Життя і страждання нашого Господа Ісуса Христа

“Тут є грунтові води, що зволожують грунт”, – пояснює Ісус.

“Було б ще краще якби вода була зверху, а не внизу. Яку користь це має для мене, якщо я зверху? Я ж не коріння”, – каже імпульсивно Петро і всі сміються.

Але далі Юда Тадей стає серйозним і каже: “Грунт є егоїстом, як і люди: він також черствий. Якби вони дозволили нам у тій місцевості відпочити і провести суботу, тоді ми мали б тінь, воду і спочинок. Але вони нас прогнали…”

“І харчі були. А тепер у нас нічого їсти. Я такий голодний. Якби були б хоч фрукти! Але фруктові дерева поблизу будинків. Хто туди наважиться? Якщо всі непривітні, як ті там…” – розмірковує Тома і показує на схід на село, яке вони пройшли.

“Візьми мою порцію, я ніколи не дуже голодний”, – каже Зелот.

“Візьміть і мою також”, – каже Ісус, – “хто найбільше голодний – повинен з’їсти.”

Але, складені докупи порції Ісуса, Зелота і Натанаїла утворюють справді маленьку купочку; це підтверджує озадачені очі Томи і Учнів. Все ж кожен мовчки з’їдає свою мікроскопічну порцію.

Терплячий Зелот іде до місця, де деякі зелені рослини на сухому грунті дозволяють зробити висновок про вологість. На дні гравієвого русла тече справді тонка нитка води, що точно скоро висякне. Симон кличе інших і всі поспішають сюди і прямують у ріденьку тінь ряду дерев, що ростуть на березі напіввисохлого струмка. Тепер вони можуть освіжити свої запорошені ноги, помити спітніле обличчя і, перш за все, наповнити фляги, котрі вони потім кладуть у тіні в воду, щоб ті зосталися прохолодними. Вони сідають біля підніжжя одного дерева і втомлено дрімають.

Ісус споглядає на них, сповнений любові і співчуття і хитає головою. Зелот, який ще раз пішов пити, бачить його і питає: “Що таке вчителю?”

Ісус встає, іде до нього і кладе йому руку на плечі. Він веде до іншого дерева і каже: “Що таке? Я стурбований, тому що ви втомлені. Якби я не знав, які я маю наміри щодо вас, то не зміг би знайти спокою через незручності, які я вам приношу.”

“Незручності? Ні, вчителю! Це для нас є радістю. І зусилля – це ніщо, коли ми сміємо іти з тобою. Ми всі щасливі, повір мені. Немає жалю за минулим, немає…”

“Мовчи, Симоне. Людське кричить і в добрих також. З людської точки зору ви не є неправі, якщо кричатимете. Я забрав вас із ваших домів, сімей і справ; ви прийшли і зовсім інакше уявляли собі слідування за мною. Але ваш теперішній крик, ваше внутрішнє обурення одного дня втихомириться; тоді ви зрозумієте, що це було гарно іти через туман і бруд, через порох і під палючим сонцем, будучи переслідуваними, втомленими, терплячи спрагу і без харчів за переслідуваним, нелюбимим, оклеветаним учителем. Все видасться вам гарним; тому що ви будете тоді думати інакше і все будете бачити в іншому світлі. Ви будете вдячним мені, що я вів вас своїм важким шляхом…”

“Ти сумний, учителю. І твій смуток через світ виправданий. Але ми не сумні, ми всі щасливі!”

“Всі? Ти впевнений?”

“Ти думаєш інакше?”

“Так, Симоне, інакше. Ти завжди щасливий, тому що ти зрозумів. Багато інших ні! Ти бачиш їх там, що сплять? Ти знаєш, скільки і які думки пережовують уві сні? І деякі серед учні? Ти думаєш, що вони залишаться мені вірними, поки все сповнеться?

Глянь, давай згадаємо стару гру, в яку ти напевно ти грав дитиною. (Ісус зриває круглу кульбабу, яка виглядає з-поміж каміння і яка уже дозріла. Обережно її підносить до уст і дує; ніжне утворення розпадається на крихітно маленькі парасольки, котрі піднімаються у повітря.) Ти бачиш? Глянь… як багато впало на мене, наче вони мене люблять? Порахуй їх… Двадцять три. В цілому їх було напевно тричі так. А інші? Поглянь! Одні ще летять, інші очевидно через свою вагу уже приземлились на грунт; деякі гордо піднімаються вверх своїм сріблястим пушком, інші падають у болото, яке ми зробили своїми флягами. Тепер… глянь, також від двадцяти трьох, що впали на мене, відлетіло сім? Достатньо було цих шершнів, щоб їх відвіяло геть вітром від їхнього польоту. Чого вони побоювались? Хто їх відвів? Можливо – жало, а можливо – гарні барви; чорна і жовта, привабливий вигляд, блискучі крила… Вони відлетіли… вслід за обманливою красою…

Симоне, так буде і з моїми учнями. Один по причині свого неспокою; інший – через брак витривалості; цей – через свою неповороткість, той – через гордість чи легкодумність; один – через охоту до бруду, інший – через страх чи невмілість; вони покинуть мене.

Ти думаєш, що всі, що кажуть до мене тепер: “я іду за тобою”, залишаться у вирішальну годину мого посланництва на моєму боці? На кульбабі було більш ніж сімдесять насінин, які створив мій Отець, а тепер тільки сім на мені; легші відлетіли з подихом вітру… Так буде. І я думаю про вашу внутрішню боротьбу, щоб залишитися мені вірними… Ходи, Симоне! Давай підемо і поглянемо на гарних стрикоз, що витають над водяною гладдю, якщо ти не хочеш краще відпочити.”

“Ні, вчителю, твої слова засмучують мене. Але я сподіваюся, що зцілений прокажений, переслідувана людина, яку ти оправдав, щоб він зміг знайти і дарувати любов, не покине тебе… Вчителю… Що ти думаєш про Юду? Останнього року ти плакав зі мною, через нього. Я не знаю… вчителю, облиш двох малих стрекоз, дивись на мене, слухай мене! Я б цього нікому не сказав… Ні супутникам і друзям також ні. Але тобі я це скажу. Мені не хоче вдатися це – полюбити Юду. Я маю це визнати! Він відхиляє моє бажання любити його. Не те, щоб він мене зневажав; ні, він навіть ввічливий зі старим Зелотом, якого він на основі свого знання людей вважає досвідченішим від інших. Але його манера діяти! Ти думаєш, що він відвертий? Скажи мені це.”

Ісус мовчить мить і зачаровано спостерігає за обидвома стрекозами, що утворюють на водяній поверхні маленьку веселку крилами, що переливаються перламутром; коштовну веселку, яка служить для того, щоб притягнути цікаву мушку, яку і ковтає одна із цих малих і жвавих комах, котру в свою чергу хапає жаба чи ропуха, яка тепер поїдає разом і комаху і мушку. Ісус піднімається, тому що він був сів навпочіпки, щоб краще могти спостерігати природну драму, я каже: “Так є! Стрекоза має свої міцні челюсті, щоб харчуватися травами і сильні крила, щоб ловити мух, а жаба має широке горло, щоб ковтнути стрекозу. Кожен має своє і використовує своє. Ходімо, Симоне! Інші просипаються.”

“Ти не відповів мені, Господи. Ти не захотів мені відповісти.”

“Але я все ж тобі відповів! Мій старий вчений, подумай і ти знайдеш…”

Ісус залишає гравієве русло і прямує до учнів, що саме прокинулись і шукають його.
258. В суперечці із фарисеями;

Ісус – Господь і над суботою.

Все ще те саме місце; сонце вже не пече так невблаганно, тому що йдеться до вечора.

“Ми повинні поспішити дістатися до будинку”, – каже Ісус.

Вони ідуть і приходять до нього. Вони просять хліба переночувати, але управитель жорстоко відправляє їх.

“Зграя філістимлян! Зміїна порода! Завжди ті самі! Вони виросли на одному дереві і дають отруйні плоди”, – бурчать голодні і втомлені учні. “Вам віддасться те, що ви даєте.”

“Але чому ви грішите супроти любові? Вже не часи “око за око і зуб за зуб.” Ходімо далі. Ще не ніч і ви ще не помираєте з голоду. Мала жертва, тому що ці душі спраглі мене”, – закликає Ісус.

Але учні – я думаю, що більше із впертості, аніж із нестерпного голоду – заходять досить далеко в пшеничне поле і зривають колоски, розтирають їх у долонях і їдять зерна.

“Вони добрі, вчителю” – гукає Петро. “Ти не візьмеш? Вони двічі такі смачні… Я б, найкраще, з’їв усе поле.”

“Ти правий! Тоді вони пожаліли б, що не дали нам хліба”, – відказують інші поміж колосся і їдять із насолодою. Ісус один іде по дорозі, вкритій пилом. П’ять чи шість метрів позад нього розмовляють Зелот і Варфоломей.

На перехресті доріг стоїть група фарисеїв, що кидають похмурі погляди. Вони, можливо, їдуть до-дому із суботнього моління, на якому вони були присутні у малому селі, що видніється у кінці бічної дороги і що широко розпласталось як великий звір, який причаївся перед своєю печерою

Ісус помічає фарисеїв, лагідно дивиться на них, посміхається і вітає: “Мир хай буде з вами!”

Замість того, щоб відповісти на вітання, один фарисей високо мірно питає: “Хто ти?”

“Ісус із лазарету.”

“Ви гляньте, це він!” – каже один до інших. Тим часом до вчителя приєднуються Натанаїл і Симон, в той час як інші, ідучи борознами, доходять до дороги. Вони не жують і мають зерно у руках.

Фарисей, що спочатку заговорив, можливо найвпливовіший, знову починає говорити із Ісусом, котрий зупинився, щоб його послухати далі.

“Так, ти відомий Ісус із лазарету. Чому ти дійшов аж сюди?”

“Тому що і тут є душі, котрі треба рятувати.”

“Для цього досить нас. Ми зуміємо врятувати нас і наших підданих.”

“Якщо це так – то добре! Але я посланий, щоб проповідувати Благу вість і рятувати.”

“Посланий, посланий! А хто це нам докаже? Твої діла безсумнівно ні!”

“Чому ти так говориш? Ти не боїшся за своє життя?”

“Ах так, ти усіх віддаєш смерті, хто не поклоняється тобі. Ти хочеш вигубити цілу священику касту, фарисеїв, книжників і багато інших, тому що вони не поклоняються і ніколи не поклоняться тобі. Ніколи, не розумієш! Ніколи ми, вибрані Ізраїлю, не будемо вшановувати тебе… чи хоч любити тебе.”

“Отож тобі, тому що ти Бог, чи не так? Але мине такі як вшивий галілейський плебс, ми не дурні Юдеї, що бігають позад тебе і забувають інших равинів…”

“Не хвилюйся, чоловіче! Я нічого не вимагаю. Я сповняю своє післанництво; я навчаю любити Бога; я повторюю Заповіді , про які задуже часто забувають і , що ще гірше, погано керуються ними. Я хочу дати життя. Вічне життя. Нікому не бажаю тілесної смерті і ще менше – духовної. Я питаю тебе, чи не боїшся втратити своє життя; я маю на увазі життя твоєї душі; тому що я люблю твою душу, навіть якщо вона мене не любить. Я опечалений, коли бачу, що ти її вбиваєш, коли ти ображаєш Бога і зневажаєш його Месію.”

Здається, що на фарисея напала судома, такий він схвильований; він рве на собі одежу, відриває френзелі, знімає головний убір, висмикує на собі волосся і кричить: “Слухайте! Слухайте! До мене Йонатана Уціля, прямого нащадка Симона Праведного, до мене це він каже! Я ображаю Господа! Я не знаю, що мене утримує від тог, щоб проклясти тебе, але…”

“Тебе утримує страх. Але зроби це лиш. А не зроблю за це із тебе попіл. У певний час ти звиватимеш за мною. Але між мною і тобою тоді буде червоний струмок: моя кров!”

“Добре! Але як можеш ти, що називаєш себе святим, допускати певні речі? Ти, що називаєш себе учителем, чому ти спочатку не навчиш своїх апостолів? Подивись на них позаду тебе?… У них в руках ще засіб до гріха! Ти бачих, вони збирали колоски, а це ж субота. Вони збирали колоски, які їм не належать. Вони осквернили суботу і вкрали.”

“Вони голодні. Ми просили в селі, куди ми прийшли вчора увечері, про притулок і хліб. Нас прогнали. Тільки одна старажінка дала нам свій хліб і пригоршу олив. Хай Бог відплатить їй за те сторицею, тому що вона дпла все, що мала, а за це хотіла тільки благословення. Ми пройшли милю, потім спочили, відповідно до Закону, і попили води. Потім при настанні сутінків ми подалися он до того будинку; нас знову прогнали. Ти бачиш, у нас було бажання дотриматись Закону!” – відповідає Петро.

“Але ви не зробили цього. Не дозволено займатись у суботу працею і ніколи недопустимо брати те, що належить іншим. Я й мої друзі обурені цим!”

“Я ні! Ви не читали, як Давид взяв у Нобі освячені хліби, щоб нагодувати себе і своїх супутників? Священні хліби належали Богові знаходились в його домі; вічним Законом вони були призначені священикам. Написано;: “Вони повинні належати Ааронові і його синам, які з’їдять їх на священому місці; тому що вони священа річ.” І все ж Давид взяв їх для себе і своїх товаришів; тому що вони були голодні. Отож якщо святий Цар увійшов у дім Божий і їв освячені хліби у суботу – він, якому це не було дозволено, їх їсти; якщо це не порахувалось йому як гріх – тому що Бог любив його і опісля ще – як ти можеш сказати, що ми грішники, тому що ми рвемо на землі і грунті Божому колоски, що виросли і достигли його волею? Ці колоски належать і птахам, а ти хочеш заборонити, щоб ними наситились люди, діти Отця?” – питає Ісус.

“Вони попросили хліба. Вони не взяли їх без дозволу. Це різниця. І потім неправда, що Бог не порахував це Давидові за гріх. Бог суворо покарав його!”

“Але не через це, а через розпусту і перепис населення”, – відказав Тадей.

“О, досить вже! Це не дозволено, це заборонено! Ви не мали жодного права це робити, а все одно це робите! Ідіть геть! Ми не хочемо вас у нашій місцевості ми вас не потребуємо. Ми не знаємо, що ми маємо з вами робити.”

“Ми ідемо”, – каже Ісус тим часом унеможливлює дальший діалог.

“І назавжди, щоб Йонатан Уціля ніколи більше не мав тебе перед очима. Іди!”

“Так, ми ідемо. Але ми побачимось знову. Тоді це буде Йонатан, що хоче мене бачити, щоб повторити присуд і назавжди звільнити від мене світ. Але потім буде Небо, що скаже тобі: “Це тобі не дозволено!” І це “Це тобі не дозволено!” буде відлунювати в серці як звук труб все твоє подальше життя і поза ним. Як у дні суботи священики у храмі переступають заповідь суботнього спокою і все ж не грішать, так і ми, слуги Господні, можемо, коли людина відмовляє у любові нам до ближнього, отримати любов і допомогу від найсвятішого Отця, не грішачи при цьому.

Тут є такий, що є багато більшим, аніж храм, а тому може брати, що він хоче з того, що сотворив Бог і поклав до ніг своєму Слову. Я беру і даю. Так само я колоски Отця, що лежать на великому столі, яким є земля. Я беру і даю. Добрим як і злим. Тому що я – Милосердя. Якби ви знали, що це значить, що я є Милосердям, ви б також зрозуміли, що я не хочу нічого іншого як ви. Якби ви знали, що є Милосердя, тоді б ви не засуджували невинних. Але ви цього не знаєте! Ви не здогадуєтесь, що я вас не засуджую; що ч вас прощаю і прошу у Отця прощення за вас, тому що я хочу милосердя, а не покарання. Але ви цього не знаєте. Ви не хочете цього знати! Це більший гріх ніж той, який ви мені приписуєте; ніж той, про який ви кажете, ніби ці невинні його вчинили. Окрім того ви повинні знати, що субота створена для людини, а не людина для суботи, що Син Людський є Господом і над суботою. Всього доброго…”

Він повертається до учнів: “Ходіть, знайдемо нічліг у піску, це недалеко.

Зірки складуть нам товариство, а роса освіжить нас. Бог, що подарував Ізраїлю манну, нагодує і нас, які бідні і вірні йому.” І Ісус залишає стояти ворожо налаштовану групу і іде зі своїми далі, в той час як заходить вечір зі своїми першими фіолетовими тінями.

Вони нарешті знаходять живопліт із плодами опунції, на колючих лопатках якого уже сидять спілі плоди. Все є добрим для того, хто голодний. Тож вони збирають, незважаючи на колючки, стиглі плоди і ідуть далі, поки не закінчуються поля і починаються піщані дюни. Здалеку чути шум моря.

“Давайте тут відпочинемо. Пісок м’який і теплий. Завтра ми доберемось до Аскалону”, – каже Ісус; всі вкладаються долі біля підніжжя високої дюни.

Ранок будить сплячих своїм прохолодним подихом. Вони піднімаються зі своїх місць у піску, на якому вони спали у затінку дюни, вкритою рідкими висохлими травинками, і виходять на неї. Перед ними лежить піщаний берег моря, тоді як ліворуч і праворуч тягнуться рядами гарні оброблені розорані ниви. Висохле речище вимальовується своїм білим камінням на золотому піску і біжить цим білим сухих кісток до моря, що виблискує вдалині своїми надутими від ранкового припливу хвилями, що стають ще більшими через північно-західний вітер, який прочисує океан. Вони ідуть вздовж по краю дюни до висохлого речища струмка, переходять його, ідуть косо до дюн далі, котрі осипаються при кроках в виглядають через свою хвилястість продовженням морської поверхні з твердим і сухим матеріалом замість рухливої води. Вони добираються до волого піску і рухаються вперед швидше.

В той час як Йоан зачаровано оглядає безкрає море, на котрому відсвічують перші сонячні промені, і явно насолоджується цією красою, що, здається, робить ще блакитнішою блакить його очей, Петро, налаштований практично Петро, знімає свої сандалі, високо піднімає одежу, входить в малі прибережні хвилі і видивляється за крабом чи молюском щоб висмоктати.

На віддалі близько двох кілометрів лежить гарне місто на морі, що тягнеться вздовж берега, на скелястому рифі, у формі півмісяца, куди вітер і хвилі нанесли піску. Скеля показується і тут, після того як відійшов приплив і змушує мандрівників повернутися на сухий пісок, щоб не пошкодити босі ноги.

“З якої сторони ми можемо потрапити в місто, Господи? Звідси видно тільки міцний мур. Зі сторони моря в нього також не можна увійти. Місто лежить у найглибшій точці дуги”, – каже Филип.

“Ходіть! Я знаю, де увіходять.”

“Чи ти вже був тут?”

“Одного разу, малою дитиною; я цього не пам’ятаю; але я знаю де вхід.”

“Дивовижно! Вже часто я це спостерігав… Ти ніколи не плутаєш дорогу. Деколи ми спонукаємо тебе обрати неправильний шлях. Але ти! Здається, ніби ти завжди жив в тому місці, в якому ти зараз зупинився”, – зауважує Яків Заведея.

Ісус посміхається, але не відповідає. Він впевнено іде до малого сільського передмістя, де городники вирощують городину для міщан. Маленькі нивки і грядки симетрично закладені і добре доглянуті. Жінки і чоловіки обробляють їх і наливають воду у борозни. З великими зусиллями вони тягують воду із криниці; інші використовують старий і скриплячий спосіб відер, котрі витягає бідний осел, що із зав’язаними очима бігає навколо криниці. Але люди нічого не кажуть. Ісус вітає: “Хай мир буде з вами. Але люди залишаються німими, на відштовхують, а просто є безучасними.”

“Господи, тут існує небезпека померти із голоду. Вони не розуміють твого вітання. Тепер я хочу спробувати”, – каже Тома. Він наближається до першого городника, якого він бачить і каже: “Твої овочі дуже дорогі?”

“Не дорожчі, ніж де-інде. Дорогі чи дешеві – залежить від того, наскільки товста калитка.”

“Ти правий. Але як ти бачиш, я ще не помираю від недоїдання. І без твоїх овочів я товстий і рум’яний. Знак, що моя калитка у доброму стані. Коротше, нас тринадцять і ми можемо купити. Що ти маєш на продаж?”

“Яйця, городину, ранній мигдаль, яблука, що вже поморщились, оливки… все, що ти хочеш.”

“Дай мені яєць, яблук і хліба для всіх.”

“Хліба я не маю; це ти знайдеш у місті.”

“Але я тепер голодний, я не через годину. Я не вірю тобі, що ти не маєш хліба.”

“Я ще не маю. Жінка саме пече. Але бачиш он там старого? Він завжди має хліб, оскільки він багато на вулиці і його часто про те питають прочани. Іди до Ананії і спитай його. Я вже несу тобі яйця. Але май на увазі, пара коштує динар.”

“Злодій! Напевне твої кури несуть золоті яйця?”

“Ні, але негарно жити у смороді курника, а за ніщо ніщо і роблять. А крім того, ви не юдеї? Тоді платіть!”

“Притримай свої яйця. Так ти уже ви нагороджений”, – і Тома повертається до нього спиною.

“Чекай чоловіче! Ходи, я дам тобі дешевше. Три за динар.”

“А хоч би ти дав мені і чотири… Пий їх сам, вони повинні застрягти тобі у горлі.”

“Ходи сюди! Слухай, що ти хочеш мені дати?” – городник біжить вслід за Томо.

“Нічого. Я більший ніяких не хочу. Я хотів зробити тільки маленьку перекуску, поки зайду у місто. Але краще так! Я не хочу ні слів витрачати, ні апетит псувати, щоб історію царя співати і у заїзді гарно поїсти.”

“Я дам тобі пару за десяту частину драхми. ”

“Уф, ти надоїдливіший від блищиці. Давай свої яйця! Ала свіжі, інакше я повернуся і зроблю твою пеку ще жовтішою, ніж вона вже є!”

І Тома іде з ним і повертається назад зі щонайменше двома дюжинами яєць у кутку плаща. “Ви бачили? Відтепер я купуватиму у цій країні злодіїв. Я знаю, як із ними поводитись. Вони приходять до нас із купою золота, щоб скупитися для своїх жінок; і браслети для них ніколи не є достатньо великими, вони днями торгуються за ціну. Тепер яможу помститися. Ходімо тепер до іншого скорпіона. Ходи, Петре! Ти Йоане, візьми яйця!”

Вони ідуть до старого, чий сад лежить вздовж головної вулиці, що веде із міста на північ і по обидва боки якої вишикувались в ряд будинки передмістя. Гарна, добре доглянута дорога, точно робота римлян. Міські ворота зі східної сторони тепер зовсім близько; видно крізь них; пряма дорога по ту сторону мурів мистецьки оточена великими тінистими портиками ,які лежать на мармурових колонах і в прохолодній тіні які ходять люди, тоді як середина дороги полишена ослам, верблюдам, собакам і коням.

“Вітаю тебе! Ти продаєш хліб!” – питає Тома.

Старий не чує або не хоче чути. Скрегіт коліс такий гучний, що можливе і одне і друге. Петро втрачає терпець і кричить: “Спини свого Самсона! Так він принаймі переведе дух і не розвалиться перед моїми очима. Послухай нас!”

Чоловік спиняє лошака і косо дивиться на того, хто питає; але Петро роззброєю його і каже: “Ну, можливо це неправильно – називати лошака Самсоном? Якщо ти філистимлянин, то ім’я має тобі сподобатись, тому що тоді це образа для Самсона. Якщо ти із Ізраїлю, то воно має тобі подобатись, тому що нагадає тобі про перемогу над філистимлянами. Отож ти бачиш…”

“Я філістимлянин і гордий з цього.”

“Ти правий. І я славитиму тебе, якщо ти даш нам хліба.”

“Але чи не юдей?”

“Я християнин!”

“Де знаходиться це місце?”

“Це не місце. Це особа. І я належу цій особі.”

“Ти її раб?”

“Я вільний від любої іншої людини, тому що хто належить цій особі підлягає тільки Богу.”

“Ти кажеш правду? І не Цезарю?”

“Ба… що таке Цезар у порівнянні із ним, за ким я слідую, кому я належу і в імені кого я прошу в тебе хліба?”

“Де цей володар?”

“Це чоловік там, що дивиться сюди і посміхається. Він – Христос, Месія. Ти ще ніколи не чув, щоб про нього говорили?”

“Так, він цар Ізраїлю. Він переможе Рим?”

“Рим? Цілий світ і пекло також!”

“Ви його генерали? Так одягнуті? Можливо, щоб уникнути переслідувань підлих юдеїв”.

“Так і ні. Але дай мені хліба; коли ми їстимемо, я поясню тобі це”.

“Хліба? І воду також, вино і стільці у затінку для тебе і твоїх супутників і для твого Месії. Веди його!”

І Петро іде швидко до Ісуса і каже: “Ходи, ходи! Старий філистимлянин там дає нам, що ми хочемо. Але я побоюсь, що він засипле тебе питаннями. Я сказав йому, хто ти є... я приблизно йому це сказав. Але він готовий до послуг”.

Вони всі разом ідуть в сад, де чоловік уже виставив під густою виноградною аркою лавки навколо простого стола.

“Хай мир буде з тобою, Ананіє! Хай земля в подяку за твою любов до ближнього розквітне і принесе тобі багатий урожай...”

“Дякую, мир і тобі! Сідай, сідайте. Анібе, нубі! Вино, хліб і воду, швидко!” – наказує старий двом жінкам, що явно є африканками; тому що одна зовсім чорна із товстими губами і кучерявим волоссям, а друга – дуже темна, хоч і більш європейський тип. Старий пояснює: “Дочки рабинь моєї жінки. Вона мертва і вони також мертві, котрі прийшли з нею. Але дочки залишились мені. Верхній і нижній Ніл. Моя жінка була звідти родом.Заборонено, чи не так? Але я тим не переймаюся. Я не з Ізраїлю, а жінки нижньої раси ніжні”.

“Ти не з Ізраїлю?”

“Вимушено так; тому що Ізраїль маєш на шиї як ярмо. Але ти є ізраїльтянином і ображаєшся через те, що я кажу?..”

“Ні, я не ображений. Я б тільки хотів, щоб ти почув голосу Божого”.

“Він говорить не до нас!”

“Це ти кажеш! Я говорю з тобою, а це його голос!”

“Але ж ти цар Ізраїлю”.

Жінки які саме прийшли з хлібом, водою і вином і почули мову про царя, здивовано зупинилися і розглядають білявого усміхненого пристойного молодого чоловіка, якого пан називає царем; вони відходять, майже повзучи з пошани.

“Дякую, жінки! І вам мир!” Тоді Ісус звертається до старця: “Вони молоді... ти спокійно можеш продовжити свою роботу”.

“Ні, земля полита і може почекати. Анібе, відв’яжи осла і відведи його у стайню. А ти, Нубі, спорожни останні відра і тоді... Ти хочеш зупинитись, Господи?”

“Не турбуйся. Я трохи поїм і піду тоді в Аскалон”.

“Ти не заважаєш мені. Іди спокійно в місто. Але вечором приходь! Ми розламаємо хліб і розділимо сіль. Ворушіться, ви! Ти підеш до хліба і покличеш Гетео, щоб він зарізав козеня і приготував його на сьогодні на вечір. Ідіть!” Обидві жінки ідуть мовчки геть.