Клод Кампань прощайте, мої п'ятнадцять літ


Перш ніж заговорити, він помовчав кілька хвилин, весь поринувши, як здавалося на перший погляд, у свою працю



бет8/14
Дата27.06.2016
өлшемі1.92 Mb.
#162248
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

Перш ніж заговорити, він помовчав кілька хвилин, весь поринувши, як здавалося на перший погляд, у свою працю.

Послухай, Фан,— озвався він нарешті.— Мені треба перевірити все, що ти мені щойно розказала. Роботи цього вечора мені лишилося ще на добрих дві години. Я все обміркую, а завтра ми з тобою поговоримо, гаразд?



Потім, очевидно побоюючись, щоб я не піддалася раптовому жіночому поривові й не наговорила десь зайвого, він додав:

Тільки Капітанові про це — ні словечка!

Чому, Гійоме? Це ж він надумав запросити Інгвільд до Франції? Певно, мав причини вважати, що вона — Янова сестра. Отже...

Обличчя Гійомові спохмурніло.

Звісно, звісно,— якось нехотя погодився він.— Але ж не слід забувати про його вік, про докори сумління, що не дають йому спокою, коли він думає про того малого хлопця з Нарвіка... Після твоєї зустрічі з цією жінкою, мені здається, усе треба заново обміркувати, обговорити. Ні, Фан, зараз не кажи йому нічого. Ми з тобою досить дорослі, щоб узяти на себе — на деякий час — продовження цієї битви й пошуків, як ти гадаєш?



Я мовчки кивнула головою й рушила до дверей майстерні. Тоді Гійом поклав на верстат свій інструмент, струсив тирсу з рукава светра й підійшов до мене.

Ти не дуже побивайся, мала,— лагідно мовив.— І постарайся заснути.


Але тої ночі нам не судилося заснути.

Тільки-но я прочинила двері майстерні, як в лице мені знадвору війнуло крижане повітря. Я одразу відчула: щось скоїлося. Двері, що вели з кухні на подвір'я, були розчинені навстіж і грюкали під поривами вітру. Я добре пам'ятала, що старанно зачинила їх. Отже, хтось, ховаючись у кухні, підслухував нас, а тепер утік.

Гійоме! — стиха гукнула я.



Він побачив одчинені двері, глянув на мене.

Безперечно, це була Інгвільд! — мить подумавши, буркнув він.— Хто ж іще...



Я дивилася на брата, зовсім приголомшена.

Ходімо! — сказав Гійом, тягнучи мене до чорного отвору дверей.



Перед кімнатою Інгвільд ми спинилися, прислухались. Ні звуку. Може, вона спить?

Піди подивися,— прошепотів Гійом.— Тільки тихенько.



Та за мить ми вже ввімкнули електрику: Інгвільд у кімнаті не було, і її недбало кинута нічна піжама валялася на підлозі.

Я відчула страх,— такий страх почуває дитина, вчинивши непоправну шкоду.

Ми швиденько піднялися в кухню. Гійом узяв великий електричний ліхтарик, і ми обійшли весь садок, освітлюючи кожен куточок. Потім спустилися аж до річки, що тихо котила свої води.

Інгвільд!.. Агов! Інгвільд, де ти? — півголосом гукали. Та ми вже знали, що вона не відгукнеться. Невже ж ми боялися глянути правді в очі?

Вона подалася до Яна, ця божевільна! — скипів Гійом.— Що ж, треба її догнати, поки вона туди не добігла.

О Гійоме! — мало не плачучи, вигукнула я.—



Що ж буде, коли вона розкаже Янові? А вона неодмінно все йому розповість!

Візьми себе в руки,— мовив Гійом як людина, готова зустріти небезпеку віч-на-віч.— Не дурій, Фан. Що буде, те й буде. Ми не вчинили нічого поганого. Все одно Інгвільд колись дізналася б, що у неї, можливо, є брат. То спробуймо хоч пом'якшити те, що має статися.

Але ж мій велосипед з позавчорашнього дня несправний, ти ж добре знаєш,— зауважила я, побачивши, що Гійом рушив до сараю.

Нічого, сядеш на раму. Ти ж їздила так зо мною.



Справді, він мав слушність. То була наша давня звичка. Я одразу зручно вмостилася на рамі велосипеда: ліва нога звисає трохи нижче ніж права, руки тримаються за кермо посередині, корпус ледь повернуто вбік. Скільки разів ми прогулювалися так з Гійомом по сільських дорогах ще в ті часи, коли одного велосипеда нам цілком вистачало на двох!..

Поволі, важко Гійом виїхав з двору. Я тримала в руці електричний ліхтарик. Крутячи педалі. Гійом щоразу коліном підштовхував його, і ліхтарик стукав об кермо.



Я глянула на свій ручний годинник.

Чверть на дванадцяту. Інгвільд вийшла хвилин на двадцять раніше за нас, але ж вона йде пішки.



Більше ми ні про що не говорили. Чути було тільки, як постукує об кермо ліхтарик.

Я напружено вдивлялася в нічну темряву: фара велосипеда прорізала її, кидаючи перед нас яскравий сніп світла.

Хай йому біс! Холодно стає! — бурчав Гійом крізь зуби.— Певно, мороз буде! Фан, ти не застудишся?

Не турбуйся,— байдуже кинула я.

Справді, почало приморожувати. На небі, безхмарному, холодному і ясному, як величезна брила криги, густо висипали зорі... Коли Гійом відхилявся до узбіччя, я помічала блискучі колії на дорозі й суху траву, що рипіла під колесами. Камінець вилетів з-під колеса, покотився в канаву, і сухий, ясний звук його довго відлунював у чистому зимовому повітрі.

Ставало дедалі холодніше. Але ми не думали про це. Були речі значно важливіші, і про них ми мали поміркувати. І все-таки... Все-таки за інших обставин я, либонь, відчувала б насолоду від такої довгої прогулянки вночі удвох із Гійомом.

Гійом щосили натискав на педалі, і мені доводилося нахилятись уперед, щоб не заважати йому, бо його підборіддя часом торкалося моєї потилиці. Від його прискореного дихання інколи розвівалося волосся, і тоді він, махаючи головою, скидав його з себе. Час від часу брат глибоко втягував повітря, щоб звести дух.

Я чула Гійомів подих над собою, і раптом мене залила гаряча хвиля ніжності до нього. Завжди так було й буде: трапляються хвилини, хоч можливо й рідко, у дружбі між братом і сестрою, коли молодша, «маленька» сестра,— навіть, якщо їй минає п'ятнадцять років,— почуває до свого великого, солідного старшого брата якусь ніби материнську любов. І саме в той час, коли він щосили налягав на педалі, я зненацька відчула, що Гійом зараз такий близький мені, як ніколи,— мабуть, такою близькою і рідною може бути тільки власна дитина. Я не була певна, що й він почуває щось подібне, але, видно, він теж задумався про щось, бо здригнувся, ніби раптово прокинувся від сну, коли я зненацька закричала:

Спинись, Гійоме! Бачиш: он там, ліворуч, проти схилу!



Гійом тихо загальмував, я стрибнула на землю, і вся моя тривога враз повернулася до мене. Ну, що ми можемо їй сказати?

Але Гійом уже питав її:

Що ти робиш, Інгвільд?



Я здивувалася з його тону, різкого, вимогливого, майже грубого. Можна було б сказати, що він пережив великий страх і тепер, позбувшись його, нараз вибухнув гнівом.

Що ти тут робиш? — повторив він. Що це за манера — чкурнути з дому серед глупої ночі, нікого не попередивши?



Кілька секунд дівчина стояла розгублена, приголомшена нашою появою, а потім сама спалахнула й вигукнула обурено:

А ви? Що ви тут робите? Може, мене не стосується те, про що ви допіру говорили в майстерні? Ну що ж, а те, що роблю зараз я, тим більше не стосується вас! Це не ваше діло!

Інгвільд,— уже лагідніше мовив Гійом,— тобі треба вернутися додому.

Так он у чім річ, тепер я зрозуміла: Гійом просто боявся за неї. Двадцять років життєвого досвіду й мудрості покладали на нього відповідальність за цю маленьку чужоземку, полишену під опіку Сонячних Дзиґарів, його Сонячних Дзиґарів, і він боявся, всю дорогу боявся, що не зможе зарадити лихові, яке могло спіткати Інгвільд з його вини. І знову — вже в котрий раз! — я захоплювалася братом: як він умів приховати свою тривогу, щоб заспокоїти й підбадьорити мене!

А ви вважали мене за таку дурненьку? — гнівно вигукувала Інгвільд.— Ви думали, я нічого не помічаю, відколи ви почали робити таємниці між собою!

Інгвільд, запевняю тебе, нам треба вернутися додому,— знову повторив брат, і голос його на цей раз став ще лагідніший.

Гійом поклав руку їй на плече.

Але дівчина відштовхнула його і рушила вперед по дорозі.

Ні, я не вернусь! Я втекла з дому, щоб спитати у Яна всю правду... О, він, я певна, зрозуміє мене! — з болем вихопилось у неї.



Брат не наполягав більше. Певно, не знав, що їй відповісти. І ми з Гійомом теж рушили вперед поряд із нею, простуючи до мукомельні, бо що нам лишалося діяти? Якщо ми будемо біля неї, то, можливо, хоч не дамо Інгвільд наробити дурниць і зчинити переполох.

Вона прискорила ходу, на кілька кроків випередивши нас, і тепер ішла попереду, видно, сподіваючись, що ми зрештою відстанемо. Але ми не відставали.

Чого ви йдете за мною? — не витримала вона.

Інгвільд, не треба йти зараз до Яна,— мовив Гійом примирливо.

Що дужче нервувалася й гнівалася Інгвільд, то спокійнішим, здавалося мені, і врівноваженішим ставав Гійом. Він говорив ніби з малою упертою дитиною.

Ні, ти не повинна туди йти, повір мені,— переконував він.— Ян, можливо, ні про що не здогадується. Адже ми й самі ще нічого не знаємо напевно!

Ну що ж, коли він ні про що не догадується, я сама скажу йому все!

Я затремтіла з обурення. Але Гійом, котрий стояв поряд зо мною, і оком не моргнув.

Послухай-но, Інгвільд,— повільно, з притиском сказав він, ніби бажаючи, щоб кожне його слово якнайглибше дійшло до її свідомості.— Послухай, Інгвільд, якщо ти скажеш Янові про все, ти цим самим заподієш йому зло. Чуєш, ми не хочемо, щоб ти йшла зараз до Яна, бо цим ти заподієш йому зло.



На якусь мить запала мовчанка. Потім Гійом додав:

І, знаєш, можливо, ти й правду кажеш: останнім часом ми багато чого приховували від тебе. Але ж ми чинили так з цих самих міркувань: ми боялися завдати тобі прикрощів і горя.



Він провадив далі, притишивши голос і ніби просячи у неї пробачення:

Та, на жаль, це сталося! Зло таки вчинилося. Інгвільд так само мовчки, не відповідаючи, йшла вперед і, безперечно, роздумувала над Гійомовими словами, бо за якусь мить вона промовила:

А чого б це я заподіяла йому зло, якби розповіла, що я його сестра? Бо я саме це зрозуміла з вашої розмови. Це ж саме про таку фантастичну новину ви щойно говорили між собою?

Вона вимогливо повернула голову до Гійома.

Так,— підтвердив він.— Але ж...

То невже це так страшно для нього — дізнатися, що я його сестра? І що він — норвежець? І що несподівано знайшлися його батьки, родина, домівка?.. Скажи, невже це так страшно?

Ні, Інгвільд,— терпляче пояснив Гійом.— Це було б просто чудово, але ж, зрозумій: ми ще зовсім не певні в цьому.



Проте дівчина уперто верталася до тієї самої думки:

Єф Нільсен, хто це такий — Єф Нільсен? Дома я ніколи не чула цього імені. Але ж Нільсен — це моє прізвище. Я — Інгвільд Нільсен. І якщо він справді був, Єф, чому ж тато з мамою ніколи не говорили про нього, чому? Чого вони вважали, що він зник безслідно? Як він опинився у Франції? Чого став зватися Яном?..



Інгвільд говорила й говорила, ідучи вперед, аж поки за поворотом, метрів за двісті чи триста, не забовваніла будівля мукомельні — вона виринула серед голого поля, ніби величезний привид на тлі зоряного неба.

Гійом, так само, як і я, побачив її, але ми не зважувалися зупинити Інгвільд. Тривожно думали в ту мить про Яна, який, певно, зараз мирно спав у своїй кімнаті, а ми йшли до нього, щоб порушити його спокій.

Гійом простягнув уперед руку, показав пальцем на важкі кам'яні мури.

Послухай, Інгвільд, спинися... Досить уже на сьогоднішній вечір плутанини. Не треба заварювати цю кашу ще крутіше. Не треба завдавати лиха ще й Янові, якщо вже так вийшло з тобою.

Ах, я не знаю, нічого не знаю,— простогнала дівчина, і видно було, що вона вже не має сил опиратися.— Але дайте мені хоч підійти туди, до тих стін... Я хочу знати, що він поруч, близько. Може, відчую серцем, чи він брат мені...

В ту мить для неї існував тільки Ян, про нього одного вона думала...

Ми підійшли до мукомельні. Її кам'яні мури здіймалися вгору перед нами, і тінь від них, здавалося, лягала на нас важким тягарем. Масивна, двійчаста дерев'яна брама під кам'яним прольотом, заокруглена вгорі, була замкнена. Проте Інгвільд тої ночі, здавалося, бачила в темряві, як кішка. Вона рішуче попрямувала до маленької хвіртки, майже невидимої поночі біля широкої брами, підняла клямку, штовхнула, і хвіртка відчинилася. Слідом за Інгвільд увійшли і ми на подвір'я мукомельні.

З першого ж погляду вона впізнала колишній борошняний склад, який був поряд, ліворуч од нас,— саме там ми знайшли тоді притулок хлопчиськові, що провалився на ковзанці, там Інгвільд помітила потім отой таємничий лист від жінки в чорному...

Зимова ніч огортала все навколо байдужістю й холодом. Єдине вікно Янової кімнати, здавалося, дивиться на нас похмурим і допитливим оком.

Інгвільд ступила крок до дверей, за ними, як ми знали, були сходи, що вели до складу й горища, до Янової кімнатки.

Гійом хотів затримати її. Та Інгвільд уже й сама спинилася, притулилась до стіни. Здавалося, вона напружено обмірковує, що діяти далі.

Ви кажете, Ян не знає, що він мій брат. А чого ж тоді він зупинив мене того першого вечора, перегородивши дорогу своєю автомашиною? Чого так схвильовано дивився на мене?.. А взимку, у грудні, коли я вперше почула, як він грав на роялі у Сонячних Дзиґарях?.. Він підійшов до мене й промовив: «Якщо я знову колись покличу вас серед глупої ночі, чи ви озветеся до мене?» Так, так, я точно пам'ятаю ці слова, вони завжди пригадуються мені. І, ще не знаючи його, я відповіла: «Так, я неодмінно прибіжу». Я обіцяла йому. Вже тоді я чомусь мусила коритися йому, сама не знаю, чому...



Інгвільд говорила повільно, затинаючись,— вона ніби розпачливо намагалася розібратися в цій хвилі спогадів, що затопила її.

Потім глянула на мене.

А той святвечір, ти пам'ятаєш, Фанні? Коли Ян став на порозі Сонячних Дзиґарів, такий нещасний, схвильований, мовби з ним щойно скоїлася якась катастрофа... а як потім він утік од нас? Я дала йому ту обіцянку, тому й побігла слідом, ніби могла його врятувати... Сподівалася, що він повернеться, поки ви були у церкві, повернеться і пояснить усе, про що ви не хотіли мені говорити. Але він не прийшов. О! Коли б ти знала, Фанні, яка нещасна я була в той вечір. Я почувала себе такою ж покинутою й безпорадною, як і Ян.



Вона замовкла і, раптом одірвавшись від стіни, глянула на вікно Янової кімнатки. Тьмяний промінь місяця осяяв її обличчя, і я побачила в її сумному погляді стільки невимовної любові, ніжності, благання! Ми боялися, що вона от-от закричить, заплаче.

Інгвільд! — розгублено почав просити Гійом.— Інгвільд, не треба!



Дівчина здригнулась і з гіркою усмішкою промовила:

О! Не турбуйся! Я розумію.



І поволі рушила до маленької хвіртки, якою ми щойно ввійшли на подвір'я. Ми подалися за нею.

Коли до хвіртки лишилося кілька кроків, Інгвільд обернулась, і ми прочитали на її обличчі страшне збентеження, надію і розпач водночас.

Те, що сталося зразу по тому, назавжди закарбувалося в моїй пам'яті.

Інгвільд на мить мовби завагалася, куди йти, як заблукана дитина. Потім, припавши до Гійомового плеча, гірко-гірко заридала.

Це правда, скажіть мені, це правда, що в мене є брат?.. О! Ви не можете зрозуміти, що це означає! Коли Фанні тихенько вийшла із своєї кімнати і я крадькома пішла в кухню, то сподівалася почути все, тільки не те, що він мій брат! «Інгвільд, можливо, сестра Янові!..» Як тільки я почула ці слова, мене пойняла шалена, несамовита радість, надія, я думала тільки про одне: аби це була правда! А тепер ви своїми сумнівами, доказами, своєю розсудливістю хочете зруйнувати все.



Вона ридала, схлипуючи, шморгаючи носом, як мале дитя. Мені здавалося, що її ридання відлунює в глибокій нічній тиші, мов удари грому. Не може бути, щоб там, нагорі, Ян не почув їх!

Гійом, втративши від цього несподіваного вибуху горя всю свою розважливість і мудрість, стояв мов укопаний. Вигляд у нього був страшенно розгублений. Потім він поклав руку на голову Інгвільд і почав ніжно гладити її волосся, нічого не кажучи, а вона, затинаючись і тремтячи всім тілом, говорила:

Фанні, у тебе є брат! Вас двоє. Вас завжди буде двоє, завжди! Ви не знаєте, що це таке — бути одиначкою. Мені й на думку не спадало, що я теж могла б мати брата! І що це міг бути Ян... Ви тільки уявіть собі! Мати такого брата, як Ян!



Я щиро вірю, що Ян — твій брат,— поволі мовила я. Здалося, Гійом чудом передав мені свій спокійний тихий голос — так він говорив з Інгвільд, коли ми наздогнали її на дорозі.— А тепер ходімо з нами, Інгвільд. Ми розкажемо тобі історію маленького хлопчика із Нарвіка, хлопчика, яким, можливо, знову став би Ян у твоїй прекрасній Норвегії...

Я взяла Інгвільд за руку, витерла своїм носовичком залите слізьми обличчя і не поспішаючи повела її до виходу з мукомельні, на дорогу.

Гійом мовчки йшов за нами.





Розділ шостий

Я СКАЗАЛА, ЩО З ЯНОВОЮ ТАЄМНИЦЕЮ ТРЕБА БУТИ ДЕЛІКАТНИМИ Й ТЕРПЛЯЧИМИ

Уранці другого дня, в п'ятницю, треба було знову їхати до колежу. Знову — довга дорога на велосипеді, удосвіта, по скрипучому морозу; дахи Булоні, що зненацька виринали на повороті, на обрії — вершини гірського пасма Мон-Ламбер. А вдалині — море, тьмяно-сіре, з кам'янистим скелястим берегом, таке схоже на арктичне суворе море. Знову —штовханина перед вхідними дверима колежу, різноколірні рукавички й каптури дівчат-гімназисток. «Добридень»,— чується раз у раз, і привітання це звучить уривчасто, майже суворо, воно неначе затверділо на морозі. Потім — на зміну метушні й галасливій штовханині — мертва тиша у класі...

Звичайна п'ятниця, ранок, як і сотні інших ранків у колежі імені Анжельє в Булоні...

Як звичайно, змінюються один за одним уроки: французька мова, природознавство, історія. Годинник незворушно-байдуже відлічує час. Я слухаю монотонні пояснення вчителів, спокійні й неквапливі — раніше мені завжди здавалося, що вони такі мудрі, цікаві. Але цього ранку вперше щось у мені протестує, повстає проти цієї звичної одноманітності.

Інгвільд сидить на своєму місці, поруч зі мною, так близько, що її лікоть торкається моєї лівої руки, і я часом навіть відчуваю, як легенько тремтять від напруження її пальці, коли вона пише. Та цього ранку її рука якась дерев'яна, і сама Інгвільд зовсім байдужа до класних справ. Інгвільд усім своїм єством, думками, тілом і душею зараз далеко звідси, я розумію це. Коли я насмілилася скоса, крадькома позирнути на неї, серце моє стислося: на її обличчі був зовсім новий, такий незвичний для неї вираз страждання й болю. Це збудило в мені спогад про нашу вчорашню нічну пригоду, про всі ті викриття й нашу вимушену далеку прогулянку, що привела нас трьох аж під вікно Янової кімнати.

...Повернувшись до Сонячних Дзиґарів, я довго не могла заснути і тому зовсім не виспалася. Так само й Інгвільд. Уранці, коли ми нашвидку давилися гарячою кавою, боячись запізнитися в колеж, до кухні зайшов Капітан. Він ще нічого не знав про нічні події, але, видно, прочитав щось на наших обличчях, бо спитав:

Стомилася, Інгвільд?.. І ти теж, Фанні?.. Вигляд у вас обох не дуже гарний.

Роботи багато,— квапливо пробурмотіла я.— Доводиться пізно сидіти над домашніми завданнями... Ну, до вечора, татуню! Нам треба поспішати, а то запізнимося!

У дворі Інгвільд одразу поцікавилась, чи знає дідусь про все, що сталося.

Ні! — відповіла я.— Я нічого не сказала Капітанові, а він сам ні про що не питав.



Дорогою до Булоні ми не промовили більше ні слова про те, що так мучило нас обох. Холодний рвучкий вітер — того ранку було три градуси нижче нуля — ніби заморозив нам губи. До того ж мені здавалося, що я повинна надати моїй подружці право говорити першою, коли вона схоче. Хіба ж не її серце найдужче вразили й поранили ці нічні події?

Тепер, сидячи поруч неї за одною партою, я читала в її очах таку тривогу й збентеженість, що мені стало ясно: на перерві на мене посиплеться град запитань.

Так і сталося.

А що, як я одразу повернуся до Норвегії? — різко кинула вона мені в обличчя, тільки-но ми вискочили з класу й опинилися в безлюдному кутку подвір'я.



Не давши нічого відповісти, вона запально вела далі, трохи притишивши голос:

Це ж було б настільки простіше! Я розкажу про все моїм батькам! Спитаю, чи правда, що в мене є брат. Я змушу їх приїхати до Фовемберга. Вони побачать Яна, поговорять з ним. Так, так, вони неодмінно його впізнають!



Голос їй затремтів. Видно було, що хвилювання її дедалі зростає. Мені неодмінно треба було заспокоїти її.

Інгвільд,— пробурмотіла я, сама не дуже добре володіючи собою,— невже ти справді хочеш зробити нещасними усіх навколо себе? Гійом же пояснював тобі: ніхто з нас не має певності, що Ян — це той самий хлопчик із Нарвіка. А раз ми ще нічого певного не знаємо, яке ж ми маємо право завдавати страждань твоїм батькам, завдавати зайвого горя самому Янові, знову ворушачи давнє минуле? А що, як нас ввели в оману тільки наші ілюзії?



Потому я довго й докладно пояснювала їй, чому мені здається зайвим обтяжувати ще й Капітана нашими нерозв'язними питаннями та сумнівами. Його ноша й так важка. Коли настане слушний час, ми, знаючи його мудру розсудливість, розкажемо йому все.

Інгвільд пообіцяла ні про що не розпитувати Капітана. Але зробила вона це дуже неохоче, проти своєї волі, і на обличчі її був такий непокірливий вираз, що я обняла її й силоміць потягнула за собою, міцно тримаючи під руку, щоб вона відчула, як добре я розумію її стан. Адже її сьогоднішній бунт колись пережила і я. Отож я намагалася дати їй зрозуміти, що вона не повинна обмежитись самим бунтом, а має обережно діяти далі, пам'ятаючи, що з Яновою таємницею треба бути делікатними й терплячими.
Обід у Сонячних Дзиґарях був того вечора досить дивний. Інгвільд ніяк не могла утриматися, щоб не позирати раз у раз на Капітана; вона дивилася на нього розгублено, збентежено і водночас жадібно пожираючи його очима, наче на сфінкса, що знає якусь надзвичайну таємницю, але не хоче про неї говорити. Зрештою дідусь помітив ці дивні погляди і трохи спохмурнів.

Гійом того вечора виявляв особливу братню приязнь і доброзичливість до Інгвільд, і це теж не минуло моєї уваги.

Простягнувши руку через стіл і поклавши свою долоню на кулачок Інгвільд, Гійом раптом зауважив:

Слухай, ти ж іще не куштувала в нас справжнього рому!



Я помітила, як, усе ще тримаючи руку Інгвільд у своїй долоні, він стиснув її на мить так багатозначно і з такою відвертою симпатією, що наша подружка, видно, добре відчула це, бо кров ударила їй в лице, аж лоб порожевів.

Після обіду,— сказав Гійом,— я приготую для тебе такий грог, якого ти ще ніколи в житті не куштувала: тобі не тільки двоїтиметься в очах,— ні, ти побачиш три шафи замість однієї, що стоїть біля ліжка!



І справді, він зайшов до неї в кімнату, коли Інгвільд уже залізла під теплу ковдру, приніс грогу й дивився, як дівчина. маленькими ковтками п'є приготовлений ним напій.

А тепер треба спатоньки, донько фіордів. І не тривожся, коли не почуєш, як порається в своїй кімнаті Фанні. Вона зараз на часинку зайде до мене,— нам треба про дещо поговорити.



І він підніс палець до губів, ніби хотів спинити якесь запитання, що, видно, крутилося в неї на кінчику язика.

Не суши собі голови чорними думками, спи спокійно. Вас тут дуже люблять обох, і Яна, й тебе. І все робитиметься тільки задля вашого щастя, це я тобі твердо обіцяю!


Отож я рушила слідом за Гійомом до його майстерні. І тут він повідав мені всю правду, сувору й приголомшливу правду про Інгвільд...

Капітан, сказав мені Гійом, не міг не помітити сьогодні вранці наших похмурих, стривожених облич. І коли ми з Інгвільд поїхали до Булоні, він почав розпитувати Гійома.



Я надто добре знала обох моїх «мужчин», їхню делікатність і стриманість, а тому ясно уявила собі, як це сталося. Гійом якимось десятком-двома фраз, же більше, до того ж не дуже наголошуючи на моїй зустрічі й розмові з жінкою в чорному, розповів, що скоїлося в четвер увечері в його майстерні... Як Інгвільд причаїлася в темній кухні, як потім вона кинулася щодуху бігти до мукомельні, як ридала Інгвільд і як він перехвилювався сам...

Я маю щось тобі сказати, Гійоме...



Капітан вертів на всі боки свою люльку, ніби не зважуючись набити її тютюном.

Не було особливої потреби поспішати, мені здається, і розповідати вам про це раніше,— нарешті, мовив він.— Але тепер Фанні й ти повинні це знати, тоді ви будете, може, ще тактовніші й делікатніші з Інгвільд...



Він спинився на мить, як плавець, що збирається пірнути в глибину.

Ну, гаразд, слухай! Інгвільд — не рідна дитина в сім'ї Нільсенів, а приймачка... Але в Нарвіку для всіх Інгвільд — донька Нільсенів. Після того, коли в червні сорокового року безслідно зник Єф, а точніше — після його смерті, як гадали батьки, вони були в такому розпачі, що не могли далі залишатися в Нарвіку. Переїхали до Осло, і ось у цьому місті, десь у листопаді того ж сорокового року, обставини склалися так, що їм довелося надати притулок шестимісячній дівчинці, єдиній доньці молодого норвезького подружжя, їхніх сусідів по будинку,— вони жили на тій самій площадці, що й Нільсени,— яких арештувала німецька поліція. То була Інгвільд... Батьки її так і не повернулися. На початку сорок першого року Нільсени довідалися, що обох їх розстріляно. Вони розшукували кого-небудь з родичів цієї родини, але нікого не знайшли. Тоді вони вирішили удочерити Інгвільд, Трохи згодом, уже в тисяча дев'ятсот сорок третьому році, Нільсени повернулися до Нарвіка. Дитині було три з половиною роки,— саме той вік, у якому помер їхній маленький Єф... Життя, здавалося, помалу відроджувалося. Вони нікому нічого не казали. Тільки їхній свояк, пан Оффер, знав усю правду.

Це він і розповів тобі про все? — спитав Гійом.

Так, ще в перших своїх листах. Він не міг інакше, бо ж я теж відверто розповів йому, чому надумав запросити Інгвільд до Франції, які я мав для цього підстави. І він настійливо радив мені держати це в таємниці від усіх, а особливо від самої Інгвільд.



Гійом не міг стримати свого хвилювання й почав широкими кроками ходити по кімнаті. Він, звичайно такий спокійний, урівноважений, відчував у ту хвилину роздратування, знервованість.

Зрештою він спинився перед дідом і спитав його з якоюсь владною вимогливістю:

Ти кажеш про підстави, які ти мав, щоб запросити Інгвільд до Франції! Отже, у тебе справді є серйозні підстави думати, що Ян і є той хлопчик із Нарвіка? Коли б ти тільки знав, як часто ми з Фанні мучилися від того, що не наважувалися тебе спитати про це...



Капітан мовчки знизав плечима.

Хлопчику, серце має свої підстави...

Знаю,— кинув Гійом.— От тільки цікаво знати: чи з такими підставами й доказами капітан може щасливо допровадити свій корабель до гавані? Мене б це вельми здивувало!

І мене теж, Гійоме! А той корабель, за який я тепер несу відповідальність, у сто крат хиткіший, аніж усі вантажні судна, котрими я будь-коли командував... Уперше, коли Ян переступив поріг Сонячних Дзиґарів, я одразу ж мимоволі подумав про те маля з Нарвіка. Ця думка пронизала мене так раптово й гостро, як удар грому з блискавкою: а що, коли це він? Щось подібне може почувати хіба що хлопець перед коханою дівчиною, з якою він зустрівся вперше. І це відчуття вже не покидало мене. Я чесно боровся з ним,— так хлопець силкується подолати своє безнадійне кохання. Та це мені не вдавалося, навпаки, весь вигляд Яна, його манера поводитись, його стриманість і мовчазність, і те, як він бентежився, коли мова заходила про його минуле, з якою жадібністю поривався до нас, і ці вічні несподівані зміни настрою дорослого хлопця, намагання віднайти душевну рівновагу, його загальна культура й освіта, що так мало пасували до роботи простого шофера мукомельні,— усе це знову й знову наводило мене на ту саму думку: може й справді Ян і є той хлопець з Нарвіка? А ота нестримна, дикувата цікавість на дорозі пізнього вечора, незабаром після приїзду Інгвільд? Безперечно, він ніяк не міг вгадати в Інгвільд своєї сестри, але ж вона приїхала з Норвегії, вона принесла з собою усі міражі й чари далекої країни, котра була, можливо, його справжньою батьківщиною...

І дарма що це триває вже кілька місяців,— різко урвав його мову Гійом,— ти досі так нічого й не сказав Янові, не поговорив з ним?

Бо він ні про що не питав мене! — виправдувався Капітан. І, суворо дивлячись на Гійома, додав: — Не можна так легковажно гратися з людським щастям. Не можна так просто гратися з долею двадцятирічного хлопця!.. Звісно, я міг би розповісти Янові історію хлопця з Нарвіка. А що, як потім з'ясується, що між ними немає нічого спільного? Ти уявляєш, яку кашу ми заварили б?



Гійом знову мало не перепинив Капітана. Яку кашу? Що він каже? Якщо Ян не має нічого спільного з Єфом, то його не обходитиме історія Єфа. Але в ту ж мить він уявив собі Яна таким, як той був, відколи вони познайомилися: самотній, бездомний, далекий од матері, яка, власне, і не була його матір'ю. І цьому хлопцеві, знедоленому й нещасному, як голодний пес, чи можна було сказати йому: «А знаєш, ти, певно, маєш батьків у Норвегії, але цілком можливо, що це просто збіг обставин, помилка. Єф Нільсен — не єдина дитина, що зникла під час війни. Отже, почекай, друже. Терпіння — і все з'ясується!»

Ні! Не можна так жорстоко гратися з людською долею і щастям!

Гаразд,— погодився, нарешті, Гійом,— ми не скажемо Янові так прямо. Та невже не можна якимись обхідними шляхами розвідати докладніше про його минуле? Що було потім з маленьким Єфом, котрого ти прийняв на борт «Сіріуса», покидаючи Нарвік? Ти ж ніколи нічого не казав нам про це, батечку!

А що б від того змінилося? Адже минуло вже довгих п'ятнадцять років, і стільки різних подій прошуміло над головою... Ну, що тобі сказати? Єф лишився з нами на борту до Бреста. Як і всі інші морські кораблі, що поверталися з Норвегії, «Сіріус» мав зайти в гавань на півночі Екосса, але часу в нас було обмаль, і в порту я не міг подбати про малого. Єф зостався з нами аж до Бреста. Коли ми пришвартувалися в порту, там уже стояла сила-силенна суден — здебільшого ті, що чудом вирвалися з Дюнкерка.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет