Життя, віддане словесності


ПРАГМАЛІНГВІСТИЧНА ТИПОЛОГІЯ ІРОНІЇ



бет16/40
Дата04.06.2016
өлшемі6.62 Mb.
#114241
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   40

ПРАГМАЛІНГВІСТИЧНА ТИПОЛОГІЯ ІРОНІЇ


Іронію як особливий риторичний засіб, що ґрунтується на невідповідності вираження та смислу, вперше ужив та описав Аристотель ще у І в. до н.е. [1]. Згодом іронія як неузгодження форми та змісту висловлення привертала увагу представників найрізноманітніших наукових галузей – естетики, риторики, поетики, філософії, лінгвістики [див. огляди, напр., 16; 12; 14], і стала предметом розгляду низки монографічних та дисертаційних робіт [див., напр., 7; 9; 13; 15 та багато ін.]. Більшість дослідників розуміє іронію переважно як невідповідність експліцитної та імпліцитної оцінки, тобто як вираження негативної оцінки за допомогою позитивно заряджених лексем. Порівняйте, наприклад, відомий вислів Доктора Джонсона “irony is made of speech, in which the meaning is contrary to the words” або “Irony is found when the words actually used appear to contradict the sense actually required in the context” [21, с.224].

Явище іронії, однак, не обмежується зміною індикаторів оцінки, але поширюється на значну групу мовленнєвих актів, інтегральними характеристиками яких є, по-перше, критичне ставлення мовця до предмета мовлення і, по-друге, порушення мовленнєвої стратегії адресата, розвиток комунікації більш, ніж в одному напрямі і в одній площині, тобто створення імпліката і включення в мовлення імплікатури домислювання [6, с.220]. Іронія – це “комбінація двох різнонаправлених сюжетів” [5, с.64], “подвійний вислів” [22, с.260], сумарний смисл експліцитно виражених елементів, якого не передає істинного мовленнєвого наміру мовця. Іншими словами, іронія – це не тільки “вживання даного слова у протилежному значенні” [8, с.41], хоча це і найбільш поширений її тип, але й імпліковане вираження негативного ставлення адресанта без використання оцінної лексики. Як приклад, можна навести іронічно висловлені репліки-реакції, які не несуть смислової інформації та покликані передати ставлення адресата до сказаного.

У кожному подібному та інших випадках іронії порушується принципу кооперації, який є основою успішної комунікації. На початку 1970-х років Г.Грайс сформулював головні правила (максими, постулати), які вірогідно забезпечують дотримання прав обох комунікантів і здійснюють їх надійну комунікацію. Порушення одного або більше сформульованих постулатів веде, на думку Г.Грайса, до більшого чи меншого спотворення інформації, що передається [6, с.222-223].

Слідом за категоріями Канта Г.Грайс виокремлює чотири категорії (постулати) та показує, як порушення кожного впливає на ефективність мовленнєвого спілкування.

Порушення правила оформлення повідомлення не обов’язково веде до повної втрати імпліцитного смислу інформації, бо дві обставини можуть допомогти реципієнтові адекватно сприйняти повідомлення: це контекст, який відсікає зайві (нерелевантні) смисли, та інтонація, яка або звучить в усному мовленні, або передана відповідною ремаркою на письмі (у нашому випадку це, наприклад, саркастично, глумливо, іронічно, насмішливо і под.). Якщо ж подібна ремарка відсутня, цей параметр не працює, і єдиною допомогою адресатові іронічної репліки у виборі своєї мовленнєвої стратегії залишається контекст, який варіює від словосполучення до частини або навіть цілого тексту.

Іронія у різних виявах (від легкого кепкування до в’їдливого сарказму) не єдина, але основна царина порушення правил ефективної комунікації. Можна стверджувати, що всі різноманітні вияви іронії відбуваються у зв’язку з порушенням категорії способу та її постулату “Уникай неоднозначності”. Саме порушення способу вираження, тобто важливість “не того, що говориться, але того, як це говориться” [6, с.223] є інтегральною прагмалінгвістичною ознакою іронії. Диференційні ознаки різних типів іронії, які дають змогу окреслити типологію останньої, безпосередньо пов’язані з порушенням інших Постулатів, що приєднуються до названого вище загального для всіх порушення постулату способу.

Серед них головним для іронії є постулат якості в його першій частині: “Не говори того, що ти вважаєш хибним” [там же]. Саме його порушення дає основну масу іронічних висловів у різних функціональних стилях мови.

Щоб виявити кількісні та якісні характеристики іронії, було досліджено 60 творів англомовних авторів XIX-XX ст. (приблизно 35000 сторінок) та виділено понад 2000 випадків використання іронії. Їх превалююча більшість (80%) пов’язана зі зміною знака оцінки предмета/ситуації розмови в контекстах різної довжини і може бути віднесена до різних типів “класичної” іронії, і 20% не мають оцінних лексем.

Виходячи з постулатів принципу кооперації [6; 16; 17] та принципу ввічливості [19], можна виокремити чотири типи іронії.

Перший, найрепрезентативніший, складає приблизно половину всього відібраного матеріалу. Він характеризується наявністю оцінних лексем та протиставленням вираженого знака оцінки (як правило, позитивного) імплікованому (як правило, негативному)13. Цей класичний тип іронії грунтується на одночасній присутності двох протилежних оцінних значень, з яких одне поміщене в імплікатуру, що і є результатом згаданого вище порушення першого підпостулату категорії якості:


  • You’re psycho-analytical neurotics, both of you.

  • That sounds lovely, Fred (N. Goward).

It was really a splendid morning: grey, cold, and cheerless (Saroyan).

Спільним для наведених прикладів є наявність подвійного смислу оцінної лексеми та реалізація імпліцитного (істинного) значення висловлювання в межах контексту, що легко вбачається, – однієї фрази/однієї діалогічної єдності. Як видно з прикладів, контекст як випереджає іронічно використане слово, так і завершує розгортання його значення.

Найчастіше іронічна оцінка предмету мовлення, його адресата й ситуації виражена прикметниками, що взагалі характерно для мови в цілому та окремих функціональних стилів зокрема [див., напр., 2; 4]. Однак при подвійній оцінці комунікативної ситуації нерідко вживають інші морфологічні класи та різні структури:


  • We could do a stroll down the beach. If you won’t go in, we could find some pretty shells.

  • What a wealth! (Albee).

  • He’s not a Jap,” I ejaculated in a whisper to Poirot.

  • Oh, Hastings, nothing escapes you! No, the man is not a Jap. He is an Italian” (Christie).

Таким чином, наявність позитивно забарвленого оцінного слова/судження, яке реалізує негативне значення в короткому контексті одного речення/діалогічної єдності, що порушує постулат якості, є основою для виділення типу іронії, який можна позначити як іронія мікроконтекстуальна (ІМі). Цей тип іронії найпоширеніший та легко пізнається. Він здебільшого подається в усному розмовному мовленні, де ідентифікації іронії сприяє специфічне інтонаційне оформлення [див. 10], в художньому, а також – рідше, але помітно, – в мовленні публіцистики та науки, особливо в таких жанрах як дискусія, полеміка, дебати.

Другий тип іронії, який можна назвати макроконтекстуальним (ІМа), має спільну ознаку з першим: в ньому також використовуються оцінні лексеми зі знаком плюс у негативному значенні. Проте, визначальний контекст не обмежується реченням/діалогічною єдністю, а має накопичувальний характер. В іронії першого типу, щоб уникнути невірного та/або неповного декодування імплікатури, часто використовують контактне співположення обох різнонаправлених означальних одного і того ж референту (див. перші три приклади). Що вони ближче, то виразніше порушується перша частина постулату якості, який вимагає говорити правду та уникати хибних тверджень. Дійсно, якщо один і той самий об’єкт кваліфікується діаметрально протилежно, значить, одна з оцінок явно хибна. Завдяки їх контекстуальній близькості адресат змінює свою перцептивну стратегію із розгортанням комунікативної ситуації.

Інша річ – розміщення протилежних оцінок та/або обставин, які обумовлюють їх, дистанційно одна від одної, що якраз і представлено в макроконтекстуальному типі іронії. Для її реалізації потрібний контекст, який перевищує мінімальну одиницю тексту та охоплює текстовий обсяг від композиційно автономного уривка (оповідання в оповіданні, ретроспективний розділ та ін.) до цілого завершеного тексту. Наприклад, оцінка руйнівної діяльності дядечка Поджера, який прибиває картину, – helooked with evident pride – стає іронією лише в результаті попереднього накопичення протилежних контекстуальних смислів цілого епізоду роману Дж.К. Джерома “Троє в човні”.

Аналогічно, не знаючи, як недоладно виглядає Місс Брасс, описові якої присвячені цілі сторінки “Крамниці старожитностей” Ч. Діккенса, читач не зможе оцінити іронії авторського коментаря “arrayed in all her charms. Незнання попереднього широкого контексту не дає змоги читачеві правильно оцінити й зауваження щодо стаккатних монологів пройдисвіта Джингля з “Піквікських записок”: his coherent speech.

Широкий контекст закінченого тексту оповідання С. Лікока “How We Kept Mother’s Day”, докладна розповідь послідовності розважальних дій родини, в яких ніяк не вистачало місця матері, заради якої й затівалося святкування, закінчується підсумком:



It was quite late when it was all over, and when we all kissed Mother before going to bed, she said it had been the most wonderful day in her life, and I think there were tears in her eyes. So we felt awfully repaid for all that we had done.

Знайомство з діяльною натурою Шерлока Холмса дає підстави оцінити іронію в оповіданні про вбивство, яке розкрив знаменитий детектив та замах на нього самого під час перебування в тиші заміського візиту:

Watson I think our quiet rest in the country has been a distinct success, and I shall certainly return much invigorated to Baker Street to-morrow.”

Тільки знання нестерпних стосунків Сомса Форсайта та Ірен пояснює гірку іронію його відповіді дочці:

“I had no time or inclination to philander.”

Perhaps you had a grand passion.”



Soames looked at her intently.

Yes – if you want to know – and much good it did me.”

У другому типі іронії поступово накопичуються негативні смисли, роззосереджені в тексті, які згодом сфокусуються в хибно-позитивну оцінку предмету мовлення та/або ситуації. Нагадаємо ще раз, що ІМа, яка має з ІМі спільну ознаку подвійної реалізації оцінної лексеми та ґрунтується на спільному з ІМі порушенні постулату якості в його першій частині, виокремлюється в самостійний тип іронії саме завдяки поступовому нарощенню негативних смислів в межах розгорнутого контексту (розділу, твору) та несподіваному зіткненню їх з псевдо-позитивною оцінкою.

Описані два типи слід віднести до класичної іронії, оскільки вони мають оцінну лексему, експліцитно заявлену у висловлюванні з одним знаком, але яка імпліцитно має на увазі протилежний знак, що традиційно відзначають дослідники різних поколінь і що є класичним прикладом порушення першого підпостулату максими якості “Говори правду”.

Для третього типу іронії наявність оцінної лексеми є факультативною. Її часто заміняють непрямим вираженням ставлення мовця до предмета мовлення. Цей тип іронії має найінтенсивніший критичний заряд та визначається як іронія глобалізуюча (ІГ). Його логіко-комунікативною основою є порушення другого постулату максими якості: “Не говори того, для чого не маєш достатніх підстав” [6, с.223], тому що “ми ніколи не можемо знати що-небудь напевно, точно” [11, с.283]. Це проявляється в необгрунтованих узагальненнях, глобалізації випадкового спостереження, перетворенні окремої (випадкової) ознаки у видову/родову.

У зв’язку із вказаною тенденцією до універсальності, всеоб’ємності твердження, ІГ має дуже багато таких вказівок, як “все, кожен, завжди, ніколи” та подібні, тобто містить гіперболу. Гіперболічність узагальнення, алогічне поєднання тривіального посилання та глобального висновку доводять аргумент до абсурду (argumentio ad absurdum). Як вже було сказано, окреме спостереження, швидкоплинне відчуття підноситься до рангу категорії. Чи зображені дитячі колиски, велосипеди, човни, дахи, одяг/взуття, їжа/питво, неважливо. Важливо, що кожен предмет стає приводом до оцінки усього виду (роду) артефактів, до яких він належить. Ось, наприклад, який вигляд має роль дахів у становленні науки, філософії та культури людства:



Attics, says the dictionary, are “places where lumber is stored,” and the world has used them to store a good deal of its lumber in at one time or another. Its preachers and painters and poets, its deep-browed men who will find out things, its fire eyed men who will tell truths that no one wants to hear – these are the lumber that the world hides away in its attics. Haydn grew up in an attic, and Chatterton starved in one. Addison and Goldsmith wrote in garrets. Faraday and De Quincey knew them well. Dr. Johnson camped cheerfully in them, sleeping soundly – too soundly sometimes – upon their truckle beds, like the sturdy old soldier of fortune that he was, inured to hardship, and all careless of himself. … Hans Andersen, the fairy king, dreamt his sweet fancies beneath their sloping roofs. Poor, wayward-hearted Collins leant his head upon their crazy tables; priggish Benjamin Franklin; Savage, the wrong-headed, much troubled, when he could afford any softer bed than a doorstep; young Bloomfield, “Bobby” Burns, Hogarth, Watts the engineer – the roll is endless. Ever since the habitations of men were reared two storeys high, has the garret been the nursery of genius (Jerome).

Авторські узагальнення спрямовані проти якостей, які властиві усьому людству, всіх соціальних та політичних інституцій, шлюбу, релігії, науки, виховання дітей, поведінки і т.п.:



Goodness is another quality that always goes with blackness. Very good people indeed, you will notice, dress altogether in black, even to gloves and neckties, and they will probably take to black shirts before long. Medium goods, indulge in light trousers on weekdays, and some of them even go so far as to wear fancy waistcoats. On the other hand, people who care nothing for a future state go about in light suits; and there have been known wretches so abandoned as to wear a white hat. Such people, however are never spoken of in genteel society, and perhaps I ought not have referred to them here (Twain).

Три типи іронії, які ми розглянули, становлять приблизно 80% усього матеріалу. У контекстах різної довжини в них ужито пряму або непряму оцінку. Щодо вираження, в експлікатурі, це може бути позитивно забарвлена лексема або глобалізуюче узагальнення, гіпербола. Щодо істинного змісту, в імплікатурі, це завжди повідомлення негативного смислу, критика предмета мовлення, ситуації, адресата.



Четвертий тип іронії – іронія нерелевантності (ІН) – дослідники виявили порівняно недавно [див., напр., 20]. Мова йде про іронію, що не має в своєму лексичному складі ні оцінних слів, ані їхніх еквівалентів/замісників і дає ефект подвійного смислу висловлювання через порушення принципу релевантності (Г.Грайс формулює його так: “Не відволікайся від теми” [3, с.27], обов’язкового в кожному висловлюванні. Пор.: “Кожне висловлювання автоматично передає впевненість мовця в його (висловлюванні) доцільності. Цей факт ми називаємо принципом релевантності” [20, с.272].

ІН завжди порушує мовленнєву стратегію адресата, тому що один з учасників діалогу свідомо “відповідає не те, що від нього очікувалося б при правильному розвитку комунікації” [20, с.301]. Іншими словами, замість очікуваної репліки адресат отримує повідомлення, що не випливає з сумарного змісту попереднього висловлювання:



  • The name of your shadow is Dr. Robyn Penrose.

  • A medic?

  • No. I understand he’s a lecturer in English literature. Don’t know much else about him.

  • Jesus wept” (Dodge).

Або ще: обговорюючи “життя втрьох”, запропоноване чоловіком, героїня свідомо порушує псевдофілософську тираду героя:

‘Yes, I suppose we will have to arrange some things,’ said Franca, ‘like I suppose you mean, the timetable, which nights you spend with Alison and so on? But you know I shall agree perfectly with whatever you decide.’



Jack looked troubled, smoothing his lately shaven cheek. ‘I mean something deeper. It must be a way of life.’

Ways of life imply times for breakfast’ (Murdoch).


До ІН належать луно-репліки, тобто випадки абсолютного повтору попередньої репліки співбесідника, репліки-реакції (indeed, you don’t say so та ін), які сказані іронічним тоном або мають відповідну авторську ремарку:

  • She is a pretty and innocent girl.

  • An innocent girl, indeed (Hardy).

Підсумовуючи різні типи іронії, ще раз наголосимо, що всі вони об’єднані принаймні двома інтегральними ознаками: 1) семантичною – неоднозначністю висловлювання (один смисл в експлікатурі, інший – в імплікатурі), 2) прагматичною – порушенням стратегії адресата через порушення максими способу вираження (“Не говори двозначно”). Окрім цих інтегральних ознак кожному з типів властиві й диференційні, які можна звести в таблицю:

Прагмалінгвістична типологія іронії

Тип іронії
Підстави класифікації

Логіко-комунікативна

Лексико-семантична

Контекстно-діагностична
І
ІМі


Порушення

постулату

якості

Наявність оцінних слів



Речення/діалогічна єдність

ІІ

ІМа

Накопичувальний контекст значного відрізка або цілого тексту

ІІІ

ІГ

Наявність узагальнюючих займенників, прислівників
Речення/абзац

IV

ІН

Порушення постулату релевантності




Діалогічна єдність


1.
Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории. Мн., 1998. 2. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений. Оценка, событие, факт. М., 1988. 3. Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики//Новое в зарубежной лингвистике. М., 1985. Вып.XVI. С.3-42. 4. Вольф Е.М. Функциональная семантика оценки. М., 1985. 5. Вулис А. Метаморфоза комического. М., 1976. 6. Грайс Г.П. Логика и речевое общение//Новое в зарубежной лингвистике. М., 1985. Вып.XVI. С.217-237. 7. Жаров В.Е. Прагматический аспект стилистических средств выражения иронии в синтагматике: Дис. … канд. филол. наук. М., 1997. 8. Квятковский А.П. Поэтический словарь. М., 1966. 9. Кононенко Е.И. Ирония как эстетический феномен: Дис. … канд. филос. наук. М., 1987. 10. Ланчуковская Н.В. Мелодическое оформление фраз, содержащих иронию//Записки з романо-германської філології. Одеса, 1999. Вип.5. С.107-118. 11. Минский М. Остроумие и логика когнитивного бессознательного // Новое в зарубежной лингвистике. М., 1988. Вып.XХIII. С.217-237. C.281-331. 12. Падучева Е.В. Высказывание и его соотнесённость с действительностью. М., 1985. 13. Пигулевский В.О. Эстетический смысл иронии в искусстве: Дис. … канд. филос. наук. М., 1992. 14. Походня С.И. Языковые виды и средства реализации иронии. Киев, 1989. 15. Сергиенко А.В. Языковые возможности реализации иронии как разновидности импликации в художественных текстах: Дис. … канд. филол. наук. Саратов, 1995. 16. Booth W.C. A Rhetoric of Irony. Chicago, 1974. 17. Grice H.P. Logic and Conversation//Speech Acts. Syntax and Semantics/Cole P., Morgan J., eds. N.Y., 1975. Vol.3. P.41-58. 18. Grice H.P. Some Further Notes on Logic and Conversation//Pragmatics. Syntax and Semantics/Cole P., Morgan J., eds. N.Y., 1978. Vol.9. P.113-127. 19. Leech G.H. Principles of Pragmatics. L., N.Y. 1983. 20. Sperber D., Wilson D. Irony and the Use-Mention Distinction//Radical Pragmatics, ed. by P. Cole. N.Y., 1981. P.295-318. 21. Wales K. A Dictionary of Stylistics. 2-nd ed. Longman, 2001. 21. Wilson D., Sperber D. On Verbal Irony/ Cognitive Stylistics. Ed. By J.J. Weber. L.; N.Y., 1996.

Ільченко О.М.

Центр наукових досліджень та викладання

іноземних мов НАНУ
ПРО СОЦІАЛЬНО-ІНТЕРАКЦІЙНІ АСПЕКТИ ЕТИКЕТИЗАЦІЇ АНГЛОМОВНОГО НАУКОВОГО ДИСКУРСУ
Дискурсивний аналіз з’явився у лінгвістиці для позначення досліджень текстів (письмових та усних), власне елементів комунікації більших, ніж речення. Термінологічно поняття “лінгвістика тексту”, “аналіз тексту”, “дискурсивна лінгвістика”, “аналіз письмового дискурсу” у сучасному мовознавстві часто вживають як практично взаємозамінні, хоча нерідко вважають, що поняття “дискурс” містить у собі і поняття “текст” [19, с.80]. Межа у визначенні цих понять не завжди чітка, відтак не дивно, що поняття “текст” та “дискурс” часто вживають для позначення як одного й того ж, так і різних явищ. Н.Енквіст [14] вважав, що текст може бути як усним, так і письмовим, О.Мороховський (1989) та М.Култард (Coulthard 1991) визначали ж дискурс як послідовність взаємопов’язаних усних висловлювань, що належать різним комунікантам (діалог). О.Мороховський текстами вважав лише письмові форми, погоджуючись з трактуванням тексту І.Гальперіна (1981), відповідно до якого текст – це результат мовленнєвого та творчого процесу, текст є завершеним, об’єктивованим у вигляді документа, літературно обробленим відповідно до типу документа, має заголовок та низку понадфразових єдностей, що об’єднані різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку та має конкретну цільову прагматичну установку. Інші дослідники відзначали, що текст – це когнітивно-комунікативний продукт, завершений за змістом, текст важливий у контексті ситуації та може бути як письмовим, так і усним [17]. Лінгвістика тексту, за З.Тураєвою, вивчає такі його аспекти: онтологічний (статус тексту), гносеологічний (характер відображення об’єктивної дійсності), власне лінгвістичний (характер мовного оформлення тексту), психологічний (характер сприйняття тексту) та прагматичний (автор та об’єктивна реальність) (Тураева 1986). Термін “дискурс” запропонував З.Харріс на початку 1950-х років. Сьогодні існує багато трактувань цього поняття. Наприклад, М.Маккарті наголошує на взаємовідношеннях мови та контексту вживання мови (McCarthy 1991), а Т. ван Дейк є прихильником мультидисциплінарного підходу до трактування поняття дискурсу. Дискурс, на його думку, треба розглядати на лінгвістичних, когнітивних, соціальних та культурних засадах, враховувати аспекти як письмового, так і усного мовлення (обов'язково зважаючи на контекст). Важливим моментом дискурсивних досліджень є поняття “комунікативної події” (communicative event), елементами якої є адресант (мовець, письменник), адресат (слухач, читач), спостерігач, як учасники комунікативного акту у певному оточенні (місце, час, обставини), а також й інші контекстуальні параметри, зокрема невербальні елементи комунікації ( van Dijk 1998: 193 - 197). Дискурс визначається і як закріплена у мовленнєвому просторі повторювана функціонально-смислова єдність комунікативно-організованих системних ознак, причому диференційною дискурсивною ознакою є комунікативний модус, що визначає інші мовні параметри (Бурбело 1999: 6, 9).

Незважаючи на розмаїття підходів до аналізу дискурсу, усі вони мають деякі спільні риси. Однією з головних рис дискурсивного аналізу є контекстуалізація семантики, яка випливає з того, що у створенні дискурсу важливими є соціокультурні елементи. Науковий дискурс досліджується у рамках інституційного, або ширше - організаційного дискурсу, який реалізується у різних типах усної й письмової форм комунікації. Дискурс як соціальна інтеракція розглядається на засадах прагматичного, конверсаційного, етнометодологічного й культурологічного, а також варіативного підходів.



Прагматичний підхід до аналізу дискурсу виходить з того, що мова використовується не лише для опису світу, а й для виконання конкретних дій. Теорія мовленнєвих актів, яку започаткували Д.Остін (Austin, 1962) та Д.Серль (Searle, 1969, 1975, 1979), розглядає мову як соціальну дію, запроваджує поняття перформативу та контекстуальних умов успішності, локутивних та ілокутивних актів (серед останніх, незважаючи на їхнє розмаїття, виокремлюють п'ять основних - репрезентативи, директиви, комісиви, експресиви та декларативи), непрямих мовленнєвих актів, визначає набір правил, якими керуються учасники дискурсу, коли вони продукують та інтерпретують різні дії (через одне або декілька висловлень). Оскільки одна дія викликає іншу, дискурс розглядається як послідовність зв'язків між діями. Такий підхід вимагає дотримання деяких правил у створенні цілісності висловлення (когерентності). У широкому розумінні прагматика вивчає лінгвістичну комунікацію у контексті, причому слід зважати на низку чинників: процес та продукт комунікації, аспекти культури та соціальні наслідки. Ранні прагматичні дослідження розпочалися ще з праць Ч.Морріса, який досліджував семіотику та виділив синтактику (відношення між знаками), семантику (відношення знаків до референтів) та прагматику (відношення знаків до інтерпретаторів) (Morris 1938) й зосереджували увагу на аналізі окремих висловлювань. Сучасні ж прагматичні студії досліджують дискурс, створюючи загальну теорію кореляцій між використанням мови та соціокультурними контекстами, беручи до уваги вивчення мовної комунікації як соціального та культурного феномену.

Одним з засновників досліджень відношення знаків до інтерпретаторів був Х.П. Грайс, який визначив інтенційну комунікацію та теорію значень, виділив набір універсальних кооперативних принципів (або максим) комунікаціїй - максими кількості (оптимальна інформативність), якості (істинність та правдивість), способу (уникнення потенційних непорозумінь, стисле та чітке висловлення) і релевантності. Зазначаючи, що часто комуніканти не дотримуються цих максим, Грайс пропонує поняття імплікатур - конвенційних (передача інформації за допомогою значень слів), конверсаційних (коли мовець передає якесь приховане значення, порушуючи (або "експлуатуючи") одну або декілька максим комунікації)) та неконвенційних, або імплікатур дискурсу, зумовлених метою комунікативного співробітництва, спільними знаннями комунікантів (Grice 1975).

До зазначених максим додаються й інші, наприклад, принцип ввічливості (Leech 1983), в основі якого - поняття "обличчя" індивіда (Goffman 1974). За теорією ввічливості П. Браун та С. Левінсона (Brown, Levinson 1987) розрізняють два типи ввічливості - позитивна (вияв солідарності) та негативна (надання свободи дій). Вживання цих максим залежить від контексту спілкування, статусних відношень, культурних особливостей комунікації. В англомовному науковому дискурсі негативна ввічливість є одним з основних засобів етикетизації цього типу дискурсу. Основою реалізації ввічливості у науковому дискурсі є низка стратегій і тактик комунікантів. До таких стратегій і тактик належать поступове зменшення категоричності висловлення, мінімізація соціальної відстані між автором та адресатом, непряма згода з думкою адресата тощо (Старикова, Ільченко 1998). Етикетизація (або етикезація) в англомовному науковому дискурсі реалізується здебільшого через некатегоричні констативи.

Конверсаційний підхід (або аналіз розмовного дискурсу) з'явився наприкінці 1960-х років як частина соціологічних досліджень. (Sacks 1972). На відміну від деяких дослідників дискурсу, які розрізняють "conversation" 1) як повсякденну неформальну розмову та 2) як повсякденну неформальну розмову у робочому оточенні (виходячи з того, що комуніканти у професійному довкіллі керуються дещо іншими правилами розмови порівняно зі звичайним повсякденним спілкуванням), прихильники конверсаційного підходу до аналізу дискурсу не розрізняють цих двох аспектів повсякденної комунікації. Дослідники конверсаційного підходу включають у "conversational analysis" або "talk in interaction" аналіз не лише вербальних, а й невербальних елементів комунікації. У таких дослідженнях наголошують не на особливостях власне розмови, а радше на особливостях поведінки людей у суспільстві. Конверсаційний аналіз (як і етнометодологія) розглядає насамперед змістовий бік поведінки, а відтак розрізняє поведінку як власне "поведінку" (рухи, звуки) та поведінку як "дію" (передача якогось змісту), аналіз типових контекстуально зумовлених зразків поведінки типу "стимул - реакція" у конкретному соціальному довкіллі. Відтак розмовне мовлення використовується як для повідомлення, так і для впливу, а отже, саме у діалогічному тексті реалізуються такі функції мови, як повідомлення та вплив (Гетьман 1994: 39). Письмовий науковий дискурс, хоча й монологічний за формою, своєю суттю все ж діалогічний. Зважаючи на жанрову варіативність сучасної англомовної наукової прози, зокрема наявність піджанрів, які мають багато спільного з розмовною мовою (Ільченко 1999), за ступенем діалогічності видається можливим класифікувати низку жанрів наукового дискурсу так:

MAX статті на зразок "інтерв'ю"”

статті на зразок "обговорення за круглим столом"

наукова кореспонденція

подання на отримання ґрантів

рецензії


анотації

традиційні наукові статті

матеріали конференцій

монографії

дисертації

MIN повідомлення / хроніки наукового життя



Етнографічний, культурологічний підхід до аналізу дискурсу бере до уваги вербальні та невербальні елементи як частини культури. З етнологічного погляду, комунікація – це поведінка, яку зумовлюють культурні чинники. Відтак стрижневим поняттям такого підходу є культурна компетенція. Це поняття позначає лінгвістичну та культурну компетенцію. Остання залучає комплекс знань про культуру, соціальні, психологічні правила функціонування мови, а також елементи лінгвістичного коду (граматичні правила тощо). Отже, дискурс розглядається як конституент соціальної та культурної реальності, враховується здатність людей творчо використовувати мову. Етнічне та культурне розмаїття відбивається у мовленнєвій комунікації, зокрема науковій. На розвиток та становлення англо-американського наукового дискурсу значно вплинули етнокультурні та історичні чинники. У вищих навчальних закладах США обов'язковим елементом фінальної оцінки з того чи іншого предмета є виконання завдань з розвитку навичок критичного мислення, студент повинен проаналізувати низку статей, що вийшли друком у фахових наукових часописах. Обов'язковими компонентами такого завдання є об'єктивний аналіз (objective analysis), суб'єктивна оцінка (subjective evaluation) та практичне застосування (practical application). Такий підхід допомагає сформувати вміння робити об'єктивний критичний аналіз, який є обов'язковою частиною англомовного наукового дискурсу - незважаючи на значну етикетну некатегоричність останнього. Така традиція неприйнятна для представників деяких культур, зокрема східних, у яких склалися власні традиції, наприклад, майже повна відсутність критики, щоб уникнути образ. І хоча науковий дискурс відображає об'єктивну наукову картину світу, вона має своє специфічне дискурсивне втілення в окремих етнічних мовах.

Як й інтеракційна соціолінгвістика, етнографія комунікації також використовує контекстуальний підхід до аналізу дискурсу, адже дискурс є частиною культури, як і мова взагалі, а отже, саме культура визначає параметри комунікації (Sapir 1935; Hymes 1986, Wierzbicka 1994). Д.Хаймс (1986) наголошував на потребі досліджувати "мовленнєві події" (speech events) різних культур і створив низку класифікаційних параметрів та компонентів комунікативних подій - SPEAKING grid:



S setting or scene (де і коли відбувається подія?)

P participants (хто бере участь?)

E ends/goals/outcomes (чого хочуть досягти комуніканти?)

A act sequence (що сказано та зроблено?)

K key/tonal coloring and manner of speech (яким є емоційне забарвлення?)

I instrumentalities/channels (які канали комунікації (усні, письмові) і коди (стилі)

використано?))



N norms of interaction (чому комуніканти повинні поводитися саме так?)

G genre/larger textual categories (тип мовленнєвої події).

Важливим параметром етнокультурних досліджень дискурсу є контрастивно-прагматичний підхід, зокрема вивчення функціонування максим Грайса. Одним з найбільших таких проектів був крос-культурний проект реалізації мовленнєвих актів - CCSARP - Cross-Cultural Speech Act Realization Project, у рамках якого досліджувались засоби вираження прохання та вибаченнь в аргентинському варіанті іспанської мови, австралійській англійській, канадській французькій, німецькій, івриті (Blum-Kulka et al., 1989).



Варіативний аналіз зосереджує увагу на аналізі сегментів дискурсу та їхніх системних взаємовідношеннях, питаннях лінгвістичної варіативності (Labov 1972). В англомовному науковому дискурсі варіативний аналіз допомагає досліджувати такий аспект етикетизації наукової прози, як варіативність оцінних номінацій. Оцінні номінації англомовного наукового дискурсу специфічні і можуть коливатись у широкому діапазоні - від різко негативних до надзвичайно схвальних оцінок. Спостерігається можливість передавати оцінні номінації через мовні засоби вираження ввічливості - деперсоналізовані звороти, прикметники, прислівники тощо (наприклад, it is regrettable / regrettably / unfortunately / sadly; (most) important / importantly тощо).

Інтеракційна соціолінгвістика аналізує висловлення не лише як акти, дії, а й як соціальні та культурні індикатори, розглядає висловлення у глобальному контексті. Відтак дискурс можна тлумачити як контекстуалізований та контекстуалізуючий засіб створення різних "рівнів" значення. Соціолінгвістичний підхід наголошує на дослідженнях реального вживання мови у конкретному соціальному контексті. Отже, й англомовний науковий дискурс, зокрема процеси його етикетизації, перспективно розглядати на засадах соціально-інтеракційного підходу до вивчення дискурсу, використовуючи елементи прагматичного, етнокультурологічного, конверсаційного та варіативного аналізу.


1. Бурбело В.Б. Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 - 18 ст. : Автореф. дис...д-ра філол.наук : 10.02.05/ Київський ун-т ім. Т.Г.Шевченка. К., 1999. 2..Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М., 1981. 3. Гетьман З.О. Текстовий аналіз композиційного стандарту іспанського діалогічного мовлення. Київ: Видавництво Київського університету, 1994. 4. Ільченко О.М. Про жанрову варіативність англомовної наукової статті//Мовні і концептуальні картини світу. Зб. наук. праць. К.:Київський університет ім. Т.Г.Шевченка, 1999. С.125-131. 5. Мороховский А.Н. К проблеме текста и его категорий. // Текст и его категориальные признаки. Сб. научн. тр.. К., 1986. С.13-20. 6. Старикова О.М., Ільченко О.М. Принцип ввічливості у сучасній англомовній науковій рецензії//Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія Філологія. Т.1. №1. 1998. С.46-49. 7. Тураева З.Я. Лингвистика текста. М., 1986. 8. Austin J. How to do Things with Words. Oxford; 1962. 166 P.9. Blum-Kulka S., House J., Kasper G. (eds.) Cross-Cultural Pragmatics: Requests and Apologies. Norwood, NJ: Ablex, 1989. 10. Brown P., Levinson S. Politeness: Some Universals in Language Usage. Cambridge; 1987. 11. Coulthard M. An Introduction to Discourse Analysis. London; 1977. 12. Dijk T.A., van. Discourse Semantics and Ideology. // Discourse in Society. Vol.6. No.2. 1995. P.243-289. 13. Dijk T.A., van. Ideology. A Multidisciplinary Approach. London: Sage, 1998. 14. Enkvist N. Contractive Linguistics and Text Linguistics//J.Fisiak (ed.) Contrastive Linguistics: Prospects and Problems. The Hague: Mouton, 1984. P.45-67. 15. Goffman E. Frame Analysis: An Essay on the Organization of Experience. Cambridge; 1974. 16. Grice H.P. Logic and Conversation//P.Cole and J.Morgan (eds.) Syntax and Semantics 3: Speech Acts. New York; 1975. P. 41-58. 17. Halliday M.A.K., Hasan R. Language, Context and Text. Aspects of Language in a Social-Semiotic Perspective. Oxford; 1991. 126 P. 18. Hymes D. Models of the Interaction of Language and Social Life//J.Gumperz and D.Hymes (eds.) Directions in Sociolinguistics: the Ethnography of Communication. Oxford, New York; 1986. P.35-71. 19. Labov W. The Study of Language in its Social Соntext//Sociolinguistic Patterns. Philadelphia; 1972. P.183-259. 20. McCarthy M. Discourse Analysis for Language Teachers. Cambridge; 1991. 21. Leech G. Principles of Pragmatics. London; 1983. 22. McCarthy M. Discourse Analysis for Language Teachers. Cambridge; 1991. 23. Morris C.H. Foundations of the Theory of Signs//International Encyclopedia of Unified Science. Vol.2. No1. Chicago; 1938. P.6. 24. Sacks H. An Initial Investigation of the Usability of Conversational Data for Doing Sociology//D.Sudnow (ed.) Studies in Social Interaction. New York; 1972. P.31-74. 25. Sapir E. Communication//Encyclopedia of the Social Sciences. New York; 1935. P.78-81. 26. Searle J. Speech Acts. Cambridge; 1969. 27. Searle J. Indirect Speech Acts//P.Cole and J.Morgan (eds.) Syntax and Semantics 3: Speech Acts. New York, 1975. P.59-82. 28. Searle J. The Classification of Illocutionary Acts//Language in Society. Vol.5. 1979. P.1-24.
Ільченко О.М.

Центр наукових досліджень та викладання

іноземних мов НАНУ
ПРО СОЦІАЛЬНО-ІНТЕРАКЦІЙНІ АСПЕКТИ ЕТИКЕТИЗАЦІЇ АНГЛОМОВНОГО НАУКОВОГО ДИСКУРСУ
The present paper overviews current trends in interactional sociolinguistics. Pragmatic, conversational, ethnological and variational analyses are discussed. Prospects of the abovementioned approaches for the study of scientific discourse, namely, the etiquette issues, are considered. Discourse as social interaction emphasizes social and cultural indicators and global context of real-life communication settings.

І.М.Задоріжний, викл.,

Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка
ДІАЛЕКТНО-ПРОСТОРІЧНА МОВА В РОМАНАХ СЕСТЕР БРОНТЕ
Об’єктом дослідження є стилістичні функції діалектної лексики в романах сестер Бронте, які відкидали штучну нормативність мови. Діалектизми усвідомлюються письменницями як естетично значимі елементи в акті комунікації. Будучи стилетворчим фактором вони є засобом соціальної типізації персонажів, характерології, а також слугують створенню місцевого колориту.

Ключові слова діалектно-просторічна лексика, фонетико-морфологічні діалектизми, граматичні, лексичні діалектизми, говір.
В творчості Шарлоти та Емілії Бронте поєднуються реалістичні та романтичні принципи письма. Проте при всій суперечливості їх творчого методу в творах цих авторів чітко проглядає типова для вікторіанського роману тенденція співчутливого ставлення до народної мови та її можливостей. Література зверталась віднині до ширшого кола читачів. Проникнувшись демократичними ідеями століття, художники слова вбачали у слові силу, здатну передати найглибші почуття і помисли людей із різних верств населення. Власне завдяки використанню народної мови їм вдалося відшукати шляхи до більшої свободи висловлення думок, почуттів. Черпаючи натхнення у фольклорі, народній фантазії англійським романістам XIX ст. вдалося створити яскраві образи, які несуть відбиток місцевого або національного колориту. Тенденція збагачення мови художніх творів за рахунок різностильових мовних елементів, і в першу чергу народної мови, явно помітна як і в творах поетів-романтиків Вордстворта, Байрона, які звертались до розмовної мови як засобу виразності, так і в романах В.Скотта, піонера в області широкого використання діалекту та просторіччя в історичних романах, Діккенса і Теккерея, які вводили кокні в діалоги персонажів як засіб створення гумору і сатири. Широко представлена народна мова, як засіб реалістичного змалювання простих людей в творах Е.Гаскелл, Дж.Еліот, Дж.Мередіта, а також Т.Гарді, який в уессекському циклі романів із життя англійської провінції звернувся до уессекського діалекту як важливого засобу створення локального колориту.

Не стояли осторонь процесу демократизації мови і сестри Бронте, які відкидали штучну нормативність мови. Утрудненість нестандартної лексики відступала на другий план, якщо вона виправдовувала своєрідність мови, мала естетичний вплив на читача. Що більш своєрідною була мова персонажів, то більше простору вона давала, щоб розкрити ставлення автора до дійсності. Нарешті своєрідність мови персонажів підвищувала естетико-емоційну та пізнавальну цінність художнього твору.

Словесна форма відіграє надзвичайно важливу роль в романах Ш.Бронте, на що вказувала Е.Гаскелл: "У неї був строгий практичний підхід щодо вибору точного вислову. Вона терпеливо шукала відповідне слово. Це міг бути діалектизм або латинізм; якщо вони точно передавали думку, то це не мало значення звідки походило слово. Саме такий підхід перетворив її твори на своєрідну мозаїку, в якій кожен елемент відіграє певну функцію. Жодного речення не було написано без усвідомлення вибраного матеріалу, його організації". (Переклад наш. 3.1. [12, с.37]). Ця думка перекликається з думкою Е.Кніса, дослідника стилю Бронте, а також редакторів видання "Джейн Ейр" 1969 р., які заперечують твердження деяких критиків про те, що Ш.Бронте недбало ставилась до форми /5/. Важливу роль в творах Бронте відіграють діалоги, які відображають особливості розмовного стилю. Саме в діалогічній мові персонажів зустрічаємо найбільшу кількість діалектно-просторічних елементів, які підсилюють правдивість зображуваного. Для романістки було важливим створити враження, що мова, зафіксована в діалогах, була саме такою, яка злетіла з уст героїв в хвилини емоційних переживань.

Літературний талант сестер Бронте виявився не в останню чергу в умінні створити яскраві образи простого люду, людей провінції. Знаючи досконало побут йоркшірських фермерів, поміщиків, місцевий говір, фольклор, вони майстерно використали діалектний матеріал саме для змалювання представників місцевого населення. Письменниці зуміли зобразити своїх героїв носіями типових рис в їх неповторній розмаїтості. Типовості художніх образів вони досягають перш за все типовістю їх мови, мови соціально-диференційованої, єдністю їх соціально-психологічної характеристики. Ось перед нами епізодичний образ старої служанки Ханни із роману “Джейн Ейр”. Відомо, що мова людини є частиною її характеру. Власне із спокійної бесіди Ханни, бесіди забарвленої діалектно-просторічною лексикою, фразеологією, читач одержує певне уявлення про склад мислення цієї людини, звички, і, нарешті, самобутній характер жителів Йоркшіру. На фоні нейтральної лексики діалектно-просторічні форми у мовній партії цього персонажу набувають певного стилістичного потенціалу, несуть додаткову інформацію стосовно соціального статусу героя, локального колориту; вони відіграють немаловажну роль у створенні враження: аутентичності звучання мови в устах жительки певного регіону: “... і was quite mistn’en in my thoughts of you: but there is so mony cheats goes about, you mun forgie me”... Well, it was hard: but what can a body do? I thought more о ‘ th’ childer nor of myself: poor things! They’ve like nobody to tak’ care on ‘em but me. I'm like to look sharpish.” [II, c.438].

Соціально диференційована мова і інших другорядних персонажів роману - слуг, циганів, кучера і т.д. (гл. XI, ХVIII, ХХVІ, ХХVІІІ, ХХХVІІІ). Основне стилістичне навантаження несуть фонетико-морфологічні діалектизми, завдяки яким відбувається локалізація зображуваного в певних просторових межах.

Діалектно-просторічні форми зустрічаються і в невласне прямій мові, коли автори прагнуть, більш випукло зобразити ту чи іншу точку зору героя. Переходи від авторської оповіді до невласне-прямої мови бувають досить непомітними. Розповідаючи про спогади служанки (гл. ХХІХ), авторка переходить на йоркшірський діалект, звичний для жительки цього регіону: “… and it was, she affirmed, “aboon two hundred year old. - for all it loокed hut a small, humble place, naught to compare wi’ Mr.. Oliver’s grand hall down і’ Morton Vale. But she could remember Bill Oliver's father a journeyman needlemaker; and th' Rivers wor gentry i' th' owd days о’ th’ Henrys, as onybody might see by looking into th' segisters i’ Morton Church vestry”, Still she allowed, “the owd, maister was like other falk-naught mich о’ th’ common was... “ [11, c.439]

Інший роман Ш.Бронте “Шерлі” має багато спільного щодо використання нелітературних форм мови при змалюванні мовних портретів робітників з “Тяжкими часами” Діккенса та “Мері Бартон” і “Північ і південь” Е.Гаскелл. Якщо специфіка розмовної мови в діалогах між головними героїнями не відображена з міркувань надання їх висловлюванням певної стилістичної однорідності, оскільки побутова мова контрастувала б з високим змістом бесід, то мова Уільяма Феррена, свідомого робітника з розвиненим почуттям власної гідності, соціально типізована. Без відповідного діалектно-просторічного матеріалу образ був би знекровленим, художньо-непереконливим. Крім того, в даному разі стилістична функція нелітературної лексики не зводиться лише до соціальної типізації образу; тут вона сприяє підвищенню емоційності мови героя, підкреслює трагізм його становища. Піднесено звучать прості слова відчаю Феррена, звернені до фабриканта Мура: “I've not much faith і’ Moses Barraclough”, said he, “and I would speak a word. to you myseln, Mr, Moor. It’s out O’ no ill-will that I’m here for my part; it’s just to mak a effort to get things straightened, for they ‘re sorely a crooкed, Yее see we’re ill off - varry ill off: wer families is poor and pined.. We’re thrown out о’work wi’ these frames: we can get nought to do: we can earn nought. What is to be done? Mun we say, wisht, and lig us down and dee?..”. [10, с.138-139].

Про те, що Ш.Бронте свідомо використовувала варіанти мови, вказують численні коментарі автора щодо манери висловлювання персонажів, особливостей звучання діалекту і т.д. В одних випадках авторка обмежується лише зауваженням про мову, як, наприклад, в “Джейн Ейр”: They speak with the broadest accent of the distrісt. At present, they and I have a difficulty in understanding each other's language...[II, c. 458]. В інших випадках Ш.Бронте конкретніше зупиняється на відхиленнях від літературної норми. З тонкою іронією змальовує авторка “Шерлі” суперечки між місцевими священиками, які глузують над ірландським акцентом Мелона: inquiring the significatan. of such words, as vele, firrum, hellum, storrum... He menaced. rebellion in the nаmе of his “country”, vented. bitter hatred against English rule [10, с.8-9]. Майстерно користується письменниця діалектом при змалюванні образу поміщика Йорка, лицеміра, який користується мовою залежно від обставин. It will have been remarked. that Mr. York varied a little in his phraseology; now he spoke broad Yorkshire, and anon he expressed himself in very pure English. [10, с.42]… but he reserved his strongest epithets and real race Yorkshire Doric adjectives they were - for the benefit of the. fighting parsons [10, с.368]. У колі освічених людей він розмовляє французькою, італійською мовами, цитує шотландські вірші, проте в домашній обстановці “he usually expressed himself in the Yorkshire dialect, it was because he chose to do so, preferring his native Doric to a more refined vocabulary”, “A Yorkshire burr", he affirmed, “was as much better than a Cockneyslisp, as a bull's bellow than a ratton's squeak!” [10, c.49]. Сповнена гумору розповідь механіка Джо про реакцію лондонської аристократії щодо місцевих звичаїв, діалекту. “We allus speak our minds i’ this country; and them young parsons and grand talk fro’ London is shocked, at wer ‘incivility’, and. we like weel enough to gie’ em summat to be shocked at, ‘cause it’s sport to us to watch ‘em turn the whites о’ their een, and spreed out their bits о’ hands, like as they’re flayed wi’ bogards, and then to hear ‘em say, nipping off their words short, like ‘Dear! dear! Whet seveges? How very corse!” [10, с.58]. У мовних партіях головних героїв діалектна лексика відсутня за винятком тих випадків, коли герої цитують мову носіїв діалекту. Проте є чимало випадків, коли головні герої точно підмічають особливості мови других персонажів, як, наприклад, в гл. ХХV, коли Керолайн розмовляє з матір’ю: “… I like your southern accent: it is so pure, so soft. It has no rugged, burr, no nasal twang, such. as almost every one’ s voice here in the north has...” [10, с. 446].

Вражають багатством мови “Буремні вершини” Е.Бронте. Талант письменниці виявляється найперш у вмінні типізувати мову героїв і досягає цього авторка через діалогічні мову. Кожен персонаж роману має свій “голос”. В одних випадках герої розкриваються через те, про що і як вони розмовляють, в інших через діалог читач дізнається про події, пов’язані з долею героїв. Завдяки використанню різних пластів мови зі сторінок роману встають живі люди вікторіанської доби. Протяжно звучить йоркшірський говір (drawl) у мовних партіях молодого Гертона Ерншо, старої служанки на фермі, конюха і т.д. Однак одним із найбільш вдалих і цікавих щодо використання діалекту є образ старого робітника ферми Джозефа. Саме завдяки використанню висококонцентрованого йоркшірського діалекту Е.Бронте вдалося створити глибоко індивідуалізований і в той же час типовий характер лицеміра, релігійного фанатика. Різко контрастуючи на фоні літературної лексики, просторіччя та діалектизми підсилюють сатиричні нотки в змалюванні цієї похмурої фігури: “It’s noan Nelly!” answered Joseph. “I sudn’t shift for Nelly - nasty ill nowt as shoo is! Thank God! Shoo саnnot state t’ sowl о’ n.ob’ dy! Shoo were niver soa handsome, but what a body mud look at her ‘bout winking. It’s you flaysome, graceless queen that’s witched our lad, wi’ her bold ееn. and her farrard ways - till nay! It fair bursts my heart! He’s fargotten all I’ve done for him, and. made on him, and goan and riven, up a whole sow o’ t’ grandest currant trees i’ t’ garden!” [9. с.584]. Ha відміну від Ш.Бронте Е.Еронте більш скрупульозно відтворює особливості йоркшірського діалекту (звичайно, не претендуючи на точну фіксацію фактів діалекту). Цей факт хвилював Ш.Бронте, коли вона обговорювала питання посмертного видання роману сестри [12, с.425]. Незважаючи на те, що йоркширська вимова могла залишитися незрозумілою на півдні, вона все ж таки залишила текст без змін, оскільки це могло б спотворити образ, а це йшло всупереч стилістичному задуму автора.

Як і в творах Ш.Бронте, в “Буремних вершинах” є чимало випадків вживання діалектного матеріалу у мовних партіях персонажів, які переважно розмовляють літературною мовою. Це цитації реплік або бесід інших людей; почасти вони досить довгі, як, наприклад, у главі X. Вкладає письменниця ці уривки мови простого люду в уста освічених людей, очевидно, з метою більш чіткої передачі способу мислення людей із народу, для яких властиве більш конкретне і образне мислення. Ось місіс Дін, стара служниця, яка розмовляє майже літературною мовою, розповідає про те, що думає Джозеф про події у домі: “… it was Joseph who told me - I met him at Gimmerton: “Nelly’ , he said, ‘we’ s hae a crowner’s guest enow, at ahr folks. One on ‘em’s a’ most getten his fingers out off wi’ hauling t’ others fro’ stickin hisseln loike a cawlf. That’s maister, yah knaw, ‘ats’ soa up o’ going tuh t’ grand ‘sizes...” [9, с.124].

У мові романів сестер Бронте переважають фонетико-морфологічні та синтаксичні діалектизми, у системі голосних спостерігаємо такі закономірності: [eı] переходять в [e] або [æ] - take –tak, make- mak; “...they mun mak’ fresh orderations” [10, с.139]. [Λ] переходить в діалекті в [u]: come - coom, love - luv; [u] звучить в діалекті як [uı:] good - gooid., soon - sooin; звуку [ı:] літературної мови відповідає [eı]: leave - lave, clean - clane, speak - spake; [ :] переходить в [a:] deserve desarve, certain sartin, earn - arn; [Λ] в багатьох випадках переходить в [ı] such - sich, much -mich; дифтонг [au] змінюється на [ah] hause - hahse, bound - bahn; дифтонг [λı] звучить як [ı:] die - dee, sight - seegh, night - neeght. В системі приголосних помітна тенденція заміни глухого і дзвінкого альвеолярного міжзубним фрикативним: lantern- lanthern, orderings - ortherings. У діалектній мові персонажів спостерігаємо випадки інших фонетичних процесів, як асиміляції, дисиміляції, епінтез, дієрез і т.д., які виникають внаслідок ритмо-акцентологічних процесів діалекту. Багато із вищезгаданих фонетичних модифікацій можна простежити у короткому уривку монолога Джозефа: “I mun hev my wage and I mun goa! I hed aimed to dee wheare I’d sarved fur sixty years; and I thowt I’d lug my books up into t’garret, and all my bits o’ stuff, and they sud hev t’ kitchen to theiseln; for t’ sake o’ quietness. It were hard to gie up my awn hearthstrum, but I thowt I could do that! ...” [9, с.389].

Щодо граматичних діалектизмів, впадають в око випадки вживання закінчення st у другій особі одн. теп. часу. Закінчення st вживається, як правило, із займенником, thou. Діалектні форми займенників ее, ye, hisseln, theiseln, unsseln, yah, shoo, wer замість our зустрічаються у репліках людей старшого віку: What more hast thou to say?” he inquired. [10, c.370]. У розповній мові переважують редуковані форми. Замість повних форм of, the, have, from, only, gone, them, with і т.д. вживаються o’, t’, ha’, fro’, оnу, goan, ‘em, wi? “Маister, сооm hither! Miss Cathy’s riven th’ back off Th’ Helmet о’ Salvanon un’ Heathcliff's pawed his fist into t’ first part o’ T’Broad way to Destruction! It’s fair flaysome that ye let ‘em go on this gait. Ech! Th’ owd man wad ha’ laced ‘em properly - but he’s goan!” [9, с.24]. Часто діалектні неправильні дієслова утворюють минулі форми за аналогією з правилами: telled., seed, comed. ‘If ever I seed a seeght loike’ this! May the Lord! [9, с.215]. Розповсюджені діалектні форми модальних дієслів must, might - mun, muh, mud. Форма 3-ї особи одн. теп. часу вживаються у першій особі однини і множини: I’s, we’s. Із синтаксичних особливостей трапляються часті випадки подвійного заперечення, вживання прийменника on замість of. “...noa! that means naught. Hathecliff maks noa ‘count o’ t’ mother, no ye norther; but he’ll hev lad; und I mun tak him - soa now ye knaw!” [9, с.245].

Лексичні діалектизми, які створюють місцевий колорит, зустрічаються рідше в порівнянні з фонетико-граматичними. Відбір локальної лексики проводиться з художнім, смаком, тактом. Головним принципом, яким користувалися сестри Бронте при виборі діалектного матеріалу, були стилістична виразність слова та його поширеність. Експресивна діалектна лексика у мові персонажів підсилює образність і виразність їх висловлювань, передає різноманітні відтінки думки і, таким чином, є у певному розумінні засобом розкриття характеру стосунків між героями. Завдяки своїй конкретній образності лексичні діалектизми несуть більший стилістичні заряд ніж нейтральна літературна лексика. В розмові з Джейн осліплий містер Рочестер називає себе безпомічним калікою, вживаючи діалектне слово lameter, яке можна було чути часто серед селян: “But as you are rich, Jane, you have now, no doubt, friends who will look after you, and not; suffer you to devote yourself to a blind lameter like me?” [11, с.553]. Експресивно-забарвлені лексичні діалектизми інколи вживаються як засіб влучної негативної характеристики: boggard - опудало, nowt – тупа людина, tinkler - циган. Почасти завдяки розповсюдженості слова в певному ареалі або його поетичності автори надають перевагу діалектному слову.

Так, замість літературних eyes, beautiful, child, belly, dull, go, rock, fairly good зустрічаємо een, bonny, bairn, wyme, dree, to frame, to gang, nab, meeterly і т.д. Ось уривок підслуханої розмови між слугами на кухні відносно характеру і зовнішності Джейн: “She’ll happen do better for him nor ony o’ t’ grand ladies”. And again, “If she ben’t one o’ th’ handsomes, she’s noan faal and varry good - natured; and і’ his een she’s fair beautiful, onyhody may see that.” [11, c.571]. Характерним в творчості сестер Бронте є те, що вони ніколи не зловживають діалектним матеріалом. Це виражається в тому, зокрема, що лексичні діалектизми вживаються паралельно з літературними синонімами. Так поряд з діалектними прикметниками cant, fair, gleg, mak’, mimmest - looking, wuthering i т.д. вжиті відповідні їм літературні слова: lively, just, quick, kind, most modest, stormy. Більшість із таких слів стає зрозумілими завдяки лексичному оточенню, хоч інколи автори вважають за потрібне пояснити значення діалектизмів: Wuthering” ‘being a significant provincial adjective, descriptive of the atmospheric tumult to which its station is exposed in stormy weatber. [9, с.2]. Як і в авторській мові, так і в діалозі трапляються діалектні слова, омонімічні літературним - семантичні діалектизми. One step brought us into the family sitting room, without any introductory lobby or passage: they call it here “the house” preeminently [7, c.3].

В авторській мові діалектна лексика вживається дуже обмежено, головним чином, в “осколках” мови персонажів, або у невласне прямій мові. В чисто авторській оповіді нелітературна лексика виділяється лапками або супроводжується зауваженнями, які пояс­нюють значення слів, звертаючи увагу читача на їх діалектний ха­рактер. It was a very gray day; a most; opaque sky, “onding on snaw”, canopied all; [11, c.56]. The old. crone “nichered” a laugh under her bonnet and bandage [11, c.256].

Таким чином, використання діалектно-просторічної лексики у мовних партіях персонажів романів сестер Бронте зумовлене ідейно-художім задумом творів, їх тематикою. Нелітературна лексика є важливим засобом соціальної типізації героїв. За допомогою даної лексики вдалося передати деякі особливості розмовної мови жителів краю, більш рельєфно змалювати специфіку їх побуту.


1. Гражданская 3. Предисловие к роману/ Э.Бронте "Грозовой перевал". М., 1956. 2. Ивашева Б. Английский реалистический роман XIX века в его современном звучании. М., 1974. 3. Пелевина Н.Ф. Стилистический анализ художественного текста. Л., 1980. 4. Тугушева М. Шарлотта Бронте. Очерк жизни и творчества. М., 1982. 5. Knies E.A. The Art of Ch.Brontë. Ohio, 1969. 6. Morgan Ch. Emily Brontë В кн.: The Great Victorians. Vol. 1.L., 1938. 7. Willy М. Emily Brontë’s Wunthering Heights”. L., 1966. 8. West R. Charlotte Brontë. В кн..: The Great Victorians. Vol. 1. L., 1938. 9. Brontë E. Wuthering Heights. N.Y., 1961. 10. Brontë Ch. Shirley. М., 1956. 11. Brontë Ch. Jane Eyre. М., 1968. 12.Gaskell Е. The Life of Charlotte Brontë. L., 1975.
The article is concerned with the stylistic functioning of dialectal words and their peculiarities in the writings of the Brontes. Since the end of the 18th century the socio-linguistic status of colloquial elements, dialectal words underwent reassessment. There is a marked tendency to liberalization and unconventionality in the use of the non-standard language items in literary works. The shift to democratization of the language is obvious in the works of the Victorian writers.

The Brontes made use of the hitherto tabooed dialectal words with the purpose of making their narration locally coloured, pithy. The familiarity with the local vernacular enabled the Brontes to delineate their characters true-to-life. Dialect also serves as powerful means of rendering psychological state of the characters. Phonetic and grammatical dialectal words prevail in dialogues and monologues and lexical dialectal words are used sparingly. Thus the use of dialectal forms is a distinguishing feature of the Brontes’ style.



О.Павлишенко,


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   40




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет