигла пояснити собі, що це таке: чоловіча допитливість. Вона знала про чоловічу допитливість
-
статті у «Космополітені», котру прочитала в почекальні дантиста. Якась жінка написала одному з численних консультантів журналу (наразі це була штатний психолог, котра здебільшого спеціалізувалася на потаємних секс-фантазіях бородатого племені) про те, що знайшла в кейсі свого чоловіка пару журналів для ґеїв. Вельми відверті видання, писала та жінка, і тепер вона занепокоєна, чи не є її чоловік потайним гомосексуалістом. Якщо навіть це й так, продовжувала дописувачка, він вельми вправно приховує цю таємницю в їхній спальні.
Не варто непокоїтися, відповідала їй пані психолог. За своєю природою усі чоловіки допитливі, чимало з них цікавляться або альтернативною сексуальною поведінкою — ґей-секс у цьому відношенні посідає перше місце, лише трохи випереджаючи інтерес до гуртового сексу, — або фетишизмом, до якого належать водні види спорту, перевдягання в жіноче вбрання, секс на публіці, латекс. І, звичайно ж, зв’язування, тобто — бондаж. Вона уточнювала, що деякі жінки також полюбляють, коли їх зв’язують, що вразило Дарсі, однак вона цілком погоджувалася, що багато з цього не знала.
Чоловіча допитливість, саме так і ніяк інакше. Мабуть, він побачив цей журнал десь на газетній ятці (проте, як не намагалася Дарсі уявити собі ятку, де б виставили таку обклндші ку, мозок відмовлявся їй у цьому допомагати) і він його з.ііи тригував. А може, він вичепив його з кошика на сміття в якііь і. цілодобовій крамничці. Привіз додому, погортав тут, у гари жі, вжахнувся, як оце щойно вона (кров на моделі з обкладим ки безперечно фальшива, але її болісна гримаса здавалася а« занадто реалістичною), а тоді й засунув його у стос каталогіи, призначених до контейнеру утильсировини, щоби цей жур нал випадково не потрапив їй на очі, не спровокував йому під неї прочуханки. Саме так, і ніяк інакше, єдиний екземпляр Завдай вона собі клопоту передивитися решту цих каталогіи, нічого подібного більше тут не знайдеться. Може, кілька «Пен і хаузів» чи якихось журнальчиків із дівчатами в білизні — по на знала, що більшість чоловіків полюбляють шовк з мережи вом, і Боб не був винятком щодо цього, — але зблизька нічого більше подібного за жанром до «Бондажних курв».
Вона знову подивилася на обкладинку і цього разу помітили дивну річ: там не було ціни. І штрих-коду також не було. Вона по глянула на задню сторінку обкладинки, загадуючись, скільки ж це може коштувати такий журнал, і аж здригнулася, побачив ши там новий сюжет: гола блондинка, прив’язана ременями до сталевого, схожого на операційний, стола. Утім, втішало хоча б те, що в цієї фотомоделі вираз жаху на обличчі був таким же реальним, як тридоларова банкнота. А той бідний чолов’яга, що стояв над нею з чимось схожим на ніж «Кандзі»1 в руці, буй доволі смішним на вигляд у своїй безрукавці й шкіряних трусах — схожий більше на якогось бухгалтера, аніж на того, хто ось-ось почне чикрижити бондажну курву du jour2.
.1
Достарыңызбен бөлісу: |