Банківськіоперації[текст]

Чижикова А.С., Сарбаш Л.Д.

У суспільній свідомості недовіра до страхової ідеї втілюється в претензіях населення до державних інститутів. Саме тому держава не може знаходитися осторонь від страхової діяльності, пов'язуючи інтереси страховиків, населення та економіки в цілому.

Теоретичні питання формування та розвитку системи страхових послуг в Україні досліджували як зарубіжні вчені (Дж. Гі, Дж. Садлер, Р. Стефенсон), так і вітчизняні автори (В. Бабенко, С. Осадець, В. Базилевич).

Страховий ринок як частина фінансової сфери є об'єктом державного регулювання і контролю. Державне регулювання спрямоване на забезпечення формування і розвитку ринку страхових послуг, створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм, недопущення на страховий ринок спекулятивних та фіктивних компаній, що можуть заподіяти шкоду як страховій справі, так і майновим інтересам страхувальників, та дотримання вимог законодавства України про страхування.

Головною метою державного регулювання страхової діяльності є забезпечення формування страховиками достатнього обсягу коштів, за рахунок яких вони зможуть виконати свої зобов'язання перед страхувальниками за будь-яких обставин, тобто забезпечення платоспроможності кожного конкретного страховика.

Державне регулювання розвитку страхового бізнесу здійснюється у таких напрямах[2]:

— пряма участь держави у становленні системи страхового захисту майнових інтересів;

— законодавче регулювання (прийняття державою базових законів та нормативно-правових актів);

— здійснення спеціального нагляду за діяльністю відповідно до інтересів страхувальників та загальнодержавних потреб.

Цілісний механізм державного регулювання страхової діяльності включає прямі та непрямі методи впливу держави та її втручання у здійснення страхової діяльності та розвиток страхового ринку[1].

До ринкових, тобто непрямих методів державного регулювання відносяться проведення державою спеціальної податкової (фіскальної) політики, а також тарифної, цінової, кредитної, грошової та інвестиційної політики.

Пряме державне втручання в механізм функціонування страхового бізнесу здійснюється за допомогою: законодавчої бази та нагляду за страховою діяльністю.

Надання страхових послуг передбачає індивідуальні конкретні страхові відносини між страховиком і страхувальником, реалізація яких потребує наявності системи правового регулювання страхової діяльності.

Норми та принципи правового регулювання страхової діяльності визначені в Конституції України, міжнародними угодами, законами та постановами Верховної Ради України, указами та розпорядженнями Президента України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, інструкціями, методиками, наказами, листами міністерств і відомств[3].

Основою системи законодавчого регулювання страхового ринку є Конституція України та Закон України "Про страхування" в редакції від 4 жовтня 2001 р.

Взаємовідносини страховика й держави будуються на таких принципах[4]:

— страховик не відповідає за зобов'язаннями держави, а держава — за зобов'язаннями страховика;

— держава гарантує дотримання й захист майнових та інших прав і законних інтересів страховиків, умов вільної конкуренції в здійсненні страхової діяльності;

— утручання в діяльність страховиків з боку державних та інших органів забороняється, якщо воно не пов'язано з повноваженнями органів, які здійснюють державний нагляд та контроль за діяльністю страховиків.

Аналіз стану страхового ринку України за останні роки (2013-2015) показав, що він залишається найбільш капіталізованим серед інших небанківських фінансових ринків[5].

Загальна кількість страхових компаній станом на 30.06.2015 становила 374, у тому числі СК "life"(страхові компанії, які спеціалізуються на накопичувальному довгостроковому страхуванні життя) – 52 компанії, СК "non-life"(страхові компанії, до переліку по­слуг яких не включається страхування життя, зокрема страхування май­на, відповідальності, фінансових ризиків, страхування медичне та від не­щасних випадків) – 322 компанії, (станом на 30.06.2014 – 400 компаній, у тому числі СК "life" – 58 компаній, СК "non-life" – 342 компанії).

Кількість страхових компаній має тенденцію до зменшення, так за І півріччя 2015 року порівняно з аналогічним періодом 2014 року, кількість компаній зменшилася на 26 СК.

Кількість страхових компаній станом на 31.12.2013,31.12.2014 30.06.2014,30.06.2015

Таблиця 1

Динаміка страхових премій за мінусом частки страхових премій, сплачених перестраховикам-резидентам, за І півріччя 2014-2015 рр. представлена в таблиці 2.

Таблиця 2

Структура чистих страхових премій за І півріччя 2014-2015 рр.

За даними таблиці можна зробити висновки: приріст чистих страхових премій у І півріччі 2015 року (+24,2%) сформувався за рахунок суттєвого збільшення надходжень платежів з автострахування (+24,8%), страхування вантажів та багажу (+125,3%), страхування фінансових ризиків (+79,1%), страхування майна (+20,0%), авіаційного страхування (+119,2%), медичного страхування (+17,7%). Водночас, спад чистих страхових премій спостерігався за такими видами страхування: страхування від нещасних випадків (-48,7%), страхування кредитів (-27,2%), страхування життя (-3,8%), страхування від нещасних випадків на транспорті (-43,8%).

Результати дослідження засвідчили, що за останні роки кількість страхових компаній в Україні знизилася, та відбувся спад деяких видів страхових премій. Отже, підвищення ефективності державного регулювання страхової діяльності, вдосконалення нормативної бази страхової діяльності повинні розглядатися в якості засобів для створення ефективної системи страхового захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб в Україні.
Література:

1. Базилевич В. Д. Сучасна парадигма страхування: сутність і протиріччя / В. Д. Базилевич // Фінанси України. – 2007. – №9. – С. 42-50.

2. Грищенко Н.Б. Страхова справа: Навчальний посібник. - Барнаул: Изд-во Алт. Ун-ту, 2007.

3. Ковтун Н. В. Сучасні тенденції розвитку страхової діяльності в Україні: макроекономічні і регіональні аспекти / Н. В. Ковтун // Статистика України. – 2006. – №3. – С. 38.

4. Мних М.В. Страхування в Україні: сучасна теорія і практика: Підручник. — К.: Знання України, 2006. — 284 с.

5. Огляд ринків фінансових послуг та підсумки діяльності небанківських установ за 2011 рік. – Режим доступу: http://nfp.gov.ua/files/INFO/sk_I_piv_%202015.pdf

Статистичне вивчення споживчих цін України за 2010-2014 рр.

Ключові слова:індекси споживчих цін, цінова ситуація, рівень інфляції.

Загальноекономічні умови і роль цін в умовах становлення ринкового господарського механізму визначають роль статистики в загальній інформаційній системі. Нині державна статистика відстежує та досліджує роздрібні ціни, тарифи на послуги, оптові ціни підприємств, кошторисні ціни на будівельні об’єкти, ціни зовнішньої торгівлі. Окрім того, органи державної статистики здійснюють внутрішньо-регіональні та міждержавні порівняння цін і тарифів, аналізуючи їх динаміку, а також обчислюють індекси-дефлятори, щоб оцінити динаміку макроекономічних показників системи національних рахунків, зміни фізичного обсягу виробництва в окремих галузях економіки, динаміку споживання різних верств населення та купівельну спроможність грошей. Метою дослідження є аналіз індексів цін України за різними напрямками. Для досягнення поставленої мети було систематизовано та проаналізовано статистичні данні, що склалися в Україні за 2010-2014 рр.

У дослідженні використовувались сукупність прийомів і методів наукового пізнання соціально-економічних явищ і процесів – статистичного та порівняльного аналізу. Емпірична база включає дані Комітету державної статистики України, статистичні матеріали, опубліковані в науковій літературі.

Статистика цін є складовою частиною соціально-економічної статистики, вона вивчає всю систему цін і тарифів, що діють в сфері економічних відносин. Ціна є важливим вартісним вимірником. Загальноекономічні умови і роль цін в умовах становлення ринкового господарського механізму визначають роль статистики в загальній інформаційній системі [3, c. 63].

Згідно із п. 16 ст. 1 Закону України «Про ціни і ціноутворення» ціноутворенням вважається процес формування та встановлення цін.

В юридичній літературі існує думка, за якою ціноутворення є процесом установлення та розроблення цін (тарифів) на товари, роботи, послуги, результатом якого має стати сформована або встановлена ціна.

У науковій літературі ціна розглядається як економічна та правова категорії.

Ціна - фундаментальна економічна категорія, яка означає кількість грошей, за яку продавець згоден продати, а покупець готовий купити одиницю товару. Ціна, як і відносна форма вартості взагалі, показує вартість товару, наприклад тонни заліза, таким чином, що визначена кількість еквівалента, наприклад одна унція золота, завжди може бути безпосередньо обміняна на залізо, звідкіля, однак, не випливає протилежне: що залізо, в свою чергу, може бути безпосередньо обміняне на золото [1, c. 28].

Зміни цін досліджують індексним методом, а також за допомогою різних прийомів аналізу рядів динаміки.

Індекс цін – відносний показник, який відображає зміну цін за певний період часу. У разі індексного дослідження залежно від вибору базових або поточних рівнів кількісних показників для зважування застосовують формулу Ласпейреса (1871) або Пааше (1874):

(індекс Ласпейреса);
(індекс Пааше),

де  — ціна одиниці конкретного товару (послуги) відповідно в базовому та звітному періоді;

  — кількість реалізованого конкретного товару (послуги) відповідно в базовому та звітному періоді; 

 – індивідуальний індекс цін на окремий товар (послугу) [5, c. 275].

Статистичне спостереження за рівнем цін здійснюється щомісячно. Загальні індекси за рік обчислюють за так званою рекурсивною схемою як добуток помісячних ланцюгових індексів.

Базою для проведення аналізу були дані Комітету державної статистики (табл. 1) [2].

Індекс інфляції, або індекс споживчих цін – показник, який характеризує зміни загального рівня цін на товари і послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання.

Індекс споживчих цін відображає зміну вартості фіксованого споживчого набору товарів і послуг у поточному періоді щодо попереднього. Споживчий набір товарів і послуг – це набір найбільш представницьких і важливих для споживання домогосподарств товарів і послуг. Встановлюється централізовано і є єдиним для всіх регіонів України.

Споживчі ціни є кінцевими цінами, за якими домашні господарства-споживачі купують товари та сплачують послуги для власних потреб. Державна статистика досліджує динаміку споживчих цін у цілому, а також окремо на продовольчі товари та платні послуги населенню. Крім загальнодержавних індексів споживчих цін такі індекси розробляють для окремих адміністративно-територіальних одиниць і груп населення.

Цінова ситуація на споживчому ринку України в 2014р. характеризувалася значною інфляцією: зростання цін (тарифів) становило 25,4% проти зниження на 0,8% у 2013р.

Основними чинниками, які негативно вплинули на рівень інфляції є девальваційні процеси на валютному ринку, напружена ситуація на ринку нафтопродуктів, адміністративні підвищення цін одразу в декількох сегментах ринку, наслідки економічних та політичних ситуацій. Продукти харчування та безалкогольні напої за рік у цілому подорожчали на 26,0% ( у 2013р. цей показник був знижений на 2,3%). Одним із головних інфляційних факторів на ринку продовольства стало подорожчання хліба і хлібопродуктів на 35,4% ( у 2013р. підвищення цін було незначним і становило 1,5%). Серед товарів цієї групи найбільше зросли ціни на рис та продукти переробки зернових (в 1,7 рази), зокрема, на крупи гречані – у 2,0 рази, пшеничне борошно – в 1,4 рази. Крім того, суттєво зросли ціни на хліб, макаронні вироби та кондитерські вироби (на 28,1%, 21,7% та 21,6% відповідно). Ще одним вагомим чинником, що вплинув на цінові процеси на продовольчому ринку, стало суттєве зростання цін на м’ясо та м’ясопродукти – на 28,9%, а саме: на яловичину – на 45,6%, птицю – на 38,5%, свинину – на 26,9%. Високі темпи зростання цін (на 41,2%) спостерігалися на рибу та продукти з риби. Також у 2014р. було зафіксовано відчутне подорожчання молока, молочних продуктів та яєць. Так, яйця подорожчали на 27,7%, молоко – на 12,9%, сметана – на 11,6%, сири – на 10,6%. Крім того, відбулося суттєве зростання цін на фрукти (на 48,4% проти здешевлення на 18,2% у 2013р.). Відчутне підвищення цін зафіксовано на цукор (на 30,4% проти 7,8% у 2013р.). Суттєву роль у підвищенні цін на продукти харчування в цілому відіграло подорожчання олії та жирів на 19,9% у т.ч. олії соняшникової – на 28,0%, сала – на 17,2%, масла вершкового – на 12,0%, маргарину – на 9,8% [5].

У 2014р. продовжилася тенденція до подорожчання підакцизних товарів, зокрема, тютюнові вироби зросли в ціні на 25,9%, алкогольні напої – на 23,6%. Вагомим чинником, що вплинув на ріст інфляції було масштабне адміністративне підвищення цін у житлово-комунальному господарстві: зростання цін (тарифів) на житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива становило 32,0%. Так, плата за природній газ підвищилася на 62,8%, гарячу воду – на 34,3%, каналізацію – на 33,7%, опалення – на 27,8%, тверде паливо – на 25,0%, водопостачання – на 21,8%, електроенергію – на 11,3%. 10 Зростання цін на транспорт в 2014р. було в 29 разів більшим, ніж у 2013р. (40,6% проти 1,4%). Суттєве підвищення цін відбулося на автомобілі (в 2,0 рази), паливо та мастила (в 1,6 рази), перевезення залізничним транспортом (в 1,2 рази). Подорожчання у сфері зв’язку на 2,4% зумовлено насамперед підвищенням абонентної плати за користування телефоном на 14,0%. Крім того зросли ціни на телефонне та телефаксове обладнання на 7,8%. Зростання цін у сфері охорони здоров’я на 28,1% пов’язано з подорожчанням фармацевтичної продукції на 37,3%, амбулаторних послуг на 21,6% та послуг лікарень на 12,4%. Предмети домашнього вжитку, побутова техніка та поточне утримання житла подорожчали на 34,9%, у т.ч. плити – на 38,6%, холодильники – на 37,6%, товари для підтримки чистоти – на 30,9% [4].

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що на цінову ситуацію, яка склалася на споживчому ринку у 2014р. першочерговий вплив мало зростання цін на продукти харчування, адміністративні підвищення цін у сфері житлово-комунальних послуг.

1. 
   Гетманець О.П. Господарське право України. Частина 2: навч. посібник.- Х.: Харк. нац. ун-т внутр. справ, 2014. - 368 c.
   
2. 
   Державна служба статистики України. [Електронний ресурс] – URL: http://www.ukrstat.gov.ua/.
   
3. 
   Лугінін О.Є. Статистика. Підручник. 2-е видання, перероблене та доповнене - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 608 с.
   
4. 
   Статистичний збірник: індекси споживчих сил за 2014 рік / За редакцією Грищук Т.М., К.: Державний комітет статистики України, 2015 рік. [Електронний ресурс] – URL: http://www.te.ukrstat.gov.ua/files/Bul/sc_z1_2014.pdf.
   
5. 
   Уманець Т.В. Економічна статистика: Навч.посібник.- К.: Знання, 2006. - 429 с.
   

Гуляс Я.Ю., Лысенко С.Н.

Природа и функции международной конкуренции
Современная конкуренция есть неотъемлемый атрибут мирового рынка. Она характеризуется динамизмом, остротой и масштабностью. Масштабность конкуренции обусловлена повсеместным ростом числа участников внешнеторговых операций, вовлекаемых в международный обмен под воздействием международного разделения труда, международной специализации и кооперации в самых различных областях. Интернационализация хозяйственной жизни расширяет базу конкуренции. Современная глобальная экономическая система не оставляет странам выбора, кроме как увеличивать свою конкурентоспособность по сравнению с развитыми экономиками. Мировой рынок предъявляет очень жестокие требования к конкурентоспособности фирм. Но если товар или услуга фирмы успешно продаются на внешнем рынке, и продажи растут, то это свидетельствует о ее международной конкурентоспособности. Поэтому исследования международной конкуренции носят актуальный характер.

Целью данной статьи является теоретическое объяснение природы субъектно-межстрановой конкуренции, её функций и результатов для мировой экономики в целом.

Понятие «конкуренция» имеет много определений. Одни авторы считают, что конкуренция – это форма существования капитала, когда один товаропроизводитель соперничает с другим. Вторые полагают, что конкуренция - это соперничество между товаропроизводителями на рынке за наиболее выгодные условия реализации своей продукции для получения максимальной прибыли. Третьи трактуют конкуренцию как фактор, определяющий более выгодную сферу приложения капитала. Конкуренция выступает ключевым понятием, которым выражают сущность рыночной системы отношений в экономике. Понятия «конкуренция» и «рынок» неразделимы: вся история формирования рыночных отношений есть история конкурентной борьбы товаропроизводителей за покупателя и за лучшие условия реализации своей продукции. Поэтому конкуренция есть бесконечное изменение форм и методов такой борьбы сообразно меняющимся условиям и конъюнктуре рынка.

Ключевая роль конкуренции для нормального функционирования рыночной экономики была обобщена еще в XVIII в. известным английским экономистом Адамом Смитом, который вывел принцип конкуренции, назвав его принципом «невидимой руки». Это означает, что каждый производитель товаров и услуг всегда стремится к личной выгоде, но обстоятельства на рынке под воздействием конкуренции складываются так, что товаропроизводитель, преследуя свои узкокорыстные цели, одновременно «работает» на интересы всего общества, поскольку конкуренция заставляет его думать о качестве товара, его цене, сервисе, дизайне, и т.д. Конкуренция, словно «невидимая рука», правит миром, «дергает за ниточки» интересов товаропроизводителей, безжалостно выбрасывая из рыночного оборота халтуру, непрофессионализм, некачественные товары, ненужную покупателю продукцию, а, следовательно, играет на пользу всему обществу. И напротив, товаропроизводители, которые выпускают высококачественную, остродефицитную продукцию по нормальной цене, оказываются в выигрыше.[1]

Среди условий, которые влияют на конкурентоспособность страны, следует выделить:

1. 
   Факторные условия, то есть те конкретные факторы (скажем, квалифицированная рабочая сила определенного профиля или инфраструктура), которые нужны для успешной конкуренции в данной отрасли.
   
2. 
   Условия спроса, то есть каков на внутреннем рынке спрос на продукцию или услуги, предлагаемые данной отраслью.
   
3. 
   Родственные и поддерживающие отрасли, то есть наличие или отсутствие в стране родственных или поддерживающих отраслей, конкурентоспособных на международном рынке.
   
4. 
   Стратегия фирмы, ее структура и конкуренты, то есть каковы условия в стране, определяющие то, как создаются и управляются фирмы, и каков характер конкуренции на внутреннем рынке.
   

Конкурентное преимущество получают фирмы, базирующиеся в тех странах, которые позволяют наиболее быстро накопить специализированные ресурсы и навыки (иногда исключительно за счет большей целеустремленности). Фирмы получают конкурентное преимущество, если в их стране базирования более доступна информация (и притом более точная) о потребностях в товарах и технологиях. Фирмы получают конкурентное преимущество, если благодаря совпадению интересов владельцев, менеджеров и персонала возможны очень целеустремленная работа и постоянные капиталовложения. В конечном счете страны добиваются успеха в тех или иных отраслях благодаря тому, что среда в этих странах развивается наиболее динамично и, постоянно ставя перед фирмами задачи одна другой сложнее, заставляет их со временем лучше использовать имеющиеся преимущества и искать новые.

Методы управления и способы организации труда и производства должны умело сочетаться с источниками конкурентной способности товаропроизводителя, отрасли, в которой он работает, страны, в которой живет. Так, итальянские фирмы выступают лидерами по производству мелкой продукции (осветительная техника, мебель, обувь, упаковочные материалы и др.), в которой экономия на масштабах производства незначительна. Фирмы часто избегают стандартной продукции (она требует масштаба производства, его объемов), ищут свою небольшую «нишу» на рынке, имеют свой стиль и вид товара, рассчитывают на «адресного», а не просто на массового покупателя. В противоположность Италии германские фирмы предпочитают выпуск продукции интеллектуального характера (оптика, химия, сложная аппаратура), т.е. требующей хорошо продуманной стратегии производства, высококвалифицированного менеджмента.

Различия в управленческих подходах и организационных навыках ведут к формированию как преимуществ, так и недостатков в конкуренции, так как основой способности товаропроизводителя к внедрению инноваций и новшеств является, в первую очередь, отношение между трудом (количеством) и управлением компании (менеджмент).

Подводя итоги, следует отметить, что важнейшим фактором увеличения эффективности использования потенциала страны в настоящее время является повышение качества (конкурентоспособности) управленческих решений, которые, как известно, разрабатываются экономистами и менеджерами. Поэтому обеспечение конкурентоспособности руководителей, экономистов и менеджеров является главным условием повышения конкурентоспособности организации и страны на международном рынке. Особенно это важно в связи с ассоциацией Украины с Европейским Союзом, создания условий для функционирования нашей экономики при открытости внешних рынков и членства Украины во Всемирной торговой организации, механизм функционирования которой резко усиливает глобальную мировую конкуренцию.
Литература:

1. 
   The Global Competitiveness Report 2007-2008 / M.Porter,X.Sala-I-Martin,K. Schwab. N.Y.: Palgrave Macmillan, 2007.
   
2. 
   Майкл Портер. Международная конкуренция. – М.: Междунар. отношения, 1993.- 896 с.
   
3. 
   Мировая экономика / Под ред. Ю.А. Щербанина. 2-е изд., перераб. и доп. М.:ЮНИТИ-ДАНА,2007.
   
4. 
   Научная библиотека КиберЛенинка: http://cyberleninka.ru/article/n/o-suschnosti-i-soderzhanii-kategorii-konkurentsiya-v-mirovoy-ekonomike#ixzz3sseuG74j
   
5. 
   Основы внешнеэкономических знаний отв. ред. И.П. Фаминский М: “Международные отношения” 1994.- 316 с.
   
6. 
   Экономика: Учебник/ Под ред. доц. А.С. Булатова. – М.: Издательство БЕК, 1997.-816 с.
   

Меркулова О.М., Табачкова Н.А.

Проблеми трансферту технологій України в умовах глобалізації
Одним із основних процесів розвитку світової економіки XXI століття є прогресуюча глобалізація, що розглядається в науковій літературі як якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя. По-перше, це посилення взаємозв’язку та взаємозалежності економік різних держав, вплив міжнародних економічних відносин на національні економіки та участь держав у світовому господарстві. По-друге, глобалізація передбачає тісно зближене взаємопристосування національних економік, поєднання їх у цілісний відтворювальний процес в інтернаціональних масштабах і потребує колективного вирішення економічних задач. При цьому зближуються господарські механізми, які набувають форму міжнародних угод і відповідно регулюються міжнародними структурами у міру знаходження консенсусу між державами.

В умовах глобалізації для формування конкурентоспроможної національної економіки України її інноваційна система повинна бути зорієнтована до процесів техноглобалізму і органічно вписуватися у створену розвинутими країнами глобальну інноваційну сферу. При цьому успіху досягають ті країни, які спроможні розвинути внутрішній потенціал інноваційно-технологічної модернізації економіки. Існує пряма залежність між якісним складом технологій, технічним рівнем продукції, що виробляється та фінансовим станом держави. Досвід більшості розвинених країн свідчить, що понад 80 % зростання ВВП забезпечується технологічними нововведеннями, що здійснюються через технічне переозброєння виробництва. В провідних галузях їхнього машинобудування активна частина основних виробничих фондів на 70-80 відсотків оновлюється кожні 5-7 років [1]. Саме зміни технологій забезпечують розвиток галузей промисловості та виступають основою якісних змін в економіці в цілому.

Однією з найважливіших форм міжнародних відносин та складовою інноваційного процесу і перспективним механізмом економічної стабілізації держави є трансферт технологій, сутність якого полягає в передачі ноу-хау, нових технологій, технологічного обладнання та науково-технічних знань одним індивідуальним чи колективним суб’єктом іншому. Згідно національного законодавства це технології, які розроблені на основі новітніх наукових знань, за технічним рівнем перевищують кращі вітчизняні та іноземні аналоги і спроможні забезпечити передові позиції на світовому ринку наукомісткої продукції [2]. Трансферт технології передбачає використання різних інформаційних каналів, і одночасно, виступає важливим засобом реалізації інноваційного процесу та інструментом комерціалізації технології. При цьому інновації розглядаються як дискретні нововведення, що набули ринкового життєвого циклу, а технології характеризуються як системи інноваційно - ресурсних процедур створення нових продуктів і процесів.

За роки незалежності в Україні не була розроблена належна законодавча база, яка б стимулювала розвиток інноваційних процесів, механізм взаємодії науки і бізнесу, перспективні наукові розробки та їх комерціалізацію, трансферт технологій. Нині економіка нашої держави в великій мірі зорієнтована на закордонні технології, при відсутності належного контролю за їх технічним рівнем, відповідності до національної інфраструктури та кліматичних умов. Це спонукає до збільшення валютних витрат, дефіциту державного бюджету, послаблення платіжного балансу, зниження конкурентоспроможності місцевих товаровиробників та посилення проблеми безробіття.

Підвищення участі країни у міжнародному обміні технологій в умовах глобалізації потребує відповідних структурних змін в національній економіці, досягнення збалансованості її внутрішнього ринку. Ефективність його можна забезпечити швидкими змінами темпів росту товарів і послуг за рахунок високоефективного господарювання, використання наявного ресурсного потенціалу, науково-технічного прогресу і ринкової відкритості.

З огляду на це необхідно здійснення конструктивних реформ щодо підтримки інноваційної активності вітчизняних суб’єктів господарювання на всіх стадіях інноваційного процесу. Перш за все стимулювання попиту на результати наукових досліджень і розробок^: та кваліфікований персонал; створення сприятливих умов для виробництва інноваційної продукції з високим рівнем доданої вартості. Такі дії дадуть можливість провідним підприємствам усвідомлювати економічні переваги від системного просування країни чи регіону на міжнародний ринок, підвищувати власний імідж, сприяти формуванню позитивної ідентичності підприємства, яку можна конвертувати і на світовій арені, будувати свій бренд, який визиває інтерес з боку іноземних партнерів [3].

В Україні є підприємства, які мають високу культуру виробництва та інноваційні напрацювання, що відповідають світовому рівню. Це стосується таких сфер як: ракетно-космічна, авіаційна, двигунобудування, суднобудування, а також створення електронно-оптичних виробів, навігаційних приладів, звукометричних систем, складних систем управління, зварювання різнорідних поверхонь, модернізація сучасної військової техніки та ін. Підприємства і компанії, які працюють в цих сферах можуть інтегрувати в глобальні структури на основі власності на бренд, концентрації інноваційних досліджень і розробок, що забезпечують конкурентоспроможність держави [5].

Водночас, при проведені конструктивних реформ, введення нових чинників інституціонального характеру в національній економіці для вирішення проблеми трансферту технологій, слід зважати на функціональні тенденції глобалізації, що істотно модифікують механізм світогосподарського розвитку, сприяють накопиченню різних асиметрій і суперечностей у середині світової системи. Важливим напрямом такої модифікації є прояв нелінійного економічного розвитку, відсутність стійких довгострокових тенденцій, що не дозволяють спрогнозувати певні параметри стану економіки в перспективі. Вітчизняні дослідники вважають, що до таких процесів можна віднести і звільнення частки високотехнологічних товарів у структурі міжнародної торгівлі. Ці процеси мають свої точки оптимуму, після яких наступає спад [4]. Аналіз глобалізації економіки за останні два десятиріччя засвідчив, що не існує сталого зв'язку між зростанням одних сфер економіки і зниженням ролі інших. Процеси реструктурізації міжнародного обміну, в тому числі і технологій, мають хвилеподібний перебіг.

1. 
   http://www.indastry.kmu.gov.ua
   
2. 
   Гальчинський А. Методологія аналізу економічної глобалізації: логіка оновлення / А. Гальчинський //Економіка України - 2009 - № 1.
   
3. 
   Державна програма економічного і соціального розвитку України на 2012 рік та основні напрями розвитку на 2013 і 2014 роки [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// searh.ligazan.ua
   
4. 
   Сіденко В. Модифікація світової економіки під впливом новітніх факторів глобальної трансформаційної кризи / В. Сіденко //Економіка України -2012-№5.
   
5. 
   Економіка і управління в умовах глобалізації: матеріал ІІ міжнар. наук-практ. інтернет-конф., 30 січня 2013 р. у 2-х томах. Том 2 / М-во освіти в науки молоді та спорту України, Донец. нац. ун-т економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, Ін-т економіки і упр. – Донецьк [ДонНУЕТ], 2013. – 291с.