Клод Кампань прощайте, мої п'ятнадцять літ
жүктеу/скачать 1.92 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Знову стомлено схилившись над старою фотокарткою, він попросив у господаря лупу, довго-довго розглядав знімок і ніяк не міг од нього відірватися...
- А я, причаївшись у цій півтемряві, майже фізично відчувала, як пливуть у безвість хвилини, сповнені тихого смутку. Надворі вечоріло, і сутінки огортали маленьке, загублене десь на краю світу село...
- Я б хотіла, щоб ти сам розповів мені про це... І дід розповідав.
- І ось я надумав написати мерові міста Нарвік, розповісти йому все, що знав про хлопчика.
- Що — «далі».. Ти, певно, думаєш, що я не добивався б приїзду Інгвільд до Франції, не маючи якихось підстав сподіватися, що її брат живий, правда
- Розділ пятий
Нараз Капітанів голос, здалося мені, став холодний, напружений і якийсь ніби чужий. Я відчула, що в цю мить він втратив свою звичну доброзичливу погідність і душевний спокій. І тоді, похапцем перебираючи в пам'яті минуле, я з подивом пересвідчилась, що до нинішнього дня дід нам ніколи й словом не прохопився про малого хлопчика, врятованого ним у сороковому році в Норвегії. Чому? І яка печаль чи невідоме нам приховане страждання пробудилося у його душі під впливом цього раптового спогаду, що ніби вітер прилетів з Великої Півночі? Знову стомлено схилившись над старою фотокарткою, він попросив у господаря лупу, довго-довго розглядав знімок і ніяк не міг од нього відірватися... Тихе надвечір'я оповило сутінками маленький будиночок. Двоє старих чоловіків, поринувши в далекі спогади, забули засвітити світло. А я, причаївшись у цій півтемряві, майже фізично відчувала, як пливуть у безвість хвилини, сповнені тихого смутку. Надворі вечоріло, і сутінки огортали маленьке, загублене десь на краю світу село... Не знаю, скільки часу просиділа я отак, зовсім близько від двох давніх приятелів і водночас так далеко від них. Нарешті Капітан підвівся, щоб попрощатися зі Старим Корсаром, і ніби тільки тоді згадав, що я тут. — Слово честі, Фанні,— вигукнув він,— ти, мабуть, заснула! — Зовсім ні, татуню! — зітхнула я трохи сердито. Мене охопило якесь дивне заціпеніння, і я ніяк не могла його струснути з себе...
— Фанні,— сказав він,— я бачу, що те мале хлоп'я із Нарвіка й: досі не йде тобі з думки, правда?.. І дід розповів мені історію того хлопчика... Я, певна річ, не могла не знати, що мій дід брав участь в експедиції до Нарвіка у травні 1940 року — він був годі командиром реквізованого вантажного пароплава. У бібліотеці Сонячних Дзиґарів чимало років тому з'явилася книжка, названа зовсім просто — «Нарвік». Написав її якийсь лейтенант Торріс, із альпійських стрільців. Гійом читав її, я теж пробувала читати, але багато військових термінів і стратегічних міркувань були мені незрозумілі. Тоді я прийшла до Капітана, поклала розгорнуту книжку йому на коліна й сказала: — Я б хотіла, щоб ти сам розповів мені про це... І дід розповідав. За його простими словами буйна уява малої дівчинки малювала живі картини: я теж приєднувалася до військових загонів на скандинавських схилах, до легіонерів і альпійських стрільців з першої легкої дивізії, що пройшла рейдом із Бреста до Норвегії, щоб стати на захист цієї північної країни, загарбаної фашистами. Жорстокі й войовничі солдатські пригоди мали б, здавалося, викликати відразу, відштовхнути малу слухачку в коротенькій сукенці, якою я тоді була, але я почувала таку гордість, уявляючи свого дідуся серед цих безстрашних героїв! Даремно він боронився, пояснюючи мені раз у раз, що його корабель «Сіріус» був тільки вантажним транспортом, який перевозив війська та різне військове спорядження, і коли й стріляв, то тільки по літаках. Він завжди це твердив, ніколи не хотів говорити про свою особисту роль у драмі Нарвіка, а часом навіть сердився, коли я надто настійливо допитувалась. І, мабуть, тільки тепер, у перший день нового року, коли кабріолет віз нас далі й далі від Ардра, я, нарешті, збагнула, чому він не хотів говорити про це. 
— Ти добре знаєш історію норвезького міста Нарвіка, дитино моя, і мені нема чого тобі нагадувати, що вона закінчилася повною .евакуацією міста, того самого міста, куди ми прибули, щоб прогнати звідти німців, після цілого місяця запеклих боїв. Подія, про яку я хочу тобі розповісти, сталася 28 травня 1940 року. На той час уже багато днів із Франції надходили погані звістки: німецькі війська захопили Булонь, Аррас, Кассель, оточили нашу армію на півночі. А з Дюнкерка в страшенній паніці почалася масова евакуація. Тому Норвегія вже не могла розраховувати на нас. І тоді було дано наказ: евакуювати норвезький порт Нарвік, посадити на пароплави і вивезти звідти весь експедиційний корпус,— альпійських стрільців, легіонерів, польських волонтерів,— геть усіх! А до того ще й гармати, танки, автомашини, мулів! П'ять французьких вантажних пароплавів і не знаю вже скільки англійських почали поспіхом вантажити все не тільки в Нарвіку, але й трохи далі, в глибині фіорду, в маленькому порту Арстад. Жителів Нарвіка та його околиць садовили на моторні шлюпки і вивозили до гирла фіорду, а там уже їх підбирали на борт міноносці. Німці бачили тільки, як палає усе навколо. П'ять днів війська союзників, стримуючи ворога в горах, непомітно ріділи, відходили в тил, до фіорду, а там сідали на кораблі й зникали — загін по загону — тихо, беззвучно, без паніки. То був якийсь грандіозний фарс, Фанні, але фарс трагічний, бо замість того, щоб захистити норвежців, подати їм допомогу, ми накликали на них біду, і тепер фашистські бомби градом посипалися на Нарвік. 7 червня, після полудня гітлерівські бомбардувальники кілька годин, методично, з однаковими інтервалами, бомбили це маленьке тихе північне місто з біленькими, червоними й голубими будиночками, а тим часом у порту Арстад союзницькі кораблі мали от-от знятися з якорів. Уся евакуація повинна була скінчитися ще того дня, до півночі. Пізно ввечері наш «Сіріус», нарешті, віддав швартови і взяв курс до гирла фіорду. Біля Полярного кола ночі у червні світлі, прозорі. Стоячи на командному містку, я незабаром помітив кілька сторожових міноносців, котрі йшли від Нарвіка, прямуючи, як і ми, у відкрите море. На них були солдати з тих рот, що евакуювалися останніми. Ось один сторожовий міноносець уповільнив хід, видно, маючи намір наблизитися до нас і зайти з флангу впритул до «Сіріуса». Капітан корабля, перша особа в Королівському англійському флоті, крикнув мені, що на борту в них — дитина, мале хлоп'я, підібране тоді, коли міноносець уже відчалював з порту,... Чи не могли б ви взяти його до себе, командире? У вас йому було б безпечніше, ніж на міноносці, коли почнеться бій... Я застопорив «Сіріус», наказав спустити лоцманський трап. Жакіне, перший лейтенант, зійшов по трапу на міноносець, щоб узяти хлопчика. А я тим часом, нахилившись над поручнями, питав по-англійськи моряків з міноносця: хто ж він, цей хлопчик, звідки? Ось що дізнався я з їхніх слів. Кілька польських волонтерів у корабельній шлюпці переправлялися до прибережних передмість Нарвіка, щоб потім швидше досягти узбережжя. Нараз серед руїн маленького будиночка, розбитого бомбою, вони помітили малу дитину,— років трьох, мабуть, не більше... Пробираючись під руїнами, допомагаючи один одному, солдати витягай хлопчика. Він не був поранений, а, здавалося, просто спав важким неспокійним сном, ніби все ще оглушений вибухом бомб. Отак солдати й винесли його, млявого, сонного, беззахисного. Не могли ж вони покинути бідолашну дитину напризволяще, саму серед тих руїн... Цей не густо забудований особняками квартал, що тонув у садках, здавався в ту нічну пору зовсім мертвим. Бомби влучили і в інші будиночки. Солдати поспішали, щоб не запізнитися до відходу катера, бо через цю їхню пригоду корабель і так затримувався. До самого узбережжя вони не зустріли нікого, кому могли б передати дитину. Отож змушені були взяти хлоп'я з собою на борт. — У першому ж порту, куди ви зайдете, чи то в Англії, чи у Франції,— кричав мені капітан,— передасте його Червоному Хресту. А ті вже потім репатріюють його до Норвегії. Зараз уже надто пізно. У нас нема часу придумати щось інше! Я глянув на годинника. Англійський моряк сказав правду. Надходила північ. А опівночі, як я тобі вже казав, останній солдат союзницької армії мав покинути Нарвік. Опівночі Норвегія ставала країною, окупованою фашистами... Саме в цей час останні транспорти союзників повинні були вийти у відкрите море. Я не мав уже ні часу, ані права, ризикуючи життям і свободою п'яти чоловік екіпажу, спустити шлюпку й спробувати висадити на сушу малого, який усе ще спав. Перший лейтенант, прив'язавши хлопчика вірьовкою собі до спини, швидко подерся вгору по лоцманському трапу «Сіріуса». Раптом з шлюпки пролунав крик: один з поляків розмахував чимось,— певно, то була річ, що належала дитині. Я подав знак матросові, той спустив корабельний канат — швартов, до нього прив'язали річ, якою махав поляк, і шлюпка відчалила. А за хвилину я тримав у руках оксамитового ведмедика; видно, то була улюблена іграшка, і маля з Нарвіка не хотіло розлучатися з нею, аж доки не заснуло, і ведмедик вислизнув йому з рук. Поки лейтенант із хлопчиком на спині піднімався на борт «Сіріуса», я машинально вертів у руках іграшкового ведмедика, і мені здавалося в ту безжалісно-жорстоку воєнну ніч, що й він такий же нещасний, безпорадний, як і це дитя... Дідусь скінчив розповідати. Я щойно бачила примарні, повиті туманом обриси фіордів далекого Нарвіка, а тепер переді мною знову була знайома дорога із Ардра до Фовемберга і грива Стріли Амура, що розвівалася на вітрі. — Ти ніколи не розповідав нам про це...— пробурмотіла я. Дідусь мовчки покивав головою, потому, ніби зважившись на якесь важливе признання, мовив: — Бо це для мене спогад... водночас і приємний і страшний. Так, так, страшний. Обличчя його болісно перекосилося. Руки, стиснуті в кулаки, випнулися на колінах з-під ковдри. — Дай-но мені віжки, Фанні! — раптом попросив він.— Я сам трошки поправлю. У ту мить я відчула, який схвильований зараз дідусь. Потім він зробив над собою зусилля і опанував себе. Вдалині вже бовваніла крізь туман фовемберзька дзвіниця. Ми приїдемо ще до темряви,— не треба буде засвічувати ліхтар на візку. Проте я ладна була б їхати отак ще довго-довго, аби тільки проникнути глибше в таємницю минулого, звідки, здавалося, мале незнайоме хлоп'я подає мені якісь знаки, кличе мене. Хлоп'я, з яким досі була пов'язана тільки назва міста, загубленого десь біля Полярного кола: Нарвік... — Ти щось дуже мовчазна сьогодні, Фанні! Мені здалося, ніби в голосі діда я чую докір. Невже Капітан хотів, щоб я сама підтримала цю розмову? Невже цей спогад таким важким тягарем ліг йому на плечі, що він не може скинути його один? І я наважилася: — Ти чомусь не схотів брати з собою до Старого Корсара Інгвільд. Це через того малюка з Нарвіка, правда? — Ти вгадала. — Через те... через те, що вони обоє — норвежці? — Норвежці!.. Якби тільки це! . — А що ж іще, татуню?
— А те, що вони — брат і сестра! — Та що ти кажеш?! Брат і сестра?!
— Так, брат і сестра,— повторив він.— Інгвільд — сестра того хлопчика, взятого нами на борт «Сіріуса». Потому він скоромовкою додав ще кілька фраз, які остаточно спантеличили мене: — І нема чого дзвонити про це. по всіх усюдах, запам'ятай! Це нічого не дасть. Бо вона... вона не знає, що в неї був брат. — Не знає? Чому не знає? Хіба ж можна...
— Фанні, ти вже доросла дівчина і можеш зрозуміти, що часом виникають поважні причини, коли від людини приховують правду...— знову заговорив вій.— Минулої осені, вперше заговоривши з тобою та Гійомом про Інгвільд, я не все сказав вам, я не розповів... одної історії. Річ у тім, що це не батьки Інгвільд надумали послати доньку на кілька місяців до Франції. Це мені спало таке на думку. Я зробив так, що Інгвільд приїхала до нас... І ось чому... Те, що розповів мені Капітан, переважило своєю несподіваністю й трагічністю все, що я чула доти від людей і що пережила сама. І перед лицем драми, що її оживив своїми спогадами дідусь, усі наші труднощі й турботи видалися враз такими дріб'язковими, незначними... Усе це, як розповів дідусь, почалося місяців п'ятнадцять тому, зовсім непомітно, тихо, як частенько починаються людські бурі. Щоранку листоноша приносив до Сонячних Дзиґарів дві газети: «Голос Півночі» — про неї дідусь часто казав, що вона куди серйозніша і краща за паризькі газети,— та ще наш вірний і незмінний «Булонський вісник», що його Капітан, як він присягався своєю честю і душею, не зрікся б нізащо в світі,— певно, за його пікантні історії та дорогу йому місцеву булонську говірку. Щодо мене, то я майже ніколи її не читала, опріч хіба тих хвилин, коли з ножем у руці орудувала на кухні й мимохідь зазирала в розгорнуту на столі стару газету, нашвидку, крізь морквяне й інше лушпиння, перебігаючи очима замітки про спортивні змагання чи автомобільні аварії. Зате наш дід мав куди більше вільного часу, і майже нічого не проходило повз його увагу в тому вирі подій, з яких складається життя всього світу. Переглядаючи газети, він нерідко знаходив на їхніх шпальтах дивовижні повідомлення про людей, розкиданих війною. Кожен з них мав свою неповторну історію, приголомшливу й скорботну, і газети досить докладно розповідали про це. Деякі були в'язнями і чудом врятувалися від загибелі або ж їх визволили з концтаборів радянські війська, інші теж тільки чудом вибралися з того хаосу племен і народів, у який перетворилася Центральна Європа зразу після перемоги над фашизмом. Маленька Маріанна знайшлася після війни десь аж у глухому селі Баварії, і селяни, котрі вісім років тому взяли дівчинку з рук умираючого батька, ніяк не хотіли віддавати її рідній матері-француженці... Важко навіть уявити, що такі ж, як ми, істоти могли отак просто зникати з лиця землі і виринати через багато років після того, як імена їхні були вже викреслені з списку живих. Але Капітан, розповідаючи про ці неймовірні історії, запевняв, що таких випадків — безліч і що після кожної війни люди зникають безвісти сотнями, і трапляється, що після довгих років блукань гой чи інший бідак несподівано з'являється на порозі рідного дому... І Капітан думав, що таке щастя могло усміхнутися й маленькому хлопчикові з Нарвіка. П'ятнадцять років минуло вже з тої пам'ятної червневої ночі 1940 року, коли норвезького хлопчика з його іграшковим ведмедиком узяли на борт «Сіріуса». П'ятнадцять років... Страшні запеклі бої, і трагічна загибель наших батьків, і наше з Гійомом переселення сюди, до дідових Сонячних Дзиґарів,— багато всього вмістилося в ці роки, сповнені складних проблем, що їх ставить життя перед людиною, вже досить літньою, як капітан Ле Марруа, котрий щойно перед тим вийшов у відставку. — Ти зрозумій, Фанні, я мав інший клопіт, ніколи було мені сушити собі голову долею того хлоп'яти. Та й саме воно промайнуло в моєму житті як блискавка. Я й не згадував про нього, аж поки не став раз у раз читати в газетах про оті неймовірні випадки, про химерні людські долі, а особливо про дітей, котрих раптом знаходили після довгих років забуття... І тоді мене невідступно почала переслідувати думка: а що сталося з тим хлопчиком, якого ми взяли колись на борт «Сіріуса», чи повернувся він до рідної країни? ...В моїй душі зростало бажання, а згодом уже непереборна потреба дізнатися напевно, чи хлопець повернувся до своєї Норвегії, але я нічого не казав про те вам — ні тобі, ні Гійомові. Та й де було шукати слідів того хлопчика — минуло ж довгих п'ятнадцять років! Я ніколи не знав ні його прізвища, ні адреси. Тоді він був ще надто малий, щоб розповісти про себе. Єдине, що я добре запам'ятав, це його ім'я: Єф... І ось я надумав написати мерові міста Нарвік, розповісти йому все, що знав про хлопчика. Минуло десять днів, і я одержав відповідь. Це було торік, у квітні. Я назавжди запам'ятав той холодний ранок, коли разом з газетами Гійом приніс мені того листа. 
— Диви-но, татуню! — сказав він, подаючи конверта.— Судячи з марки, лист — із Швеції чи Норвегії. Певно, ще хтось із колишніх твоїх приятелів обізвався... Я пішов до своєї кімнати, щоб там наодинці прочитати листа. І добре зробив. Бо лист приніс мені жахливу новину: про дитину ніхто нічого не знав. У Нарвіку всі сусіди і навіть родичі хлопчика вважали, що він загинув під час вибуху бомби. Хоча під руїнами розбитого будиночка було знайдено тільки груп дівчини, молоденької тітки — вона доглядала маля, поки його батьків не було в місті. Жодній людині в Нарвіку й на думку не спало, що солдати експедиційного корпусу врятували хлопця й передали потім на борт «Сіріуса». Кінчаючи свою розповідь, дідусь говорив дедалі тихіше, а потім голос йому і зовсім урвався. Раптова хвиля невимовного жалю й співчуття пойняла моє серце. — Чого ж ти беріг це в таємниці? — стиха мовила я.— Мабуть, бували дні, коли ця таємниця душила, мучила тебе... Стільки разів ти розказував нам про Нарвік, про війну, але ніколи не згадав про врятованого хлопчика. — Це тому, що я, власне, його не врятував! Не довів діло до кінця, якщо він не повернувся на батьківщину. Отож мені, правду кажучи, не було чим хвалитися...
— А може, ще не все втрачено? — несміливо спитала я. На превеликий мій подив, він зненацька зайшовся сміхом, коротким і гірким сміхом, у якому вчувався виклик: — От саме тому я й запросив до нас Інгвільд! Я зачудовано дивилася на нього, нічого не розуміючи. — Інгвільд?.. Але ж вона, ти сказав, навіть не знає, що в неї є брат! — Так, це правда. Вона народилася через рік після тої трагедії в Нарвіку, й батьки її поклали собі ніколи не розповідати їй про Єфа. Про зникнення хлопця взагалі не говорили ні слова, таємницю мовби закопали глибоко в землю ще й накрили важкою плитою. Не від страху,— це я знаю, не тому, що боялися розпачу, який міг охопити від цих спогадів... Ні батька, ні матері в день нальоту не було в місті. За кілька тижнів до того, 5 квітня, Єфового батька відрядили до Стокгольма у службових справах. Дружина поїхала разом з ним, а малого Єфа лишили з молодшою материною сестрою, дев'ятнадцятирічною дівчиною. Вони гадали повернутися додому 13 або 14 квітня. Та 9 квітня, на світанку, на подив усьому світові, німці, не оголошуючи війни, напали на Нарвік... Незабаром виступили союзники. Оточене подвійною стіною вогню, місто лишилося відрізаним од усього світу. І коли, аж 10 червня, Єфові батьки нарешті повернулися додому, будиночок їхній було зруйновано дотла, а малий Єф, нічого не відаючи про всю цю трагедію, вже три дні, як плив на нашому «Сіріусі» у відкритому морі... — Я адресував листа,— вів далі дідусь,— мерові міста Нарвік, але відповів мені не мер. Зрозумівши, що йдеться, напевно, про Єфа Нільсена, мер не наважився зразу піти з листом до Єфових батьків і передав його одному з їхніх свояків, інженерові, що теж мешкав у Нарвіку. Саме він і написав у своєму листі про Інгвільд. Зрештою я відповів йому таке: «Можливо, є ще якась надія знайти Єфа серед живих, напасти на його слід. Отож пошліть Інгвільд до нас, у Сонячні Дзиґарі. Знайдіть самі якийсь привід і умовте батьків. Адже не вперше молоді норвезькі дівчата приїжджають до нашої країни, щоб пожити якийсь час у французькій родині й краще опанувати мову...» Нарешті у липні минулого року питання було розв'язане, і я довідався, що Інгвільд має приїхати до нас наприкінці жовтня. Ця новина водночас і втішила мене, і сповнила моє серце тривогою. Я розумів, що встряваю у важку й ризиковану гру. Та це було ліпше, ніж бездіяльність і докори сумління, що терзали мене, коли я залишався сам. Здибавши десь на вулиці Фовемберга чи Булоні високого білявого хлопця з блакитними очима,— таких хлопців скільки завгодно й у нас,— я одразу згадував про того, «іншого». Він був би зараз, певно, такий, як оцей, казав я сам собі: високий, білявий, з такою ж ходою, м'якою і рішучою водночас, як це властиво людям, котрі звикли більше діяти, аніж говорити... І от саме в ту пору, Фанні, ти познайомилася з Яном і привела його до нас. І він зі своєю буйною білявою чуприною та блакитними, як небо, очима теж одразу примусив мене згадати малого хлопчину з Нарвіка. А особливо, коли він сідав до фортепіано. Слухаючи, як він грає сповнені невимовних чарів мелодії Гріга, я казав собі: так, це справжній норвежець висадився на нашому березі... «Час уже,— думав я іноді під звуки цих дивних мелодій,— час уже Інгвільд приїхати...» Потім промайнуло літо, настала осінь, і одного чудового вечора, в листопаді, Інгвільд була серед нас... — А далі? — прошепотіла я, зачарована, як мала дитина, котрій розказують цікаву казку. Але Капітан довго мовчав — може, моє запитання охолодило його? — а потім невдоволено зронив таку, сповнену недомовок, фразу: — Що — «далі»?.. Ти, певно, думаєш, що я не добивався б приїзду Інгвільд до Франції, не маючи якихось підстав сподіватися, що її брат живий, правда? Я мимоволі стиснула кулаки під ковдрою так, що мені аж боляче стало. Капітан знову замовк, і я відчула: цього вечора він більше нічого не скаже. Так, він мовчатиме, поки та сама думка не перейде в певність, не спалахне, як промінь сонця, в глибині наших сердець. Він нізащо не вимовить тих слів, які — ми обоє це відчували! — вихоряться зараз у нас в голові, не дають нам обом спокою: «Можливо, Ян і є той маленький хлопчик із Нарвіка!» Ми не бачили Яна з тієї пам'ятної різдвяної ночі. І от увечері 5 січня він, як завжди, без всякого попередження, знову завітав до нас. Затримавшись із чемності на кілька хвилин біля Капітана, він одразу ж попрямував до фортепіано, наче й прийшов сюди тільки пограти, а не побачитися з нами. І ось Ян заграв. Гійом розпалив вогонь у каміні, і ми всі знову зібралися там, як раніш. Для мене то були прекрасні й гіркі хвилини, котрі таїли у своїй напруженій швидкоплинності все невимовне хвилювання, весь запал п'ятнадцятирічного серця... Тепер Гійом теж знав усе. Коли ми приїхали з Ардра, Капітан мовив: — Розкажи про все Гійомові. Навряд чи стане в мене духу повторити всю історію і для нього. Цього вечора, коли Ян так раптово повернувся до нас, для мене було доброю розрадою те, що я почувала поруч Гійома; як завжди, мовчазний, але такий близький, він сидів, обхопивши голову руками, і ніби поділяв зо мною всю мою тривогу й неспокій. Інгвільд розстелила на підлозі хутряний килимок і простяглася на ньому, як щаслива молода тваринка, спершись на руку кучерявою головою, примруживши очі; волосся їй поблискувало золотом, щоки палали у відблисках полум'я. Вона ще нічого не знала. Я притулилася спиною до каміна і, не зводячи з Яна очей, думала: що, як той маленький хлопчик з Нарвіка, про якого я дізналася зовсім недавно,— ось тут, серед вгас! Звісно, такий близький нам Ян, якого ми всі добре знали, жодною рисочкою не був схожий на того з поганенької фотокартки, що збереглась у Старого Корсара, але те хлоп'я, здавалося мені, завинило перед нами, бо хотіло відняти у нас нашого друга. І в гой час, як у пристрасних, бурхливих, наче морський прибій, звуках, що народжувалися під його тонкими пальцями, Ян оплакував своїх удруге втрачених батьків, мені уявлявся малий норвезький хлопчик... Ось він спить, заколисаний погойдуванням корабля, під опікою кількох суворих моряків, розпачливо стискаючи в рученятах єдиного товариша, що лишився на згадку від його безхмарного, щасливого дитинства,— сірого оксамитового ведмедика. І ці люди, давно відірвані од тепла своїх далеких домівок, усвідомлюючи свою невмілість і непокоячись про це тендітне маля, що раптом опинилося серед них, як оте беззахисне поранене чаєня, не поставили тоді перед собою й перед ним необхідних запитань, не з'ясували нічого. Та вони й не могли зрозуміти, що там белькоче це дитя своєю мовою, для них зовсім чужою й незнайомою. Єдине, що могли вони зрозуміти, безсилі чимось допомогти малому,— це те, як кликав він тоненьким голоском свою матусю. Та цього звичного світу дитини, що складався з тата, мами, рідної домівки, світу ніжності й батьківського тепла, вони, попри всю свою добру волю, не могли створити для хлопчика на борту свого суворого корабля... Дивлячись на Яна, я думала про його химерну самотню долю. Що снилося йому, маленькому норвезькому хлоп'яті, в ті страшні години? Чи в такому ранньому віці, у чотири роки, вже сняться рідні обличчя?.. Мені було сім літ, коли загинули мої тато з мамою, але минули ще довгі роки, поки я почала ночами нишком плакати в своєму ліжку, бо мені боляче було чути, як мої однокласники так просто й невимушено говорять про своїх батьків. І дивна річ, у спогадах я не могла їх розділити, моїх тата й маму. їхня обопільна щира любов ширяла наді мною, мов пташка миру й спокою, яких мені найбільше бракувало. Я знала з дідусевих розповідей, що мої батьки дуже любили одне одного. І в моїй уяві вони навіки лишилися ніжним, щасливим подружжям, і їхні рідні обличчя часто втішали мене у моїй самоті... Я спитала себе, чи відчував Ян у глибині душі тугу за своєю незнаною батьківщиною? «Треба буде колись спитати його про це»,— подумала я. В цю хвилину він грав один з пасажів симфонії Дворжака «З Нового Світу». Хто знає, може й він, як вигнанці-емігранти, оспівані Дворжаком, теж оплакував свою втрачену батьківщину, стару Норвегію Гріга, Ланге, Мюллера та Шоберга? Я знову бачу гори і долини, Якими бачив їх у ранньому дитинстві, Той самий вітер віє у обличчя. Дитинства голос це, в душі воскреслий... Що згадував він зараз? Свою недосяжну північну вітчизну? Напівзабуті, стерті часом краєвиди, що лишилися в пам'яті чотирирічного хлопчика і потім раз у раз спливали в його мріях?.. Інгвільд на дозвіллі в задушевних розмовах розповідала мені про свій далекий край, і тепер картини норвезької природи часто пропливали переді мною: дерев'яні вілли-шале, темні ялини на схилах гір, запах випраної білизни і свіжого воску, ясноволосі жінки, запнуті сніжно-білими вовняними хустками, сліпучо-яскраві скандинавські весни... Дитинства голос це, в душі воскреслий, Я слухаю його задумливо і радо. О! Я знайду собі притулок на ніч, Коли настане час вернутися додому... А й справді: настане час, і Янові треба буде вернутися додому... Він піде від нас, як і прийшов, без всяких церемоній, помахавши на прощання рукою. У своїй незмінній куртці, недбало накинутій наопашки, піде так само просто, як і з'явився того травневого ранку, коли його ваговоз зненацька спинився біля школярки з велосипедом. Він усміхнеться востаннє, зникаючи за поворотом, так, ніби нічого не змінилось і завтра він знову займе своє звичне місце за нашим столом... Та ні, ми ще побачимо, як він ітиме широкою рівною ходою, прямуючи до свого дому!.. Далебі, так воно й буде. Якщо... Якщо тільки не виявиться, що Ян і той малий хлопчина з Нарвіка не мають нічого спільного між собою. Якщо тільки усе це не плід моєї фантазії... Випадкова пісенька, зажурений вигляд, мрійливий чи меланхолійний вираз обличчя друга,— може й не було інших підстав для цієї зворушливої історії, яку я щойно створила в своїй уяві? Може, високий зріст нашого друга і білявий чуб, що їх ми вважаємо за скандинавські риси,— то від якихось добрих давніх предків з півночі нашої Франції, з тих сіл, де ви не пройдете й десяти кроків, щоб не зустріти на вулицях малих хлопчаків з волоссям, схожим на золотистий пісок чи солому... Та все одно — настане час, і істина вийде на поверхню! Але чи дуже я бажаю, щоб цей день настав швидше? Уперше я виразно уявила собі, що Інгвільд може забрати Яна до Норвегії — назавжди! — і вже нічого не могла вдіяти: серце моє боляче і тривожно стислося. 
Розділ п'ятий жүктеу/скачать 1.92 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|