Клод Кампань прощайте, мої п'ятнадцять літ

— А яка вона була, та медсестра з Бреста? — спитала я брата.— Дідусь запам'ятав її? Чи ти хоч догадався спитати про це?.. Молода? Стара? Низенька? Висока? Білява? Чи, може, чорнява?.. Відповідай же, Гійоме!

— Ну, чого ж ти мовчиш? — знову спитала я.

— То була жінка років п'ятдесяти,— пробурчав він.— Висока на зріст! Висока і огрядна,— словом, типова фламандка.

— П'ятдесят років у тисяча дев'ятсот сороковому? — і собі буркнула я.— Отже, тепер їй мало б бути шістдесят шість! А скільки років ти б дав пані Оффланж?

— Років сорок, може, сорок п'ять.

— Отже, це не вона! — переконано вигукнула я.— Тим більше, що наша медсестра маленька, худенька і в ній нема нічого фламандського!

— Зауваж,— мовив Гійом,— Єф після приїзду до Бреста міг пройти через руки багатьох таких медсестер... Заплутана історія, скажу я тобі! — задумливо додав він.— У тому ж червні сорокового року, і, як на гріх, дві медсестри Червоного Хреста...

— Так, але ж і двоє дітей загублено, і двох дітей прихистили. Одного у Бресті, другого — десь на південь від Турена.

— А ми сьогодні маємо одного-єдиного Яна!

— Якщо не брати до уваги сестрички, котра в захваті від нього, я б навіть сказала — закохана... Може, вона й не сестра йому! — кинула я. І раптом скипіла.: — Уся ця історія з Яном і так уже досить заплутана, треба ж було, щоб до неї прилучилася ще й ця нова катастрофа!

— Даремно ти гадаєш, що це неминуче має бути катастрофа, Фанні!

— Що ти хочеш цим сказати? — спитала я, зовсім спантеличена.

— Справді, дивні якісь брат і сестра,— раптом вирвалось у мене,— вони ж не мають ні спільного батька, ані спільної матері!

— І все-таки це не може перешкодити їм бути щасливими!

— Навіть одружитися згодом і народити цілу купу дітей, правда ж? — різко промовила я.

— Вона спить,— сказала я,— так що можеш не боятися!

— Та я не за неї боюсь, а за таку собі Фанні Ле Марруа,— відповів Гійом, похитуючи головою і не дивлячись на мене.— І питаю себе, а що ж ота друга Фанні, ота справжня, повинна думати про...

— Про що? — з викликом спитала я.

— Мені дуже не хотілося б, щоб тій, справжній, Фанні довелося потім червоніти від слів цієї другої Фанні,— такої незвичної, несподіваної. О, зовсім несподіваної для мене!

— А йди-но сюди, потримай оцю планку! — вже зовсім іншим тоном сказав він.— Лещата щось погано держать.

— Це дерево надто тверде!..— тільки й сказав він.— Нічого, все перемелеться, Фан! А потім піде на краще, от побачиш!..

— «Понеділки минають один за одним, і всі вони такі несхожі між собою...» — наспівувала моя сусідка справа, підстрибом пробігаючи по коридору.

— Там іще один цікавиться, коли ти вийдеш,— підсміюючись, озвалася моя сусідка зліва.— А знаєш, Фанні, скажи-но йому, хай приведе з собою ще свого дружка... Тільки ж гляди не вибери якогось потвору!

Та мені зовсім не хотілося жартувати...



У Яна було похмуре обличчя, і це не віщувало нічого доброго. Він забрав у мене з рук велосипед.

— Чого це вони витріщились на нас? Я мовчки знизала плечима.

— Які дурні всі ці дівчата! — пробурчав Ян.— Завжди щось вигадують собі...— Він зміряв мене очима: — Сподіваюсь, хоч ти нічого собі не вигадуєш...

— О! Можеш не турбуватися,— недбало відповіла я.

— Ну, от і гаразд,— полегшено мовив Ян.— А тепер ходімо швидше. Я лишив машину на вулиці Піпот.

— Яне! — злякано вигукнула я.— Що сталося? Може, якесь нещастя в Сонячних Дзиґарях?

— Та ніякого нещастя! Просто я був у Булоні і тепер хочу поговорити з тобою. От і все.

Підійшовши до машини, Ян узяв мій велосипед, поставив його в кузов і відчинив дверцята кабіни.

— Залазь! — скомандував.— Ми спершу заскочимо на пошту. Треба відіслати рекомендованими пакетами зразки борошна...

— Допоможи мені занести ці пакети,— попросив він.

— Хто ж це був того вечора, ти чи Інгвільд? Хто плакав тоді вночі на подвір'ї мукомельні?

— Я хотів уже вранці піти до Сонячних Дзиґарів. Та побоявся, що вскочу в нову халепу. Досить і тих, що я маю! І я надумав підстерегти тебе саму в Булоні і все з'ясувати.

— Триста двадцять сім франків, пане. Ось ваші квитанції,— перебила його касирка.

Вона врятувала мене! Ми спускалися кам'яними сходами, а Ян усе ще не вимагав від мене відповіді. Це дало мені змогу кілька хвилин подумати, і я вирішила уникнути розмови про те, чого ридала в той вечір Інгвільд. З цілком жіночою хитрістю,— Ян таки піймався на неї,— я завела мову зовсім про інше. Тема та була, може, не менш небезпечна, та хіба в мене був вибір?

— Яне, а знаєш, я мала розмову про тебе минулого понеділка.

— Про мене?

— Так... З твоєю матір'ю. З твоєю названою матір'ю. Вона запросила мене до кав'ярні, і ми просиділи там більш як годину.

— Моя мати?..

Ми підходили вже до машини, і тут Ян, узявшись рукою за ручку дверцят, зненацька спинився й повернув до мене схвильоване обличчя.

— Моя мати?..— повторив він. Потім нараз спалахнув і розлючено вигукнув: — Що їй треба було від тебе? Хай йому біс, що ж вона могла тобі розповісти?

— Це важко сказати двома словами... Дай мені подумати.

— Подумай,— сказав, запускаючи мотор. Певно, він гадав, що я не відкручусь, і вирішив трохи почекати. Та коли ми доїхали до околиці міста й змушені були спинитися, бо з заводів саме повалив робочий люд, Ян знову почав нетерпеливитись:

— То як, ти вже надумалась?

Бувають у житті страшні хвилини, коли слова всупереч вашій волі злітають з уст,— різкі, жорстокі слова, про які ви шкодуєте одразу, як тільки вимовили їх,— слова, що безнадійно псують делікатні людські стосунки і роблять злагоду неможливою.

— Ну, гаразд,— почала я,— скажу... Знаєш, Яне, ти не повинен бути такий жорстокий з нею... Вона ж усе робила для тебе, ще коли ти був маленький. Вона прийняла тебе за сина, виховала, дала тобі щасливе дитинство, так мені здається... І тільки заради тебе вона й досі працює. Вона палко любить тебе. А ти забув усе! Ти покинув її, за кілька годин перекресливши все, наче ти й не знав її доти. А вона страшенно страждає від того, невже ти цього не бачиш?

— Сто чортів, Фанні! Я ж не прошу в тебе порад! Повтори мені, що вона тобі казала, от і все! Чи, може, ти гадаєш, що це не має для мене ніякого значення?

— Вона сказала...— пробурмотіла я покірно,— вона сказала мені, що знайшла тебе в канаві, після нальоту, в сороковому році. Твої батьки загинули! Якщо вірити їхнім документам, вони були іноземні музиканти.

— Ах! Ось що вона тобі сказала! А з якої країни вони були?

— Цього вона точно не знає.

— А потім вона тебе забрала до себе й виховувала як рідного сина. Вона розповіла мені чимало всього про тебе, про твоє дитинство. Згадуючи все це, мало не плакала...

— А ще? — наполягав він.— І насамперед скажи: навіщо вона тобі все це розповідала?

— Бо сподівалася, що я зможу вплинути на тебе, переконати, щоб ти повернувся до неї.

— Он воно що! Авжеж, видно, так воно й є.— (Нога його, мабуть, мимоволі натиснула в цю мить на педаль газу, бо машина зненацька різко рвонула вперед).— Ну, що ж! Я волію одразу сказати тобі, що вона даремно розраховує на це.

— Паскудна країна! — пробурчав він.— Три дні тому була ожеледиця, не можна було проїхати й двадцяти метрів! А тепер дощ ллє!

— Буде слизько,— наважилась і я докинути слово. Мені конче треба було якось заспокоїти Яна. Він вів машину дедалі швидше. Цей дощ остаточно розлютив його. І добре, що я була спокійніша за нього і встигла вчасно гукнути:

— Обережно, Яне! Ми під'їжджаємо до переїзду в Удісгнелі. А шлагбаум закрито!

— Бачу! Я його добре знаю, цей шлагбаум! Завжди його опускають на десять хвилин раніше, ніж треба!

— Яне,— наважилася я спинити його,— а може, зараз має пройти поїзд?

— Я тобі кажу, він завжди закриває на десять хвилин раніше! А втім, дивись сама!

З будиночка вийшов чоловік. У сяйві фар я невиразно розрізнила його заспане обличчя. Потім прочитала на ньому вагання й нерішучість. Та ось він, здавалося, упізнав Яна. Мабуть, таке траплялося вже не раз, і сторож стомився від суперечок та Янових докорів, бо він тільки махнув безнадійно рукою і почав неквапливо піднімати шлагбаум.

Ян дав газ. Машина рушила з місця, але в ту мить, коли він уже переїздив колію, за нами враз почувся оглушливий гуркіт. Я встигла ще помітити на смерть перелякане обличчя сторожа. Потім затулила лице руками, щоб нічого більше не бачити.

Та Ян не розгубився: щосили натиснувши на педаль газу, він збільшив швидкість. Я відчула, як машина різко підстрибнула, неначе важкий ломовик під ударом батога.

А поїзд наближався. Мчав на всіх парах. Ось він уже зовсім близько, за нами... Знову різкий поштовх: мене кинуло на Яна, зігнутого над кермом, нашу машину рвонуло вперед, до стовбура чорного й голого дерева, що гнулося під шквальними поривами дощу і вітру. Зненацька мені здалося, що дерево летить прямо на нас, уже зліва. Та Ян якось примудрився вчасно звернути вбік. Гуркіт поїзда почувся ззаду, і я мало не скрикнула від думки, що нас от-от розчавить.

Але Ян уже загальмував, потім і зовсім спинив машину і стрибнув на землю. Я вискочила слідом за ним, усе ще тремтячи від щойно пережитого страху. На тлі скелетоподібного заслону із чагарника з голим гіллям саме проходив десь метрів за двадцять од нас, помалу даленіючи й зникаючи з очей, ліхтар багажного вагона в хвості поїзда...

Шлагбаума вже не було видно.

Мені раптом пригадалися два круті віражі — вони постали в пам'яті, ніби два кадри на екрані, спершу один, потім другий. Особливо той другий різкий поворот убік. Добре, що Ян не розгубився й так блискавично крутонув — саме це й урятувало нас.

Але той оглушливий брязкіт заліза, який до смерті перелякав мене,— що ж то було? Та ось і розгадка: за кілька метрів од мене Ян, нахилившись над дорогою і лаючись, наче биндюжник, підбирав щось на землі! То був мій понівечений велосипед: від карколомних поворотів машини він вилетів за борт...

— Проклятущий паскудний драндулет! Не міг уже залишитись там, де його поклали! — лаявся Ян.

— Цього ще бракувало! — упівголоса мовив Ян. В цю мить ми почули чиїсь квапливі кроки на дорозі. За хвилину до нас підійшов захеканий залізничний сторож.

— Ви тут? Живі й неушкоджені? Вам нічого не сталося?

Ян зиркнув на нього самовпевнено і трохи насмішкувато.

— Аякже, ви ж бачите! А могло б бути, що ви й трупів наших не знайшли на дорозі, га?

— Правду кажучи, поїзд прибув на добру хвилину раніше. Це дуже рідко трапляється! А тут ще й дорога має крутий поворот, і його не помітиш здалеку... Ну й нагнали ж ви на мене страху! — закінчив він, прощаючись.

Ян дивився, як він віддаляється. Ми обоє мовчали. Я звела очі на мого супутника: він був страшенно блідий. Видно, теж неабияк перелякався, тільки намагався не дати це взнаки.

Він підхопив мій велосипед, щоб закинути його в кузов.

— Яне,— боязко мовила я,— та не клопочись ти цим велосипедом, покинь його. Запевняю тебе, це пусте.

— Ні, не пусте. А втім, ти не турбуйся, я його тобі відремонтую. Неодмінно!

Голос його був усе ще сердитий, роздратований. Я з сумом подумала, що зараз мені краще промовчати...
І от уже Удісгнель лишився далеко позаду. Ми їхали тепер широкою магістраллю Девре, та замість того, щоб рушити на Фовемберг, Ян завернув ліворуч, у напрямі долини Курс, Енксен та Наранті, крайніх сіл Булонського департаменту.

Яку ж втіху чи заспокоєння знаходив він у тому, щоб мчати отак у нічній темряві занедбаними вибоїстими дорогами, сидячи поруч із мовчазною сусідкою? Незабаром я зрозуміла це...

Ось Ян дістав з кишені пачку сигарет, труснув її, потім узяв губами сигарету і почав шукати сірники.

— А тепер,— нарешті, промовив він, і я помітила, як здригається в такт його словам сигарета,— тепер ти поясниш мені, що ж сталося тої ночі у дворі мукомельні.

— Може, ти думаєш, що тобі вдасться відкараскатись од відповіді? Овва, я не такий дурник,— не вийде!

— Яне, благаю тебе, зглянься, я надто стомилася, щоб розмовляти зараз!

— Ач яка!

— Чи, може, ти гадаєш, що з тобою було сьогодні легко і приємно? А тут ще той шлагбаум!

— А я мав тебе за таку собі одчайдушно-безстрашну дівчину! Ні, таки справді, усі ви однаковісінькі. Виходить, ти злякалася? Не було чого! Це просто смішно.

Сльози враз навернулися мені на очі, я не могла їх стримати. Зрештою, це було вже занадто несправедливо!

Ян кинув на мене пильний погляд і похилив голову, мовби засоромившись, потім знову скоса зиркнув на мене. Побачивши мої волого-блискучі очі, мабуть, зрозумів усе... Безперечно, він відчув при тому легкі докори сумління, бо промовив уже значно лагідніше, майже благально:

— Не треба плакати, Фанні... Здається, в тебе немає носовичка. Хочеш, я дам тобі свій?

— Дякую, не треба,— сухо мовила я.— Може, я й боягузка, й істеричка, але в мене немає звички скиглити.

Ах! Ця комедія з вередливою дівчинкою між Яном і мною не могла тривати довго!

— А тим паче перед хлопцем! — вела я далі, опускаючи голову.— Я ж знаю: ніщо їх так не дратує, як це.

— Маленька гордовита кізочка...— пробурмотів він стиха.

— Отже, ти ніколи не плачеш? То, виходить, це була Інгвільд...

— Так,— раптом капітулювала я,— ти маєш рацію, Яне. Я зараз поясню тобі все... Того вечора я розповідала Гійомові про своє побачення з твоєю названою матір'ю, а Інгвільд, причаївшись на кухні, усе чула. Вона була вражена, приголомшена. І захотіла одразу ж піти й поговорити з тобою. А ми з Гійомом догнали її і умовляли не робити цього. У тебе й без того досить усяких турбот і клопотів, щоб приходити й будити тебе опівночі, аби докинути ще якийсь сумнів.

— Вельми люб'язно з вашого боку!

— Ти не віриш мені? — спитала я.

— Вірю я тобі чи не вірю,— то не має значення! Одне знаю напевне: я хочу, нарешті, покінчити з цими таємницями, з цими історіями, з цим осоружним життям... Досить уже з мене, чуєш, досить з мене вашої скромності, тактовності, благодійності й вашого милосердя...

— Який же ти недобрий, Яне! — вихопилось у мене.

Ян нервово витер рукавом куртки спітніле вітрове скло.

— Такий уже, який є! Отже, вона не сказала тобі, моя мати, що я буваю злий, як чорт?

— Ні, цього це казала,— тихо відповіла я.— Злий, кажеш? Але ж це неправда. Ти просто нещасливий.

Він мовчав, погляд у нього був напружений, губи міцно стулені. Здавалося, він теж ось-ось заплаче. Я б не могла винести, якби мій дорослий друг почав плакати. Усе напружилося в мені: я ж бо добре знала його вдачу, і тому не дозволила собі жодного жесту, жодного слова розради. У розпачі я думала, що це була, може, єдина слушна хвилина, коли я могла виявити до нього материнську дбайливість. Але я не могла... Ах, як гостро п'ятнадцятирічна дівчина інколи почуває, що серце її розривається між ніжністю й суворою стриманістю!

— Нещасливий! Нещасливий!..— повторив Ян.— Це тому, що я нещасний, ви й прийняли мене до себе, обігріли, чи не так? Бездомний пес, якому дали миску супу,— ось що таке я для вас!

— Замовкни, Яне! — вигукнула я.— Ти несправедливий. Запевняю, з самого жалю Капітан ніколи не розчинив би для будь-кого так широко дверей свого дому. Він справедливий і добре розбирається в людях, наш Капітан!

Губи мої тремтіли. Мені було дуже прикро й сумно. Годилося б йому вже знати, що означав він для нас, чим він став для мене.

— Якби ти тільки знав, що ти приніс у наше життя, Яне! Як усе змінилося, відколи ти з'явився! Якщо ти поїдеш, то вже ніколи не буде так, як раніше. О, Яне, не їдь, благаю тебе!..

— Якщо ти поїдеш,— сказала я, силувано усміхаючись,— то з ким же я буду тоді сперечатися?

— Бо тебе тішило це — сперечатися з хлопцем? Тобі здавалося, що це смішно і цікаво, га? Е, ні, я в цю гру не граюся, затям собі, дівчинко!

— Пробач мені, Яне! Я сказала неправду, що люблю сперечатися з тобою. Вір мені! — І зовсім тихо додала, бо не могла вже стримати в собі це признання : — Посваритися з тобою — це було б для мене просто жахливо...

— Я вірю тобі, Фанні,— стиха мовив він.— Спасибі...