Життя, віддане словесності

Розглядаючи мову як елемент віддзеркалення духовності – душі – народу, можна дійти висновку про те, що саме мовна своєрідність та багатобарвність виступають відповідними засобами дослідження національної ментальності народу.

У німецькій та українській мовах відображено багато рис національно-ментальної ідентичності, що знайшли свій відбиток у прадавніх міфах та переказах. Давні вірування германців і слов’ян, а також етно-літературні елементи їх культур характеризуються наявністю спільних та подібних рис. Ці міфологічні мотиви по-різному фігурують також і в сучасному політичному мовленні, а це, в свою чергу приводить до появи особливих лексичних одиниць: слів-міфів, міфем, міфологем, ідеологем. Названі лексичні елементи створюють досить великий та недостатньо досліджений мовний пласт і являють собою віддзеркалення ментально-національних особливостей українського, австрійського та німецького народів.

Ключові слова: національно-ментальна ідентичність, нордична міфологія, міф, міфологічна реалія, політична міфологія, слово-міф, міфема, міфологема, ідеологема.

У зв’язку з цим аспектом дослідження, вважаємо за необхідне виокремити такі поняття:

• 
  германська та слов’янська міфології
  

• 
  етнографічно-літературна традиція Австрії та України
  

• 
  інтегрованість міфів у мову політики як засіб ідеологічної маніпуляції;
  
• 
  інтегрованість таких лексичних елементів, як ідеологеми, слова-міфи, міфеми та міфологеми у практику політичного мовлення Німеччини та України.
  

Іван Нечуй-Левицький у праці “Світогляд українського народу” 5, с.3 зазначає, що в основі давньої української міфології лежать мотиви, спільні для всіх арійських народів: небесні з’явища, зміна літа й зими тощо. Мета давньої української віри, як і інших народів, була практичною, а в основі давнього українського поганства лежав людський егоїзм. Форми українських міфів мають одну характерну прикмету: вони дуже близькі до природних (на відміну від німецької міфології, що має охоту до “неестетичних велетенських міфічних образів”). Іван Нечуй-Левицький пише про численні спільні риси між образом германського бога грому Тора (Донара) і слов”янського громовержця Перуна. “Ще давні Арійці дивились на грім як на бога-воїна, котрий оплодотворяє богиню Хмару; із хмари ллється на землю живущий і плодючий дощ.” 5, с.19

Інший дослідник, - Артур Коттерелль, - у книзі-енциклопедії „Enzyklopädie der Mythologie“ не розрізняє між германською та слов’янською міфологіями, а об’єднує їх у поняття “нордична міфологія”. Він зауважує явище схиляння перед міфічними істотами слов’ян з боку багатьох народностей та племен, що населяли нордичний ареал. Серед цих образів варто виділити такі як: Баба Яга (Baba Yaga), Дажбог (Dahzbog), Лісовик (Lisovyk), Мати сира земля (Mati syra zemlya), Перун (Perun), Русалки (die Rusalki), Свантовит (Svantovit), Сварожич (Svarozic), Триглав (Triglaw), Велес (Weles) 11, с.174-175

Свантовит, наприклад, був богом війни словянських народів Центральної Європи. Збудований на його честь храм в Арконі (Рюген) був знищений у 1169 році за наказом данського короля Вальдемара. У храмі перебував ідол бога Свантовита з чотирма головами, заввишки дев’ять метрів. В усіх германських та слов’янських народів широко розповсюдженим був звичай жертвоприношення людей богу Свантовиту перед початком будь-якої важливої справи 11, с.227.

Русалки, наприклад, зображалися у південно-східному ареалі, в басейні річок Дніпра та Дунаю, у вигляді красунь-сирен, що вабили своїм магічним співом довірливих подорожніх у воду. А на півночі вони являли собою, навпаки, злих і потворних створінь із заплутаним волоссям, які затягували подорожніх з берега річки у воду, на дно 11, с.222.

Іван Нечуй-Левицький прилучає до русалок і міфічних духів, що українською мовою називаються нічки, німецькою – „Nachtmar”, а російською – „кикиморы“. Нічки – то жіночі духи, живуть у хатах, пустують вночі по хаті і люблять прясти 4;51.

Існування таких прикладів наводить на думку про схожість розвитку ментальності давніх германців і слов’ян.

У дальшому викладенні для унаочнення схожості певних мотивів буде розглянуто приклади етно-літературної традиції Австрії та України у зіставленні, а також буде запропоновано гіпотезу стосовно існування цих спільних особливостей.

Джерелами прикладів слугують автентичні видання: збірка “Die schönsten Sagen aus Österreich“ і книга Оксани Данилевської “Журавлиний край. Мандрівка у минуле з легендами та переказами“.

Порівняймо розповіді-перекази, що ми наводимо нижче:

а) В одному австрійському оповіданні землі Бургенланд „Die Waldfee“ (“Лісова фея”) 13, с.227 йдеться про хлопця, який одружився з незнайомкою чарівної краси і привів її жити додому, до свого рідного села. „Man redete bald im Dorf, dass die Frau eine Vila, eine gute Waldfee sei, die das Herz des jungen Burschen erobert hatte.“ Чи не перегукується її постать з образом Мавки? Цитата з розповіді ”Нічні химери” („Das Nachtvolk“) 1, с.24: „Звідкись зявилась Мавка, що безтурботно гойдалася на березовій гілці. А я, - замріяно мовила вона, - любою розмовою, чарівною своєю красою заведу будь-кого в лісові нетрі, так, що й дороги не знайде назад.“

На підставі цих (та низки інших) прикладів можна припустити, що образ австрійської лісової феї має багато спільного з образом української Мавки. Вони обидві гарні, молоді й привабливі, вміють і люблять співати, танцювати. Австрійське оповідання “Die Waldfee” якоюсь мірою виступаєможливим продовженням історії Мавки, яку так майстерно змалювала Леся Українка у драмі-феєрії “Лісова пісня”. Драма сягає корінням глибинних пластів, що містять архетипи української міфології: як герої драми тут діють фантастичні істоти (лісовики, мавки) і земні люди. Головна тема – кохання сільського хлопця Лукаша і лісової царівни Мавки. Якщо ж в українській драмі закоханим не судилося бути разом, то австрійський народ, навпаки, створив легенду про те, як сільський хлопець одружується з лісовою феєю (царівною), вони живуть разом, народжують дітей. Проте їхнє щастя руйнується через необачність чоловіка.

b) Інший приклад – оповідання землі Форарльберг „Das Nachtvolk“ (“Нічні химери”) 13, с.384.

„...Da fing das Bäumchen auf einmal von selber an, gar lieblich aufzuspielen: das eine Ästlein blies die Flöte, das andere die Klarinette, und die kleinen Zwerglein machten die Pfeiflein; das Nachtvolk aber begann einen Reigen und tanzte um das Bäumchen herum...bis zum Morgengrauen.“

Цитата з легенди, що її вже наводили як приклад ”Нічні химери” („Das Nachtvolk“) 1, с.24: „Зразу ж заворушилося все навкруг. З лісового болітця вийшов старий дідуган з білою бородою та риб’ячим хвостом – Водяник, а з ним його доньки-русалки. Позлітались звідусіль – хто в ступі, хто на мітлі, хто на кочерзі – відьми. Лементували діти пітьми аж до світанку.“

Тут, мабуть, йдеться про дві міфологічні реалії: австр. “das Nachtvolk” і укр. “нічні химери”. З відповідних оповідань випливає, що ці міфологічні реалії дуже схожі між собою, адже дві різні автентичні легенди описують подібні явища й подібних міфічних істот: йдеться про химер-привидів (духів пророди), які збираються вночі та влаштовують ігрища, або ж вирішують якісь, важливі для них, справи. В обох переказах ці “діти пітьми” (“das Nachtvolk”) господарюють на землі аж “до світанку” (“bis zum Morgengrauen”), а потім зникають. Цей приклад теж наводить на думку про схожість міфологічних уявлень, а отже, спільність прадавніх архетипів мислення австрійського та українського народів.

с) В австрійській землі Бургенланд виникла оповідь „Die Farnsammler von Goberling“ (“Шукачі квітки папороті із селища Гоберлінг”) 13, с.240:

„In der Thomasnacht (29. Dezember) ereignen sich allerlei Wunder. Der Samen des Farnkrauts, das in dieser Nacht im Wald blüht, ist heilkräftig und hat die wunderbare Eigenschaft, drei oder fünf Personen unsichtbar zu machen, wenn sie den Farnsamen in einem Kirchenkelch auffangen. Er verleiht seinem Besitzer auch die Gabe, verborgene Schätze zu sehen.“

В одній українській легенді „Квітка щастя“ („Die Glücksblume“) 1, с.21 читаємо: „Десь у хащах лісових цієї ночі (прим.: Купальська ніч, 6-го липня) зацвітає папороть. Хто знайде її квітку, що горить немов купальське багаття, тому відкриються всі скарби, заховані під землею. Та не кожен її побачить: береже Купайло дивну квітку від злих очей і недобрих рук.“

Отже, українська легенда про квітку щастя – квітку папороті – зображає обряд святкування купальської ночі, коли, за давніми віруваннями, розцвітає ця омріяна квітка. Кожен хоче її знайти, проте, рідко хто наважується шукати. В австрійській оповіді розповідається саме про сміливців, що відправилися на пошуки квітки щастя та їх пригоди – дві легенди ніби доповнюють одна одну, хоча й з’явилися у двох, географічно віддалених між собою, країнах. Відмінним є те, що в українській обрядовій традиції такі дива трапляються лише в ночі на Івана Купала, а в австрійській – “у ніч на святого Томаса (29-го грудня)”.

Подані приклади взято з двох автентичних, оригінальних видань і вони можуть виступати певним свідченням спільного етно-ментального “настрою” двох, географічно віддалених між собою, народів. А розвиток подібності мотивів мислення можна сформулювати, як результат давніх історичних процесів на території Австрії. З історичних джерел відомо, що на території сучасної Австрії проживала велика кількість племен, які й закладали підвалини австрійського менталітету. Не останню роль у цьому процесі зіграли германські й слов’янські племена, які не тільки розселялися на території країни, а й переносили притаманний лише їм дух – вірування й уявлення, культуру й мистецтво – на “чужий грунт”. Наприклад, задокументованим є факт проживання слов’ян на території Верхньої Австрії (Кампталь, Рідмарк, на річці Родель); а ще у 8 ст., в часи зведення кафедрального собору у Кремсі (Kremsmünster), були письмові згадки про існування в східній частині території сучасної Верхньої Австрії досить організованих автономних поселень слов’ян [10, с.69].

Отже, саме це могло послужити передумовою розвитку тієї національної австрійської культури, зразки якої становлять великий інтерес для нас сьогодні. Нашою гіпотезою про причини наявності спільних рис між австрійською та українською етно-літературними традиціями, а, отже, наявності подібних елементів мислення, виступає історичне свідченні того, що германські та слов’янські племена – етнічні пращури австрійців та українців – вступали в тісний контакт між собою і здійснювали обмін на духовному рівні. Це стало причиною виникнення схожих легенд і переказів, а також наявності спільних міфічних образів у літературній та фольклорній спадщині двох народів.

Говорячи про прадавні міфи (язичницьку міфологію), а також їхній вплив на мислення народу, а, отже, використання міфологічних мотивів у народній писемній (усній) творчості, не варто залишати поза увагою вплив давньої міфології на сучасність, а саме сучасне політичне слововживання. Зупинімося на деяких цікавих особливостях. Яку реальну пов’язаність між собою можуть мати міфи та політика?

Сьогодні, у повсякденному мовленні поняття “міф” або “казка” мають радше негативне навантаження. “Та це ж просто міф!” “Не розповідай казки!”, тобто: “Ти маєш хибні погляди.” У той же час зовсім інший підтекст мають “міфи успіху” – блискучі взірці успішності – що вже “виправдали” себе (наприклад, Білл Гейтс).

Як зазначає Петра Бетц 25, с.9, під сучасними “міфами” розуміють превалюючі результати спостережень, припущення й інтерпретації, що стосуються певної суспільної проблеми. Важливою особливістю цих міфів є те, що вони, як правило, не перевіряються. Саме тому протягом довгого часу залишається непоміченим той факт, що припущення, покладені в основу політики, є хибними. Міфи мають велику комунікативну силу, оскільки вони прості; їх легко розповсюдити.

Прикладом міфологізації слововживання виступає історично-семантична трансформація значення слова “соціальний” (sozial) 16, с.75-76. Вислів “соціальний” запозичено із французької мови, він означає “суспільний” і стосується, отже, спільного життя людей та їх спільної діяльності. Перші семантичні зміни пов’язані з Руссо (видання „Du contrat social“) та епохою (стилю) бідермайер (“соціалізм”). В той же час, вислів “антисоціальний” („unsozial“) ввійшов у слововживання на позначення всіх провин та пороків – жадібності, підступності, марнотратства, лицемірства. Як тільки ми звільнимо слово “соціальний” від моральних і міфічних нашарувань, отримаємо абсолютно “невинний” вислів, що означає: суспільно думати, відчувати й діяти. Існує ціла низка подібних слів та понять, які можна позначити як “слово-міф”.

Дослідник Гюнтер Набергер наводить таке визначення міфам (за Топіч): “міфи – це картинки для пояснення невідомого” 20, с.25 і говорить про заідеологізованість усіх міфічних речень. Міфічний вираз – це “порожнина”, що може містити різні ідеології. Як це, наприклад, на думку Набергера робить бюргерська ідеологія та її ідеологеми „Anstand“, „Ordnung“, „Ehre“, „Fleiß“, „Pünktlichkeit“, „Stolz“ тощо.

Отже, говорячи в даному контексті про мову, варто зауважити, що, з огляду на великий ступінь заідеологізованості політичної лексики, необхідно виділяти серед інших лексичних засобів ідеологеми – лексеми, що мають деяке ідеологічне навантаження і забарвлення.

Тепер ми звернемо увагу на інший аспект політичної міфології, а саме на безпосереднє використання міфологем – лексем, що мають на собі міфологічне навантаження, забарвлення, або перейняті з міфології.

Підвидом міфологем виступають специфічні семантичні елементи – міфеми (Mythemen). Вульф Вюльфінг дає їм у своїй книзі „Historische Mythologie der Deutschen“ таке визначення: “Ми називаємо міфемами всі семантичні елементи, що формують міф про особу (Personenmythos ); це можуть бути окремі семантичні ознаки або ідеологеми – наприклад, „deutsch“, „fromm“ тощо, або цілий ансамбль ознак чи символів (наприклад, комбінація „Rhein“, „Eiche“ і „Reichsadler“)” 28, с.5. Яскравим прикладом виступає міф про Барбароссу (“Barbarossa-Mythos”). Окрім того, сьогодні у ЗМІ стали популярними порівняння: Борис Бекер – “безстрашний юний Зігфрід” (“„JungSiegfried ohne jede Furcht“”), а Бісмарк як засновник рейху – “Зігфрид” (“Siegfried”) або “Віланд-коваль” (“Wieland der Schmied”).

Цитата з однії брошури:

„Valküre geht an den Altar. Dann werden von der Ordensführerin die Götter angerufen, und bei flackerndem Licht geht die Bitte in die Nacht: „Odin-Wodan, komm zu uns!“(Frankfurter Allgemeine Zeitung, № 26, 2001).

Ця цитата унаочнює процес відродження міфології як елементу політичного мовлення.

Інший приклад дослідила Хельга Брандес у процесі аналізу текстового матеріалу на виставці книжок для дівчат в університеті м. Олденбург 9, с.7-11. Цікавою тут є масштабна міфологізація поняття Батьківщини (Vaterland) у ХІХ ст. з метою формування патріотичних почуттів у дівчат.

„Das Vaterland als eine große „Familie“. Ідеалізація поняття “Vaterland” (“Батьківщини”) досягається у книжці для дівчат частіш за все за рахунок ідеологічного та семіотичного зіставлення його з поняттям “сім’ї”. Міф про Батьківщину – варту любові та потребуючу захисту родину, а також такі поняття, як: die „Vaterlandsliebe“ (любов до Батьківщини), „Treue zum Vaterland” (вірність Батьківщині), die „Ehre des Vaterlandes” (шана до Батьківщини), яку необхідно обороняти, були центральними поняттями.

„Der Kaiser als gütiger und gerechter „Vater“. Образу доброго голови сім’ї („Oberhaupt der Familie“ (pater familias)) відповідає образ доброго, справедливого “батька країни” („Landesvaters“ (pater patriae)). Читачка, отже, може “любити” кайзера, як власного батька.

„Das „Vaterland“ als höchster Wert“. Сестринська любов, наприклад, стоїть на другому місці після вірності кайзеру: “Вороги мого кайзера – і мої вороги також.”

„Das heilige „Vaterland“. Ще більша ідеологізація досягається за рахунок сакралізації поняття Батьківщини. Будь-яка жертва варта бути покладеною на вівтар Батьківщини.

Хоча й існувало слово “Mutterland”, проте державна ознака “походження” все ж залишилась у позначенні слова „Vaterland”. Окрім того, існували такі варіанти значення, як “Gesamtvaterland”, “engeres” й “weiteres Vaterland”, (ці ідеологеми можна перекласти лише описово, маючи контекст; оскільки в даному випадку йдеться про Австро-Угорську імперію, то можна запропонувати варіант “етнічна Батьківщина”) [17, с.279]. З ідеологічного погляду, під ними часто розуміли навіть поняття “Landesbewusstsein” (“патріотична свідомість”) або “provinzieller Patriotismus” (“провінційний патріотизм”) [17, с.280].

Для порівняння: в українській мові усі слова мають таке походження: Батьківщина / від “батько”, вітчизна / від “отець”, рідний край / від “рід”.

Проведений аналіз різноманітних прикладів ідеологізованого або міфологізованого політичного слововживання дає змогу сформулювати висновок про те, що давні вірування германців і слов’ян, а також етно-літературні елементи їхніх культур характеризуються наявністю спільних та подібних рис. Ці міфологічні мотиви по-різному фігурують і у сучасному політичному мовленні, а це, в свою чергу, приводить до появи особливих лексичних одиниць: слів-міфів, міфем, міфологем, ідеологем (останні мають на функціональному рівні багато спільного зі словами-міфами). Ці лексичні елементи створюють великий та недостатньо досліджений мовний пласт і являють собою віддзеркалення ментально-національних особливостей українського, австрійського та німецького народів.

Проблема безсполучникових складних речень не нова. Досліджуються різні аспекти функціонування цієї особливої форми: її граматична будова і роль у ній інтонації; семантичний план, який формує зміст речення; комунікативний аспект, на основі якого створюються різні типи висловлювань. Системне вивчення та опис безсполучникових складних речень пов’язані також з вирішенням питання про їх класифікацію.

Різні аспекти безсполучникових складних речень розглядаються в працях таких лінгвістів, як С.І.Дорошенко [2], С.Г.Ільєнко [7], Н.С.Поспєлова [11], О.М.Пєшковський [10], Е.Н.Ширяєва [12] та ін.

Цікавим і актуальним є контрастивне вивчення безсполучникових складних речень в англійській і українській мовах, що дає можливість виявити спільні та відмінні ознаки цих складних конструкцій. Контрастивний аналіз має на меті якнайвичерпніше дослідити внутрішні закономірності мовної системи. Він має не тільки суто теоретичне значення, а й може також служити раціональною основою цілій низці форм практичного застосування лінгвістичної науки [13, c.61].

Вивчаючи можливість відповідності, тобто співвідношення елементів різних мов у реалізації певної ознаки, дослідник відбирає той мовний матеріал, який потребує детального і глибокого вивчення за допомогою контрастивного аналізу [3, c.7]. Безсполучникові складні речення в англійській та українській мовах є компарабельними. І в англійській, і в українській мові безсполучникові складні реченя трактуються як діа- чи поліпредикативні синтаксичні утворення, що характеризуються семантичною цілісністю, граматичною єдністю та інтонаційною завершеністю [2, c.2]. Ці речення характеризуються тим, що їх частини поєднуються між собою без допомоги сполучників і сполучних слів, як це маємо у сполучникових складних реченнях. Об’єднання предикативних одиниць, тобто частин безсполучникових складних речень, в одне діа- чи поліпредикативне складне речення здійснюється за допомогою сукупності таких синтаксичних засобів, як порядок розташування предикативних частин, співвідношення граматичних форм дієслів-присудків, неповнота однієї з предикативних частин, лексичні елементи на стику частин, порядок слів у кожній частині складної конструкції та інтонація. Всі лічені засоби належать до формально-граматичної організації безсполучникового складного речення, тобто до плану вираження. Крім цього плану є ще й план змісту, тобто семантична структура безсполучникового складного речення. Смислові відношення між частинами безсполучникового складного речення спираються на конкретний зміст, що визначається лексичним складом його частин. Тому важливість семантичного аспекту при описові безсполучникових складних речень як синтаксичної одиниці є беззаперечна. Значеням складного речення як синтаксичної одиниці є певні смислові відношення між предикативними одиницями, які входять у його склад [1, c.166], а смислові відношення між частинами безсполучникових складних речень регулюються реальним змістом об’єднаних частин [5, c.297]. Ось чому аналіз безсполучникових складних речень вимагає врахування і формальної структури синтаксичної одиниці, і її семантичної організації. Синтаксична і семантична структури речень мають складні взаємозв’язки: вивченя першої допомагає пізнанню другої [9, c.8].

Серед безсполучникових складних речень з різними типовими смисловими відношеннями між предикативними частинами в англійській та українській мовах особливе місце посідають реченя з казуальними відношеннями. Причиново-наслідкові відношення привертають до себе увагу філософів, лінгвістів, логістів, оскільки причина і наслідок мають всезагальний, об’єктивний характер. У світі немає речей, явищ, подій, які б не мали причини. Постійний взаємо­зв’язок між явищами/предметами здатний породжувати нові явища/предмети, а ці, своєю чергою, породжують інші і т.д. Каузальний зв’язок існує не лише між явищами об’єктивного світу, але й між думками про них. Завдання полягає в тому, щоб дати логіко-семантичну характеристику каузальних зв’язків між частинами безсполучникового складного речення і показати, які синтаксичні засоби використовуються для вираження цих синтаксичних зв’язків між предикативними частинами.

Окрім контрастивного аналізу використовується також метод трансформаційного аналізу.

Безсполучникові складні речення каузальної семантики в англійській та українській мовах можна поділити на речення, що виражають власне-причинові та невласне-причинові (причиново-аргументуючі) відношення [4, c.32]. До речень з власне-причиновими відношеннями належать такі конструкції: 1) в першій предикативній частині виражається причина, а в другій — наслідок; 2) в першій предикативній частині називається дія/стан, а в другій — причина:

Для безсполучникових складних речень з невласне-причиновими відношеннями характерне слідування предикативної частини, що виражає аргумент, за предикативною частиною з умовиводом. Це логічно, оскільки спочатку називається судження, а далі пояснюється, що його викликало.

В оформленні невласне-причинових відношень у першій предикативній частині в англійській мові можуть вживатися лексичні актуалізатори to suppose, to believe, perhaps, maybe та ін., або граматичні форми сould/would/should/might) + infinitive, а в українській мові актуалізатори та модально-оцінні слова очевидно, виявляється, мабуть, явно, безумовно та ін.:

There must have been some delay — they can’t have lost themselves (H.Black). Killy believes that in this moment Ford could not have concealed any surprise — has eyes wo would give him away (R.Frazer).

Напевне, сміливіше поводитиметься з Алею, не мовчатиме більше, скільки можна мовчати? (П.Загребельний). Сумління людське, виявляється, схоже на вулик, його теж можна розтриводити (О.Гончар).

Безсполучникові складні речення з власне- і невласне-причиновими зв’яз­ками належать до конструкцій з диференційованими відношеннями, оскільки вони не ускладнені ніякими іншими відношеннями.

Серед речень, що виражають власне- і невласне-причинові відношення, в англійській і українській мовах найчастіше зустрічаються конструкції з власне-причиновим зв’язком, між предикативними частинами яких існують відношення “дія/стан — причина”, що не ускладнені ніякими іншими нашаруваннями. Ці речення можна поділити на такі підвиди, коли друга предикативна частина належить до всієї першої предикативної частини та пояснює її (1), або коли друга предикативна частина належить до актуально значущого компонента в першій, який, як правило, стоїть у кінці першої предикативної частини (2):

У причиново-пояснювальних реченнях поясненя певної дії, стану, оцінки може одночасно бути й їх причиною:

1. Белошапкова В.А. Синтаксис // Современный русский язык. М., 1981. 2. Дорошенко С.И. Бессоюзные сложные синтаксические конструкции в современном украинском языке: Автореф. дис. ... д-ра филол. наук. К., 1981. 3. Жлуктенко Ю.О. Контрастивний аналіз як прийом дослідження//Нариси з контрастивної лінгвістики. К., 1979. 4. Зеленська О.П. Безсполучникові складні речення з каузальним значенням у сучасній англійській мові//Іноземна філологія. 1993. №106. 5. Зильберт Б.А. К вопросу о принципах классификации бессоюзных предложений//Очерки по русскому языку и стилистике. Саратов, 1967. 6. Изаренков Д.И. Бессоюзные сложные предложения. М., 1990. 7. Ильенко С.Г. Бессо­юзные предложения в русском языке. Л., 1961. 8. Комаров А.П. Система средств выражения причинно-следственных отношений в современном немецком языке: автореф. дис. ... д-ра филол. наук. Алма-Ата, 1973. 9. Мостовий М.І. Вивчення семантики речення//Іноземна філологія, 1986. № 84. 10. Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. М., 1956. 11. Поспелов Н.С. О грамматической природе и принципах классификации бессоюзных сложных предложений//Вопросы синтаксиса современного русского языка. М., 1950. 12. Ширяев Е.Н. Бессоюзное сложное предложение в современном русском языке. М., 1986. 13. Ярцева В.Н. Сопоставительно-типологическое исследование синтаксиса и его роль в изучении языков//Modern Linguistics and Language Teaching. Buda­pest, 1975.

Conjunctionless sentences of causal semantics in the English and Ukrainian languages are analysed from the poin of view of the two interlinked aspects: structural and semantic. Conjunctionless sentences of causal semantics in both languages belong to the structures with the differentiated relations. They express such kinds of relations: causal resultative relations and causal relations or cause-proper and reason-argument relations. Conjunctionless sentences expressing causal relations can have two different meanings in the second predicative part, namely, they can be causal-explanatory, causal-adversative, sign-causal and explicative-causal. Such constructions belong to the sentences with the non-differentiated relations.

О.С.Ванівська, викл.,

Львівський державний медичний університет

ім. Данила Галицького