Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”

– Наразі все, пані Робінсон. – Він продовжував витріщатися на неї, начебто пробуючи розв’язати велику загадку. – Ви знаєте, якщо б Ви навіть трохи пішли нам на поступки, окружний прокурор міг би полегшити Вашу долю.

– Навіть якщо б я повірила цьому, то не знаю, як можна ще більше йти на поступки, – сказала щиро Джес. – Я не можу надати Вам інформацію, якої у мене немає, і я не можу зізнатися в злочині, що не скоювала.

Обличчя Клуїса почервоніло. Він різко повернувся. Жінка-поліцейський у дверях відчинила їх, і Клуїс вилетів наче ураган.

Марва і Джес пішли за ним. Марва підбадьорюючи гладила Джес по плечах.

– Ви поводитесь прекрасно. Я не знаю, за кого себе видає той чоловік, говорячи від імені бюро окружного прокурора.

Клуїс не потрудився супроводити їх з поліцейського відділка. Це не мало значення. Вони вже знали вихід. Вони йшли до нього через малолюдне приміщення для інструктажу. Коли Джес відчиняла двері, інша рука штовхала з іншого боку. Раптом вона опинилась віч-на-віч з Кайлом.

На частку секунди її охопила паніка, особливо коли вона побачила його очі й ту близькість, що вони обіцяли. Він швидко привчив своє обличчя до приємної посмішки. Дивно, вона спромоглася зробити те ж саме.

– О, привіт, детективе Брансон. – Вони потисли руки як два незнайомці на вулиці. – Гадаю, що Ви знайомі з моїм адвокатом.

– Так. Приємно бачити Вас знову, пані Бабкок.

– Дуже рада, – сказала Марва, навіть не посміхнувшись, коли недбало стисла йому руку.

– Я хочу ще раз подякувати Вам за допомогу мені зловити того телефонного блазня, – сказала Джес. Вона помітила, що інші люди в кімнаті, включно з Клуїсом, уважно слухали.

Кайл знизав плечима.

– Просто частина роботи. Я думаю, що він не телефонує знову.

– Я про це не знаю, – відповіла Джес. – Мене не було вдома вчора вночі, але сестра сказала, що телефон не дзвонив всю ніч.

– Добре.

Вона ледве почула його відповідь.

– Бувайте. – Вона вже була за дверима.

– Ну, це, – сказала Марва, як тільки вони були в ліфті, – була майстерна вистава. Жоден окрім найбільш натренованого спостерігача, яким є я, не помітив би, як нерівно дихав детектив Брансон, коли він дивився на Вас. Ну, так Ви будете розповідати мені, що насправді скоїлося вчора ввечері?

Джес думала, що може обійтися без присвячення Марви щодо її диких авантюр.

– Ми уклали угоду, пам’ятаєте? – Марва нагадала їй спокійно. – Ви щиро розповісте мені правду, про все це, якщо хочете, щоб я вела Вашу справу.

– Коли ми будемо в авто, – сказала Джес, належним чином вичитуючи себе. Вона мусила б знати, що не могла нічого приховати від спостережливого адвоката.

Як тільки вони благополучно затишно влаштувались в білому Каділлаці Марви далеко від цікавих очей і вух, Джес це розповіла. Вона зізналася про проникнення до будинку Кевіна, виявлення килимка, що міг або не міг би бути її, свій порятунок від картечі на всі сідниці, лише завдяки щасливому випадку, втрату свого авто, ночівлю вдома у Кайла і втечу у багажнику Кайлового авто. Єдине, що вона пропустила, було те, що вона з Кайлом спали, недовго, в його ліжку. Вона думала, що жодна людина, навіть Марва, не повірить, що нічого не скоїлось між ними окрім кількох чарівних поцілунків.

Кілька разів під час її зізнання Марва хапалась за груди, начебто серцевий напад був неминучим, і мурмотіла:

– О, дитинко.

Коли Джес закінчила, Марва мовчала довгий час, оскільки її мозок обробляв цю нову інформацію. Нарешті вона сказала:

– Той чоловік міг би Вас погубити.

– Але він не погубить, – сказала Джес швидко. – Він щиро вірить, що я невинна. Окрім того, якщо він розповість те, що насправді трапилось, то втратить своє становище в суспільстві через мене. Зрештою, він скоїв пособництво і підбурювання злодія, вступив в дружні стосунки з підозрюваною у вбивстві, брехав своєму начальству.

– Ви не гадаєте, що у нього є щось на думці?

– Я думала спочатку. Але зараз вірю, що він щиро хоче допомогти. Він хоче довідатися правди.

Марва клокнула язиком.

– Ви занадто довіряєте. Він міг би підбурювати Вас на щось більше.

– Я так не думаю.

– Все одно, я хочу, щоб Ви уникали його. Жодного сенсу в тім, щоб брати на себе зайві ризики.

– Але я думаю, що він може…

– Ніяких але. Якщо він хоче розслідувати і знаходити докази, що допоможуть Вам, прекрасно. Але він не буде йти в жодне порівняння з Вами, в той час як робитиме це. Я ясно висловлюю свою думку?

– Так, пані, – Джес не могла не сказати ці слова. Марва нагадувала її вчительку в третьому класі.

– Отже, ми розуміємо один одного. А зараз, як щодо барбекю у Литл Ред? Ви можете розповісти мені про інформацію, що Ви вистежили, а я можу розповісти Вам про свою.

Джес кивнула, хоча не була ані трохи голодною, а якщо б була, то не хотіла б їсти те жирне м’ясо з салом у Ред. Але Марві воно подобалось, і вона хотіла, щоб її адвокат була задоволена.

За десять хвилин вони зупинились на вкритій гравієм автостоянці Литл Ред, місце, що могло бути класифіковане тільки як смітник. Густий чорний дим валив з димаря, що виходив з коптильні. Запах був облудно приємний.

Литл Ред була наріжним каменем традиції Канзас-Сіті, притягуючи туристів з усього світу під час годин пік, отже, Джес насправді не була не в своїй тарілці. Окрім того, вона була з Марвою, яку, здавалося, знав кожний, котра ледь могла пробитися до прилавка через всі ці махання, підморгування та рукостискання, які отримувала.

Джес обмежила себе чаєм з льодом; Марва замовила тарілку ребер і дієтичну Кока-колу. Вони знайшли стіл у куточку.

– Тепер, – сказала Марва, – розкажіть мені, що Ви знайшли з перевірки друзів Тері.

– Абсолютно нічого, я боюся, за винятком того, що більшість з них до смерті ненавидять мене, тому що думають, що я вбила Тері. Я – ні нащо не здатна як приватний детектив.

– Ви не настільки погані, – сказала Марва. Вона відкусила м’яса з ребер, смакувала його, в той час, коли жувала, потім делікатно витерла руки об серветку. – Так Ви дійсно заглянули всередину будинку Кевіна Ґілпатрика. Тепер розкажіть мені більше про цей килимок.

– Він був дійсно туго згорнутий, закритий пластиком і схований під купою залишків килима. І в мене був тільки крихітний ліхтарик. Але це був явно східний килимок, того розміру. Якщо б ми могли отримати ордер на обшук…

– По-перше, адвокати не можуть просити ордери на обшук. Тільки люди з правоохоронних органів це роблять. По-друге, судді не видають їх на підставі такого непереконливого доказу. До речі, Ви готові піти до судді і розповісти йому, як прийшли, щоб побачити той килимок?

– Ні. Але як щодо анонімного телефонування до поліції? Детектив Клуїс довів, що буде слухати будь-що.

– Будь-що, що викриває Вас, з того, що я розумію. Він не буде звертати увагу на людину, що намагається виправдати Вас.

– Ви певно маєте рацію. – Джес зітхнула і зробила ковток чаю.

– Не будьте такою похмурою, дитинко. Думаю, що є багато шансів, що цей Кевін Ґілпатрик приховує щось – або когось. Я піду до архівів у понеділок і дізнаюсь, яку власність він має, будь-яке інше місце, де він міг би переховувати Тері.

– Кайл сказав, що він зробить це, також, – сказала Джес.

– Ми не можемо залежати від нього, навіть якщо його наміри шляхетні. Він певно має інші пріоритети.

“Безперечно,” – думала Джес. Після сьогоднішнього майже нещастя, Кайл буде вдвічі обережним щодо надання її будь-яких спеціальних послуг.

– Отже, яку інформацію вистежили Ви? – вона запитала Марву, блискуче змінюючи тему.

Марва продовжила читати Джес дисертацію по юридичним критеріям речових доказів по крові в залі суду й зведення від справи до справи судового прецеденту. Вона робила все це по пам’яті. Джес була вражена гостротою розуму свого адвоката і переконалась, що, як тільки вони будуть в залі суду, Марва задасть тим окружним прокурорам гонку за їхні ж гроші. Але перспектива майбутніх розумних юридичних маневрів не підбадьорювала Джес. Вона бажала доказу, що її виправдає. Вона взагалі не хотіла йти до суду. Коли Джес була відповідачем в одній кримінальній справі, це залишило її рішуче байдужою до перспективи повторення досвіду – особливо, коли результат міг для неї означати втрату волі назавжди.
Кайл під’їхав до величезного будинку у Вітербай лейк і тихо присвиснув. Знайти будинок, що здається в оренду, навіть цієї пори року, було складною справою. Знайти такий з гарною видимістю будинку Ґілпатриків було навіть ще складніше. Знайти такий, котрий не коштував зарплати за місяць, було неможливо, тому що найкоротший строк оренди, що дозволялась, був два тижні.

Таким чином, тут він був сам, проводячи свою відпустку з чотирма спальнями, трьома ваннами будинку біля озера. З ним були тільки бінокль та відео камера. Прощавай туристична поїздка до Колорадо, що він планував на це літо.

Погода була мерзенна, занадто – тридцять шість градусів* (за Фаренгейтом) і злива. Він, безумовно, сподівався, що в цьому будинку є добрий опалювальний казан і велика кількість ковдр.

Агент по оренді житла дав йому ключа та автоматичного відкривача гаражних воріт. Відкривач не працював, отже він був змушений пробігти під зливою до ґанку. Ключ, принаймні, дійсно працював. За п’ятнадцять хвилин всі його речі були всередині, разом з трьома сумками продовольчих продуктів та стеком дров* (108куб. футів, одиниця об’єму дров, вугілля), які він вніс з входу в гараж. Він запустив казан, що випускав затхлий запах природного газу, але зрештою, здавався, що функціонував.

Під час чекання на нагрівання будинку, він оглянув кімнати. Він зняв будинок, який раніше не оглядав, заплативши наперед, таким чином це був його перший ретельний огляд свого нового житла.

Він навіть був приголомшений.

Ультрасучасний проект, вітальня кімната відзначалась величезним, двобічним каміном, що домінував над всім іншим. Закритий камін здіймався принаймні на тридцять футів вгору до арочної стелі. Шикарні килими були білосніжні, величезні шкіряні кушетки – гагатово-чорні. Білі стіни були негусто прикрашені абстрактними картинами, написаними олійними фарбами та портьєрами з текстилю. Кухня була досить велика, щоб розмістити кілька професійних кухарів і все їхнє устаткування; жалюгідні телевізійні обіди Кайла, заморожені піци та кукурудзяні баранці з мікрохвильовки здавалися пародією при такому устаткуванням.

Перший поверх був досить дивний, але на верхньому поверсі він знайшов piece de resistance* (“родзинка”, щось занадто шикарне; річ, яку важко зрозуміти) – спальню з ліжком, що мала бути більше ніж дуже велика, виготовлену на замовлення, можливо для оргії. І ванна, така, яку він очікував би знайти в якомусь хибному особняку Голівуду – з криваво-червоною плиткою й три – зважте на це, три – душових розпилювачі, що виходять в щось на зразок римської ванни.

І ні з ким це поділити.

Кайл не міг не подумати про Джес. Йому б хотілося прислуговувати їй тут: потерти спину, помити голову, натирати її тіло ароматичними лосьйонами. І потім він поніс би її до того ліжка з футбольне поле і зайнявся б з нею любов’ю, повільно, начебто весь час на цьому світі був їхнім….

Але час був саме тою річчю, що у жодного з них не було, думав він, зганяючи з себе чудову фантазію. Бюро окружного прокурора натискало, щоб встановити дату для суду. Ходили чутки, що не будуть вимагати страти – що, принаймні, було полегшенням. Але ув’язнення Джес на всю решту її життя в якомусь відсіку без вікон могло б бути рівноцінно її вбивству.

“Тері просто мусив знайтись до того часу,” – міркував Кайл. – “Жодного сумніву, хлопець був хворим молокососом, але чи він насправді зникне назавжди і залишить Джес чахнути у в’язниці? А він би це міг,” – визнав Кайл. Вичерпні перевірки минулого життя нічого не виявили про минуле Тері за чотири роки перед тим, коли він з’явився в Канзас-Сіті. Кайл підозрював, що цей чоловік уже переховувався за якийсь інший злочин, коли познайомився з Джес. Якщо він зміг колись так легко вигадати нове життя, то зміг би зробити це знову.

Таким чином, напруження знову повернулось до Кайла. Він мусив надати Родіна або втратити Джес назавжди. Чорт, навіть якби знайшли Родіна і виправдали Джес, чи хотіла б вона мати щось спільне з ним? Напевно їй було досить поліцейських.
Те, що Джес сиділа у малолітражному авто, відморожуючи сідниці, дивлячись у вікно на будинок на іншому боці озера, що, здавалось, був зовсім ніким незайнятим, було свідченням тільки того, в якому розпачі вона перебувала, Джес похмуро міркувала, коли зробила останній ковток кави. Вона вже давно допила гарячий шоколад. У Джес було багато їжі у вигляді коробок з соком, горіхів, яблук та батончиків ґраноли* (Підсолоджена вівсянка з додаванням горіхів та родзинок), але не було нічого, що могло б її зігріти.

Це наразі було її найгірше спостереження. Вона була тут вже чотири години з картонним щитком від сонця на вітровому склі, з одягом, що завішував вікна авто на сторонах, обернених на шлях, і з коробками, що були складені ззаду, так, щоб стороння людина мусила дуже постаратися, щоб побачити що всередині. У неї було маленьке вічко в вікні з боку пасажира, в яке вона спостерігала за будинком Ґілпатриків біля озера.

Навряд чи вона насправді сподівалась щось побачити. Будинок, здавалось, був замкнений наглухо – на під’їзному майданчику жодного авто, фіранки на вікні запнуті, з димаря не виходить ніякого диму. Але оскільки Марву спіткали неприємності, щодо вивідування вчора існування цього будинку та його адреси, Джес почувалася змушеною робити щось з цією інформацією.

Що ще вона мусила робити? Її зовсім вигнали з роботи, і хоча сидіння в малюсінької Тойоті Лінн було менш ніж зручним, це все ж таки було кращим за читання про себе в газеті, або ретельне вивчення юридичних книг, що Лінн весь час вручала їй.

Вона спостерігала, доки її зуби не почали клацати від холоду, а очі пекти. Якщо Тері випадково переховується в тім будинку, то він не буде рекламувати цей факт. Але рано чи пізно він мусив би вийти, або хтось мусив би завітати, щоб поповнити продовольчі продукти або ще для чогось. Вона не могла уявити собі Тері, що животіє на сухофруктах та рисі. Йому була б потрібна піца, фетучині* Альфредо (Короткі товсто розкатані стрічкові макаронні вироби з додаванням сиру Пармезан та вершкового масла, в США подається разом з броколі, петрушкою, вершками, часником, креветками та курчам), енчілади* (Млинці з гострою м’ясною начинкою) з артишоком та шпинатом, не кажучи вже про марочне пиво.

Самітність гнітила б Тері.

Самітність безперечно гнітила Джес. Вона мала занадто багато часу, щоб думати, і, на жаль, їй від думок не було приємно. Вони коливалися між жахом того, щоб бути ув’язненою на решту свого життя... і тим фактом, що вона сумувала за Кайлом.

Життя Джес стало нещастям, здавалось дурним навіть подумати про чоловіка, особливо з огляду на те, яке лихо спричиняли їй різні чоловіки в її житті та через що її змусили пройти. Але Джес не могла нічим цьому зарадити. Знову й знову вона несподівано для себе зосереджувалась на спогадах про їх короткі, але визначні часи, коли вони були разом, те, як вона відчувала, як безпечно було спати на Кайлі, його подих, як колискову. І те, як вона відчувала його поцілунки – захоплюючі, небезпечні.

Джес вибрала занадто важкий час, щоб втрачати голову та приголомшуючого чоловіка, щоб закохатися в нього. “О, навряд чи це кохання,” – вона квапливо нагадала собі, – “навіть якщо це відчувалось схожим на нього.” Джес була просто в уразливому періоді свого життя, і з’явився Кайл, пропонуючи захист, безпеку, надію. Як могла жінка в її становищі пручатися?

Але в дійсності, Кайл не був тим чоловіком, що личив Джес. Він був занадто сильний і владний – диктатор, навіть. Безперечно, коли Кайл на боці Джес, то був мрією, що здійснилась, Святим Джорджем, що вбиває всіх її драконів. Але що, коли він вирішить виступити проти неї? З дрібним тремтінням Джес дуже виразно пригадала ті перші кілька днів їхнього знайомства, коли Кайл дошкуляв своїми запитаннями, що збивали з пантелику, гнівно дивився на неї, поки не захотілось гірко розплакатись, заарештовував, звинувачував в брехні.

Він був дуже важким супротивником, і Джес просто не йшла з ним в ніяке порівняння. Якщо вона мусила мати чоловіка взагалі, то краще знайти покірного, поблажливого, гнучкого, якому не подобається сперечатись, лагідного... як Тері? Їй-Богу, яка жахлива думка. Вона вірила, що Тері мав всі ці якості, що вона шукала, і яким виродком він виявився.

Гаразд, отже Джес не знала, чого хотіла або потребувала в чоловіку. Її судження було жахливим. Краще для Джес обійтись без чоловіка зовсім.

Звичайно краще їй зовсім змінитися, ніж щоразу стикатися з обвинуваченнями в скоєні злочину.

З цим ухваленим рішенням, вона присяглась відмовитись від всіх думок про детектива Кайла Брансона. Якщо будь-коли, він несподівано з’явиться в голові Джес, то вона буде замість цього думати про... качок. Маленькі жовті, пухнасті каченятка, щось безпечне та заспокійливе.

За годину, коли Джес подумала про свого сто дев’ятнадцятого каченя, то вирішила, що зневажає цих тварин. Вона буде думати про ліхтарі з гарбуза* (Розвага на Хеловін) замість цього. Зрештою, було тільки пара тижнів до Хеловіна* (Передодень свята усіх святих, 31 жовтня). О, Боже, вона сходила з розуму. Чи це було тим, через що проходили в’язні в одиночному ув’язненні? Чи її посадять в одиночну камеру?

Стукіт у вікно водія майже підкинув її до даху. “Не панікуй,” – Джес застерегла себе. – “Двері замкнені, ключі в запаленні.” Якщо примара була зовні, то все, що Джес мусила зробити, так це сісти на сидіння водія, завести двигун – о, Боже, а що, якщо він не заведеться? У Лінн були неприємності з батареєю останнім часом.

Стукіт пролунав знову, більш настійно, і Джес ризикнула подивитись. Кайл дивився на неї в вікно крізь рукав блузи, що вона там повісила. Полегшення переповнило її, потім змінилось люттю. Вона сіла за кермо, кинула блузу на заднє сидіння та опустила вікно.

– Я не можу повірити. Ти знову стежив за мною!

– Ні, ні, – він швидко заперечив. – Я був тут першим, сьогодні з самого ранку. Відчини двері, а? Тут зовні холодно.

У нього руки були в кишенях шкіряної куртки, і він тупотів ногами від холоду.

Зітхнувши, вона відчинила двері.

– Тут всередині не набагато краще, – вона пробурмотіла. – Поквапся, сядь перш, ніж хтось тебе побачить. Я намагаюсь тут не привертати уваги.

– Ха! Це авто так же само не привертає до себе увагу, як і ручна граната в шухляді кухонного столу.

– Чому ти так кажеш? Воно коричневе. Воно не кидається в очі.

– На ньому також картонний щиток від сонця на вітровому склі о тій порі року, коли ніхто б не подумав про його застосування.

– О. – Вона зосередилась на крапельках вологи, що скочувались скрізь по чорній шкірі його куртки. Кайл добре пахнув шкірою та димом від дерева. Його присутність заповнила маленьке авто, набагато сильніше, ніж вона собі уявляла. Вона не могла думати про качки або ліхтарі з гарбуза саме зараз… лише про нього. Хвала Богу, вона заплуталась в своїй ковдрі, отже не могла висунути руку, щоб до нього доторкнутись.

– Як ти дізналась про будинок Ґілпатриків? – запитав Кайл, здається сердитий.

– Марва знайшла його адресу для мене. Я знаю, що це великий ризик, але... – (Можливо ні, якщо Кайл тут був.) – А як ти дізнався про нього?

– Я здогадуюсь, що знайшов у той же самий спосіб, що і Марва. Я казав тобі, що це перевірю.

– Я знаю, але боялась, що ти поставив себе у безвихідне становище там, де це стосувалось мене. Виручення мене майже ввело тебе у великі неприємності.

– Ти не повинна мені нагадувати, – сказав він, роблячи гримасу.

– У тебе немає неприємностей, чи не так?

– Я все ще маю роботу. Це найкраще, що я можу сказати.

– Але спостереження схвалили? – запитала вона з надією.

Він похитав головою.

– Я намагався одержати ордера на обшук. Суддя розсміялась мені в обличчя. Не міг також переконати жодного, хто б схвалив спостереження. Я дію самостійно.

Джес була так схвильована, що не знала, що сказати. Він насправді прикладав усі зусилля для неї. Вона стримала ридання не бажаючи, щоб він дізнався, як багато для неї значила його турбота. То був обов’язок і нічого більше особистого, що керувало ним. Проте, голос зрадив її тремтінням, коли Джес запитала:

– Скільки часу ти тут будеш? Я маю на увазі, можливо нам не слід дублювати зусилля. Я можу спостерігати за будинком, коли ти будеш на роботі…

– Я не мушу ходити на роботу. Я у відпустці.

– Справді? Я... Дякую тобі, Кайле.

– Знаєш, я роблю це не тільки заради тебе, – сказав він грубо. – Тепер, коли я пішов і зробив велику проблему з факту, що вважаю тебе невинною, я повинен довести це, або ніколи не виправлю своєї репутації. Або Клуїс, або я буду мішенню для великої кількості жартів, і я вважав би за краще, щоб це був Клуїс.

Точно, як вона щойно з’ясовувала для себе. Тоді, чому вона почувалась такою розчарованою? Чи вона очікувала в своїх мріях на те, що він скаже щось на зразок: “Я не можу витримати думку про те, що з тобою щось скоїться? Я не можу витримати думку про те, що тебе ув’язнять від мене назавжди?”.

Вона змусила себе бути практичною, повертаючи свою увагу до виду будинку на іншому боці озера в свій польовий бінокль.

– Гаразд, ти експерт спостереження. Ми марнуємо час?

– Я ще не знаю.

– Як я можу бути менш помітною, заскочити в шпарину, так би мовити?

Пройшли довгі секунди напруженої тиші перш, ніж він відповів на її запитання:

– Ти не зможеш. Це припарковане на вулиці старе авто, незважаючи на те, що ти в ньому робиш, виглядає недоречним у такому висококласному районі як цей.

– І я припускаю, що червона пожежна машина Мустанг менш помітна? Облиш, якщо мешканці і звернуть увагу на якісь дивні авто поблизу, то помітять спочатку твоє.

– Ні, якщо моє в гаражі.

Знадобилось кілька секунд для того, щоб це усвідомити.

– У тебе тут є гараж? У тебе тут є будинок? – Вона сходила на заздрощі. У нього була кухня, щоб підігріти... ні, у нього насправді жарко. І ванна, те, про що вона і не мріяла донедавна.

Він кивнув у напрямку саме перед ними.

– Той третій будинок на шляху, з чорним дахом і високими вікнами. Двері внутрішнього дворика надають зовсім вільний вид на будинок Ґілпатриків.

І вона подивилась скоса крізь гілки дерев. Ну, цьому нічим не можна було зарадити. Вона буде працювати в тих умовах, що мала.

– З огляду на те, що в мене немає гаража, як я можу виконати цю роботу успішніше?

– Так, ти не можеш, – сказав він категорично. – Фактично, твоя проста присутність тут ставить операцію під ризик. Якщо Тері перебуває там в тому будинку, і побачить підозрілий транспортний засіб, то може розхвилюватися. Він може сам піти непомітно з того будинку так же легко, як я тебе непомітно вивіз з мого того дня. Ми ніколи не зможемо об’їхати на інший бік озера перш, ніж він уже піде геть звідти, і у нас нічого не буде.

– Отже, ти пропонуєш…

– Те, що ти їдеш додому. Я стежу за всім.

– О? І я припускаю, що тобі неможна буде спати? Хто буде спостерігати тоді? Якщо Тері буде пересуватися, то напевно зробить це вночі.

– Мені не потрібно багато спати. До речі, якщо Клуїс не зможе тебе застати, то зобов’язаний викликати Національну гвардію.

– Я подумала про це. Я дала Клуїсу номер мого стільникового телефону, отже більше не буде необачності зі зв’язком.

Кайл здійняв руки вгору.

– Чудово. Тепер він припустить, що ти зі мною.

– Чому це? Він думає, що помилявся щодо свого попереднього припущення.

Коли Кайл просто подивився на неї, начебто вона була безнадійно наївна, вона зітхнула. Гаразд, він не збирався дозволяти їй брати участь. Чи було це чоловічим его або бажанням убезпечити її або якимсь інстинктом самозбереження, що керував ним – вона не знала. Все, що вона знала, було те, що його рішення не допускати її до цього доводило до люті.

І було боляче.

– Якщо у тебе немає ніякої поради для мене, – сказала вона холодно, – тоді я просто залишусь тут.

– Ти замерзнеш на смерть. І не заводь двигун тільки, щоб ввімкнути обігрівача. Ти задихнешся.

– Я не божевільна. Крім того, я тепло одягнена…

– Я знаю. У теплу спідню білизну.

Боже. Він пам’ятав повністю той бентежливий момент з їх першого спостереження. А вона побилась би об заклад, що він не звернув на це увагу.

– Якщо я не можу наказати тобі йти додому, де тепло і безпечно, тоді я залишу тебе, – сказав Кайл. – У мене є робота. Але ти повинна пообіцяти мені дещо, Джес.

– Що? – вона запитала з підозрою.

– Якщо ти побачиш щось – будь-що взагалі – то не зробиш жодного кроку, спочатку не порадившись зі мною.

О! З усього типово самозакоханого чоловічого недоумкуватого шовіністичного…

– Я маю на увазі це, Джес. Пообіцяй мені, присягни, або я тебе заарештую за перешкоджання поліцейському розслідуванню.

– Не зможеш. Окрім того, це навіть не справжнє поліцейське розслідування.

– Я дозволю улагодити це в відділку.

Прокляття, він не блефував.

– Гаразд, я обіцяю, – вона видавила з себе.

Він не обтяжував себе тріумфуючою посмішкою. Він очевидно занадто поспішав, щоб позбутися її присутності.

– Ти можеш зателефонувати мені, якщо тобі буде потрібно. У мене є стільниковий телефон, також. – Він швидко записав номер на зворотному боці обгортки гамбургера і залишив на щитку приладів.

– Постривай, Кайле! – сказала вона, коли він відчинив двері.

Він зупинився.

– Що?

Він засміявся вголос:

– Ми використовуємо… не зважай. У твоєму випадку я б пробіг до найближчої бензоколонки. Є така на дорозі, біля виїзду з траси. А на твоєму місці, я просто поїхав би. – З цими словами він вийшов з авто і бряцнув дверима.