Життя і страждання нашого Господа Ісуса Христа



бет32/35
Дата15.06.2016
өлшемі2.93 Mb.
#136398
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35

Пастушок гукає: «Батьку, брати, друзі! Ми знайшли Господа. Ходіть, щоб поклонитися Йому!».

Пастухи поспішають сюди, щоб наблизитись ч отарою до Ісуса і просити Його не йти до інших, але піти з їхніми друзями у їхній бідний дім, який недалеко звідси. «Це простора кошара. – пояснюють вони, – тому що Бог охороняє нас; там є приміщення і відсіди з пастушим світом. Кімнатки – для Матері і її сестер, тому що це жінки. І для тебе також є ще кімнати. Інші могли б спати разом з нами у відсіках на сіні».

«Я буду з вами. Це буде для мене приємнішим місцем відпочинку, ніж коли б я спав у королівській залі. Але спочатку давайте сповістимо Юду і Симона».

«Про це я потурбуюся. Вчителю», – каже Петро і відходить із Яковом Заведея.

Вони сідають на краю дороги, щоб діждатися повернення чотирьох апостолів.

Пастухи поглядають на Ісуса, так наче Він вже був би Богом у Його величі: молодші справді блаженні і здається, наче вони хочуть цілком точно запам'ятати Ісуса і Марію у своїй душі. Марія нахилилась над кількома ягнятами, щоб їх погладити, тому цю вони наблизились до її колін і, мекаючи, за торкнули її своїми мордочками.

«У домі Єлизавети, моєї родички, була овечка, що завжди облизувала мені коси, як тільки мене бачила. Я назвала її «другом», тому що вона справді була як друг, як дитина, і як тільки вона могла. то бігла до мене. Осі, ця тут дуже мені її нагадує, зі своїми очима річного кольору. Не вбивайте її! І інша також могла жити, тому що мене любила».

«Це вівці, Пані, і ми хотіли її продати через різний колір очей і тому я думав, що вона одним бачить менше. Але ми її залишимо, якщо ти хочеш».

«О так! Я б хотіла, щоб взагалі жодної вівці не вбивали. Вони такі невинні і мають дитячий голос, який кличе маму. Мені здається, наче вбивають дитину, коли ріжуть одну з них.

«Але, Пані, якщо залишити жити всіх овець, тоді на землі не залишилося б місця для нас». –каже старший пастух.

«Я це знаю. Але я думаю про їхній біль і про біль мам-овець. Вони плачуть, коли у них забирають дітей. Вони здаються матерями, як і ми. І я не можу дивитися, як хто-небудь страждає, але особливо я страждаю тоді, коли бачу, як страждає матір. Це біль, відмінний від будь-якою іншого, тому що нам він роздирає не тільки серце і голову через удар, який наносить нам смерть дитини, але і нутро. Ми, матері, залишаємося поєднані з дитиною завжди. І це роздирає нас, коли у нас їх віднімають». Марія більше не посміхається, але сльози блищать у її голубих очах і вона поглядає на свого Ісуса, Який слухає і дивиться на неї. Вона кладе руку на Його плече, наче боїться, цю його відірвуть від неї.

По запорошеній дорозі наближається група озброєних: шість чоловіків, яких супроводжують люди, що кричать. Пастухи подивилися і тихо перемовляються. Потім вони глянули на Марію й Ісуса, і найстарший пастух каже: «Це добре, що сьогодні ввечері Ти не увійдеш у Вифлеєм».

«Чому?».

«Ці люди, які щойно прийшли в місто, хочуть відняти в однієї матері сина».

«О! Але чому?».

«Щоб його вбити».

«О! Ні! Що він зробив?».

Ісус також питає, і апостоли підійшли ближче, щоб послухати.

«На гірській стежині знайшли мертвим багатого Йоеля. Він повертався із Сикамінону і мав з собою багато грошей. Але це не могли бути злодії, тому що гроші були біля нього. Слуга, який його супроводжував, каже, що пан йому наказав бігти вперед, щоб повідомити про своє повернення. По дорозі від місця, де сталося вбивство, він зустрів тільки юнака, якого мають убити. Двоє із села присягаються, що бачили, як він напав на Йоеля. Тепер родичі вбитою вимагають смерті убивці, якщо він убивця...».

«Ти в це не віриш?».

«Це здається мені не зовсім можливим. Юнак заледве старший від хлопчини. Він добрий і живе з матір'ю, у якої він – єдина дитина; вона – вдова, свята вдова. Він не без засобів. Він не думає про жінок. Він не вступає в суперечки. Він також не дурний на голову. То чому він мав убивати?».

«Можливо, у нього є вороги?».

«У кого? У вбитого Йоеля чи Авеля, обвинуваченого?».

«Обвинуваченого».

«Ах! П,ього я не знаю... цього я не знаю...».

«Будь відвертим, чоловіче!».

«Господи, я щось, думаю, а Ісаак нам сказав, що про ближнього не слід погано думати».

«Але слід мати мужність говорити, щоб врятувати невинного»!».

«Якщо я заговорю, чи я буду правий, чи неправий, тоді я змушений буду звідси утікати, тому що Азер і Яків дуже могутні».

«Говори без страху, ти не змушеиий будеш утікати».

«Господи, мати Авеля молода, гарна і розумна. Азер дурний, і Яків також... Першому подобається вдова, а другому... все село знає, що другий заскакує у подружнє ліжко Йоеля. Я думаю, що...».

«Я розумію. Ходімо, друзі! Ви, жінки, залишайтеся тут з пастухами. Ми скоро повернемося».

«Ні, Сину, я піду з Тобою!».

Ісус поспішає в місто. Пастухи в замішані залишаються, але потім передають отари наймолодшим, які залишаються з жінками, за винятком Марії і Марії Алфеєвої, і йдуть слідом за Ісусом та групою апостолів.

У третьому провулку, який перетинає головну дорогу Вифлеєму, вони зустрічають Іскаріота, Симона, Петра і Якова, які йдуть їм назустріч, жестикулюючи і кричачи.

«Що за злочин. Вчителю! Що за злочин! Що за біда!» – каже Петро, ламаючи руки.

«Сина силою віднімають в матері, щоб його вбити; вона захищає його як гієна. Але що таке жінка проти озброєних»,–додає Симон Зелот.

«Вона кровоточить уже багато років».

«Розбили двері, тому що вона забарикадувалась у домі», – завершує Яків Заведея.

«Я Піду До неї!».

,,О так! Ти один можеш її втішити».

Вони повертаються направо, потім наліво і підходять до центру міста. У вже видно шумну колотнечу навколо дому Авеля і чути роздираючі серце плачі жінки, які звучать нелюдськи, дико, і водночас викликають співчуття.

Ісус прискорює кроки і виходять на малу площу, розширений поворот дороги, де колотнеча досягла свого апогею.

Жінка все ще не піддає озброєним чоловікам свого сина, чіпляється однією рукою, як залізними кліщами, за рештки вибитих дверей, а другою – за пояс сина. Коли хтось намагається відірвати її від нього, тоді вона дико кусається, не звертаючи уваги на удари, що сиплються на неї, чи смикання за волосся, коли її голова відтягнута назад; а коли вона не кусає – тоді кричить: “Відпустіть його! Ви вбивці! Ви обманщики! Ви нечисті! Ви клятвопереступники!».

А юнак, якого охоронці схопили за плечі і тягнуть чи руки, з рочпачливим обличчям обертається і кричить: ..Мамо! Мамо! Чому я мушу померти, якщо я нічого не зробив?».

Це гарний юнак, високого зросту, стрункий, ч темними лагідними очима і чорним, злегка кучерявим волоссям. Роздерта одіж виявляє струнке юначе тіло, майже тіло дитини...

Ісус при допомозі своїх супутників прокладає собі шлях через щільний натовп і наближається до гідної жалю групи саме в момент, коли вичерпану жінку, яку відірвали від дверей, потягнули по кам'янистій вулиці як прив'язаний до тіла сина мішок. Але лише кілька метрів. Дикий молодик відриває руку матері від пояса сина і жінка надає, б'ється обличчям до землі і кровоточить ще більше, ніж дотепер. Але тут же випрямляється на колінах і простягає руки, в той час як сина віднесли так швидко геть, як це дозволив натовп, котрий дуже неохоче дає місце. Він звільняє свою ліву руку і розмахує неї, обернувшись і кричачи: «Мамо! Прощавай! Пам'ятай, принаймні, ти про те, що я невинний!».

Жінка дивиться на нього, наче безумна, а тоді, непритомна, надає додолу. Ісус стає перед групою озброєних: «Зупиніться на мить. Я накачую вам це!». І Його вигляд не допускає ніякого заперечення.

«Хто Ти?» – питає з викликом один громадянин, що знаходиться у групі: «Ми Тебе не знаємо. Відступи її сторону і дай нам пройти, щоб його можна було вбити ще до настання ночі».

«Я – Учитель. Найбільший. Іменем Ягве, зупиніться, або він поразить вас». Але здається, що Він сам кидає блискавки. Хто є свідком проти нього?».

«Я, цей і отой – ми свідки», – відповідає той, хто говорив спершу.

«Ваше свідчення недійсне, оскільки воно – фальшиве».

«Як Ти можеш це казати? Ми готові заприсягтися в цьому».

«Ваша присяга – гріх!».

«Ми і рішимо? Ми?».

«Ви! Тому що ви сповнені похоті, тому що вас живить ненависть, тому цю ви жадібні багатства, тому що ви вбивці; так, ви є ще й клятвопереступниками!.. Ви продалися нечистоті. Ви здатні на будь-який злочин».

«Стережися, як Ти говориш! Я – Азер...».

«А я – Ісус!».

«Ти – не звідси. Ти – ні священик, ні суддя. Ти – піню, тільки чужинець».

«Так, я – чужинець, тому що світ – не моє царство, але я є Суддя і Я священик. Не тільки цієї малої області Ізраїлю, але всього Ізраїлю і всього світу!».

,,Ходімо, ходімо! Ми маємо тут справу із несповна розумним», – каже інший свідок і дає Ісусові стусана, щоб відсунути Мого вбік.

«Ти більше не зробиш кроку», – прогримів Ісус, дивлячись на нього своїм чудодійним поглядом, який змітає і паралізує, так само як може дарувати життя і радість, коли Він захоче. ,,Ти більше не зробиш і кроку. Ти не віриш у те, що я кажу? Ну, тоді поглянь сюди. Тут нема ні пороху, ні події храму, не написано чорнилом жодних слів, щоб зробити воду гіркою для суду за ревнощі і подружню зраду. Але тут – Я. І Я вершу суд».

Голос Ісуса – як звук сурми, такий він проникливий.

Натовп тиснеться, щоб побачити. Залишилися тільки Марія, Найсвятіша Матір і Марія Алфеєва, щоб бути побіч непритомної.

«Я вершитиму суд таким чином: дайте мені трохи пороху з дороги і краплину води у глечики. А поки мені це подають, повинні ви, обвинувачувачі і ти, обвинувачений, мені відповісти. Ти невинний, мін сину? Скажи це відверто тому, хто с твоїм Спасителем!».

«Я невинний, Господи!».

«Азере, ти можеш заприсягтися, що ти сказав тільки правду?».

«Я присягаюся. У мене немає підстав брехати. Я присягаюся перед вівтарем. Хан з неба спаде полум'я і спалить мене, коли я каже неправду!».

«Якове, ти можеш присягнутися, що ти відвертий в оскарженні і не маєш жодних таємних причин, які спонукають тебе до брехні?».

«Я присягаюся перед Богом! Тільки любов до вбитого друга спонукає мене говорити. З цим я взагалі не маю нічого особистого».

“А ти, слуго, ти можеш присягнути, що скачав правду?».

«Тисячу разів я можу це присягнути, якщо це потрібно. Мій пан, мій бідний пан». І він ховає свої сльози, підносячи до обличчя плащ.

“Ну добре! Тут – вода, а тут – порох. А слово таке: Ти, святий Отче, всемогутній Боже. верши суд правди через мене, щоб уділити невинному і його матері, котра перебуває в розпачі, життя і честь, а відповідне покарання зустріло того, хто не є невинним. І заради милості, яку я маю у твоїх очах, покарай тих, котрі згрішили, не вогнем чи смертю, а довгим часом покути».

Він говорить ці слова і кладе руки на глечик, як це робить священик на Святій Літургії для жертвоприношення. Потім Він занурює праву руку у глечик і оббризкує рукою, по якій стікає вода чотирьох підсудних і дає винити ковток води. Спочатку юнакові, а потім – трьом іншим.

Після цього він схрещує руки на грудях і дивиться на них. І люди також дивляться. Через якусь мить підноситься крик; натовп кидається обличчям до землі. Тепер дивляться один на одного і четверо, що стояли вряд, і також кричать. Юнак – від здивування, інші – від жаху, тому що вони бачать, як їхні обличчя вкриті проказою, тоді як юнак залишився чистим.

Слуга кидається в ноги Ісусові, Який відступив як усі, з солдатами включно. Він подається назад, беручи юнака Авеля за руку, щоб той не став нечистим від трьох прокажених, а слуга кричить: “Ні, ні! Прощення! Я прокажений! Вони мені заплатили, щоб я затримав свого пана до вечора, щоб могти вбити його на безлюдному шляху. Вони дали мені вказівку зняти у мула підкови. Вони допровадили мене до брехні і наказали мені сказати, ідо я пішов наперед. Замість цього я їм допомагав його убити. І я скажу вам, чому вони це зробили. Тому що Йоель помітив, що Яків любить його молоду дружину, а Азер хотів мати маму ось цього тут, яка йому відмовила. Вони домовились позбутися заодно Йоеля і Авеля і потішитись жінкою. Тепер я це сказав. Візьми у мене проказу, візьми її у мене. Авелю, ти добрий, проси за мене!».

«Ти підеш до твоєї матері, щоб вона, приходячи до тями, побачила твоє обличчя і повернулася до спокійного життя. Л ви! До вас я змушений сказати: вам повинно статися те, що ви зробили. Це була б людська справедливість. Але я передаю вас надлюдській карі. Проказа, якою ви зараз уражені, захистить вас від тою, що вас повинні схопити і вбити, як ви цього заслужили. Народ Вифлеєму, відступи назад, як води моря, щоб пропустити ось цих тут до покарання на галерах. Жахливій галері! Жахливішій, ніж швидка смерть! І це є Боже милосердя, яке дає вам можливість виправитися, якщо ви цього захочете. Ідіть!».

Натовп тісниться до стін, щоб звільнити середину дороги, і троє, покриті проказою, наче вони вже роками хворі, ідуть один за одним до гір... У тишині вечора, що спав на землю і змусив замовкнути всіх птахів та чотириногих, чути тільки їхні жалібні плачі.

«Почистіть дорогу великою кількістю води після того, як розкладете там вогонь! А ви, солдати, ідіть і повідомте, що суд звершений за досконалим юдейським законом».

Ісус прямує туди, де Його Мати і Марія Клеопатра турбуються жінкою, яка дуже повільно приходить до свідомості, а в той час син гладить і цілує холодні, як лід, руки. Але обійняті страхом люди Вифлеєму просять: «Промов до нас, о Господи! Ти справді могутній. Ти напевне Той, про Якого говорив чоловік, який тут проходив і проповідував Месію».

«Я промовлятиму сьогодні ввечері біля кошар пастухів. Тепер я хочу скріпити матір!».

Він іде до жінки, яка повільно приходить до себе па колінах Марії Алфеєвої і дивиться па сповнене любов'ю обличчя Марії, що посміхається до неї; вона не знаходить себе, аж поки її погляд надає на темну голову сина, який схилився над її тремтячими руками. Вона питає:

«Чи і я померла? Це чистилище?».

«Ні, жінко, це – земля. Тут є твій син, врятований від смерті. А це – Ісус, мін Син, Спаситель!».

Жінка тут же слухається цілком людського імпульсу. Вона збирає всі свої сили і хапає нахилену голову свого сина, якого вона бачила живим і здоровим. Тоді вона міцно цілує його і плаче, і сміється, і згадує усі пестливі імена з дитинства, щоб висловити свою радість.

«Так, мамо, так. Але тепер дивись не на мене, глянь на нього. Він врятував мене. Хвали Господа!».

Жінка, все ще дуже ослаблена, щоб підвестися або стати на коліна, простягає свої руки, які все що тремтять і кровоточать, і хапає руку Ісуса, щоб вкрити її сльозами та поцілунками.

Ісус кладе свою ліву руку їй на голову і каже: «Будь щасливою! В мирі! І залишайся завжди доброю, і ти також. Авелю».

«Ні, мій Господи. Моє життя і життя мого сина належать Тобі, тому що Ти нас врятував. Дозволь йому піти з учнями, як він завжди бажав, відколи вони побували тут. Я даю Тобі його з великою радістю і прошу Тебе тільки: дозволь мені піти за ним, щоб прислуговувати слугам Божим».

«А твій дім?»

«О Господи! Чи може хтось, хто воскрес із смерті, мати що прив'язаності, які він мав перед смертю? Мірта уникла смерті і пекла також завдяки Тобі! В цій місцевості я могла б дійти до того, що ненавиділа б тих, хто мучив мене і мого сина. А Ти проповідуєш любов! Я це знаю! Отож дозволь бідній Мірті любити єдиного, хто заслуговує на любов. Його місію, Його слуг. Зараз я ще вичерпана і не могла б іти за Тобою. Але як тільки я буду здатна до цього, дозволь це мені, Господи! Я буду у Твоєму супроводі при моєму Авелі...».

“Ти підеш за твоїм сином і мною. Будь щасливою! Тепер будь у мирі! В моєму мирі! прощавай».

В той час як жінка, підтримувана її сином і кількома милосердними людьми, повертається у свій дім, Ісус з пастухами, апостолами. Матір'ю і Марією Алфеєвою покидає соло і прямує до кошари вкінці дороги, що веде в поля...

...Запалено велике вогнище, щоб трохи освітити зібрання. Сидячи на луках півколом, багато людей чекають, що Ісус почне промовляти. Вони говорять про події дня. І Авель присутній, його вітають багато хто, тому що, як вони кажуть, вірили в його невинність.

«Але ви були готові мене вбити! Також ти, хоч в ту саму годину, коли був вбитий Йоель, ти вітався зі мною на дверях дому», – каже юнак і додає: «Все ж я прощаю тобі в імені Ісуса».

Осі, іде Ісус до них від кошари. Високий на зріст, одягнутий у біле, оточений апостолами. За Ним слідують пастухи і жінки.

«Хай мир буде зі всіма вами!».

Коли наш прихід послужив для тої о, щоб встановити Царство Боже серед вас – хай буде хвала Господові! Коли наш прихід послужив для того, щоб вийшла на світло невинність – хай буде хвала Господові! Коли ми прийшли саме вчасно, щоб перешкодити злочину і водночас дати трьом винним можливість поправитися – хвала хай буде Господові!

Серед усіх подій дня, про які давайте розважимо в час, коли заходить ніч, щоб огорнути темрявою радість двох сердець і каяття трьох інших і покрити покривалом сльози радості перших і гіркі сльози інших: серед усіх цих подій є одне, що покачує нам, що нічого в законі Божому не є непотрібним.

Даний Богом чакон згідно букви відомий в Ізраїлі. Але насправді його не виконують. Закон тут, його аналізують, перевіряють і ділять на частини, поки по вбивають болючими каверзами. Він тут! Але як муміфікований трун він не має життя, немає дихання і обігу крові, хоча зовні видається сплячим нерухомим тілом. У дуже-дуже багатьох серцях немає Закону життя, дихання, крові. На мумію можна сісти, як на стільчик. На мумію можна покласти предмети, тому що немає життя. Так дуже багато хто робить із Закону стільчик, дошку для складання речей, місце для свого сміття. Вони впевнені, що він не вплине на їхню свідомість, тому що він же мертвий.

Я міг би порівняти велику частину Ізраїлю із окам'янілими лісами, які можна бачити розсіяними в долині Нілу чи в єгипетській пустелі. Колись це були ліси, ліси живих рослин. Їх живили соки, вони шелестіли на сонці, мали гарне листя і квіти і були обтяжені плодами. Із місцевості, де росли, вони робили маленький земний рай, який цінували люди і тварини і який дозволяв у безнадійній сухості пустелі забувати палючу спрагу, викликану проникненням пороху з гарячого піску у горло. Вони давали змогу забути палюче сонце, яке за короткий час звільняє від тіла падаль, робить окам'янілою, розчиняє на порох і полірує кості, наче вони виготовлені дуже вправним робітником. Вони давали змогу про все забути у їхній зеленій шелестячій тіні, багатій на воду і фрукти, які підживляли, втішали і давали наснагу.

Але потім щось стялося через незрозумілу, невиліковну причину. Вони стали як зачаровані. Вони не тільки висохли і відмерли, але й не можуть бути використані як інше дерево – для вогню, щоб освітити ніч, тримати на віддалі дикі тварини і відганяти вологість ночі від паломників, які е далеко від батьківщини. Вони стали каменем, каменем; здається ніби кремнезем ґрунту якимось чудодійним способом проник через корені в стовбур, у гілляки і гілки. Вітри зробили потім найніжніші гілки схожими на алебастр, що є одночасно твердим і м'яким. Але найсильніші гілляки залишилися там на своїх важких стовбурах, щоб вводити в оману втомлені каравани, які у сліпучому сонячному світлі або у примарному сяйві місяця бачать, як вимальовуються тіні стовбурів на височинах чи в глибині здебільшого безводних долин. У своєму прагненні знайти пристановище, освіжитися, знайти воду і солодкі фрукти, вони наштовхуються із своїми засліпленими гарячим сонцем і білим піском очима на ці фантастичні гаї. Істинно, фантастичний облудний обман живих тіл.

Я їх бачив. Вони запам'яталися мені, хоч я ще був малою дитиною, як одна з найбезутішніших речей землі. Так вони мені видавалися, поки я їх не торкнувся, не зважив і не виміряв – повністю сумні речі землі; сумні, тому цю вони мертві, безтілесні речі, тобто мертві доброчесності і мертві душі, спершу померлих в душі, тоді як душа вбила себе сама.

В Ізраїлі є Закон. Але він, як закам'янілі дерева в пустелі, став кремнеземом і мертвим. Предмет омани. Предмет, який сам себе руйнує замість того, щоб служити. Предмет, що шкодить, тому що створює фантоми, які відволікають від справжніх оаз і через які помирають від спраги, голоду і розчарування. Смерті,, що тягне до смерті інших! Яка допроваджує інших до смерті, як це можна прочитати у певних байках язичницьких міфів.

Ви мали сьогодні приклад того, чим є окам'янілий Закон у душі, яка стала каменем. Він є гріхом всякого роду і причиною нещастя.

Хай це послужить вам для того, щоб розуміти життя і щоб Закон залишався у вас живим у його цілісності, яку я освітлюю світлом милосердя.

Зайшла глибока ніч. Зірки нас бачать, а з ними – Бог. Підніміть погляд до зоряного неба і піднесіть дух до Бога. І без критики нещасних, які вже покарані Богом, і без високомірності, тому що ви не впали у їхні гріхи, пообіцяйте Богові і собі самим, що не впадете у безнадійність проклятих дерев у пустелі і долинах Єгипту.

Хай мир буде з вами!».

Він благословить усіх і прямує до далекої загороди кошари, оточеної простими відсіками, під якими пастухи настелили багато сіна і соломи для нічлігу слуг Господніх.
291. «Покликання – більше, ніж кров”; По дорозі в Сикамінон
Спокійний і сонячний ранок сприяє переходу через пасмо пагорбів у західному напрямі, отже до моря.

«Це добре, що ми дісталися гір у перші вранішні години. Ми не змогли б залишатися на рівнині при цій сонячній спеці. А тут – тінь і прохолода. Мені шкода тих, що йдуть римською дорогою. Вона добра для зими», – каже Матей.

«За цими пагорбами віє вітер з моря. Він завжди прохолоджує повітря», – каже Ісус.

«Ми поїмо он там, на узвишші. Вчора на пагорбі було так гарно, а звідти мас бути ще краще, тому що Кармель і море також, ще ближче», – додає Яків Алфея.

«Наша батьківщина – прекрасна!» – вигукує Андрій.

«Так! Ми справді маємо все. Покриті снігом гори і пологі, розлогі пагорби, озера, річки, всякого роду рослинність і моря також не бракує. Це справді земля прекрасного, яку оспівали наші псалмопівці, наші пророки, наші великі воїтелі і поети», – каже Тадей.

«Продекламуй кілька віршів, ти так багато знаєш», – просить Яків Заведея.

«Райською красою прикрасив він землю Юди.

Посмішкою своїх ангелів оздобив він землю Нефталі і річками він Небесного меду дав він солодкість фруктами землі.

Все творіння відрображається у тобі, Божа перлина, дана Богом своєму святому народові.

Солодшою від великих виноградин, що дозрівають на схилах твоїх гір, смачнішою від молока, що наповнює вим'я твоїх овець, п'янкішою від вина, що пахне квітами, які зодягають тебе. блаженна країно, – такою є твоя краса для серця твоїх синів.

Небо зійшло і стало рікою, що з'єднує між собою два коштовні камені, щоб зробити тобі бахраму і пояс для твоєї зеленої одежі.

Твій Йордан співає і одне з твоїх морів сміється, в тон час як друга нагадує тобі про те, що Бог є страшним. Вечорами здається, що пагорби, як веселі дівчата, танцюють на галявинах, а твої гори моляться в ангельські ранкові години, співають на сонячній спеці «Алилуя» або моляться, поєднані із зорями, твоїй силі, о всевишній Господи.

Ти не обмежив нас кордонами, але дав нам відкрите море, щоб нам сказати, що світ належнії, нам».

«Гарно, чи не правда? Справді і арію! Я був тільки на озері і в Єрусалимі. Роками я не бачив нічого іншого. І тепер також я знаю тільки Палестину. Але я переконаний, що нічого кращого на світі немає», – каже Петро, сповнений національної гордості.

«Марія говорила мені, що долина Нілу також дуже гарна», – каже Йоан.

«А чоловік із Ендору говорив про Кіпр як про рай», – додає Симон.

«Ну добре. Але наша батьківщина!..».

Апостоли, за винятком Іскаріота і Томи, що трохи спереду ідуть з Ісусом, продовжують вихваляти красоти Палестини.

Останніми ідуть жінки, які не можуть втриматися, щоб не назбирати квітів для своїх квітників, тому цю квіти гарні і будуть спогадом про цю подорож..

Орли, я думаю, цю це орлани білохвості або яструби, роблять великі круги над пагорбами і час від часу кидаються вниз за здобиччю. Між двома яструбами розгорілась суперечка, вони борються своїми клювами, так що летить пір'я. Це елегантна і запекла дуель, цю закінчується втечею переможеного, який, можливо, заховається на віддаленій горі, щоб там завершити своє життя. Так, принаймні, всі думають, тому що його втомлений політ схожий на політ умираючого.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   35




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет