Життя, віддане словесності

Ю.М.Захаров, асп.,

Львівський національний університет

імені Івана Франка

Український вільний університет у Мюнхені

“ЗДОГАДИ ПРО ЯКОБА”

Поряд з оригінальним змістом роману увагу критиків і читачів привернула його форма, у якій відчувається вплив техніки „нового роману“: відмова від часово-просторової послідовності у розгортанні сюжету, традиційної ролі всезнаючого автора, отже, – від єдиної оповідної перспективи. Брак впорядковувальної функції оповідача надає дійсності твору випадкового, непроглядного, незрозумілого характеру. Дія набуває форми пошуку, який у творчій концепції У.Йонзона трансформується у філософсько-естетичний метод пошуку істини.

Особливо суперечливими були думки дослідників щодо мови твору. Реакція критиків сягала від подиву аж до різкого несприйняття та засудження експериментально-формалістичних шукань двадцятип’ятирічного автора. Відхилення від традиційної граматики та стилістики спонукали деяких критиків оцінювати мову йонзонівських романів як „найгидкішу німецьку [мову] нашого часу“, автор неграмотний і робить звичайні помилки [5; 16]. Його твори – це „гра з формою на високому рівні“, однак, „стала відраза до ком ще не є істотним досягненням“^. Всупереч таким висловлюванням поміркованіші та об’єктивніші дослідники висловлювали думку, що те, „що у мові повсякдення є помилками, у цілісному тексті літературного твору може мати свою функцію“ [16, c.46]. М.Дурзак, окрім того, вважає, що „йонзонівська стилістична манірність … є все інше, окрім вияву заплутаної свавільності авторського „я“. Це радше рефлекс політичних обставин, пов’язаних із становищем Німеччини після 1945 року“ [5, c.395]. Так само свою оповідну манеру тлумачив і сам автор, який мав на меті „описати нову ситуацію новими стилістичними засобами“ [9, c.180].

На відміну від письменників ХІХ ст., які сприймали конфронтацію з дійсністю позитивно, вважаючи, що реальність можна осягнути, і що більшість аспектів цієї реальності можна зрозуміти, визначити, об’єктивно описати, модерністи, а з ними і У.Йонзон, поставили під сумнів здатність мови адекватно відображати дійсність. Е.Кестнер у промові, виголошеній з нагоди вручення молодому письменникові Премії ім. Т.Фонтане, зазначив, що „пробиратись через чагарник дії у йонзонівських книгах, у яких, здається, ніхто гірше не орієнтується, ніж сам автор, не приносить жодного задоволення … Дезорієнтація, брак знання про події домінують. Цей стиль заплутаний сам у собі, але якраз такою є й ситуація (поділ Німеччини – Ю.З.). Мова є становищем, становище набуло мовної форми“ [5, c.399]. У творах У.Йонзона дійсність уникає автора, мова його романів послідовно виражає труднощі точного опису

каменем спотикання у творах У. Йонзона стали відхилення від загальноприйнятних конвенцій у побудові синтаксичних конструкцій, надто ж у вживанні знаків пунктуації на виділення тих чи інших синтаксичних одиниць. Відомо, що варіативність у вживанні розділових знаків є стилістичним засобом. Багато письменників підходять до цього, у відповідності з власним баченням. Е.Вюндеріх, однак, висловлює думку, що навряд чи хто з інших авторів настільки відхилився від норми, як У..Йонзон [18, c.50]. Це зауваження стосується передусім випадків вживання (чи то пак, невживання) коми. Незвична авторська пунктуація у творах У.Йонзона може у пересічного, звиклого до норми, читача і критика легко викликати брак розуміння, а то й роздратування:

Ich dachte nicht dass etwas Wichtiges gekommen sei (117)^. Aber nahm es wieder auseinander und legte es glatt auf den Tisch: obwohl er wusste er werde am Morgen dahin zurückkommen (130).

Не дивно, що занадто виразну оригінальність свого стилю автор мусив пояснювати видавцям, коли ті приймали до друку його роман „Здогади про Якоба“: „При першій зустрічі мене запитали з відтінком невеликого особистого скандалу про пунктуацію, тому що там, де шкільна граматика приписує розділові знаки, я діяв дещо ощадливо … Я переглянув рукопис, і справді, всюди, де б належало бути комам, стояли позначки олівцем“ [7, c.196].

Однак, прочитавши першу сотню сторінок, редактори зрозуміли, що йшлося не про недбальство автора, а радше про принцип. Автора, ґерманіста за фахом, важко запідозрити у неграмотності. Навпаки, філологічна освіта зумовила особливе ставлення автора до мови, її структури. Саме знання, а не незнання, розвинута лінґвістична свідомість сформували своєрідність йонзонівського стилю. Свою роль, поза сумнівом, відіграв і молодий вік автора, юнацьке бажання вразити, здивувати, спровокувати.

У.Йонзон вважав, що німецька граматика та правила пунктуації орієнтовані суто на форму, а тому не відповідають функціям та зв’язкам усередині речення. В основі речень Еr sieht den Regen та Er sieht, dass es regnet лежить одна й та ж схема підмет-присудок-додаток з тією лише відмінністю, що у другому з них додаток за своєю формою є підрядним реченням. Форма, однак, на думку письменника, не є достатнім арґументом на користь коми, яка „без потреби розриває плин читацького мислення“ [7, c.158]. Головним критерієм, яким належить керуватися, вживаючи розділові знаки, зокрема, коми, є ступінь семантичної та інтонаційної взаємозв’язаності синтаксичних одиниць. В зв’язку з цим У.Енґель зазначає, що у реченнях на зразок Ich weiß, was du denkst окремих частин в усному мовленні переважно не розділяють паузою; до того ж, відчутно, що обидві частини за своїм змістом становлять одне ціле [6, c.819-820]. Р.Баудуш наголошує, що здебільшого відокремлення головного речення від підрядного, яке йде за головним, не вирізняється жодними інтонаційними засобами. Завдяки власним валентним зв’язкам додаткові речення з dass, ob та непрямі питальні речення утворюють смислово необхідний додаток, а тому без переривання інтонаційної дуги приєднуються до головного речення і перебувають в особливо щільному зв’язку з присудком. Кома указує на початок нового предикативного зв’язку, без уваги на щільність зв’язку між частинами складнопідрядного речення, що, спричиняється до суперечності між інтонаційним та графічним маркуванням синтаксичних одиниць та відношень [2]. Постулюючи т. зв. просодичне вживання ком для врахування природних інтонацій та пауз, В.Краус та В.Дресслер теж уважають, що перед тими підрядними реченнями, які тісно пов’язані з головним та виконують функцію його необхідного члена, коми можна не вживати як-от, Das ist alles was ich weiß. Ich gebe was ich habe [9, c.314].

У творах У.Йонзона кома втрачає звичну для себе функцію вираження граматичної структури речення і вживається тільки на позначення темпу читання. Зведення до мінімуму кількості синтаксичних ком всередині речень створює враження суцільного потоку думки (особливо це помітно у внутрішніх монологах), а мова стає ритмічнішою.

Сучасне вживання розділових знаків німецької мови, передусім коми, підпорядковується синтаксичним критеріям, де важливу роль відіграє абсолютизація структури підмет–присудок. Такий розвиток віддалив німецьку пунктуацію від ритмічно-інтонаційного членування усної мови [1, c.548-549]. Тому помилково узагальнювати, що в німецькій мові кома позначає паузи. Подібне явище характерне й для таких мов, як українська, російська, данська. Інші європейські мови (англійська, французька, італійська, норвезька, частково голландська та іспанська) послуговуються головно інтонаційно мотивованою пунктуацією [2, c.215].

Ритмічно-інтонаційний та синтаксично-структурний принципи орієнтовані на інтереси різних учасників комунікативного процесу. Пунктуація, яка ґрунтується здебільшого на першому принципі, має на меті полегшити а в т о р о в і тексту його написання за формулою: кома ділить текст на смислові кроки; там, де в усному мовленні виникають паузи, належить ставити кому. Те ж, що за змістом пов’язане між собою, не можна ділити комою.

Представниками ритмічно-інтонаційного підходу можна вважати О.Бегаґеля, П.Ґребе, В.Крауса, В.Дресслера. „Письмовим текстам бракує інтонації усної мови,“ – констатує В.Дресслер [3, c.80]. Функцію інтонації, - розділяти речення та їхні частини і розрізняти типи речень, - розділові знаки виконують вкрай недосконало. Зокрема, В.Краус та В.Дресслер говорять про „граматично-спекулятивну суть пунктуації в німецькій мові“ [9, c.312] і виступають за прийняття простіших правил пунктуації, які б пов’язували усну та письмову форми мови й наблизили систему пунктуації німецької мови до інших європейських мов.

За першим принципом мовцеві у написанні тексту не обов’язково знати граматичну структуру; вживаючи коми, йому досить керуватися чуттям. Звісно, відмова від норм не може заходити надто далеко, брак правил чи недотримання їх може зумовити непорозуміння, отже, зашкодити перебігові процесу комунікації.

На відміну від першого підходу синтаксично обґрунтована пунктуація дає змогу ч и т а ч е в і швидко охоплювати великі за обсягом ситаксичні структури та розкодовувати закладену в них інформацію. Головна вимога – легке візуальне сприйняття письмового тексту для забезпечення швидкої та однозначної передачі інформації. Арґументи теоретиків синтаксичного методу як-от, М.Цоллінґера, ґрунтуються на тезі про те, що писемна мова віддалилася від усної [9]. На думку А.Штрьобле, „сучасна мовна комунікація відбувається за допомогою двох рівноправних форм, які, – з погляду синхронії, – не можна ділити на первинну і вторинну. Розділові знаки є особливістю писемної мови, їхню суть і застосування не можна пояснити через явища усної мови“ [9, c.287-288].

Отже, „пунктуація становить особливу графічну часткову систему знаків оптичного сприймання, призначену для того, аби зробити письмовий (чи друкований) текст зрозумілим та візуально сприйнятливим“ [2, c.212]. Однак вадою синтаксично мотивованої пунктуації стало те, що намагання якомога більше сприяти читачеві призвело до утворення складного апарату правил. У.Енґель, наголошуючи на небезпеці нехтування правилами пунктуації, водночас підкреслює бажаність спрощення та лібералізації чинних норм [6, c.820].

Врешті й видавництво Duden визнало, що „правила пунктуації німецької мови, зокрема правила вживання коми, мали славу крайньої ускладненості“ [4, c.34]. На думку його мовознавців, причиною заплутаності є неоднозначність щодо чіткого формулювання правил пунктуації та відповідно їхнього подання. Результатом реформи німецького правопису в царині розділових знаків стали обережні зміни при вживанні коми: 1) перед сполучником und; 2) при інфінітивних та партиципіальних групах; 3) з лапками у прямій мові.

Пропонуючи читачеві „вільну подорож“ [12, c.191], У.Йонзон запрошує його до інтелектуальної співпраці. На підкріплення своєї теорії У.Йонзон посилається на принципи пунктуації в англійській мові, які ґрунтуються на залученні читача до активної реконструкції смислових зв’язків, що їх автор заклав у тексті (напр. He said he had no time, пор. з нім. Er sagte, er habe keine Zeit).

Розділові знаки забезпечують структурну прозорість тексту, а їхня відсутність чи вживання, відмінне від звичних норм, викликають у читача відчуття неясності, невпевненості, недостатньої поінформованості. Читач, раз у раз спотикаючись на ненормованій пунктуації, часто втрачає орієнтацію та має труднощі у розумінні окремих речень. Нетрадиційна пунктуація є вагомим чинником у створенні загального ефекту непевності, сумнівності, відносності у трактуванні змісту: читач має відчути заплутаність, неоднозначність змальованої у творі дійсності та неможливість знайти абсолютну істину, про яку можна лише здогадуватися, висловлювати припущення щодо її існування [11, c.92].

Вкрай важко структурувати всі випадки авторської, ненормованої пунктуації у романах У.Йонзона. Все ж докладний розгляд тексту дає змогу встановити подані нижче випадки відхилення йонзонівської пунктуації від прийнятних норм:

1. Усі інфінітиви та інфінітивні групи не відокремлені комами:

… kam Wolfgang Bartsch mit seinem Schlüssel um ihn abzulösen (41)

Es war nicht sein Beruf „philosophisch über das Subjekt“ zu reden… (136)

Ohne den Kopf zu wenden sagte er: … (156)

…aber Sie verliessen es ohne es überwunden widerlegt zu haben…(262)

…es ist sehr angenehm mit dem Bus in die Stadt zu fahren anstatt zwanzig Minuten zu gehen (279)

Не виділяючи цих структур комами, автор, очевидно, застосовує відповідне правило з англійської мови про те, що необхідні складники речення, якими є, зокрема, інфінітиви, не можна відокремлювати [17, c.13].

2. Кома відсутня при всіх підрядних підметових та додаткових реченнях, як сполучникових, так і безсполучникових (авторські арґументи щодо цього було викладено вище):

Frag doch mal auf diesem ganzen verdammten Bahnhof ob einer jetzt noch im November Ausreiseerlaubnis nach Westdeutschland gekriegt hat … Denk dir mal bei wem er war (8)

„Die ich kenne tun ihr Bestes“ … (53)

К.Міґнер, вказуючи на, здавалося б, непослідовність У.Йонзона при вживанні (чи невживанні) коми [14, c.82-83] перед реченнями з daß, наводить такий приклад: Aber nach einiger Zeit war er so unverständlich entfernt, daß sie nicht einmal mehr über ihn reden mochten^ (речення взято з роману „Третя книга про Ахіма“, та ця „нерегулярність“ стосується і першого роману). Однак варто зауважити, що критик не розрізняє типів підрядних речень. У цьому випадку daß виступає не самостійно, а є частиною складеного сполучника so…daß, отже, тут маємо підрядне наслідкове речення, на яке принцип У.Йонзона про дотримання зв’язку підмет-присудок-додаток поширюється. Наведемо інші приклади наслідкових речень:

3. Усі підрядні гіпотетичні порівняльні речення з als та als ob не відокремлюються комою. У деяких випадках перед цими реченнями стоїть двокрапка, яка, хоч і позначає паузу, проте, на думку У.Йонзона, така пауза відмінна від тієї, що її позначає кома: двокрапка радше об’єднує, аніж роз’єднує [12, c.190] (активне вживання двокрапки характерне і для інших структур). Ця особливість пунктуації є, можливо, черговим наслідком „лінґвістичної свідомості“ автора: письменник вживав розділові знаки відповідно до характеру граматично-смислового зв’язку між головним і підрядним реченням. Гіпотетичні порівняльні речення, залежні від присудка, вираженого дієсловами сприйняття та враження („Eindrucksverben“) aussehen, klingen, schmecken, scheinen, vorkommen, den Anschein haben, den Eindruck machen та так званими дієсловами способу дії („Verhaltensverben“) (so) tun, sich verhalten, sich benehmen, sich stellen, jmdm. ist (so), тісно поєднані з головним реченням і виступають обов’язковими актантами при цих дієсловах [10, c.687]. Отже, згідно з принципом У.Йонзона, кома у таких випадках недоречна (цій закономірності підлягає і решта гіпотетичних порівняльних речень):

…kommt es mir vor als spreche ich eine fremde Sprache (144)

…so bot sie nicht den Anschein als müsse sie jede Ausweiskontrolle fürchten und als werde sie ihre Mahlzeit bezahlen mit Geld (146)

Es sieht aus als stöhnte er dabei… (150)

Sie hatte die Hände in den Taschen und lehnte an seiner Schulter beim Gehen: als würd er sie tragen…(159)

Mir war als sei ich am Ende doch nach Hause gekommen (208)

Er setzte sich im Mantel bei mir hin als wollte er so bleiben und nicht weggehen: als wär er nicht bei uns zu Hause… (228)

…schien es als könne er nur den Anblick des Besuchers in sich aufnehmen…(243)

4. Після слів прямої мови, де звично ставлять кому, У.Йонзон або не вживає жодних знаків, або ставить двокрапку. У такий спосіб автор прагнув зберегти внутрішній зв’язок між дієсловами мовлення і мислення та прямою мовою (див. пункт 3):

„Schlecht erzogen“ sagte sie (38)

5. Своєрідною є пунктуація при однорідних членах речення. Пристрасть до побудови багатоланкових конструкцій є особливістю стилю У.Йонзона. Скупчення іменників, (діє)прикметників, (діє)прислівників та дієслів в абсолютній більшості мають вигляд асиндетонів та полісиндетонів, що надає таким ланцюжкам виразної стилістичної маркованості:

…die glatten zufriedenen vergesslichen Gesichter… (282)

…Jakob hatte schnell leise unsichtbar wiedersehend gelächelt … (151)

…des dicht geschlossenen ratternden zitternden Abteils (302)

…sein Blick war wie sein Wesen eine schmale harte unbeugsame Brücke von Freundschaft und Erinnerung und Zuverlässigkeit (258-259)

Натомість до моносиндетичного, стилістично нейтрального зв’язку автор вдається лише зрідка:

Jakob warf seine Hand auffordernd hoch, fing die Zigarette aus dem Wurf, wirbelte sie in den Mundwinkel und zündete sie achtlos an (245)

Стилістична функція асиндетона та полісиндетона полягає у наданні вислову більшої переконливості, образності, динаміки. За допомогою цих фігур автор охоплює предмет чи явище повніше, змальовує їх інтенсивніше, надаючи текстові певного афекту та емоційності. Асиндетичний зв’язок енергійніший, з особливо підкресленою ритмікою, створює враження стрімкості. З іншого боку, полісиндетон, наголошуючи на множинності перелічених предметів, явищ або ознак, передає радше статичність чи розміреність руху. Цю відмінність у функціях чітко видно при зіставленні близьких за змістом текстових пасажів:

…ein Güterzug von hundertzwanzig Achsen mit Kies Schnittholz Braunkohle Rundfunkapparaten Schiffsmotoren Panzern (ein Dg, vielleicht 1204) zog sich hinein auf das zweite Glas… (22)

…und irgend wo an der grossen Wiese in der Dämmerung stand ein Güterzug beladen mit Panzern und Jeeps und leichten Kanonen… (246)

Полісиндетичні ланцюжки, між ланками яких весь час повторюється сполучник und, стилістично забарвлені, однак вони не порушують вимог орфографії. Навпаки, відмова від коми задля відокремлення асиндетичних ланцюжків є у творах У.Йонзона черговим відхиленням від норми, яке можна тлумачити як послідовне прагнення автора якнайбільше ритмізувати мову своїх творів, внаслідок чого мова перетворюється у невпинний потік з особливою динамікою та ритмом, для якого знаки пунктуації є лише перешкодою, вони без потреби гальмують стрімку думку. Г.Попп справедливо звертає увагу на той факт, що йонзонівські тексти напрочуд придатні для декламування; їх легше розуміти на слух, аніж сприймати візуально [15, c.136].

Вдалою ілюстрацією є уривок, у якому У.Йонзон без жодного розділового знака, лише за допомогою сурядного зв’язку, будує значну за обсягом, синтаксично та ритмічно цілісну структуру:

…hochmütig und unverantwortlich und überdrüssig sass er am Fenster des Speisewagens und liess die Landschaft dahinschwimmen und folgte mit den Augen den Drähten von Stellwerk zu Schrankenwinde zu Spannwerk zu Hauptsignal zu Zwischensignal zu Vorsignal und fuhr dahin unter den Fernsprechleitungen der Zugmeldung und Streckensicherung und wusste einen Dispatcher irgend wo wachen über Wohl und Wehe und Pünktlichkeit und brachte sich die Technik ins Gedächtnis und die Ursachen und die Voraussetzungen und achtete sie für notwendig allesamt (70).

На відміну від моносиндетона, у якому сполучник und перед останнім однорідним членом сигналізує про закінчення цієї структури, ані асиндетон, ані полісиндетон не утворюють семантично та інтонаційно завершеної одиниці. Залишаючись відкритими для будь-якого продовження, ці фігури імпліцитно виражають ідею комплексності та багатовимірності поняття, характеристики якого не вичерпують його суті. Отже, ці стилістичні фігури, крім створення ритмічного звучання, сприяють реалізації авторських поетологічних переконань щодо труднощів чи навіть неможливості об’єктивного пізнання сутності предмета, а значить, істини. Г.Штеґер вважає, що розклад на компоненти показує всю нечіткість та суб’єктивність загальних понять [16, c.49]. Справді, кожен предмет чи явище є складною сукупністю як об’єктивних властивостей, так і суб’єктивних спостережень. Яскравим прикладом є характеристика науковця Йонаса Блаха, одного з персонажів роману „Здогади про Якоба“: der begabte zuverlässige hilfsbereite Assistent des Chefs (у тексті не вказано, хто дає цей позитивний відгук, але можна припустити, що його дають вищі за посадою, старші колеги); verschwiegen abgefeimt eigensinnig (ймовірно, думки співробітників, рівних Йонасові); hochmütig im stillen (оцінка секретарки) [16, c.106]. Асиндетичний зв’язок демонструє, що атрибутивні ланцюжки не є логічно замкнутими і містять лише частину думок, які через свою неоднорідність та різноплановість певною мірою є лише суб’єктивними припущеннями, здогадами: кожен зауважує у Йонаса щось інше, важливе для себе, а отже, оцінює суб’єктивно і не може претендувати на достеменність та вичерпність. Читачеві залишається або повірити цим суб’єктивними твердженням, або ж, на основі дії роману, самостійно створити власний образ героя.

У тексті трапляються асиндетони, наділені додатковою стилістичною функцією. Номінальна асиндетична група eine bekannte benannte bewusste bewältigte Alltäglichkeit [16, с.112] цікава, по-перше, своєю формою (алітерація посилює ритмічне звучання номінальної фрази), по-друге, ланцюжок складається із синонімів, розташованих у порядку інтенсифікації їхнього семантичного значення (градація), що надає висліву експресивності.

На думку В.Фляйшера та Ґ.Міхеля, полісиндетон властивий для розмовно-побутового стилю мови. Повторюючи один і той самий сполучник, мовець виграє якусь мить, аби спонтанно згадати чи уявити собі новий предмет та долучити його до ланцюжка, доповнюючи зміст висловлювання [8, c.127]. Справді, часто на початку мовець не має чіткого плану і ніби поступово доповнює зміст своєї думки. Крім того, складається враження, що кожна ланка тягне за собою нову думку чи асоціацію. У своєму монолозі Рольфс уявляє таку ситуацію …er zieht den Mantel wieder an und geht unten in den Geschäften Sandpapier und flüssiges Holz und Leim und Schraubenzieher zu kaufen… [13, с.277].

У деяких випадках приєднання нової ланки спричиняється до несподіваного розвитку теми чи запроваджує новий мотив: …jetzt kann ich ihm meinen Ausweis und meine Dienstpistole und mein Seelenheil auf einmal zum Pfand anbieten [13, с.205]. Іменник Seelenheil належить до релігійної сфери; вжитий у монолозі аґента служби безпеки Рольфса він надає усьому реченню саркастично-іронічного відтінку. У вербальній фразі …und wusste einen Dispatcher irgend wo wachen über Wohl und Wehe und Pünktlichkeit [13, с.70] до сталого ідіоматичного вислову Wohl und Wehe додано третій, „позаплановий“ компонент, що створює ефект несподіваності.

В описах полісиндетон створює враження мимобіжності погляду спостерігача: він ніби “ковзає” з одного предмета на інший, з однієї деталі на іншу:

…war ich jedes mal überrascht dass er keine Uniformjacke trug mit den silbernen Achselklappen und Rangsternen und Kragenspiegeln… [13, c.276]

Сполучення кількох присудків за допомогою und змальовує дію як неперервний суцільний процес, окремі елементи якого немовби плавно переходять один в одного:

Sie liess sich zurückfallen und sah mich an und Cresspahl und lächelte und kehrte zurück mit ihrem Blick zu Jakob und betrachtete ihn ernsthaft [13, c.213]

…dann nahm er eine und griff in die Tasche und holte einen Groschen raus und legte ihn in die Schachtel neben der Schreibmaschine… [13, c.228].

Слушним є запитання, яке поставив Г.Штеґер: чи не завищив автор вимоги до читача, його спроможності самостійно, не керуючись традиційною пунктуацією, встановлювати структурно-смислові зв’язки у тексті [16, c.64]. Відкинувши конвенційні та усталені правила пунктуації, У.Йонзон позбавив читача звичної опори у просуванні через сюжет твору. Це стало допоміжним чинником у створенні загального ефекту непевності. Зважаючи на ті самі теоретичні міркування про необхідність зберегти семантичний та інтонаційний зв’язок між синтаксичними одиницями речення, У.Йонзон, як і деякі мовознавці, водночас прагнув активізувати читача. Заплутуючи мовну структуру твору, письменник намагався загострити увагу читача, який, часто через перечитування “важких” місць, повинен самостійно розплутувати клубок як сюжетної дії, так і плетиво смислових та синтаксично-ієрархічних зв’язків між членами окремо взятого речення, не позначених розділовими знаками. У.Йонзон хотів, щоб “адресат розповіді сформував власне ставлення, сам розмірковував, дійшов власних висновків. Тому що час читання книги – це його життя” [7, c.204].

Kонстатуючи своєрідність пунктуації у першому романі У.Йонзона, можна водночас говорити про комплексність її функцій. Розділовим знакам належить:

1) „виманити читача з його читацьких звичок“ [12, c.188], спонукавши активно стежити за перебігом думки;

2) відобразити лінґвістичні переконання автора; збільшити смислове навантаження на розділові знаки; адекватно передати мовну динаміку та інтонацію відповідно до авторського задуму;