Життя і страждання нашого Господа Ісуса Христа

І ви новітні зуміти ходити вказаними шляхами: без страху і роздумів! Назустріч тим, що взивають і плачуть. Назустріч тим, які будуть спричинювати ваші страждання, оскільки вони відчувають Бога, але не уміють Йому молитися, але які будуть і вашою славою, так як ви будете тим більшими, чим більше любові ви зумієте подарувати, несучи істину людям, які на неї чекають».

Це сказав Ісус, але набагато краще, ніж сказав я. Але, принаймні, це Його думка». «Йоане, ти точно передав слова Вчителя. Ти тільки опустив те, що Він сказав про твою здатність осягнути Бої а і про твою великодушну жертвенність. Ти добрий, Йоане, найкращий з нас! Ми непомітно здолали шлях.

Це – Назарет із його пагорбами. Вчитель поглядає на нас і посміхається. Спробуймо наздогнати Його, щоб разом увійти в місто».

«Я дякую тобі, Йоане, – каже найблаженніша Діва. – Ти зробив Матері великий подарунок».

“Я приєднуюся. І бідній Марії ти відкрив необмежені горизонти...».

«Про що ви так довго розмовляли?» – питає Ісус їх, коли вони Його наздоганяють.

«Йоан повторив Твою проповідь на Таворі. Цілком точно. Це принесло нам велику радість».

«Я радий, що Мати його чула; вона, котра носить ім'я, якому не чуже море, і котра має любов широку, як море».

«Мій Сину, Ти маєш її як людина і це ще нічого у порівнянні з твоєю безконечною любов'ю як Божественного Слова. Мій добрий Ісусе!».

«Ходи побіч мене. Мамо! Як тоді, коли ми поверталися із Капи чи з Єрусалиму, коли я ще був дитиною і ти тримала мене за руку».

Вони дивляться один на одного поглядами, сповненими любові.

«Хай мир буде з тобою, Маріє!» – каже Ісус і обнімає родичку, яка, як завжди, сердечне цілує Його з радісним вигуком.

«Це справді буде день миру і радості, мій Ісусе, оскільки Ти прийшов. О, мої кохані сини! що за радість для вашої мами – бачити вас!» – і вона сердечне цілує обох своїх великих синів, які стоять безпосередньо позаду Ісуса. «Ви залишитесь сьогодні у мене, чи не так? Я щойно розтопила ніч для хлібів і саме хотіла принести воду, щоб негайно розпочати пекти хліб».

«Мамо, ми принесемо тобі води», – кажуть сини і беруться за глеки.

«Які вони добрі! Чи не так, Ісусе?».

«Дуже добрі!” – підтверджує Ісус.

«Але вони і з Тобою добрі, чи не так? Тому що, якщо б вони Тебе любили менше, ніж мене, то і я б їх менше любила».

«Не турбуйся, Маріє. Вони для мене – чиста радість».

«Ти сам? Марія так раптово пішла... Я б була також пішла з нею, але з нею була жінка... Учениця?».

«Так, вона сестра Марти».

«О! Хвала Богові! Я так щиро молилася за неї! Де вона тепер?».

«Он там, іде з моєю Матір'ю, Мартою і Сузаною.».

Справді, жінки саме покачуються з-за повороту, в супроводі апостолів. Марія Алфеєва поспішає їм назустріч і вигукує: «Яка я щаслива бачити тебе як сестру! Я мала б називати тебе дочкою, тому що ти молода, а я стара. Але ти носиш ім'я, яке так дороге мені з того часу, як я дала його моїй Марії. Ходи, дорогенька! Ти, мабуть, втомлена... Але напевно і щаслива», – і вона цілує Магдалину та бере її за руку, щоб ще більше дати їй відчути, що любить її.

Свіжа краса Магдалиии засяяла ще більше поряд з відцвілою, але сердечно доброю красою Марії Алфеєвої.

«Сьогодні усі залишаться у мене. Я вас не підпущу», – і з глибоким, цілком мимовільним зітханням, у неї зривається зізнання: «Я завжди така самотня. Коли тут немає моєї своячки, я проводжу сумні самотні дії і».

«Твої сини відсутні?» – питає Марта.

Марія червоніє і зітхає: «Душею так. Все ще бути учнем – це об'єднує і розділяє... Але так як прийшла ти, Маріє, так і вони прийдуть», – і вона витирає сльозу. Вона глянула на Ісуса, Який співчутливо дивиться на неї, намагаючись посміхнутись, і питає: «Це довга історія, чи не так?».

«Так, Маріє, але ти доживеш до цього».

«Я на це сподіваюся... Після того як Симон... Але потім він дізнався інші речі... і знову похитнувся. Люби його, незважаючи на це, Ісусе!».

«Ти можеш у цьому суніватися?».

Розмовляючи, Марія готує чим відсвіжитися для паломників, глуха до запевнень усіх, цю вони нічого не потребують.

«Залишмо учениць з миром, – каже Ісус, – і ходімо в село».

“Ти вже ідеш геть? Можливо, прийдуть інші сини».

«Я залишуся ще увесь завтрашній день. А тому ми будемо разом. Тепер я іду відвідати друзів. Хай мир буде з вами, жінки! Всього найкращого, мамо!».

А Назарет уже хвилюється через прибуття Ісуса, а також через присутність Марії Магдалини. Один кидається до дому Марії Алфеєвої, інший – до дому Ісуса, щоб подивитися, а оскільки останній застають замкнутим, то всі течуть до Ісуса, що саме підходить до центру Назарета.

Місто все ще закрите супроти Вчителя. Частково з іронією, частково невірячи аж до відвертої ворожості, що проявляється у кусючих висловлюваннях, воно іде за ним услід із цікавості, але без любові до свою великого Сина, Якого вона не розуміє. Також із питань, спрямованих до Нього, витікає не любов, а невіра і насмішка. Але Він на це не зважає і відповідає лагідно й з любов'ю тим, які звертаються до Нього.

«Ти даєш всім, але Ти не відчуваєш зв'язку з батьківщиною, тому що їй Ти себе не даруєш».

«Я тут, щоб дати вам те, про що ви мене просите».

«Але Ти віддаєш перевагу тому, щоб бути не тут. Чи ми, можливо, більші грішники від інших».

«Немає ще такого великого грішника, якого б я хотів навернути. А ви не є гіршими від інших».

«Але Ти й не кажеш, що ми є кращими від інших. Добрий син завжди говорить, що його мати крапці від інших матерів, навіть якщо насправді це не так. Чи, може, Назарет є для Тебе мачухою?».

«Я не кажу нічого. Мовчання – правило любові щодо себе і до інших, коли, з одного боку, не можна сказати, що вони добрі, а з іншого і не хочеться брехати. Але моя похвала прозвучить відразу ж, як тільки ви прихилитеся до мого вчення».

«Отож ти хочеш, щоб Тебе подивляли?».

«Ні. Я тільки хочу, щоб і»і мене послухали і мені повірили на благо ваших душ».

«Тоді говори. Ми послухаємо Тебе».

«Скажіть мені, про що я маю вам говорити?».

Один чоловік віком від сорока до сорока п'яти років каже: «Я хотів би запросити Тебе до себе і просити Тебе роз'яснення».

«Я вже іду, Леві».

«Вони ідуть в синагогу, а народ протискується туди вслід за Вчителем і начальником синагоги.

Начальник бере сувій Письма і читає: «Він накачав дочці фараона прийти із міста Давида і увести її в дім, який він накачав збудувати для неї, тому що він скачав: «Моя дружина не сміє жити у домі Давида, Царя Ізраїля, тому що він був освячений, коли там зупинявся ковчег Господь». Глянь, я хочу зняти від Тебе, чи це був справедливий захід, чи ні. А свій присуд Ти повинен також обґрунтувати».

«Це, без сумніву, був правильний захід, цього вимагала пошана до дому Давида, тому що в ньому перебував ковчег Господній».

«Але хіба не вірно те, що вона була дружиною Соломона, цю давало дочці фараона право жити в домі Давида? Чи ж дружина не стає, згідно слова Адама, «кістю від кості» супруга, тілом від його тіла?». Якщо це так, то як вона могла оскверняти, якщо супруг сам не оскверняв?».

«В першій книзі Ездри читаємо: «Ви согрішили, одружившись із чужими жінками, і добавили цей гріх до багатьох інших Ізраїлю». І одну з причини ідолопоклонства Соломона слід шукати і цьому шлюбі з чужими жінками. Бог сказав: «Вони, чужі жінки, так дуже можуть зіпсувати ваші серця, що ви пристанете до богів». Наслідки нам відомі».

«Але хоч він і оженився на дочці фараона, він все ж не був зіпсованим, тому що його мудрість сказала йому, що попа не сміє залишатися в освяченому домі».

«Доброту Бога не можна прирівнювати до нашої. Людина не прощає раз вчинений гріх, хоч сама вона не вільна від гріхів. Бог не є невблаганним, коли гріх вчинено вперше, але Він не залишає грішника без покаяння, якщо той затятий у своєму гріху. Він не карає після першого випадку. Він спочатку говорить до серця. Але коли Його доброта не зумовлює навернення, але більшою мірою розглядається як слабкість, тоді на людину надає кара; тому що Бог не дозволяє насміхатися над собою. Кісті, від його кості і тіло від його тіла, дочка фараона заронила перші зерна зіпсуття у серце мудрого, а ви знаєте, що хвороба не починається раптово, якщо в крові один єдиний збудник, але лише тоді, коли кров зіпсована багатьма збудниками, котрі розмножилися із першого. Падіння людини у прірву починається завжди із, здавалося б, певнішої хвороби. А потім ухил від злого наростає. Більше не зважають на голос сумління і занехаюють свої обов'язки та послух супроти Бога, і поступово це приходить потім до великого гріха, у Соломона навіть до ідолопоклонства, а з цим – до сзихми, наслідки якої тривають і по сьогодні».

«Цим ти говориш, що святі речі потребують крайньої уважності і найвищої пошани?».

«Без сумніву».

«Тоді поясни мені наступне. Ти називаєш себе Словом Божим, чи не так?».

«Я є ним! Він послав мене на землю, щоб я приніс усім людям Благу Вість і відкупив їх від усіх гріхів».

«Якщо Ти є тим, що Ти кажеш, тоді Ти є більшим, ніж ковчег. Тому що не у величі, цю має троном ковчег, а у Тобі самому був би тоді Бог”.

«Ти це сказав, і це правда».

«То чому ж ти оскверняєш себе?».

«І ти привів мене сюди, щоб це мене запитати? Я співчуваю тобі і тим, від чийого імені ти уповноважений говорити. Я не потребував би виправдовувати себе, тому що це оправдання буде відкинуте вашою недоброзичливістю. Але я буду виправдовувати себе перед вами, цю закидаєте мені відсутність любові супроти вас і осквернення своєї власної особи. Слухайте! Я знаю, на що ви натякаєте. Але я відповім вам: «Ви помиляєтеся!». Гляньте, так як я відкриваю обійми умираючим, щоб повернути їх назад до життя, так відкриваю я обійми й істинно умираючим – грішникам, щоб привести їх до пічної о життя і оживити їх, коли вони уже розкладені, щоб вони ніколи більше не померли. Але я хочу розповісти вам притчу.

Один чоловік стає прокаженим через багато гріхів. Людське суспільство видаляє його зі своєї спільноти, і чоловік у своїй жахливій самотності споглядає свій стан і свої гріхи, котрі довели його до цього стану. Проходять довгі роки і хоч він цього уже й не чекав, він стає здоровим. Господі, виявив йому милосердя з огляду на його численні молитви і сльози. Що тепер робить цей чоловік! Може він повернутися додому, тому що Бог виявив йому милосердя? Ні! Він повинен стати перед священиком, який певний час прискіпливо спостерігатиме за ним і дозволить очистити його після першої жертви з двох горобців. І після одного чи в більшій мірі дворазового прання одежі зцілений знову повертається до священика з бездоганним ягням, вівцею, мукою й олією. Священик веде його до дверей храму. Цим самим чоловіка знову офіційно приймають у спільноту народу Ізраїля. Але скажіть мені: коли він перший раз іде до священика, чому він іде до нього?».

«Щоб бути очищеним перший раз, щоб він потім міг сповнити більше очищення, після якого він знову зможе бути прийнятим до святого народу».

«Це ви добре сказали! Отож він ще не повністю очищений?».

«Звичайно ні! Йому ще багато бра кує до цього, – як стосовно тіла, так і дуті».

«Як же він тоді може зважитися наблизитись першого разу до священика, коли він ще повністю нечистий, а потім навіть увійти у храм?».

«Тому що священик є необхідним засобом, щоб той знову був прийнятий серед живих».

«А чому він може наближатися до святилища?».

«Тому що Бог один може відпускати гріх і ми віримо, що за завісою возсідає у своїй величі Бог що звідти Він уділяє прощення».

«Отож тоді зцілений прокажений ще не є без гріха, коли він наближається до священика і до святилища?».

«Ні, звичайно ні!».

«Ви, люди із покрученими думками і нечистими серцями, чому ж ви тоді звинувачуєте мене, коли я підпускаю до себе яко священик і святилище прокажених у дусі? Чому ви мрієте двома мірами, коли судите? Так, жінка, що була загублена як Леві, котрий присутній тут із своєю новою душею і своїм новим завданням, і інші, котрі прийшли вже перед ними, тепер побіч мене. Це їм дозволено, тому що вони знову прийняті до народу Господнього. До мене їх привела Ііожа воля, тою Бога, Який дав мені владу судити і оправдовуватн, освячувати і воскрешати. Отож осквернення було б тільки тоді, якщо б у них тривало язичництво, як це було з дочкою фараона. Але тут немає профанації, тому що вони прийняли вчення, котре я несу світові, і через нього потрапили у милість Господа.

Ви, чоловіки Назарету, що ставите мені пастки, тому що вам здається неможливим, щоб у мені жили істинна мудрість і праведність Слова Отця, я кажу вам: «Наслідуйте грішників!». Істинно вони перевершили вас, тому що вони розуміють зуміти знайти істину. І я також скажу вам: «Не вдавайтесь до підступності, щоб мені суперечити». Не робіть цього! Просіть, і я дам вам те, що я даю кожному, хто приходить до мене, живого Слова. Прийміть мене як сина цієї вашої землі. Я не пам'ятаю вам жодної неприязні. Мої руки повні пестощів, а моє серце прагне того, щоб повчати і вдовольнити вас. Тому я готовий, якщо ви це дозволите, провести із вами суботу, щоб навчати вас нового закону».

Натовп не єдиний у своїх поглядах, але перевагу здобувають цікавість чи любов, і багато гукають: «Так, Так! Залишайся завтра тут! Ми будемо Тебе слухати!».

«Я буду молитися, щоб уночі спала кірка, що оточує ваші серця. Хай вся упередженість полишить вас, щоб ви стали вільними, щоб почути голос Божий: Я прийшов, щоб провістити Благу Вість всьому світові і я одухотворений бажанням, щоб перша місцевість, яка прийме це післанництво, було місто, в якому я виріс.

Хай мир буде з усіма вами!».

«Ти не хочеш прочитату решту? Це було б добре для кращою розуміння притчі», – каже начальник синагоги.

«В цьому нема потреби. Час Авімелеха далеко. Я застосую стару притчу до сьогоднішнього часу.

Слухайте, слухайте, всі люди Назарету.

Ви вже знаєте застосування притчі проти Анімелеха завдяки повчанням вашого начальника синагоги, котрого свої о часу навчав равин. І цей равин викладав текст таким чином і з такими ж висновками, як його попередники впродовж століть.

Від мене ви ночуєте інше застосування. І я прошу вас зрозуміти ваш розум і не бути як шнури, що бігають навколо колеса на криниці, допоки не зносяться, від колеса до води і від води до колеса не можуть робити нічого іншого.

Людина не с ні шнуром із конопель, ні механічним приладом. У людини с розум, який вона повинна використовувати співвідносно до потреб і ситуацій. Тому що коли і буква слова є вічною, то змінюються обставини. Жалюгідними є ті вчителі, які не роблять зусиль і не шукають задоволення, щоб у даний час навчитися нового, отож відшукати сучасний зміст, який завжди містять старі слова.

Вони схожі на відлуння, яке завжди тільки повторюватиме саме слово, десятки і ще раз десятки разів, не сказавши єдиного разу одного власного слова.

Дерева, тобто людство, яке розуміється під багатьма деревами і рослинами лісу, відчуває потребу, щоб хтось провадив їх, хто не тільки прийматиме всяку пошану і привілеї, але й також (а це набагато вагоміше) тягар авторитету, що означає відповідальність за щастя і нещастя своїх підданих; відповідальність супроти сусідніх народів, і, що набагато вагоміше, супроти Бога. Чому що корони і всі можливі соціальні ранги виникли на бажання людей, це правда, але вони і були допущені Богом, тим Богом, без згоди Якого не може здійснитися будь-яка людська влада. Обставина, яка пояснює немислимі і непередбачувані зникнення династій і втрату могутності, що здавалися вічними і недоторканими, але які, коли перейшли міру у покаранні чи випробуванні народів, якраз через Божий допуст були скинуті тими ж народами і скинуті так у піню, у порох, а деколи навіть у бруд жалюгідних клоак.

Я сказав: народи відчувають потребу вибрати собі когось, хто перейняв би на себе всю відповідальність супроти підлеглих, сусідніх народів і Бога.

Але якщо вже пуд історії жахливий і інтереси народів намарно намагаються його змінити, тому що події і нові народи ставлять його перед початковою правдою, то суд Божий ще жахливіший, тому що Бог не підлягає тиску із зовні, і не знає примх та змін у своїх присудах, як це дуже часто трапляється поміж людей, а ще менше він може у своєму присуді помилитися. А тому було б необхідно, щоб вибрані народів і творці історії діяли із героїчною, властивою святим справедливістю, щоб не бути у прийдешніх століттях покритими ганьбою і покараними Богом у всій вічності.

Але повернімося до повчання Авімелеха.

Отож дерева хотіли вибрати собі царя і подалися до оливкового дерева. Але як священне і освячене для надприродніх цілей дерево, завдяки оливі, що горить перед Господом і відіграє важливу роль при сплаті десятини і жертвоприношеннях, яке дає свої соки для виготовлення священного бальзаму для помазання вівтарів, священиків і царів, оскільки така олива має чудодійну дію на людей або тіла хворих – це дерево відповідало: «Як я можу прогрішитися перед моїм святим і надприроднім покликанням і принизити себе до земних речей?». О, що за солодка відповідь оливкового дерева!

Чому її ніколи не вчаться і не практикують ті, яких Бог обрав для своєї святої місії, принаймні, ними, кажу я? Тому що таку відповіді, мала б по правді дати кожна людина на нашіптування сатани, тому що кожна людина є царем і дитиною Божою, обдарована душею, що робить її царствснним і божественним сином, покликаним до надприродних речей. Вона має душу, що є вівтарем і житлом. Вівтарем Божим і домом, у який сходить Отець Неба, щоб отримати від свого Сина і підлеглого любов та пошану. Кожна людина має душу, і оскільки кожна душа є вівтарем, вона робить з людини, що є ним, священика, хоронителя вівтаря. У книзі Левіт записано: «Священик не повинен заплямити себе».

А звідси, людина мала б обов'язок відповісти на спокуси сатани, тіла і світу: «Можу я перестати бути духовним і турбуватися матеріяльними і грішними речами?».

Після того дерева пішли до фігового дерева і запросили його попанувати над ними. Але фігове дерево відповіло: Як маю я відмовитися від своєї солодкості і своїх вишуканих плодів, щоб бути вашим царем?».

Багато звертаються до того, хто є солодким і приємним, щоб він був їхнім царем. Не тому, що вони цінують солодкість, а більшою мірою в надії, що через свою солодкість він буде царем-блазнем, при якому вони все зможуть робити і з яким вони собі будуть дозволяти різну вільність. Але солодкість не є слабкістю. Вона – любов. Праведна, розумна і незмінна! Не сплутуйте солодкість із слабкістю. Перша – доброчесність, друга – помилка. А оскільки вона є доброчесністю, то дає власникові прямоту сумління, що дозволяє йому протистояти впливам і спокусам людей, які намагаються підпорядкувати його своїм інтересам, котрі не є інтересами Бога; за всяку ціну він залишиться вірним своєму завданню.

Хто є лагідною серця, ніколи не реагуватиме гіркотою на образи інших. Вибачливо і посміхаючись, він завжди казатиме: «Брате, залиш мені моє солодке призначення. Я тут, щоб втішити тебе і допомогти тобі, але я не можу стати тим царем, як ти його собі уявляєш, тому що я прагну тільки одного царства для твоєї і моєї душі: духовного».

Дерева пішли до виноградної лози і просили її бути їхнім царем. Але виноградна лоза відповіла:

«Як я можу відмовитись від тою, щоб давати радість і силу, щоб могти поледарювати над вами?».

Царство завжди несе з собою внаслідок відповідальності і обтяження сумління турботи, тому що набагато рідкіснішим, ніж гарний діамант, е цар, який не грішить і не потребує докоряти собі. Влада спокуслива, допоки сяє із далечі як маяк, але коли до неї наблизитись, то видно, що вона – світлячок, а ніяка не зірка.

І далі, влада є лише силою, пов'язаною тисячами мотузок: через інтереси придворних, прибічників, особисті інтереси й інтереси родичів. Як багато царів присягають самим собі, коли їх освячує олива: «Я хочу бути позапартійним». Але вони ними все ж не є. Як могутнє дерево, яке не оберігається перших обіймів м'яких, ніжних ліан, тому що воно собі каже: «Вона така слабка, цю не може мені зашкодити», та йому навіть і подобається бути прикрашеним гірляндою і опікуватися нею: так майже завжди цар віддається в перші обійми інтересів якогось придворного, прибічника чи родича. І йому подобається бути великодушним опікуном. «Це ж тільки дрібниця», – каже він собі, коли йому і сумління голосно гукає: «Будь уважним!». І він думає, що не терпить шкоди ні у своїй владі, ні щодо свого доброго імені. І дерево так робить. Але приходить день, коли ліана, що підростала гілка за гілкою, виросла і зміцніла і жадібно висмоктує соки із стовбура і тягнеться до сонця, повністю обвивши могутній стовбур, піднявшись над ним, душить і вбиває його. А ліана була такою ніжною! А дерево ж було таким сильним!

І цареві так ведеться. Перший компроміс із своїм післанництвом, перше стискання плечима до голосу сумління, тому що похвали приємні, а коли тебе вважають за сподіваного захисника – це теж приємно. Але потім приходить мить, коли цар більше не править, а правлять інтереси інших, котрі полонити його, пов'язали його аж до удушшя і душать його, який тепер є слабшим, якщо він не поспішає померти.

І звичайна людина, що є завжди царем у своєму дусі, коли із гордості чи жадібності займає невисоку керівну посаду. Він губить свій духовний мир, який походить від її поєднання з Богом. Тому що сатана, світ і тіло можуть дати оманливу владу, але за рахунок духовної радості, що йде від поєднання з Богом. Радість і сила вбогих духом є заслуженими, якщо людина може сказати: «Як можу я це прийняти – стати царем у низьких речах, коли я через поєднання з вами втрачаю внутрішню силу і радість, і небо, і його істинну велич?».

Вони можуть також сказати, ці вбогі духом, які мають лише єдине прагнення – посісти Царство Небесне, і які зневажають будь-яке інше багатство, що не належить до цього царства:

«Чи повинні ми занедбати свою місію, яка полягає в тому, щоб ростити для людства соки сили і радості, для нашої сестри, яка живе у сухій пустелі тваринного і потребує нити, щоб не померти під спраги: її потрібно нагодувати соками життя, як дитину, котру позбавили годувальниці? Ми – годувальниці людства, що загубило Божу грудь і що блукає неплідним і хворим і яке б померло із відчаю, впало б у чорний скептицизм, якби не знайшло нас, котрі переконали б її з радісною турботливістю звільнених від усяких земних зв'язків в тому, що с життя, радість, свобода, мир. Ми не можемо заради жалюгідного інтересу відмовитися від цієї служби любові».

Після цього дерева вони пішли до тернового куща. Цеп їх не відіслав, але поставив суворі умови: «Якщо ви хочете мати мене царем, тоді підкоріться мені: якщо ви цього не хочете зробити після тої о, як вибрали мене, то я кожну колючку використаю для того, щоб вас мучити і я всіх вас варитиму вогнем, навіть кипариси Ливану».

Погляньте, це є царська влада, яку світ сприймає як справжню! Силу і жорстокість зіпсоване людство плутає з істинною царською владою, а лагідність і доброту розглядає як мудрість та слабосильну сентиментальність.

Людина підкоряється не доброму, але злому. Вона дозволяє останньому спокусити себе і в результаті є ним спалена.

Ось повчання Авімелеха.

Але я хочу запропонувати вам інше. Не щось далеке, але щось близьке, сучасне.

Тварини думали про те, щоб вибрати собі царя. І оскільки вони були підступні, то придумали вибрати такого, кого б вони не боялися через його силу чи твердість.

А тому вони підкинули леті і усіх кошачих. Вони не хотіли також і орла із пазурями, і жодного іншого хижого птаха. Вони не довіряли коневі через його швидкість, тому цю він би міг наздогнати їх і спостерігати за їхніми діями; а ще більше вони не довіряли ослу, терпіння якого вони хоч і знали, але й про його рантові напади люті та міцні копита вони знали також.. Вони боялися зробити царем мавпу, тому що вона була б задуже розумною і мстивою. Під тим приводом, цю змій запродався сатані, щоб спокусити людину, вони сказали, що не хочуть мати його за царя, незважаючи на багатство барви та елегантні рухи. її дійсності вони не хотіли рептилію, тому цю знали її мовчазне вистежування, силу її мускулів і жахливу дії її отрути. Мали вони вибрати бика чи ще якусь іншу тварину з гострими рогами за царя? «О жаль, сатана також їх мас». – казали вони, але думали: «Якщо одного дня ми захочемо спротивитись його наказам, тоді він знищить нас своїми рогами».