Життя і страждання нашого Господа Ісуса Христа

“А якщо він нас відішле?”

“Він і грішників не відсилає. Ідіть же, він зрадіє.”

Група чоловіків і жінок, майже у віці Елізи, радяться. Нарешті вони наближаються до Ісуса, котрий саме говорить із Петром і Варфоломеєм і дещо непевно звертаються до нього: “Вчителю…”

“Що ви хочете?” – питає Варфоломей.

“Говорити із вчителем і дещо спитати у нього…”

“Хай мир прийде до вас! Що ви хочете мене спитати?”

вони збадьорені його посмішкою і кажуть: “Ми всі друзі Елізи і її дому. Ми чули, що вони зцілена. Ми хотіли б її побачити… і тебе почути. Чи могли б ми прийти?”

“Почути мене – охоче! Її бачити – ні, друзі! Стримайтесь у своїй дружбі і також у своїй цікавості, тому що і вона присутня. Майте пошану до великого болю, який не можна заново розбурхати.”

“То тоді вона не зцілена?”

“Вона повертається до світла. Але, коли закінчується ніч, то чи зразу ж настає полудень? Якщо розпалюють погаслий вогонь, то чи зразу ж він сильно горить? Те ж саме стосується Елізи. Якщо раптовий вітер подує на полум’я, то чи він не погасить йог7о? Тому будьте мудрими! Жінка – суцільна рана. І дружба також може схвилювати її, їй потрібен спокій, мовчання і самотність; не трагічна самотність, як дотеперішня, а упокорена, що віднайти себе…”

“Коли ми зможемо її побачити?”

“Швидше, ніж ви думаєте. Вона на шляху до одужання. Але знали би ви, що значить вийти із її темряви! Вона гірша від смерті. І хто з неї виходить, соромиться її і того, що світ про те зн6ає.”

“Ти лікар?”

“Я вчитель.”

Вони підійшли до будинку. Ісус звертається до пастухів: “Ідіть у двір. Хто хоче, може іти з вами. Але щоб мені ніхто не шумів і не йшов далі двору! Простежте і ви за тим”, – каже він до апостолів. “А ви (він говорить до Саломеї і Марії Алфеєвої) потурбуйтеся про те, щоб дитина не шуміла. Всього доброго!” Він стукає в двері, тоді як інші зникають у провулочку.

Служниця відчиняє. Ісус входить в дім перед служницею, що постійно схилилася.

“Де твоя пані?”

“Біля твоєї матері… і подумай лише, вона спустилася в сад! Подія, подія! Вчора вечором вона прийшла у їдальню. Вона плакала, але вона прийшла! Я сподівалася, що вона поїсть замість звичайної каплі молока, але це мені не вдалося.”

“Вона це ще зробить. Не наполягай зараз на цьому. Навіть у своїй любові будь терплячою із своєю панею!”

“Так, Спасителю, я все зроблю, що ти кажеш.”

Я справді вірю, що жінка, навіть якби Ісус вимагав від неї незрозумілих речей, зробила б це беззастережно; тому що вона твердо переконана в тому, що Ісус є Ісус і що все, що він робить – добре. Вона супроводжує його у великому саду, де багато фруктових дерев і квітів. Але коли фруктові дерева самі покриваються листям і квітами і на них вже зав’язалися малі плоди, то бідні квіти, за якими не доглядають вже більше року перетворились у гущавину, де більші рослини заглушили нижчих і слабших. Грядки і стежки утворюють хаотичну плутанину. Тільки на задньому плані, де служниця посіяла салат і городину, є трохи порядку.

Марія сидить із Елізою під заплутаною аркою, гілки і пагони котрої дістають аж до землі. Ісус зупиняється і спостерігає за своєю молодою матір’ю, яка дуже вправно будить дух Елізи і відволікає її увагу на речі, які не мають нічого спільного із вчорашніми думками скорблящої.

Служниця іде до пані і каже: “Прийшов Спаситель…”

Жінки обертаються і ідуть йому назустріч, одна зі своєю ніжною усмішкою, інша – із втомленим і сором’язливим обличчям.

“Мир вам! Цей сад такий гарний…”

“Він був таким…” – каже Елізо.

“Грунт родючий. Глянь, скільки гарної садовини достигає! Скільки квіток має трояндовий кущ! А там! Це не лілії?”

“Так, навколо басейну, біля якого так охоче гралися мої діти. Але тоді вони були доглянуті… Зараз тут усе стало пусткою. І мені здається, що це вже не сад моїх дітей.”

“Через кілька днів він стане як тоді. Я тобі допоможу. Чи не так, Ісусе! Ти залишиш мене на кілька днів тут біля Елізи? У нас так багато справ…”

“Все, чого ти хочеш, Мамо, хочу і я теж.”

Еліза дивиться на нього і шепоче: “Дякую!”

Ісус ковзає своєю рукою по сивому волоссю і потім прощається, щоб піти до пастухів. Жінки залишаються в саду. Але коротко по тому, коли в тишині доноситься голос Ісуса, що вітає присутніх, Еліза повільно наближається, так наче її веде незборима сила, до високого живоплоту, за яким знаходиться передній двір.

Спочатку Ісус говорить до трьох пастухів. Він стоїть зовсім близько біля живоплоту, перед ним – апостоли і жителі Ветсуру, що прийшли слідом за ними. Марії з дитиною сидять у кутку.

Ісус каже: “Чи ви пов’язані угодою, чи ви в любий час можете звільнитися від своїх обов’язків?”

“Так, ми – вільні слуги. Але це було б негарно з нашого боку, якщо б ми негайно покинули нашу службу; тому що отари саме зараз потребують великого догляду, а знайти інших пастухів важко.”

“Ні, це було б негарно з вашого боку. Але це і не є потрібним – негайно. Я своєчасно повідомлю вас, щоб ви могли добросовісно про все потурбуватися. Я хочу, щоб ви звільнилися, об’єдналися із учнями і могли допомагати мені…”

“О, вчителю!” Троє не можуть опам’ятатися із радості. “Але чи ми будемо здатні на це?” – питають вони всі потім.

“В цьому я не сумніваюся. Отож, ви зрозуміли? Як тільки це стане для вас можливим, ідіть до Ісаака.”

“Так, вчителю.”

“Тепер ідіть до інших. Я скажу пару слів людям.”

І він повертається від пастухів і повертається до народу.

“Мир вам! Вчора я чув мову двох нещасних. Один знаходиться на світанку свого життя, інший – уже досягнув життєвого вечора: дві душі, що плакали у своєму відчаї. В серці я плакав із ними, тому що я бачив, скільки біди на землі; біди, яку можуть полегшити тільки Бог, точніше знання про Бога, його велика і безкінечна доброта, його постійна присутність і його обітниці. Я бачив як людина може бути катована людиною і впасти у скорботу через смерть, що сатана використовує для того, щоб знищувати біль і зруйнувати усе. Тут я сказав собі: “Діти Божі не повинні терпіти при цих тортурах ще болі подальших тортур. Ми хочемо дати тим знання Бога, які ще його не мають, ми хочемо повернути його тим, які забули його перед напором болів.” Але я також пізнав, що мене одного недостатньо для безчисленних потреб братів. Так я вирішив покликати багатьох, у все зростаючій кількості, щоб усі, хто потребує Божої розради, отримали її.

Ці дванадцять є першими. Вони здатні як моє друге Я вести інших до мене, отже до розради; всіх, хто обтяжений завеликим тягарем страждань. Істинно кажу я вам: Прийдіть до мене всі змучені, пригнічені, з пораненим серцем і втомлені і я розділю ваш біль і подарую вам мир. Прийдіть до мене через моїх апостолів і моїх учнів і учениць, число яких побільшується із кожним днем завдяки новим добровольцям. Ви знайдете розраду у ваших стражданнях. Супутників у вашій самотності, братню любов, що дозволить вам забути ненависть світу; ви знайдете перш за все найкращого утішителя, досконалого товариша – Божу любов. Ви більш ні про що не будете сумніватися. Ви ніколи більше не скажете: “Для мене все закінчилось!” але говоритиме: “Все починається для мене у надприродньому світі, де немає віддалей і розлук”, так що сироти поєднані зі своїми батьками, що у лоні Авраама, а батьки і матері, дружини і вдови віднаходять втрачених синів і втрачених супругів.

В цій юдейський землі, недалеко від Вифлеєму Ноемі, я нагадую вам про те, що любов заспокоює біль і дарує радість.

Роздумайте ви, плачучи, над безутішністю Ноемі, коли її дім залишився без чоловіків. Послухайте її сумні слова, звернені до Орфи і Рут: “Повертайтесь у дім вашої матері. Хай Бог викаже вам милосердя, як ви тим, що мертві, а також виказав милосердя мені.” Почуйте її втомлене наполягання. Вона нічого більше не сподівалася від життя; вона, що колись була красунею Неомі. Вона стала трагічною Неомі, розірвана болем і виповнена єдиним бажанням: повернутись до місця, де вона була щаслива своєї юності серед любові супруга і поцілунків дітей. Вона сказала: “Ідіть, ідіть. Немає змісту приходити до мене… Я наче мертва… Моє життя більш не тут, а там – в іншому житті, де вони. Не жертвуйте свою молодість речі, що помирає; тому що я справді ще тільки річ. Все мені байдуже! Бог взяв у мене, він, що так тяжко побив мене; це було б егоїзмом – затримувати вас, молодих людей, біля мене, мертвої. Ідіть до своїх матерів!… ”

Але Рут залишилась, щоб бути опорою страждаючій старості; тому що вона усвідомила, що є завжди більші болі, ніж власні і що її біль молодої вдови був би все ж меншим від болю жінки, що окрім чоловіка втратила ще й обидвох синів; так як біль людини, що через багато причин прийшла до того, щоб ненавидіти світ і бачити ворога, в кожному якого вона побоюється і від якого вона повинна захищатися – цей біль більший від усіх інших болів; тому що він зачіпає не лише тіло, кров і дух, але і душу з її надприродними обов’язками і правами; людина потрапляє у небезпеку загинути. Скільки є у світі бездітних матерів для дітей, що втратили матерів! Скільки вдів без потомства, що можуть зустріти гідну співчуття одиноку старість! Скільки є таких, що не знають людської любові і нещасливі у своїй потребі любові; вони все б віддали, щоб побороти ненависть в нещасному людстві, що все більше страждає, тому що ненависть все сильніша.

Біль є хрестом, але і крилами. Скорбота оголює, але для того щоб одягнути знову. Підніміться ви, що плачете! Відкрийте очі і струсіть пригнічення, морок і егоїзм! Роздумайте: Світ є земля, на якій плачуть і помирають. Світ гукає: “Допоможи мені!” устами сиріт, хворих, самотніх, тих, що у розпачі, устами зраджених або жертв жорстокості, полонених внаслідок помсти. Ідіть до них, що кличуть! Забудьте про самих себе серед забутих! Виздоровлюйте серед хворих! Надійтеся із тими, хто втратив надію! Світ відкритий перед усіма, хто має добру волю, щоб служити Богові у ближньому і здобути небо, що є поєднанням із Богом і зустріч з усіма, кого ми оплакуємо. Тут – місце бою, там – перемога. Ходіть! Наслідуйте у всіх своїх стражданнях Рут! Скажіть і ви: “Я залишуся з тобою до смерті.” І коли нещасні, що вважають себе приреченими, відповідають: “Не звіть мене більше Ноемі, а Мара; тому що Бог виповнив мене гіркотою”, – терпеливо очікуйте! Істинно кажу я вам, одного дня ці нещасливі нагородять вашу витримку вигуком: “Хвала Господеві, що звільнив мене від гіркоти, смутку і самотності за допомогою створіння, що зуміло зробити свій біль плідним для добра. Хай Бог навіки благословить це створіння, тому що воно стало моїм рятівником.”

Добрий вчинок Рут щодо Ноемі – подумайте про те – подарував світові Месію, тому що від Давида Ісаї, від Ісаї Овіда походить Месія, як Овід Вооза, Вооз Салмона, Салмон Наасона, Наасон Амінадава, Амінадав Арамв, Арам Езрона і Езрон Фареса. Всі вони були покликані населити землю Вифлеєма і підготувати прихід Господа. Кожен добрий вчинок є початком великих справ, які ви не можете собі уявити. Перемога людини над власним егоїзмом може викликати хвилю любові, що здатна підніматися, підніматися і тримати у своїй світлій ясності того, хто її викликав, щоб донести його до підніжжя алтаря, до серця Божого.

Хай Бог дасть вам свій мир!”

Не йдучи в сад через двері, що знаходяться у живоплоті, Ісус стежить за тим, щоб ніхто не наближався до живоплоту, за яким чується голосний плач… Тільки коли удалилися всі жителі Ветсуру, іде і він зі своїми, не заважаючи цілющому плачу…

249. 
     По дорозі в Хеврон;
     

“Ви ж не хочете зробити прощу до всіх місць, що є святими для народу Ізраїля”, –каже ядовито Іскаріот; він розмовляє з групою, в якій знаходяться Марія Алфеєва і Саломея, а також Андрей і Тома.

“Чому ні? Хто нам це заборонить?” – питає Марія Клеопа.

“Але я… Моя мати вже давно чекає мене!…”

“То іди до своєї матері. Ми потім прийдемо”, – каже Саломея; здається , ніби подумки вона додає: “Ніхто не сумуватиме через твою відсутність!”

“Ні, так не піде! Я хочу піти до неї із вчителем. Мати не піде з нами, як це було домовлено. Це не повинно було статися, тому що мені було пообіцяно, що вона буде присутня.”

“Вона залишилась у Ветсурі, щоб зробити добре діло. Жінка там була дуже нещасна.”

“Ісус міг був її враз оздоровити, замість того, щоб дати їй повільно, крок за кроком, приходити в себе. Я розумію, чому він не хоче більше творити вражаючих погляд чудес.”

“Якщо він зробив це так, то мав для цього свої святі причини”, – каже спокійно Андрей.

“Так, але так він втрачає учнів. Перебування в Єрусалимі! Що за розчарування! Чим більше були потрібні резонансні речі, тим більше скривається він у тінь. Я так твердо розраховував – щось побачити, щось побороти…”

“Вибач за питання… Що ти хотів побачити і кого хотів побороти?” – питає Тома.

“Що? Кого? Ну, я хотів побачити його чуда і таким чином мати можливість дати відсіч тим, котрі стверджують, що він фальшивий пророк або опанований демоном. Тому що так про нього говорять, ти розумієш? Вони кажуть, коли вельзевул його не підтримує – то він бідна людина. А оскільки мінливість настрою вельзевула добре відома і відомо, що йому приносить задоволення то підтримувати, то кидати напризволяще, як це робить леопард із здобиччю і оскільки факти оправдовують ці роздуми, то я занепокоєний, коли я думаю про те, що він нічого не робить. Гарно ми тут стоїмо: як апостоли вчителя… повного учення, це не можна заперечити, але більш нічого.” Раптова запинка Юди після слова “вчитель” дає до розуміння, що він хотів сказати ще щось вагоміше.

Жінки вражені; Марія Алфеєва, як Ісусова родичка, чітко каже: “Я не дивуюся з тебе; мене більше дивує, що він тебе терпить, хлопче!”

Андрей, завжди смирний Андрей, втрачає терпіння і кричить, червоний від люті, раз зовсім схожий на свого брата: “То і іди! Не компрометуй себе завжди, через учителя! Хто тебе покликав? Нас він хотів. Тебе ні! Ти мусив багато разів просити і клянчити, перш ніж він тебе взяв. Ти нав’язав себе. Я не знаю, що мене стримує, розказати про все іншим…”

“З вами неможливо говорити. Мають рацію, коли називають вас забіякуватими і дурними…”

“Істинно, я і справді не розумію, в чому помилка вчителя. Я нічого не знав про ці примхливі інтриги демона. Бідний хлопець! Він мав би бути дійсно рідкісним створінням. Якби він був розумнішим, то не повстав би проти Бога. Але я це візьму собі на замітку”, – каже Тома іронічно, щоб пом’якшити бурю, що назріває.

“Не іронізуй. Я не жартую. Чи ти можеш стверджувати, що в Єрусалимі він був особливо помітним? Крім того, навіть Лазар це сказав…”

Тома гучно розсміявся. Потім він каже, все ще сміючись, і його сміх змушує Іскаріота знітитися: “Він мав нічого не зробити? Іди і спитай прокажених із Силоаму і Гінному. Але в Гінномі ти більше не знайдеш жодного, тому що вони всі зцілені. Якщо ти не був при цьому присутній, тому що ти поспішив до… друзів, і тому нічого про це не знаєш, то це не перешкоджає тому, щоб у долинах Єрусалиму і в багатьох інших лунало Осанна зцілених”, – закінчує Тома серйозно. Все ще серйозно він додає: “У тебе забагато жовчі, друже. Тому ти огірчений і скрізь бачиш зелене. Це очевидно хвороба, яка весь час повертається до тебе. Повір нам, це не є приємним – жити разом з таким як ти. Отримайся. Я нічого не розкажу іншим і якщо ці добрі жінки прислухаються до мне, то і вони мовчатимуть, а з ними і Андрей. Але ти, опануй себе! Не грай розчарованого, тому що немає розчарування. Це не є потрібним, тому що вчитель знає, що він робить. Не намагайся бути вчителем вчителя. Якщо він так повівся із бідною жінкою Елізою, то звідси ти можеш зробити висновок, що це було добре. Хай собі змії шиплять і плюють скільки хочуть. Не намагайся грати посередника між ними і Ним і ще менше ти маєш право почуватися приниженим через те, що ти з ним. Навіть якщо б він ніколи більше не зцілив і насморку, то все ж він був би могутнім. Одне його слово – чудо що продовжується. Задовольнись! Позаду нас немає лучників! Ми досягнемо своєї мети. Почекай-но, ми досягнемо того, що світ переконається, що Ісус є Ісус. Будь переконаний також і втому, що Марія відвідає твою матір, якщо вона це пообіцяла.

А тим часом ми робимо прощу через ці гарні місцевості; це наша робота! Цілком певно! Ми також вдоволимо учениць і відвідаємо гріб Авраама і його дерево, а потім гріб Осії і… що ви ще говорили?”

“Кажуть, тут мало б бути місце, де жив Адам і де вбили Авеля.”

“Загальноприйняті беззмістовні легенди!…” – бурчить Юда Іскаріот.

“Через сто років скажуть, що і грот Вифлеємський і багато інших речей є легендами! А потім, вибач будь-ласка, ти ж захотів відвідати смердючу діру у Ендорі, що, як мені здається, не належить до священного циклу, ти так не думаєш? А сюди прийшли, тому що кажуть, що тут спочивають кров і прах святих. Ендор подарував нам Йоана, і хто знає…”

“Гарний подарунок, Йоан!” – іронізує Іскаріот.

“На обличчя – ні. Але в душі він може бути кращим, ніж ми.”

“Не смішіть мне! З цим минулим!”

“Замовчи! Вчитель сказав, що ми повинні її забути.”

“Це зручно! Я хотів би бачити, чи ви, коли я б щось такого зробив, забули б усе!”

“Всього доброго, Юдо! Краще буде, якщо ти залишишся сам. Ти задуже неспокійний. Якщо ти принаймні сам знав, що тобі бракує!”

“Що мені бракує, Томо? Я повинен споглядати, як прийшли першими – стаємо занедбалими. Я повинен споглядати, як усім іншим надають перевагу переді мною. Я повинен усвідомлювати, що на мою відсутність чекали, щоб навчити молитви. Ти думаєш, що все це мене радує?”

“Ні, я так не думаю! Але я хотів би звернути твою увагу на те, що ти, якщо б ти був на пасху пішов з нами на вечерю, то також був би разом з нами на Оливній горі, коли вчитель вчив нас молитви. Я не бачу, в чому занедбують нас, що прийшли першими. Тому що тут говорить ця невинна дитина? Чи тому що з нами нещасливий Йоан?”

“І через одне, і через інше. Ісус майже більше не говорить із нами. Як ти бачиш, і тепер! Він проводить свій час у розмовах із дитиною. Йому ще довго треба чекати, поки він влиється в ряди учнів! А інший, який ніколи не стане учнем. Він занадто гордий, занадто освічений, занадто закоренілий грішник і має погані нахили. І все ж: “Йоан тут, Йоан ось!…”

“Отче Авраама, не дай мені втратити терпець! Чому ти думаєш, що вчитель віддає перевагу іншим перед тобою?”

“Ти цього і тепер не бачиш? Вже на часі покинули Ветсур, де він хотів дати науку трьом пастухам, яких і Ісаак міг успішно навчити; а кого він залишає біля своєї Матері? Мене? Тебе? Ні! Він залишає тут Симона. Старого, що вряди годи коли говорить!…”

“Але те небагато, що він каже, він каже завжди добре”, – відказує Тома, що тепер зостався сам, оскільки жінки із Андреєм відокремились від них і ідуть попереду поспішним кроком, наче щоб втекти і бути кусок дороги самим.

Обидва апостоли такі схвильовані, що не помічають, як до них наближається Ісус; тому що дорожній порох повністю глушить шерхіт його кроків. Але коли він не робить шуму, то двоє інших кричать за десятьох і Ісус їх чує. За ним їдуть Петро, Матей, обоє двоюрідних братів Господніх, Филип і Варфоломей, а також обидва сини Заведея з Маргціамом поміж себе.

Ісус говорить: “Це ти добре сказав, Томо! Симон говорить мало, але те “мало” завжди добре. У нього – спокійний дух і він має чесне серце. А перш за все у нього багато доброї волі. Тому я залишив його біля своєї матері. Він справжній сім’янин, що вміє вести себе, що страждав і є старшим. Тому – я говорю це з наміром, тому що я допускаю, що хтось називав вибір несправедливим – тому він найбільше підходив для того, щоб залишитися. Я не міг дозволити , Юдо, щоб моя Мати залишалася самою із бідною хворою жінкою. А залишити її було правильно. Мати завершить діло, яке я розпочав. Але я також не міг залишити її ні з моїми братами, ні з Андреєм, Яковом, Йоаном, або з тобою якщо ти не розумієш моїх підстав, то я не знаю, що я повинен тобі сказати…”

“Тому що це твоя Мати, молода, гарна, а люди…”

“Ні! У людей завжди нечистоти в думках, на устах, на руках, а особливо – в серці. Погані люди бачать в усьому тільки те, чим є вони самі. Але про ці нечистоти я не думаю. Вони відпадають мамі, коли висохнуть. Я віддав перевагу Симонові, тому що він старий і тому що не нагадує задуже безутішній вдові про мертвих синів. Ви, молоді, через вашу молодість постійно нагадували б про це. Симон може вартувати, не в падаючи в очі; він н6евибагливий, вирозумілий і вміє опановувати себе. Я міг би був взяти Петра. Хто краще від нього підходить моїй Матері, але він все ще занадто імпульсивний. ти бачиш, я можу сказати це йому в очі і він через це не ображається. Петро відвертий і любить правду, навіть якщо вона йому в недолік. Я міг би був взяти Натанаїла. Але він ще ніколи не був в Юдеї. Симон знає Юдею добре; це стане перевагою, коли він буде супроводжувати Матір до Керіот. Він знає, де твоє помістя, а також дім у місті; він не…”

“Але, вчителю… чи твоя Мати справді відвідає мою матір?”

“Так вирішено; якщо вирішено, то воно і буде зроблено. Ми ідемо повільно і зупиняємося то водному, то в іншому селі для того щоб проповідувати. Чи ти не хочеш, щоб я проповідував Юдеї Благу Вість?”

“Так, звичайно. Вчителю… Але я думав… я вважав…”

“Перш за все ти мучиш себе химерами, які ти лише придумав. В другій чверті місяця ми будемо у твоєї матері. Ми – отже також і моя Мати із Симоном! Тепер вона проповідує Благу Вість у Ветсурі, місці в Юдеї, так як Йоан робить це в Єрусалимі; з нею дівчинка і священик, що до цього часу був прокаженим; так як роблять це Лазар із Мартою і старий Ізмаїл у Витанії і Сара в Юті, як напевне говорить твоя мати про Месію у Керіотах. Отож ти не можеш сказати, що я зоставив Юдею без науки. Навпаки, я даю юдеям, що є замкнутішими і гордішими від жителів інших областей, найніжніші голоси, голоси жінок і праведного Ісаака і мого друга Лазаря. Жінки кажуть свої слова у вишуканий жіночий спосіб; вони є майстринями у мистецтві вести душі туди, куди вони хочуть. Ти чого більше не скажеш? Чому ти майже плачеш, велика примхлива дитино? Що тобі дає – труїти себе тінями? У тебе ще є інші причини для занепокоєння? Давай, тоді говори! “

“Я поганий… а ти такий добрий. Твоя доброта завжди вражає мене, вона постій2но така свіжа, така нова… Я ніколи не знаю, коли знайду її не своєму шляху…”

“Ти сказав істину. Ти не можеш цього знати! Але це тому, що вона не свіжа і нова, а вічна, Юдо. Вона постійно присутня, Юдо… О, ось ми і поблизу Хеврону; Марія, Саломея і Андрей махають нам. Ходімо далі! Вони говорять із чоловіками. Вони розпитали їх про історичні місця. Твоя мати відмолодне при цих спогадах, мій брате!”

Юда Тадей посміхається кузенові, який посміхається так само.

“Ми всі омолоджуємося”, – каже Петро. “Мені здається, наче я у школі. Але це гарна школа! Краща, ніж буркотуна Елісея. Ти пам’ятаєш, Филипе? О так, історія родів: “Назвіть міста родів!”, “Ви не сказали їх хором… Почніть знову із початку…”, “Симон, ти схожий на заспану жабу. Ти відстаєш. Почніть ще раз з початку.” О так, я весь час повторював назви міст із давно минулих часів і нічого не знав. Тут навпаки! Тут дійсно чогось вчишся. Знаєш, Маргціаме, за кілька днів твій батько складатиме екзамен; він точно знає…

Всі сміються і ідуть назустріч Андрею і жінкам.

249. 
     Святкове привітання у Хевроні.