Клод Кампань прощайте, мої п'ятнадцять літ
І він знову схилився над своїм верстатом, безтурботно насвистуючи
жүктеу/скачать 1.92 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Дивіться, он лісовик зявився! — реготали дівчата.
- Якщо він дивився на тебе трохи довше, ніж годиться, то це тільки тому, що ти гарненька дівчина, от і все!
- Авжеж, я просто ідіотка. Пробачте.— І, рушивши до дверей, додала: — Я піду в кімнату себе витирати, бо я є схожа на мокру курку!
- І це все, Інгвільд Вона ніби сторопіла на мить, потім, кивнувши головою, дала зрозуміти, що це справді все, й подалася до своєї кімнати.
- Розділ другий ЯКЩО Я ЗНОВУ ПОКЛИЧУ ВАС СЕРЕД ГЛУПОЇ НОЧІ...
- Оце! — сказала без особливого ентузіазму. Я б воліла розмовляти з моїм випадковим супутником про що завгодно, тільки не про розлуку Мелібе з рідним краєм.
- Але Ян поклав книжку на кермо і, схилившись над сторінкою, почав читати: — Не meae, felix quondam pecus, ite capellae.
- Ви вчили латинь — спитала я.
- In antro viridi
- Яне... Як це ви знаєте... так добре
- Ну що ж, гаразд. Тоді я прийду найближчого четверга.
І він знову схилився над своїм верстатом, безтурботно насвистуючи. — Піду-но я їй назустріч,— раптом мовила я.— Бо як вона там порозуміється з фермеркою? 
Я вчилася вже в першому, найстаршому класі колежу. Інгвільд була молодша за мене на п'ять чи шість місяців, але програми норвезьких гімназій не збігалися з програмами французьких, і вона сміливо могла ходити в один клас зо мною. Наш колеж містився у великому будинку на розі двох вулиць — Піпот і Гімназіальної. Названий він був ім'ям булонського поета Огюста Анжельє, з якого, я певна, сміялося немало наших учениць. А я з його доробку знала тільки оті меланхолійні вірші, що їх дідусь часом полюбляв нам читати серед інших поезій різних авторів. Звучання цих поезій, повільне й трохи монотонне (я називала його «поетичною інтонацією автора»), завжди якимсь болем відлунювало у моєму серці: Осіннє тепло останнє... Скидає стара вільха Пожовкле своє убрання, Тихо-тихо ронить на землю, Осипає лист у мовчанні На трави, похилі й сухі... Бо Капітан, який не проминав нічого зі скарбів свого рідного міста, кохався в поезіях Анжельє так само, як він кохався у матроському жаргоні чи в історії своїх предків-корсарів. Він теж колись учився в цьому колежі, ще за тих часів, коли цей заклад був чоловічим ліцеєм. Мені здавалося, відтоді в нашому колежі майже нічого не змінилося,— опріч хіба того, що колишню каплицю переобладнали на спортивний зал. Серед написів, видряпаних складаним ножиком на партах, я часто шукала ім'я Жана-Батіста Ле Марруа. Чи хоч побілили відтоді наново ті стіни шоколадного тону в коридорах і величезні сходи? І чи кран у хімічному кабінеті ще й тоді, коли тут учився мій дідусь, так само ронив краплину за краплиною, як журливу сльозу? Наш старий колеж найменше скидався на сучасний учбовий заклад. Та я все одно любила його. Любила своїх подружок з отими їхніми вихватками юних студенток: щойно вирвавшись з-під батьківської опіки, вони одразу повзували модельні гостроносі черевички на тоненьких підборах і пов'язали модні шовкові хустки на шиї. А мені було далеко їздити до колежу, тож я прив'язувала свій старенький портфель мотузками до багажника і, якщо надворі стояла зима, взувала грубі черевики й натягала товсті вовняні шкарпетки, глибше насувала на голову каптур свого старенького плаща і так приїздила до колежу. Пальці мої закоцюблі ховалися у рукавичках, щоки червоніли з морозу. — Дивіться, он лісовик з'явився! — реготали дівчата. 
Та я знала, що вони мене люблять, хоч би як неошатно й кумедно я вдягалася. І я, призвичаєна від самостійного життя задумуватися над усім, може, ліпше за них знала ціну отій насмішкуватій, але щирій дружбі... Інгвільд почала ходити до колежу разом зі мною. Вже з першого дня дівчата закохалися в цю веселу й пустотливу дівчину, що всміхалася до всіх так приязно й ласкаво, без будь-якої ніяковості. Усіх нас нестримно вабило до неї. На уроках вона старалася, мов мале дитя, що вчиться читати. Якщо з літератури та математики Інгвільд трохи відставала, то в англійській мові вона значно випереджала нас. І мене вже не вражало, що вона так вільно розмовляє по-нашому. Якщо в Норвегії дають такі самі знання і з французької мови, як з англійської, то в цьому нема нічого дивного. Мені здавалося, що так само, як у Сонячних Дзиґарях, з приїздом Інгвільд змінилося життя й у колежі. Вона принесла з собою вільний вітерець веселощів, п'янкий, мов дихання весни, од якого паморочиться в голові, розпалила в нас молодече завзяття й цікавість. Навіть наших викладачів захопила своєю фантазією. Пригадую урок географії, коли ми обсіли Інгвільд, повилазивши просто на парти і звісивши додолу ноги. На одну парту сперлася пані Сарн, наша вчителька. Того дня урок мала вести Інгвільд, а пані Сарн тільки ставила їй запитання. Тоді ми почули дивовижні речі про звичаї норвезьких лапландців, про сендвічі з олениною, про скандинавські саги, про «флатейярбок», де Торвальд і син його, Ерік рудий, розповідають про свої перші подорожі до Гренландії... Інгвільд їздила до колежу Гійомовим велосипедом. У нас було тільки два велосипеди: мій і братів. Гійом благородно дозволив їй користуватися своїм, хоч ця річ була одною з найдорожчих його реліквій: він придбав його на свої перші гроші, продавши чотири стільці, зроблені власними руками. За місяць до Різдва,— це було, певне, десь наприкінці листопада,— я, виконуючи гімнастичні вправи, вивихнула собі ногу. Тож кілька днів довелося просидіти вдома. Отоді-то воно все й почалося. Згодом час від часу Інгвільд прохоплювалась якимсь словом про свою пригоду, і мало-помалу в мене склалася повна картина тієї події. Аж тепер я розумію, як її все те схвилювало, дарма що вона й не відала ще нічогісінько! Того вечора Інгвільд верталася додому з колежу сама. Сіявся дрібний дощ, і вона нижче насунула на лоба каптур плаща. У світлі велосипедної фари попереду танцювали дрібні голчасті краплини. Вітер жбурляв їх Інгвільд в обличчя, а вона все їхала наосліп, чуючи тільки, як жвакають по мокрій дорозі шини. Нараз поривом вітру їй здуло з голови каптур, і поки вона, закинувши назад голову, силкувалася однією рукою знову натягнути його, якась машина перегнала її, здійнявши цілий фонтан бризок. «Ну й чистенька ж я приїду, що й казати»,— подумала дівчина, натискаючи на педалі. Потім вона звернула на вибоїсту дорогу, що вела до Фовемберга. Та не встигла проїхати якусь сотню метрів, як довелося різко загальмувати й злізти з велосипеда. Вона їхала, низько нахиливши голову, і не помітила, що поперек дороги стояла вантажна машина,— можливо, та сама, яка ото випередила її на шосе,— і мало не наскочила на неї. Увімкнуті фари яскраво осявали поле. Якась чорна постать зіскочила з машини, підступила до Інгвільд, наставила електричний ліхтарик їй просто в обличчя. Це тривало кілька секунд, а може й довше, дівчина мимоволі відступила назад. Тоді чоловік опустив ліхтарик. — Ви тут не проїдете,— сказав він.— Я ось розвертаюся. — Бачу,— відказала Інгвільд.
— Ви Нор... Пробачте, іноземка, яка живе у капітана Ле Марруа? — спитав незнайомець. Інгвільд уже опанувала себе. — Так, норвежка,— підкреслила вона. Дівчина не насмілилася вимовити: «А ви?» Тільки поглянула на нього запитливо. — А я, як бачите, водій ваговоза,— пояснив він. Хлопець стояв, засунувши руки в кишені, не зводив з неї пильного погляду і, здавалося, й не думав іще щось розповідати про себе. Тоді Інгвільд спитала сама: — А як ви мене впізнали? Він здригнувся,— де й поділася його глузливість. Замкнувся в собі, погляд йому, як здалося Інгвільд, став якийсь страдницький і від того немов сором'язливий. — У вас найсвітліше волосся у всьому селі,— пояснив лагідно.— Воно мені одразу впало в очі, коли я обганяв вас на дорозі. — Ага! То це були ви? Добряче ж ви мене обляпали! — Я вас надто пізно помітив. До того ж цією тритонкою не так-то й легко керувати. Пробачте мені! Інгвільд знизала плечима. Хіба вона могла дорікати йому за це, гніватися на нього? — А що ви возите? — поцікавилася вона, ткнувши пальцем на машину. Він наче розмірковував якусь мить. — Лантухи з борошном... сьогодні,— відказав. Потім загадково всміхнувся, мовби щось пригадавши, й додав: —А часом і дівчаток!.. Ви не маєте бажання під'їхати? Інгвільд відступила на крок. — Ні, дякую. Я не боюся дощу. — Шкода! З таким волоссям, золотистим, як жито, вас і не помітно було б серед мішків з борошном.
— Перепрошую,— мовив. Інгвільд мовчки схопилася за руль, скочила на педалі і стоячи поїхала назад до шосе, лишивши позаду автомашину... Вона все ще ніби відчувала на собі дивний погляд незнайомого хлопця. Зненацька він гукнув, склавши долоні рупором: — Інгвільд!.. О Інгвільд... Інгвільд... Він кликав її крізь ніч, немов благаючи порятунку, і цей тривожний клич довго-довго линув услід утікачці, аж поки не затих, ніби згас у безнадії... Вона й сама не знала, скільки часу блукала навмання околишніми дорогами, приголомшена, тремтячи од збудження, як у лихоманці. Півгодини? Годину? Коли зрештою виїхала на шлях, що вів до села, автомобіля вже й сліду .не було. На всій дорозі вона й колії від нього не помітила. Та ось Інгвільд відчинила, нарешті, двері до кухні, і з нею разом немов уся буремна ніч увірвалася до нас. Капітан полегшено зітхнув і відклав книжку, яку вже й доти не міг читати від хвилювання. Я гукнула братові у майстерню: — Гійоме, прийшла, нарешті! Вона скинула з себе пальто. Довгі мокрі пасма волосся прилипли до бурякових щік. По самі коліна забрьохана багнюкою, дівчина вся тремтіла. Не вимовивши й слова, Інгвільд підійшла до вогню. Ні разу доти я ще не бачила її такою стривоженою і водночас радісно-збудженою. Капітан втупив у неї очі, і я відчула, що він не наважується розпитувати, хоч серце йому стискає неспокій. Тоді наважилась я: — Що з тобою сталося, Інгвільд? — Не знаю,— не обертаючись, відказала дівчина. Вона гріла руки біля вогню і стояла до нас спиною.— Мене щойно перепинив якийсь хлопець, поставивши свою автомашину поперек дороги. Він не пропускав мене, світив в обличчя ліхтариком і довго розглядав мене...
— А який він, той хлопець? — раптом спитав. Я здригнулася. Брат дивився мені в очі, нібито це до мене він звертався. Я вмить збагнула, що він має на думці. — О,— прошепотіла Інгвільд,— він був дуже... Як це кажуть?.. Дуже довгий. Так, так, дуже довгий... — Дуже високий,— поправив Гійом серйозно.
— На ньому не було пальта,— вела вона далі.— Тільки светр. Він віз мішки з... Як це зветься? З борошном. Гійом відвів од мене очі. Тепер уже ми все знали. Я глянула на Капітана. Він теж, здавалося, про все догадався. Брат увійшов до кімнати, тримаючи руки в кишенях. — Послухай, Інгвільд, що ж такого страшного скоїлося? Шофер, у якого занесло машину, зупинив тебе й попередив, що тут не проїхати. Чи варто через це так хвилюватися? Та дівчина й не поворухнулася, поринувши в свої мрії. Тоді він спробував розсмішити її: — Якщо він дивився на тебе трохи довше, ніж годиться, то це тільки тому, що ти гарненька дівчина, от і все! Він легенько поворушив ногою дрова, що ледь-ледь горіли. Затріскотіли іскри, снопом здійнявшись угору. Інгвільд здригнулася. Потім підвела голову, оглянула нас і силувано всміхнулася: — Авжеж, я просто ідіотка. Пробачте.— І, рушивши до дверей, додала: — Я піду в кімнату себе витирати, бо я є схожа на мокру курку! Ми з Гійомом засміялися. Інгвільд розчинила двері, вітер сипонув знадвору дощем і приніс на своїх крилах свіжий запах луків і ще якусь нерозгадану таємницю. Капітан підвівся з фотеля, підійшов до Інгвільд, що стояла на порозі, і стиха, неначе по секрету від мене та Гійома, спитав: — І це все, Інгвільд? Вона ніби сторопіла на мить, потім, кивнувши головою, дала зрозуміти, що це справді все, й подалася до своєї кімнати. Проте Капітан, видно, не заспокоївся. Він мовчав, але кожен з нас до самої ночі думав про хлопця-дивака, який зупинив нашу Інгвільд. А я, прикута до стільця через свою вивихнуту ногу, мрійливо дивилася, як витанцьовує в каміні полум'я, і з думки не йшов такий знайомий мені погляд непокірливого принца — погляд, який збентежив Інгвільд... 
Розділ другий ЯКЩО Я ЗНОВУ ПОКЛИЧУ ВАС СЕРЕД ГЛУПОЇ НОЧІ... Я перша познайомилася з ним. І, дивна річ, та сама історія повторилася згодом, коли приїхала Інгвільд. Та хіба це не було цілком природним, що Ян, шофер вантажної машини, познайомився з молодою дівчиною, зустрівши її на дорозі? А проте зустріч Яна з Інгвільд віщувала бурю. Моя ж зустріч була щаслива й проста... Це сталося у четвер, наприкінці травня, за кілька місяців до приїзду Інгвільд. Я надумала тоді прогулятися на своєму незмінному велосипеді аж до скель Булоньї. Таку вже звичку мала — у вільні дні мандрувати самотою. Вертаючись додому, я вибрала не звичайну, найкоротшу дорогу, що вела до міста, а воліла — хоч було вже досить пізно — поїхати берегом, уздовж скель, потім завернула на звивисту стежку понад річкою. Досхочу намилувавшись усіма поворотами й чарівними куточками дикої, незайманої сільської природи, я поверталася додому дорогою, що вела вже просто до Фовемберга. Прогулянка була дуже приємна, але дорога виявилася надто вибоїстою, одна з шин велосипеда лопнула. Коли я, тягнучи за собою велосипед, сяк-так дісталася проїзної дороги і глянула на ручний годинник, був уже початок на сьому. Я не боялася, що Капітан хвилюватиметься за мене: він уже звик до моїх мандрів по четвергах, коли в колежі не було занять. І все-таки прискорила ходу, бо згадала, що в дорожній сумці лежить невблаганний латинський переказ — я почала його, але так і не спромоглася закінчити до полудня. Саме тоді мене й випередив на своїй машині Ян, спинився за кілька метрів, чекаючи. Він зухвало, як мені здалося, дивився на мої густо припалі порохом сандалії, на розкуйовджене волосся,— вітер з моря був того дня досить рвучкий; помітив і мою стомлену ходу, і жалюгідний велосипед. (Мабуть, він подумав тоді, що я зовсім не відзначаюся жіночим кокетством). Зненацька Ян засміявся і сказав: — Вигляд у вас такий, що вам, либонь, не завадила б зараз чиясь дружня допомога! Чи, може, ви збираєтесь отак пішки йти аж до Фовемберга? І ніякої допомоги мені не треба, дякую. — Ви певні? — промовив він, знову втупившись у мене. Я нерішуче дивилася на високого, незнайомого мені усміхненого хлопця. Він помітив мій недовірливий погляд і сказав, щоб заспокоїти: — Я ж не пропоную вам нічого іншого, хочу тільки підвезти вас, а заразом і ваш драндулет. Лагідна добра усмішка майнула на його устах, і від неї обличчя враз набуло якогось зовсім дитячого, доброго й несміливого виразу, що так приваблює серця. — Це моя постійна дорога, щоб ви знали. Я працюю шофером на мукомельні в Алангемі. — У пана Марудо? — Так. А звуть мене Ян Оффланж. Я вас уже бачив, коли привозив борошно до Фовемберга. Ви внучка капітана Ле Марруа, правда? Я кивнула головою, а хлопець тим часом уже підхопив обома руками мій велосипед і примостив його в кузові автомобіля, потім повернувся до мене. — Ану, залазьте мерщій! — сказав, відчиняючи дверцята кабіни.— У мене, правда, не так комфортабельно, як у кабіні американської машини, але тут уже нічого не вдієш. Я опустилася на сидіння, обтягнуте чорним молескіном,— його старі пружини випиналися якимсь химерним гірським хребтом. Ян грюкнув дверцятами, заліз у кабіну з другого боку, і машина рушила. Минуло кілька хвилин, поки я трохи звикла до оглушливого гуркоту, що сповнював кабіну. Хлопець за кермом мовчав і уважно дивився на дорогу. Мені дуже зручно було спостерігати його чіткий профіль: прямий ніс, худі щоки, білявий чуб, у надвечірньому світлі я могла розрізнити кожну волосинку. Тонка шия стирчала з комірця розстебнутої сорочки й надавала йому зовсім хлопчачого вигляду, дарма що він був такий височенний. Ян трошки скидався на Жана-Батіста Ле Марруа, мого дідуся, коли той був у його віці,— принаймні якщо судити зі старої дідусевої фотографії. Було в ньому щось дитяче і трохи вразливе, зовсім не властиве нашому спокійному й упевненому Гійомові. З усього видно було, що Ян уже зазнав горя в житті. — Це, мабуть, добре діло — бути внучкою капітана Ле Марруа? — спитав мій супутник, не повертаючи голови. Я глянула на нього, не зовсім розуміючи, що він хоче цим сказати. — О, моє діло — це, власне, колеж. — А в якому ви класі? — У другому, передостанньому. — Другий «А»? Другий «Б»? Чи загальноосвітній? Справді, цей хлопець раз у раз дивував мене. — Латину чи математику вивчаєте? — знову спитав. — Латинь... Я навіть вожу з собою отой паршивий підручник — треба приготувати на завтра твір. — Кого? — О! Вергілія. Вірші! Він голосно розсміявся: — Здається, поезія не дуже вам до смаку! — Ненавиджу латинські вірші. — А який саме уривок? З «Енеїди»? Чи, може, «Буколіки»? — А вас це так цікавить? — трохи зухвало й не дуже привітно мовила я.— Не турбуйтеся. Ця книжиця лежить у мене в сумці, на велосипеді... — Без жартів — вона з вами? — Я взяла її з собою, бо мала добрий намір написати переказ, сидячи десь на схилі гори... Та так нічого й не зробила. — А хочете, я допоможу вам? — Але ж... — Правда, правда, я охоче допоможу... Він загальмував, зупинив машину край дороги і стрибнув на землю. Я чула, як він заліз у кузов, знайшов мій велосипед, розкрив одну дорожню сумку, другу... Потім знову сів за кермо поруч зі мною й подав мені книжку. Я розгорнула її на потрібній сторінці. — Оце! — сказала без особливого ентузіазму. Я б воліла розмовляти з моїм випадковим супутником про що завгодно, тільки не про розлуку Мелібе з рідним краєм. Але Ян поклав книжку на кермо і, схилившись над сторінкою, почав читати: — Не meae, felix quondam pecus, ite capellae. Я скоса дивилася на високого худорлявого хлопця. З того, як вільно він читав, було видно, що текст йому добре знайомий, і я вже не приховувала свого подиву. — Ви вчили латинь? — спитала я. — Можливо,— відповів Ян, не відриваючи очей од книжки. Потім незворушно-спокійно почав перекладати фразу: — «Ідіть же, мої маленькі кізки, моє єдинеє добро, колись така щаслива отара. Я не побачу вас більше ніколи...» Коли б це в прозі, то ось тут сказали б: In antro viridi 1. Але для ритму Вергілій пише: In viridi antro... А «domosa» 2— це який відмінок?
— Називний? Чи, може, орудний? — навмання бовкнула я, бо думала зараз не про латинські відмінки, а зовсім про інше. — Орудний. Ходімо далі: «Carmine nulla canam». Де тут дієслово? — Canam,— «я співатиму». — Добре. Отже, «Я не проспіваю жодної пісні». Або: «Прощайте, мої пісні»,— так буде краще. — А я ніколи так не перекладала! — вигукнула я.— Як це гарно звучить. Набагато краще, ніж у мене! — Ну, гаразд, подивимося, що можна зробити з цією фразою: «те pascente, capellae» і так далі... «Я, супроводжуючи отару, кізки, не пастиму вже вас...» Негарно, правда? А доброю нашою мовою це можна сказати, приміром, так: «Ні, мої кізоньки любі, я вже не пастиму вас, не бачитиму, як смакуєте ви квітучою дерезою чи гірким верболозом...»
— Латинь,— задумливо мовив Ян, підводячи голову,— латинь починаєш розуміти й любити не зразу, а вже згодом, після гімназії, як станеш бакалавром... Ну, перекладемо останню фразу. Дивіться, її ніби написано про цю годину і цей пейзаж. «Ось вдалині здіймаються димки над дахами хатин, і з гірських верховин падають довгі тіні...» Крізь вітрове скло я дивилася, як ховається за Булонські горби сонце. Ще не зовсім посутеніло, і в цю надвечірню годину стільки невимовної краси було розлито навколо! Купаючись у блискучому промінні, що світило просто у скло кабіни, я тішилася в глибині душі незвичністю цієї картини: німа безлюдна сільська дорога, машина на узбіччі, на траві, порожевілій від призахідного сонця, а в кабіні пліч-о-пліч — учениця передостаннього класу колежу і молодий шофер, знавець латинської поезії! Та ось Ян підвівся, обтрусився. Закрив книжку і подав мені. — Ну, добре, дякую! Це страшенно потішило мене, справді. Він увімкнув мотор. Машина повільно рушила. Я все-таки наважилася спитати супутника: — Яне... Як це ви знаєте... так добре? — Латинь? — Він засміявся, на мить одірвався від керма і підняв руки.— Якщо в лівій кишені в мене лежить шоферське посвідчення, то уявіть, що в правій — диплом бакалавра!
— То невже ж оце й є ваше покликання — перевозити мішки з борошном? Чи збагну я колись, що промайнуло тоді в його бистрому скісному погляді? Може, то був сум, хтозна. У всякому разі, він швидко розвіявся, і хлопець усміхнувся. — Напевно, покликання! Коли я був хлопчиськом, то цілі ночі не спав, сумуючи за маленькою дівчинкою з рум'яними, як свіжий буханець, щічками. Я танцював з нею на одному сільському святі. Вона була вдягнена, як мельничка, і... — То це в пам'ять про неї ви... — Звісно! Він скоса зиркнув на мене, погляд був насмішкуватий, майже зухвалий і явно спростовував його слова. — Ви глузуєте з мене! — Ну, не гнівайтесь! Давненько вже я не їхав з дівчиною. Дивіться, от уже ви майже і приїхали.
— Ну, дякую вам за прогулянку,— сказала.— І за переклад. Шкода, що я не зустріну вас наступного четверга! Залізши в кузов, він подав мені велосипед. — А ви хотіли б щочетверга їздити на моєму ваговозі й вчити латинь? — Ви смієтеся! Та чому б вам і справді коли-небудь не відвідати нас? Я певна, що ви подружилися б з моїм братом. — Цілком можливо, і я був би дуже радий! Та чи не розгнівається капітан Ле Марруа, коли побачить, як шофер привозить вас до Сонячних Дзиґарів? Мені здалося, хлопець жадібно вдивляється в моє обличчя, так наче побоюється, що слідом за моїми привітними словами він ось-ось почує грізний голос мого діда, побачить його сердите обличчя. — Я ніколи ще не бачила, щоб капітан Ле Марруа гнівався! — промовила я гордовито. — Ну що ж, гаразд. Тоді я прийду найближчого четверга.
жүктеу/скачать 1.92 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
