“Вона хотіла б також познайомитися із ученицями. Вона повільно, але певно прогресує. Бідна, люба! Час від часу її все ще схоплює сповнене страху сум’яття. Чи не так Симоне? Одного дня вона спробувала вийти зі мною. Тут зустріла вона одного товариша свого Даніеля і нам коштувало великих зусиль, знову заспокоїти її. Але Симон такий тямущий! Він запропонував мені покликати Йоану, оскільки Еліза виявила бажання вийти; але Ветсур повний спогадів для неї. Так Симон пішов привести Йоану. Вона після днів свят повернулася у Ветсур, до своїх розкішних трояндових садів у Юдеї. Симон каже, що це було гарно, наче у сні – крокувати пагорбами, вкритими трояндовими кущами, і що в нього було таке відчуття, ніби він у раю. Вона негайно прийшла. Йоана хотіла б переконати Елізу покинути Ветсур і прибути в її замок. Це їй удасться, тому що вона лагідна, як голубка, але також тверда, як граніт у своєму хотінні.”
“На зворотній дорозі ми підемо у Ветсур, а потім розділимося. Учениці залишаться на деякий час з Елізою і Йоаною. Ми підемо у Юдею; а на П’ятидесятницю зустрінемося у Єрусалимі…”
“Марія, Пресвята, і Марія, мати Юди разом. Не у міському будинку, а у будинку в селі. Вони самі.”
Апостолів є Ісусом в домі немає, а учениці з дитям затримались у чудовому фруктовому саду. Чути їхні голоси і плюскіт прання, коли вибивають до мурованої стінки. Напевно у них велике прання, а дитина грається.
Мати Юди, що сидить у кутку напівтемного приміщення біля Марії, каже: “Ці дні миру залишаться в мені як солодкий сон. Занадто короткі, занадто вони короткі. Я розумію, що не можна бути егоїстичною і я розумію, що ви повинні іти до цієї бідної жінки і до багатьох нещасливих. Ах, якби я тільки могла! Якби я могла зупинити час або піти з вами!… Але я не можу! Окрім мого сина у мене немає рідні і я мушу пильнувати добро дому…”
“Я розумію… Бути розділеною із сином – це біль для тебе. Ми, матері, хотіли би завжди бути біля наших дітей. Але ми даємо їх йому з цілком певної причини і так ми не втрачаємо їх. Навіть смерть не забирає їх у нас, якщо вони і ми в очах Божих у стані милості. Але ми маємо їх ще на землі, навіть коли воля божа відриває їх від наших грудей, щоб дати їх світові на його благо. Ми завжди можемо дістатися до них, і також луна їхніх справ є пестощами для нашого серця; тому що їхні вчинки є пахощами їхньої душі.”
“Що значить твій син для тебе, жінко?” – тихо питає Марія Юди.
Марія, Пресвята, певно відповідає: “Він моя радість!”
“Твоя радість!…” Потім вибух сліз і мати Юди схиляється вперед, щоб приховати сльози. Вона майже торкається чолом колін, так сильно вона нахилилася вперед.
“Чому ти плачеш, моя бідна подруго? Чому? Скажи це мені! Я щаслива у своєму материнстві, але я можу зрозуміти і тих матерів, що є нещасливими…”
“Так, нещасливими… Я до них належу. Твій син – твоя радість… Мій син є моїм болем. Він був ним дотепер. Тепер, відколи він біля твого сина, він менше засмучує мене. О, серед усіх тих, що моляться за твоє святе створіння, щоб він мав благо сприяння і успіх, окрім тебе, щасливіше, немає нікого, хто молився би стільки, як нещасна, що говорить із тобою. Скажи мені правду: що ти думаєш про мого сина? Ми є дві матері тільки Бог може нас чути. Ми говоримо про інших синів. Для тебе це легко – говорити про свого сина. Але чи принесе мені ця розмова радість або біль – все ж вона зумовить певне полегшення, бо я виговорюсь…
Жінка із Ветсуру майже втратила розум через смерть її синів – чи не так? Але я присягаюсь тобі, що я деколи дивлюсь на свого сина і думаю… він гарний, здоровий і розумний, але не добрий, не доброчесний і не відкритого серця; в ці хвилини я бажала б мусіти оплакати його як мертвого, ніж знати, що він проклятий Богом! Скажи мені, що ти думаєш про мого сина? Будь відвертою! Більше року горить це питання у мене на серці. Але кого я можу спитати? Співгромадян? Вони і не здогадувались, що Месія уже прийшов і що Юда захотів іти з ним. Я це знала. Він сказав це мені, коли прийшов сюди після Пасхи, як завжди високомірний і свавільний, коли мав свої капризи і завжди глухий до поради своєї матері. Повинна я спитати його друзів у Єрусалимі? Свята Мудрість і тиха надія стримують мене. Я не хочу сказати їм, кого я не люблю, тому що вони є усім іншим, тільки не святими: “Юда слідує за Месією.” Я сподіваюся, що йдеться про один із його звичайних короткочасних капризів, які хоча і коштують мені сліз і болю, але скоро минають. Любов скількох дівчат тут чи деінде він здобув, а потім не взяв ніколи ні одну за жінку.
Ти знаєш, що є місця, куди він не наважується піти, тому що боїться справедливого покарання? І його приналежність до храму теж була капризом. Він не знає, чого хоче. Його батько, хай Бог простить це йому, зіпсував його. Я ніколи не сміла в своєму домі сказати; я могла тільки плакати і упокоряючись в різний спосіб, намагатися знову все поправити. Коли Йоана померла я знала, хоч ніхто не говорив про те, що вона померла із туги, після того як вона всю свою молодість прождала, а Юда нарешті пояснив, що він не хоче одружуватись; але в той самий час він послав друзів до Єрусалиму, щоб просити руки дочки у однієї багатої жінки із торговими зв’язками аж до Кіпру. Я вважала себе також винною. Ні! Ні, я не винна! Але він не слухає мене.
Минулого року, коли вчитель був тут, я усвідомила, що він усе знав і я хотіла говорити з ним. Але це дуже боляче для матері – бути змушеною сказати: “Стережіться мого сина. Він честолюбний, твердосердний, порочний, гордий і не має власної позиції.” Так, він такий! Я молюся, щоб твій син, кий здійснює стільки чудес, сповнив одне із моїм Юдою… Але ти, скажи мені: що ти думаєш про нього?”
Марія, що мовчазно і зі співчутливим виразом обличчя слухала материнські жалі, не може обманювати зі своєю відвертою душею і каже тихо: “Бідна мати!… Що я думаю? Так, твій син не має чистої душі Йоана, ні лагідності Андрея; він не має і сили Матея, який захотів змінитися і якому це вдалося. Юда є… непостійний. Так, він такий! Але давай будемо багато молитися за нього, я і ти. Не плач! Можливо у твоїй материнській любові, що охоче хотіла б ним пишатися, ти бачиш його ще гіршим, ніж він є…”
“Ні, ні, я добре бачу і я дуже боюся.”
Кімната повна жахів матері Юди; і в сутінках сяє лик Марії, що ще блідіше, ніж завжди після цього материнського визнання, що підтверджує підозру Матері Господа. Але вона опановує себе. Вона притягає нещасливу матір до себе і голубить її, тоді як вона, оскільки зламані всі греблі стриманості, плутано і задихавшись від безсердечностей, розповідає вимоги і насильства свого Юди і закінчує словами: “Я червонію через нього, коли твій син виявляє до мене свою прихильність я не прошу його про те, але я певна, що він це робить по своїй доброті, щоб тим самим сказати Юді: “Подумай над цим, так поводяться із матір’ю.” Зараз він, як здається, прийшов у себе… О, якби це тільки було правдою! Допоможи мені, допоможи мені молитвою, ти, що є святою, щоб мій син не став недостойним великої милості, яку уділив йому Бог. Якщо він не хоче мене любити, якщо він невдячний мені, що народила і виховала його, то це не грає ролі. Але щоб він любив Ісуса і служив йому у вірності і вдячності! Якщо ні, тоді хай Бог забере у нього життя. Я б краще побачила його у гробі… так він був би нарешті моїм… тому що відколи він послуговується своїм розумом, я мало мала від нього. Краще мертвий, ніж поганий апостол! Можу я так молитися? Що ти скажеш?”
“Молися до Бога, щоб він повернув усе на краще. На плач більше. Я бачила у стіп мого Сина повій і язичників, а з ними – митників і грішників. Всі вони стали ягнятами його милостиню. Сподівайся , Маріє, сподівайся! Страждання матері рятують синів, чи не цього не знаєш?”
Цим втішаючи запитанням усе закінчується.
256. Дивна дівчина із Бетг7??
Я не бачу ні повернення у Ветсур, ні трояндових пагорбів Ветеру, які б так охоче бачила. Ісус один із своїми апостолами. Відсутній також Маргціам, що залишився очевидно із Матір’ю Божою і ученицями. Місцевість дуже гориста; густі соснові ліси поширюють бальзамічні і живильні пахощі своєї смоли. Через ці зелені ліси мандрує Ісус, спиною до сходу, разом зі своїми. Я чую, як вони говорять про Елізу, що дуже змінилася тепер рішилася послідувати за Йоаною в її садибу у Ветері, тому що вона переконана добротою Йоани. Вони говорять також про нову подорож до родючих долин, що лежать перед морем. Назви минувшої величі звучать і будять розповіді, питання, пояснення і доброзичливі дискусії.
“Коли ми доберемося до вершини цього пагорба, я хочу вам їх із висоти показати всі села, які вас цікавлять. Звідси ви зможете черпати думки, які будуть вам потрібні, коли ви промовлятимете до народу.”
“Але як так, мій Господи? Я не здатний до цього”, – зітхає Андрей і до нього долучаються Петро і Яків. “Ми наймізерніші!”
“Ах! І я не кращий. Коли ішлося про золото срібло, я міг говорити; але про ці речі…” – каже Тома.
“А я, хто був я?” – питає Матей.
“Ти не боїшся людей, ти можеш дискутувати”, – відказує Андрей.
“Але на жаль лише про інші речі”, – каже Матей.
“Ах так! Але… у любому випадку, ти вже знаєш, що я хочу сказати, і вважай, що я це сказав. Діло в тому, що ти здібніший від нас”, – каже Петро.
“Але мої дорогі! Немає потреби підніматися до возвишеного. Просто говоріть із вашого повного переконання, що ви думаєте. Повірте мені, якщо хтось переконаний, тоді і він переконує”, – каже Ісус.
Але Юда із Керіот просить його: “Дай нам багато відправних точок. Хороша ідея може бути корисною у багатьох ситуаціях. Ці села все ж ще нічого про тебе не знають, як мені здається; тому що ніхто не показує, що знає тебе.”
“Це все від того, що тут дує багато вітрів із Моріа, який робить усе неплідними…” – відповідає Петро.
“Це все тому, що тут ще не сіяно. Але ми будемо сіяти”, – самовпевнено відказує Іскаріот; він ще щасливий від своїх перших успіхів.
Вони досягли гребеня пагорбу. Перед ними відкривається широкий краєвид; це чудово – оглядати цю місцевість в тіні густих кущів. Різноманітні і сонячні пасма гір, що тягнуться у всіх напрямках як закам’янілі хвилі океану, якого збурив зустрічний вітер і який розмістився перед рівниною, що простяглася, із якої одинокою, як маяк у гавані, піднімається гора.
“Бачите село, що піднімається аж до вершини, наче хоче насолоджуватися сонцем аж до його заходу; там ми зупинимось; це наче центр променистого вінка історичних місць. Ходіть сюди! Там, на півночі лежить Ярмут (). Ви пам’ятаєте Йошуа ()? І про поразку царів, які хотіли захопити табір ізраїльтян, котрих підтримували гібсоніти? Біля нього Бет-Шемет, священиче місто Юди, у якому був повернутий філистимлянам ковчег, разом із золотим подарунками, які були накладені оракулами і священиками на народ для звільнення від бід, що спіткали філістимлян, котрі провинилися. Там, повністю на сонці Цор’а, батьківщина Самсона, а трошки далі на схід – Кімната, де він узяв собі жінку, здійснив багато героїчних вчинків і багато неподобств. Потім Азек і Сохо, колись польові табори філістимлян. Трохи далі внизу лежить Заноах, одне з міст Юди. Тепер поверніться і ви побачите долину Теребінто (), де Давид боровся проти Голіафа; ближче лежить Магедда, де Йошуа переміг самаритян. Ще раз поверніться. Ви бачите самотню гору посеред рівнини, що колись належала філистимлянам? Там є Гів’а (), батьківщина Голіафа і місце, де Давид шукав прибіжища у Авіза, щоб уникнути жахливою злоби Сеула і де також мудрий цар симулював безумство, оскільки світ захищає помішаних замість мудрих. На горизонті ви бачите рівнину із родючою землею філистимилян. Ми підемо туди, аж до Рампе. А зараз ми підемо у Бетггіну. Ти, так, ти, Филипе, що так благально на мене дивиться, підеш із Андрієм через село. Ми зробимо перепочинок, в той час як ви підете до криниці або до торгової площі.
“О, Господи, не посилай нас самих! Ходи ти з нами”, – просять обидва.
“Ідіть, я сказав. По слушність допоможе вам більше, ніж моя німа присутність.”
…Отож Филип і Андрей ідуть через село, поки не знаходять малий заїзд, що більше схожий на хлів, як на заїзд; там всередині є покупці, що договорюються із пастухами про овець. Вони входять і німо стають у дворі, який оточений простим проходом під колонами.
До них поспішає господар: “Що ви хочете? Пристанище?”
Двоє перекидаються поглядом, дуже збентеженим поглядом. Очевидно жоден із добре обдуманих слів не приходить їм на думку. Але саме Андрей першим опановує себе і відповідає: “Так, пристанище, для нас і вчителя із Ізраїлю.”
“Що за вчитель? Таких багато. Але вони великі пани. Вони не приходять у бідні села, щоб принести бідним слою мудрість. Бідні мусять іти до них і вважати за милість те, що вони терплять нас поблизу себе.”
“В Ізраїлі є тільки один учитель! Він саме прийшов, щоб принести бідним Благу Вість; чим біднішими і гріховнішими вони є, тим більш вишукує він їх і наближається до них”, – лагідно відповідає Андрей.
“Але тут він не заробить грошей!”
“Він не шукає багатств. Він бідний і добрий. Його день повний, коли він може врятувати душу”, – знову відповідає Андрей.
Гм, перший раз, що я чую, що вчитель бідний і добрий. Хреститель бідний, але суворий. Він інші суворі і багаті і жадібні, як п’явки. Ви чули? Ходіть сюди, ви, що мандруєте світом. Ці чоловіки ось тут кажуть, що є бідний вчитель, який добрий і який приходить, щоб розшукати бідних і грішників.
“О, тоді це має бути той, що ходить одягнутим у все біле, як есей. Я бачив його де-який час тому в Єрихоні”, – каже один Маклер.
“Ні, той мандрує сам. Це має бути інший, про якого розповідав Тома; він випадково говорив про нього із пастухами із Лівії”, – відповідає один рослий і міцний пастух.
“Так, певно. Тепер він прийшов із Лівії аж сюди, щоб побачити твої кошачі очі!” – вигукує інший.
В той час як господар розмовляє і слухає зі своїми клієнтами, апостоли стоять посеред двору наче дві колони. Нарешті один чоловік каже: “Ви тут! Хто він? Звідки він прийшов?, про котрого ви говорите?”
“Це Ісус Йосифа із Назарету”, – каже серйозно Филип стоїть як той, хто очікує, що його висміють. Але Андрей додає: “Він – обіцяний Месія. Я заклинаю вас для вашого ж добра, послухайте його! Ви називали Христителя. Добре, я був з ним і він звернув нашу увагу на Ісуса, що проходив мимо і сказав: “Ось Агнець Божий, що бере на себе гріхи світу.” Коли Ісус зійшов для хрещення у Йордан, тут відкрилося Небо і голос вигукнув: “Ось Син мій улюблений, якого я уподобав!” І любов Божа зійшла як голуб і засіяла над його друзями…”
“Бачиш, це все ж Назарянин! Але скажіть ви, що називаєте себе його друзями”
“Друзі? Ні! Ми є апостоли, учні і послані ним, щоб провістити його прихід; тому що хто потребує порятунку, повинен іти до нього”, – виправляє Андрей.
“Добре, добре! Але скажіть лиш: чи він дійсно такий, як кажуть одні, святий, що ще святіший від Христителя, чи він демон, як кажуть інші? Ви, що є з ним, тому що ви його учні, скажіть чесно: чи це правда, що він любитель втіх і обманщик? Що він любить повій і митарів? Що він ясновидець і вночі викликає духів, щоб дізнаватися таємниці сердець?”
“Чому ти ставиш цим чоловікам всі ці запитання? Спитай краще, чи він добрий. Ці двоє підуть ображеними і розкажуть вчителеві про наші погані речі і ми будемо прокляті. Ніколи не можна знати… Бог чи чорт, хто б він не був, все ж краще добре обійтися з ним.”
цього разу відповідає Филип: “Ми можемо відверто відповісти, тому що немає нічого злого, щоб приховувати. Він наш вчитель. Він – святий серед святих Його дні сповнені зусиллями дати науку. Невтомно іде він від місця до місця у пошуках душ. Свою ніч він проводить у молитві за нас. Він не зневажає столу і дружби; але не з користі. А щоб наблизитись до тих, як інакше не доступні. Він не відсилає митарів і повій; але тільки тому, щоб спасти їх. Його шлях позначений чудами спасінь і чудами на хворих. Йому послушні вітри і моря. Йому ніхто не потрібний, щоб сотворити чудо і ніякі духи, щоб могти читати у серцях.”
“А як він це може?… Ти сказав, що йому послушні моря і втри. Але ці речі не мають розуму. Як він може наказувати їм?” – питає господар.
“Дай мені відповідь, чоловіче: що на твою думку, важче, наказувати вітрові чи смерті?”
“О Єгова! Але смерті не наказують! Море можна заспокоїти оливою; йому можна протиставити вітрило; можна мудрим чином передбачити, що не слід виходити у море. Вітер можна утримати замками на дверях. Але смерті наказати неможливо! Немає оливи, яка зм’якшує її. Немає вітрила, закріпивши котре на нашому життєвому човні, можна було б так швидко плисти, щоб утекти від смерті. Немає також і замків, щоб не пустити смерть. Коли вона хоче прийти – тоді приходить, навіть якщо засунуті запори. Ніхто не може наказати цьому царю.”
“Все ж наш вчитель наказує йому. І не тільки смерть поблизу, навіть коли вона вже схопила свою здобич. Один юнак із Наїму повинен був бути саме покладений у жахливі глибини гробу; тут Месія сказав: “Я кажу тобі, встань”, і юнак повернувся до життя. Наїм не знаходиться за межами світу ви можете піти і подивитися.”
“Але як? У присутності всього Наїму.”
“По дорозі, у присутності всього Наїму.”
Господар і гості мовчки переглянулись. Тоді господар каже: “Але такі речі він робить напевне тільки для своїх друзів.”
“Ні, чоловіче! Для всіх, хто вірить у нього, і не тільки для них. Він є Милосердя на землі, повір мені! Ніхто даремно не звертається до нього. Слухайте усі! Немає серед вас нікого, хто страждає і скаржиться через хворобу у сім’ї, через сумнів, через каяття, через спокуси чи через незнання? Зверніться до Ісуса, Месію Благої Вісті. Сьогодні він тут! Завтра він буде десь інде. Не дозволено Божій Милості без користі пройти мимо”. – каже Пилип, що стає все впевненішим.
Господар проводить рукою через своє сиве волосся, відкриває і закриває рот, грається френзелями свого пояса… І каже нарешті: “Я хочу це спробувати! Я маю дочку. До останнього літа з нею було все добре. Потім вона стала дивною; вона стоїть як німа тварина у кутку, завжди там, і матері треба прикласти зусиль, щоб одягнути і нагодувати її. Деякі лікарі стверджують, що її мозок спалений від надмірного сонця; інші кажуть – через нещасливу любов. Інші люди вважають, що вона одержима. Але як це можливо, коли дівчина ніколи ніде звідси не виходила? Де вона взяла демона? Що скаже твій вчитель? Чи може демон заволодіти невинною?”
Филип впевнено відповідає: “Так, щоб мучити батьків і довести їх до розпачу.”
“А… він може зцілювати дивних? Смію я сподіватись?”
“Ти маєш вірити!” – швидко відказує Андрей. Він розповідає про чудо у Герасі і закінчує: “Якщо там із сердець грішників утік легіон демонів, як же тоді втікатиме той, хто проник у юне серце! Я кажу тобі, чоловіче: хто в нього вірить, для того неможливе стає простим, як дихання. Я бачив діла мого вчителя і засвідчую його владу.”
“О! Хто з вас піде привести його?”
“Я сам., чоловіче! Я зараз повернуся.” І Андрей спішить звідти. А Филип залишається, щоб говорити далі.
Коли Андрей помітив Ісуса під аркою воріт, куди він заховався від невблаганного сонця, яке розпікає сільську площу, то поспішає йому назустріч і каже: “Ходи, вчителю! Дочка господаря заїзду дивна. Батько просить тебе про її зцілення.”
“Але знав він мене?”
“Ні, вчителю! Ми спробували – познайомити із тобою…”
“І це вам вдалося. Якщо хтось заходить так далеко, що вірить, що я можу вилікувати невиліковну хворобу, то він уже прогресує у вірі. А ви боялися, що не справитеся з цим. Що ви сказали?”
“Це я зовсім не зміг би тобі сказати. Ми сказали, що ми думаємо про тебе і твої діла. Перш за все ми сказали, що ти є Любов і Милосердя. Світ так погано тебе знає!”
“Але ви знаєте мене добре, цього досить.”
Вони підійшли до малого заїзду. Всі гості з цікавості стоять при дверях. В їх центрі стоїть господар із Филипом.. господар безперестанку розмовляє, говорить, поки не побачив Ісуса, тоді спішить йому назустріч: “Вчителю, Господи, Ісусе… я … вірю, я твердо вірю, що це ти, що ти все знаєш, що ти все бачиш, що ти все можеш. Я вірю в це так твердо, що кажу до тебе: змилосердься над моєю дочкою, хоч я маю на серці багато гріхів. Хай моє створіння не буде покарано за те, що я був таким нечесним у моїй справі. Я не буду більше обманювати , я присягаюся в цьому! Ти бачиш моє серце із його минулим і його теперішнім каяттям. Прощення і милосердя, вчителю, і я говоритиму про тебе всім, що приходять сюди, у мій заїзд.” Чоловік упав на коліна.
Ісус каже: “Встань і дотримуйся сьогоднішнього наміру! Приведи свою дочку до мене!”
“Вона у стайні, Господи. Спека робить її ще хворішою. Вона не хоче виходити.”
Це нічого. Я піду до неї. Це не спека. Це демон, який чує, що я іду.
Вони ідуть через двір у темне стайню. Всі ідуть слідом. Нечесана брудна дівчина кидається у темному куті туди-сюди; коли вона помічає Ісуса, то кричить: “Іди геть, іди геть! Не зважай на мене! Ти – Христос Господа, я один із тих, кого ти вигнав. Залиши мене в спокої! Чому ти стаєш на моєму шляху?”
“Вийди із цього створіння! Забирайся! Я хочу цього! Віддай Богові свою здобич і замовкни!”
Жахливий крик, протест, потім тіло, що опускається на солому і нарешті спокійні, сумні, здивовані запитання: “Де я? Чому тут? Хто вони?” І вигук: “Мамо!” дівчини, що засоромилась, тому що стоїть без покривала і у розірваному платті перед очима стількох чужинців.
“О, вічний Господи, вона зцілена!” Це зворушливо – бачити як грубий, червонощокий господар плаче як дитина він щасливий і плаче, цілуючи безперестанку руки Ісуса; мати також плаче, оточена юрбою здивованих діти; вона цілує свою звільнену від демона найстаршу. Присутні утворюють галасливу юрбу, сюди підходять ще й інші, щоб побачити чудо. Двір повен людей.
“Залишся Господи, заходить вечір. Зупинись під моїм дахом!”
“Нас тринадцять чоловік!”
“Навіть якби вас було триста, це б мене влаштувало! Я знаю, що ти хочеш сказати. Але жадібний нечистий Самуїл мертвий, Господи! І мій демон вийшов із мене. Тепер живе новий Самуїл. Він і далі буде господарем, але святим господарем. Ходи, ходи зі мною! Я хочу пошанувати тебе як царя, як Бога, яким ти є. О, хай буде благословенне сьогоднішнє сонце, яке привело тебе до мене.”
257. На рівнині по дорозі в Аскалон
Рівнина, відкрита сонцю, котре підсушує достигаюче зерно і витягує у нього пахощі, що вже нагадують хліб. Запах сонця, свіжої білизни, урожаю, запах літа.
Ісус іде через дозріле зерно. День гарячий, місцевість пустинна. На полях не видно жодної людини. Тільки стигле колосся і туті там дерева. Сонце, збіжжя, птахи, ящірки, зелені кущі у спокійному повітрі: це є те, що оточує Ісуса. Головна дорога, якою крокує Ісус, схожа на сліпучо білу і запорошену стрічку між колосся, що хвилюються; по одну сторону – мале село, по другу – селянський двір, більш нічого.
Всі ідуть мовчки і є розпарені. Вони зняли свої плащі, але все ж їм спекотно у їхніх вовняних одежах, хоч ті і легкі. Тільки Ісус, обоє кузенів і Іскаріот одягнені у лляну одежу чи в конопляну. Певно, що одежі Ісуса і Юди із білого лляного полотна; одежі синів Алфея здаються мені через їхню жорсткість важчими, ніж лляне полотно; вони мають той самий насичений колір слонової кості, яку має тканина із невибіленої коноплі. Інші одягнуті як звичайно витирають собі піт лляним полотном, що служить їм головним покривалом.
На одному перехресті вони підходять до малої групи дерев. У благородній тіні вони роблять перепочинок і п’ють жадібно воду із своїх фляг.
“Так спекотно, наче палить вогонь”, – бурмоче Петро.
“Хоч би був принаймі малий струмок! Але нічого, нічого!” – зітхає Варфоломій. “Моя фляга скоро буде порожня.”
“Я чуть не хочу сказати, що гори кращі”, – зітхає Яків Заведея, якому спека жене кров у голову.
“Найкраще все ж човен: прохолодно, заспокоююче, чисто, ах!” Серце Петра прив’язане до його озера і його барки.
“Всі ви праві. Але грішників слід шукати як і в горах, так і на рівнині. Якби вони не прогнали нас із “Обманливих вод” і не переслідували по п’ятах, я прийшов би сюди між тебетом і шебатом. Але скоро ми будемо на березі моря. Там вітер бухти охолоджує повітря”, – втішає Ісус.
“Так, це було б гарно. Тут ми схожі на вмираючих щук. Як може збіжжя бути таким гарним, хоч немає води?” – питає Петро.
Достарыңызбен бөлісу: |