Клуб сімейного дозвілля
жүктеу/скачать 2.24 Mb.
|
і Отже, давайте підсумуємо, — Лядвио почав торкатися кім чиків своїх пальців, і зовсім вони були не довгими, а коро н1 сенькими, м’ясистими й безневинними, як і загалом він сам. Том Ґудх’ю був вродливішим за вас навіть у дитинстві. Ііуи обдарованим фізично і мав спортивні успіхи, про які вам зали шалося лише мріяти. Дівчина, котра на задньому сидінні вашої машини тримала свої гладенькі білі стегна міцно стуленими, розсунула їх перед Томом. Він з нею одружився. Вони все ще кохають одне одного. З дітьми все гаразд, я гадаю? Здорові та гарні, — сказав, мов сплюнув, Стрітер. — Од на виходить заміж, другий у коледжі, третій закінчує школу І цей там також капітан футбольної команди! Яке коріння, та ке, курва, й насіння! Правильно. І понад те — це вишенька на шоколадному пломбірі — він багатий, а ви пробиваєтеся крізь життя з ні кчемною зарплатнею тисяч шістдесят на рік чи близько того. Я отримав бонус за оформлення йому тієї позики, — про мурмотів Стрітер. — За те, що виявив передбачення. А насправді ви тоді мріяли про підвищення. Звідки вам це відомо? Зараз я бізнесмен, проте свого часу теж був скромним службовцем на фіксованій зарплатні. Вигнали мене раніше, ніж я встиг звільнитися сам. Найкраще з усього, що зі мною траплялося. Я знаю, як воно буває. Щось іще? Не соромтесь, можете знімати весь тягар у себе з душі. Він п’є мікроброварну «Плямисту курочку»!1 — закричав Стрітер. — Ніхто більше в Деррі не п’є цього претензій- мі)і о лайна! Тільки він! Тільки Том Ґудх’ю, Сміттєвий Король!
-Що?
Лядвио нахилився ближче з дружньою посмішкою. Знову здалося, що в нього забагато зубів (і то великих), як для такого необразливого рота.
Усмішка Лядвио поширшала, і Стрітер побачив дивовиж ну, жахливу річ: зуби цей чоловік мав не просто численні й во личезні. Вони в нього були гострющі. Коли він приїхав додому, Дженет у пральній кімнаті складала білизну.
Він роздивлявся в кухні. Вона здалася йому якоюсь ніби трохи інакшою. Скидалася ніби на кухню в сновидінні. Він увімкнув світло, зразу стало трохи краще. Лядвио був сновидінням. Лядвио і його обіцянки. Звичайний собі душевнохворий, котрого відпустили на одноденну прогулянку з психлі- карні «Акадія». Підійшла дружина і поцілувала його в щоку. Була вона розпашілою від сушарки і дуже гарною. їй теж було вже п’ятдесят, але виглядала вона на кілька років молодшою. Стрітеру подумалось, що після його смерті в неї, можливо, ще буде гарне життя. Він припустив, що в майбутньому у Мей і Джастіна може з’явитися вітчим.
Він пішов услід за нею і став в одвірку пральної кімнати. Допомоги їй звично не пропонував, вона казала, що навіть ганчірки для витирання посуду він складає неправильно.
Вона наморщила носик.
Ґрейсі мала прізвище Ґудх’ю, вона була старшою дочкою Тома й Норми. Карл, товариш по подорожі Джастіна, був середнім з їхніх дітей.
«Нічого такого там не було — ти ж це чудово розумієш, правда? Це просто коротка психосоматична релаксація. Все сунутиметься в тім же напрямку».
Голос у неї звучав нормально, як завжди, спокійно, але вод ночас вона раптом почала плакати великими, мов із дитячої к а і ки, сльозами, котрі зринали в її очах, а потім котилися вниз іш щоках. В останні роки подружнього життя кохання знітижк м ледь не до банальщини, але зараз його почуття набубнявіло тією свіжістю, яка була лише на самому початку, коли вони жили удвох у паскудній квартирі на Кошут-стрит2, кохаючись там іно ді просто на підлозі, на килимі у вітальні. Він увійшов до праль ні, забрав із рук Дженет сорочку, яку та якраз складала, й об няв дружину. Вона відповіла йому не менш гарячими обіймами,
Вона відсахнулася, дивлячись на нього вологими очима.
Вона приставила собі до зімкнутих губ два пальці, надула щоки і скосила очі: ця комічна пантоміма, що імітувала потяг до ригання, змусила Стрітера посміхнутись.
б
— Чудом я би це не назвав, якщо бути цілком коректним, — сказав у середу після полудня доктор Гендерсон Стрітеру. — Проте... Це було за два дні по тому, як Стрітер обговорював проблеми життя і смерті під жовтою парасолею містера Лядвио, і за день до щотижневої вечері Стрітерів із подружжям Ґудх’ю, котра цього разу мала відбутися у їхній просторій резиденції, котру Стрітер іноді подумки називав «Хаткою, Яку Збудувало Сміття». Розмова відбувалася не в кабінеті доктора Гендер- сона, а в маленькому консультаційному приміщенні Клінічної лікарні Деррі. Гендерсон намагався відрадити його від МРТ, запевняючи Стрітера, що його медична страховка не покриє зайвих видатків, а результати безсумнівно будуть нерадісними. Стрітер наполіг.
Родді Гендерсон насупився.
Гендерсон явно образився.
Гендерсон подивився на зображення Найтемніших Сгріте- рових Глибин, котрі все ще блимали з інтервалом двадцять секунд на моніторі консультаційного кабінету, і зітхнув. Картинки були гарними, навіть Стрітеру це було зрозуміло, але їх вигляд вочевидь не радував лікаря.
і
Вечір четверга в Деррі; сутінки літнього надвечір’я. Призахідне сонце відкидає свої червоні, мрійливі промені на три сплановані відповідно до рельєфу й ідеально підстрижені та зволожені акри того, що Том Ґудх’ю має нахабство називати своїм «заднім двориком». Стрітер сидить у шезлонгу серед па- гіо, прислухаючись до брязкоту тарілок і сміху Дженет із Нормою, котрі завантажують посудомийну машину. «Дворик? Який це дворик, це образ раю для фанатів “шопінг- каналів ”». Тут був навіть фонтан із мармуровим хлопчиком. Чомусь цей голозадий херувим (звісно ж, пісяючий) дратував Стріте- ра найбільше. Він майже не сумнівався, що це ідея Норми — вона була якось знову повернулася до коледжу, аби отримати диплом з мистецтвознавства, тож тепер мала голозаді претензії на класицизм, — але все одно, бачити цю річ тут, посеред згасаючого сяйва перфектного мейнського вечора, і знати, що це — результат сміттєвої монополії Тома... Ну, й варто було лишень згадати про диявола (або Лядвио, якщо тобі так більше подобається, подумав Стрітер), як у па- тіо з’явився особисто Сміттєвий Король з затиснутими між пальцями лівої руки шийками запотілих пляшок мікробровар- ної «Старої рябенької курочки». Виразно стрункий у своїй простій сорочці й линялих джинсах, з ефектно підсвіченим призахідним сонцем обличчям, Том Ґудх’ю мав вигляд фотомоделі з журнальної реклами пива. Стрітер навіть уявив собі гасло: «Живи гарним життям, тримайся “Рябенької курочки’’».
Ґудх’ю всівся, а надвір тепер з блюдом сиру й крекерів вийшов футболіст Джейкоб. Гарний, широкоплечий, яким був а колись у ті, давні часи і сам Том. «Мабуть, чірлідерки навкруг нього так і повзають, — подумав Стрітер. — Мабуть, стільки їх, що він києм відбивається».
Хлопець однією рукою обняв батька й поцілував у Щоку, абсолютно невимушено, і через це Стрітер відчув себе пригніченим. Том не лише сповнений здоров’я й має все ще вродливу дружину та ідіотського пісяючого херувима; він має також вродливого вісімнадцятирічного сина, котрий усе ще здатен без усяких комплексів поцілувати на прощання батька, перед тим як самому поїхати гуляти з друзями.
б
«О чоловіче, котрий має все, ім’я твоє Ґудх’ю», — подумав Стрітер і посміхнувся до свого старого друга. Старий друг посміхнувся йому навзаєм і торкнувся горлом своєї пляшки горла пляшки Стрітера.
Ґудх’ю звів угору брови:
Ґудх’ю понизив голос, далі заговоривши конфіденційним тоном:
Стрітер відчув миттєве й майже невідпорне бажання роз бити свою пляшку об цегляну долівку патіо і втопити її іклас те, все ще піняве горло межи очі своєму доброму, старому дру гу. Натомість він посміхнувся, сьорбнув ще трішки пива, а тоді підвівся.
Він зачинив двері вбиральні, натиснув кнопку на замку, ввімкнув світло і — вперше за все життя — навстіж відкрив дверцята шафки з медикаментами в чужому домі. Перше, на чому зупинився його погляд, вельми зігріло йому душу: тюбик шампуні «Тільки для чоловіків». А ще там стояли кілька слоїків з аптечними сигнатурами. б Стрітер подумав: «Люди, що залишають свої ліки у ванній кімнаті, котрою можуть користуватися гості, просто самі напрошуються на неприємності». Ні, нічого такого аж надто с енсаційного тут не було: Норма приймала ліки від астми; Том під тиску — атенолол — і був там ще якийсь крем для шкіри. Слоїк з атенололом стояв напівпорожній. Стрітер дістав одну пігулку, засунув її собі до кишені-пістончика джинсів і змив н унітазі воду. Ванну кімнату він залишав з відчуттям людини, котра щойно нишком прокралася через кордон до чужої країни. І Іаступний вечір був хмарним, але Джордж Лядвио так само сидів під своєю жовтою парасолею й знову дивився «За лаштунками» по портативному телевізору. Там щось ішлося про Вітні Х’юстон, котра позбавилася підозріло великої ваги одразу ж, як підписала напрочуд вигідний новий контракт з рекор- динговою компанією. Лядвио позбавився цієї плітки легким порухом своїх опецькуватих пальців і, усміхнений, звернувся до Стрітера.
Якусь мить Стрітер зважував, чи не піти йому звідси геть. Цілком серйозно. А тоді поліз до кишені легкого піджака, в котрий він був сьогодні одягнений (цей вечір, як для серпня, був прохолодним, а він усе ще почувався слабким), і дістав крихітний квадратик клінекса. Завагався, але потім простягнув його по над столиком Лядвио, котрий той папірець тут же й розгорнув.
У Стрітера щелепа відпала, а потім рот його повільно за крився.
Лядвио подарував йому лукаву посмішку. Вона могла б здатися грайливою, аби не той холод, який Стрітер бачив поза нею. А ще його вік. Тієї миті він не сумнівався, що Джордж Лядвио у цьому бізнесі працює вже довгий-предовгий час, хай які там він має справжні чи вигадані відрижки.
Хіба він називав Лядвио їхні імена? Стрітер такого не пригадував.
Він говорив, а Стрітер думав, що, либонь, так робив і той лис, коли, настрибавшись донесхочу, вже переконався, що виноград таки достоту й істинно йому недосяжний. Проте Стрітер не мав наміру промовляти такі речі. Тепер, коли угода вже набула чинності, він найбільше бажав якомога швидше забратися звідси. Але все ще гаявся, не наважуючись ставити запитання, які вертілися йому в голові, хоча й розумів, що мусить. Бо тут не йшлося про обмін дарунками; Стрітер все життя укладав угоди в себе в банку, тож міг розпізнати менджуван- ня ввіч. Або унюхати його: легкий, неприємний сморід, на кшталт горілого авіаційного пального. «Простіше кажучи, ти мусиш зробити комусь зле, щоби щось зле відвернулося від самого тебе». Але ж крадіжка єдиної пігулки проти гіпертонії — це не таке вже й велике злодійство. Хіба не так? Тим часом Лядвио вже смикав, намагаючись її скласти, свою велику парасолю. І коли вона врешті згорнулася, Стрі- геру відкрився дивовижний і прикрий факт: парасоля була зовсім не жовтою. Вона була такою ж сірою, як це небо над головою. Літо вже майже скінчилося.
Лядвио на мить застиг, здивовано роззявивши рота, а тоді почав гиготіти. Сміх його звучав хрипливо, був сухим, неприємним — як у здихаючої каліопи'.
Зневага, з якою Лядвио окинув оком Стрітера, змусила того відчути слабкість до глибини своїх кісток — так, ніби їх на дірки поточило якоюсь безболісною, але надзвичайно ядучою кислотою.
Він вручив Стрітеру бізнес-картку. На ній було надруковано: «ПОЗАКОНФЕСІЙНИЙ ДИТЯЧИЙ ФОНД», і адреса якогось банку на Кайманових островах.
Це було в серпні 2001 року, менш ніж за місяць до падіння веж- близнюків. У грудні (фактично, того самого дня, як упіймали на крадіжці Вінону Райдер1) доктор Родерик Гендерсон оголосив Дейва Стрітера вільним від раку — і, на додаток, істинним чудом наших днів.
Стрітер мав, але тримав рот на замку. їхня зустріч відбувалася в кабінеті Гендерсона. В Клінічній лікарні Деррі, в тій консультаційній кімнаті, де Стрітер колись роздивлявся перші зображення свого чудесним чином оздоровленого тіла, в тому самому кріслі, в якому тоді був сидів Стрітер, тепер сиділа Норма Ґудх’ю і дивилася на менш приємні скапи МРТ. Заціпенівши, вона слухала, як лікар пояснював їй — яко мога делікатніше пояснював, — що пухлина в її лівій груді це нп справді рак, і він уже поширився на її лімфатичні вузли.
У червні наступного року Стрітер нарешті отримав підвищення, А Мей Стрітер прийняли до магістратури Школи журналістики Колумбійського університету. Щоб відзначити ці події, Стрітер із дружиною вирушили у давно омріяну ними відпустку на Гаваї. Вони часто кохалися. В останній день їхнього перебування на острові Мауїїм зателефонував Том Ґудх’ю. Зв’язок був поганий, Том ледь говорив, але головне було зрозумілим: Норма померла.
Коли він переповів новину Дженет, вона впала на готельне ліжко, ридаючи крізь притиснуті до обличчя долоні. Стрітер ліг поряд і, притиснувши її до себе, думав: «Ну, так чи інакше, ми все одно вже збиралися повертатися додому». І, хоча йому дуже жаль було Норми (і Тома теж трохи було жаль), був у цьому й позитив: вони уникли комариного сезону, котрий у Деррі подеколи бував просто вбивчим. У грудні Стрітер відіслав до «Позаконфесійного дитячого фонду» чек на якихось трохи більше п’ятнадцяти тисяч доларів, провівши зменшення на цю суму у своїй податковій декларації. У 2003 році Джастін Стрітер потрапив у «Почесний список деканату» Університету Браун1 і — ніби жартома — створив ві- цсогру під назвою «Проведи Файдо додому»1. Сенс гри полями у тому, що собаку на повідку треба провести додому і і оргівельного центру, уникаючи по дорозі небезпечних во- ціііі, речей, що падають із балконів високих поверхів, та зграї і кажених старих леді, котрі називали себе «Бабці Гицелі», і /грітер сприйняв це як забавну витівку (і Джастін запевняв йо- м>, що робив саме пародію), але компанія «Геймз Інкорпорей- і ед» глянула лише одним оком і запропонувала їхньому гарному, з розвинутим почуттям гумору синочку сімсот п’ятдесят і исяч доларів за права на його гру. Плюс роялті. Джас купив і поїм батькам гармонійну пару джипів «Toyota Pathfinder»3 — рожевий для леді, блакитний для джентльмена. Дженет просльозилася, обняла його і назвала його дурненьким, імпуль- і ивним, шляхетним і взагалі пречудовим сином. Стрітер повів його до таверни «Роксі» й пригостив «Старенькою рябою курочкою». У жовтні, повернувшись до гуртожитку, сусід по кімнаті Карла Ґудх’ю в «Емерсон-коледжі»3 знайшов його долілиць на підлозі в кухні, де на пательні догорав поставлений смажитися сирний сендвіч. Карла, усього лише двадцяти двох років віком, уразив інфаркт. Лікарі, що розглядали цей випадок, відзначили стоншену стінку передсердя — вроджений дефект, про який ніхто не здогадувався. Карл не помер; сусід знайшов його вчасно, до того ж він знався на прийомах термінової серцево-легеневої реанімації. Але від пережитої гіпоксії вродливий, моторний юнак, котрий незадовго перед тим подоро жував Європою з Джастіном Стрітером, перетворився на леді човгаючу тінь себе колишнього. Він не завжди міг контролю» вати потяг до дефекації й сечовипускання, він губився, якщо заходив далі кількох кварталів від дому (він знову мешкав || своїм батьком, котрий усе ще перебував у скорботі), а мова його перетворилася на недоладне белькотіння, зрозуміти яке бум здатен лише Том. Том Ґудх’ю найняв для нього компаньйон»- доглядача. Той робив йому сеанси фізіотерапії і стежив за тим, щоби Карл не забував перевдягатися. Також він кожні два тижні водив його на «прогулянки». Найчастіше такою «прогулянкою» було відвідування цукерні-морозивниці «Мрія ласунів», де Карл завжди отримував фісташковий пломбір, розмазуючи його собі по всьому обличчю. Після чого компаньйон мусип його терпляче витирати вологими серветками. Дженет перестала ходити зі Стрітером на вечері до Тома, — Я не в силах цього витримувати, — призналася вона. — Не через те, що Карл човгає, і не тому, що штани в нього мокрі іноді, а через вираз його очей, він немов пам’ятає, яким колись був, але не може пригадати, яким чином опинився в теперішньому стані. А ще... я не знаю... в його очах завжди присутня якась надія, від чого мене бере відчуття, що все в житті — цс лише жарт. Стрітер розумів, що вона має на увазі, і сам часто міркував про це, вечеряючи зі своїм старим другом (без Норми, без її куховарства, на столі тепер були здебільшого куплені у крамниці готові страви). Він отримував насолоду, дивлячись, як Том годує свого вбогого сина, і також насолоджувався виразом надії на обличчі Карла. Воно ніби промовляло: «Це все мені сниться, але скоро я прокинусь». Джен була права, це жарт, але жарт доволі вдалий. Якщо добре про це поміркувати. мером року, аж поки поява «Гітарних Героїв»1 не зробить її за- 11 арілою. На той час Джас уже розробляв комп’ютерну про- і раму з компонування музики під назвою «Ти Могеш, Бейбі»2. (! і арший Стрітер отримав підвищення і став керівником фі- ііїї, пішли чутки, що в недалекому майбутньому він посяде крісло голови регіонального відділення банку. Він повіз Дже- мет до Канкуну3, вони там фантастично відпочили. Вона почала називати його «мій зайчик-цьомчик». Бухгалтер з Томової «Сміттєзбиральної & Сміттєпереробної компанії» привласнив два мільйони доларів і зник у невідомому напрямку. Аудит, який слідом за цим відбувся, виявив, що фірма взагалі перебуває у вельми хисткому стані; схоже було па те, що той поганець бухгалтер надкушував її роками. «Надкушував? — подумав Стрітер, читаючи про це статтю и «Деррі Ньюз». — Це більше схоже на вигризання». Том більше не виглядав на тридцять п’ять; він скидався на шістдесятирічного. І мабуть, сам про це знав, бо перестав підфарбовувати собі волосся. Стрітер втішився, побачивши, що ноно в нього не посріблявіло під колишнім штучним кольором; нолосся Тома Ґудх’ю виявилося безживним, невиразно-сірим, як парасоля Лядвио, коли той почав її складати. Це колір волосся, вирішив Стрітер, тих старих, котрі, сидячи на паркових ланах, годують голубів. Назвімо його «Тільки для лузерів». У 2005 році футболіст Джейкоб, котрий замість коледжу (куди його прийняли б на повноцінну спортивну стипендію) пішов працювати в помираючу компанію свого батька, познайомився з дівчиною, з котрою невдовзі й побрався. Невеличка бадьорії брюнеточка на ім’я Каммі Доррингтон. Стрітер зі своєю дружи ною погодилися, що церемонія була гарною, хоча весь час умро довж неї щось гугукав, белькотав і гиготав Карл Ґудх’ю, ба наиі і ь попри те, що найстарша з дітей Тома — Ґрейсі — наступила со бі на край довгої сукні при виході з церкви, впала зі сходів й зли мала ногу в двох місцях. Допоки це не трапилося, Том Ґудх'ні виглядав майже схожим на себе колишнього. Щасливим він ми глядав, іншими словами. Стрітер не ображався на це його не величке щастя. Він гадав, що навіть у пеклі люди вряди-годи отримують можливість сьорбнути трішки водички, хоча б зп радити того, щоби їм повною мірою усвідомити жах невсити мої спраги, коли вона опанує ними знову. На медовий місяць пара вирушила до Белізу. «Можу заклш тися, що дощ періщитиме там весь цей час», — думав Стрі тер. Дощу не було, але Джейкоб майже цілий тиждень провій у вбогому шпиталі, страждаючи від гострого гастроентериту й какаючи в паперові пелюшки. Він мусив би пити воду тілі» ки з пляшок, але одного разу забув і почистив зуби водою з-під крана. «Сам винен», — казав він. Понад вісімсот американських вояків загинуло в Іраку. Не поталанило тим хлопцям і дівчатам. Тома Ґудх’ю взялася мучити подагра, далі найшла кульгавість, він почав ходити з ціпком. Того року в чеку, виписаному «Позаконфесійному дитячому фонду», значилася дійсно велика сума, але Стрітер тим не переймався. Хто віддає, той більш благословенний за того, хто приймає. Усі найкращі люди так кажуть. .і іюм на користь джину «Бомбей Сапфір» і був уже вельми напідпитку.
Стрітер пригорнув його до себе, втішав його. Казав своєму старому другові, що хмари завжди приходять, щоб рано чи пізно обов’язково розвіятись.
Розлучилися Чарлі Шин, Торі Спеллінг і Дейвід Хасселгоф2, а в Деррі справляли тридцятирічний ювілей подружнього життя Дейвід і Дженет Стрітер. Була вечірка. Під її фінал Стрітер обруч зі своєю дружиною повів усіх гостей надвір. Він підготував феєрверк. Усі аплодували, окрім Карла Ґудх’ю. Він намагався, але не попадав собі долонею об долоню. Кінець-кінцем, колишній студент Емерсон-коледжу покинув намагатися плескати і, гугукаючи, став показувати пальцем в небо. У 2007 році до в’язниці сів (не вперше) Кіфер Сазерленд за керування автомобілем у нетверезому стані, а чоловік Ґрейсі Ґудх’ю-Дікерсон загинув у автокатастрофі. На його смугу винесло зустрічного п’яного водія, коли Енді Дікерсон повертався з роботи додому. Добра новина полягала в тім, що тим п’яницею за кермом був не Кіфер Сазерленд3. А поганою стало те, що Ґрейс Дікерсон перебувала на четвертому місяці вагітності й без цента. Її чоловік заради економії був перестав сплачувати внески, перервавши дію своєї страхової угоди Ґрейсі переїхала жити до батька й брата Карла.
Того року чек для «Дитячого фонду» був на тридцять тисяч доларів. Стрітер підписав його зі спокійною душею. Дитя Ґрейсі народилося у розпал снігової бурі 2008 року. Добра новина полягала в тому, що на ньому не було ознак каліцтва. Поганою новиною стало те, що воно народилося мертвим. Той їхній клятий сімейний дефект серця. Ґрейсі — беззуба, безмуж- ня й нездатна нічого унюхати носом — запала в глибоку депресію. Стрітер вважав, що це ознака загалом здорового розуму. Якби вона почала прогулюватись, насвистуючи «Не переймайся, будь щасливим»1, він порадив би Томові замкнути на ключ всі, які є в їхній хаті, гострі предмети. Розбився літак з двома членами рок-гурту «ВІіпк-182»2 на борту. Погана новина, загинуло чотири людини. Добра новина, натомість вижили рокери... хоча один з них невдовзі таки помре.
жүктеу/скачать 2.24 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|