Клод Кампань прощайте, мої п'ятнадцять літ
І він щільно причинив двері комірчини. Але, припавши вухом до перебірки, я могла чути все, що діялося за стіною
жүктеу/скачать 1.92 Mb.
|
І він щільно причинив двері комірчини. Але, припавши вухом до перебірки, я могла чути все, що діялося за стіною. Жінка ступила на горище і, видно, якусь мить стояла спантеличена. Ян теж мовчав. Нарешті вона вигукнула своїм звичним, ніби надтріснутим, сумним і боязким голосом,— у якому зараз бриніла нестримна радість: — Яне... Ти!! Якби ж то я знала! — Мамо, як ти дізналася, що я тут...
— Я ввійшла до твоєї кімнати, як... як і щовечора. І помітила, що на місці нема гаснички. Я скрізь обшукала її. Зненацька глянувши в сторону горища, побачила, що там світиться... — Так, я розумію,— пробурмотів Ян.
— Що ти робив тут? — Вона, безперечно, помітила те безладдя, що панувало на горищі після наших пошуків: розкидані скрізь корзини, скрині.— Ти щось шукав? — Так, шукав. — І... знайшов? — Знайшов.
— Яне,— несміливо затинаючись, мовила вона,— ти... ти повернувся... щоб пожити тут якийсь час? Мені хотілося крикнути Янові зі своєї схованки: «Май до неї співчуття, не будь надто суворий!» Але він уже відповідав їй, і в голосі йому бриніли такі ніжні нотки, яких я доти в нього ніколи не чула,— певно, то були відголоски тієї безмежної ніжності, що сповнювала його серце колись: — Ні, мамо, я повинен завтра ж їхати назад. Так треба. Але, послухай... Я обіцяю, що приїду й поживу якийсь час із тобою, це буде скоро, дуже скоро. Потім я почула його кроки,— певно, він підійшов до неї. Зазирнувши в щілинку, я побачила: він поклав руку їй на плечі й промовив тим самим лагідним голосом: — Ходімо звідси. Я розумію, нам треба багато про що поговорити. Між іншим, я маю дещо розповісти тобі. Помовчавши, він знову заговорив: — Приготуй, будь ласка, обід для нас обох. А я тим часом трохи приберу все тут. Цієї ночі я спатиму в своїй кімнаті. — Це правда, Яне? Коли б ти знав, яка я щаслива!..
— Іди, мамо. Я зараз же спущуся слідом за тобою. Швиденько приготуй щось поїсти. Я страшенно зголоднів... Потім він зазирнув до мене в комірчину. — Ти чула? Я мовчки кивнула головою. — Мені дуже прикро, мала, що мушу лишити тебе тут саму. Тобі буде не дуже весело! — Ти ж не можеш зробити інакше. — На жаль, ні. Він стояв передо мною, збентежений, нерішучий. — Яне,— спробувала я заспокоїти його,— не журись. Думай краще про Інгвільд. Думай про своїх батьків, про їхню радість. І знову ніби ясний вогник спалахнув йому в очах. Здавалося, Ян миттю згадав усе і знову віднайшов своє дивовижне щастя, яке осяяло його життя. Потім він задумливо мовив: — І чого це завжди так буває на світі, що за радість одних інші мають платити стражданням? Я нічого не відповіла. Дивилася, як він розкручував згорнутий і поставлений сторчма поміж двома старими скринями матрац, стелив його на підлозі. — Бери всі ковдри, скільки хочеш. їх тут досить, отам, у старій шафі. Скоро буде й вечеря. Я що-небудь принесу тобі. — Іди вже, Яне,— звеліла я.— Не треба, щоб вона знову сюди піднімалась. І не суши собі голови, мені тут добре. Це ж тільки одна ніч, вона промайне так швидко! 
Він пішов, а я зосталася сама, тільки гасничка воркотіла поряд. Я дивилася на стару шинель, що тихо погойдувалася на цвяху, на естамп часів Марії-Антуанетти, і мені здавалося, ніби зображені на ньому люди розважають мене, танцюючи дивний менует тих давніх-предавніх днів... Я глянула на світний циферблат свого ручного годинника: за двадцять хвилин перша година ночі. Скрізь тихо, не чути жодного шереху. Ян, певно, давно вже спить. Треба й мені заснути. Я кликала сон, заплющувала очі й повторювала подумки свої улюблені вірші: кілька епічних уривків із «Сірано де Бержерака». Але далі четвертого рядка діло не йшло. Я думала про Інгвільд. Так, Інгвільд могла бути певна, що Ян цього вечора мріє про неї, як мала дитина мріє про довго-довго очікуваний подарунок. Перед моїми очима стояло осяяне радістю Янове обличчя, воно переслідувало мене невідступно, і я почувала докори сумління. Мені забракло мужності відкрити йому всю правду, сказати, що Інгвільд — не рідна сестра йому, що вона тільки замінила його біля їхнього родинного вогнища, і якби він не зник тоді, в сороковому, вона, можливо, була б тепер знедоленою сиротою... Я не чекала такого нестримного вибуху радості. І тепер не уявляла собі, як покажуся в Сонячних Дзиґарях разом з новим Яном, Яном, котрий знову став Єфом Нільсеном; як він, не тямлячи себе від радості, стоятиме перед Інгвільд, а ми всі страждатимемо від цієї неправди. Я немов бачила здивовані очі, чула докірливий голос Гійома й Капітана: «Ех, Фанні, нащо ж ти сказала йому неправду?.. Невже в тебе не вистачило такту, делікатності?..» Ні, я не могла б цього знести. Гійом довірив мені Яна. Я мала поводитися з ним так само делікатно, як поводився б Гійом чи Капітан. Завтра треба буде йому все сказати... Так, завтра. Я знову глянула на годинник: друга година ночі. Чи засну я, зрештою, цієї ночі?.. Поруч себе я намацала малого ведмедика,— Ян залишив його тут. Я взяла його в руки, наче вірного друга. Завтра треба буде... Я перевернулася на другий бік, зручніше вмощуючись у своєму гнізді з ковдр. Мені було тепло, навіть жарко. Здається, я таки зараз засну... Ще зовсім сонна, я розплющила очі. Здавалося, я проспала досить довго. Але надворі було ще зовсім темно. Ян тримав у руці електричний ліхтарик, спрямувавши його світло мені на підборіддя, щоб воно не било в очі. Він стояв біля мене навколішках і лагідно всміхався. Я стурбовано глянула на нього, вже остаточно прокинувшись. — Яне!.. Котра зараз година? — Четверта. — Що сталося? Він ще ширше всміхнувся й тихо відповів: — Нічого. Просто я хотів поглянути, чи ти тут не боїшся, чи заснула вже, чи тобі добре.— І, притишивши голос, додав: — Ти ж знаєш, Фанні, Гійом довірив тебе мені! Він усе ще дивився на мене так пильно й ніжно, що я відчула себе зворушеною. — Я не хотів тебе будити... Здається, я починала розуміти. Я спитала: — І... давно вже ти тут? Він на мить завагався: — Та... Давненько.
— Яне... скажи, це просто випадковість, що ти вибрав для цієї поїздки саме четвер? Ліхтарик затремтів у його руці. Можливо, це тремтіння впало на його обличчя, й воно злегка засіпалося? — Що ти хочеш сказати, Фанні? — Якби ти хотів узяти з собою Гійома, то, певно, це було б не в четвер, бо він у четвер працює.
— Так, я хотів узяти з собою саме тебе! Запала мовчанка. Ян не озивався більше ні словом. Пауза тривала довго, так довго, що я хотіла вже, щоб він швидше пішов звідси: це мовчання лякало мене. Його ліхтарик усе ще освітлював моє обличчя. Можна було подумати, ніби Ян розглядає мене так пильно, щоб надовше запам'ятати. Чи не було це прощання? Ян помітив на підлозі ведмедика. Коли я заснула, він випав з моїх рук. — Чому ти взяла його? — здивовано спитав Ян. Я глянула на сіру пухнасту іграшку. Потім знизала плечима: — Бо це трошки ти!
— Ти не змерзла? Тобі добре? Чому горло моє раптом стислося від хвилювання? Замість відповіді я спитала: — Яне, скажи, ти щасливий, що знайшов своє минуле? Він заплющив очі і довго лишався так, мовби стараючись глибше відчути своє щастя, натішитися ним. — Дуже щасливий! — нарешті прошепотів він. І знову всміхнувся мені лагідно й щиро. Він ніяк не зважувався піти звідси. Я розуміла, що Ян теж хоче сказати щось. Але що? Ось він поклав свою долоню мені на руку, застиг на якусь мить і, перш ніж випростатися, пробурмотів : — На добраніч, Фан... Ян промовив це зовсім тихо, голос йому уривався від сором'язливості й хвилювання, але цього разу я добре розчула: він сказав «Фан»... 
Розділ восьмий ТОБІ Ж ТІЛЬКИ П'ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ, ДІВЧИНКО ІЗ СОНЯЧНИХ ДЗИҐАРІВ Густий туман огортав садок, і крізь цю завісу ледь бовваніли сусідні будинки, коли ми другого ранку о дев'ятій годині виходили з дому. Грюкнула хвіртка, і цей звук пролунав у ранковій тиші так сухо й різко, що Ян аж здригнувся, наче від удару. — Фанні,— сказав він,— усе-таки, розумієш, я зараз лишаю тут, за цими стінами, чималий шмат свого життя!.. — А вона тобі нічого нового не сказала цієї ночі? — спитала я.— Ота історія з розбитою машиною, яку покинули десь біля Тура — то просто вигадка, правда ж? — Скоріше маскування. Оскільки вона надумала приховати правду, то мусила знайти якусь нову версію!.. Але, знаєш, вона щиро вірила, що мої батьки загинули в Нарвіку під час бомбардування. Сьогодні вранці, перед тим, як піти на роботу, вона розказала, як я опинився у неї. Госпіталь, у якому вона працювала, стояв тоді не в Турі, а в Бресті. Капітан, прийшовши до Червоного Хреста, віддав мене першій санітарці, яку зустрів там. Але то не була пані Оффланж. Вона вперше побачила мене згодом, через кілька годин, коли прийшла на свою зміну. Вона все ще не могла отямитися від горя — загибелі маленького сина. Побачивши мене на стільці біля чергової санітарки,— так вона розповідала,— плачучи, схопила мене на руки... Голос Яна раптом урвався. Непоборна хлоп'яча сором'язливість перехопила йому горло. Він перейшов майже на бурмотіння, я насилу розбирала слова... — Санітарка порадила пані Оффланж узяти на деякий час хлопчика до себе, аж поки його не репатріюють до Норвегії. Потім розгром, евакуація. Усі санітарки повтікали. У ті дні відступу Червоний Хрест мав, безперечно, досить інших турбот, і ніхто не думав про долю хлопчика, який чудом уцілів у Нарвіку... Так минали тижні, місяці. Світ був розірваний, пошматований війною, Францію поділено надвоє, а кордони між країнами стали непрохідними, як Гімалаї. Пані Оффланж ніколи не чула ніяких розмов про батьків норвезького хлопчика. В час того лихоліття їй зовсім неважко було видати його за свою зниклу дитину... Скінчилась війна, жінка оселилася в Бове. Для неї почалося нове життя: в її садочку бігало й сміялося мале хлоп'я, новий Ян Оффланж... — І все-таки, Фанні,— раптом промовив Ян,— ось поглянь сюди! Це вона дала мені. Правда ж,— це найкращий доказ того, що я — Єф Нільсен? Ми саме проходили північним передмістям Бове. Під ногами стелилася та сама дорога, що нею ми йшли вчора ввечері, але сьогодні, здавалося, вона куди веселіша й радісніша, бо сонце почало розсіювати густий туман і позолотило її своїм промінням. Ян дістав з кишені й подав мені якийсь папірець. То була картка реєстрації новоприбулих до Червоного Хреста, стара, пожовкла від часу,— адже їй уже минуло п'ятнадцять років! — її заповнила чергова медсестра з Бреста, коли Капітан приніс хлопчика. «Прізвище: невідоме. Ім'я: Єф. Вік — приблизно 4 роки.— Привіз з міста Нарвік капітан Ле Марруа». — Вона віддала мені це сьогодні вранці!..— І зовсім тихо, ніби довіряючи якусь таємницю, Ян додав: — Попри все, за що можна було б їй докорити, вона все-таки довела своє благородство й чесність, зберігши цей документ!.. Близько десятої години ранку ми вже виходили з Бове, раз у раз підносячи руки, щоб зупинити попутну машину. — Диви-но, тут наче все змінилося з учорашнього дня! — радісно зауважив Ян. Я глянула на нього. Він сам помітно змінився за цей час: не тільки його обличчя, а й весь він ніби випромінював якесь радісне сяйво. Навіть у його легкій і бадьорій ході почувалася радість, цей нарешті віднайдений душевний спокій. Щось доросле, мужнє і водночас дитяче було зараз у ньому,— так, ніби він удруге народився... Я спробувала поставити себе на його місце, уявити, що то я сама вертаюся до Сонячних Дзиґарів з цією великою, незнаною досі радістю в серці, і в душі моїй бринить-виспівує одна думка: «Ось я йду до Інгвільд, моєї сестри, а там, у невідомій Норвегії, на мене чекає любов батька і неньки...» Думка розповісти про Інгвільд, що вона — приймачка в сім'ї, уже зовсім зникла мені з голови. Ех, Яне, якби я могла знати... Жодна автомашина не хотіла спинятися, і нам довелося пройти кілька кілометрів пішки. І в той час, коли ми невтомно простували вперед, з приємністю глибоко вдихаючи ясне й холодне ранкове повітря, я раптом надумала сказати йому всю правду. Він спитав: — Фанні, а чому Капітан ніколи не розповідав мені про маленького хлопчика з Нарвіка? — Бо він не був певен, що це ти... А якби то був не ти,— уявляєш, яка заварилася б каша? Одного разу Гійом і я спитали його про це, отак, як ти щойно запитав мене, Капітан відповів: «Не можна гратися долею двадцятирічного хлопця!» Мені здається, причина була саме в цьому, розумієш... Не можна гратися долею інших людей. Капітан навчився терпінню, коли плавав довгими днями й ночами на морі. І нас навчав цього.
— Яне,— дивлячись собі під ноги, сказала я,— є ще одне... Мені здається, Капітан не хотів квапити події ще й тому... Тому, Яне, що... Так, я маю тобі це сказати... Ти зовсім не брат Інгвільд... Інгвільд — це дівчинка-сирітка, твої батьки удочерили її, коли ти зник... Ну, от! Тепер усе було сказано. Скінчивши останню фразу, я зрештою наважилася звести погляд на Яна. Він спинився й недовірливо втупився в мене. — Фанні,— повільно мовив,— що ти говориш? У голосі його вчувався гнів і обурення. Я похнюпила голову, ніби визнаючи свою провину. Він знову рушив уперед, і тепер я виразно відчула, який він лютий. Тоді, тільки тоді я зрозуміла всю глибину, все значення своїх слів і те лихо, що вони спричинили. Не можна гратися долею двадцятирічного хлопця... А хіба не це я вчинила допіру? Перед нами розлягався зимовий краєвид, такий любий моєму серцю: суворий, безмежний. Без-кінця-краю, скільки сягало око, простягалися бурі поля, а над .нами — холодне ясно-блакитне небо. Із землі поволі здіймався легкий туман, мовчазним серпанком огортаючи все навколо. Ох, чом я не взяла прикладу з цієї мовчазної землі?! — Якщо я добре тебе зрозумів,— різко почав Ян, і голос його тремтів од гніву,— то Інгвільд удочерили тому, що не було мене. Словом, вона замінила мене... Якби я не зник, не було б ніякої Інгвільд Нільсен. Була б тільки маленька бідолашна дівчинка-сирітка, покинута всіма, одна в усьому світі... Моя гадана смерть була, виходить, благословенням для неї! Так, своїм необережним словом я викликала цю бурю! Але я мовчала. Надто добре знала Янову вдачу і не пробувала одразу втихомирювати грозу... — А сама вона, принаймні, знає про це? — спитав він. — Ні, вона нічого не знає. — Ну от, цього тільки й бракувало! І хтось гадає, очевидно, що мені страшенно хочеться повернутися до Сонячних Дзиґарів, щоб піднести їй цей гарний подарунок: «Знаєш, Інгвільд, тобі привезли брата. Але натомість у тебе віднімуть батьків. їх треба повернути йому, йому! Усі люди водночас не можуть бути щасливі, розумієш!» Я раптом збагнула всю глибину його розчарування й болю. Його радість була надто прекрасна й велика. І це відкриття оглушило його, наче страшний нежданий удар грому. Ян гірко засміявся: — Який же я був дурень, що повірив у це. Я не створений для того, щоб бути щасливим, як інші люди! Я сію навколо себе тільки лихо. Тепер мені зрозуміло, чому я не наважувався поговорити з Капітаном. Краще б я й досі мовчав перед усіма або — ще краще — дременув би звідти давно! І він додав стиха, немовби дивлячись востаннє на свою несправджену мрію, прощаючись із нею: — І подумати тільки, що я уявляв собі це повернення як щось... надзвичайне, прекрасне! У цю мить якась автомашина, хоч ми й не зупиняли її, раптом загальмувала, і молода жінка,— вона сиділа в кабіні поруч зі своїм чоловіком, який вів машину,— висунула голову з віконця: — Ми їдемо до Сент-Омера. Це вам не по дорозі? — Ми йдемо до Булоні,— сказала я.— Це не зовсім по дорозі, але...
— Залазь уже! — пробурчав він. Ми, певно, здалися молодій жінці та її чоловікові вельми похмурою парою. На одне з їхніх запитань я відповіла, як це зробив напередодні Ян, що ми — брат і сестра. І вони, очевидно, подумали, шукаючи пояснення нашій насупленій мовчазності, що в цьому віці брат і сестра частенько ворогують, не знаходячи душевної злагоди. За всю дорогу, поки вони висадили нас десь на околиці Сент-Омера, ми не перекинулися й кількома словами. Була вже друга година пополудні. Я подумала, що ми, напевно, так і не поснідаємо сьогодні. Та мені це було байдуже... Ян мав, як і раніше, понурий, сердитий і нещасний вигляд. Як завжди в такі хвилини, він уперто мовчав, і я сприймала це мовчання як тяжку образу, воно дошкуляло мені більше, ніж ляпас. Прямуючи отак на захід, ми підійшли до шосе, що вело до Булоні, і знову вдалися до свого «автостопу». Цього разу перед нами спинилася сіра автомашина. Ян мовчки підштовхнув мене, і я ковзнула в глибину машини, щоб дати місце і йому. Та в цю мить, несподівано для мене, Ян грюкнув дверцятами, зачиняючи їх, а сам переплигнув через канаву, що тягнулася вздовж шосе. Я встигла тільки побачити, як він кинувся бігти до лісу і вмить зник серед дерев. Минуло кілька секунд, перш ніж я зміркувала, що Ян хоче утекти від мене. Та за ці кілька секунд Ян міг далеченько відбігти від машини. Тоді, не пояснюючи нічого здивованому шоферові, я й собі вискочила на дорогу і побігла навздогін за Яном. Я бігла щосили, задихаючись, і невдовзі опинилася серед лісу. Та Ян уже зник. Мертве опале листя шаруділо під ногами, низько над головою спліталися голі гілки дерев, перешкоджаючи бігти, і все навколо було таке моторошно-таємниче, ніби я опинилася десь у підводному царстві, де риби набувають кольору скель чи водоростей, серед яких вони ховаються. Я гукала: — Яне! Яне! Озовися!.. Проте голос мій лунав дедалі глухіше, слабше. Зрештою я не витримала й розридалася. Кілька разів мені здавалося, що я була зовсім близько від нього, що він причаївся десь тут, у гущавині. Може, він і чув, як я гукаю його, тільки не хотів озиватися! Я не могла збагнути, як це йому пощастило так легко сховатися в лісі і ніби стерти за собою геть усі сліди. Адже ліс був зовсім невеликий!.. Я, мабуть, досить довго блукала в лісі. Нарешті, мені спало на думку, що, поки я отак навмання блукаю серед Дерев, Ян може зайти далеко і сховатися десь у сусідньому селі. Я враз кинулася до шосе. Ось уже й дорога,— та хоч як я напружувала зір, вдивляючись удалину,— ніде не видно було високої Янової постаті. Я розгледіла тільки на дорозі невиразний силует чоловіка за кермом трактора, а ще далі, внизу, на узбіччі дороги якийсь селянин вів за вуздечки двох коней. Я спробувала обміркувати ситуацію. Минуло, певно, хвилин двадцять, відколи Ян побіг від машини. Я загубила його сліди за ці двадцять хвилин, але інші люди, можливо, бачили його. Треба попитати людей,— чи хто не стрічав його... Чоловік з кіньми був уже зовсім близько від мене. Він ішов поволі, попереду своїх конячин, одну руку засунувши в кишеню, а другою тримаючи коней під вуздечки. Позаду волочилася борона, лишаючи за собою то тут, то там грудки сірої землі, вже затверділої на морозі. Коли чоловік порівнявся зі мною, я пішла поруч із ним. — Пробачте, чи ви не бачили тут хлопця, такий високий з ясним волоссям і рюкзаком за спиною? 
Здавалося, моє запитання не дуже зацікавило селянина, він так само, не притишуючи ходи, ішов і йшов, дивлячись поперед себе, вигляд у нього був досить непривітний, лице червоне, обвітрене. — Ні! — нарешті сказав він.— Не бачив. Допіру бачив тільки листоношу на велосипеді, та ще отой автобус, що возить туристів, проїхав на Булонь... — А Булонь — у тому напрямі, правда? — спитала я, показуючи пальцем позад себе. — Ато-о-ж! — відповів він із смішним протяжним акцентом,— так говорять усі жителі півночі, і їх завжди можна впізнати по вимові, так само, як і бретонців. — А... там, попереду,— що?
— Бувайте здорові,— сказала я, рушаючи в сторону села. Я вирішила насамперед податися до абатства. Хтозна, чи Ян, помітивши здалеку покрівлю монастиря, не надумав раптом... Ліворуч од мене простяглася темна алея, і я звернула на неї. Пройшовши трохи, побачила присадкуваті довгі тихі будівлі, а прямо перед собою — маленькі двері, увінчані хрестом. Я відчинила їх, увійшла й сіла в глибині каплиці на лаву для парафіян. На кількох окремих, розташованих на помості дубових ослонах молилися ченці. З їхніх чорних клобуків я впізнала бенедиктинців. — Там село, зветься — Віске. А ота велика цегляна будівля — то бен-абатство. — Яке, яке абатство? — Ну, яке? Бен, святих отців! Я не знала, що то за абатство святих отців — «бен», але не стала більше розпитувати. Довго просиділа я непорушно, дедалі дужче впадаючи в розпач, бо усвідомила, нарешті, всю серйозність того, що сталося. Якщо я не знайду Яна, він сам ніколи не повернеться. Він уже все знає, і йому нічого більше вертатися до нас. «Я не створений для того, щоб бути щасливим, як інші люди!» Ах! Чому я тоді не прикусила собі язика!.. Ось один із ченців підвівся і неквапливо попрямував до виходу. Я теж підвелася, ступила крок йому назустріч. Він спинився, чекав. Підійшовши, я побачила його здивований погляд. Невже він прочитав на моєму обличчі всю мою тривогу і скорботу? І враз шалена надія пойняла мою душу: а може, такий самий вираз чернець щойно спостерігав на іншому обличчі?.. — Даруйте мені, отче,— тихо мовила я,— я шукаю... Я шукаю високого білявого хлопця з рюкзаком на спині. Чернець відповів, не вагаючись: — Так, він був тут приблизно півгодини тому. І, подавши мені знак рукою йти слідом за ним, рушив до виходу. — На жаль,— зовсім тихо додав він.— На жаль, я не можу вам сказати, що з ним сталося і де він зараз. Але я добре бачив, як він виходив з каплиці. — А як... який у нього був вигляд? — пробурмотіла я. — Такий самий, як у вас: тривожний і скорботний. В голосі ченця забриніло невисловлене запитання. Я підвела голову, глянула на нього. В його очах я побачила стільки людської доброти, що губи мої мимоволі затремтіли. — Моя дитино,— мовив чернець, усміхаючись тихою лагідною усмішкою,— чи не міг би я чимось допомогти вам? — Я повинна його розшукати. Розумієте, він утік, бо почуває себе нещасним.
жүктеу/скачать 1.92 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|